Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5035
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5204
    Наближався вечір. Жовніри при­ко­ти­ли на бе­рег дві гар­ма­ти і ста­ли на всю ніч на вар­ту. І Гри­зельда, і усі двірські пан­ни хо­ди­ли, як неп­ри­ка­яні. Ні в ко­го й дум­ки не бу­ло сісти за ро­бо­ту. Ніко­му на дум­ку й їжа не йшла. Вве­чері усі двірські пан­ни з Го­изельдою пішли до кап­лиці на ве­чер­ню й ду­ма­ли од­говітись дру­го­го дня, не­на­че пе­ред смер­тю. То­до­зя не пішла з ни­ми до костьолу. Гри­зельда по­ча­ла заздріва­ти, чи не має ча­сом То­до­зя яких сто­ячків з ко­за­ка­ми.

    Настала ніч ти­ха, зо­ря­на та душ­на. То­до­зя й усе жіноцт­во, яке бу­ло в зам­ку, поз­би­ра­лось в па­лац до Гри­зельди. Усі двірські пан­ни й жінки стов­пи­лись в тісних низьких по­ко­ях. В їх бу­ла дум­ка по­хо­ва­тись в му­ро­ва­но­му па­лаці од ко­зацько­го на­па­ду і там обо­ро­ня­тись. Вікон­ця й двері в па­лаці бу­ли ста­ро­давні, узенькі, стіни бу­ли пре­товсті, не­на­че в твер­дині. Гри­зельда звеліла по­на­би­ва­ти на­бо­ями руш­ниці, шо висіли по стінах в Єреміїних по­ко­ях, і бу­ти на­по­го­тові. Усім двірським во­на звеліла пос­та­ва­ти на вар­ту ко­ло две­рей з на­би­ти­ми руш­ни­ця­ми в ру­ках.

    Настала глу­па ніч. На селі проспіва­ли другі півні. В по­ко­ях світи­лось світло. Ніхто й не ду­мав ля­га­ти спа­ти. Всі двірські пан­ни, усі жінки сиділи мовч­ки, не­на­че сподіва­лись страш­но­го су­ду. То­до­зя не­на­че зде­ре­веніла, си­дя­чи край вікна, за­ко­ва­но­го залізни­ми ґрат­ка­ми.

    «І яка си­ла за­нес­ла ме­не в цей да­ле­кий край, в цей князівський па­лац, між чужі во­рожі лю­де? І чо­го я ту­теч­ки опи­ни­лась між чу­жи­ми людьми, що самі ж на­коїли ли­ха на Ук­раїні і те­пер аж тру­сяться од стра­ху, бо сподіва­ються помс­ти, не­на­че бо­жо­го су­ду? І са­ма я без­вин­но жду не­ми­ну­чої смерті тільки за те, що я впа­ла кня­зеві в очі, при­па­ла йо­му до впо­до­би. Му­си­ла поєдна­тись не­са­мохіть з во­ро­га­ми. Бо­же мій ми­лий, бо­же єди­ний! За шо ж мені по­си­лаєш та­ку ка­ру?» - ду­ма­ла То­до­зя, а сльоза за сльозою ли­ли­ся з її при­гас­лих очей і кра­па­ли на схудлі шо­ки, на схудлі ру­ки.

    Вже й північ ми­ну­ла. В сад­ку сто­яла ти­ша. Ко­ли це нес­подіва­но блис­ну­ла страш­на блис­кав­ка і в од­ну мить освіти­ла са­док, на­че сон­це. Вікон­ця з чор­ни­ми залізни­ми ґрат­ка­ми виз­на­чи­лись ра­зом в од­ну мить. Усі в по­ко­ях крик­ну­ли ра­зом, як од­на лю­ди­на. Усім зда­ло­ся, що ко­за­ки вже в твер­дині і з їх гар­мат блис­нув огонь. На небі за­гур­котів грім. В од­ну мить схо­пив­ся страш­ний вітер і зас­вистів в сад­ку, за­гур­котів на башті па­ла­цу. Наг­лий дощ по­лив лив­цем, як з відра. Вітер усе дуж­чав і гой­дав де­ре­ва та рів в сад­ку, аж де­ре­во тріща­ло, свистів на ди­ма­рях, на башті, не­на­че на­ма­гав­ся роз­ва­ля­ти па­лац, ски­ну­ти баш­ту.

    - Рятуй нас, бо­же! - крик­ну­ла ба­ба Ган­на. - Це ж ко­за­ки ввірва­лись в за­мок.

    - Дурна ба­бо! сха­ме­нись! Хіба ж ти не ба­чиш, що блис­кає блис­кав­ка! Хіба ж тобі по­зак­ла­да­ло ву­ха, що не чуєш, як ре­ве та стог­не бу­ря. Са­ма по­лох­ли­ва, як вівця, ще й дру­гих ля­каєш, - обізва­лась Гри­зельда.

    А блис­кав­ка все ми­готіла то чер­во­на, то жов­та, то зе­ле­на й освічу­ва­ла по­кої страш­ним блис­ком. Грім гур­котів без­пе­рес­тан­ку. Зас­ту­котів по че­ре­пичній покрівлі град, задз­венів у шиб­ки. Бу­ря лю­ту­ва­ла, не­на­че вир­ва­лась з пек­ла на во­лю. Вда­рив та­кий страш­ний грім, шо в па­лаці задз­веніли усі шиб­ки у вікнах. Че­ре­пи­ця з баш­ти по­си­па­лась на покрівлю й зас­ту­котіла, не­на­че хтось об­си­пав покрівлю здо­ро­ви­ми ку­ля­ми з гар­мат.

    - Наступають, вже нас­ту­па­ють! Про­пащі ми на віки вічні! - зак­ри­ча­ла од­на ба­ба в кут­ку.

    - Цить, навіже­на, не ля­кай паннів: хіба не чуєш? то че­ре­пи­ця пев­но па­дає на покрівлю па­ла­цу, - обізва­лась сміли­ва Гри­зельда.

    Коли це нес­подіва­но в бе­резі вда­ри­ли з гар­ма­ти. Товсті стіни па­ла­цу зад­ри­жа­ли. Усі в один го­лос крик­ну­ли, впа­ли нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми і зня­ли ру­ки до бо­га.

    - Рятуй нас, ма­ти бо­жа, ма­ти хрис­то­ва! - крик­ну­ли усі пан­ни й жінки. - Ря­туй нас, ца­ри­це не­бес­на!

    Гризельда не­са­мохіть і собі впа­ла пе­ред об­ра­за­ми нав­колішки, вхо­пи­ла в ру­ки си­на, при­гор­ну­ла до персів і крик­ну­ла: - Ря­туй нас, ца­ри­це не­бес­на, од наг­лої смерті!

    Тодозя од­ним од­на сиділа край вікна не­по­руш­не, бай­дуж­на, не­на­че мерт­ва. Во­на й не мо­ли­лась і не про­си­ла по­мочі з не­ба.

    «Все для ме­не ми­ну­ло, все зник­ло, все про­па­ло. Зник­ла лю­бов кня­зе­ва, вже за­мер­ло для ме­не йо­го сер­це. А вже ж мені і до­до­му не вер­та­тись. І більше щас­тя не заз­на­ти. Бай­ду­же мені про все. І світ мені не­ми­лий, і смерть мені не страш­на. До во­рогів я не прис­та­ла й не прис­та­ну; а свої на­пев­но вже од­цу­ра­лись од ме­не. І світ мені став не­ми­лий, і лю­де не­милі. Я ніби зай­ва сут­но­та між усіма сут­но­та­ми на світі, чи жи­ти, чи вмер­ти, мені про все бай­ду­же. Те­пер я си­ро­та й од­ним од­на, й безп­ри­тульна й безп­ри­хильна на всьому ши­ро­ко­му світі! Мій мо­ло­дий вік мар­но про­пав, про­пав до віку - до су­ду, про­па­ло моє щас­тя!»

    А страш­на блис­кав­ка ми­готіла раз у раз без­пе­рес­тан­ку. То зе­ле­ний, то жов­тий світ лив­ся че­рез вікна, че­рез залізні ґрат­ки і про­ми­ку­вав у всі за­кут­ки світлиць, об­ли­вав га­ря­чим світом кожнісіньке об­лич­чя, кожнісіньке чо­ло та страшні пе­ре­ля­кані очі. То­до­зя підве­ла очі й ог­ля­ну­ла низькі, ба­га­то приб­рані світлиці. Ті ни­зенькі світлиці, звод­часті гран­часті стелі, здо­рові об­ра­зи в зо­ло­тих ша­тах, лам­па­ди пе­ред об­ра­за­ми, мальовані склепіння та стіни - все те на­га­ду­ва­ло цер­ковці під зем­лею в київських пе­че­рах або в римських ка­та­ком­бах в давні хрис­ти­янські ча­си. Пан­ни й панії з блідим об­лич­чям, з пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма бу­ли схожі на жи­вих мерців. Зда­ва­лось, ніби ціле підзем­не гро­бо­ви­ще якимсь ди­вом ожи­ло, вста­ло з до­мо­вин, на­тов­пом стов­пи­лось в ста­ро­давніх князівських по­ко­ях на якусь по­таємну мо­лит­ву.

    В сад­ку знов за­рев­ла гар­ма­та. Знов усей на­товп крик­нув в один го­лос. Гри­зельді зда­лось, що ко­зацький загін вже вло­мив­ся в за­мок, що вже в сад­ку іде бит­ва. Во­на підве­лась на но­ги, ки­ну­лась до две­рей і крик­ну­ла на дво­рецьких, що сто­яли на варті ко­ло две­рей.

    - Зачиняйте й за­ми­кай­те усі двері! по­за­со­вуй­те залізни­ми за­су­ва­ми та завіртка­ми!

    В дво­рецьких тру­си­лись ру­ки. Во­ни ніяк не мог­ли на­ла­па­ти за­сувів. Ко­ли це рап­том нес­подіва­но од­чи­ни­лись двері. В по­кої вбіг один жовнір, мок­рий, як хлющ, нап­ну­тий повс­тя­ним ки­ли­мом. Во­да дзюр­ча­ла з йо­го уб­ран­ня, з ки­ли­ма й стіка­ла патьока­ми на поміст. Гри­зельді зда­лось, що ко­за­ки вбіга­ють в па­лац, що блис­не шаб­ля й зітне їй го­ло­ву. Во­на ніби по­чу­ти­ла гост­ре ле­зо на своїй шиї, крик­ну­ла не­са­мо­ви­то й тро­хи не впа­ла навз­нак. За нею ра­зом крик­ну­ли усі пан­ни страш­ним го­ло­сом, як пе­ред наг­лою смер­тю.

    - Ясновельможна кня­ги­не! Ко­мен­дант прис­лав сповісти­ти те­бе, щоб ти не ля­ка­лась на­да­рем­но: ніяко­го ко­зацько­го на­па­ду ще не­ма, хоч ми жде­мо Кри­во­но­со­во­го ва­го­ну що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни.

    - Навіщо ж ви стріляєте з гар­мат? Що там та­ке скоїлось? - спи­та­ла Гри­зельда.

    - Як тільки блис­ну­ла впер­ше блис­кав­ка, ми вгляділи в бо­лоті в осоці дві лю­ди­ни. Пев­но то ко­зацькі шпи­гу­ни плас­ту­ни ниш­по­ри­ли в бо­лоті та до­би­ра­лись до па­ла­цу. Ма­буть, в їх був замір по­ко­рис­ту­ва­тись тем­ною ніччю, наг­лим до­щем та бу­рею. Але миг­ну­ла нес­подіва­но блис­кав­ка, і во­ни, як ви­ник­ли з во­ди, так і не встиг­ли присісти в осо­ку. Ми і вда­ри­ли на їх з гар­мат.

    - А ви ж на­пев­но відомі то­му, що їх не нап­ла­зу­ва­ла в са­док ціла мет­ка? - спи­та­ла Гри­зельда вже твер­дим сміливішим го­ло­сом, бо во­на од­ра­зу опам'ята­лась.

    - Ми самі цьому невідомі, яс­но­вельмож­на! оце шат­не­мось та ки­не­мось по сад­ку, по гу­ща­вині й бу­де­мо об­шу­ку­ва­ти і са­док, і усе подвір'я, - ска­зав жовнір, ук­ло­нив­шись, і вмить зкик над­ворі.

    Гризельда вер­ну­лась у світлиці й по­да­ла усім радісну звістку. Усі пан­ни й панії, об­важнілі од стра­ху, в од­ну мить вста­ли. У всіх мертві очі ста­ли живі й по­ясніша­ли.

    - Слава тобі, ца­ри­це не­бес­на! - зак­ри­ча­ли по­пе­ре­ля­ку­вані пан­ни. - Сла­ва тобі. Хрис­те, си­ну бо­жий!

    Тим ча­сом зго­дом бу­ря впа­ла, не­на­че, на­лю­ту­вав­шись в твер­дині, втек­ла в сте­пи. Не­бо ви­яс­ни­лось. В вікон­ця заг­ля­ну­ло вранішнє не­бо. По­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись. Усе жіноцт­во за­во­ру­ши­лось; усі зітха­ли, не­на­че ски­да­ли з се­бе страш­ну ва­гу, що да­ви­ла їм ду­шу, об­важ­ню­ва­ла тіло тієї страш­ної ночі.

    Зателенькав дзво­ник в кап­лиці, і йо­го ве­се­лий гук ще більше підбадьорив приг­ноб­лені й зму­чені душі. Той гук не­на­че вер­тав до жиз­ності жи­вих мерців і зве­се­ляв надією.

    Придибав ста­рий па­тер єзуїт і пок­ли­кав усіх двірських на мо­лит­ву. Усі на­си­лу поч­ва­ла­ли до кап­лиці. По­кої спо­рож­ни­лись і не­на­че знов за­мер­ли. В па­лаці зос­та­лась од­ним од­на То­до­зя. Во­на сиділа край вікна, не­на­че чи­ясь мерт­ва тінь, що не по­хо­пи­лась зник­ну­ти і схо­ва­тись в до­мо­ви­ну з ран­ко­вим світом на небі.

Пошук на сайті: