Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    В світли­цях бу­ло ти­хо-ти­хо, не­на­че в гус­то­му лісі се­ред глу­хої ночі. Лам­пад­ки бли­ща­ли по за­кут­ках. Ти­хий світ од не­ба лед­ве про­ми­ку­вав­ся в ма­ленькі вікон­ця й ти­хо лив­ся по світли­цях, попід мальова­ни­ми зво­да­ми. Зо­лоті ша­ти на об­ра­зах лисніли. То­дозі зда­ва­лось, що во­на десь в яко­мусь мо­нас­тирі, що во­на зос­та­лась в якійсь церкві після ве­черні і про­бу­ла в тій церкві цілу ніч до са­мо­го світа, а пе­ред її очи­ма тієї страш­ної ночі ніби вста­ва­ли з до­мо­ви­ни мерці, зби­ра­лись на мо­лит­ву, пла­ка­ли, по­би­ва­лись од ту­ги і десь зник­ли нес­подіва­но, не­на­че якимсь чу­дом, не­на­че їх пог­ли­ну­ла зем­ля.

    «І ме­не пог­ли­не тут ли­хо… І чом ме­не не пог­ли­ну­ла смерть цієї страш­ної ночі? І навіщо мені жи­вотіти на світі? Навіщо мені жи­вот­тя, ко­ли ме­не не тішить ні зем­ля, ні не­бо, ні яс­не сон­це?»

    Тодозя по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась.

    А в по­ко­ях все сто­яла мерт­ва ти­ша і на­во­ди­ла ду­ми на приг­ноб­ле­ну без­та­лан­ну ду­шу. Тісні ни­зенькі по­кої зда­ва­лись келіями в мо­нас­тирі. Ти­хий світ, мерт­ва ти­ша зас­по­ко­юва­ла зму­че­ну То­до­зи­ну ду­шу.

    «От та­кий спокій, та­ку ти­шу, як те­пе­реньки тут в по­ко­ях, я знай­ду тільки в мо­нас­тирі, - ду­ма­ла То­до­зя, - там тільки за­гоїться моє зму­че­не сер­це, зас­по­коїться моя приг­ноб­ле­на зму­че­на ду­ша. На Ук­раїні скрізь ллється ріка­ми кров, скрізь лю­ту­ють ко­за­ки й по­ля­ки, скрізь руїна та по­же­жа, скрізь нес­покій. А моє роз­би­те сер­це ба­жає спо­кою. Тільки в мо­нас­тирі я знай­ду те, чо­го щи­ро ба­жає те­пер моя ду­ша».

    Сонце ви­ко­ти­лось з-за лісу й блис­ну­ло у вікно че­рез залізні ґрат­ки. То­до­зя не­на­че ожи­ла, не­на­че на неї хтось бриз­нув цілю­щою во­дою. Во­на хотіла вста­ти з стільця й за­во­ру­ши­лась. Чер­во­ний цуп­кий сап'ян на спинці стільця за­рипів, стілець заск­рипів. То­до­зя не­на­че зля­ка­лась то­го ти­хо­го скри­пу, аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась, не­на­че її хтось збу­див у важ­ко­му сні. Во­на знов ніби за­мер­ла й охо­ло­ла на стільці, бо­ялась навіть по­во­рух­ну­тись. Най­мен­ший ше­лест роз­ля­гав­ся по усіх мерт­вих по­ко­ях, не­на­че в скле­пах під зем­лею. І три­во­жив То­до­зю. Во­на сиділа в ти­хо­му спо­рожніло­му па­лаці, не­на­че та за­ча­ро­ва­на царівна дріма­ла в мерт­воті в зам­ку, про кот­ру роз­ка­зу­ють в каз­ках.

    Несподівано од­чи­ни­лись двері. Увійшла Гри­зельда з си­ном, а за нею всту­пи­ли в по­кої пан­ки та ба­би. То­до­зя зовсім опам'ята­лась. Страшні бліді об­лич­чя, пе­ре­ля­кані очі, опалі що­ки за­ма­нячіли пе­ред її очи­ма, не­на­че тільки тіні тих паннів та паній, що на­пе­ре­додні пе­ред ве­чо­ром ще бу­ли свіжі й цвіли, як квітки в квітни­ку. Ба­ба Ган­на зусім по­сивіла, ста­ла аж біла за од­ну ніч. В Гри­зельди що­ки зблідли й опа­ли, очі ста­ли здо­рові, а в розкішній косі заб­ли­ща­ла ніби срібни­ми нит­ка­ми си­ви­на. Пан­ни й жінки обсіли по­кої і зітха­ли й стог­на­ли не­на­че од страш­ної зне­мо­ги, не­на­че во­ни нез­ду­жа­ли рік і тільки що впер­ше вий­шли з ла­за­ре­ту.

    - Який сьогодні день? Я за­бу­ла, який сьогодні день? - спи­та­ла Гри­зельда та­ким глу­хим та за­дав­ле­ним го­ло­сом, не­на­че він ви­хо­див з мо­ги­ли.

    - І я не при­га­даю, який сьогодні день, - обізва­лась ба­ба Ган­на та­ким не­ду­жим го­ло­сом, не­на­че во­на рік ле­жа­ла не­ду­жа.

    - Ой бо­же мій! сьогодні ж су­бо­та! - крик­ну­ла То­до­зя і швид­ко підве­лась з стільця.

    Вона од­ра­зу при­га­да­ла, що са­ме то­го дня ми­ну­ло вже два тижні, як во­на ба­чи­ла на місті Кри­во­но­са, що то­го дня вве­чері ко­за­ки зроб­лять на­пад на за­мок. Во­на при­га­да­ла, що Кри­воніс звелів їй од­чи­ни­ти бра­му в зам­ку, що ко­за­ки по­да­дуть їй знак, за­па­лив­ши ба­гат­тя під лісом на при­гор­ку.

    - Княгине! моя до­ро­га, моя ко­ха­на кня­ги­не! виїжджай­те з зам­ка сьогодні, виїжджай­те та­ки до­ко­неш­не за­раз! - крик­ну­ла То­до­зя й ки­ну­лась до Гри­зельди, вхо­пи­ла її за ру­ки, не­на­че хотіла обо­ро­ни­ти од якоїсь на­пасті, зас­те­рег­ти од наг­лої смерті.

    - Чого ж до­ко­неш­не сьогодні? Чо­му ж за­раз? - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

    - Серце моє, го­луб­ко моя кня­ги­не! виїжджай­те та­ки за­раз! Чує моя ду­ша щось не­доб­ре і зас­те­ре­гає, - го­во­ри­ла якимсь різким го­ло­сом То­до­зя.

    - Ти, Світай­ли­хо, ли­бонь щось знаєш та тільки не хо­чеш нам ка­за­ти? Еге так? - спи­та­ла в неї Гри­зельда. - Ти не ка­то­лич­ка, не хотіла йти з на­ми до костьолу говіти та бла­га­ти бо­га. Я те­бе заздріваю: мо­же ти нас зра­диш, мо­же ти нас і зра­ди­ла?

    - Ні, яс­но­вельмож­на! Не заздрівай ме­не в зраді. Я те­бе не зрад­жу. Ти для ме­не бу­ла доб­ра. Але ду­ша моя по­чу­ває ве­ли­ке ли­хо. Їдьмо усі! Тікай­мо сьогодні ще до ве­чо­ра, - го­во­ри­ла То­до­зя й за­ли­лась слізьми.

    - Тодозя ка­же прав­ду, ніби про­ро­кує ли­хо. Ми вте­че­мо в Зба­раж і зап­ре­мось в твер­дині. Ту­ди ко­за­кам дзус! Там їм да­дуть по­ля­ки доб­рої про­чу­хан­ки. Зби­рай­тесь в до­ро­гу!

    Гризельда вста­ла, а за нею слідком за­во­ру­ши­лись усі.

    Панни й жіноцт­во по­хап­цем ки­ну­лись зби­ра­ти свої ма­нат­ки, уся­ке своє доб­ро та шуп­лат­тя, та вкла­да­тись.

    - Тепер вдень ви­хоп­лю­ва­тись з зам­ка не­без­печ­но. Тре­ба пе­реж­да­ти до ве­чо­ра. Виїде­мо смер­ком, щоб ча­сом нас в до­розі не вгляділи та не пе­рестріли ко­зацькі за­го­ни.

    - Ой ли­ха на­ша го­ди­нонька! І з Лу­бен ви­би­ра­лись хап­ком, не­на­че кра­ли своє доб­ро, і те­пер до­ве­ло­ся хап­ком тіка­ти. І в Луб­нах спох­ва­ту я за­бу­ла вбга­ти в скри­ню два кун­туші, та ще й новісінькі, і тут пев­но чо­гось за­бу­деш, ко­ли виїжджаєш на­че тікаєш навтіка­ча, - бідка­лась ба­ба Ган­на, зшу­ку­ючи по по­ко­ях своє доб­ро та уся­ке своє шуп­лат­тя.

    До ве­чо­ра во­зи вже бу­ли злаш­то­вані й на­ван­та­жені уся­ким доб­ром. Ха­па­ли і по­хап­цем вкла­да­ли на ху­ри, що бу­ло ціно­витіше. Гри­зельда й усі двірські пан­ни й жіноцт­во пос­те­ре­га­ли, що во­ни навіки по­ки­да­ють і цей давній па­лац князів Виш­не­вецьких, як навіки по­ки­ну­ли лу­бенський, вже зруй­но­ва­ний па­лац. То­до­зя й собі ла­го­ди­лась в до­ро­гу, поз­би­ра­ла своє доб­ро, наб­ра­ла клу­нок су­харів…

    - Навіщо ти, То­до­зю, бе­реш су­харі в до­ро­гу, ко­ли ми наб­ра­ли пе­че­но­го й ва­ре­но­го цілу ху­ру? - спи­та­ла в То­дозі пані Суф­щинська.

    - Бо я не поїду з ва­ми. Годі мені ти­ня­тись по світах та манд­ру­ва­ти за ва­ми по ва­ших слідах. Я йду до Києва: а в Києві піду в мо­нас­тир в чер­ниці. Те­пер там моє місце, і нігде більше, - про­мо­ви­ла То­до­зя. - Та­ка вже до­ля мені су­ди­лась.

    - Прощайте, кня­ги­не! Бу­ду за вас в мо­нас­тирі повік мо­ли­тись бо­гу та бла­га­ти в йо­го лас­ки для вас, бо ви для ме­не бу­ли добрі, - го­во­ри­ла То­до­зя на про­щанні, сто­ячи з клун­ком на пле­чах, з па­ли­цею в ру­ках.

    Вже над­ворі смер­ка­ло. Тем­ря­ва за­ку­ту­ва­ла сутінка­ми пиш­ний ста­рий са­док, ста­рий па­лац, баш­ти й бар­ха­ни. Вже ху­ри бу­ли на­по­го­тові ру­ши­ти з дво­ру. Але Гри­зельда жда­ла, до­ки над­ворі зовсім смерк­не. Ко­ли це нес­подіва­но набігли в за­мок шлях­тичі й шлях­тян­ки з близьких сіл і на во­зах і вер­ха­ми.

    - Рятуйте нас і схо­вай­те нас в зам­ку, бо вже який­сь загін нас­ту­пає на Виш­не­вець. Ми лед­ве повтіка­ли й спас­лись од смерті, - го­во­ри­ли втікачі до жовнірів.

    - Княгине! тікай­те звідсіль! Тікай­те за­раз, до­ки маєте час і змо­гу втек­ти, - крик­ну­ла То­до­зя до Гри­зельди. - Тікай­те, бо за­ги­не­те усі, за­ги­ну й я! Во­на вгляділа на при­гор­ку під лісом, як ба­гат­тя блис­ну­ло раз і по­гас­ло, потім блис­ну­ло вдру­ге й знов по­гас­ло на хви­ли­ну. Але не­за­ба­ром ба­гат­тя спах­ну­ло й підня­ло чер­воні язи­ки ви­со­ко вго­ру. Дим забілів на яс­но­му небі й підняв­ся вго­ру клуб­ка­ми. То­до­зя зна­ла, чиї ру­ки підкла­да­ли підпал в ба­гат­тя, зна­ла во­на і для чо­го роз­па­лю­ва­ли те ба­гат­тя.

    - Одчиняйте бра­му! Тікай­те мерщій звідсіль! - кри­ча­ла То­до­зя, біга­ючи по дворі, по по­ко­ях в па­лаці, мов не­са­мо­ви­та.

    Гризельда й усе жіноцт­во сто­яли, не­на­че мертві. Во­ни й самі не зна­ли га­разд, чи тіка­ти, чи замк­ну­тись в твер­дині. То­до­зя побігла й звеліла од­чи­ни­ти бра­му. Во­на взя­ла попід ру­ки Гри­зельду й по­са­ди­ла в ка­ре­ту, а потім по­да­ла їй ма­ло­го си­на Ми­хай­ла, вхо­пив­ши йо­го обіруч попід пах­ви.

    - Тікайте і нігде не спи­няй­тесь! Тікай­те, що є си­ли! Про­щай­те, кня­ги­не, на віки вічні! По­ба­чусь з ва­ми хіба на тім світі.

    А ба­гат­тя під лісом все роз­го­рю­ва­лось і підніма­ло вго­ру довгі чер­воні язи­ки, не­на­че ли­за­ло віковічні ду­би по зе­ле­но­му гіллі, по чор­них стов­бу­рах. То­до­зя пог­ля­ну­ла на те ба­гат­тя, на той страш­ний знак помс­ти й смерті. В неї сер­це за­ми­ра­ло.

    Усі двірські пан­ни, усе жіноцт­во, що бу­ло в зам­ку, усі хап­ком сіли на во­зи. Гри­зельда пла­ка­ла. Пла­ка­ли й усі пан­ни. Во­ни пос­те­ре­га­ли, що по­ки­да­ють за­мок навіки. Во­ни ру­ши­ли з дво­ру.

    - Ой бо­же мій! знов за­би­ла мені па­мо­ро­ки оця біга­ни­на та оці вте­ки, - крик­ну­ла ба­ба Ган­на з во­за. - Я ж зви­ну­ла свої нові кун­туші та шов­ко­вий но­вий жу­пан, пок­ла­ла долі в ку­точ­ку та спох­ва­ту за­бу­ла уб­га­ти їх у скри­ню. Приїду в Зба­раж в зас­мальцьова­но­му жу­пані. Оце яка на­пасть! Оце яка ха­ле­па! Оце на­ха­ба ко­зацька!

    Але бра­ма заск­рипіла й од­чи­ни­лась.

Пошук на сайті: