Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    - Ти лай­дак! ти мій «льокай»! На, здіймай мені чо­бо­ти! Оце твоя ро­бо­та! Тобі сам бог приз­на­чив мені чо­бо­ти здійма­ти, а ме­не бог приз­на­чив, щоб тобі в по­ти­ли­цю по­ти­лиш­ни­ки та в бо­ки та в спи­ну сту­са­ни да­ва­ти.

    - То й здійму! Ду­маєш не зде­ру з те­бе сап'янців! - крик­нув Ган­жа й ки­нувсь, як опе­че­ний, на шлях­ти­ча.

    Коні ста­ли диб­ки і не­на­че об­ня­лись за шиї цуп­ки­ми но­га­ми та ко­пи­та­ми, вче­пи­лись один од­но­му в мор­ди зу­ба­ми. Шаблі задз­веніли, заск­ре­го­та­ли, не­на­че зу­ба­ми. І шлях­тич швид­ко од­ра­зу впав до­до­лу і зад­риґав чер­во­ви­ми сап'янця­ми. Ган­жа крик­нув на сво­го джу­ру, джу­ра зняв сап'янці. До Ганжі прис­ко­чив ще один шлях­тич. Знов злетілись до­ку­пи два коні, як два ор­ли, ладні ви­дер­ти ла­зу­ря­ми один од­но­му очі. І знов по­ко­тив­ся шлях­тич з ко­ня й прос­тяг­ся в бо­лоті. Прис­ко­чи­ло ще кільки шлях­тичів, і во­ни впа­ли. Ко­ли це нес­подіва­но з кущів вис­ко­чив на коні ко­зак, ро­дом во­лох, давній Ган­жин во­рог. Він вда­рив Ган­жу з по­ти­лиці спи­сом в спи­ну. І впав слав­ний Ган­жа од зрад­ницької ру­ки, і поліг на траві ряд­ком з ок­са­ми­то­ви­ми кун­ту­ша­ми та чер­во­ни­ми сап'янця­ми.

    Герці роз­ви­ну­лись од краю ко­зацько­го ста­ну до краю. Од краю до краю лисніла ла­ва, не­на­че дов­га стрічка, вит­ка­на з чор­них та чер­во­них ни­ток, об­ни­за­на зо­ло­ти­ми блискітка­ми. Шаблі лисніли, кун­туші во­ру­ши­лись і мет­ля­лись, і ко­за­ки й па­ни на ко­нях би­лись, то нас­ка­ку­ва­ли одні на дру­гих, то одс­ка­ку­ва­ли, не­на­че чер­воні та жов­то­га­рячі птиці шу­га­ли низько по­над зем­лею й потім па­да­ли нес­подіва­но на зе­лені лу­ки, щоб вже більше не здійма­тись і не літа­ти.

    До са­мо­го смер­ку би­лись ко­за­ки та па­ни на гер­цях. І тільки чор­на ніч роз­ве­ла во­рогів на обид­ва бо­ки. Польські пол­ки ос­ту­пи­лись за річку. Ко­за­ки вер­ну­лись до сво­го ста­ну.

    Князь Єремія вис­лав і своїх жовнірів би­тись а ко­за­ка­ми, що сто­яли на са­мо­му кінці ко­зацько­го та­бо­ру за Пи­ляв­кою. Цілий день гар­цю­ва­ли йо­го жовніри, пе­рей­шов­ши річку вбрід, сти­ка­лись з ко­за­ка­ми, би­лись в гус­тих спо­тич­ках з ни­ми на гер­цях. Ба­га­то впа­ло Єреміїних хо­роб­рих жовнірів, ба­га­то впа­ло й ко­заків. Але князь Єремія не ки­нув­ся усім військом в бит­ву; він бо­яв­ся, що не йо­го си­ла, і пев­но до­жи­дав­ся, по­ки князь Домінік не ру­шить усього сво­го війська на Бог­данів табір.

    Другого дня польське військо знов по­ли­лось трьома ла­ва­ми і пе­рей­шло Пи­ляв­ку. Ко­за­ки рап­том га­ря­че ки­ну­лись в бит­ву. Дов­го вой­ду­ва­лись ко­за­ки із жовніра­ми, тис­ну­ли їх до річки, би­лись зав­зя­то й та­ки од­тис­ну­ли їх до са­мо­го бе­ре­га. Пан Йор­дан му­сив усе зад­ку­ва­ти й по­да­ва­тись на­зад, а далі й тіка­ти на­зад че­рез брід. Ко­за­ки за­хо­пи­ли брід і об­ко­па­ли бе­ре­ги шан­ця­ми. Ще сон­це сто­яло ви­со­ко на небі, як Бог­дан дав при­каз по­ки­ну­ти бит­ву. Ко­за­ки за­раз ос­ту­пи­лись: во­ни, оче­ви­дяч­ки, зу­мис­не од­ни­ку­ва­ли од бит­ви.

    - Що це за знак? - го­во­ри­ли по­ля­ки. - Ма­буть наші во­ро­ги щось не­доб­ре за­ду­ма­ли про­ти нас, що ніби зу­мис­не од­ни­ку­ють од бит­ви.

    Поляки ос­ту­пи­лись до сво­го та­бо­ру. В ко­зацько­му та­борі ста­ло ти­хо. Польські при­водці ди­ву­ва­лись, не вга­ду­ючи, з якої при­чи­ни ко­за­ки од­хи­ля­ються та од­ни­ку­ють од бит­ви.

    Настав вечір тем­ний та чор­ний: вже ля­го­ма ви­пав туч­ний дощ. В польсько­му та­борі ста­ло ти­хо. Князь Домінік роз­дяг­ся, ліг в пу­хо­ву постіль у своєму на­меті і вже по­чав дріма­ти. Ко­ли це вже в пізні об­ля­ги в ко­зацько­му та­борі підняв­ся страш­ний гам та га­лас: за­сур­ми­ли в сур­ми, зат­ру­би­ли в тру­би, за­гур­котіли в буб­ни. Вда­ри­ли в руш­ниць та гар­мат. Ти­сячі го­лосів крик­ну­ли: «Алла! Ал­ла!»

    - Що це та­ке? - крик­нув князь Домінік і схо­пив­ся в пос­телі. - Чо­го це та­кий ґвалт підня­ли ко­за­ки?

    Поли на­ме­ту одс­ло­ни­лись. В на­мет убіг Ост­ро­рог в ла­тинською книж­кою в ру­ках. Слідком за ним вско­чив Ко­нец­польський, зас­па­ний, в од­но­му кун­туші, надіто­му на­опаш­ки.

    - Що це за знак? - пи­та­ли во­ни в кня­зя Домініка, по­витріщав­ши з ди­ва ка­ла­мутні од сон­ності очі.

    - І сам я то­му невідо­мий, - го­во­рив сон­ний Домінік, кліпа­ючи та лу­па­ючи очи­ма та про­ти­ра­ючи їх, не­на­че він за­по­ро­шив їх чимсь.

    А гар­ма­ти рев­ли за річкою, руш­ниці лус­ка­ли, не­на­че си­па­ли го­ро­хом. Тру­би рев­ли, як не­са­мо­виті. Кри­ки міцніша­ли, все дуж­ча­ли та дуж­ча­ли. До на­ме­ту позбіга­лись значні па­ни пол­ков­ни­ки, ду­же стри­во­жені та збен­те­жені, не­на­че во­ли на ре­вищі.

    - Може це хло­пи за­ду­ма­ли втіка­ти, зля­кав­шись на­ших списів? Не­дур­но ж во­ни так за­рані по­ки­ну­ли бит­ву, - го­во­рив князь Домінік.

    - Ні! це ма­буть оте пек­ло збун­ту­ва­лось про­ти сво­го са­та­ни: пев­но ко­за­ки ски­ну­ли з гетьманст­ва Хмельницько­го та оце ви­би­ра­ють собі но­во­го нас­то­яте­ля на гетьма­на або й но­во­го гетьма­на, - про­мо­вив Ко­нец­польський.

    - Ой ні! Ой ні! Чи не прий­шли ча­сом оце вве­чері та­та­ри на підмо­гу ко­за­кам? - ска­за­ли наз­до­гад де­котрі па­ни.

    Але в ко­зацько­му та­борі од­ра­зу ста­ло ти­хо. Гам та га­лас ущух од­ра­зу. Па­ни розійшли­ся по на­ме­тах з тяж­ким не­до­мис­лом. Князь Домінік пірнув в по­душ­ки, але не міг зас­ну­ти. Сумні дум­ки во­ру­ши­лись в йо­го го­лові й про­га­ня­ли сон. Домінік був злий і на та­тар, і на ко­заків, і на панів за те, що стур­бу­ва­ли йо­го на­да­рем­но.

    «Взяла б йо­го ли­ха го­ди­на! Чорт на­пав Єремію та панів! І чом би то бу­ло не по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми? А те­пер ка­чай­ся в яко­мусь на­меті під до­щем та сльотою. І вис­па­тись тобі не да­дуть га­разд! Та ще мо­же та­та­ри і в Крим по­же­нуть, як пог­на­ли ста­рих гетьманів. Ли­хий би взяв вас усіх з та­та­ра­ми вкупі!»

    Не спа­ли й інші па­ни тієї ночі. Навіть пан Ост­ро­рог по­ки­нув Овідія, бо не міг чи­та­ти, і так са­мо не спав тієї ночі.

    Не спав тієї ночі і князь Єремія: жовніри з Тиш­ке­ви­че­вої ко­рог­ви десь упійма­ли яко­гось по­па й світом при­ве­ли йо­го в польський табір до кня­зя Домініка. То був ко­зацький шпи­гун, уб­ра­ний в ря­су і пос­ла­ний Бог­да­ном в польський табір. По­пові скру­ти­ли ру­ки на­зад, за­че­пи­ли ру­ки на­ли­га­чем і по­тяг­ли на бан­ти­ну, щоб че­рез му­ки вивіри­ти й до­пи­та­тись в йо­го прав­ди.

    - Не муч­те ме­не! я вам роз­ка­жу усю щи­ру прав­ду! - кри­чав ко­зак в попівській рясі. - Хмельницький так пе­ре­ля­кав­ся ва­шої си­ли, що оце вже хотів тіка­ти. Але вчо­ра ля­го­ма при­був до йо­го Ка­раб­ча-Мур­за й привів на підмо­гу ко­за­кам со­рок ти­сяч та­тар. Швид­ко прий­де й сам хан Кримський.

    На панів най­шов страх. Кож­ний з їх пам'ятав Кор­сунську бит­ву, кож­ний знав, що та­та­ри пог­на­ли в Крим обох гетьманів і півшос­та ти­сяч по­ляків.

    Другого дня, в се­ре­ду, тільки що підня­лось сон­це, Бог­дан ру­шив свої пол­ки до Пи­ляв­ки, а спе­ре­ду вис­та­вив та­тар. Тиміш привів всього чо­ти­ри ти­сячі та­тар. Щоб на­ля­ка­ти панів, Бог­дан звелів одяг­ти в та­тарську оде­жу ще кільки ти­сяч ко­заків. Та­та­ри ки­ну­лись до річки і крик­ну­ли: «Алла! Ал­ла!»

    Усі жовніри, усі па­ни ки­ну­лись до зброї, вхо­пи­лись за шаблі та руш­ниці. На їх на­пав страх та жах. Во­ни збіга­лись і хап­ком ста­ва­ли в ря­ди, ку­ди хто пот­рап­ляв. Ніхто не слу­хав ні ко­ман­ди, ні за­га­ду. Пол­ки по­хап­цем ру­ши­ли на та­тар та ко­заків. Вже та­та­ри й полк Чор­но­ти пе­рес­ко­чи­ли че­рез греб­лю і ки­ну­лись на пе­редні польські пол­ки. По­ля­ки би­лись зав­зя­ту­ще. Але Чор­но­та зу­мис­не буцім не всто­яв і по­дав­ся од на­тис­ку жовнірів на­зад, за греб­лю, пе­рей­шов греб­лю і ос­ту­пив­ся да­ле­ченько за річку. За ним слідком ос­ту­пи­лись і та­та­ри. Пал­кий пан Вітовський пог­нав­ся слідком за ни­ми з своїм пол­ком че­рез греб­лю, за ним слідком побігла шлях­та Мінсько­го пол­ку. За нею Ос­солінський та Ко­рецький ско­чи­ли че­рез греб­лю з Во­линським пол­ком. А Чор­но­та ос­ту­пав­ся з своїм пол­ком все далі та далі на ши­ро­ку ни­зи­ну, не­на­че тікав од панів з пе­ре­ля­ку. Але він за­ма­ню­вав по­ляків хит­ро­ща­ми, щоб во­ни ввігна­лись в ко­зацький табір. Польські па­ни ду­ма­ли, що ко­за­ки втіка­ють, і гна­лись за ни­ми, що бу­ло си­ли.

    На ни­зині сто­яв лег­кий ту­ман. Па­ни зо­па­лу гна­лись, до­ки в ту­мані не натк­ну­лись на армію са­мо­го Хмельницько­го. Ко­ли це нес­подіва­но з ту­ма­ну во­ни по­чу­ли го­лос Хмельницько­го: «За віру, мо­лодці, за віру!»

    Тим ча­сом нові польські ко­рог­ви все набіга­ли че­рез греб­лю на мок­ру ни­зи­ну, спов­пи­лись на греблі і ли­лись річкою на ши­ро­кий плис­ко­ва­тий простір. Зна­ме­на ма­нячіли і не­на­че летіли на­пе­ред над го­ло­ва­ми, не­на­че гна­лись за ни­ми, як чер­воні птиці роз­чепірив­ши кри­ла. Вже ни­зи­на вкри­лась польським військом, не­на­че чер­во­ним ма­ком. Шаблі, підняті вго­ру, бли­ща­ли й ми­готіли.

    З ту­ма­ну з однієї до­ли­ни в од­ну мить не­на­че з во­ди вир­ну­ло Бог­да­но­ве військо, крик­ну­ло, грюк­ну­ло ра­зом, на­че в один го­лос. Лу­на пішла по­над бе­ре­га­ми. Ко­за­ки ки­ну­лись би­тись ру­кош­ма. За­лисніли ко­зацькі шаблі, заб­ли­ща­ли гострі спи­си. Ко­за­ки вда­ри­ли на польські пол­ки за­ра­зом. І поліг в од­ну мить увесь полк Сен­до­мирський, поліг і Во­линський до ос­таннього чо­ловіка. Впа­ло два пол­ки, не­на­че тра­ва в лузі під гост­ри­ми ко­са­ми. По­ляг­ли до­рогі кун­туші, не­на­че пиш­ний квітник, ско­ше­ний на­род­ною ко­сою. Мо­чарі вкри­лись не­на­че чер­во­ни­ми маківка­ми. Ок­са­ми­тові кун­туші за­баг­ни­лись гря­зю­кою.

Пошук на сайті: