Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    Довгий блис­ку­чий поїзд ти­хою хо­дою по­со­ву­вав­ся до ко­ролівсько­го двірця по вузьких ву­ли­цях. Ряд­ки ни­зеньких домків, кри­тих че­ре­пи­цею та дра­ни­ця­ми, а по­де­ку­ди й со­ло­мою, ма­ли без міри ве­ли­ку суп­ро­ти­лежність з розкішним блис­ком поїзду. Зда­ва­лось, ніби якимсь чу­дом та­ке по­зо­ло­че­не й по­цяцько­ва­не пер­ла­ми ди­во блис­ну­ло се­ред смітни­ка або десь се­ред се­ла, або на місці, вкри­то­му пи­лом та сміттям. Міщан та жидів на ву­ли­цях стов­пи­лась ве­ли­ка си­ла! Во­ни сто­яли дво­ма дов­ги­ми ря­да­ми впо­довж узеньких улиць і тільки витріща­ли очі на поїзд. По­зо­ло­чені ка­ре­ти, до­рогі коні, шаблі в зо­ло­тих піхвах, до­ро­га уп­ряж, об­ко­ва­на сріблом, ка­ре­ти та екіпажі, об­биті все­ре­дині шов­ком, зо­ло­то, срібло й пер­ли на маг­на­тах - усе те ся­ло, об­ли­те яс­ним світом сон­ця. Чер­воні, жовті, зе­лені й сині кун­туші, об­ля­мо­вані зо­ло­том, не­на­че ди­во­вижні квітки ма­нячіли пе­ред зди­во­ва­ни­ми міща­на­ми. Во­ни ще зро­ду ніко­ли не ба­чи­ли та­кої роз­коші се­ред польських ста­рих маг­натів за пе­редніших часів! Жид­ки з жа­до­бою в очах по­зи­ра­ли на зо­ло­то й пер­ли на лю­дях та ко­нях і тільки цма­ка­ли з ди­ва гу­ба­ми.

    Розкіш вже за­па­ну­ва­ла в ті ча­си в Польщі. Шлях­та вже втра­ти­ла дав­ню ли­царську вда­чу і дав­ню прос­то­ту і ста­ла зовсім нес­тат­ко­ви­тою. Дав­ня зав­зятість та стат­ко­витість, давні прості зви­чаї вже тоді ви­па­ха­лись в неї до реш­ти. Вже за­па­ну­ва­ла розкіш у всьому. Шлях­та жи­ла так розкішно, що навіть чу­жо­земці ди­ву­ва­лись. Ця розкіш в уб­ранні, в їжі й на­по­ях на­во­ди­ла сму­ток на ста­росвітських панів - ли­царів, котрі ще не­дав­но їзди­ли на прос­тих дра­бин­час­тих во­зах і одя­га­лись в кун­туші з прос­то­го сук­на. Старі шлях­тичі, пог­ля­да­ючи на той блис­ку­чий поїзд, тільки хи­та­ли го­ло­ва­ми.

    - І де во­ни по­на­би­ра­ли стільки срібла, зо­ло­та, перлів та ок­са­митів? - го­моніли міща­ни, див­ля­чись на те ди­во.

    - Обдерли своїх хлопів, бо за­ве­ли страш­ну пан­щи­ну, гра­бу­ють і бе­руть в хлопів все, що тільки схо­тять. Це все ба­гатст­во - то пра­ця хлопів, - об­зи­ва­лись де­які старі міща­ни.

    Король Вла­дис­лав V сто­яв на две­рях па­ла­цу й до­жи­дав ко­ро­ле­ви. Ко­ло йо­го сто­яли на­тов­пом старі маг­на­ти та шлях­тичі в ба­га­тих убо­рах. Хоч Вла­дис­ла­вові бу­ло тоді вже трид­цять сім років, але він був ще мо­ло­дий на взір та гар­ний з ли­ця, біля­вий та яс­но­окий. Дов­ге ру­ся­ве во­лос­ся спа­да­ло ку­че­ря­ми на плечі. Бо­ро­да бу­ла ко­рот­ка по тодішній шведській моді. Довгі прямі ву­си на­да­ва­ли муж­ності делікатній спанілій фігурі ко­ро­ля - ро­дом шве­да.

    Королівська ка­ре­та ста­ла ко­ло две­рей. Му­зи­ки вда­ри­ли на привітан­ня мо­лодій ко­ро­леві ве­се­ло­го мар­шу.

    Король Вла­дис­лав взяв під ру­ку мо­ло­ду ко­ро­ле­ву, повів до чи­ма­лої трон­ної за­ли, вивів по схо­дах до тро­ну, по­са­див її на троні. Двірські да­ми ста­ли по один бік тро­ну, маг­на­ти ста­ли по дру­гий бік. Де­котрі се­на­то­ри про­мо­ви­ли поз­до­ровні про­мо­ви ла­тинською мо­вою. Біскуп Ява­ринський од­повідав їм за ко­ро­ле­ву, хоч са­ма ко­ро­ле­ва й ро­зуміла ла­тинську мо­ву і вміла навіть нею го­во­ри­ти. Мо­лоді си­ни маг­натів стов­пи­лись на­тов­пом ко­ло по­ро­га. Єремія Виш­не­вецький, як по­то­мок давніх ли­товських князів, став по­пе­ред усіх і гор­дим оком зо­рив по світлиці на мо­ло­дих двірських дам. Не­на­ро­ком йо­го гострі очі впа­ли на Гри­зельду За­мой­ську. Во­на бу­ла най­по­казніша між усіма да­ма­ми, ви­со­ка, пос­тав­на, пле­чис­та та рівна ста­ном, як то­по­ля. В бла­китній сукні, в пиш­но­му виш­не­во­му кун­туші, з зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми, в зо­лотій діадемі на тем­но-ру­сих розкішних ко­сах, Гри­зельда За­мой­ська бу­ла ве­лич­на на взір, не­на­че якась ца­ри­ця. Єремії зда­ва­лось, що не Цецілія ко­ро­ле­ва в тих пиш­них па­ла­тах, а Гри­зельда, що Гри­зельді по­до­ба­ло б вий­ти по схо­дах і сісти на троні на місці не­ве­лич­кої су­хор­ля­вої німкені Цецілії. Гри­зельда підве­ла ясні очі й гор­до­ви­то пог­ля­да­ла на блис­ку­чий на­товп синів ба­га­тих маг­натів, її гор­до­виті очі не­на­че про­мов­ля­ли до їх: не­ма між ва­ми ні од­но­го та­ко­го, кот­рий при­пав би мені до впо­до­би, не­ма між ва­ми ні од­но­го мені до па­ри; усі ви не варті мо­го лас­ка­во­го сло­ва, мо­го лас­ка­во­го осміху, ви не для ме­не…

    Після ко­рот­ких про­мов ко­роль по­чав знай­оми­ти мо­ло­ду ко­ро­ле­ву з маг­на­та­ми та чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми. Дов­гий ряд блис­ку­чих кун­тушів за­во­ру­шив­ся. Маг­на­ти один по дру­го­му ви­хо­ди­ли по схо­дах, цілу­ва­ли ко­ро­ле­ву в ру­ку, став­ши, давнім ли­царським зви­чаєм, на од­не коліно. Пе­ред Гри­зельди­ни­ми очи­ма дов­гим ря­дом за­ма­нячіли то сиві, то чор­но­во­лосі чу­би на підго­ле­них го­ло­вах, товсті чер­воні ли­ця з дов­ги­ми си­ви­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, котрі на­хи­ля­лись до Цеціліної ру­ки. За маг­на­та­ми вис­ту­пи­ли мо­лоді си­ни маг­натів, і на чолі їх гор­до вис­ту­пав Єремія.

    - Князь Єремія Виш­не­вецький з слав­но­го ро­ду Ольгер­да ли­товсько­го кня­зя, - про­мо­вив ко­роль до ко­ро­ле­ви.

    Гризельда по­чу­ла ті сло­ва й пильно при­ди­ви­лась до мо­ло­до­го кня­зя. Єремія сто­яв пе­ред тро­ном, пиш­но уб­ра­ний, в чер­во­но­му ок­са­ми­то­во­му кун­туші, в чер­во­них сап'янцях, ви­ши­тих зо­ло­том, з зо­ло­ти­ми підківка­ми. При бо­ку висіла шаб­ля в піхві з зо­ло­тим дер­жал­ном, об­си­па­ним до­ро­ги­ми камінця­ми. Ви­со­кий, рівний ста­ном, бадьорис­тий, чор­ня­вий, аж смуг­ля­вий, він од­ра­зу вра­зив Гри­зельду і своїм ста­ном, і грізни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, і пиш­ни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми.

    «Це той са­мий, що гар­цю­вав на чу­до­во­му коні в поїзді. Він не чу­жо­зе­мець… Яка пиш­на фігу­ра! Які дивні чорні очі, не­на­че в то­го во­ло­ха! Який гост­рий, грізний пог­ляд! Скільки в йо­му ог­ню! Який блиск!» - по­ду­ма­ла Гри­зельда і в гор­дої маг­нат­ки десь узяв­ся лас­ка­вий пог­ляд в гор­до­ви­тих очах; а ле­генький осміх сам злетів з її пов­них ма­ли­но­вих уст, не­на­че лис­то­чок спав з пиш­ної тро­ян­ди, зірва­ний ле­ге­сеньким вітром, за­ма­нячів у повітрі й в од­ну мить схо­вав­ся десь в зе­ле­но­му листі.

    Єремія по­волі сту­пив на схо­ди тро­ну, став на од­не коліно, на­хи­лив ку­че­ря­ву го­ло­ву й поцілу­вав ко­ро­ле­ву в ру­ку. Зо­ло­та шаб­ля черк­ну­лась об поміст і ле­генько заб­ряж­ча­ла. Єремія підвівся, вирівняв­ся на ввесь зріст, підвів гор­до го­ло­ву і ос­ту­пив­ся. Він по­вер­нув го­ло­ву, повів очи­ма, гля­нув на Гри­зельду, і в йо­го здо­ро­вих очах блис­ну­ли іскри, чорні бро­ви не­на­че зве­ло до­ку­пи і між бро­ва­ми май­нув змор­шок, цуп­кий, твер­дий і гост­рий. В лиці ви­яви­лась мужність, сміливість.

    Гризельда впійма­ла той мужній гост­рий пог­ляд і їй при­пав до впо­до­би та­кий пог­ляд, при­па­ли до сер­ця такі очі, чорні, блис­кучі, гострі, як ніж, ріжучі, як гост­ра ко­зацька шаб­ля. Щось од­ра­зу за­во­ру­ши­лось в її серці, гост­ре, різке, але приємне, не­на­че в га­ря­чу літню спе­ку звідкільсь пах­ну­ло гост­рим хо­лод­ним вітром в самісіньке її ли­це й різну­ло і ра­зом з тим при­хо­ло­ди­ло йо­го се­ред важ­кої ду­хо­ти важ­ко­го га­ря­чо­го дня.

    Єремія одійшов од тро­ну й став се­ред блис­ку­чо­го та лис­ню­чо­го на­тов­пу, гор­до по­зи­ра­ючи на це­ре­монію. Гри­зельда не зво­ди­ла з йо­го очей.

    «Чи ян­гол з не­ба оце з'явив­ся мені се­ред цього пиш­но­го на­тов­пу князів та маг­натів, чи де­мон з пек­ла прий­няв ли­царський пиш­ний, чу­до­вий вид і вмішав­ся се­ред мо­ло­дих маг­натів, щоб од­ра­зу і так нес­подіва­но стри­во­жи­ти мою ду­шу? А ду­ша моя стри­во­же­на. Сер­це од­ра­зу за­во­ру­ши­лось. Не мо­жу од­вес­ти очей од йо­го грізно­го, тро­хи навіть страш­но­го ви­ду. Яка кра­са в тих чор­них ку­че­рях та смуг­ля­вих рум'янцях! Які різкі та гострі очі! Це де­мон, але де­мон з не­ба, з од­лис­ком якоїсь нез­ви­чай­ної кра­си. І ніби не ду­же гар­ний з ли­ця, і який чу­до­вий з очей, з брів, з чо­ла! Я люб­лю та­ку де­монську кра­су, тільки та­ку. Чимсь га­ря­чим, пал­ким па­хо­тить од неї», - по­ду­ма­ла Гри­зельда.

    І во­на вже не ди­ви­лась ні на це­ре­монію, ні на ко­ро­ле­ву, не ба­чи­ла, як во­ру­ши­лись маг­на­ти, як ма­нячіли їх підго­лені товсті го­ло­ви. Усе ра­зом не­на­че зник­ло десь спе­ред її очей. Усе не­на­че вкри­лось ту­ма­ном пе­ред очи­ма мо­ло­дої гор­до­ви­тої пан­ни: і трон, і ко­роль, і ко­ро­ле­ва на троні. Не­на­че зник десь усей блис­ку­чий на­товп. Гри­зельда по­чу­ва­ла, ніби во­на стоїть са­ма, а про­ти неї стоїть тільки один він, а кру­гом йо­го по­рожній простір без лю­дей, без світа, без повітря, без ше­лес­ту двірської во­рушні.

    Королева вста­ла з тро­ну. Ко­роль пок­ло­нив­ся до світло­го збо­ру і звелів зби­ра­тись в двірській кап­лиці, де він мав бра­ти шлюб з Цецілією. Гри­зельда тільки тоді опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од приємно­го, пиш­но­го сну, пов­но­го чарівних мрій.

    Натовп по­волі ви­хо­див до дру­гої світлиці, пок­ло­нив­шись ко­ро­лю й ко­ро­леві. Двірські да­ми пе­реміша­лись з ка­ва­ле­ра­ми. Пішла роз­мо­ва, несміли­ва, ти­ха, здерж­на. Двері кап­лиці од­чи­ни­ли. Світи­ли свічки на прес­толі. Біскуп одя­гав­ся в свої цер­ковні уб­ран­ня. Маг­на­ти здо­ров­ка­лись, роз­мов­ля­ли сти­ха; панії й пан­ни ше­потіли, роз­мов­ля­ли по­шеп­том тро­хи не на ву­хо од­на одній. Ко­рон­ний канц­лер Фо­ма За­мой­ський, вже ста­рий, з си­вою чуп­ри­ною се­ред го­ло­ви, але ще здо­ро­вий та кре­мез­ний, ти­хо роз­мов­ляв з Єремією Виш­не­вецьким. Уг­лядівши свою доч­ку Гри­зельду се­ред паннів, він узяв Виш­не­вецько­го за ру­ку, підвів до Гри­зельди і про­мо­вив:

    - Моя лю­ба Гри­зельдо! Не­дав­но на на­шо­му вар­шавсько­му не­бок­рузі зійшов но­вий мо­ло­дий місяць: приїхав до ко­ролівсько­го дво­ру князь Єремія Виш­не­вецький, слав­но­го русько­го ро­ду, але віри ка­то­лицької. Най­ясніший наш отець, ко­роль по­лю­бив йо­го; по­лю­бив йо­го й я, - про­мо­вив За­мой­ський.

Пошук на сайті: