На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

– Нащо ж тобі ночувать, коли до містечка всього десять чи дванадцять верстов? А як я дам тобі завдаток, то знаю вже, де ти ночуватимеш та, може, й співатимеш по вулицях: «Ой ти Гриць, я – Маруся». Йди зараз та поспішайсь, бо як заночуєш по дорозі в селі в шинку, то матимеш не карбованця, а тільки півкарбованця, – сказала Софія Леонівна й махнула рукою на дорогу. Вона заздрівала вже вперед, де-то заночує Яків в дорозі.

Яків хапком поснідав і пішов. Надвечір він вернувся й приніс листа од Наркиса. Наркис писав про свою гарячу любов до неї, писав, що не може жити на світі, не бачивши її щодня, щогодини, а на кінці листа подав звістку, що надумався з кількома товаришами перейти в петербурзький університет і виїде з Києва в Петербург на другу пречисту. Він просив і благав її, щоб вона одпросилась в Флегонта Петровича в Петербург ніби до своєї матері, виїхала з дому і ждала його в гостиниці «Лев», що недалечко од вокзалу; він заїде за нею в гостиницю, і вони вдвох поїдуть в Петербург, де й житимуть вкупі в Знаменській гостиниці.

Така звістка неначе колька шпигнула її в серце. В неї була думка кохаться з Наркисом у Києві потаєнці, так щоб чоловік її цього не запримітив і навіть не догадавсь, бо вона не вважала на своє кохання й на зраду чоловіка, як на якусь провину або на злочинок.

«Кохання й лицяння це ж звичайна річ у кружку артистів і артисток. Поїду з ним в Петербург і житиму, доки прохолоне моє серце й згасне почування. Піддурю Флегонта Петровича, скажу, що поїду в Петербург на якийсь час до матері та одвідаю рідню й передніших приятельок та знайомих; поживу там якийсь час, бо занудилась у Києві, на провінції», – подумала Софія Леонівна й наважилась їхать в Петербург з Наркисом в призначений день.

Через тиждень отець Зіновій, впоравшись з роботою, пішов до Софії Леонівни й сказав, що коні й погонич тепер вольніші од роботи і він даватиме для неї коні, коли їй треба буде.

– Спасибі вам, але ви опізнились… Коней мені тепер не потрібно; якось обходилася без коней, то й обійдусь і далі, – сказала вона злим голосом і сиділа мовчки насуплена, навіть не дивилась на отця Зіновія, ще й пісеньку замугикала. На прощанні вона ткнула руку отцеві Зіновієві, навіть не підвівшись з стільця.

– І Софія Леонівна така ж пещена столична панія, як і Наркис. Розприндилась і говорить не хоче зо мною, – говорив отець Зіновій до жінки, вернувшись додому, – ці артистки й артисти звикли, щоб з ними усі панькались та цяцькались. Отам у Києві розпестили їх багаті прихильники до співів, дають для їх розкішні обіди, дають на сцені багаті подарунки, справляють бенкети, неначе запобігають в їх ласки, мов у великих особ, і не тільки в їх, але і в їх жінок або чоловіків. Так і знать, що й Софія Леонівна вже спещена таким паньканням, як і всі артисти. От і вередує та вигадує якісь примхи саме в жнива, коли в хазяїнів аж чуб мокрий од клопоту, тяганини й крутанини.

– «Кричить Гандзя, репетує; ніхто її не рятує», – сказала Ольга Павлівна словами пісні, – я не люблю потурать примхам. А Флегонтові Петровичу ти таки напиши або хоч натякни йому про Наркиса, щоб він за все догадавсь та припинив оту пещену столичну панію.

– Якось ніяково мені вмикуваться в це діло, хоч би це стосувалось до рідного брата. Може, то в їх така поведенція в тому артистичному товаристві, яка буває в великому панстві, що артист їде кудись в один бік на гастролі, а його жінка їде в другий бік так само на свої гастролі. Бог з ними. Нехай роблять, як собі схотять. Та й ти не микайся в їх сімйові справи, щоб часом не вийшло між ними сварки та змагання. Вони, бач, люде іншої верстви, мають інші звичаї: шо нам нечля, те, може, в їх звичайна річ, – сказав отець Зіновій.

Тим часом між слугами так само почалась колотнеча, як і між двома сім'ями родичів. Ївга довгенько заносила в школу для Маші бутвину на закришку та картоплю, але їй згодом це надокучило. Вже й вода зовсім зсякла на леваді, вже й грядки на леваді протряхли і затужавіли, вже й нова гичка наросла, а Ївга все заносила щовечора в школу бутвину й картоплю. Врешті ці заносини їй остогидли, і вона зумисне не занесла в школу бутвини й картоплі. Маша ждала до смерку, а Ївга не приходила з кошиком. Вона пожалілась Софії Леонівні на Ївгу.

– То біжи мерщій на город та нарви бутвини й накопай картоплі на завтра на обід, – сказала Софія Леонівна.

– Як же я рватиму бутвину полапки, коли вже стало поночі? Нехай нам «хохлуші» носять, як і передніше носили, – огризалася Маша.

Яків саме тоді приніс оберемок свіжої соломи для себе на постіль і зараз розказав за це Ївзі й наймитам.

– Ото, чортова твар, яка пишна! – гомоніла Ївга на Машу за вечерею. – Нехай же ота київська коза-дереза сама ходе по бутвину, бо я їй не наймичка. Ото як розібралась на селі ота чортова супостать, оте міське ледащо, – говорила Ївга до Якова.

Софія Леонівна зараз-таки, не гаячись, написала до отпя Зіновія записку й жалілась, що Ївга дуже великорозумна, не занесла ввечері в школу з городу бутвини, ще й Машу лає та потріпує, докладає усякі прізвища. Отець Зіновій теж одіслав одписку, що наймичкам часом ніколи заносить у школу бутвину, бо інколи в їх буває так багато роботи, що і вгору ніколи глянуть.

На другий день ввечері Софія Леонівна пішла до отця Зіновія на чай. За чаєм матушка почала встоювать за Ївгу, щоб не обважнювали її в роботі, і просила, щоб Маша сама ходила на город по закришку, бо в жнива дівчатам і без того так багацько роботи, що вони насилу зможуть увинуться. Опріч того, Маша щодня брала в школу другу пару відер, щоб наносить для себе води з криниці, і була повинна зараз одпосить відра до матушки. Але, полаявшись з Ївгою й нянькою, вона зумисне не односила відер Ївзі. Наймички сливе щовечора мусили бігать до школи й брати позичені відра, тимчасом як Маша тільки походжала коло школи та глузувала з «хохлуш».

– Загадати наймичкам я можу, а присилувать їх до цього діла не можу, бо ви самі добре знаєте, що з силуваної роботи поспіху не буде, – сказала матушка.

І Ольга Павлівна просила, щоб Маша щовечора сама приносила відра, бо саме ввечері потрібна друга пара відер, щоб носить воду з криниці й поливати в шапликах обмішку з полови, дерті та всяких там одвійок та од'ємин для корів.

– Я не вмикуюсь в якісь там справи наймичок та наймитів. За це вони самі повинні дбати і знати. Я й не знала за ті відра, – забурчала Софія Леонівна з досадою в голосі і зараз почала стукотіть пальцями по столі і, по своїй чудній звичці, замугикала якусь пісеньку без слів, шо в неї було прикметою злостування й гніву.

Матушка зобидилась і замовкла. Вона бачила, що ця столична панія просто-таки нехтує нею, неначе сільською молодицею, перед котрою можна виявлять свій гнів та досаду на всякий спосіб, навіть не дуже делікатний і звичайний. Софія Леонівна мовчала й чогось дивилась в куток на образи, одвернувши лице, а згодом устала і попрощалясь незвичайно гордовито, неделікатно. Кмітлива матушка все це прикмітила й мовчки подала їй руку на прощанні. З отцем Зіковієм вона й не попрощалась.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: