Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Пани не ха­па­лись їха­ти в Єреміїн обоз, та й ха­па­тись не бу­ло чо­го. Бог­дан че­рез своїх пос­ланців ще на сеймі про­сив в своєму листі панів, щоб во­ни прис­ла­ли комісарів го­во­ри­ти з ним, вмо­ви­тись і пос­та­но­ви­ти мир. Про за­ми­рен­ня він пи­сав лист і до Ада­ма Кисіля. Бог­дан ждав та­тар і хотів про­тяг­ти час як мож­на дов­ше. Сейм зго­див­ся пос­ла­ти польських комісарів. Слідком за пос­лан­цем Вольським поїха­ли на Ук­раїну за комісарів Кисіль, Сельський, Дуб­ровський та Обу­хо­вич, як вид­но з прізвищ, па­ни ук­раїнці й пра­вос­лавні. Во­ни приїха­ли на Во­линь і пот­ра­пи­ли в са­ме по­лум'я повс­тан­ня. В Ост­розі за­гонці їх не пус­ти­ли далі. Пе­ред очи­ма са­мо­го Кисіля во­ни зруй­ну­ва­ли се­ло Гу­щу, Ки­се­ле­ву ре­зи­денцію, і спа­ли­ли йо­го доб­ро. Кисіль хотів доб­ра­тись до Києва й там роз­по­ча­ти з ко­за­ка­ми пе­ре­го­во­ри, але йо­го скрізь спи­ня­ли й не пус­ка­ли йти далі за­гонці. Кисіль пи­сав з до­ро­ги лис­ти до Бог­да­на, до київсько­го мит­ро­по­ли­та Сільвест­ра Ко­со­ва, щоб йо­му да­ли провідців для обо­ро­ни від повс­танців. Але Бог­дан зу­мис­не не об­зи­вав­ся до йо­го лис­та­ми. Він зу­мис­не тяг діло, бо сподівав­ся з Кри­му підмо­ги од та­тар, а сам усе по­со­ву­вав свій обоз далі на Во­линь, ближ­че до Польщі. Кисіль з своїми пос­лан­ця­ми блу­кав по Ук­раїні, пе­реїжджа­ючи з міста до міста, сли­ве до кінця літа. А шля­хетський табір усе ждав не діждав­ся Кисіля з од­повіддю од Бог­да­на й з нудьги пив та гу­ляв нап­ро­па­ли!

    Тишкевич усе на­ма­гав­ся, щоб поїха­ти до кня­зя Єремії, поєдна­тись з ним та при­лу­чи­ти йо­го до сво­го та­бо­ру. Князь Домінік зго­див­ся по­ми­ри­тись з Єремією й поїхав до Виш­не­вецько­го. Поїхав з ним і Ко­нец­польськнй та Ост­ро­рог, поїхав і Тиш­ке­вич, і мо­ло­дий Ко­нец­польський, що був жо­на­тий з Гри­зельди­ною сест­рою. З ни­ми вкупі поїха­ли ще де­які значніші па­ни. До пос­ланців прис­тав, як шевська смо­ла, і Самійло Лащ, щоб во­ни і йо­го взя­ли з со­бою.

    - Без Ла­ща ви нічо­го не вдієте з кня­зем Єремією, - го­во­рив Лащ до маг­натів, - візьміть ме­не з со­бою, і я вам при­ве­ду до на­шо­го та­бо­ру кня­зя Єремію, як смир­ну яг­ни­цю на мо­туз­ку.

    Поїхав і Лащ з пос­лан­ця­ми. Усі па­ни поїха­ли до Єремії в до­ро­гих блис­ку­чих ка­ре­тах, не­на­че в гості на бен­кет. Поїха­ли си­ни ук­раїнських пе­ре­вертнів до ук­раїнсько­го пе­ре­верт­ня з слав­но­го давнього ро­ду вкупі з польськи­ми маг­на­та­ми на по­ра­ду, як за­па­гу­би­ти і зни­щи­ти свою Ук­раїну.

    Другого дня са­ме в ранні обіди блис­ку­чий поїзд уг­лядів Єреміїн табір над річеч­кою Пи­ляв­кою не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва. Табір роз­ки­нув­ся під ста­рою дібро­вою на ши­рокій до­лині аж до са­мої Пи­ляв­ки і мав та­кий прос­тий виг­ляд, що па­ни звеліли спи­ни­ти коні й за­го­моніли.

    - Ой ку­ди ж це ми заїха­ли! - гук­нув з ка­ре­ти князь Зас­лавський. - Ма­буть ми оце чи не по­ми­ли­лись і не пот­ра­пи­ли до Єреміїно­го обо­зу. Чи пак не до ко­зацько­го за­го­ну оце ми приб­лу­ди­лись?

    - Може й справді хло­пи зу­мис­не оце по­ка­за­ли нам шлях не до кня­зя Єремії, а до та­бо­ру яко­гось хар­циз­ни­ка Кри­во­но­са або Вов­гу­ри, - обізвав­ся Ко­нец­польський, виг­ля­да­ючи в вікно ка­ре­ти.

    Єреміїн табір і справді бур зусім не схо­жий на ба­га­тий шля­хетський табір в Гли­ня­нах, а більше ски­нув­ся на Кри­во­носів табір. Усе в та­борі бу­ло прос­то, навіть убо­го. На до­лині ма­нячіли прості за­ку­рені пи­лом на­ме­ти. По­де­ку­ди стриміли навіть со­лом'яні ку­рені та кат­ра­ги, не­на­че в пасіці. На жовнірах жу­па­ни бу­ли з прос­то­го чор­но­го та виш­не­во­го сук­на. Пишні ка­ре­ти виїха­ли в табір між на­ме­ти та ку­рені. Кру­гом на­метів за­ма­нячіли жовніри, в не­до­ро­гих жу­па­нах, не­на­че се­ля­ни в свит­ках на яр­мар­ку. Блис­кучі ка­ре­ти вріза­лись в табір, не­на­че який­сь пиш­ний ко­ролівський поїзд вше­ле­пав­ся з ди­ва в гу­ща­ви­ну сільсько­го сте­по­во­го ук­раїнсько­го яр­мар­ку. Ка­ре­ти ста­ли се­ред гу­ща­ви­ни на­метів. Маг­на­ти повс­та­ва­ли й пішки поп­рос­ту­ва­ли до Єреміїно­го на­ме­ту. Са­ме тоді Єремія сидів за на­ме­том на дошці й обідав вкупі з своїми пол­ков­ни­ка­ми. Мис­ки з кулішем па­ру­ва­ли, пос­тав­лені впо­довж ряд­ком на дошці, а кру­гом та­ки на дош­ках сиділа стар­ши­на. Єремія зда­ле­ки вглядів блис­ку­чий поїзд і пок­лав лож­ку на дош­ку, навіть не зас­те­ле­ну ска­тер­кою. Він стри­во­жив­ся так, що не міг більше їсти.

    «Що це за ди­во? Що це за пе­рез­ва? Це при­водці армії чо­гось їдуть до ме­не. Я вга­дую й чо­го! Оце во­ни пев­но їдуть про­си­ти ме­не, щоб я прис­тав до­ку­пи, до їх армії й бив­ся з ко­за­ка­ми під вер­хо­венст­вом кня­зя Зас­лавсько­го. Не бу­де цього, до­ки світа-сон­ця! Не діждуть во­ни цього! Я й тільки я по­ви­нен пра­ву­ва­ти в битві. Оці цяцьки, оці ляльки нез­датні до військо­вої спра­ви».

    Магнати наб­ли­зи­лись до на­ме­ту. Єремія підвівся й пішов до їх на­зустріч.

    «А мо­же сейм оце пе­ре­ду­мав і мені до­ру­чив при­вод­ницт­во над військом?» - май­ну­ла дум­ка в Єремії, і він по­чу­тив, що в йо­го од­ра­зу не­на­че за­мер­ло сер­це й пе­рес­та­ло ки­да­тись, йо­му на­че не ста­ва­ло ду­ху ди­ха­ти.

    Єремія вис­ту­пив на­зустріч па­нам, не­на­че вовк, зас­ту­ка­ний влов­чи­ми десь в за­кут­ку; він на­су­пив густі чорні бро­ви. А з-під брів блис­ка­ли сер­диті очі. Па­нам зда­ва­лось, що він от-от вищірить зу­би І клац­не на їх зу­ба­ми, на­че вовк, і ки­неться на їх, пор­ве й по­ку­сає і про­же­не їх із сво­го та­бо­ру.

    На Єремії був жу­пан з прос­то­го виш­не­во­го сук­на, ду­же підхо­жий під му­жицьку сви­ту, та жовті старі, вже зчорнілі й за­ма­зані сап'янці. Пе­ред пиш­ни­ми маг­на­та­ми сто­яв ніби прос­тий за­по­ро­жець або ко­зак з Бог­да­но­вої армії. Па­ни поздійма­ли шап­ки і привіта­лись до кня­зя Єремії. Єремія якось зне­хо­тя зняв шап­ку, вкло­нив­ся їм і поп­ро­сив всту­пи­ти в свій на­мет з прос­то­го по­лот­на та повсті, ус­те­ле­ний прос­ти­ми повс­тя­ни­ми ки­ли­ма­ми. Єремія поп­ро­сив гос­тей сіда­ти на ли­по­вих не­по­мальова­них дзиґли­ках.

    - Я при­був оце до вас, ви­со­ко­ша­нов­ний лю­бий то­ва­ри­шу, з пос­лан­ця­ми од усеі на­шої шлях­ти з на­шо­го та­бо­ру про­си­ти в те­бе зго­ди з на­ми, - по­чав князь Домінік. - Я сам ла­ден про­си­ти вас і приїхав, щоб по­ми­ри­тись з то­бою. За­будьмо давні свар­ки та зма­ган­ня. На­ша от­чиз­на Польща те­пер в не­без­печ­ності од ко­заків. В Бог­да­на військо здо­ро­ве. До йо­го нас­хо­ди­лось вже мо­же більше, як сто ти­сяч на­ро­ду. Бог­дан жде ще й та­тар на підмо­гу. По­ми­ри­мось і по­дай­мо один дру­го­му поміч на цей не­без­печ­ний час. Зго­да чи нез­го­да з на­ми те­пе­реч­ки за­ле­житься од те­бе, кня­зю.

    - Як ми­ри­тись, то й ми­ри­тись. Чо­му ж пак і не по­ми­ри­тись, - мурк­нув князь Єремія й навіть не гля­нув кня­зеві Домінікові у вічі, а ди­вив­ся че­рез одс­ло­нені по­ли на­ме­ту ку­дись в да­лечінь.

    - В Бог­да­на армія здо­ро­ва, а в нас те­пе­реч­ки два та­бо­ри, опрічні один од­но­го, - по­чав Ост­ро­рог, - кож­не царст­во, що розділюється, му­сить за­ги­ну­ти і за­на­пас­тись. Не одрізнюй­тссь од нас, кня­зю, а прис­таньте до на­шо­го та­бо­ру і ми вкупі пе­ре­мо­же­мо во­рогів.

    - Як то мені прис­та­ти до вас? Прис­та­ти під ва­ше вер­хо­венст­во, чи що? - спи­тав, не­на­че одрізав Єремія і з ти­ми сло­ва­ми підняв ви­со­ко чо­ло і ки­нув гост­ри­ми очи­ма на Ост­ро­ро­га.

    - Ми, кня­зю, не винні, що бу­ла та­ка во­ля й при­суд ви­со­ко­го сей­му. Ми не маємо пра­ва зріктись йо­го при­су­ду, й за­га­ду, - про­мо­вив князь Домінік, - але ми про­си­мо, кня­зю, твоєї лас­ки - прис­та­ти до на­шо­го та­бо­ру і злу­чи­тись з на­ми до­ку­пи, як рівний з рівни­ми.

    Усі за­мовк­ли. Мов­чав і князь Єремія. В на­меті ста­ло ти­хо. Усім бу­ло ніяко­во од тієї мов­чан­ки.

    Лащ мов­чить, ще й позіхає на похмілля.

    «Вилупив на кня­зя баньки, не­на­че йо­го зро­ду не ба­чив, та й мов­чить», - по­ду­мав жва­вий Ко­нец­польський і ти­хенько штовх­нув Ла­ща ліктем під бік.

    «Коли б хоч брех­ли­вий Лащ мерщій за­ки­дав свій мо­ту­зок на кня­зеві ро­ги, - по­ду­мав Зас­лавський, - а то хоч за­раз ви­ходь з на­ме­ту та й да­вай дро­па­ка до­до­му».

    - Вашої ми­лості, кня­зю, сла­ва відо­ма по всій Польщі. Вас люб­лять жовніри, бо ви сміли­вий і прос­тий і при­па­даєте їм до впо­до­би, - по­чав Лащ. - Ви­пий­мо, кня­зю, при цій на­годі по жба­нові доб­ро­го вен­герсько­го та й зійде­мось з та­бо­ра­ми до­ку­пи. Що тут дов­го ба­ла­ка­ти! Ко­ли б швид­ше за­пи­са­ти мо­го­рич по згоді, або що.

    - Випити мож­на. Чо­му пак і не ви­пи­ти, - обізвав­ся Єремія й ляс­нув в до­лоні.

    В на­мет увійшов служ­ник. Єремія звелів йо­му по­да­ти ви­но й за­кус­ку. Жовнір приніс ви­но в здо­ро­во­му олив'яно­му жба­нові, а потім по­дав срібні не­до­рогі куб­ки і пос­та­вив на столі за­кус­ку на олив'яннх тарілках. Ті олив'яні тарілки при­га­ду­ва­ли сто­ли в мо­нас­тирських тра­пе­зах або на Зо­по­розькій Січі.

    - В час війни, в час по­ходів я за­бо­ро­няю п'янство в своєму та­борі і сам їм прос­ту стра­ву, їм куліш з са­лом, щоб да­ва­ти зра­зець жовнірам. Війна це ве­ли­кий піст, а не мас­ни­ця. В за­по­рожців ка­ра­ють смер­тю п'яниць в час по­ходів. Ото прав­диві ли­царські но­ро­ви. Нам тре­ба бра­ти цей їх зви­чай собі за зра­зець, - ска­зав Єремія.

    - Ой, ой, ой! Кня­зю Єреміє! Як­би в на­шо­му та­борі завівся цей за­по­розький зви­чай, то прий­шлось би пос­ти­на­ти го­ло­ви усім жовнірам, усім па­нам, і мені пер­шо­му. Пи­ти й ко­заків би­ти: от на­ша втіха! - ска­зав Лащ і за­ре­го­тав­ся так, що йо­го товсті гу­би роз­тяг­ли­ся тро­хи не до вух, а рот став здо­ро­вий, не­на­че вер­ша.

Пошук на сайті: