Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 55)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5035
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5204
    Приїхавши з Льво­ва до обо­зу, князь Домінік Зас­лавський за­раз дав розкішний бен­кет па­нам, при­вод­цям кож­но­го воєводсько­го пол­ку. Ку­харі розікла­ли за на­ме­том ба­гат­тя і го­ту­ва­ли обід. Па­ни при­бу­ва­ли до кня­жо­го на­ме­ту вер­хи на бас­ких ко­нях в блис­кучій збруї. Обидві по­ли дов­го­го кня­жо­го на­ме­ту бу­ли од­ки­нуті ви­со­ко на на­мет. Чер­во­на пібійка на по­лах ляг­ла на білий на­мет, не­на­че до­ро­га завіса над две­ри­ма з двох чер­во­них по­лот­нищ. На­мет сто­яв, не­на­че од­чи­не­ний навстіж. Долівка в на­меті бу­ла зас­те­ле­на до­ро­ги­ми ту­рецьки­ми ки­ли­ма­ми. Кру­гом в се­ре­дині на­ме­ту до­ни­зу висіли квітчас­тою сму­гою перські ки­ли­ми і об­ви­ва­ли на­мет, не­на­че до­рогі по­цяцько­вані ра­ми. По­се­ре­дині сто­яв дов­гий стіл, нак­ри­тий білою ска­тер­тю, зас­тав­ле­ний срібни­ми тарілка­ми та по­лу­мис­ка­ми, здо­ро­ви­ми срібни­ми жба­на­ми та ва­за­ми. Жба­ни і ва­зи бу­ли вщерть вінців по­на­ли­вані вен­герським ви­ном, ме­да­ми та горілкою. Кру­гом сто­ла по­над кра­ями, не­на­че ра­зок зо­ло­то­го на­мис­та, бли­ща­ли про­ти сон­ця зо­лоті чар­ки, ча­роч­ки, пу­гарі та куб­ки. Од кня­жо­го сто­ла в са­мо­му на­меті да­ле­ко тяг­ся дов­гий ря­док столів, пос­тав­ле­них над­ворі й прик­ри­тих звер­ху по­лот­ня­ним навісом на стовп­чи­ках, щоб за­хи­ща­ти од га­ря­чо­го літнього сон­ця сто­ли й ви­со­ких гос­тей.

    Шляхтичі з'їзди­лись і стов­пи­лись в пе­редній прос­торній по­ло­вині дов­го­го на­ме­ту. Слу­ги од­ки­ну­ли по­ли в дру­гу по­ло­ви­ну на­ме­ту, не­на­че од­чи­ни­ли двері. З-під підня­тих піл за­лисніла ба­га­та князівська постіль, пос­те­ле­на на товс­тих мат­ра­цах, з пу­хо­ви­ми по­душ­ка­ми, з пе­ри­на­ми, з шов­ко­вим м'яким ук­ри­ва­лом, з до­ро­ги­ми сто­ли­ка­ми та дзер­ка­ла­ми на сто­лах. Та част­ка на­ме­ту бу­ла схо­жа на дамський бу­ду­ар, не­на­че якась ви­пе­ще­на в роз­коші пані роз­та­шу­ва­лась в на­меті се­ред військо­во­го та­бо­ру. Нез­ви­чай­но ба­га­тий роз­пе­ще­ний князь Зас­лавський так лю­бив розкіш, що не міг од­вик­ну­ти од розкішної догідної обс­та­ви навіть у військо­во­му та­борі.

    Князь Домінік вий­шов до гос­тей уб­ра­ний, як до вінця, в розкішно­му ок­са­ми­то­во­му кун­туші, в ви­сокій шапці, з чер­во­ним шов­ко­вим верш­ком, то зігнув­ся над ву­хом. На верш­кові те­ле­па­лась ки­ти­ця, об­си­па­на брильянта­ми. Над чо­лом стриміло біле пе­ро в брильянтах, не­на­че при­па­ле крап­ля­ми про­зо­рої ро­си. Збо­ку теліпа­лась шаб­ля в зо­лотій піхві. За по­ясом стримів кин­жал з зо­ло­тим дер­жал­ном, по­цяцько­ва­ний взо­ра­ми з ізум­рудів та рубінів. Князь вис­ту­пав з две­рей ввесь в зо­лоті, ок­са­миті та брильянтах, не­на­че Савська ца­ри­ця вис­ту­пи­ла на двірський бен­кет в Со­ло­мо­на. Кру­гом йо­го аж ся­ло сяєво, аж ки­да­ло промінням на по­цяцько­вані перські ки­ли­ми, де тільки він по­вер­тав­ся. Білий, пов­но­ви­дий, тілис­тий, вже тро­хи отілий, з делікат­ни­ми рум'янця­ми на що­ках, з рум'яни­ми, як ма­ли­на, пов­ни­ми ус­та­ми, з ру­ся­ви­ми дов­ги­ми ву­са­ми, ви­ко­ха­ний, ви­пе­ще­ний, князь і справді був схо­жий більше на тілис­ту панію або на ба­га­ту пов­но­ви­ду мо­ло­ди­цю в перській хустці на го­лові та в на­мисті з ду­ка­ча­ми.

    Слідком за кня­зем Домініком вий­шов мо­ло­дий Ко­нец­польський, ще зовсім мо­ло­дий маг­нат, ви­со­ченький, тон­кий ста­ном, біля­вий та та­кий жва­вий, не­по­си­дя­щий та во­руш­кий, що про йо­го ка­за­ли, ніби він ніко­ли не міг дов­го всидіти на од­но­му місці і все бігав, хо­див або їздив без уся­кої пот­ре­би, ни­кав скрізь по Польщі, по панських па­ла­цах або по лісах на вло­вах. За Ко­нец­польським вис­ту­пав з по­ва­гом третій при­во­дець армії вче­ний Ост­ро­рог, вже літній, навіть прис­тар­ку­ва­тий, си­ву­ва­тий, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, блідий і замлілий, ніби аж тлінний, в простій не­до­рогій одежі. Він лю­бив за­сид­жу­ва­тись над на­ука­ми і пек­лю­вавсь на­уцт­вом так пильно, що аж за­нидів і змізернів на ви­ду.

    Приїхав на коні Домініків шу­рин Ко­нец­польський, що дер­жав Гри­зельди­ну сест­ру, прис­ка­кав князь Зба­ражський, так са­мо пе­ре­вер­тень з слав­но­го ук­раїнсько­го ро­ду князів Ост­рожських. Панів наз­би­ра­лось пов­ний на­мет. Ко­ли це десь за су­гор­ба­ми заг­ра­ли му­зи­ки. І на до­лині з'явив­ся полк київсько­го воєво­ди Тиш­ке­ви­ча. По­пе­ред пол­ка ма­нячіло здо­ро­ве зна­ме­но. За пол­ком в блис­кучій ка­реті їхав Тиш­ке­вич. За ним тяг­ла­ся дов­га вал­ка з сотні возів з уся­ки­ми по­жит­ка­ми ви­пе­ще­но­го ста­ро­го маг­на­та. Князь Зас­лавський за­раз пос­лав до йо­го верхівця з зап­ро­си­на­ми на бен­кет. Не­за­ба­ром ка­ре­та при­ка­та­ла до на­ме­ту. Два жовніри ви­са­ди­ли попід ру­ки з ка­ре­ти ог­ряд­но­го Тиш­ке­ви­ча. Він був уб­ра­ний в но­ве ба­га­те уб­ран­ня, не­на­че зібрав­ся на бен­кет до са­мо­го ко­ро­ля в двір. Усі три при­водці вис­ту­пи­ли з на­ме­ту до йо­го на­зустріч і по­ве­ли йо­го попід ру­ки в на­мет, не­на­че ста­ро­го глад­ко­го біску­па. Прис­ка­кав на коні й Самійло Лащ в но­во­му уб­ранні, здо­ро­вий, на­че ка­довб. І замішав­ся в блис­ку­чий на­товп в на­меті. Для йо­го ве­ле­тенської пос­таті на­мет був і низький і тісний. Лащ по­вер­тав­ся в на­меті, не­на­че си­тий товс­тий ведмідь в кучі.

    Згодом наз­би­ра­лось панів так ба­га­то, шо во­ни не вміща­лись в на­меті й по­ви­хо­ди­ли в по­лот­няні навіси над сто­ла­ми. Слу­ги по­вий­ма­ли з возів стільці та дзиґли­ки, об­биті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з ви­дав­ле­ни­ми зо­ло­ти­ми гер­ба­ми та князівськи­ми ко­ро­на­ми Зас­лавсько­го. Гос­по­дар поп­ро­сив гос­тей пи­ти по чарці, за­ку­шу­ва­ти та сіда­ти за довгі сто­ли. Гості пи­ли, ба­ла­ка­ли, кри­ча­ли та ре­го­та­лись, про війну й мо­ви не бу­ло в їх.

    - Шкода, що оце не­ма з на­ми слав­но­го гетьма­на По­тоцько­го, - про­мо­вив князь Домінік, - десь по­невіряється в по­лоні в Кри­му. От би хто зро­бив по­ша­ну моїм ви­нам та горілці! - ска­зав князь Домінік.

    - Зробимо й ми без йо­го вам, кня­зю, цю по­ша­ну, - обізвав­ся Лащ, - за це не журіться! А все-та­ки шко­да, що мені не­ма па­ри за сто­лом з ви­на­ми та ме­да­ми. Од­жеж ніхто ме­не з вас, па­но­ве, не пе­реп'є! Один гетьман По­тоцький був мені під масть.

    - Не жу­ри­ся, па­не Ла­щу! Ми од те­бе не одс­та­не­мо, - го­во­ри­ли де­котрі па­ни, ви­пи­ва­ючи по чарці й заїда­ючи хо­лод­ною за­ячи­ною.

    Князь Домінік зап­ро­сив гос­тей сіда­ти за сто­ли. При­водці Тиш­ке­вич, Ко­нец­польський, князь Зба­ражський та інші князі сіли за сто­лом в на­меті. Інші мо­лодші па­ни посіда­ли за довгі сто­ли під навіса­ми. Підня­ли над на­ме­том Домініко­ве чер­во­не здо­ро­ве зна­ме­но. На при­гор­ку вда­ри­ли з гар­мат. Заг­ра­ли му­зи­ки. Гості всілись. По­чав­ся бен­кет та­кий розкішний, по­ча­лись такі збит­ки в на­по­ях, не­на­че па­ни бен­ке­ту­ва­ли не у військо­во­му та­борі, а в па­лаці кня­зя Зас­лавсько­го. Стов­пи­ще слуг та ку­харів за­веш­та­лось, забіга­ло. Па­нам по­да­ва­ли смачні й тривні пот­ра­ви. Па­ни го­моніли, ре­го­та­лись. Пот­ра­ва йшла за пот­ра­вою без кінця. Жба­ни й ва­зи з ви­на­ми та ме­да­ми спо­рож­ня­ли так швид­ко, що слу­ги лед­ве всти­га­ли на­ли­ва­ти їх з бо­чок, на­си­лу уви­ва­лись.

    Над усіма на­ме­та­ми воєвод та полків попідніма­ли зна­ме­на та ко­рог­ви. Ба­гат­тя на су­горбі па­ла­ло. Колії різа­ли й білу­ва­ли ко­ро­ви, ба­ра­ни та пти­цю на ве­че­рю. Дим од ба­гат­тя підіймав­ся під синє га­ря­че не­бо ви­ще од дібро­ви. Па­ни кри­ча­ли й га­ла­су­ва­ли. В га­ря­чо­му повітрі роз­но­си­лись гострі па­хощі од пе­чені, пер­цю, інбіру, тхну­ло зга­ря­ти­ною од ба­гат­тя. Зда­ва­лось, ніби то давні царі давньої Ел­ла­ди з'їха­лись на Олімпійські ігри­ща, при­но­си­ли після ве­се­ло­го ігри­ща жерт­ву бо­гам, а потім сіли за жертівний бен­кет в праз­ни­ко­во­му уб­ранні вкупі з жер­ця­ми в пур­пу­ро­вих та шов­ко­вих уб­ран­нях, в зо­ло­тих вінцях та об­ру­чах на го­ло­вах.

    - А що ви, па­но­ве, чу­ва­ли про табір Хмельницько­го? - спи­тав князь Домінік.

    - Розташувавсь він та­бо­ром на Во­лині. Він оце не­дав­неч­ко розіслав лис­ти по всіх містах та се­лах, щоб охочі хло­пи прис­та­ва­ли до йо­го та­бо­ру та йшли в ко­за­ки, - про­мо­вив Лащ, - і вже оце звідусіль по­тяг­ли­ся ці сільські ли­царі хто на су­хо­реб­рих шка­пах, хто пішки з тор­ба­ми на пле­чах та в дра­них сви­тах. Хмельницький прий­має в ко­за­ки усю ту на­во­лоч і вчить їх мушт­рам. Ото, яс­но­вельможні па­но­ве, ма­ти­ме­мо суп­ро­тив­ників на про­ди­во! З та­ки­ми ли­ца­ря­ми й нам, па­но­ве, ще не до­во­ди­лось би­тись, од­ко­ли сутніє Польша.

    - Доведеться та­ки по­пас­ку­ди­ти наші ли­царські шаблі та за­баг­ни­ти наші до­рогі кун­туші в бо­лоті, - обізвав­ся князь Зба­ражський. - Це нес­ла­ва для на­ших до­ро­гих ша­бель.

    - Ото летіти­ме те дран­тя під на­ши­ми шаб­ля­ми, як ку­ря­че пір'я з ку­рей! Бу­де преціка­ва, пресмішна бит­ва. Ото бу­ду ре­го­та­тись, як ре­го­тавсь під Смілою тоді, ко­ли вирізав од­не се­ло. Ті дурні хло­пи під Смілою не тільки не обо­ро­ня­лись, але ще й ста­ва­ли на коліна та прос­тя­га­ли ру­ки до нас. А я як штурх­ну яку мо­ло­ди­цю спи­сом в гру­ди, то во­на так і геп­не навз­нак та й зад­риґає но­га­ми! Чис­то на­че заріза­на кур­ка! Ой бу­дуть дри­га­ти но­га­ми Бог­да­нові ли­царі під шля­хетськи­ми шаб­ля­ми! - го­во­рив Лащ і ре­го­тавсь.

    - Чи ви чу­ли, па­но­ве, що Хмельницький оце на тім тижні оже­нив­ся з яко­юсь кра­су­нею Оле­ною Чаплінською, жінкою яко­гось шлях­ти­ча Чаплінсько­го, вби­то­го ко­за­ка­ми? - ска­зав один шлях­тич. - Ка­жуть й весілля оце не­дав­неч­ко справ­ляв в та­борі.

    - Невже! - крик­нув жва­вий Ко­нец­польський. - Ото як­би оце за­раз бу­ла бит­ва! Ми б узя­ли в по­лон Бог­да­на з мо­ло­дою, з усім весіллям, з сват­ка­ми й світил­ка­ми. Вий­шов би пресмішний тріумф у Вар­шаві з світил­ка­ми та друж­ка­ми. Ми б за­га­да­ли їм на тріумфі ули­цею співа­ти весільних пісень.

    Пани за­ре­го­та­лись, аж сто­ли зад­вигтіли. Вен­герські ви­на та міцні ме­ди підки­да­ли ве­се­лості в роз­па­лені спе­кою та ви­на­ми го­ло­ви.

Пошук на сайті: