Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    День був яс­ний. Над­ворі пек­ло сон­це. Шлях­тичі скуп­чи­лись, стов­пи­лись, па­да­ли до­до­лу од пе­ре­ля­ку, од ду­хо­ти й на­тов­пу в тісних стов­пи­щах. Тіка­ючи, во­ни спи­ня­лись на полі, щоб втер­ти піт з чо­ла, од­са­па­ти й звес­ти дух і прик­лас­ти хус­точ­ку до сер­ця. Тоді ко­за­ки ха­па­ли їх, в'яза­ли си­ри­цею й бра­ли в по­лон. А там далі з до­ли­ни вис­ко­чив з ко­за­ка­ми Кри­воніс, що кмітив за ру­хом війська, і вда­рив нав­пе­рей­ми. З війська, з ціло­го та­бо­ру ко­за­ки зро­би­ли ка­шу та кисіль. По­ки­ну­ли шлях­тичі й своїх по­ра­не­них і сла­бих, по­ки­ну­ли усе своє доб­ро і тільки спа­са­ли свої жи­во­ти.

    Хмельницький не дов­го гнав­ся за ни­ми і по­вер­нув військо на­зад до польсько­го та­бо­ру. Побідни­ки заб­ра­ли ввесь польський табір з усім доб­ром. Скрізь на полі і в на­ме­тах ва­ля­лись зна­ме­на, до­рогі гнуз­деч­ки, щи­ти, срібний по­суд, шаблі, со­бо­лячі шу­би, бла­ватні сук­на, перські шалі, ки­ли­ми, срібні вми­вальни­ки, срібні ва­зи й по­лу­мис­ки, ва­рен­ня, усякі ла­сощі та кон­фе­ти. Ва­ля­лись на по­лях ван­ни, в кот­рих мо­же ще на­пе­ре­додні ку­па­лись па­ни. На неп­риб­ра­них сто­лах ва­ля­лись срібні тарілки, по­лу­мис­ки, срібні жба­ни, навіть шмат­ки м'яса та скиб­ки й ок­рай­ці па­ля­ниць, ва­ля­лись усякі ла­сощі, сто­яли ви­на й горілка.

    Голодна чор­но­та та го­ло­та ки­ну­лась на збит­ки їжі й уся­ко­го по­жив­ку, на пот­ра­ви, на ви­на й швид­ко спо­жи­ла й по­хо­ва­ла їх в свої по­рожні шлун­кові рид­ва­ни, а потім ки­ну­лась ха­па­ти по­губ­лені срібні тарілки, жба­ни, ва­зи, зби­ра­ла по по­лях по­губ­лені до­рогі шаблі, руш­ниці, спи­си, шу­би, саєти. Кон­фе­ти в на­ме­тах ва­ля­лись долі й на землі ку­па­ми. Уся­ко­го доб­ра в на­ме­тах бу­ло так ба­га­то, що ко­за­ки й му­жи­ки не зна­ли, що ха­па­ти, що ки­да­ти. Бог­дан заздрівав панів, чи не зу­мис­не во­ни по­роз­ки­да­ли срібло й зо­ло­то та усякі ла­сощі, щоб спо­ку­си­ти го­лод­не­чу й чор­но­ту і вдер­жа­ти її в та­борі од по­го­ну, до­ки во­ни встиг­нуть повтіка­ти?

    Добра зос­та­лось ко­за­кам так ба­га­то, що во­ни про­да­ва­ли ба­зар­ни­кам ок­са­ми­тові шу­би або срібні куб­ки за півквар­ти горілки.

    Чотири дні бен­ке­ту­ва­ли ко­за­ки в польсько­му обозі. Горілки, пи­ва, уся­ких медів та вин бу­ло так ба­га­то, що їх ста­ло б на цілий місяць для цілої армії.

    По засвідчен­ню то­го­час­них літо­писців, побідни­кам діста­лось сто двад­цять ти­сяч возів з кіньми, з уся­кою до­ро­гою ван­та­гою, вісімде­сят гар­мат і, ціну­ючи скар­би на гроші, на де­сять мільйонів срібла, зо­ло­та та уся­ко­го ціно­ви­то­го скар­бу.

    - Добре, доб­ре па­ни виб­ра­лись на весілля й бен­кет на сла­ву вчи­ни­ли, тільки кош­ту ба­гацько по­ло­жи­ли: сто ти­сяч скар­бу проц­винд­ри­ли і си­ри­цю здо­ро­жи­ли, - ка­за­ли тоді ко­за­ки після побіди.

    Вранці Виш­не­вецький пос­лав вісто­ви­ка довіда­тись, що та­ке скоїлось в Домініко­во­му обозі. Верхівець дізнавсь про все ли­хо і приніс страш­ну звістку, що усе польське військо втек­ло, а ввесь обоз за­хо­пи­ли й заг­ра­бу­ва­ли ко­за­ки. Єремія здійняв ру­ки до бо­га й крик­нув:

    - Боже мій! нев­же це та­ка твоя во­ля, щоб по­ка­ра­ти на­шу от­чи­ну че­рез цей нікчем­ний на­род? Гос­по­ди! по­вер­ни на йо­го свої пе­ру­ни, але ска­рай і тих, що ста­ли­ся при­чи­ною та­ко­го со­ро­му!

    Тишкевич впав нав­колішки і про­мо­вив крізь сльози:

    - Господи ми­лос­ти­вий! завіщо ти нас­лав на нас та­ке го­ре?

    - Завіщо ти, гос­по­ди, нас­лав на нас та­ке го­ре? Чим ми согріши­ли пе­ред то­бою? - крик­ну­ли й інші значні пе­ре­вертні, пох­ню­пив­ши го­ло­ви.

    Польським па­нам та ук­раїнським пе­ре­верт­ням і на дум­ку не спа­да­ло, скільки во­ни нагріши­ли про­ти Ук­раїни. Усі сто­яли мовч­ки, не­на­че при­биті гро­мом. Усі пе­ре­вертні по­чу­ва­ли своє ве­ли­ке го­ре, що во­ни вже втра­ти­ли усі «ру­хомі й ле­жачі доб­ра» та маєтності на Ук­раїні, мо­же й навіки, втра­ти­ли на­род­ний грунт під но­га­ми, зос­та­лись ні з чим і за­вис­ли на Ук­раїні, не­на­че в по­рожньому прос­торі, як блу­ка­ючі ме­те­ори між не­бом та зем­лею… і з по­рожніми ки­ше­ня­ми. Те­пер во­ни пос­те­рег­ли, що во­ни не зразці для усієї Ук­раїни, а сліпі про­во­дирі, за кот­ри­ми Ук­раїна не пішла слідком і зрек­лась їх, як своїх во­рогів з їх на­щад­ка­ми й сім'янем.

    Князь Єремія ки­нув­ся з усіма своїми пол­ка­ми нав­пе­рей­ми польським втіка­чам, ба­га­то дог­нав їх, вмов­ляв вер­ну­тись і би­тись з ко­за­ка­ми. Але він нічо­го не вдіяв. Ко­за­ки гна­лись за шлях­тою до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва.

    Під шлях­ти­ча­ми од на­тов­пу про­ва­лив­ся міст на Случі. І ба­га­то панів шу­бовс­ну­ло шке­ре­берть у во­ду й по­то­ну­ло в Случі. Хто виліз з во­ди, тікав далі. Ко­за­ки нес­подіва­но на­летіли на са­мо­го Єремію. Дов­го він од­би­вав­ся, але не мав си­ли да­ти їм од­тиск. Ко­за­ки тис­ли звідусіль Єреміїне військо. Єремія, помірку­вав­ши, що мо­же по­пас­тись в по­лон та в не­во­лю до та­тар, здійняв усей свій табір з місця, ру­шив далі й втік слідком за втіка­ча­ми.

    Необачна безг­луз­да шлях­та тіка­ла так пруд­ко, що добігла до Льво­ва за три дні, тоді як пе­редніше в без­печні ча­си інший польський пан плу­га­нив­ся б ту­ди сли­ве з півро­ку, як ка­за­ли всмішки тодішні польські літо­писці. Де­котрі польські пол­ков­ни­ки та жовніри засіли в Львові, щоб чи­га­ти на ко­заків та обо­ро­ня­ти місто од ко­зацько­го на­па­ду, а де­котрі тіка­ли далі в Польщу. Князь Домінік дав дра­ла аж в свою польську маєтність, в місто Ржешів, і од­по­чи­вав там в своєму па­лаці.

    Князь Виш­не­венький прибіг до Льво­ва й вже зас­тав там Ост­ро­ро­га з не­до­бит­ка­ми війська. Го­ро­дя­ни про­си­ли Єремію взя­ти спіл в обо­роні міста, про­си­ли йо­го прий­ня­ти при­вод­ницт­во над усім військом. Але Єремія доб­ре тя­мив, що ко­за­ки от-от не­за­ба­ром набіжать і на­па­дуть на місто, що він не встоїть з своїми не­до­бит­ка­ми і не спро­мо­жеться за­хис­ти­ти місто. Він за­раз поїхав у Вар­ша­ву, де йшло об­ран­ня но­во­го ко­ро­ля, не до­був­ши собі ніякісінької сла­ви в битві з ко­за­ка­ми.

    А йо­го зав­зя­тий за­пек­лий во­рог Бог­дан підсту­пив до Льво­ва, роз­бив за­мок на горі й взяв з міста ве­ли­кий ви­куп. Звідтіль він ру­шив на За­мос­тя, розіслав по­пе­ред се­бе за­го­ни до Луцька, Звя­ге­ля, Брес­та ви­ко­ре­ня­ти шлях­ту і руй­ну­ва­ти маєтності. Один загін за­хо­пив Самійла Ла­ща в йо­го селі, ку­ди він втік. Ко­за­ки вби­ли йо­го й зруй­ну­ва­ли йо­го па­лац до реш­ти.

    Богдан дійшов до За­мос­тя. Ко­за­ки й се­ля­ни ви­ма­га­ли й кри­ча­ли, щоб він вів їх за Віслу на са­му Вар­ша­ву. Але Іван Ви­говськнй і інші пра­вос­лавні па­ни, що слу­жи­ли в Бог­да­но­во­му війську, роз­ра­яли йти на Польщу. Як па­ни, во­ни тро­хи спо­чу­ва­ли до польських панів, до Польщі. Бог­дан по­вер­нув своє військо на Ук­раїну, а сам поїхав до Києва після Ор­дані 1649 ро­ку. Він в'їхав у Київ з ве­ли­кою пишністю, проїхав че­рез Зо­лоті во­ро­та до свя­тої Софії. Пе­ред бра­мою йо­го встрів з про­цесією мит­ро­по­лит Сільвес­тер Ко­сов з усім ду­хо­венст­вом, з си­лою го­ро­дян як побідни­ка й виз­во­ле­ни­ка Ук­раїни з польсько­го яр­ма. Сту­ден­ти Київської ко­легії про­мов­ля­ли пе­ред ним пох­вальні ук­раїнські й ла­тинські вірші.

    

***

    

    Минула зи­ма. У Вар­шаві па­ни ви­би­ра­ли ко­ро­ля. Ко­за­ки пос­ла­ли од се­бе пос­ланців і про­си­ли виб­ра­ти за ко­ро­ля мен­шо­го Вла­дис­ла­во­во­го бра­та Яна Ка­зиміра. Князь Єремія і йо­го побічни­ки по­да­ли го­лос про­ти ко­ро­ле­ви­ча. На сеймі обібра­ли та­ки за ко­ро­ля то­го, ко­го ба­жа­ли ко­за­ки, але ми­ру та зла­го­ди все-та­ки не бу­ло між ко­за­ка­ми та Польщею. І польські па­ни, й ко­за­ки ла­го­ди­лись до но­вої війни. Влітку Ян Ка­зимір ви­ря­див про­ти Бог­да­на но­ве військо до Зба­ра­жа. І Єремію знов не обібра­ли за при­вод­ця війська.

    Ян Ка­зимір не лю­бив гор­до­ви­то­го Єремії ще пе­редніше. Він знав, що Єремія мав сто­сун­ки з трансільванським кня­зем Ра­кочієм, не­без­печні для са­мо­го йо­го. Єремію заздріва­ли в зраді Польщі, заздріва­ли, що він ро­бить підступ під ко­ро­ля, пря­мує до тро­ну, що він ла­ден сісти й на трон. Двірські маг­на­ти не­на­виділи Єремію. Ко­роль не йняв йо­му віри і виб­рав за при­водців війська Ост­ро­ро­га, ста­ро­го Фірлея та Ландс­ко­ронсько­го.

    Нове польське військо ста­ло ста­ном ко­ло Зба­ра­жа. А Єремія знов став з своїм військом ок­ре­мо побіч нього, як і під Ста­рим Кос­тян­ти­но­вим. Але ста­рий по­важ­ний Фірлей сам поїхав про­ха­ти Єремію при­лу­чи­ти своє військо до­ку­пи, про­сив навіть взя­ти ко­ман­ду ра­ди доб­ра для Польщі. Єремія зап­ла­кав і зго­див­ся при­лу­чи­ти свій табір до­ку­пи.

    Серед літа са­ме в спе­ку ко­за­ки й та­та­ри хма­ра­ми об­ляг­ли навк­ру­ги польське військо. По­ля­ки об­ко­па­ли свій табір ва­ла­ми. Ко­за­ки на­си­па­ли ва­ли навк­ру­ги ще вищі й пос­та­ви­ли та­меч­ки гар­ма­ти, і па­ли­ли з гар­мат в табір, влу­ча­ючи в жовнірів та в коні без по­мил­ки й про­ма­ху. В такій об­лозі ко­за­ки дер­жа­ли панів сім неділь. В та­борі по­ча­ла­ся по­шесть, по­чав­ся го­лод. Поїли усю харч, яка бу­ла, а вий­ти з та­бо­ру бу­ло не­мож­на. Па­ни по­ча­ли їсти ко­ня­ти­ну, пи­ли гни­лу во­ду з боліт. Пішла по­шесть по па­нах, по­чав­ся упа­док на коні. Па­ни вже хотіли зда­тись. Один нез­дат­ли­вий Єремія за­тяв­ся й всто­яв до кінця: вмов­ляв панів терпіти го­лод і підки­дав підроб­лені лис­ти, що буцімто вже ко­роль ве­де військо на поміч, що військо вже не­да­леч­ко. Єремія раз вчи­нив вис­кок з ла­ге­ря, од­бив один ко­зацький полк. Але це нічо­го не по­мог­ло. Єремія по­пав­ся, як кіт у мішок, як вовк в яму.

    Тим ча­сом Бог­дан пішов з військом нав­пе­рей­ми ко­ро­леві, роз­бив йо­го військо під Збо­ро­вим, ви­ру­бав у пень кільки польських полків і ввігнав­ся в осе­ре­док та­бо­ру, об­гор­нув ко­за­ка­ми на­ме­ти ко­ро­ля, але не схотів гна­ти йо­го в по­лон. Ко­роль му­сив пос­та­но­ви­ти мир з ко­за­ка­ми, відо­мий Збо­ровський, і дав їм ве­ликі привілеї. Ко­за­ки ви­пус­ти­ли панів з окопів, ви­пус­ти­ли й кня­зя Єремію. За сім неділь в окопі пе­ре­мер­ло од го­ло­ду сім ти­сяч панів, а слуг їх то й без ліку. З шес­ти­де­ся­ти ти­сяч ко­ней зос­та­лось тільки три ти­сячі. Змарнілих, вис­на­же­них од го­ло­ду панів ви­во­ди­ли з окопів попід ру­ки. Зму­че­ний го­ло­дом, вий­шов звідтіль і князь Єремія, не­на­че тінь давнього гор­до­го кня­зя Виш­не­вецько­го.

    Зате ж, як Єремія вер­нув­ся до Вар­ша­ви, йо­го встріла Вар­ша­ва з тріумфом не по зас­лузі: вий­шли йо­му на­зустріч міща­ни ціли­ми стов­пи­ща­ми аж за містом вкупі з ду­хо­венст­вом та прос­ти­ми жовніра­ми. Єремію встріли, як стріча­ють побідників ко­ролів. Стов­пи­ще плес­ка­ло в до­лоні й кри­ча­ло: «От він, обо­ро­нець на­шої віри, один єди­ний за­хист на­шої волі!». Але ні один маг­нат, ні один знач­ний пан не привітав йо­го на зустрічі. Го­ро­дя­ни привіта­ли йо­го тільки за те, що він не втра­тив муж­ності й зав­зят­тя в борні з ко­за­ка­ми і ко­ли тікав од ко­заків, то при­най­мні тікав не пер­шим, а ос­таннім. Шлях­та й ве­ликі па­ни тоді так впа­ли, так розм'яки­ни­лись од роз­коші че­рез пан­щи­ну й не­во­лю хлопів, що між ни­ми князь Єремія був ге­рой, бо ще вдер­жав прості ук­раїнські давні но­ро­ви. Польща обо­ро­ня­лась ук­раїнською го­ло­вою й зав­зят­тям прос­то­го на вда­чу ук­раїнсько­го кня­зя, зав­зят­тям давніх ук­раїнських ко­заків. Чи та­ких же тріумфів, чи та­кої ж сла­ви сподіва­лись палкі мрії кня­зя Виш­не­вецько­го? Не та­ких тріумфів сподівав­ся Єремія, в'їжджа­ючи у Вар­ша­ву. Не для та­ких міщанських тріумфів він за­був про­хан­ня й бла­ган­ня ма­тері, зра­див Ук­раїну, став пе­ре­верт­нем, одс­ту­пив од своєї віри й мо­ви. Не то­го він сподівав­ся.

    1652 ро­ку, як Хмельницький ста­вив з по­ля­ка­ми Біло­церківський мир, князь Єремія був в польсько­му війську. Тоді бу­ла хо­ле­ра. Князь Єремія на­пив­ся вве­чері ме­ду, зас­лаб, а вночі й по­мер ще не в ста­рих літах. Пішли щирі прокльони на той світ слідком за йо­го ду­шею од усього ук­раїнсько­го на­ро­ду.

    Після Біло­церківсько­го ми­ру Хмельницький му­сив да­ти ко­ро­леві зго­ду пус­ти­ти виз­нач­них польських та ук­раїнських пе­ре­вертнів панів в їх ук­раїнські маєтності. Але він не вер­нув маєтностів усім польським маг­на­там, котрі си­лою по­за­хоп­лю­ва­ли в свої ру­ки незлічен­ну си­лу землі, і по­вер­нув їх на ко­зацькі скар­бові. Не вер­нув він і Лу­бен­щи­ни та Виш­не­веч­чи­ни Гри­зельді та її си­нові Ми­хай­лові, про­па­ло усе над­бан­ня кня­зя Єремії! Гри­зельда про­жи­ва­ла з си­ном в своїй не­ве­личкій маєтності, що зос­та­лась в Га­ли­чині.

    Зате ж син Єремії Ми­хай­ло був виб­ра­ний за ко­ро­ля. Нез­дуж­ний на ро­зум, слаб­кий на здо­ров'я, він швид­ко й по­мер. З ним по­гас і рід князів Виш­не­вецьких, ко­лись слав­ний на Ук­раїні.

    1897 ро­ку, 4 но­яб­ря.

    Київ.

  

Сторінка 64 з 64 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 > У кінець >>

Пошук на сайті: