Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    - Князь Єремія гор­до­ви­тий, - за­ше­потіли кру­гом маг­на­ти та їх мо­лоді си­ни, - не хо­че приз­на­ва­тись до своїх давніх то­ва­ришів; пев­но гор­дує ни­ми, бо ба­га­тир на всю Польщу і з слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Мо­же й з на­ми не схо­че зна­тись, бо ду­же ба­га­тий. В йо­го сіл та міст на Во­лині й не злічи­ти, ще й до то­го йо­го батько Ми­хай­ло за­гар­бав собі за Дніпром усю Лу­бен­щи­ну.

    - Ти, Єреміє, слав­но­го ро­ду і незлічен­но ба­га­тий. Тут, при дворі на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля, тобі ви­па­де слав­на роль, - ска­зав одк­ри­то мо­ло­дий Зас­лавський. - Дав­но тре­ба бу­ло б тобі приїха­ти до Вар­ша­ви і ста­ти вхо­жим до дво­ру.

    - Я дов­го їздив за гра­ни­цею, щоб вив­чи­тись військо­вої на­уки, а потім обо­ро­няв свої лу­бенські маєтності од мос­ковсько­го та ко­зацько­го на­па­ду, - обізвав­ся Єремія.

    - Ми чу­ли про твої бит­ви з мос­ко­ви­та­ми та ко­за­ка­ми. Сла­ва про твої військові вчин­ки дійшла й до нас аж у Вар­ша­ву. Я за­ви­дую тобі, кня­зю, за­ви­дую твоїй славі, - обізвав­ся ве­се­лий князь Зас­лавський.

    - Настане твій час, то й ти здо­бу­деш лав­ри на полі бит­ви. А мій час вже нас­тав зад­ля ме­не. Ба­га­то пок­лав я во­рогів на полі бит­ви; ба­га­то по­ко­ти­лось їх голів для обо­ро­ни на­шої до­ро­гої Польщі й на­ших шля­хетських прав та привілеїв, - ска­зав гор­до Виш­не­вецький і оки­нув гор­ди­ми гост­ри­ми очи­ма си­во­усів і бе­зусів маг­натів, - не знаю, чи трап­ля­лось ко­му і з на­ших ста­рих шлях­тичів по­ва­ли­ти на зем­лю стільки во­рогів Польщі, скільки я їх по­ва­лив.

    Старим си­во­усим маг­на­там та­ка річ мо­ло­до­го кня­зя не при­па­ла до впо­до­би. Во­ни по­на­ди­ма­лись і мовч­ки кру­ти­ли сиві ву­са. Зас­лавський спус­тив очі до­до­лу. Він був чванько­ви­тий. І йо­го бра­ла заздрість до сла­ви Виш­не­вецько­го.

    - Гордий цей мо­ло­дий Виш­не­вецький. Він має на думці затк­ну­ти за по­яс та ки­ну­ти під ла­ву нас, ста­рих, - ше­потіли між со­бою старі маг­на­ти. - І мос­ко­витів він не по­бив, і ко­за­ка­ми під Луб­на­ми ма­ло наш­ко­див, а вже кир­пу де­ре вго­ру, за­ди­рає но­са пе­ред на­ми ста­ри­ми.

    - Не за­бу­вай же ме­не, давній то­ва­ри­шу, і не ми­най у Вар­шаві моєї гос­по­ди, - ска­зав Домінік Зас­лавський до Єремії на про­щанні.

    - Добре, - обізвав­ся Єремія. - Про­шу одвіда­ти й ме­не у Вар­шаві й у Виш­невці.

    Домінік Зас­лавський вий­шов з світлиці за­ду­ма­ний. Йо­му вже дав­ненько спо­до­ба­лась Гри­зельда За­мой­ська. Він час­тенько навіду­вав­ся до ста­ро­го За­мой­сько­го в гості. Гри­зельда бу­ла лас­ка­ва до йо­го. Але те­пер, після то­го, як во­на поз­най­оми­лась і роз­мов­ля­ла з Єремією, він примітив якусь три­во­гу в її хо­лод­них очах, примітив нес­подіва­ний рум'янець на що­ках. Він пос­теріг, що з Гри­зельдою щось тра­пи­лось, що во­на якось ніби тро­хи зміни­лась.

    «Не та­ка во­на бу­ває, як роз­мов­ляє зо мною. Во­на завсіди спокійна, рівна, роз­суд­ли­ва, помірко­ва­на й помірна в роз­мові. Ніко­ли я не зап­римітив, щоб во­на до ко­го осміхну­лась, щоб ко­ли по­чер­воніла. А як за­го­во­ри­ла з Виш­не­вецьким, десь для йо­го взяв­ся осміх, десь узя­лись рум'янці; очі заб­ли­ща­ли й по­ве­селіша­ли…» - ду­мав Зас­лавський, по­ма­леньку йду­чи до кап­лиці че­рез ря­док по­коїв ко­ролівсько­го па­ла­цу.

    Незабаром ко­роль з ко­ро­ле­вою увійшли в кап­ли­цю й ста­ли пе­ред прес­то­лом. При­мас Польщі біскуп Ян Вен­жик знов вдру­ге повінчав осо­бо­во Вла­дис­ла­ва з Цецілією. Оповісти­ли, що ко­роль бу­де ко­ро­ну­ва­ти Цецілію дру­го­го дня в со­борі свя­то­го Яна.

    

IV

    

    Гризельда вер­ну­лась з батьком до­до­му, увійшла в по­кої й сіла край вікна в не­ве­личкій своїй кімнатці. Вікно ви­хо­ди­ло в ста­рий са­док, са­док слав­ся на­низ по не­ви­со­ко­му горбі й до­хо­див до бе­ре­га Вісли. Гри­зельда не роз­дя­га­лась, сіла на стільці й за­ду­ма­лась. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі. Бе­рег Вісли вже то­нув у тіні, а за річкою сон­це яс­но освічу­ва­ло густі бо­ри, зе­лені лу­ки. Вісла лисніла, не­на­че бу­ла скля­на. Над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо. І в па­лаці й над­ворі не чуть бу­ло ні най­мен­шо­го гу­ку та шу­му. Після пиш­них двірських це­ре­моній, після шу­му та га­ла­су на ули­цях ко­ло ко­ролівсько­го па­ла­цу Гри­зельді зда­ло­ся, що якась си­ла пе­ре­нес­ла її в да­ле­кий ти­хий край, в ти­хе се­ло, в якусь мерт­ву пу­щу. Дум­ки її ти­хо за­во­ру­ши­лись. Ру­ки ле­жа­ли на колінах, не­на­че мертві. Гри­зельда й го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    В по­ко­ях бу­ло ти­хо, мерт­во, а Гри­зельда не мог­ла зас­по­коїти своєї стри­во­же­ної душі. Пе­ред її очи­ма все не­на­че во­ру­ши­лись якісь лю­де, який­сь блис­ку­чий на­товп, ма­нячіли кольорові кун­туші та дамські пишні сукні, лисніло зо­ло­то, ми­га­ли очі, чорні бро­ви. Все те во­ру­ши­лось, як зграя го­лубів в ти­хо­му синьому небі, без шу­му, без га­му, не­на­че на­товп мрій. І се­ред то­го на­тов­пу пов­сяк­час ви­ни­кав смуг­ля­вий Єремія, не­на­че пов­ний місяць ви­ни­кав з чор­них хмар. Він не­на­че й те­пер сто­яв тут пе­ред нею в тісно­му по­кої й ди­вив­ся на неї гост­ри­ми пал­ки­ми очи­ма. Йо­го го­лос, міцний та різкий, не­на­че й те­пер лу­нав в її душі. Во­на не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою йо­го міцну пос­тать, пиш­ний убір, густі чорні ку­чері, чорні рівні ви­сокі бро­ви, що ніби зрос­лись до­ку­пи. Гри­зельда ду­ма­ла про йо­го й не­на­че за­мер­ла на місці.

    Двері рип­ну­ли. В кімнат­ку увійшла її нянька, ста­ра Ган­на, про­вор­на й сміли­ва ба­ба. Гри­зельда, при­був­ши з батьком з За­мос­тя до Вар­ша­ви, взя­ла з со­бою й Ган­ну з кілько­ма дівча­та­ми гор­ниш­ни­ми та швач­ка­ми.

    - Панно Гри­зельдо! - про­мо­ви­ла Ган­на. Гри­зельда аж ки­ну­лась не­на­че спро­сон­ня.

    - Оце, як ти ме­не зля­ка­ла, - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

    - Чого це ти, пан­но, си­диш і не роз­дя­гаєшся? Мо­же ждеш до се­бе гос­тей? - ска­за­ла ба­ба.

    - Ні, Ган­но! Не жду я цього ве­чо­ра ніко­го до се­бе. Та ко­ли б хто й одвідав ме­не вве­чері, то я не вий­ду до світлиці: я ду­же вто­ми­лась сьогодні. Пок­лич гор­ниш­них. Я хо­чу роз­дя­га­тись і піду в са­док.

    - Щось там та бу­ло в ко­ролівсько­му дворі, що ти вер­ну­лась та­ка стур­бо­ва­на та за­ду­ма­на, як ніко­ли та­кою не вер­та­лась до­до­му. Пев­но, ба­чи­ла кня­зя Домініка, - ска­за­ла Ган­на з ле­геньким на­тя­кан­ням.

    - Дай мені покій з тим Домініком. Я вто­ми­лась, аж тлінна ста­ла, - зне­хо­тя обізва­лась Гри­зельда.

    Дві мо­лоді дівчи­ни, при­ве­зені з За­мос­тя, по­мог­ли Гри­зельді роз­дяг­ти­ся, поздійма­ли з неї зо­лоті прик­ра­си. Гри­зельда на­ки­ну­ла на се­бе ле­генький літник-кун­туш і вий­шла в са­док.

    Вже сон­це схо­ва­лось за ліси, вже й тінь впа­ла на Віслу, на завіслянські бо­ри, а си­за імла вкри­ла бе­ре­ги, не­на­че наміткою, а Гри­зельда все хо­ди­ла по сад­ку і не приміти­ла, як смерк­лось над­ворі, як вог­кий ту­ман обк­ро­пив її ру­сяві важкі ко­си на го­лові срібни­ми кра­пелька­ми.

    Вже пізно вер­ну­лась во­на в по­кої, не сіла за стіл ве­че­ря­ти й пішла в свою кімнат­ку, хо­ва­ючись од лю­дей з своїми ду­ма­ми, з своїми со­лод­ки­ми по­тай­ни­ми мріями.

    «Вразив ме­не цей чор­ня­вий князь в самісіньке сер­це. Ба­га­то ба­чи­ла я слав­них мо­ло­дих біля­вих та ру­ся­вих німецьких князів у Відні в цісарсько­му па­лаці, ба­га­то їх май­ну­ло пе­ред моїми очи­ма й у Вар­шаві, але ні один не при­пав мені до впо­до­би так, як цей пал­кий та смуг­ля­вий Єремія», - ду­ма­ла мо­ло­да Гри­зельда.

    І во­на до півночі не за­чи­ня­ла вікна, за­би­то­го залізни­ми ґрат­ка­ми. До півночі ди­ви­лась во­на на чор­не не­бо, засіяне зо­ло­ти­ми зо­ря­ми.

    Вранці ра­ненько Гри­зельда про­мо­ви­ла до Ган­ни:

    - Принеси мені най­кращі убо­ри, знай­ди най­до­рожчі діаман­ти. Сьогодні бу­де ко­ро­нація ко­ро­ле­ви. Хо­чу вбра­тись, як ко­ро­ле­ва.

    Горнишні поп­ри­но­си­ли най­до­рожчі убо­ри, приб­ра­ли Гри­зельду, мов ко­ро­ле­ву до вінця. Гри­зельда з батьком поїха­ла до со­бо­ру, де після служ­би бо­жої ко­ро­ле­ва вінча­лась ко­ро­ною. Маг­натів зібра­лась си­ла. При ко­ро­нації був папський нунцій Філо­нарді, був цісарський по­сол граф Магні, фран­цузький - де-Ро­зе, бран­ден­бурзький граф Бран­ден­бург й інші чу­жо­земські пос­ланці. Гри­зельда вгляділа Єремію Виш­не­вецько­го. Він ук­ло­нив­ся, прис­ту­пив до неї й привітав­ся так лас­ка­во й щи­ро, не­на­че знав її з давніх-да­вен. Гри­зельді ще більше при­пав він до впо­до­би.

    «Чи не са­мо не­бо приз­на­чи­ло мені до па­ри цього смуг­ля­во­го чор­но­око­го ко­за­ка?» - ду­ма­ла Гри­зельда, вло­вив­ши лас­ка­вий пог­ляд гост­рих очей мо­ло­до­го кня­зя.

    - Прибувай до мо­го батька в гості, там ми по­го­во­ри­мо, бо тут на це­ре­монії не встиг­неш і сло­ва про­мо­ви­ти.

    - Завтра до­ко­неш­не при­бу­ду до те­бе зран­ку, - про­мо­вив ти­хо Єремія й ос­ту­пив­ся.

    Другого дня ра­ненько Гри­зельда, си­дя­чи в своїй кімнатці, ска­за­ла до своєї давньої няньки ба­би Ган­ни:

    - Перенеси, Ган­но, мою ро­бо­ту в ту кімнат­ку, що ви­хо­дить вікна­ми в двір. Там ми ся­де­мо сьогодні за ро­бо­ту.

    - А чом же не ту­теч­ки? Бу­ло гар­но тут, а те­пер ста­ло гар­но там. Ой ве­ред­ливі ж оті мо­лоді пан­ни! - обізва­лась ве­се­ла ба­ба.

    - Не жар­туй та за­раз пе­ре­нось ту­ди й свій гребінь та пря­жу і моє шит­во. Ме­не в цьому по­коїчкові чо­гось нудьга бе­ре. Там вид­ко в двір, по дворі веш­та­ються лю­де: там мені бу­де ве­селіше сидіти за ро­бо­тою, - ска­за­ла Гри­зельда.

Пошук на сайті: