Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Тим ча­сом нап­рикінці бен­ке­ту ку­харі пос­та­ви­ли па столі здо­ро­ву яли­ну, ви­роб­ле­ну з са­ха­ру. Під яли­ною біг лев з пе­ле­ха­тою го­ло­вою й наз­до­га­няв зай­ця. На го­лові в зай­ця стриміла ко­зацька шап­ка з чер­во­ним дов­гим вер­хом. Муд­рий ку­хар пот­ра­пив в тон ве­се­лої шлях­ти. Вглядівши та­ку ку­мед­ну емб­ле­му, па­ни за­ре­го­та­лись й за­га­ла­су­ва­ли.

    - Віват! віват шляхті! Муд­ро зроб­ле­но! Віват кня­зеві Зас­лавсько­му, - за­га­ла­су­ва­ла шлях­та яки­мись ска­же­ни­ми го­ло­са­ми.

    - Згине Бог­дан з ко­за­ка­ми! Не­хай жи­ве шлях­та! - крик­ну­ли па­ни. - Не­хай зги­нуть ко­за­ки й хло­пи!

    - Не по­мо­жуть Бог­да­нові об­шар­пані хло­пи та усякі за­го­ни! - крик­нув Лащ і схо­пив­ся з місця.

    Скотарна фа­цеція збу­ри­ла й роз­во­ру­ши­ла лег­ко­дум­них та го­но­ро­ви­тих панів до краю. Чванько­витість та нах­вал­ки прор­ва­лись на­верх, не­на­че патьоки з ки­пу­чо­го вул­ка­на.

    - Ось ка­ра на бун­тарів! - крик­нув князь Домінік, ви­тяг свою до­ро­гу шаб­лю, підняв її вго­ру і по­ка­зав па­пам, але так, що шаб­ля схи­ли­лась за пле­че, а князь по­ка­зав па­нам пиш­не зо­ло­те дер­жал­но, по­цяцько­ва­не брильянта­ми. Він по­ка­зав те дер­жал­но, не­на­че ба­га­та пані ча­сом ви­со­вує з-під по­до­ла сукні й по­ка­зує до­ро­гий че­ре­ви­чок, ви­ши­тий зо­ло­том: дивіться, мов­ляв, які в ме­не гарні гап­то­вані че­ре­вич­ки.

    - Ось де на­ша побіда! - крик­нув жва­вий Ко­нец­польський. І він і собі вис­мик­нув шаб­лю з піхви, підняв уго­ру і по­ка­зав па­нам зо­ло­те де­ожал­но, ще кра­ще й до­рож­че. На кінчи­ку дер­жал­на на­че горів здо­ро­вий чер­во­ний рубін і ніби ка­зав: дивіться! в кня­зя Домініка гар­не дер­жал­но, а в мо­го гос­по­да­ря ще кра­ще й до­рож­че, і заг­ра­нич­ної ро­бо­ти.

    Самійло Лащ схо­пив­ся, як не­са­мо­ви­тий, і підняв уго­ру през­до­рові ку­ла­ки. Це вже бу­ла фа­цеція.

    - Дивіться, па­но­ве! Оце на один цілий ко­зацький загін, а це на дру­гий! Од­но­го мо­го ку­ла­ка вис­та­чить на цілий ко­зацький загін.

    І Лащ по­ка­зав па­пам пе­редніше один ку­лак, та­кий завбільшки, як довб­ня, а потім по­ка­зав дру­гий.

    Пани за­ре­го­та­лись і крик­ну­ли: - Лащ Гер­ку­лес! Віват Ла­ще­вим ку­ла­кам!

    - Маємо добрі шаблі, маємо й добрі ку­ла­ки. Бо­же з ви­со­ко­го не­ба! не по­ма­гай ні нам, ні ко­за­кам, а тільки ди­вись з ви­со­кості не­ба, як ми бу­де­мо лу­пи­ти оту на­во­лоч, - про­мо­вив Лащ і підвів очі вго­ру, здійма­ючи обид­ва ку­ла­ки тро­хи не до са­мо­го по­лот­ня­но­го навіса.

    - Правда! Прав­да твоя, па­не Ла­щу! - крик­ну­ли вже зовсім напідпит­ку ви­сокі па­ни.

    Тишкевич сидів, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Він пив ма­ло. Склав­ши ру­ки на товс­то­му жи­воті, він по­чав кру­ти­ти здо­ро­вим пальцем однієї ру­ки кру­гом пальця дру­гої ру­ки, не­на­че мо­тав нит­ки. Потім, підвівши сонні очі вго­ру, про­мо­вив:

    - Усе то га­разд, усе то га­разд. Муж­ності в нас си­ла. Маємо ба­га­то мужів, слав­них ро­зу­мом, вченістю, ба­га­тих на за­со­би й дос­тат­ки й на відва­гу. Але між на­ми не­ма те­пер од­но­го. Од­цу­рав­ся він од нас, зо­би­же­ний сей­мом. Ви, пев­но, втя­ми­ли, про ко­го в ме­не мо­ва.

    - Про кня­зя Єремію Виш­не­вецько­го, - ска­зав Ко­нец­польський.

    - Ви вга­да­ли. В ме­не мо­ва про йо­го. Князь Єремія - це ок­ра­са Польщі й Ук­раїни. Він стоїть з своїм військом ок­ро­ми од на­шо­го та­бо­ру, хоч я пев­ний в то­му, що він ста­не про­ти ко­заків од­но­раз­но й од­но­час­но з на­шим військом. Але нарізно би­тись, це ви­хо­дить - змен­шу­ва­ти на­шу си­лу. Тре­ба б йо­го якось вмо­ви­ти, щоб він прис­тав до на­шо­го та­бо­ру, бо ми вже тро­хи якось ніби зам'яки­ни­лись, ска­за­ти по щирій правді.

    - Треба! Тре­ба! не­ма що й ка­за­ти! - крик­ну­ли па­ни за­ра­зом.

    - Але як до йо­го прис­ту­пи­ти? він мені во­рог. Він гор­дий, цу­рається на­ших маг­натів, бун­дюч­ний та не­помірко­ва­ний! - обізвав­ся князь Домінік.

    - Я поїду до йо­го про­ха­ти, щоб він по­ми­рив­ся з на­ми та прис­тав до на­шо­го та­бо­ру під ва­шу ру­ку, - ска­зав Тиш­ке­вич.

    - І я поїду з па­ном, - ска­зав князь Домінік, - ко­ли йдеться про на­шу вітчиз­ну, то й я ла­ден.

    - І я поїду з ва­ми! Князь Єремія при­хильний до ме­не. Тільки шко­да, що горілки не вжи­ває. За чар­кою ми б з ним пе­ре­ба­ла­ка­ли, й справі був би кінець, - ска­зав Лащ. - Як­би він оце ви­пив вкупі з на­ми, то й по­ми­рив­ся б, і по­добрішав до нас. От­тут в пляшці, па­но­ве, і прав­да, і щирість, і одк­ритість душі. І при­ятельство, - ска­зав Лащ і з ти­ми сло­ва­ми встав, вхо­пив в ру­ку здо­ро­ву пляш­ку горілки і ви­со­ко підійняв її вго­ру над своєю го­ло­вою,

    - In vi­no est ve­ri­tas! - обізвав­ся Ост­ро­рог. - Про це зна­ли ще давні ла­тинці. Твоя прав­да, па­не Самійле. - In vi­no est ve­ri­tas! В пляшці й друж­ба, і лю­бов, і па­нянські рум'янці, і пал ко­хан­ня мо­лодців, і поцілун­ки, і сміх, і палкі мрії, і ве­се­лощі жит­тя, і сміливість побідників, і ви­со­ка по­езія; от­тут, па­но­ве, в пляшці й Анак­ре­он, і Ка­тул, і Овідій, і Го­рацій. Ту­теч­ки во­ни си­дять усі з своїми по­ема­ми, тут, на дні пляш­ки, і ідилії, і оди, і са­ти­ри й по­еми. Ви­но та горілка зап­рав­лені ни­ми, не­на­че пер­цем та інбіром. Тут в пляшці й ко­ролі, й царі побідни­ки, і Це­зар, і Олек­сан­дер Ма­ке­донський, і Не­ро­ни та Калігу­ли си­дять от­тут на самісінько­му дні, як жа­би в бо­лоті.

    - В пляш­ку по­са­див пре­муд­рий Со­ло­мон усіх чортів та чор­тиць і за­ко­пав їх у вавілонсько­му полі Деїрі. Навіть чор­ти не ви­дер­жа­ли спра­ви: пе­ред пляш­кою за­ла­су­ва­лись на бен­кеті в пре­муд­ро­го Со­ло­мо­на, пев­но, по­пи­лись та й по­па­лись в Со­ло­мо­но­ву пляш­ку, як ра­ки в вер­шу. Че­рез пляш­ку сам са­та­на зос­та­вав­ся тоді без пе­кельно­го війська й без жінок цілі віки. Та що й ка­за­ти; пляш­ка - це си­ла, це щас­тя й мир. Неп­рав­ду ска­зав апос­тол, щоб не на­пи­ва­тись ви­ном, бо в вині роз­пусність.

    - Пане Ла­щу! Го­во­ри та й міру знай! Це єресь! Це схиз­ма! - крик­нув по­бож­ний Тиш­ке­вич.

    - Не єресь, не схиз­ма, а свя­та прав­да! Ко­ли чор­ти не ви­дер­жа­ли спра­ви пе­ред пляш­кою, то й залізний князь Єремія не всто­яв би, як­би ви­пив з на­ми доб­рий жбан ви­на. Це не єресь! Це свя­та прав­да!

    - Єресь! єресь! He­re­sia mag­na! В баніцію йо­го знов! В баніцію па­на Ла­ща! - крик­ну­ли вжар­ти па­ни.

    - Нехай і в баніцію! Це мені не пер­шин­ка! Це вже впа­де на Ла­ща, здається, двісті вісімде­сят восьма баніція з Польщі. Але я не по­ко­ря­юсь ва­шо­му при­су­дові й зос­та­нусь от­тут за сто­лом, зос­та­нусь до­ма, в моїй ве­селій шля­хетській вітчизні з ве­се­лою шлях­тою. І поїду до кня­зя Єремії про­си­ти йо­го до зго­ди з на­ми з оцим бут­лем в ру­ках.

    - Пане Ла­щу! Але пам'ятай, що Хмельницький по­са­див в пляш­ку гетьма­на Ми­ко­лая По­тоцько­го, а та­та­ри по­вез­ли йо­го в пляшці в Крим, - обізвав­ся князь Домінік.

    - А ми і пи­ти­ме­мо, і ко­заків би­ти­ме­мо! - крик­нув Лащ.

    - Правда твоя, Ла­щу! свя­та прав­да! і пи­ти­ме­мо, і ко­заків би­ти­ме­мо! vi­vat! - крик­ну­ли па­ни, аж лу­на пішла до­ли­ною.

    - Але пе­редніше нам тре­ба поїха­ти до не­уб­ла­ган­но­го кня­зя Єреміі та впро­ха­ти йо­го й уб­ла­га­ти, щоб він прис­тав до нас з своїм військом, - про­мо­вив Тиш­ке­вич.

    - Поїдемо, поїде­мо й обер­не­мо цього залізно­го кня­зя на вос­ко­во­го, - крик­нув Лащ.

    Одначе не швид­ко до­ве­лось па­нам їха­ти в обоз кня­зя Єремії: Тиш­ке­вич дру­го­го дня зап­ро­сив усіх панів на бен­кет до сво­го на­ме­ту. Бен­ке­ту­ва­ли в Тиш­ке­ви­ча, а потім в Ко­нец­польсько­го, а далі в По­тоцько­го. Бен­ке­ти тяг­ли­ся тиж­ня­ми, не­на­че ве­ли­кодні свят­ки. Дрібні жовніри й собі, на зра­зець ве­ли­ких панів, справ­ля­ли гу­лян­ки та ви­пи­вач­ки й не­за­ба­ром ви­шах­ру­ва­ли усю свою зап­ла­ту, ви­да­ну з скар­бу впе­ред за три місяці. Жовнірам не ста­ло за що хар­чу­ва­тись. Во­ни ки­ну­лись по се­лах шу­ка­ти по­жив­ку, гра­бу­ва­ти в се­лян во­ли, ко­ро­ви, вівці, ку­ри та гу­си. Львівський архієпіскоп пи­сав тоді до од­но­го сво­го при­яте­ля па­на, що жовніри спус­то­ши­ли навіть ко­ролівські й шля­хетські се­ла, що се­ля­ни тро­хи не мруть од го­ло­ду, втіка­ють з сіл і йдуть світ-за-очі. Се­ля­ни в той час го­во­ри­ли: «це гарні наші обо­ронці, як во­ни се­бе звуть! во­ни зруй­ну­ва­ли на­ше доб­ро гірше, ніж ко­за­ки, кот­рих звуть своїми во­ро­га­ми».

Пошук на сайті: