Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6072
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6292
    «Теперечки в цей час я й сам не вга­даю, ко­го я більше не­на­вид­жу: чи ко­заків, чи маг­натів, - во­ру­ши­лась дум­ка в Єреміїній го­лові. - Бу­ло б доб­ре, як­би па­ни по­би­ли ко­заків. Але бу­ло б ще кра­ще, як­би й ко­за­ки да­ли про­чу­хан­ки отим нікчем­ним Домінікам, Ко­нец­польським, Ко­рецьким. Ос­солінським. Не­хай би зна­ли, як нех­ту­ва­ти мною. По­ми­ну­ли ме­не! Вир­ва­ли з моїх рук честь, сла­ву побідни­ка! Вир­ва­ли з моїх рук мо­же ски­петр і ко­ро­ну! Але до­ве­деться їм і пок­ло­ни­тись мені!»

    Коли це вже смер­ком прис­ка­кав верхівець і по­дав Єремії лис­та од Домініка. Єремія про­чи­тав лист і рап­том підвівся на но­ги, не­на­че йо­го хто шпи­го­нув під бік. Він по­чу­вав, що зрадів, зрадів так, що в йо­го за­хо­пи­ло дух, а сер­це ска­же­но заг­ра­ло, не­на­че скрип­ка на весіллі.

    - А що? А що? Отак вам і тре­ба! Як три­во­га, то й до бо­га! От те­пер я ста­ну вам за бо­га!

    Єремія тро­хи не крик­нув на ра­до­щах, звелів пос­лан­цеві підож­да­ти в обозі, а сам ско­чив в на­мет і не знав, що діяти, бігав, ме­ту­шивсь, ни­кав по на­меті й місця собі не зна­хо­див.

    Але та нер­во­ва радість так швид­ко згас­ла, як і при­ли­ла. Єремія впав на ліжко й вхо­пивсь за вис­ки. Нес­подіва­но на­ляг­ла на сер­це ту­га, не­на­че з-за лісу за­ра­зом на­су­ну­ла чор­на хма­ра.

    «Козаки взя­ли пе­ре­ва­гу! прой­дисвіти, хар­ци­зи, «льо-три», прой­дисвіти, хло­пи по­би­ли шлях­ту! Бо­же мій ми­лий, бо­же ве­ли­кий! Що ж те­пер ста­неться з Польщею, з Ук­раїною? Нев­же про­па­ли навіки усі мої маєтності, моя до­ро­га Лу­бен­щи­на, мій квіт, мій перл до­ро­гий та ко­ха­ний! Нев­же про­па­ла й Виш­не­веч­чи­на? Нев­же про­па­де й пан­щи­на, і хло­пи бу­дуть вольні? Шлях­ту по­топ­та­ли в бо­ло­то, в баг­но!! І хто по­топ­тав? Мої за­ка­то­вані во­ро­ги, ко­за­ки та мої пан­щан­ни­ки хло­пи. Який со­ром! В польсько­му війську без­лад­дя та безг­луз­дя. Що то бу­де, що то вий­де?»

    І Єремія ду­же за­ду­мав­ся, що то бу­де, що далі з то­го вий­де. Сил­ку­ва­лась, вга­ду­ва­ла це йо­го здо­ро­ва тя­ма в го­лові, і… не мог­ла вга­да­ти.

    Він впав пе­ред об­ра­зом і по­чав про­мов­ля­ти мо­лит­ву, щоб бог дав си­лу шляхті й не­во­лю Ук­раїні, щоб не гу­бив шлях­ти до кінця, щоб не по­пус­тив волі ко­за­кам, щоб вер­нув па­нам пан­щи­ну. Грішна бу­ла та мо­лит­ва! То бу­ла мо­лит­ва убійни­ка, злодія й ве­ли­ко­го прос­туп­ця, кот­рий баб­ляв­ся в прос­тупст­вах, убійницт­вах та в ук­раїнській крові за усе своє жи­вот­тя. Не дійшла во­на до не­ба!

    Чорні хма­ри зас­ту­пи­ли їй не­бо: і розвіяв її буй­ний вітер ра­зом з хма­ра­ми в не­беснім прос­торі.

    Не спав князь Єремія цілу ніченьку. Чорні ду­ми об­ляг­ли хма­ра­ми гор­де чо­ло.

    «Що там ста­неться в обозі цієї ночі? Що мені діяти з своїм та­бо­ром? Ко­ли б швид­ше зна­ти! Ко­ли б швид­ше світа­ло! Зму­чи­лась моя ду­ша до краю. Не­ма мені по­лег­кості. Не­ма вже си­ли терпіти далі. І чо­му це сон­це так за­ба­ри­лось? Цій ночі не­на­че й кінця не бу­де!» - ду­мав Єремія, сто­ячи в своєму на­меті.

    Він схо­пив­ся з місця, вис­ко­чив з на­ме­ту й ог­ля­дав­ся кру­гом на всі бо­ки, чи не зак­ра­да­ються ча­сом звідкільсь ко­за­ки, чи не йде ча­сом з-за го­ри страш­ний Кри­воніс з та­та­ра­ми. І знов він вер­нув­ся в на­мет з важ­ки­ми ду­ма­ми в го­лові, з му­ка­ми в серці.

    А світ не світав. Ра­нок не нас­та­вав. Дов­га осіння ніч тяг­ла­ся ти­хо, не­на­че ли­ха до­ля та не­щас­тя. Знов якась важ­ка ту­га та сумні ду­ми на­су­ва­лись од­на за од­ною, не­на­че кат за ка­том вхо­ди­ли в на­мет і ка­ту­ва­ли йо­го ду­шу. І Єремії в нес­тямі, не­на­че у важкій дрімоті, зда­ва­лось, що він не в на­меті, а десь в Не­ми­рові на май­дані. Кру­гом йо­го страшні ко­за­ки й міща­ни з ди­ки­ми мсти­ви­ми очи­ма кру­тяться, в'ються, не­на­че гай­во­рон­ня грає. І в йо­го ву­хах задз­веніло, потім за­шуміло і знов задз­веніло. Він підвів го­ло­ву і по­чав прис­лу­ха­тись.

    Єремія знес­тям­ки вис­ко­чив з на­ме­ту. Але над­ворі бу­ло ти­хо. як в усі. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го ше­лес­ту. Єремія втя­мив, що йо­му той крик по­чув­ся й знов вер­нув­ся в на­мет. І знов за­во­ру­ши­лись в го­лові страшні кар­ти­ни.

    «Господи! Ко­ли ж бу­де кінець цій ночі? Нев­же во­на тяг­ти­меться до віку - до су­ду? Нев­же це по­чи­на­ються мої вічні му­ки? - мо­лив­ся Єремія. - Як мені важ­ко, ду­ша в ме­не бо­лить, сер­це ниє. Гос­по­ди! Зми­ло­сердься на­до мною! В ме­не ніби камінь наліг на сер­це й ду­шить ме­не, ду­шить, от-от за­ду­шить ме­не на смерть».

    Князь Єремія сів на своє твер­де повс­тя­не ліжко, спер­ся ліктя­ми об коліна й по­хи­лив га­ря­чу го­ло­ву. Го­ло­ва впа­ла, як мерт­ва, на до­лоні. Що­ки аж пек­ли в до­лоні. Знов задз­веніло у ву­хах, а потім за­шуміло й за­гу­ло, не­на­че на мли­но­вих ло­то­ках. Знов за­во­ру­ши­лись важкі ду­ми і ни­за­лись од­на до од­ної, не­на­че на­мис­ти­ни дов­го­го без кінця раз­ка.

    «Чи я в на­меті, чи в сте­пу? Ні, не в на­меті. Це ди­кий степ, вкри­тий чор­ною ніччю. Ме­не ве­зуть та­та­ри в Крим, взя­ли в по­лон. Чи це мій на­мет, чи та­тарська тюр­ма?»

    І Єремія знов втра­тив од ве­ли­кої ту­ги па­мо­ро­ки. Йо­му уяв­ля­лось, що він вже в та­тарській не­волі, си­дить у тюрмі. Тюр­ма ма­ле­сенька. Од­ним од­не ма­леньке вікон­це, проріза­не в стіні, і бли­має, ніби ма­леньке оч­ко під са­мою сте­лею про­ти тем­но-синього не­ба. В тюрмі по­ночі, лед­ве мріють чорні за­баг­нені му­ро­вані стіни.

    В тюрмі по­гас ос­танній світ. Вже смерк­лось. І в тюрмі ста­ло тем­но й чор­но. Єремію не­на­че вже об­ня­ла смерть. Ще за жиз­ності смерть жив­цем в до­мо­вині, за­ко­паній гли­бо­ко в мо­гилі.

    Несподівано у вікон­це блис­ну­ла зо­ря з ви­со­ко­го не­ба, зай­ня­лась і за­ми­га­ла яс­ним різким світом. Зо­ря збільшу­ва­лась, ми­га­ла пе­ред самісіньки­ми очи­ма, ясніша­ла і все більша­ла. Гост­ре проміння різа­ло очі без­пе­рес­тан­ку, не­на­че ко­ло­ло ввічі гост­рим промінням. Єремія не ви­дер­жав і по­вер­нув го­ло­ву до дру­гої стіни. І віко­неч­ко по­вер­ну­лось ту­ди ж, а зо­ря все ми­готіла й різа­ла очі упер­то й нав­рат­ли­во. Ку­ди не по­вер­тав він очі, по­вер­та­лось і вікон­це, і знов ди­ви­лась на йо­го гост­ра яс­на зо­ря й різа­ла йо­му очі.

    Єремія підвів очі й вту­пив їх у вікон­це. Вже не зірка там ми­га­ла: в вікон­це ди­ви­лись чиїсь пишні чорні очі. Він впізнав ті очі. То бу­ли То­до­зині ясні очі. В од­ну мить у віконці над очи­ма за­лисніло біле То­до­зи­не чо­ло, чер­воніли ро­жеві ус­та. З'явив­ся увесь її вид, яс­но освіче­ний, на­че жи­вий, але не­за­ба­ром на го­лові за­чорніла чер­не­ча чор­на ви­со­ка шап­ка.

    «Алла! Ал­ла!» - знов по­чув Єремія крик за товс­ти­ми стіна­ми тюр­ми так ви­раз­но, що йо­му зда­лось, ніби в та­тарсько­му місті на май­дані крик­ну­ли та­та­ри, вер­та­ючись з Пи­лявців.

    Єремія ско­чив з місця. Над­ворі вже свіну­ло. Вже роз­вид­ню­ва­лось. Десь да­ле­ко бу­ло чуть га­лас та крик. Єремія вис­ко­чив з на­ме­ту. Табір за­во­ру­шив­ся й за­гув. Прибіг до Єремії Тиш­ке­вич, за ним Ко­нец­польський. Прибігли й інші па­ни.

    - Усе про­па­ло! Усе за­ги­ну­ло! Домініків табір тікає! - крик­ну­ли па­ни до Єремії. - Один жовнір прибіг оце звідтіль і по­дав страш­ну звістку. Кня­зю Єреміє, що нам те­пер чи­ни­ти? Що діяти? По­радь нас! Ти од­на на­ша по­ра­да, на­ша надія!

    - Треба довіда­тись пе­редніше, що там дійсно скоїлось, - про­мо­вив Єремія.

    А там і справді скоїлось ве­ли­ке ли­хо. Вже ля­го­ма по усьому польсько­му та­борі прой­шла чут­ка, що усі три при­водці й усі значні па­ни крадько­ма повтіка­ли з та­бо­ру. В глу­пу ніч усе військо й собі ру­ши­ло нав­те­ки, на­че пе­ре­ля­ка­на ота­ра овець, або че­ре­да без че­ред­ни­ка. За­во­ру­шив­ся табір, не­на­че два де­сят­ки здо­ро­вих ук­раїнських яр­марків, котрі нес­подіва­но за­ра­зом нас­то­ро­чи­лись тіка­ти од та­тар. В та­борі підняв­ся крик та га­лас. В рид­ва­ни, у во­зи зап­ря­га­ли коні. Жовніри ха­па­лись, ме­ту­ши­лись по та­борі. Більше сотні ти­сяч возів ру­ши­ли з місця й по­су­ну­лись ма­сою не по би­тих шля­хах, а по­ля­ми, су­гор­ба­ми та пе­ре­яр­ка­ми. І лю­де й во­зи зби­лись в од­ну ку­пу. По­вер­ну­тись бу­ло ніку­ди. Коні нас­ка­ку­ва­ли на во­зи, бри­ка­ли, спи­ха­ли ко­пи­та­ми з возів уся­ку ван­та­гу. Ніхто й гад­ки не мав ха­па­ти й спа­са­ти своє доб­ро й усякі свої по­жит­ки з на­метів. Усей табір не­на­че об­ня­ла в од­ну мить по­же­жа. Лю­де й коні вис­ка­ку­ва­ли з та­бо­ру, не­на­че з по­жежі.

    Вранці вдосвіта ко­зацьке військо вис­ту­пи­ло за річку че­рез греб­лю, щоб до­ко­на­ти табір. Але би­тись бу­ло ні з ким. Табір був по­рожній. Між на­ме­та­ми ни­ка­ли й гав­ка­ли со­ба­ки, ви­тас­ку­ючи з на­метів шмат­ки м'яса та кістки, що по­зос­та­ва­лись од панської ве­чері на сто­лах.

    - В по­го­ню, мо­лодці, за па­на­ми! Навз­догінці за во­ро­га­ми! - ско­ман­ду­вав Бог­дан.

    Козаки ки­ну­лись і швид­ко наз­дог­на­ли польське військо. Військо за­ме­ту­ши­лось і зміша­лось. Шлях­та дійшла до та­ко­го без­лад­дя, що по­ки­да­ла рид­ва­ни й во­зи, шаблі та руш­ниці й тіка­ла світ за очі. Кож­ний кри­чав «стійте!», а сам, як ка­же літо­пи­сець, «аби ко­ня до­пав­ся, летів без ог­ля­ду, аби не зос­тав­ся».

Пошук на сайті: