Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Єремія навіть не привітав­ся га­разд з пос­лан­цем, ско­чив з ко­ня, увійшов в на­мет і сів на ни­зенько­му прос­то­му де­рев'яно­му дзиґли­кові.

    - Кажи, па­не, які там звістки з Вар­ша­ви, - ска­зав Єремія й на­су­пив свої чорні густі бро­ви.

    Голос йо­го впав од­ра­зу. Він про­мо­вив ці сло­ва, не­на­че про­шепів.

    - Варшавський сейм вже пос­та­но­вив зібра­ти й вис­та­ви­ти про­ти Хмельницько­го трид­цять шість ти­сяч війська. Наші польні гетьма­ни в по­лоні. Че­рез те сейм не доз­во­лив нас­та­нов­ля­ти но­вих гетьманів над військом, а нас­та­но­вив тільки при­водців. За при­водців обібра­ли кня­зя Домініка Зас­лавсько­го, мо­ло­до­го Ко­нец­польсько­го та ста­ро­го Ми­ко­лая Ост­ро­ро­га. Вас, кня­зю, най­ліпшо­го, най­здатнішо­го вой­ов­ни­ка, по­ми­ну­ли, - ска­зав пос­ла­нець ти­хим та сум­ним го­ло­сом.

    - Коли те­пер ме­не по­ми­ну­ли, то ко­ли б потім не жал­ку­ва­ли, - обізвав­ся ще тихіше Єремія.

    Його не­на­че хто ру­ка­ми зду­шив за гор­ло і не да­вав ди­ха­ти.

    - Прихильники яс­но­вельмож­но­го кня­зя нічо­го не вдіяли на сеймі, хоч і всто­юва­ли за вас. Ко­рон­ний канц­лер Ос­солінський гірше за всіх вис­ту­пав на сеймі про­ти вас, він го­во­рив, що при­вод­ницт­во над військом тре­ба до­ру­чи­ти чо­ловікові роз­суд­ли­во­му й помірко­ва­но­му, а не такій палкій го­лові, як у яс­но­вельмож­но­го кня­зя.

    - Оссолінський мій давній во­рог, я цьому доб­ре відо­мий, - обізвав­ся князь не­на­че десь за стіною. - Він давній при­хильник до ко­заків, який був і ко­роль Вла­дис­лав.

    - Сейм роз­бив­ся на дві по­ло­ви­ни. Одні па­ни ба­жа­ють війни з ко­за­ка­ми, на­ва­жи­лись звес­ти їх на ніщо й по­би­ти до ос­тан­ку; другі ма­ють на думці ми­ри­тись з ко­за­ка­ми і вер­ну­ти їм їх давні пра­ва й привілеї. Надвірній ко­рон­ний мар­шал Ка­за­новськнй навіть зас­ту­пив­ся за ко­заків: го­во­рив, що по­ля­кам не го­диться наріка­ти на ко­заків за те, що во­ни поєдна­лись з та­тар­вою, бо мож­на, мов­ляв, обер­ну­тись за єднан­ням до са­мо­го пек­ла, щоб поз­ба­ви­тись та­кої не­волі, на­ха­би та приг­ноб­лен­ня, яке до­ве­лось терпіти ко­за­кам од польських панів.

    Єремія ско­чив з дзиґли­ка й забігав по на­меті.

    - Знаю я цього підлизьку­ва­то­го па­на, пе­ре­верт­ня з во­лохів! От­жеж знай­шов­ся й та­кий, що ла­ден ще й спо­бо­лю­ва­ти отим хар­циз­ги­кам! Ото ди­во! Це знак ве­ли­ко­го за­не­па­ду польської шлях­ти, - ска­зав Єремія.

    - Тим ча­сом у Вар­шаві тільки й мо­ви, що про ва­шу ми­лость, кня­зю; усі сподіва­лись, що сейм до­ру­чить вам вер­хо­венст­во й при­вод­ницт­во над армією. Військо ба­жає, щоб ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, а не хто інший вів йо­го в бит­ву. Го­ро­дя­ни й жовніри сто­ять за вас, спо­чу­ва­ють вам, та сейм став про­ти вас, кня­зю, - го­во­рив далі пан Дзеньковський.

    Єремія став не­по­руш­но і вти­рив очі в Дзеньковсько­го. Дзеньковський був ще мо­ло­дий пан, ви­пе­ще­ний, ви­го­до­ва­ний, з біли­ми пов­ни­ми що­ка­ми, з розкішни­ми ру­ся­ви­ми ву­са­ми. Дівочі рум'янці гра­ли на пов­них що­ках, ус­та чер­воніли під ву­са­ми, як ка­ли­на. Єремія слу­хав шлях­ти­ча й не­са­мохіть приг­ля­дав­ся до пов­но­ви­до­го круг­ло­го ли­ця шлях­ти­ча. Єремії чо­гось став про­тив­ний той ви­пе­ще­ний свіжий па­нянський вид шлях­ти­ча, ста­ли про­тивні стримкі пухкі ру­сяві ву­са, став гид­кий са­мий то­ненький го­лос, що по­да­вав йо­му неп­риємні звістки з Вар­ша­ви.

    - Декотрі па­ни про­мов­ля­ли в сеймі про­мо­ви за ва­шу осо­бу, кня­зю, але більшість ста­ла осо­бо­во про­ти вас. Ваші га­рячі при­хильни­ки, кня­зю, оце прис­ла­ли ме­не до вас за по­ра­дою й про­си­ли яс­но­вельмож­но­го в ча­си не­без­печ­ності взя­ти вер­хо­венст­во й при­вод­ницт­во над армією й нас­ту­па­ти на Хмельницько­го, - го­во­рив далі шлях­тич.

    Єремія слу­хав не­на­че крізь сон і не зво­див очей з па­на Дзеньковсько­го. Розкішно уб­ра­ний шлях­тич сто­яв про­ти світа поміж од­ки­ну­тих по­лот­нищ на­ме­ту. До­ро­гий чер­во­ний кун­туш, об­ля­мо­ва­ний зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми аж сяв на шлях­ти­чеві й си­пав яс­ний од­лиск в темні за­кут­ки на­ме­ту. Єремія в прос­то­му чор­но­му кун­туші з не­до­ро­го­го сук­на сто­яв попліч з Дзеньковським і зда­вав­ся прос­тим жовніром врівні з шлях­ти­чем, а шлях­тич сто­яв в зо­лоті та сяєві, мов князь, і все го­во­рив про Ос­солінсько­го, про Ка­за­новсько­го й інших кня­зе­вих суп­ро­тив­ників. Єремфія при­див­ляв­ся до пос­лан­ця з неп­риємни­ми звістка­ми, і йо­му став про­тив­ний і той чер­во­ний кун­туш, і зо­лоті по­зу­мен­ти, і бла­кит­ний жу­пан. Єремія слу­хав і зне­на­видів і са­мо­го шлях­ти­ча, зне­на­видів са­мий го­лос, що зда­вав­ся йо­му сей­мо­вим од­го­мо­ном го­лосів йо­го зак­ля­тих во­рогів. Злість рос­ла, при­бу­ва­ла в серці, як во­да в річці в туч­ний дощ. Єремія лед­ве вдер­жу­вав ру­ку. Йо­му хотілось ви­хо­пи­ти шаб­лю з піхви і стя­ти са­му го­ло­ву, і од­тя­ти язик, що вис­лов­лю­вав такі неп­риємні звістки з Вар­ша­ви.

    - Йди, па­не Дзеньковськнй, до моїх пол­ков­ників. Во­ни да­дуть тобі на­мет для од­по­чин­ку, на­по­ять те­бе й на­го­ду­ють. По­дя­куй од ме­не у Вар­шаві па­нам, моїм щи­рим при­хильцям, котрі всто­юва­ли за ме­не, - ска­зав Єремія так ти­хо, ніби ше­по­том, що шлях­тич лед­ве дос­лу­хав­ся до тих слів.

    Єремія став блідий, потім став жов­тий, не­на­че мрець. Очі од­ра­зу при­гас­ли, гу­би зблідли й ніби прис­маг­ли, попід очи­ма не­на­че хто попідво­див си­ни­лом, а що­ки не­на­че хто по­ма­лю­вав жов­ти­лом. Йо­го вид став схо­жий на пи­сан­ку-кра­шан­ку. Дзеньковський гля­нув на кня­зя й крик­нув:

    - Ясновельможний! не журіться так ду­же! не вда­вай­тесь в ту­гу! Дасть бог, спра­ва піде інак­шим спо­со­бом!

    Єремія мовч­ки тільки ткнув ру­кою, по­ка­зу­ючи на вихід з на­ме­ту.

    Шляхтич мит­тю на­че вип­лиг­нув з на­ме­ту. Єремія од­ки­нув завісу в дру­гу по­ло­ви­ну на­ме­ту, увійшов ту­ди і впав на постіль, не­на­че підко­ше­на тра­ва па­дає на зем­лю під ко­сою. Йо­му зда­ло­ся, що в яс­но­му небі десь узя­лась хма­ра, блис­ну­ла блис­кав­ка, і в йо­го нес­подіва­но вда­рив грім, за­бив йо­му па­мо­ро­ки тро­хи не на смерть, і йо­го опо­ви­ла якась неп­росвітна тем­ря­ва й ту­ман.

    Вже сон­це звер­ну­ло на вечірній пруг. В на­меті бу­ло ти­хо. Один жовнір, стійчик ко­ло кня­жо­го на­ме­ту, насмілив­ся всту­пи­ти в на­мет і спи­тав, чи не бу­де князь їсти або пи­ти. Єремія не звелів по­да­ва­ти обіда, тільки звелів при­нес­ти свіжої кри­нич­ної во­ди. Цілий день в Єремії й ри­соч­ки не бу­ло в роті.

    Настав вечір. Стійчик по­за­па­лю­вав в на­меті вос­кові свічки. Єремія сидів на стільці за­ду­ма­ний, зас­му­че­ний. Усі йо­го палкі чес­то­любні надії не­на­че од­ра­зу розвіяв вітер. Він пос­те­ре­гав, що з йо­го рук вис­лиз­нув ве­ли­кий та знач­ний мо­мент, кот­рий міг би од­ра­зу підня­ти йо­го пре­ви­со­ко вго­ру, ви­ще за усіх маг­натів: підня­ти на ко­ролівський трон.

    «Моя сла­ва, як сла­ва ве­ли­ко­го побідни­ка, розійшлась би по всіх усю­дах; на усю Польщу, на ввесь світ, як проміння сон­ця. Я б за­ло­мив, засліпив усю Польщу, усіх маг­натів. Ме­не б встріла уся Вар­ша­ва з чес­тю та по­ша­ною, з та­ким тріумфом, з яким ко­лись стрічав Рим слав­них побідників. До тро­ну мені бу­ло б не­да­ле­ко. Тоді б я вер­нув мої втра­чені «ру­хомі й ле­жачі доб­ра», мої си­ленні маєтності. А те­пер мої стеж­ки до сла­ви за­ки­да­ло камінням. І хто за­ки­дав? Нікчемні, нічо­го не вартні лю­де, що не варті ша­га, не варті навіть моєї підош­ви!»

    В Єреміїно­му серці спах­нув гнів на своїх во­рогів. Єремія схо­пив­ся з місця й за­веш­тавсь по на­меті, не­на­че йо­му хто вса­див ку­лю в самісіньке сер­це.

    «Хто ж мої суп­ро­тив­ни­ки? Хто хо­че вир­ва­ти з моїх рук сла­ву побіди? Домінік Зас­лавський, нез­дат­ний до війни, відо­мий ла­сун, розкішний, ви­пе­ще­ний унук князів Ост­рожських, що завсіди лю­би­ли розкіш і бу­ли такі ла­су­ни, як і Домінік. Йо­му б тільки ка­ча­тись на пе­ри­нах та бен­ке­ту­ва­ти. Ко­нец­польський? Це не­по­си­дю­щий не­доліток, тро­хи не ди­ти­на. Вче­ний Ост­ро­рог тільки знає свою ла­ти­ну, за­ко­ха­ний в кни­гах. За­па­губ­лять во­ни Польщу. Ко­за­ки візьмуть над ни­ми пе­ре­ва­гу. І тоді я навіки втра­чу і Лу­бен­щи­ну, і усі мої во­линські маєтності. І я тоді зу­божію зусім. Тоді впа­де в Польщі й на Ук­раїні слав­не імен­ня князів Виш­не­вецьких. Ме­не й мо­го си­на ждуть злидні».

    Єремія по­чу­вав, ніби в йо­го сер­це хтось уст­ро­мив ніж та й не вий­має. Сер­це бо­лить, ра­на ят­риться. А хтось не­на­че по­вер­тає ніж по­ма­леньку на усі бо­ки і три­юдить ра­ну, заст­ром­лює ніж ще глиб­ше й все му­чить, ка­тує йо­го ду­шу.

    - Болить моє сер­це, бо­лить моя ду­ша! Важ­ко мені ди­ха­ти! Са­ма смерть бу­ла б мені лег­ша, ніж ці пе­кельні му­ки, - про­ше­потів Єремія і вхо­пив­ся до­ло­нею за сер­це. Єремія вий­шов з на­ме­ту. В та­борі бу­ло ти­хо й мерт­во. Ніч бу­ла тем­на. Усе спа­ло, все од­по­чи­ва­ло. Густі зорі на небі ми­готіли, ве­се­ло бли­ща­ли, не­на­че очі, на­литі ко­хан­ням. Брильянто­вий ве­се­лий світ од зірок лив­ся, пе­ре­ли­вавсь, си­пав­ся в темній бла­киті. Зорі ніби тіши­лись своїм світом в нічній тиші. Теп­ла розкішна ніч вкри­ва­ла зем­лю й роз­ли­ва­ла спокій на усе, що жи­вотіло й ди­ха­ло на землі.

    Єремія пішов над річку. Про­хо­ло­да повіяла на йо­го з вог­кої ни­зи­ни, про­хо­ло­ди­ла йо­го га­ря­чий вид, за­пе­чені смажні ус­та. А за­пек­ле сер­це усе ни­ло та боліло, не­на­че роз'ятре­на ра­на. То злість, то не­на­висність, то по­чу­ван­ня ве­ли­кої обіди, ве­ли­кої втра­ти при­ли­ва­ли до сер­ця, не­на­че морські хвилі до бе­ре­га.

Пошук на сайті: