Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Це вже бу­ло ля­го­ма вночі. Во­зи ру­ши­ли з місця й їх не­на­че вих­ром підхо­пи­ло й по­нес­ло по до­розі на Зба­раж.

    Тодозя ти­хою хо­дою пря­му­ва­ла шля­хом до Києва. Не встиг­ла во­на вий­ти за Виш­не­вець, як ко­ло зам­ка хтось гурк­нув з руш­ниці. То­до­зя до­га­да­лась, до чо­го сто­су­вав­ся той вистріл, і пе­рех­рес­ти­лась: во­на на­пев­но зна­ла, що загін по­чи­нає на­пад, вже прис­ту­пає до зам­ка.

    Тодозя йшла би­тим шля­хом попід лісом і все ог­ля­да­лась на по­ки­ну­тий па­лац та на за­мок. Ба­гат­тя під лісом по­гас­ло, тільки чер­во­ною пля­мою жевріла куп­ка жа­ру. Але за­те зго­дом в зам­ку спах­ну­ло здо­ро­ве по­лум'я. Загінщи­ки підко­ти­ли під бра­му кільки возів со­ло­ми і підпа­ли­ли їх. По­лум'я спах­ну­ло і швид­ко зай­ня­ла­ся бра­ма, зай­ня­ла­ся й де­рев'яна баш­та над бра­мою. Вда­ри­ли з руш­ниць гус­то та час­то, не­на­че об залізну покрівлю зас­ту­котів здо­ро­вий град. За­рев­ли гар­ма­ти. Ко­за­ки полізли на ва­ли, розт­ро­щи­ли бар­ка­ни, роз­ки­да­ли ру­кош­ма час­токіл і за­па­ли­ли ста­рий па­лац князів Виш­не­вецьких. Усі жовніри, усі втікачі по­ля­ки по­ляг­ли в зам­ку го­ло­вою до од­но­го чо­ловіка.

    Вже да­ле­ко зай­шла То­до­зя в ліс. В лісі бу­ло по­ночі, на­че в льоху. Ко­ли це се­ред ліса не­на­че хтось освітив вер­хи ста­рих дубів та віковічних грабів, не­на­че сон­це, схо­дя­чи з-за го­ри, ки­ну­ло проміння на вер­шеч­ки де­ре­ва. Вер­хи за­чер­воніли, не­на­че об­литі кров'ю. Світ все прибільшу­вавсь та дуж­чав, не­на­че чи­ясь ру­ка розк­ла­да­ла десь близько ба­гат­тя. Блис­ну­ли нарізні ду­би на га­ля­вині, що сто­яли опрічні од лісу. Ти­хий чер­во­ний світ по­лив­ся по гальовині. Не­бо над Виш­нев­цем за­чер­воніло. В лісі тхну­ло зга­ря­ти­ною. То­до­зя зля­ка­лась то­го кров'яно­го світу на де­реві: ліс став чер­во­ний, не­на­че пек­ло; зга­ря­ти­на та сма­ля­ти­на за­би­ва­ла дух. То­до­зя йшла і го­лос­но про­мов­ля­ла мо­лит­ви. Тільки що во­на вий­шла з лісу на чис­те по­ле, як од­ра­зу вгляділа страш­ну по­же­жу, схо­жу на пек­ло: ко­за­ки підпа­ли­ли Єреміїн тік. Безліч дов­гих оже­редів та стіжків но­во­го, тільки що вве­зе­но­го хліба за­па­ла­ли за­ра­зом.

    Вранці од давнього зам­ка, од па­ла­цу давніх слав­них князів Виш­не­вецьких не зос­та­лось і приз­на­ки.

    

XII

    

    Вночі в літні об­ля­ги приїха­ла Гри­зельда до Зба­ра­жа. В Зба­раж збіглись з сіл та місте­чок польські шлях­тичі, жи­ди та по­ка­то­ли­чені ук­раїнські шлях­тичі, спа­са­ючи своє жит­тя од за­гонів Кри­во­но­са та По­лов'яна. В місті бу­ло так ба­га­то лю­дей, не­на­че во­ни з'їжджа­лись на яр­ма­рок. Де­які польські дідичі поп­ри­во­зи­ли цілі ху­ри з скар­ба­ми і хо­ва­ли їх в зба­ражській твер­дині. Скрізь був гар­ми­дер, скрізь бу­ла біга­ни­на. Для Гри­зельди і її дво­ру з ве­ли­кою труд­но­тою знай­шли квар­ти­ру в не­ве­личкій ха­тині в од­но­го міща­ни­на. Кімнат­ки бу­ли тісні, ни­зенькі. Вікон­ця бу­ли схожі на дірки, поп­рорізу­вані в стінах. І сіни, і кімна­ти бу­ли зас­тав­лені скри­ня­ми, скринька­ми та уся­ки­ми па­кун­ка­ми з князівським доб­ром. По стінах на кілках бу­ли по­розвішу­вані до­рогі кун­туші та сукні. По сто­лах, по стільцях ва­ля­лись не зви­нуті, не схо­вані усякі удя­ган­ки та уб­ран­ня. Все те при­па­ло по­ро­хом на па­лець. В ма­ленькій пе­карні ку­хар го­ту­вав обід для кня­гині. Для че­ляді го­ту­ва­ли обід се­ред сад­ка, розк­лав­ши ба­гат­тя на про­га­лині. Втікачі по­ля­ки поп­ри­мо­щу­ва­лись по сад­ках, до повітках. Жи­ди та шлях­тичі ме­ту­ши­лись, сно­ви­га­ли по тісних ули­цях. Зда­ва­лось, що увесь Зба­раж не­на­че зби­рав­ся ку­дись тіка­ти або ждав на­па­ду во­рогів. Місто й улиці ста­ли схожі на який­сь чуд­ний обоз, ніби на ча­со­ву стійку для од­по­чин­ку яко­гось давнього на­ро­ду, що при­ко­чу­вав звідкільсь, ніби з да­ле­ких азійських степів, прис­тав на од­по­чи­нок і от-от не­за­ба­ром ла­ден ру­ши­ти з місця й од­ко­чу­ва­ти ку­дись далі в інші краї.

    В той час Єремія Виш­не­вецький сто­яв з своїм військом ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва. До йо­го дійшла звістка, що за­гон­щи­ки вже зруй­ну­ва­ли Виш­не­вець, спа­ли­ли йо­го осе­лю й то­ки, що Гри­зельда втек­ла в Зба­раж. Він поїхав до Зба­ра­жа, щоб одвіда­ти Гри­зельду та сво­го си­на Ми­хай­ла.

    Вже в об­ля­ги при­був Єремія до Зба­ра­жа. Гри­зельда ще не спа­ла. Над­ворі бу­ла стра­шен­на ду­хо­та. В тісних кімнат­ках ди­ха­ти бу­ло важ­ко. Ба­ба Ган­на пос­те­ли­ла постіль ма­ло­му Ми­хай­лові на скрині, а са­ма ляг­ла долі. Інші двірські пан­ни по­ля­га­ли спа­ти по­ко­том то в хаті на долівці, то в сінях. Гри­зельда сиділа на скрині край од­чи­не­но­го вікон­ця. Її не брав сон. Во­на сиділа, по­хи­лив­ши свою гор­ду го­ло­ву, спер­ту на до­ло­ню, і за­ду­ма­лась. В розкішних ру­ся­вих ко­сах вже бли­ща­ли сиві во­ло­си­ни, не­на­че срібні нит­ки. За ті страшні дні во­на змізерніла, змарніла, пос­таріла; ли­це осу­ну­лось, і очі не­на­че при­гас­ли.

    Гризельда вста­ла, поп­ра­ви­ла по­душ­ку під го­ло­вою си­на, знов при­мос­ти­лась на скрині і важ­ко зітхну­ла. Во­на оки­ну­ла оком убогі тісні кімнат­ки з ма­леньки­ми віко­неч­ка­ми, з узеньки­ми две­ри­ма, і їй нес­подіва­но спав на дум­ку розкішний па­лац в Луб­нах, прос­торні по­кої та за­ли, ус­те­лені до­ро­ги­ми перськи­ми ки­ли­ма­ми, ви­сокі стелі, ви­мальовані й обліплені ара­бес­ка­ми. І дві сльози по­ко­ти­лись по змарнілих що­ках і впа­ли на до­ло­ню.

    Вона зга­да­ла, що той па­лац, мов пиш­ний сон, був та й за­гув, не­на­че йо­го вітром роз­нес­ло, як роз­но­сить вес­ня­ний ту­ман га­ря­чо­го май­сько­го ран­ку. Май­нув пе­ред нею і вбо­гий поліський Бра­гин, се­ред мо­чарів та борів, май­ну­ла і страш­на ос­тан­ня ніч в виш­не­вецько­му па­лаці. І їй зда­ло­ся, що во­на па­дає все ниж­че та глиб­ше в якусь бе­зод­ню, що та бе­зод­ня, на­че якась не­пе­ре­мож­на си­ла. все тяг­не її на­низ, вси­сає її з жит­тям, з усіма маєтка­ми, і пог­ли­не її й кня­зя Єремію, і її си­на Ми­хай­ла.

    «Де то те­пер по­вер­тається князь Єремія? Чи жи­вий він, чи мо­же йо­го вже й на світі не­ма?»

    Рипнули узенькі двері, а потім заск­рипіли й зах­рипіли, не­на­че не­ма­за­на вісь. В кімна­ту нес­подіва­но всту­пив князь Єремія, при­па­лий пи­лом. Гри­зельда крик­ну­ла й схо­пи­лась з місця. Князь Єремія здав­ся для неї ма­рою, що з'яви­лась пе­ред її очи­ма нес­подіва­но; їй зда­ло­ся що власні її дум­ки обтіли­лись і з'яви­лись в за­па­леній та зчорнілій Єреміїній пос­таті.

    - Не ля­кай­ся, Гри­зельдо! це я опізнив­ся в до­розі. Оце я при­був, щоб те­бе одвіда­ти в горі та в без­та­ланні, - ска­зав князь по­шеп­ки, ниш­ком, здер­жу­ючи свій крик­ли­вий го­лос.

    Гризельда зап­ла­ка­ла й ки­ну­лась обніма­ти Єремію. Во­на при­па­ла го­ло­вою до йо­го су­хор­ля­во­го пле­ча й не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти та хли­па­ти.

    - Не плач, ко­ха­на Гри­зельдо! Сльоза­ми нічо­го не вдіємо, не за­ра­ди­мо ли­ху, не за­ря­туємо се­бе. Сядь та роз­ка­жи мені про виш­не­вецькі при­го­ди, про своє про­бу­ван­ня в Зба­ражі.

    - Нема чо­го й оповіда­ти. Он по­ди­вись навк­ру­ги! Сам ба­чиш, як ми бідуємо тут в Зба­ражі, - про­мо­ви­ла Гри­зельда, хли­па­ючи. - Хіба це князівське жит­тя? Це жи­вотіння вбо­гих се­люків-хлопів. Он до чо­го ми дійшли!

    - Боже мій! ти по­ча­ла сивіти! ти пос­таріла! Ста­ла якась ніби ос­тар­ку­ва­та на ви­ду! - крик­нув Єремія.

    - Ізстаріла ме­не ли­ха го­ди­на. Ізстаріла во­на й те­бе, мій ко­ха­ний. І ти вже сивієш, а ти ж ще та­кий мо­ло­дий! - про­мо­ви­ла Гри­зельда. І во­на роз­ка­за­ла, яку страш­ну ос­тан­ню ніч во­на пе­ре­бу­ла у Виш­невці, роз­ка­за­ла, як ба­чи­ла на свої очі по­же­жу в твер­дині, як ко­за­ки зруй­ну­ва­ли й підпа­ли­ли твер­ди­ню, спа­ли­ли па­лац і то­ки, і всі за­бу­ду­ван­ня в оселі.

    - Посивію, за­нидію, а не здам­ся ли­ху. Я нез­дат­ли­вий зро­ду. Будь же й ти муж­ня до краю і не впа­дай сер­цем. Пе­ре­бу­де­мо ли­ху го­ди­ну, і знов для нас яс­но засвітить сон­це.

    Гризельда тільки ру­кою мах­ну­ла й знов сіла край вікон­ця і по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    - На польську шлях­ту не­на­че впав по­пуст бо­жий. Про­па­ла навіки для нас Лу­бен­щи­на, про­па­ла й Виш­не­веч­чи­на. - обізва­лась зго­дом Гри­зельда, - про­пав і па­лац в Луб­нах, а од давнього па­ла­цу слав­них князів Виш­не­вецьких зос­та­лись тільки попіл та руїни. Усе сли­ве твоє доб­ро, усі сли­ве твої маєтності вже ми втра­ти­ли мо­же й навіки. Ми зу­божіємо й не ма­ти­ме­мо швид­ко нігде жад­но­го при­тул­ку.

    - Цього я ніко­ли не по­пу­щу, до­ки жи­ти­му на світі.

    - Зоставатись тобі в Зба­ражі дов­го не мож­на, - про­мо­вив Єремія зго­дом, - ко­зацькі за­го­ни вкри­ли всю Ук­раїну. дійшли вже на Білій Русі до Мо­ги­ле­ва й Боб­руй­ська. Їдь звідсіль за­раз, їдь в Га­ли­чи­ну до Льво­ва або й далі. Не дляй­ся й не гай­ся й завт­ра або після­завт­ра, доб­ре од­по­чив­ши, ру­шай в Га­ли­чи­ну до Пе­ре­миш­ля.

    Єремія розп­ро­щав­ся з Гри­зельдою, поцілу­вав сон­но­го си­на й виїхав з дво­ру до війська.

    Єремія за­рані приїхав до сво­го та­бо­ру. Йо­го військо сто­яло не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва над баг­нис­тою річеч­кою Пи­ляв­кою. Війська в йо­го бу­ло два­над­цять ти­сяч. Вже сон­це ви­со­ко підби­лось вго­ру, як Єремія при­був в табір. Усей табір не­на­че ви­мер. Скрізь бу­ло ти­хо.

    ЄремІя спи­нив ко­ня ко­ло сво­го на­ме­ту. Од­на по­ла на­ме­ту за­во­ру­ши­лась, її одс­ло­ни­ла чи­ясь біла ви­пе­ще­на ру­ка. Із шат­ра вий­шов шлях­тич Дзеньковський. Він тільки що при­був з Вар­ша­ви. Йо­го прис­ла­ли Єреміїні побічни­ки, вар­шавські па­ни з не­доб­ри­ми звістка­ми.

    - Неприємну звістку приніс я з Вар­ша­ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, для ва­шої яс­но­вельмож­ності! - про­мо­вив Дзеньковський.

Пошук на сайті: