Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2182
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2705

 

Іван Нечуй-Левицький

На гастролях в Микитянах

I

    

    Одного дня вранці, після Пет­ра, отець Зіновій Літо­шевський, свя­ще­ник у селі Ми­ки­тя­нах, дос­тав з во­лос­ної уп­ра­ви лист з пош­ти. Отець Зіновій впізнав на кон­верті ру­ку сво­го бра­та, опер­но­го ар­тис­та Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча Літо­шевсько­го, і шви­денькою хо­дою поп­ря­му­вав до сво­го кабіне­ту. Йо­го заціка­ви­ло, що то пи­ше до йо­го брат з Києва, де він тієї зи­ми співав в опері. Про­чи­тав­ши лис­та, отець Зіновій гук­нув на свою жінку, Ольгу Павлівну, що веш­та­лась ко­ло сто­ла та при­би­ра­ла по­суд після вранішнього чаю.

    Ольга Павлівна шви­денько прибігла в кабінет, ціка­ва зна­ти, од ко­го то прий­шов лист. Во­на бу­ла ви­со­ченька на зріст, по­важ­на й гар­на з ли­ця, чор­ня­ва й ка­ро­ока.

    - Оце до нас пи­ше брат, Фле­гонт Пет­ро­вич, кла­няється тобі і він, і йо­го пе­тер­бурзька жінка, Софія Ле­онівна. Брат про­се нас, чи не зго­ди­лись би ми прий­нять їх на літні ва­кації. Він обіцяє навіть да­ва­ти пла­ту і за се­бе, і за свою сім'ю, і за свою няньку, - ска­зав отець Зіновій і при тих сло­вах підвівся з стільця й став се­ред кабіне­ту, вип­рос­тав­шись на ввесь свій зріст.

    Високий та ши­ро­кий в пле­чах, отець Зіновій тро­хи не чер­кав­ся ку­че­ря­вою го­ло­вою об сво­лок в не­ви­со­ко­му кабінеті. Йо­го не­ве­личкі карі очі не­на­че забіга­ли й заб­лис­ка­ли од сподіван­ня, що то ска­же на це жінка. Він сам був ра­дий, що брат приїде до йо­го на літній час і тро­хи роз­ва­же йо­го в сільській глу­шині, бо ду­же лю­бив ве­се­ле то­ва­рист­во та гос­тю­ван­ня, єднав­ся з сусіда­ми, час­то бу­вав у їх в гос­тях і зап­ро­шу­вав їх до се­бе, щоб по­ба­ла­кать з людьми, а при на­годі й по чарці смик­ну­ти в ком­панії.

    - А де ж ми їх при­мос­ти­мо? В нас же троє дітей, а бра­то­ва - пе­тер­бурзька сто­лич­на панія. Ще ж во­на, пев­но, при­ве­зе й няньку, бо в неї є си­нок. У нас по­коїв чи­ма­ло, але для двох сім'їв у нас бу­де тісно. Їм усім бу­де в нас не­до­го­да, а мені це бу­де неп­риємно, і нас потім ше й су­ди­ти­муть пе­ред людьми, - ска­за­ла Ольга Павлівна з сутінком зак­ло­по­тан­ня в го­лосі.

    - Одже ж ти й неп­рав­ду ка­жеш! Брат пи­ше, що в йо­го жінка лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, що во­на нічо­го і ніко­го не бу­де нех­ту­вать і лад­на жи­ти хоч би і в му­жицькій оселі й навіть в му­жицькій хаті; пи­ше, щоб ми не ду­же тур­бу­ва­лись їх приїздом.

    - Воно то на сло­вах так, але на ділі, пев­но, вий­де інак­ше. Знаєш що? Пош­ли до їх та­ку од­пис­ку, не­хай во­ни осе­ля­ються в нашій школі. Ми чис­тенько й гар­ненько оче­пу­ри­мо для їх шко­лу, по­ви­ми­ваємо підло­гу, побіли­мо кімна­ти, по­чеп­ляємо на вікнах завіси, да­ва­ти­ме­мо їм дур­но бут­ви­ну з го­ро­ду на зак­риш­ку й кар­топ­лю; да­мо горш­ки й мис­ки, і шап­ли­чок, і відра; да­ва­ти­ме­мо опал, пе­че­ний хліб і па­ля­ниці до чаю, бо цього доб­ра нас­та­чи­мо на всю їх сім'ю. А Софія Ле­онівна не­хай ве­зе з Києва свою ку­хо­вар­ку та й го­тує уся­ку стра­ву собі на по­жи­вок у се­бе в школі. Ме­не, ска­зать по правді, гірше од усього тур­бує обід та ве­че­ря для їх, та ще й для слу­ги, і для ди­ти­ни. А пла­ти я не візьму ніза­що в світі: якось ніяко­во.

    - Одже ж ти доб­ре ра­диш. Не дур­но ж ти ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ка. Та­ку й дам їм од­повідь і за­раз од­ве­зу лис­та в містеч­ко на вок­зал на пош­ту.

    - Софія Ле­онівна не боз­на-яка арис­ток­рат­ка. Во­на доч­ка яко­гось дрібненько­го пе­тер­бурзько­го уря­дов­ця. Че­рез не­ве­ликі батькові за­со­би во­на не спро­мог­ла­ся навіть скінчить гімназії, бо з прогімназії пе­рей­шла на фер­шальські кур­си. Яка ж во­на панія? Не заз­на­ла во­на роз­коші та па­ну­ван­ня і в батька, то й не по­вин­на б нех­ту­вать та­ко­го жит­ла, як на­ша шко­ла. Там і сте­ля ви­со­ко, і вікна чи­малі, навіть більші, ніж у на­шо­му домі. А втім… хто йо­го зна, що во­на за лю­ди­на, - го­во­ри­ла далі Ольга Павлівна.

    - От як приїде, то й по­ба­чи­мо, що то за ця­ця. Брат її хва­лить, але мо­ло­дий чо­ловік завж­ди хва­ле свою жінку, бо так вже по­во­диться у лю­дей; а як по­жи­ве до­волі, то вже не хва­ле, а ча­сом то й лає, - ска­зав отець Зіновій.

    - Так, як оце ти ме­не, - не втерпіла й пе­ре­би­ла йо­го жінка.

    - Або ти ме­не, - до­дав далі отець Зіновій. - За­га­дай ли­шень за­раз най­ми­тові лаш­ту­вать по­воз­ку та зап­ря­га­ти коні, а я тим ча­сом на­чер­каю лис­та до бра­та та й по­ка­таю в містеч­ко й на вок­зал.

    - Оце вже ти й ра­дий, що тра­пивсь ви­па­док пош­вен­дять по місті. Сьогодні там тор­жок. Стрінеш­ся з сусідніми ба­тюш­ка­ми або пан­ка­ми, то, бо­га ра­ди, не за­ходь з ни­ми в заїзд та не за­водь бен­кетів та чаїв. Не гай­ся лиш там дов­го, - ска­за­ла жінка.

    - Не бійся! Сьогодні ж не яр­ма­рок, та ще й ро­ко­вий. Будлі-яко­го знай­омо­го сусіда та­меч­ки, надісь, і не зостріну.

    Отець Зіновій і справді лю­бив з нудьги ча­сом швен­дять без уся­ко­го діла по яр­мар­ку, так… аби се­бе тро­хи роз­ва­жить. Він лю­бив по­ба­ла­кать в то­ва­ристві. Стріча­ючись в містеч­ку з ба­тюш­ка­ми сусіда­ми та з знай­оми­ми пан­ка­ми, він за­тя­гав їх у но­мер в заїзді, по­си­лав за пи­вом, за­га­ду­вав нас­тав­лять са­мо­вар, ку­пу­вав за­кус­ки. І нудьгу­юча по се­лах ком­панія за­сид­жу­ва­лась за пи­вом, за­кус­кою та за чаєм ча­сом і до ве­чо­ра, а ча­сом і до глу­пої ночі. Ользі Павлівні ці чо­ловікові по­ходінки ду­же не при­па­да­ли до впо­до­би, бо отець Зіновій зви­чай­но вер­тавсь до­до­му з спо­рожніли­ми ки­ше­ня­ми й з засніче­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма.

    Отець Зіновій шви­денько на­чер­кав лист до бра­та, ско­чив на по­воз­ку й по­ка­тав з дво­ра.

    «От і доб­ре, що брат жи­ти­ме в школі. Бу­де при­най­мні ку­ди хо­ди­ти в гості, бу­де з ким з нудьги і по­ба­ла­кать, і вря­ди-го­ди по чарці ви­пи­ти, й поспівать, - ду­мав він, ка­та­ючи би­тим шля­хом до здо­ро­во­го містеч­ка, а жінка чо­гось вже зак­ло­по­та­лась, але… жінки усі кло­пот­ливі. Пев­но, такі вже во­ни на вда­чу усі до­чис­та».

    Ольга Павлівна зос­та­ла­ся в кабінеті са­ма, сіла на стільці, спер­лась ліктем на стіл і за­ду­ма­лась. Во­на зир­ну­ла по чи­ма­ло­му кабінеті й розмірко­ву­ва­ла, де б бу­ло догідніше пос­та­вить двоє ліжок для гос­тей, ко­ли в школі не бу­де за­ча­су поп­ри­би­ра­но; де б при­мос­тить і їх ди­тин­ча та ку­хо­вар­ку і яка там приїде ку­хо­вар­ка: чи з міських жильців, чи з се­ля­нок, чи прос­та, чи, мо­же, якась спаніла міська міщан­ка, та­ка, що й її до­ве­деться клас­ти спать десь не в пе­карні, а в по­ко­ях; і яка то са­ма Софія Ле­онівна? Чи гар­на й мо­тор­на, чи, мо­же, не­по­мир­ли­ва й не­помірко­ва­на лю­ди­на з пе­тер­бурзьки­ми панськи­ми ве­ре­да­ми та прим­ха­ми?

    Але цікавість пе­ре­мог­ла усякі кло­по­ти в дум­ках Ольги Павлівни. Їй за­ма­ну­лось по­ба­чить ту сто­лич­ну панію так здо­ро­во, що во­на за­бу­ла й за уся­кий клопіт та кру­та­ни­ну і бу­ла лад­на хоч би й за­раз вітать гос­тю в своєму домі й пек­лю­ваться її ди­ти­ною, навіть най­мич­кою.

    Отець Зіновій не­дов­го за­сидівсь у містеч­ку. Наб­рав­ши хап­ки уся­ких за­ку­пок, він вер­нувсь до­до­му ще за­вид­на й по­обідав пе­рес­то­яним бор­щем та пе­репрілою, сли­ве хо­лод­ною ка­шею.

    Через два дні отець Зіновій дос­тав лист од бра­та. Брат дя­ку­вав йо­му й пи­сав, що жінка згод­жується осе­ли­тись на ва­кації в школі й при­ве­зе свою ку­хо­вар­ку. Але ко­ли во­ни при­бу­дуть, він не мо­же на­пев­но приз­на­чить дня, бо ще має скінчить де­які гро­шові спра­ви з своїм ант­реп­ре­не­ром.

    - От і доб­ре, що брат приїде нес­подіва­но: не тре­ба за ним ви­си­ла­ти коні на вок­зал, - ска­зав отець Зіновій, - зго­дять собі візни­ка та й приїдуть.

    - Але тим ча­сом тре­ба заз­да­легідь за­ход­жу­ваться ко­ло шко­ли, тре­ба ж ви­ма­за­ти і все­ре­дині, оббілу­вать і око­ло, повс­тав­лять шиб­ки, що їх по­ви­би­ва­ли чи хлопці, чи со­ба­ки, чи ху­до­ба ро­га­ми; тре­ба ж чис­тенько по­ви­ми­ва­ти та ви­ша­ру­вать піском підло­гу в по­ко­ях. Ти пош­ли до во­лос­но­го, не­хай він за­раз-та­ки ви­ря­де на ро­бо­ту кільки ма­зальниць та пок­ли­че скля­ра, щоб заск­лив вікна. А то знаєш, яка в во­лос­но­го спра­ва? А во­ни, мо­же, при­ко­тять от-от не­за­ба­ром. Де ми їх тут при­мос­ти­мо? В по­ко­ях бу­де гар­ми­дер, шум, га­лас. Стов­питься й стик­неться дві сім'ї, та ще й з най­мич­ка­ми, - кло­по­та­лась Ольга Павлівна.

    - Одже ж ти й прав­ду ка­жеш. За­раз пош­лю до во­лос­но­го, не­хай ви­си­лає ма­зальниць та уши­вальників. Все од­но - шко­лу тре­ба ж оче­пу­рить та опо­ря­ди­ти чи те­пер, чи че­рез місяць, - обізвавсь отець Зіновій, - але доб­ре, що я оце зга­дав. Чи ти пак знаєш, що піч у пе­карні ку­рить вже дав­ненько? Десь, ма­буть, у ви­воді або в ле­жа­ку по­ви­ва­лю­ва­лась цег­ла. Тре­ба, щоб вже за­ра­зом во­лос­ний прис­лав мурівщи­ка, щоб по­ла­го­див піч та об­щи­ка­ту­рив об­ко­лу­пані стіни при­най­мні все­ре­дині. А то нам со­ром бу­де: шко­ла стоїть об­луп­ле­на, об­ко­лу­па­на, мов та ко­за-де­ре­за, об­дер­та вов­ка­ми. Ми по­винні ж дбать за шко­лу. Брат підійме ме­не на смішки. От за­раз-та­ки на­пи­шу за все во­лос­но­му.

    Отець Зіновій одіслав лис­та до во­лос­но­го. Че­рез кільки день чо­ловік привіз до шко­ли ху­ру ру­дої гли­ни та яко­гось глею й клу­нок білої гли­ни. Замість мурівщи­ка з'яви­лись з гли­ня­ни­ка­ми та віхтя­ми три мо­ло­диці й за­хо­ди­ли­ся шпа­ру­вать об­лу­пані стіни та по­ко­лу­пані призьби.

    - Погана спра­ва ко­ло дядько­во­го во­за! По­га­на, ба­чу, спра­ва в во­лос­но­го. Ко­ли він так пек­люється за шко­лу, то з ла­годінням бу­де та­ки доб­ра за­гай­на, - ска­зав отець Зіновій до жінки.

    Молодиці по­веш­та­лись ко­ло шко­ли день та й пішли до­до­му. Дру­го­го дня й жи­во­го ду­ха не з'яви­лось ко­ло шко­ли; третього дня так са­мо ніхто не прий­шов. Час ми­нав. Шко­ла сто­яла пош­па­ро­ва­на, ря­ба й ски­да­ла­ся на ря­бу те­ли­цю або ко­ня­ку.


    А тим ча­сом в неділю над­вечір нес­подіва­но при­ка­тав з вок­за­лу Фле­гонт Пет­ро­вич з жінкою, з ди­ти­ною й своєю київською ку­хо­вар­кою. Ольга Павлівна аж за го­ло­ву вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми. Отець Зіновій теж забідкав­ся, вибіга­ючи на­зустріч бра­тові на ґанок. Слідком за ним про­жо­гом вибігла й Ольга Павлівна. Во­на на той час за­бу­ла навіть за те, що шко­ла ще не га­разд опо­ряд­же­на. Її бра­ла цікавість хутчій по­ба­чить, яка то пе­тер­бурзька ця­ця приїха­ла до неї в гості.

    В од­чи­не­ну бра­му в'їжджав чи­ма­лий ста­ро­давній об­дер­тий та об­лу­па­ний фа­етон. На ви­со­чез­них коз­лах стов­би­чив, не­на­че свічка, візник Волько, що тро­хи не чер­кавсь го­ло­вою в брамі об пе­рек­ла­ди­ну на ворітни­цях. На Волькові бу­ло яс­не смуг­нас­те зас­мальцьова­не літнє пальто, не­на­че він нап­нув на плечі смуг­нас­ту ста­ру спідни­цю. В зад­ку за­ма­нячіла так са­мо смуг­нас­та пос­тать в сіро-смуг­нас­то­му ба­ла­хоні й ка­пе­люші, опо­ви­то­му білим сер­пан­ком. Ко­ло неї вгнізди­лась якась жи­ва біла ко­пи­ця, на котрій звер­ху стримів со­лом'яний бриль з ши­ро­ки­ми кри­са­ми. Про­ти цих двох жи­вих ко­пиць в пе­ред­ку ли­цем до їх сиділа нап­ну­та хус­точ­кою мо­ло­да міщан­ка, а ко­ло неї ту­ливсь не­ве­лич­кий хлоп­чик. За фа­ето­ном біг чу­до­вий здо­ро­вий се­тер з на­ший­ни­ком, аж ви­со­ло­пив чер­во­но­го язи­ка. В зад­ку стриміла руш­ни­ця, бо Фле­гонт Пет­ро­вич ду­же ко­хав­ся в по­лю­ванні. Фа­етон був не ду­же на­ван­та­же­ний па­кун­ка­ми, бо гос­по­дарі зви­чай­но не ду­же на­би­ра­ли уся­ко­го доб­ра в мандрівку. Ар­тис­ти, ма­буть, пам'ята­ють за­повідь апос­то­лам: «Ко­ли йде­те в до­ро­гу, не на­би­рай­те з со­бою ніякої ван­та­ги, окрім хліба, ціпка та… пос­толів». Тільки зза­ду по­воз­ка не­на­че вип­ну­ла че­ре­во: там був прив'яза­ний мо­туз­ка­ми па­ку­нок з по­душ­ка­ми. А в Волька в но­гах лиснів са­мо­вар, кот­рий ви­зи­рав з ли­ча­ної ци­нов­ки. За­га­лом уся брич­ка з па­кун­ком зза­ду та з дво­ма ши­ро­ки­ми жи­ви­ми ко­пи­ця­ми звер­ху не­на­че об­пух­ла й наб­ряк­ла, мов її на­па­ла страш­на во­дя­на. Цей пу­за­тий та пух­лий екіпаж ски­дав­ся на ци­ганську ха­ла­бу­ду, що­пе­реїжджає на но­ве місце з шат­ром та уся­ки­ми ма­нат­ка­ми.

    - Дві пе­тер­бурзькі ко­пиці сур­га­няться в бра­му, а на коз­лах стир­чить цап з борідкою, - по­жар­ту­вав по­шеп­ки до жінки отець Зіновій.

    - Істинно дві ко­пиці, нак­риті звер­ху бри­ля­ми. Але твоя бра­то­ва, нівро­ку їй, гар­на, навіть ду­же гар­на: чор­ня­ва, як во­лош­ка, - обізва­лась Ольга Павлівна, - і де ті во­лош­ки взя­ли­ся там у Пе­тер­бурзі на да­лекій півночі!

    Захуджені су­хо­ребрі Волькові шка­пи з охо­тою спи­ни­лись да­ле­ченько в дворі, не доп­лу­га­нив­шись навіть до ґанку. Фле­гонт Літо­шевський жва­во стриб­нув до­до­лу й поміг жінці злізти з фа­ето­на.

    - Чисто тобі не­на­че чер­ни­ця в мантії, ота твоя бра­то­ва в ши­ро­ко­му до­рожньому ба­ла­хоні, - ска­за­ла ниш­ком ма­туш­ка.

    - Або якась пе­тер­бурзька кня­ги­ня, пос­тав­на та по­важ­на. Істин­но кня­ги­ня! - ше­потів отець Зіновій.

    Софія Ле­онівна по­ва­гом ішла по зе­ле­но­му шпо­риші в ши­ро­чез­но­му біло­му ба­ла­хоні з по­дов­жас­ти­ми то­неньки­ми чор­ни­ми смуж­ка­ми. На го­лові на ка­пе­люші світи­лись че­рез сер­па­нок чер­воні маківки. На яс­но­му сонці ви­раз­но чорніли її рівні бро­ви на біло­му ма­то­во­му чолі. Чи­малі карі блис­кучі очі аж блис­ка­ли.

    - Що гар­на, то гар­на. Ар­тис­ти здатні стям­ку­вать, що гар­не, а що по­га­не. Про це не­ма що й ка­за­ти, - про­мо­вив сти­ха отець Зіновій.

    - Оце ми до вас на гаст­ролі в ваші краї! - гук­нув ар­тист на ході.

    Гості вий­шли по східцях на ґанок. Ха­зяїни привітно й з щи­рим сер­цем привіта­лись до їх і зап­ро­си­ли до по­коїв. Гості по­роз­дя­га­ли­ся в при­хожій і всту­пи­ли в світли­цю. За ни­ми слідком вбігла со­ба­ка, по­ню­ха­ла но­сом повітря й лиз­ну­ла в ру­ку ха­зяй­ку. Світли­ця бу­ла чи­ма­ла, по­дов­жас­та, але з не­ве­лич­ки­ми вікна­ми й не­ви­со­ка. Ар­тист був ви­со­ченький, пле­чис­тий та тілис­тий, з білим ли­цем, ру­ся­вий та з яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Па біло­му ви­ду, по ро­же­вих ус­тах бу­ло знать, що цей ко­лишній се­люк вже ду­же спанів, бо ски­дав­ся на ви­пе­ще­но­го пан­ка-діди­ча.

    - От ти, Со­ню, і на Ук­раїні, та ще й у Ми­ки­тя­нах, в ук­раїнсько­му селі. Отут ти пе­ре­пу­диш­ся й, мо­же, пе­ре­пе­ча­лиш­ся на смерть за ва­кації, - ска­зав в жар­ти Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Я нігде не ну­ди­ти­му світом, хоч я й зрос­ла в сто­лиці. Чи на селі, то й на селі. Мені бай­дужісінько за це! Ще змал­ку тяг­ло ме­не на південь. А по своїх пе­ресвідчен­нях і пог­ля­дах - я де­мок­рат­ка, ніко­ли не нех­ту­ва­ла се­ла та на­ро­ду, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна, при­мос­тив­шись в тісненько­му кріслі про­ти ма­туш­ки.

    - Коли в вас такі сього­часні пе­ресвідчен­ня, то ви швид­ко звик­не­те до се­ла й до нас, се­люків, - про­мо­вив отець Зіновій.

    - Ви пе­тер­бурзька, а тим ча­сом ви ду­же ски­ну­лись на во­лош­ку, не­на­че ви ро­дом з Бес­са­рабії, або­що, - ска­за­ла ма­туш­ка, в од­ну мить оки­нув­ши оком Софію Ле­онівну й її очі, і тем­но-чер­воні ус­та, і чи­малі білі ру­ки, і рівну тілис­ту пос­тать, до кот­рої ніби влип­ла гар­ненька си­зенька сук­ня.

    - Та в їх у Пе­тер­бурзі помішані го­рох з ка­пус­тою. Є там міша­ни­на та уся­чи­на: є й ве­ли­ко­ро­си, і німці, і та­та­ри й чух­на, і ес­тонці та ли­вонці. Мо­же, моя Со­ня з чу­хонців, - жар­ту­вав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Вже з ко­го-ко­го, тільки я не з чу­хонців. Ти ж знаєш, що в їх на го­лові во­лос­ся або жов­те, або ніби лля­не, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна низьким альто­вим го­ло­сом.

    - Це прав­да, що во­ни, мов жовті ли­сиці, а ти, нівро­ку, гар­на на вро­ду, бо чор­ня­ва, як во­лош­ка.

    - То-то й ба! Це й по­ка­зує уяв­ки, що я не чу­хон­ка, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Її низький го­лос був гуч­ний, го­лос­ний і приємний, хоч був тро­хи різкий. Гуч­ний го­лос її спов­нив усю світли­цю і не­на­че ще й не зміщав­ся в їй.

    - А шко­ла, ма­буть, ще не го­то­ва для нас на жит­ло, бо стоїть, не­на­че ря­ба ко­ро­ва: пев­но, тільки що пош­па­ро­ва­на. Не встиг­ли об­ма­зать око­ла? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Ет, бо­дай не ка­зать! По­си­лаю, по­си­лаю в во­лость лис­ти, щоб опо­ря­ди­ли шко­лу, щоб прис­ла­ли му­ля­ра, скля­ра та ма­зальниць, а во­лос­ний шле мені по дві бабі на тиж­день з віхтя­ми. А там ще й піч ку­рить, і гру­би потріска­лись, -ска­зав отець Зіновій.

    - Нічого - те. Тим ча­сом по­жи­ве­те в нас у по­ко­ях, по­ки опо­ря­дять ва­ше жит­ло, - ска­за­ла з при­хильністю Ольга Павлівна. - Ти б, Зіновію Пет­ро­ви­чу, за­га­дав, щоб най­ми­ти внес­ли в кабінет залізне ліжко для Софії Ле­онівни. А ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, тим ча­сом спа­ти­ме­те в кабінеті на ту­рецькій м'якій софі. Якось та поп­ри­ту­люємось на який­сь там час. А ва­ша ку­хо­вар­ка спа­ти­ме в при­хожій на тап­чані, бо во­на, пев­но, в місті од­вик­ла од сільських дівчат. Ще, мо­же, й гор­ду­ва­ти­ме ни­ми, не спа­ти­ме вкупі з ни­ми в пе­карні.

    - Вона не сільська, а міська, з київських міщан. На­ша Ма­ша Ду­да­рецька тро­хи-та­ки з ве­ре­да­ми та з го­но­ром, та й не без міської фа­на­берії, - до­дав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Коли во­на ніко­ли не жи­ла на селі, то от при цій на­годі й се­ло по­ба­че. Мо­же, зго­дом об­бу­деться, огов­тається та й приз­ви­чаїться до сільсько­го жит­тя та до лю­дей, - ска­зав о. Зіновій.

    - Ми на­си­лу вмо­ви­ли її їха­ти з на­ми на се­ло. Ста­ла диб­ки та гоп­ки та й годі! Пе­ред му­жи­ка­ми во­на та­ки доб­ре кир­пу гне, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, - вже зве му­жиків хох­ла­ми, а му­жи­чок - хох­лу­ша­ми, нех­тує їх і навіть пов­сяк­час глу­зує з їх. Це, бач, те­пер в Києві в міщан та ук­раїнських кра­марів пішла та­ка по­ве­денція, що во­ни драж­нять сільських мо­ло­диць очіпка­ми та хох­лу­ша­ми, а му­жиків хох­ла­ми.

    - А як я вчив­ся в шко­лах, то тоді міща­ни й кра­марі ще не драж­ни­ли та­ки­ми прізви­ща­ми се­лян: пев­но, тоді й се­бе ще залічу­ва­ли до хохлів та хох­лу­шок. Ціка­во б зна­ти, за ко­го ж то во­ни те­пер ма­ють са­мих се­бе, ко­ли нех­ту­ють се­лян і навіть ук­раїнську мо­ву, мов справжні па­ни, - го­во­рив о. Зіновій.

    - Мабуть, вже й міща­ни, і кра­марі, і навіть самі ку­хо­вар­ки й гор­ничні, що не­дав­неч­ко самі пос­ки­да­ли очіпки, і вва­жа­ють на се­бе, як на панів, котрі не по­винні ні в чо­му єднаться з му­жи­ка­ми, навіть у мові.

    - Наша Ма­ша те­пер має се­бе як не за дідич­ку, то, пев­но, по­чу­ває се­бе панією або й дво­рян­кою, - сміявся Фле­гонт Пет­ро­вич.

    «Ой, ко­ли б во­на ча­сом не ко­вер­зу­ва­ла тут по-панській!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка.

    - Це й мені не при­па­дає до впо­до­би, що на­ша Ма­ша ви­со­ко не­сеться та піднімає но­са вго­ру. Ми з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем торік їзди­ли в гості до йо­го батька. Там кімнат­ки тісні, і ми на­пи­та­ли собі на тим­час­не про­жит­тя світли­цю в од­но­го за­мож­но­го чо­ловіка сусіда. Світли­ця бу­ла че­рез сіни, прос­тор­на й ду­же чис­та. Я про­жи­ла вкупі з се­ля­на­ми тижнів зо три і, ска­за­ти по правді, не гор­ду­ва­ла му­жи­ка­ми та мо­ло­ди­ця­ми, як на­ша за­го­нис­та та гор­до­ви­та Ма­ша, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Мабуть, преться в па­ни, як пруться усі київські міща­ни та кра­марі, що пин­дю­чаться пе­ред се­ля­на­ми й нех­ту­ють сільську ук­раїнську мо­ву, - ска­за­ла Ольга ІПавлівна.

    - А я й са­ма радніша б нав­читься го­во­ри­ти по-українській, та в Києві не нав­чусь од Маші й од лю­дей. От і доб­ре, що мій син при­най­мні доб­ре нав­читься го­во­ри­ти ту­теч­ки на селі ук­раїнською мо­вою.


    Софія Ле­онівна й справді зго­дом потім на­ха­па­ла­ся слів на селі й нав­чи­лась та­ки доб­ре го­во­ри­ти по-українській. Як ціка­ва сто­лич­на лю­ди­на, во­на заціка­ви­лась ук­раїнськи­ми книж­ка­ми й чи­та­ла їх за­люб­ки. Про­бу­ва­ючи на селі в Фле­гон­то­во­го батька, во­на вже й те­пер доб­ре ро­зуміла ук­раїнську мо­ву й не за­бо­ро­ня­ла син­кові го­во­рить з се­ля­на­ми по-українській, як зви­чай­но за­бо­ро­ня­ють у нас батьки своїм дітям, нех­ту­ючи на­род­ну мо­ву й на­род.

    - А ходім лиш по­дивімся на шко­лу та поміркуй­мо, як би нам кра­ще й догідніше роз­та­шу­ваться в ній, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і по­волі підвівся з ка­на­пи.

    - То й ходім. Об­дивіться своє жит­ло за­вид­на, а тим ча­сом са­мо­вар за­ки­пить, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

    Усі повс­та­ва­ли за­ра­зом і пішли до шко­ли навп­рос­тець че­рез тік, а далі бо­роз­ною че­рез не­ве­ли­кий ого­род, че­рез кар­топ­лю й пе­релізли че­рез пе­ре­лаз. За стар­ши­ми ру­ши­ла уся дітво­ра: три ба­тю­щині хлоп­чи­ки й Фле­гонтів Пет­русь. За дітьми навз­догінці побігли три со­ба­ки. Пев­но, й їм ос­то­гид­ла сид­ня та леж­ня в дворі, і во­ни по­ню­хом по­чу­тилн якусь во­руш­ню і собі чкур­ну­ли че­рез двір навз­догінці, плиг­ну­ли че­рез тин у го­род і побігли че­рез кар­топ­лю та міша­ни­цю, посіяну на па­шу.

    Школа сто­яла над чи­ма­лим ви­го­ном, об­го­род­же­на час­то­ко­лом з вер­би­ни. Пе­ред шко­лою ко­ло хвіртки рос­ли дві здо­рові вер­би, а тре­тя рос­ла на причілку, але увесь ого­род ко­ло шко­ли пус­ту­вав, не­на­че то бу­ла то­ло­ка. Ого­род дар­му­вав, бо грунт був піску­ва­тий, не при­дат­ний під ого­ро­ди­ну.

    Усі ввійшли у шко­лу, ог­ляділи здо­ро­ву, дов­гу й світлу кімна­ту з оле­ог­рафічним царським порт­ре­том на стіні, з ста­рим, сли­ве чор­ним здо­ро­вим об­ра­зом у кут­ку й з ку­пою по­мальова­них парт, скла­де­них од­на на од­ну в кут­ку за­ли сли­ве до стелі. Ог­ляділи й дру­гу, мен­шу, кімна­ту, що бу­ла приз­на­че­на зад­ля їх спо­чи­вальні. Ма­ша пе­редніше за все ог­ляділа піч у тісненькій пе­карні. Кімна­ти бу­ли ви­сокі, вікна бу­ли здо­ро­вецькі, але стіни бу­ли об­ко­лу­пані, за­ма­зані та ви­терті од ни­зу шко­лярськи­ми спи­на­ми, не­на­че ту­ди за­га­ня­ли ху­до­бу та вівці і ху­до­ба обш­мульга­ла стіни бо­ка­ми та зах­виська­ла за­ма­за­ни­ми хвос­та­ми. На по­мості бу­ло тро­хи не на па­лець гря­зю­ки, так що й до­щок бу­ло не знать. Об­лу­па­па сте­ля ски­ну­лась на підрі з до­щок десь у ко­морі або в во­зовні. На гру­бах чорніли роз­ко­ли­ни зав­ширш­ки в па­лець, а од груб тхну­ло яко­юсь зга­ря­ти­ною, сма­ля­ти­ною й са­жею.

    - Школа ви­со­ка й світла. Як її оче­пу­рить та опо­ря­ди­ти, то вий­де ве­се­леньке літнє жит­ло, -ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Взим­ку вчи­телі си­дять тут у ко­ло­шах, але те­пе­реч­ки, хва­лить бо­га, літо.

    - Авжеж, кімна­ти прос­тор­ненькі й світлі. Я не ду­же-то звик­ла до арис­ток­ра­тич­ної обс­та­ви й з охо­тою лад­на осе­литься на який­сь час і в та­ко­му житлі, - обізва­лась Софія Ле­онівна, обер­нув­шись до гос­по­дині, але по очах її бу­ло знать, що во­на тро­хи ніби зас­му­ти­лась. Во­на хоч бу­ла лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, але ж тільки книж­ко­ва й те­оре­тич­на, як міська лю­ди­на. До прак­тич­них справ во­на ще не прик­ла­да­ла своїх по­на­чи­ту­ва­них та десь по­чу­тих те­орій та й не ду­же ква­пи­лась до цього.

    Хазяйка з цікавістю слідку­ва­ла за кож­ним ру­шен­ням, за кож­ним сло­вом сто­лич­ної панії й за­ува­жи­ла, що во­на по­во­ди­лась у всьому прос­то, на­ту­рально - і в роз­мові, і в ру­шен­нях.

    «Одже ж моя ятрівка по­во­диться зовсім-та­ки прос­то й при­родньо, як по­во­дяться сього­часні мо­лоді па­нян­ки-лібе­рал­ки. Це мені при­па­дає до впо­до­би. З цією бра­то­вою й са­ма не­са­мохіть якось по­во­диш­ся прос­то, на­ту­рально, без ост­ра­ху чимсь се­бе осо­ро­ми­ти, чимсь собі пош­ко­дить пе­ред нею», - ду­ма­ла ма­туш­ка, без­пе­рес­тан­ку кмітя­чи та на­зи­ра­ючи за сто­лич­ною гос­тею.

    Ольга Павлівна Літо­шевська не бу­ла ста­росвітська прос­та ма­туш­ка, але не бу­ла й но­восвітська. Во­на бу­ла лю­ди­на пе­рехідно­го ча­су, вчи­лась у повіто­во­му місті в не­ве­лич­ко­му пансіоні, тро­хи вміла гра­ти на фор­теп'яні й сил­ку­ва­лась, щоб вдер­жаться в усьому на ви­щих східцях культур­ності, не спус­ти­тись низько та не спрос­титься, як спро­щується й не­доб­рохіть спус­кається низько ба­га­то ма­ту­шок і навіть паній-діди­чок по се­лах.

    - Чи чуєш, Фле­гон­те, яка го­лос­на лу­на йде в оцій по­рожній світлиці? Як го­лос гу­чить та гу­де! Аж лу­нає попід сте­лею! - ска­зав отець Зіновій.

    - Ото як­би го­лос так лу­нав у те­атрі, як оту­теч­ки в по­рожній школі! Аж не­на­че самі стіни гу­чать та гу­ка­ють! - го­во­рив ар­тист.

    І справді, в по­рожній школі не­на­че гу­ли стіни й лу­на­ли сво­ло­ки од го­лос­ної роз­мо­ви. Діти ввірва­лись і собі в шко­лу, розбігли­ся по кімна­тах, кри­ча­ли, ре­го­та­лись. Шко­ла за­гу­ла, ніби ожи­ла, аж од­ляс­ки йшли по сінях, по стінах та по пе­карні. О. Зіновій завів якоїсь пісні. Йо­го чу­до­вий ни­зо­вий, але гуч­ний бас за­гув і приг­лу­шив ди­тя­че го­лос­не ще­бе­тан­ня. Ар­тист спро­бу­вав якусь ру­ла­ду на ви­со­ких но­тах. Но­ти не­на­че фон­та­ном бриз­ну­ли по усіх за­кут­ках. Отець Зіновій пус­тив ни­зо­вим ба­сом якесь; го-го-го! І йо­го го­лос не­на­че по­ко­тивсь, як грім попід хма­ра­ми. А діти й собі по­ча­ли дзяв­кать, ве­ре­щать та пе­рек­рив­ля­ти стар­ших. Шко­ла не­на­че зак­ле­котіла гу­ка­ми.

    - Цур вам! пек вам! Пе­рес­таньте ве­ре­щать! В ме­не вже аж у ву­хах шкре­бе! - крик­ну­ла ма­туш­ка на всю прос­тор­ну світли­цю і ще й собі не­доб­рохіть до­да­ла кри­ку та зи­ку.

    Вона бу­ла слаб­ка на нер­ви, не змог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти ди­тя­чо­го ля­щан­ня й ве­ре­щан­ня й мерщій вибігла з шко­ли.

    А шко­ла аж гу­ла, аж дзвеніла. Ар­тист за­тяг арію й за­люб­ки виспіву­вав її, ніби сам ми­лу­вав­ся міццю й гучністю сво­го ок­са­ми­то­во­го горьово­го ба­са. Дітям ця крик­ли­ва іграш­ка бу­ла ду­же спо­доб­на. Во­ни хо­ва­лись по­за гру­ба­ми в су­точ­ках та попід пар­та­ми і все ве­ре­ща­ли, пе­ре­гу­ку­ва­лись та згу­ку­ва­лись од­но з од­ним, не­на­че по­гу­би­лись десь в лісі або в гаї. Ар­тист ви­ти­нав свій спів, не­на­че й не чув ди­тя­чо­го ля­щан­ня. Отець Зіновій по­тя­гу­вав ни­зо­вим ба­сом якесь го-го-го! Шко­ла спов­ни­лась гу­кан­ням, та­ким без­лад­ним та не­до­лад­ним, не­на­че хтось одс­ло­нив віко в фор­теп'яні й лу­пив з усієї си­ли по клавішах ку­ла­ка­ми або ло­ма­кою. Оче­ви­дяч­ки, діти ба­ви­лись ля­щан­ням, як ба­ви­лись і старші.

    Софія Ле­онівна сто­яла се­ред світлиці, об­си­па­на, ніби по­си­пальни­ка­ми на но­вий рік, тим га­ла­сом і згу­ка­ми. І тільки осміха­лась, її цупкі нер­ви ви­дер­жу­ва­ли цей га­лас співаків, розд­ра­то­ва­них гучністю по­рожніх гор­ниць. Їй на од­ну хви­ли­ну навіть уяви­лось, що во­ни всі або знавісніли, або й по­ка­зи­лись, ки­нув­шись на якісь чу­дер­нацькі співові жар­ти.

    Нарешті й Софії Ле­онівні ос­то­гид той чу­дер­нацький нес­подіва­ний кон­церт. Во­на вий­шла з шко­ли й по­ча­ла роз­мов­лять з ма­туш­кою. Тим ча­сом жва­ва Ма­ша ог­ляділа піч, наг­ляділа дірки й заш­ка­лу­би­ни, вид­ря­па­лась з сінців по старій хисткій дра­бинці на го­ри­ще, вгляділа в ле­жа­ку щіли­ни й роз­ко­ли­ни, не­без­печні для бу­дин­ку, і за все роз­ка­за­ла гос­по­дині.

    В той час співу­ни, на­ве­ре­щав­шись до­нес­хо­чу, по­ви­хо­ди­ли з шко­ли. Отець Зіновій обіцяв знов пос­ла­ти в во­лос­ну уп­ра­ву й на­га­дать во­лос­но­му, щоб ла­го­див шко­лу як-мо­га швид­ше.

    - А ходім он на той горб! По­ба­чиш, Со­ню, яка ту­теч­ки чу­до­ва місци­на, та ще й ду­же при­дат­на до вловів. От де вло­ви на ка­чок та во­дя­не птаст­во, так-так!

    - Ну, за твої вло­ви мені бай­дужісінько, - обізва­лась Софія Ле­онівна, - про ме­не хоч би їх і не бу­ло. А ко­ли місци­на доб­ра й при­дат­на для цієї нісенітниці, то я з цим те­бе поз­до­ров­ляю.

    Чимале се­ло роз­ки­ну­лось на ви­со­ченько­му бе­резі річеч­ки Кам'янки, кот­ра зва­лась так, пев­но, тим, що на­ни­зу по­над бе­ре­га­ми ви­ти­ка­лись по­де­ку­ди каміню­ки, і са­ма Кам'янка не­да­леч­ке за се­лом вли­ва­ла­ся в Рось се­ред скель. З чи­ма­ло­го ви­со­ченько­го взгір'я да­ле­ко за се­лом мріли гор­би, вкриті лісом і по­виті ніби імлою. Між гор­ба­ми на ши­рокій ни­зині лисніла чу­до­ва річеч­ка, по­де­ку­ди обс­тав­ле­на вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми. А по дру­гий бік се­ла розс­те­ля­лась в ши­ро­ких роз­ло­жис­тих до­ли­нах ни­зи­на, скільки ся­га­ло око, по один бік об­ра­мо­ва­на не­ви­со­ки­ми гор­ба­ми, за­рос­ли­ми ста­рим лісом. Зе­лені роз­ло­жисті лу­ки та сіно­жаті розс­те­ля­лись, не­на­че зе­ле­ний ок­са­мит. По лу­ках ви­лась га­дюч­кою Кам'янка. Скрізь на лу­ках лисніли мо­чарі та пле­са, зе­леніли ніби по­роз­ки­дані нарізно ве­ред­ли­вою ру­кою кущі вер­бо­ло­зу та ку­пи вільхи. Де-не-де ви­га­ня­лась вго­ру ку­па ви­со­чез­них осо­корів, не­на­че на зе­леній ни­зині вис­ли ве­ле­тенські хра­ми, по­виті імлою.

    - Он, Со­ню, ба­чиш оті пле­са, об­рослі навк­ру­ги осо­кою, оче­ре­том, та­тарським зіллям та ку­ща­ми вер­бо­ло­зу? Отам ка­чок та во­дя­них ку­ро­чок! Ча­сом, як бу­ло наг­ляд­жу цілу зграю та як та­рах­ну з руш­ниці, то так тобі не­на­че ціле пле­со затріпо­че крильця­ми, за­ше­лес­тить в осоці і вмить шуг­не вго­ру! - за­го­во­рив ар­тист.

    - Ну, не бре­ши-бо! Так-та­ки ціле пле­со зня­лось би та й по­летіло вго­ру під не­бе­са, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Це в те­бе, надісь, в уяві гра­ють дикі кач­ки ціли­ми згра­ями.

    Матушку цей вис­лов, зовсім не сто­лич­ний, тро­хи за­со­ро­мив. Во­на спус­ти­ла вії на очі, бо бу­ла делікат­на на вда­чу і своєму от­цеві Зіновієві цього зро­ду не ска­за­ла б.


    - Ой, ко­ли б ти са­ма по­бу­ва­ла там та по­ба­чи­ла на свої очі! Ти б тоді са­ма пе­ресвідчи­лась, що то­му прав­да, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич, - здійметься ніби ціле пле­со вго­ру, і в од­ну мить од­на кач­ка - ляп з не­ба в во­ду! то знов дру­га кач­ка - свись в осо­ку або в оче­рет! А со­ба­ка за­раз пуць у во­ду! А далі…

    - Заразом аж в три кач­ки влу­чав? - спи­тав з ди­ва отець Зіновій.

    - Атож! Це бу­ває, та ще й час­тенько, - чва­нив­ся Фле­гонт Пет­ро­вич, - он там, ген-ген, аж ко­ло то­го дальшо­го се­ла, ба­чиш, мріє в імлі зе­ле­на сму­га! Отам ка­чок! Я ча­сом за­ра­зом стріляв та­меч­ки по три кач­ки.

    Софія Ле­онівна шу­ка­ла тієї сму­ги і вти­ри­ла очі вда­леч, не­на­че во­на хотіла вглядіти ті три кач­ки, що ко­лись заст­ре­лив її чо­ловік, влуч­ний та мет­кий стрілець. Але во­на нічо­го не вгляділа. За ши­ро­кою ни­зи­ною мріло в вер­бах да­ле­ке се­ло, не­на­че по­то­па­ло в зе­ле­но­му морі; і тільки дзвіни­ця та ба­ня на церкві ви­ри­на­ли з тієї гу­ща­ви­ни. А за тим се­лом знов на зак­руті річки лисніли лу­ки та мок­рачі, а за ни­ми в сизій да­лечі на гор­бах бов­ваніла дідицька клу­ня в Ма­зе­пин­цях, в давній маєтності гетьма­на Іва­на Ма­зе­пи, і стриміли ряд­ки то­поль кру­гом то­ку, не­на­че на­ти­кані ту­рецькі міна­ре­ти навк­ру­ги ве­ли­чез­но­го при­сад­ку­ва­то­го східно­го хра­му. А побіч тих горбів знов десь ви­ти­ка­лась з верб ви­со­ка дзвіни­ця й лисніла про­ти сон­ця хрес­том, не­на­че хтось ки­нув блис­ку­чу зіроч­ку на си­зе вер­ховіття верб і во­на за­че­пи­лась і ми­готіла, аж в очі різа­ла. Уся зе­ле­на ни­зи­на бу­ла за­ли­та ти­хим вечірнім чер­во­ну­ва­тим промінням. Яким спо­коєм по­ди­ха­ло з тієї ши­ро­кої зе­ле­ної ни­зи­ни! Яким теп­лом та доб­ром повіва­ла та зе­ле­на місци­на з лу­ка­ми та га­ями! По­ду­мав би, що в цій пре­хо­рошій мирній та тихій країні ніко­ли не крап­ну­ла й крап­ля людської крові. А тим ча­сом скільки там бу­ло її про­ли­то! Скільки тру­пу ук­ри­ва­ло ті ок­са­ми­тові зе­лені лу­ки та сіно­жаті в цьому осе­ред­ку Ук­раїни!

    Через тин най­мич­ка гук­ну­ла, що вже за­кипів са­мо­вар. Уся ком­панія ру­ши­ла з шко­ли до гос­по­ди і, пе­релізши че­рез пе­ре­лаз, дов­гим ря­доч­ком по­тяг­ла­ся че­рез бо­роз­ну по кар­топлі та про­ди­ра­лась стеж­кою крізь ви­со­ку стеб­лис­ту міша­ни­цю, що ся­га­ла попід пах­ви. Усі вер­та­лись в ве­селій, радісній нап­раві. Діти по­ши­лись в міша­ни­цю, не­на­че пірну­ли, і бігли, аж виб­ри­ку­ва­ли. В по­ко­ях усі вікна бу­ли по­од­чи­нені. На по­дов­жас­то­му столі в сто­ловій па­ру­вав са­мо­вар.

    - Де це ділась моя со­ба­ка? Мо­же, по­вер­ну­ла на­зад до­до­му до Києва? - зга­дав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Во­на ж не бігла за на­ми до шко­ли?

    Він од­чи­нив двері в спо­чи­вальню. На па­ра­довім ліжку гос­по­дині ви­вер­нув­ся се­тер, утк­нув­ши го­ло­ву в по­душ­ки, і спав, зап­лю­щив­ши очі, аж ла­пи прос­тяг.

    - Он де він! Пев­но, на­то­мив ніженьки в до­розі, як біг за по­воз­кою, а те­пер од­по­чи­ває. Ізнемігся бідо­ра­ха та здо­ро­жив­ся. Спить, аж хро­пе! - ска­зав отець Зіновіи.

    - Пішов! - крик­нув Фле­гонт Пет­ро­вич на се­те­ра й штовх­нув йо­го в бік.

    Сетер по­тяг­ся на м'яко­му ліжку, позіхнув і для­во зліз до­до­лу, не­на­че зас­па­на ди­ти­на. На по­душ­ках чорніла пля­ма од йо­го го­ло­ви. На ук­ри­валі бу­ло знать за­ма­за­не й за­пас­куд­же­не пи­лом місце. Ользі Павлівні цей вчи­нок ви­пе­ще­но­го пансько­го пса оче­ви­дяч­ки не при­пав до впо­до­би. Во­на на­су­пи­лась.

    - Видно, що спаніла со­ба­ка! Лю­бе спа­ти не в со­ломі або в хми­зу, а на м'якеньких по­душ­ках, - по­жар­ту­вав отець Зіновій.

    - Ото Фле­гонт Пет­ро­вич так зу­чив йо­го: лізе та й лізе сліпцем на по­душ­ки й за­ма­зує мені постіль, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Одже ж не пішов до на­ших со­бак у двір, бо міський: пев­но, не хо­че єднаться та вес­ти ком­панію з сільськи­ми бар­бо­са­ми, - жар­ту­вав отець Зіновіи. - Не дур­но ж при­ка­зу­ють: «сільське ди­тят­ко, а міське те­лят­ко - то все од­но», що­до роз­вит­ку го­ло­ви.

    - Я люб­лю со­бак, бо люб­лю вло­ви, а моя Со­ня на­томість лю­бе котів. Завж­ди в неї два ко­тя­ки ле­жать на столі за обідом і з жа­до­бою пант­ру­ють на пе­че­ню, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    Матушка за­си­па­ла чай і поп­ро­си­ла усіх сіда­ти за дов­гий стіл. Усіхдітей по­са­до­ви­ли ря­доч­ком. Софія Ле­онівна сіла ко­ло сво­го Пет­руш­ки, щоб на­поїти йо­го чаєм і на­го­ду­вать. За чаєм пішла ве­се­ла роз­мо­ва. І гос­тям бу­ло приємно, і гос­по­дарі бу­ли оче­ви­дяч­ки раді гос­тям. Ма­туш­ка, на­ли­ва­ючи та по­да­ючи чай, роз­пи­ту­ва­ла в Софії Ле­онівнн, де співав брат, в яких містах їм до­во­ди­лось про­бу­вать взим­ку; і Софія Ле­онівна оповіда­ла за все, го­во­ри­ла ро­зум­но й ціка­во, навіть вря­ди-го­ди жар­ту­ва­ла.

    «Приємна й ве­се­ла лю­ди­на оця моя ятрівка, і знать не гор­до­ви­та, по­во­диться з усіма над­то прос­то, не гне кир­пи пе­ред на­ми, се­лю­ка­ми: лю­ди­на привітна, ве­се­ленька й просвіче­на. Од­же й мені бу­де приємно поб­ра­таться та поєдна­тись з нею й про­вес­ти літо в приємно­му сусідстві. Бу­де з ким роз­ва­жить се­бе роз­мо­вою в час жнив'яно­го кло­по­ту», - ду­ма­ла ма­туш­ка, пек­лю­ючись, щоб до­го­дить і гос­тям, і навіть їх най­мичці Маші, щоб бу­ла до­го­да навіть і їх се­те­рові.

    - Ваша Ма­ша, пев­но, звик­ла, як міська лю­ди­на, пи­ти чай, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Вранці во­на п'є чай на снідан­ня, а вве­чері ні, - од­повіла Софія Ле­онівна.

    - Ось я нал­лю ста­кан чаю та по­дам їй в при­хо­жу.

    - Нащо ко­ло неї так панькаться! Во­на дов­го опи­на­лась, не згод­жу­ва­лась їхать на се­ло. Навіть дов­го спе­ре­ча­лась, до­ки зго­ди­лась. Не­хай, як ми нап'ємо­ся чаю, тоді, про ме­не, напійте й її чаєм в при­хожій, а я за­га­даю їй по­ми­ти й поп­ри­би­рать з сто­ла по­суд, - ска­за­ла Софія Ле­оніона.

    Столова аж гу­ла од ве­се­лої роз­мо­ви та ди­тя­чо­го ще­бе­ту. Гор­нич­на Мот­ря стов­би­чи­ла в две­рях, розг­ля­да­ючи гос­тей, і слу­ха­ла та кміти­ла з ціка­вості за всім, не­на­че то наїха­ли якісь ви­сокі осо­би або князі. Навіть ку­хо­вар­ка Ївга, вже до­ход­жа­ла дівка, не втерпіла: вско­чи­ла в по­кої й зир­ну­ла на гос­тей за сто­лом, ще й трош­ки пос­то­яла та пос­лу­ха­ла їх роз­мо­ву.

    Але нап­рикінці чаю ма­ленькі за­водіяки по­ча­ли пус­ту­ва­ти й за­во­диться. Один ки­нув в жар­ти на Пет­руш­ку шма­точ­ком па­ля­ниці; Пет­руш­ка пож­бу­рив на йо­го ло­жеч­кою; йо­го сусіда, ма­ленький Ан­тось, нес­подіва­но лус­нув Пет­ру­шу по го­лові. Діти за­ве­ли­ся й по­ча­ли га­ла­су­ва­ти, так що до­ве­лось роз­бо­ро­нять їх. Усі підня­ли регіт, навіть гор­нич­на й Ма­ша ре­го­та­ли­ся в две­рях. Ця ма­ленька ди­тя­ча при­го­да оче­ви­дяч­ки ба­ви­ла всіх. Після чаю усі по­си­па­лись з-за сто­ла в світли­цю. Ма­туш­ка од­чи­ни­ла фор­теп'ян. Фле­гонт Пет­ро­вич по­чав співа­ти. Отець Зіновій прис­тав до йо­го в ду­еті з «За­по­рож­ця за Ду­наєм». До­ки поспіла ве­че­ря, во­ни все співа­ли, не­на­че не мог­ли наспіваться. Обидві панії спо­чат­ку за­люб­ки слу­ха­ли їх співи та гарні гучні го­ло­си. Але зго­дом ці нев­га­ва­ючі ра­зу­разні співи ос­то­гид­ли їм. Во­ни повс­та­ва­ли й пішли на про­гу­лян­ня в са­док. Діти по­си­па­лись за ни­ми, мов ове­ча­та на ви­пас, і ки­ну­лись біга­ти і нав­за­во­ди, і ско­ком, і рис­тю, і нав­ви­пе­ред­ки по дов­гих доріжках вздовж і впо­пе­рек сад­ка, до­ки Мот­ря не пок­ли­ка­ла їх усіх ве­че­рять. Ар­тис­ти ще дов­го співа­ли вся­ких ук­раїнських пісень та ро­мансів, які во­ни ко­лись виспіву­ва­ли, був­ши в семінарії. Співа­ли, до­ки пох­рип­ли, і врешті за­мовк­ли. Од тих співів їм аж їсти схотілось.

    Флегонт Пет­ро­вич ще змал­ку лю­бив співи, як люб­лять їх сільські хлопці та дівча­та, що ладні виспіву­вать та роїть пісень з ран­ку й до ве­чо­ра. Він скінчив на­уки в Київській семінарії й за­раз по­дав­ся до Пе­тер­бур­га до кон­сер­ва­торії до­бу­вать собі та­ла­ну. По­етич­ний на вда­чу, він усе ма­рив за да­лекі південні теплі краї: йо­му сни­лись і при­вид­жу­ва­лись уяв­ки пальми та маг­нолії десь на бе­ре­гах синього мо­ря. Але якась не­пе­ре­мож­на си­ла тяг­ла йо­го на сум­ну північ, де мож­на бу­ло нав­читься співать в кон­сер­ва­торії й вий­ти на ар­тис­та. Батько йо­го ди­яко­ну­вав поб­ли­зу, за Рос­сю в Канівщнні, і не пус­кав йо­го їха­ти в та­ку да­леч. Ма­ти пла­ка­ла й не згод­жу­ва­лась, щоб він ішов в світи на од­чай бо­жий, ку­ди він їхав ніби нав­ман­ня та на­осліп, не зна­ючи на­пев­но, чи вий­де щось пу­тя­ще з йо­го на­уки. Але він на­ва­живсь їхать, намігся і та­ки пос­та­вив на своєму. Брат йо­го, вис­та­рав­шись на свя­ще­ни­ка й оже­нив­шись ба­га­тенько, став йо­му до по­мочі, по­си­лав йо­му вря­ди-го­ди гроші на про­жи­ток, до­ки він до­був собі че­рез свою пад­ко­витість до на­уки чи­ма­лу сти­пендію од кон­сер­ва­торії й вис­та­равсь на ар­тис­та.

    Вже смер­ком, як над­ворі по­ночіло, ма­туш­ка зап­ро­си­ла гос­тей на ве­че­рю. Після ве­чері, як най­мич­ки по­ра­лись в гор­ни­цях та при­би­ра­ли з сто­ла, Ївга всту­пи­ла в по­кої й спи­та­ла в ма­туш­ки, чи кли­кать Ма­шу на ве­че­рю в пе­кар­ню.

    - Як ти упо­ра­лась ко­ло печі, то сідай­те ве­че­рять та й Ма­шу клич­те, - ска­за­ла ма­туш­ка.


    Ївга побігла в са­док і пок­ли­ка­ла Ма­шу ве­че­рять. Не­ве­ли­ка на зріст, але ши­ро­ченька й си­тенька, бо тро­хи спас­лась на добрій харчі, Ївга бу­ла на взір не­по­га­на, круг­ло­ви­да, з кир­па­тим но­си­ком, з чор­ни­ми товс­ти­ми кісьми та чор­ни­ми рівни­ми й дов­ги­ми бро­ва­ми. Тільки ма­ленькі чорні оч­ки бу­ли надз­ви­чай­но ро­зумні й гострі, і такі блис­кучі, не­на­че во­ни бу­ли криш­та­леві. Во­на бу­ла ціка­ва, ро­зум­на й гост­ра на язик. Жва­ва та кмітли­ва, во­на своїм ро­зу­мом од­ра­зу втя­ми­ла ку­хо­варську на­уку, вміла спек­ти й зва­ри­ти, але бу­ла пал­ка на вда­чу, лай­ли­ва й ду­же оп­риш­ку­ва­та. Слу­жи­ла во­на в ма­туш­ки вже дав­но: спо­чат­ку бу­ла за гор­нич­ну, а потім і за ку­хо­вар­ку. Ма­тушці во­на при­па­да­ла до впо­до­би, бо нічо­го не зачіпа­ла і вміла са­ма зго­ту­вать усякі пот­ра­ви.

    Маша ввійшла в пе­кар­ню. Стіл вже був приб­ра­ний. Ївга по­ра­лась ко­ло горшків. Мот­ря розк­ла­да­ла лож­ки. Не­за­ба­ром увійшов най­мит Лев­ко, ви­со­кий, чор­ня­вий, жва­вий та язи­ка­тий, незгірше Ївги, а за ним несміли­во всту­пив най­мит­чук Пет­ро, по­го­нич ко­ло плу­га.

    - Ой, ка­кое ж тут у вас свинст­во в кух­не! - стрельну­ла од­ра­зу Ма­ша, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

    Вона го­во­ри­ла міша­ною мо­вою, міша­ючи до­ку­пи ве­ли­ко­руську й ук­раїнську мо­ву, як го­во­рять в Києві міща­ни, і вже нех­ту­ва­ла ук­раїнською мо­вою, ніби­то сільською.

    Наймити й Мот­ря осміхну­лись. Во­ни тер­лись, м'ялись ко­ло сто­ла, і їм оче­ви­дяч­ки бу­ло ніяко­во пе­редніше од Маші сіда­ти за стіл. Ма­ша по­ход­жа­ла по хаті, ніби справді якась пан­на з ку­де­лею чор­но­го во­лос­ся на го­лові. Слу­гам уяв­ля­лось, що до їх ви­пад­ком зас­ко­чи­ла в пе­кар­ню на ве­че­рю по­се­со­ро­ва мен­ша доч­ка, на кот­ру Ма­ша тро­хи ски­ну­лась з ли­ця і чор­ни­ми бро­ва­ми, і гост­реньким дов­геньким ви­дом.

    - Де ж та сви­но­та? Чи в хаті, чи в лю­дях? - одріза­ла Ївга.

    - А вер­но в ха­ти! Как здесь у вас не­ха­ра­шо! И по­ла нет! -нес­лась чванько­ви­та Ма­ша.

    - Ба є! Хіба ж ви не ба­чи­те? Он­деч­ки! - ска­за­ла Ївга, тик­нув­ши ру­кою на піл ко­ло ле­жан­ки.

    - Нет, вот этой пол! - ска­за­ла Ма­ша й навіщось ко­пирс­ну­ла діл кінчи­ка­ми че­ре­виків, став­ши навш­пиньки. - Сов­сем, как у хох­лов, му­жи­ков. В Ки­еве в на­шей кух­не есть пол, и хо­ро­ший пол з ду­би­ны,

    Але Ма­ша тільки дер­ла но­са. В їх, у Києві, пе­кар­ня бу­ла тісна, як ми­ша­ча но­ра, тим­ча­сом як в ма­туш­ки пе­кар­ня бу­ла прос­тор­на, світла, з об­ра­за­ми на по­куті, на ко­то­рих Ївга по­чеп­ля­ла свої два пус­товітівські руш­ни­ки, зат­кані чер­во­ни­ми та синіми сму­га­ми та взор­ця­ми.

    - Где же мне са­диться? - спи­та­ла Ма­ша по­ра­ди, ніби в стін, ще й за­пи­ша­ла гу­би.

    - Де хо­че­те, там і сідай­те; хоч і на по­куті. Сідай­те на по­куті, он та­меч­ки під об­ра­за­ми. А хлопці ся­дуть за сто­лом, - по­ряд­ку­ва­ла Ївга.

    Маша пурх­ну­ла на по­ку­тя й сіла, за­пи­шав­шись. Най­ми­ти все туп­ця­ли ко­ло по­лу й на­че не насмілю­ва­лись ру­шить з місця й сісти по­руч з Ма­шею за стіл. Лев­ко зго­дом якось-та­ки наб­рав­ся сміли­вості, але при­мос­тив­ся ос­то­ронь, да­ле­ченько од Маші на дру­го­му кінці сто­ла. Най­мит­чук при­мос­тивсь попліч з ним. Гор­нич­на Мар­та, хоч бу­ла в'юнка та зруч­на дівчи­на, сіла теж ос­то­ронь, ко­ло їх ря­доч­ком. Ма­ша стов­би­чи­ла на по­куті, ніби зу­мис­не ок­ре­ме по­сад­же­на. Хлоп­цям усе зда­ва­лось, що за стіл сіла якимсь ви­пад­ком по­се­со­ро­ва доч­ка, пан­на Мальвіна, і во­ни усе щу­ли­лись, зир­ка­ли на неї спідло­ба й їли мовч­ки. Тільки сміли­ва Ївга при­мос­ти­лась пе­ред сто­лом на ос­лоні поб­ли­зу ко­ло Маші.

    - Какие в вас ве­лы­кие де­ре­вян­ные лож­ки! Я ще й ро­та си­бе роз­ди­ру! Та шорст­кие! Аж ко­лют в гу­би! В нас лож­ки ма­ленькие та гла­динькие. Ку­пуємо в Лав­ре, - го­во­ри­ла Ма­ша.

    Вона го­во­ри­ла тим страш­ним київським жар­го­ном, що в Києві зветься «рус­ским язы­ком», і щи­ро бу­ла пе­ресвідче­на, що во­на го­во­ре дійсно по-руській, мов справж­ня го­ро­дянська пан­на або куп­чи­ха.

    - А ми їмо, та якось і ротів не роз­ди­раємо. В нас ка­жуть, що тільки «су­ха лож­ка рот де­ре», - обізва­лась Ївга.

    - А кто ж берьот у рот су­хую лож­ку? В нас у Києві цього ди­ва нет, - го­во­ри­ла Ма­ша.

    - Та це так тільки при­ка­зу­ють до то­го, ко­ли не­ма чо­го їсти з мис­ки, ко­ли стра­ви в мис­ках об­маль, чи що б то, - ска­за­ла Ївга.

    - Якби мені до­ве­лось зав­сег­да їсти та­ким опо­ло­ни­ком, я б вер­но роз­дер­ла собі ро­та до самісіньких вух, - ска­за­ла Ма­ша.

    Хлопці осміхну­лись. Ма­ша бу­ла чор­ня­венька й гар­ненька, з ка­ри­ми оч­ка­ми та білим ли­цем. Але на дов­го­му гост­ро­му ви­ду не­гар­но ви­ти­кавсь її чи­ма­лий рот з пов­ни­ми, вип­ну­ти­ми на­верх гу­ба­ми. Лев­ко по­ди­вив­ся на ті гу­би й осміхнувсь.

    - Чи в вас усьо їдять на обід та ве­че­рю вот еті га­луш­ки? В нас в ба­рині да­ють нам щод­ня на обід пе­че­ню або кот­ле­ти, а ча­сом і пе­че­ну ку­ря­ти­ну.

    - А в нас на обід борщ та ка­ша - ма­ти на­ша, - ска­за­ла Ївга й осміхну­лась. - Ко­ло на­шо­го обіду не ба­гацько й за­хо­ду.

    Але Ма­ша, нев­ва­жа­ючи на здо­ро­ву за­те­ле­пу­ва­ту лож­ку, та­ки доб­ре мо­та­ла з мис­ки га­луш­ки й уми­на­ла на всі зас­та­ви, бо в до­розі та­ки доб­ре ви­го­ло­да­лась. Во­на аж гли­га­ла, як індик, ха­па­ючись. Хлопці витріща­ли на Ма­шу очі й за­гав­ро­ни­лись так, що Ma­шaс­по­жи­ла й їх част­ку ве­чері. Хлопці вста­ли з-за сто­ла, не по­ве­че­ряв­ши вво­лю, сли­ве го­лодні. Най­мит­чук одк­ра­яв собі пар­ти­ку хліба й пішов з ха­ти, за­пи­ха­ючи рот хлібом.

    Маша вста­ла з-за сто­ла, нед­бай­ли­во пе­рех­рес­ти­лась пе­ред об­ра­за­ми, навіть не кла­ня­ючись, і вий­шла в по­кої, ніко­му не по­дя­ку­вав­ши за ве­че­рю. Слу­ги за­раз підня­ли її на сміх та глу­зу­ван­ня й по­ча­ли су­ди­ти та гу­дить,

    - Ще й пи­шається. Не­ма й для чо­го дер­ти здо­ро­вою лож­кою то­го ро­ти­ща. В неї й так рот, як вер­ша, бо лож­ка так І пірнає вся в ще­ле­пах, - сміявсь Лев­ко.

    - Удає з се­бе якусь чи пан­ну, чи го­ро­дян­ку. А ма­буть, прий­шла в місто з яко­гось се­ла в спідниці та бо­са. А те­пер нап'яла на се­бе па­нянську сук­ню та й гне кир­пу пе­ред на­ми, - су­ди­ла Ма­шу Ївга.

    - Ось як вий­дуть в шко­лу, то ски­не во­на оті че­ре­ви­ки, підти­кає сук­ню та й ста­не ко­ло по­мий­ниці, як от і ми, -обізва­лась Мот­ря.

    - А пев­но, бо во­на ж та­ка са­ма пан­на, як і я. Та­ка ж ку­хо­вар­ка, тільки що го­ро­дянська, і їй не­ма чо­го навіть бун­дю­читься та нес­тись пе­ред на­ми, - го­во­ри­ла Ївга.

    - Вона ніби й гар­ненька, але якась чуд­на, бо ду­же дов­гоб­ра­за, - обізвав­ся Лев­ко.

    - Вже й ви, Лев­ку, тя­ми­те в красі! Яка ж в неї кра­са? Лоб ши­ро­кий, а мор­да дов­га та гост­ра, не­на­че в ко­зи. Ще й гу­би товсті та ши­рокі, аж теліпа­ються на гострім підборідді на кінчи­ку. При­че­пи їй ца­пи­ну борідку, то й бу­де ко­за-де­ре­за, - глу­зу­ва­ла гост­ра Твга.

    - Оце ж ви, Ївго, прав­ду ка­же­те. Во­на й справді тро­хи ски­ну­лась на ко­зу. Мені все уяв­ля­лось, що на по­ку­тя вте­ре­би­лась ко­за, і зда­ва­лось, що во­на от-от не­за­ба­ром роз­ту­лить ро­та й за­ме­кає по-ко­зи­но­му, - глу­зу­вав Лев­ко й ре­го­тавсь.

    - Та й го­во­ре якось ду­же го­лос­но, аж кри­чить. Ще й го­ло­сок в неї різкий, не­на­че в пе­реп­ро­дух та пе­репічай­ок. Чис­то тобі ніби ме­кає: ме! ме! ме! - пе­рек­рив­ля­ла Мот­ря. - А га­луш­ки же­ре, аж гли­гає, не­на­че індик, так що і в рот не по­товп­ляться.

    - А як во­на хрес­титься до об­разів! По­ма­ха­ла пуч­кою, не­на­че од­га­ня­ла му­хи од очей, та й ні ра­зу не пок­ло­ни­ла­ся, ще й ніко­му не по­дя­ку­ва­ла за ве­че­рю: не знає, надісь, ні людсько­го зви­чаю, ні зви­чай­ності, - го­во­ри­ла Ївга.

    - Може, во­на вих­рест­ка, бо тро­хи витрішко­ока, не­на­че жидівка; очі звер­ху, як у жа­би, - док­ла­дав Лев­ко.

    В пе­карні так од­ра­зу й прод­раж­ни­ли Ма­шу ко­зою й зва­ли її в роз­мові поміж со­бою не Ма­шею, а київською ко­зою-де­ре­зою.

    

II

    

    Минув день, ми­нув і дру­гий. Отець Зіновій пос­лав лис­та до во­лос­но­го, щоб поспіша­ли ла­го­дить шко­лу. Але на лист не бу­ло ніякої од­повіді. Гості й гос­по­дарі стісни­лись в кімна­тах. Діти гра­лись і вже за­во­ди­лись, а то ча­сом і би­ли­ся з Пет­ру­шею. Фле­гонт Пет­ро­вич раз у раз виспіву­вав з бра­том уся­ких пісень: і цер­ков­них, і ук­раїнських, і ро­мансів з ран­ку до ве­чо­ра. В по­ко­ях бу­ло люд­но й тісно. В пе­карні побільша­ло ро­бо­ти най­мич­кам. А Ма­ша од­ми­ку­ва­ла од ро­бо­ти зу­мис­не й тільки по­си­деньки та по­хо­деньки справ­ля­ла, навіть крадько­ма хо­ди­ла иа про­гу­лян­ня на греб­лю до пит­ля. Слу­ги по­ча­ли ниш­ком гри­мать на Ма­шу з за­вис­ності, що во­на нічо­го не ро­бе. А во­лос­ний і гад­ки не мав за шко­лу: шко­ла сто­яла об­дер­та, об­чух­ра­на та об­ля­па­на, мов си­ро­та в дранті.


    На третій день вранці в од­чи­нені во­ро­та при­ко­тив з вок­за­лу фа­етон. З фа­ето­на вип­лиг­нув сту­дент універ­си­те­ту, ро­дич от­ця Зіновія, на прізви­ще так са­мо Літо­шевський, йо­го брат в пер­вих. Він час­тенько бу­вав у Києві в гос­тях у Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча і двічі або й тричі на тиж­день обідав у йо­го. Вкупі з ним до ар­тис­та вна­ди­лось ще кільки сту­дентів. Ар­тист прий­мав їх і го­ду­вав та час­ту­вав ду­же радісно, бо во­ни спри­яли йо­му: з гальорки ска­же­но вик­ли­ка­ли йо­го на сце­ну й об­си­па­ли гуч­ни­ми навіже­ни­ми ап­ло­дис­мен­та­ми. А такі зав­зя­тущі плес­качі - це ж бу­ла во­да на йо­го млин. Мо­лодій Софії Ле­онівні по­до­ба­лась ця ком­панія, бо во­на лю­би­ла сту­дентське ве­се­ле то­ва­рист­во. Щод­ня во­на ро­би­ла при­ва­рок до обіду або го­ту­ва­ла зо дві зайві порції. А сту­ден­ти зна­ли за це й час­то, доб­ре ви­го­ло­дав­шись на лекціях, за­хо­ди­ли са­ме на обід, щоб піджи­ви­тись смач­ни­ми та трив­ни­ми пот­ра­ва­ми в щед­рої гос­по­дині після пісню­кан­ня од обідів в де­ше­вих по­га­них сто­ло­вих. Виїжджа­ючи на се­ло, ха­зяїни зап­ро­шу­ва­ли мо­ло­дих сту­дентів одвіду­вать їх на дачі в школі, в чу­довій місцині, де бу­ла й річка, де бу­ло чу­до­ве ку­пан­ня, ще й на лу­ках та мо­ча­рах мож­на бу­ло хо­ди­ти на вло­ви на ди­ких ка­чок.

    Отець Зіновій вибіг на ґанок на­зустріч гос­теві. Мо­ло­дий гість про­вор­но вибіг по східцях, здійняв кар­ту­за й привітавсь до от­ця Зіновія, не ре­ко­мен­ду­ючись. Отець Зіновій при­див­лявсь до гос­тя й оче­ви­дяч­ки не впізна­вав йо­го. Але гість був йо­му ніби по зна­ку.

    - Одже ж ви, отець Зіновій, ма­буть, ме­не не впізнаєте, бо дав­но ме­не ба­чи­ли. Я Лев­ко Гна­то­вич Літо­шевський.

    - А, Лев­ко! То-то я при­див­ля­юсь до вас і ба­чу, що ви мені тро­хи по зна­ку! Я вас як ба­чив ще хлоп­цем, то потім не ба­чив вас і до цього ча­су. Як ви підбільша­ли й ви­людніли, вже навіть змужніли! Зовсім ста­ли чо­ловіком, та ще й здо­ро­вим пос­тав­ним чо­лов'ягою, вда­ли­ся в Літо­шевських, - го­во­рив отець Зіновій, зап­ро­шу­ючи ро­ди­ча в по­кої. - От і спа­сибі вам, що ви не цу­раєтесь ро­дичів і та­ки ро­даєтесь з на­ми, не так, як ваш па­но­тець, що од нас ніби од­цу­равсь.

    - Коли ж ми да­ле­ко од вас жи­ве­мо. Не ди­во, що мій па­но­тець не їзде до вас в гості. А от, як тільки я пе­ре­чув че­рез лю­дей, що Фле­гонт Пет­ро­вич приїхав до Києва, то за­раз і пішов до йо­го з одвіднна­ми, - го­во­рив гість на ході, всту­па­ючи в при­хо­жу.

    Отець Зіновій зап­ро­сив гос­тя в світли­цю. В світлиці по­ра­лась ма­туш­ка, са­ме сти­ра­ла з фор­теп'яна по­рох. Во­на вгляділа гос­тя й за­раз впізна­ла но­го.

    - А! Лев­ко! Сли­хом сли­ха­ти - в вічі ви­да­ти! Як ви ви­рос­ли та ви­людніли! Я вас од­ра­зу впізна­ла, хоч ба­чи­ла вас ще хлоп­цем. Ви з ли­ця ма­ло й зміни­лись, - про­мо­ви­ла Ольга Павлівна, пильно ог­ля­да­ючи гос­тя.

    Левко Гна­то­вич сто­яв се­ред світлині, рівний ста­ном, ши­ро­коп­ле­чий, ви­со­ченький на зріст та гар­ний з ли­ця. Він і справді ски­дав­ся на Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча і пос­тат­тю, і ли­цем, тільки був ду­же ру­ся­вий, навіть біля­вий, з тем­но-ру­сою борідкою та з яс­ни­ми ру­си­ми ву­са­ми. Але в йо­го очі бу­ли тем­но-карі, дос­то­ту такі, як і в Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Тільки на вда­чу він був ве­се­лий, го­во­рю­чий, верт­кий та жва­вий, ба­га­то жвавіший, ніж Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Сідайте ж та роз­ка­зуй­те за се­бе, за ва­шо­го па­нот­ця, за ва­шу матір, - про­си­ла ма­туш­ка.

    Левко Гна­то­вич роз­ка­зав за сво­го батька, за матір, роз­ка­зав, що він вже на третьому курсі, вчиться на док­то­ра і їде до батька на ва­кації. Але по до­розі заїхав по­ба­читься і з ріднею, і з Софією Ле­онівною, бо во­на зап­ро­шу­ва­ла йо­го до­ко­неч­но заїха­ти на се­ло й по­ди­виться на її жит­ло десь в школі, чи що.

    - А де ж та шко­ла? - на­решті спи­тав гість. - Ціка­во б по­ба­чить, як там при­мос­ти­лась Софія Ле­онівна.

    - Та во­на ще не в школі, а про­бу­вав тим ча­сом у нас, бо шко­ла ще й досі не опо­ряд­же­на, - ска­зав отець Зіновій.

    - От тобі й на! - про­хо­пивсь сту­дент. - А я оце приїхав на гаст­ролі в Ми­ки­тя­ни, бо й я ж тро­хи ар­тист. Я співаю в ук­раїнсько­му хорі Ли­сен­ка й ча­сом вис­ту­паю на йо­го кон­цер­тах навіть в со­лах. Та й в опер­но­му хорі я бе­ру уділ вря­ди-го­ди.

    - Ви ж наш гість і ро­дич, та­кий са­мий, як і Фле­гонт Пет­ро­вич, - ска­за­ла ма­туш­ка. - По­будьте і в нас на гаст­ро­лях. Це вам не за­ва­дить.

    - Де ж це во­ни ділись, що їх обох не вид­ко? Мо­же, ку­дись поїха­ли в гості? - спи­тав Лев­ко Гна­то­вич.

    - Та там десь у сад­ку Фле­гонт чис­те руш­ни­цю. Оце хо­че йти по­лю­вать на ка­чок, - ска­зав отець Зіновій. - Ходім лиш у са­док, то й по­ба­чи­тесь з ним.

    Вони усі повс­та­ва­ли й пішли в са­док. За ха­тою під ста­рою гілляс­тою гру­шею ду­лею на лавці сидів Фле­гонт Пет­ро­вич, а на столі ле­жа­ла руш­ни­ця. Софія Ле­онівна хо­ди­ла по стежці й ніби ма­ри­ла про щось на са­моті.

    - То це ви приїха­ли? Я чув, що за­гур­котіло в дворі, і ду­мав, що, пев­но, приїхав який­сь сусід ба­тюш­ка, та й не ду­же ціка­вивсь, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, цілу­ючись з гос­тем. - Со­ню! - гук­нув він прос­то в гілля. - А хо­ди ли­шень сю­ди! Приємно­го гос­тя маємо.

    Прийшла Софія Ле­онівна і, вглядівши гос­тя, аж ру­ки зня­ла вго­ру з ди­ва.

    - А! Лев­ко! Та­ки до­дер­жа­ли сво­го сло­ва! - аж гук­ну­ла во­на, йду­чи доріжкою, і приспіши­ла хо­ду, не­на­че підтюп­цем побігла на­зустріч па­ни­чеві.

    Левко Гна­то­вич вхо­пив її за обидві ру­ки й тряс їх дов­го-дов­го. Бу­ло знать, що в їх єднан­ня та бра­терст­во бу­ло ве­ли­ке й щи­ре.

    - Ото яка шко­да, що ми не мо­же­мо привітать вас у се­бе, в своїй дачі, цеб­то в школі! - ска­за­ла Софія Ле­онівна, при­мос­тив­шись на вузькій лавці ря­доч­ком з гос­тем.

    - То віта­ти­ме­те ме­не от ту­теч­ки під гру­шею. Хіба ж отут по­га­но? Надісь тут кра­ще, ніж там у вашій школі. А ви вже й забідка­лись? Га? Еге, так? -ска­зав гість.

    При цих сло­вах він ляп­нув її в жар­ти по руці, що ле­жа­ла на столі.

    Софія Ле­онівна осміхну­лась і з смішка­ми зир­ну­ла на ма­туш­ку: дивіться, мов­ляв, які в йо­го дур­ницькі мо­ло­дечі жар­ти! Але по її ве­се­лих очах бу­ло знать, що такі жар­ти при­па­да­ють їй до впо­до­би.

    Софія Ле­онівна роз­ба­ла­ка­лась з мо­ло­дим сту­ден­том, жар­ту­ва­ла, ре­го­та­ла­ся. Він док­ла­дав жартів і вря­ди-го­ди сми­кав її за ру­ку, не­на­че за­ли­цявсь до неї або й же­ни­хав­ся в жар­ти…

    Поважний пе­редніший тон у Софії Ле­онівни десь зник. Під гру­шею сиділа й те­ре­вені справ­ля­ла з мо­ло­дим хлоп­цем не­на­че не та по­важ­на панія, що приїха­ла в дім от­ця Зіновія, а якась інша, і ве­се­ла, і жар­товлн­ва, що лю­бе й жар­ту­вать з хлоп­ця­ми, а мо­же, й ли­ця­тись. Вваж­ли­ва та кмітли­ва ма­туш­ка за­раз пос­те­рег­ла ятрівчині но­ро­ви і вда­чу своїм жіноцьким тон­ким ро­зу­мом.

    - Чи це ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, йде­те на по­лю­ван­ня? Ко­ли йде­те за­раз, то й ме­не візьміть з со­бою. Я люб­лю швен­дять по лу­ках, - ска­зав пе­ре­го­дя гість.

    - Хіба з ло­ма­кою піде­те на ка­чок, бо в ме­не не­ма дру­гої руш­ниці, - обізвавсь Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Та в ме­не в ко­морі десь ва­ляється не­го­ден­на ста­ра руш­ни­ця, - обізвав­ся отець Зіновій. - Дер­жу про вся­кий ви­па­док: на злодіїв та роз­би­шак, а то й на ска­же­них со­бак. Ча­сом ля­каю во­рон на вер­бах, бо ці хижі ха­пу­ни як за­на­дяться в осе­лю, то по­ма­леньку так і ви­щез­нуть кур­ча­та й ка­че­ня­та.

    - От і доб­ре. Зад­ля та­ко­го влов­чо­го, як я, за­ва­ля­ща руш­ни­ця са­ме підхо­жа, - ска­зав гість.

    Отець Зіновій пішов че­рез двір до ко­мо­ри; заб­ряз­кав клю­ча­ми, тро­хи по­товк­ся та по­ниш­по­рив у ко­морі. Щось зва­ли­лось і бряз­ну­ло об поміст; і не­за­ба­ром вий­шов на сон­це з две­рей ко­мо­ри, не­на­че з чор­ної про­дух­ви­ни, отець. Зіновій з ста­рою заіржавілою, але доб­ря­щою руш­нич­кою.

    В са­док поп­рибіга­ли діти. Лев­ко по­чав гра­тись з ни­ми та бігать нав­ви­пе­ред­ки по доріжках, не­на­че сам зма­лив­ся й став ди­ти­ною. Діти по­ве­селіша­ли, по­ча­ли ре­го­таться, кри­ча­ли, аж ве­ре­ща­ли. Софія Ле­онівна по­ча­ла й собі сміятись. Один хло­пець поліз на ста­ру гру­шу, не­на­че кіт. Лев­ко ки­нув­ся за ним в гус­те гілля, виліз на са­мий вер­шок груші й по­чав там ку­курікать, а потім за­ку­вав, як зо­зу­ля. Діти ре­го­та­лись ляс­ку­чим сміхом на ввесь са­док.

    - Ото пус­тує! Дійсно так, на­че ма­лий шко­ляр, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - І йо­му не за­ва­ди­ла б прис­тав­ле­на нянька або й різка.

    - Та він і змал­ку був та­кий пус­тун, що «хо­див на го­лові», як при­ка­зу­ють на селі. Раз якось, як приїха­ли ми до йо­го батька в гості, то він пе­ре­ки­дав­ся на оже­реді со­ло­ми сторч го­ло­вою так, що тро­хи не скру­тив собі в'язів. Він, як то ка­жуть, який­сь ніби кру­че­ний вдав­ся; ча­сом бу­ло ре­го­четься так, що аж спаз­ми схоп­лять йо­го в гру­дях, і ми даємо йо­му на­пи­тись кри­ни­ча­ної хо­лод­ної во­ди, і тоді він тро­хи вга­мується, а потім важ­ко ди­ше та од­са­пує, - ка­за­ла ма­туш­ка і чо­гось важ­ко зітхну­ла.

    - Такий вже він навісний та при­ше­ле­пу­ва­тий вдав­ся на вда­чу зро­ду. Що то з йо­го вий­де? - ка­зав отець Зіновій і тро­хи за­ду­мавсь.

    - А годі вже вам дуріть з дітьми! Ось і руш­ни­ця ва­ша прий­шла з ко­мо­ри. Лаш­туй­мось ли­шень на бо­ло­то! - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич на ввесь са­док, не­на­че за­тяг якоїсь арії.


    Левко зліз з груші й прибіг за­са­па­ний, аж по­чер­вонілий. В од­ну мить по­на­би­ва­ли руш­ниці на­бо­ями, пок­ли­ка­ли со­ба­ку й ру­ши­ли з дво­ра. - Та не ви­хай­те так на ході руш­ни­ця­ми! Гей ви, вловчі! будьте обач­ливіші. А то ще кот­рась руш­ни­ця пальне та на­ро­бе мені по­жежі в дворі, - гу­кав зда­ле­ки отець Зіновій.

    - Та не гай­тесь там дов­го! Поспішай­те на обід, щоб не до­ве­лось нам дов­го пісню­кать! - гук­ну­ла й ма­туш­ка з сад­ка че­рез шта­хе­ти.

    - Добре, доб­ре! Ждіть нас на обід. На­не­се­мо вам ка­чок пов­ну тор­би­ну! - од­гу­ку­вавсь з-за ти­ну Лев­ко. - А мо­же б, і ви, Софіє Ле­онівно, потьопа­лись з на­ми на бо­ло­та та на оче­ре­ти? Сидіти­ме­те ж тут дур­но та з нудьги позіха­ти­ме­те. А то, мо­же б, дійсно вам, а не нам по­та­ла­ни­ло заст­ре­лить якусь дур­ну кач­ку.

    - Коли ж я на­бе­ру бо­ло­та в че­ре­ви­ки та зад­ри­паю спідни­цю! - гук­ну­ла Софія Ле­онівна з-за шта­хетів.

    - То надіньте чо­ловікові чо­бо­ти та підти­кай­тесь, та, й гай­да з на­ми по лу­ках! - од­гук­нувсь Лев­ко з-за ти­ну.

    - Йдіть вже, йдіть, та не дляй­тесь, а то ще хтось по­пе­ре­дить вас та й вистріляє усі кач­ки, а вам зос­та­неться тільки пір'ячко! - гук­ну­ла з сад­ка ма­туш­ка.

    Вловчі пішли до річки навп­рос­тець че­рез су­купні ого­ро­ди й не­за­ба­ром зник­ли десь у вер­бах та со­няш­ни­ках. В сад­ку од­ра­зу ста­ло ти­хо. Два мо­лоді співа­ки пішли й не­на­че з со­бою по­нес­ли і пісні, і ве­селість. Ма­туш­ка за­раз пішла в пе­кар­ню, щоб нас­тав­ля­ти борщі та за­га­дать най­мич­кам пат­ра­ти й роз­би­рать порізані кур­ча­та. Отець Зівовій пішов до клуні. Софія Ле­онівна зос­та­лась са­ма в сад­ку, дов­генько сиділа на лавці під гру­шею, а далі зня­лась з місця й пішла по дов­гих доріжках та сте­жеч­ках. В сад­ку ста­ло ти­хо і зда­ва­лось ще тихіше й мертвіше після не­давнього ве­се­ло­го ба­ла­кан­ня та ре­го­ту. Тільки бу­ло чуть, як десь да­ле­ко в гу­ща­вині ля­ща­ли та ве­ре­ща­ли діти та в гіллі цвірінька­ли го­робці.

    На Софію Ле­онівну най­шла за­ду­ма й нудьга. Во­на чо­мусь по­жал­ку­ва­ла, що не пішла з влов­чи­ми на ле­ва­ди та лу­ки хоч би по­ди­виться, як во­ни стріля­ють та влу­ча­ють в ка­чок. Жи­ву­чи в люд­них містах, во­на од­вик­ла од са­мот­ності. На­по­ля­га­юча на сер­це нудьга в цій глу­шині тро­хи стур­бу­ва­ла її.

    Вже дав­но сон­це звер­ну­ло з півдня. А вловчі не вер­та­лись. Вже й обід був го­то­вий. Ма­туш­ка жда­ла гос­тей, зас­те­ли­ла стіл, нак­ра­яла хліба й па­ля­ниці, а гос­тей не бу­ло. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Усім схотілось істи. Отець Зіновій ви­пив чар­ку горілки й по­час­ту­вав гос­тю, щоб за­мо­рить черв'яка, як ка­жуть на селі; але черв'як не за­мо­ривсь і на­до­ку­чав стра­шен­но. Ма­туш­ка аж зблідла од вто­ми та го­ло­ду. А гості, не­на­че зу­мис­не, га­ялись та не ду­же-то ха­па­лись до­до­му.

    - Оце ли­шеч­ко! Чо­го це во­ни так дов­го за­ба­ри­лись? - бідка­лась во­на пе­ред Софією Ле­онівною. - Вже й борщ умлів, і ка­ша впріла, і пе­че­ня з кур­чат всма­жи­лась. Ото го­ренько! І борщ пе­рес­тоїть, і ка­ша пе­репріє. Мені бу­де со­ром пе­ред ва­ми. Вже лю­де по­луд­ну­ють, за­то­го й вечір бу­де, а ми ще й досі не обіда­ли.

    Але са­ме в той час за­гав­ка­ли со­ба­ки в дворі. Усі ки­ну­лись до две­рей зострічать влов­чих. Усі бу­ли раді, бо бу­ли го­лодні, не­на­че втом­лені, аж тлінні. Тлінні бу­ли і вловчі од дов­го­го блу­кан­ня, лед­ве-лед­ве во­лок­ли зад­ри­пані но­ги, нат­руд­жені на мо­ча­рах. Па­ни­чеві по­щас­ти­ло: він та­ки заст­ре­лив од­ну кач­ку в оче­реті. Фле­гонт Пет­ро­вич десь у гіллі влу­чив в си­во­рак­шу й приніс цю од­ним од­ну здо­бич. Посіда­ли за стіл і упліта­ли на всі зас­та­ви і пе­рес­то­яний борщ, і пе­репрілу ка­шу, а пе­ре­су­шені кур­ча­та аж хру­ща­ли на всі по­кої. Зад­ри­па­на пе­ще­на влов­ча со­ба­ка про­тов­пом вбігла прос­то до сто­ла, а далі поп­ря­му­ва­ла в опо­чи­вальню і вже бу­ла лад­на вип­лиг­нуть на па­ра­до­ве ліжко й прос­тяг­тись на ук­ри­валі для од­по­чин­ку. Ма­туш­ка побігла слідком за нею й од­во­юва­ла свої по­душ­ки.

    Пообідавши всмак, не­на­че ро­бочі тру­дов­ни­ки після важ­кої ціло­ден­ної праці, отець Зіновій, Фле­гонт Пет­ро­вич та Лев­ко пішли ку­ри­ти в світли­цю. Лев­кові за­ма­ну­лось співать. Він од­чи­нив свій че­мо­дан і ви­тяг звідтіля чи­ма­ло пи­са­них та дру­ко­ва­них нот. Йо­му ки­ну­лась в очі арія з ста­ро­давньої опе­ри «Стрілець». Ця арія на три го­ло­си зда­лась йо­му най­упо­добніша після не­давніх вловів. Отець Зіновій взяв­ся співать ба­со­ву партію, Фле­гонт дер­жав партію се­кун­ди. В Лев­ка був гар­ний ви­со­кий те­нор, і він по­чав співа­ти партію пер­шо­го те­но­ра. По­ча­лись не співи, а більше ре­пе­тиція співів. Отець Зіновій зовсім не знав своєї партії й по­чав пе­редніше од усього вчи­ти її, ви­гу­ку­ючи і вздовж, і впо­пе­рек, по­ми­ля­ючись на кожній ноті. Ар­тист сів за фор­теп'ян і про­ка­зав йо­му усей спів. По­ча­ли справ­ляться: заспіва­ли втрьох, але всі по­ми­ля­лись, бо зна­ли цю арію влов­чо­го не ду­же доб­ре. По­кої аж гу­ли од яко­гось не­гар­монічно­го кри­ку. Все по­чи­на­ли арію з по­чат­ку й не до­во­ди­ли до кінця, та й знов вер­та­лись до по­чат­ку. Врешті якось пот­ра­пи­ли до­вес­ти арію до кінця й по­ча­ли вже співать її. Усі співці наб­ра­лись охо­ти й зав­зят­тя. Во­ни вик­ри­ку­ва­ли, скільки бу­ло си­ли, співа­ли арію по кілька раз. Софія Ле­онівна й гос­по­ди­ня слу­ха­ли-слу­ха­ли та й слу­ха­ти пе­рес­та­ли, їм ос­то­гид­ли ті кри­ки, те ве­ре­щан­ня ду­жих го­лосів, що ніби не зміщу­ва­лось в тісненьких по­ко­ях. А ба­си ви­гу­ку­ва­ли з зав­зят­тям: гоп-гоп-гоп! гуп-гуп­туп! піф-паф-піф-паф! - так зав­зя­то, що шиб­ки в вікнах тро­хи не дзвеніли.

    Матушка за­ту­ли­ла ву­ха до­ло­ня­ми. Софія Ле­онівна, міцніша й ви­держ­ливіша на нер­ви, тільки осміха­лась. Пе­респівав­ши тричі арію, співці знай­шли якусь дру­гу арію в тріо і знов по­ча­ли роз­би­рать та справ­ляться. Знов заб­ренькав фор­теп'ян, по­ча­лись кри­ки та вик­ри­ки й навіть зма­ган­ня та лай­ка. Але чим далі, арія пішла зручніше. Співа­ки співа­ли з зав­зят­тям, аж самі се­бе слу­ха­ли, бо го­ло­си в їх бу­ли ду­же здо­рові й чу­дові. Лев­ко знов знай­шов якусь підхо­жу для їх арію. Після тієї арії во­ни знов зга­да­ли за «Стрільця» і вхо­пи­лись за йо­го. «Гоп-гоп, піф-паф! гоп-гоп!» не­на­че аж тріща­ло й ля­ща­ло в ву­хах у ма­туш­ки. Лев­ко схо­пив­ся з місця, хо­див по залі й на ра­до­щах аж ма­хав ру­ка­ми й дриґав но­га­ми.

    - Ой ко­ли б во­ни вип­ро­ва­ди­ли то­го «Стрільця» або в са­док, або й десь далі, на лу­ки та мо­чарі, та там і го­па­ли, про ме­не, хоч і цілий день! - про­мо­ви­ла ниш­ком ма­туш­ка до Софії Ле­онівни. - Їй-бо­гу, вже далі не ви­дер­жу: ву­ха лус­нуть!

    І во­на хап­ком вий­шла з світлиці, за­ту­ля­ючи до­ло­ня­ми ву­ха; а співці, нітрош­ки нев­ва­жа­ючи на неї, тільки осміхну­лись і не вга­ва­ли, і навіть ні на од­ну хви­ли­ну не спи­ня­лись. Арія йшла за арією раз у раз, бо во­ни са­ме розспіва­лись. Усі три бу­ли співучі й по­етичні на вда­чу. За­чеп­лені нер­ви са­ме роз­во­ру­ши­лись і розд­ра­ту­ва­ли­ся. Співці несвідо­мо по­чу­ва­ли якусь пот­ре­бу вдо­во­лить свою співацьку жа­гу й са­ме роз­хо­ди­лись. Во­ни бу­ли ладні співать й ви­гу­ку­ва­ти то­го «Стрільця» хоч би й до смер­ку, так він при­пав до їх співацької впо­до­би.

    - Цур вам, пек вам з ва­шим «Стрільцем», - і собі гук­ну­ла Софія Ле­онівна, бо й її ву­ха вже далі не ви­дер­жу­ва­ли. Во­на схо­пи­лась з стільця й поп­ря­му­ва­ла до две­рей та й утек­ла в при­хо­жу.

    - Куди ж це ви тікаєте? А хто ж нас слу­ха­ти­ме, як усі слу­хачі повтіка­ють? - гук­нув Лев­ко і, наз­дог­нав­ши Софію Ле­онівну, вхо­пив її за обидві ру­ки та й по­тяг на­зад.

    Між ни­ми по­ча­лась тя­га­ни­на та вой­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна пру­ча­лась, Лев­ко не пус­кав і сми­кав її за ру­ку та цуп­ри­ку­вав на­зад. Ольга Павлівна ви­зир­ну­ла з две­рей і вгляділа те, ніби ди­тя­че вой­ду­ван­ня, але схо­же на за­ли­цян­ня або й же­ни­хан­ня. Во­на рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву за одвірок і схо­ва­лась з осміхом на ус­тах.

    «По яко­му це во­но? - май­ну­ла в неї дум­ка. - Чи це во­но в їх по-па­ру­боцькій, чи, мо­же, по-сього­час­но­му, по мод­но­му… Щось ця на­ша невістка тро­хи заздрінна… в сто­сун­ках до па­ничів. Ду­же вже во­на вольно по­во­диться з моїм діве­ром… А мо­же й з інши­ми па­ни­ча­ми во­на так са­мо по­во­диться…»

    Вечірній чай пи­ли вже смер­ком в сад­ку під ста­рою гілляс­тою гру­шею. Після чаю знов по­ча­лись співи. Чу­дові го­ло­си дзвеніли, аж роз­ля­га­лись по сад­ку та по ле­ва­дах. Отець Зіновій дав­но співав вкупі з доб­ри­ми го­ло­са­ми й не­на­че не міг наспіва­тись, бо в йо­му таївся теж ар­тист, кот­рий тільки ви­пад­ком пот­ра­пив у ря­су. Він був ла­ден співать з гар­ни­ми співця­ми хоч би й до півночі. Вже над­ворі по­ночіло; най­мич­ка при­нес­ла лам­пу й пос­та­ви­ла на столі. Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу за­ма­ну­лось гра­ти в кар­ти. До карт зап­ро­си­ли й Софію Ле­онівну. Ма­туш­ка пішла до пе­карні пек­лю­ва­тись ве­че­рею. Не­за­ба­ром зійшов місяць. Ніч бу­ла яс­на та теп­ла. Кар­тярі гра­ли сли­ве до глу­пої ночі. В пе­карні бу­ла кру­та­ни­на з ве­че­рею. Най­мич­ки кру­ти­лись, як му­хи в ок­ропі, го­ту­ючи па­ра­до­ву ве­че­рю для гос­тей. Гості ще й після ве­чері дов­го не ля­га­ли спа­ти. Ар­тист та йо­го жінка, як зви­чай­но бу­ває в опер­них співців, зу­чи­лись в місті обідать аж після опе­ри, в другій го­дині ночі, а ля­га­ли спа­ти аж у третій. Їм і те­пер не хотілось спа­ти. Вже в глу­пу ніч все вга­му­ва­лось. Світло по­гас­ло, і все в домі й в оселі за­тих­ло.


    Другого дня ха­зяїни й слу­ги своїм зви­чаєм му­си­ли вста­вать вдосвіта. Усі хо­ди­ли ніби сонні. Ар­тист і йо­го жінка спа­ли сли­ве до півдня, бо поз­ви­ка­ли в місті спа­ти до два­над­ця­тої го­ди­ни, - до цього раннього ран­ку в ар­тистів. Ольга Павлівна звеліла нас­та­вить са­мо­вар. Са­мо­вар кипів-кипів та й годі ска­зав. Ар­тист не вста­вав і аж хріп у кабінеті. Сіли пи­ти чай самі. Лев­ко встав, про­чу­мав­ся й по­хап­цем сів за стіл до чаю, позіха­ючи раз у раз без­пе­рес­тан­ку. Вже й са­мо­вар про­хо­лов, вже й по­суд по­ми­ли й поп­ри­би­ра­ли на столі, а гості все ви­ка­чу­ва­лись в пос­телі. Ма­туш­ка пішла до пе­карні, щоб за­га­дать Ївзі на­го­ту­ва­ти, що на­ле­жа­лось до обіду. В пе­карні знов по­ча­лась тя­га­ни­на. Ар­тист ще зве­чо­ра про­сив, щоб йо­му всма­жи­ли на обід си­во­рак­шу. Ма­туш­ка бу­ла гид­ли­ва, хоч зна­ла, що лю­де їдять си­во­ракш. До­ве­лось Ївзі сма­жить си­во­рак­шу й кач­ку в ри­ноч­ках нарізко, а кур­ча­та ок­ро­ме. В Ївги побільша­ло ро­бо­ти. Ма­ша не по­ма­га­ла Ївзі ні в чо­му й не бра­лась ані за хо­лод­ну во­ду.

    Вона не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од пе­карні, і, заб­рав­ши дітей в са­док, во­на тільки по­ход­жа­ла по са­доч­ку та виспіву­ва­ла під самісіньки­ми вікна­ми ко­ло пе­карні міські трак­тирні ро­ман­си:

    А ка­кой-то в сир­ту­ке

    Держит Ка­тю на ру­ке,

    Целует ее, це­лу­ет ее.

    Она его це­ло­ва­ла,

    Его це­поч­кой иг­ра­ла,

    Просила ча­сов, про­си­ла ча­сов…

    - А бо­дай ти лус­ну­ла з твоїми «ча­са­ми»! - про­мо­ви­ла Ївга до няньки.

    Ївгу аж злість бра­ла, що ця міська най­мич­ка, та­ка са­ма, як і во­на, ні в чо­му не по­ма­гає їй, а тільки виспівує пісень в сад­ку, ніби справ­деш­ня пан­на. Во­на якось несвідо­мо од­ра­зу зне­на­виділа цю міську гор­до­ви­ту най­мич­ку, для кот­рої му­си­ла ще й си­во­рак­шу сма­жить ок­ре­ме в ринці, бо чу­ла, що в Києві міща­ни їдять си­во­ракш та га­лок. Од за­вид­ли­вості та не­на­вис­ності до Маші во­на зу­мис­не тільки по­ка­па­ла мас­лом си­во­рак­шу, щоб во­на вис­ма­жи­лась на су­хар і щоб Ма­ша по­ла­ма­ла свої дов­ге­лецькі зу­би за обідом.

    Вже опівдні ар­тист і йо­го жінка повс­та­ва­ли й по­ча­ли вми­ва­тись. Ма­туш­ка за­га­да­ла Маші нас­тав­лять вдру­ге са­мо­вар, але Ма­ша втек­ла в са­док і оче­ви­дяч­ки це хотіла браться за са­мо­вар. Дру­га най­мич­ка, гор­нич­на Мот­ря, му­си­ла са­ма нас­тав­лять вдру­ге са­мо­вар. Са­мо­вар сто­яв на столі до са­мо­го пізнього сільсько­го обіду.

    Після чаю Фле­гонт Пет­ро­вич з Лев­ком знов за­ду­ма­ли йти на вло­ви. Обид­ва бу­ли над­то пад­ко­виті до вловів і ду­же лю­би­ли ти­няться по га­ях та зе­ле­них лу­ках, та оче­ре­тах, бо обид­ва ще й до то­го лю­би­ли і зе­лені гаї, і ле­ва­ди, й лу­ки. Над­ворі бу­ла го­ди­на. Сон­це ся­ло й не­на­че ма­ни­ло їх в гаї та лу­ги. По­го­да спри­яла вло­вам як­най­кра­ще. Обид­ва заб­ра­ли руш­ниці, пок­ли­ка­ли со­ба­ку й знов по­тяг­лись по­над річкою по га­ях та лу­ках вже на дру­гий бік, аж до Білої Церк­ви. Обид­ва гу­ля­ли по чу­до­вих ни­зи­нах та бе­ре­го­ви­нах між дво­ма пас­ма­ми гір та горбів і не ду­же-то й ква­пи­лись стрілять будлі-яку ди­чи­ну.

    Знов до­ве­лось жда­ти їх з обідом сли­ве до ве­чо­ра. Ма­туш­ка вже сер­ди­лась; сер­ди­лись і най­мич­ки. Тільки Ма­ша ні на що не вва­жа­ла, не кло­по­та­лась ні за що, і без со­ро­му пішла з Пет­ру­сем теж на вло­ви, - на греб­лю до пит­ля, де во­на роз­див­ля­лась на мо­ло­дих офіціалістів, що вря­ди-го­ди ви­хо­ди­ли на ґанок з пит­ля роз­ва­жить се­бе з нудьги та й по­ди­ви­тись на гар­неньку приїжджу ки­ян­ку.

    Вловчі приб­лу­ка­лись до гос­по­ди вже як сон­це ста­ло на вечірньому прузі, зад­ри­пані та за­ля­пані баг­ном, але з та­ким апе­ти­том, що й вов­ки їм по­за­ви­ду­ва­ли б. Знов до­ве­лось їсти пе­рес­то­яну стра­ву та пе­рес­ма­же­ну су­ху пе­че­ню. Ар­тис­тові по­да­ли в ри­ночці сма­же­ну си­во­рак­шу, але си­во­рак­ша ви­сох­ла, як су­хар. Ар­тист тро­хи не по­ла­мав собі зубів і ткнув си­во­рак­шу в зу­би своїй со­баці. Го­лод­на со­ба­ка пот­ро­щи­ла її в зу­бах, од­ра­зу про­ковт­ну­ла і тільки об­ли­зу­ва­лась.

    Наприкінці обіду приїха­ли два ар­тис­ти те­но­ри, Завіновський та Чсрнявськнй. Во­ни бу­ли з дру­го­го су­меж­но­го повіту, їха­ли до своїх батьків ба­тю­шок на ва­кації й по до­розі за­вер­ну­ли до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, щоб по­ди­виться на йо­го да­чу й одвідать йо­го. Але ар­тис­то­ва да­ча бу­ла ще не по­ла­год­же­на, і во­ни за­вер­ну­ли до от­ця Зіновія, бо Завіновський до­во­див­ся йо­му бра­том в дру­гих. За­ку­сив­ши й ви­пив­ши по чарці після до­ро­ги, ар­тис­ти пішли з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем по­ди­ви­тись на шко­лу. За ни­ми пішла й Софія Ле­онівна, а за нею, як зви­чай­но, по­си­па­лась дітво­ра й поп­лен­та­лась Ма­ша. Ог­лядівши шко­лу, во­ни вер­ну­ли­ся до от­ця Зіновія в світли­цю по­ку­ри­ти та по­ба­ла­кать. Обид­ва ар­тис­ти бу­ли мо­лоді й ще не­дав­но вис­ту­пи­ли на сце­ну. Обид­ва бу­ли ви­сокі, дов­го­шиї, тонкі ста­ном, жваві та про­ворні. Завіновський був чор­ня­вий, аж смуг­ля­вий, Чер­нявський був делікат­ний, ру­ся­вий, з ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма. Завіновський од­ру­живсь з яко­юсь ар­тист­кою, але вже й розійшов­ся: во­на пішла соб, а він ца­бе, бо бу­ли «обоє ря­боє» і обоє бу­ли нев­датні суп­ря­жичі в житті. Він вже був зібрав собі п'ять ти­сяч кар­бо­ванців, але, розійшов­шись з жінкою, чи з нудьги, чи з до­са­ди вже й про­гай­ну­вав ті гроші.

    Отець Зіновій поп­ро­сив ар­тистів заспівать яку-не­будь арію. Ар­тис­ти поз­на­хо­ди­ли якісь співи в тріо й роз­по­ча­ли співи. Ольга Павлівна й Софія Ле­онівна посіда­ли й з охо­тою слу­ха­ли їх чу­дові співи.

    Але врешті отець Зіновій якось зга­дав за арію з «Стрільця» і поп­ро­сив заспівать її, ще й сам прис­тав до їх. Цей «Стрілець» вже тро­хи ля­кав паній. Дужі го­ло­си кри­ко­ну­ли з усієї си­ли. Роз­ляг­лось по по­ко­ях: гоп-гоп! гуп-гуп! Вікна в по­ко­ях не­на­че за­лу­ща­ли, ніби в світлиці задз­во­ни­ли в усі дзво­ни. Ользі Павлівні бу­ла не­ви­держ­ка, - во­на втек­ла з по­коїв і звеліла по­да­вать са­мо­вар в са­док під гру­шу, щоб на та­кий спосіб ви­ма­нить цих кри­кунів з по­коїв на простір в са­док. Во­на зна­ла з досвіду, що на тих співаків ча­сом ніби бу­ва­ють нас­лані зна­хурські крик­ливці. А крик­ливці без­пе­реч­но бу­ли нас­лані - чис­тим повітрям, по­езією чу­до­вої місци­ни, по­езією садків та гаїв. Усім за­ма­ну­лось співа­ти й ви­ли­вать по­етич­ну нап­ра­ву душ в співах та в гу­ках, та в гар­монії чу­до­вих арій.

    Панії посіда­ли ко­ло сто­ла. Ольга Павлівна по­на­ли­ва­ла чай в ста­ка­ни. Але співа­ки й гад­ки не ма­ли за чай. Во­ни знов роз­по­ча­ли сво­го навісно­го «Стрільця», по­чу­ва­ючи ши­ро­кий простір для своїх міцних та ду­жих гру­дей. Під гіллям груші, ос­то­ронь од сто­ла, во­ни вда­ри­ли го­ло­са­ми так, що спов­ни­ли гу­ком увесь са­док, ніби ве­ли­чез­ний те­атр. Го­ло­си розг­ля­га­лись і по сад­ку, і по оселі і лу­ною од­гу­ку­ва­лись, че­рез су­меж­ний з сад­ком вигін, в зе­ленім старім ліску, од­гу­ку­ва­лись і по дру­гий бік ви­го­ну на ви­со­ких п'ятьох ба­нях церк­ви. Лю­де спи­ня­лись на шля­ху й з ди­ва на­че очамріли та витріща­ли очі на са­док, звідкіль ішов який­сь не­чу­ван­нй чарівний спів.

    - Ну та й ре­пе­ту­ють! Ну та й ґвал­ту­ють, не­на­че до їх прис­ту­пає! - го­моніла ма­туш­ка до Софії Ле­онівни. - Ще доб­ре, що за­ма­ни­ла їх у са­док, бо в світлиці й вікна б по­лус­ка­лись.

    - Це во­ни не­на­че при­бу­ли на гаст­ролі, їм, ма­буть, все уяв­ляється, що во­ни на гаст­ро­лях, і на їх, ма­буть, най­шло сільське натх­нен­ня, бо в ме­не во­ни ніко­ли не ви­гу­ку­ва­ли так здо­ро­во, як оце ту­теч­ки в вас у сад­ку, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна.

    Нагупавшись та на­го­пав­шись до­нес­хо­чу, гості посіда­ли за стіл і хап­ки сьорба­ли чай якось нер­во­во, не­на­че ха­па­лись, поспіша­ючи в те­атр на служ­бу. На­пи­лись чаю й по­ча­ли роз­мов­лять про ар­тис­тичні й оперні спра­ви.

    Сонце за­хо­ди­ло, не­на­че па­да­ло в зе­ле­ну бе­зод­ню на да­ле­ких оче­ре­тах та га­ях. Пиш­но­та на ро­же­во­му за­ході, в синьому небі, на зе­ле­них лис­ню­чих лу­ках, в синій да­лечі лісів, на гор­бах знов вик­ли­ка­ла в співунів хіть до співів. Над­ворі бу­ло ти­хо, як у по­ко­ях. Шум та гам на селі сти­шу­вавсь і ніби за­ми­рав. Зе­ле­на зем­ля й синє не­бо не­на­че дріма­ли в ле­геньких сутінках. Над­ворі пот­рош­ку смер­ка­ло. Вечірня по­езія мах­ну­ла кри­лом над сад­ком, над річкою та зе­ле­ни­ми оче­ре­та­ми. По­топ­та­ний за­каб­лу­ка­ми ка­ну­пер та м'ята роз­ли­ва­ли па­хощі. Ре­зе­да ніби роз­ли­ва­ла тон­кий аро­ма­тич­ний со­лод­кий дух, що про­ми­ку­вавсь в повітря поміж гіллям. Співа­ки за­тяг­ли чу­до­вої арії в тріо. І чу­дові бу­ли їх співи не для публіки, а для се­бе! Скільки щи­ро­го по­чу­ван­ня, скільки по­езії ви­ли­ва­лось з їх мо­ло­дих душ під синім не­бом! То бу­ли щирі й по­етичні співи по­етич­них на вда­чу душ, співи щи­ро­го ар­тиз­ма й штучн­нцт­ва, а не співо­во­го бай­дуж­но­го ре­мест­ва, як здебільшо­го бу­ває в те­ат­рах на сцені, де час­то співці од­бу­ва­ють по­винність, як се­ля­ни од­бу­ва­ли ко­лись пан­щан­ну по­винність.


    І Софія Ле­онівна, і Ольга Павлівна, під по­ди­хом по­етич­но­го ве­чо­ра та співів, не­са­мохіть слу­ха­ли, не роз­мов­ля­ли, не­на­че зчамріли од співу. Во­ни обидві по­за­ду­му­ва­лись. Ольга Павлівна зітхну­ла. На той час во­на за­бу­лась і за гар­ми­дер в по­ко­ях, і за клопіт в пе­карні. Тихі ме­лодії, чарівні, як синє не­бо та ро­же­вий захід, на­ве­ли на кло­пот­ли­ву та за­по­пад­ну гос­по­ди­ню ти­ху за­ду­му й по­езію. В неї сер­це не­са­мохіть взру­ши­лось. Щось ми­ле, приємне за­во­ру­ши­лось в її серці, в її уяві. Їй чо­гось зга­да­лись і ніби при­вид­жу­ва­лись давніші ча­си, мо­лоді літа. Ніби про­май­ну­ли пе­ред нею чиїсь тіні, приємні, милі, як ті співи, і ніби ви­зир­ну­ли з дав­ни­ни. Задз­веніли чиїсь давні мо­лоді го­ло­си, не­на­че во­ни од­гу­ку­ва­лись з давньої дав­ни­ни її мо­ло­дих літ, ніби десь з не­ба. Во­на ніби по­чу­ла з да­ле­ко­го гаю, як там ще­бе­та­ли пташ­ки, співав со­ло­вей­ко, ку­ва­ла зо­зу­ля, - але десь да­ле­ко-да­ле­ко… І з тієї да­ле­кої да­лечі не­на­че на неї повіяло ду­хом зе­ле­ної вес­ни… Во­на згор­ну­ла ру­ки й за­ду­ма­лась, зга­ду­ючи свою мо­лодість, зга­ду­ючи по­езію сво­го діву­ван­ня.

    Софія Ле­онівна, хоч бу­ла черст­ва на по­чу­ван­ня, і собі за­ду­ма­лась. Во­на ди­ви­лась на мо­ло­денько­го Лев­ка, але… во­на вгляділа, ніби уяв­ки, в тінях ве­чо­ра чиїсь ве­ликі палкі й блис­кучі чорні очі. Май­ну­ли чиїсь густі чорні бро­ви. Во­на зга­да­ла кра­су­ня сту­ден­та, Нар­ки­са На­за­ро­ва, йо­го чорні очі, за­хи­щені дов­ги­ми ку­че­ря­ви­ми віями, зга­да­ла й зітхну­ла. Він був да­ле­ко од неї…

    Вона так са­мо зап­ро­шу­ва­ла й йо­го при­буть до неї в гості на се­ло на да­чу. І їй чо­гось в цей час за­ма­ну­лось, щоб він при­був оце за­раз, та­ки цього ве­чо­ра… щоб по­ди­виться на ті пишні очі оту­теч­ки, під цим зе­ле­ним гіллям, під ти­хим сяєвом вечірнього не­ба. Во­на на­са­мохіть зітхну­ла. По­езія співів, по­езія ве­чо­ра промк­ну­лась і в ма­теріальну ду­шу, і в сер­це цієї Мес­саліни під гілляс­тою гру­шею.

    А співа­ки до­во­ди­ли до кінця свої співи. Арія нап­рикінці пішла в піано, а далі в піаніссімо, ти­хе, делікат­не, за­ми­ра­юче. Співи не­на­че впа­да­ли в дрімо­ту і ніби за­си­па­ли од со­лод­кої вто­ми со­лод­ким сном, і вже лу­на­ли сна­ми мрій та чарів, зо­ло­тих, ле­геньких, як ма­ре­во, га­ря­чих літніх днів.

    Хазяйновита гос­по­ди­ня зас­лу­ха­лась і сиділа мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву. В її кло­пот­ливій душі все во­ру­ши­лись, як зо­лоті пас­ма ма­ре­ва, якісь приємні тіні, якісь милі згад­ки. Софії Ле­онівні стра­шен­но за­ба­жа­лось за­раз по­ба­чить чор­но­око­го кра­су­ня, за­ма­ну­лось, щоб він сто­яв ту­теч­ки під гілляс­тою гру­шею попліч з Лев­ком, щоб во­на мог­ла ди­ви­тись на ті ви­разні чорні палкі очі, ми­лу­ваться мо­ло­дим гар­ним ви­дом кра­су­ня.

    «Чи приїде ж то він до ме­не на се­ло? Ой, ко­ли б приїхав! А я ж йо­го зап­ро­шу­ва­ла, аж бла­га­ла!» -ду­ма­ла та га­да­ла мо­ло­да Софія Ле­онівна, роз­ки­да­ючи ду­ми та гад­ки за не­давній ми­нув­ший час у Києві.

    

III

    

    Після чаю ха­зяїн ви­тяг з шух­ля­ди в столі кар­ти й став про­хать ар­тистів пог­ра­ти. В ма­туш­ки аж у душі по­хо­ло­ло.

    «І де ж то клас­ти їх спать? І що сте­ли­ти їм, ко­ли в по­ко­ях і так пов­но гос­тей, не­на­че нап­ха­но!» -ду­ма­ла во­на, пе­ре­ми­ва­ючи по­суд.

    Але як не на­ма­гавсь отець Зіновій, ар­тис­ти од­ма­га­лись, бо самі доб­ре зна­ли, що їм не­ма де но­чу­вать. Та й най­ня­тий візник ха­павсь і не згод­жу­вав­ся но­чу­вать. Як тільки місяць підбив­ся вго­ру, ви­ще од лісу, ар­тис­ти поп­ро­ща­лись і виїха­ли з дво­ра.

    - А що, от­че Зіновію, - про­мо­ви­ла Ольга Павлівна ниш­ком до чо­ловіка, - за­ход­жуй­ся ли­шень швид­ше ко­ло шко­ли. До на­ших гос­тей, пев­но, наїжджа­ти­муть гості щод­ня. В нас в по­ко­ях гар­ми­дер, без­лад­дя. Наші гос­тоньки сплять сли­ве до півдня, а ля­га­ють опівночі. Ми не ви­си­паємось, най­мич­ки не­до­си­па­ють ночів і вже ремст­ву­ють. Пе­ре­водьмо швид­ше їх на но­ву гос­по­ду й на їх хліб: не­хай їх гості їздять до їх, а не до нас. Ти ж знаєш, що тут поб­ли­зу в око­лиці аж вісім опер­них ар­тистів, ще й ка­пельмей­стер пе­тер­бурзької опе­ри при­був оце до бра­та з жінкою. Як су­нуться усі з одвіди­на­ми до нас, та ще са­ме в жни­ва, то я збо­же­волію од кло­по­ту. Ще, мо­же, й пе­тер­бурзька ка­пельмей­стер­ша за­ду­має завітать до нас з одвіди­на­ми. Та ще, надісь, і про­фе­сор пе­тер­бурзької кон­сер­ва­торії приїде на ва­кації до­до­му в Канівщи­ну. Я не знаю, як і вітать тих про­фе­сорів, бо зро­ду й не ба­чи­ла їх. Мо­же, во­но щось та­ке завбільшки, як будлі-який князь або граф, чи що.

    - Зате ж мені ве­се­ло. Ото шко­да, що Завіновський та Чер­нявський поїха­ли! Був би оце в кар­ти пог­рав всмак. Са­ме підхо­жа партія, - го­во­рив отець Зіновій.

    - І доб­ре зро­би­ли, що до­га­да­лись та поїха­ли. Тобі тільки б ба­виться з ни­ми та ве­ре­щать. А на ме­не спа­дає усей клопіт і в по­ко­ях, і в пе­карні. В ме­не вже го­ло­ва хо­до­ром хо­де, а ти собі по­ход­жаєш та гу­каєш пісень з ран­ку до півночі. Он жни­ва вже по­чи­на­ються: сьогодні вже при­хо­ди­ли нас­то­ятелі на жи­то та на пше­ни­цю, щоб жа­ти за сніп.

    - Може, ти й прав­ду ка­жеш. Нас­то­ятелів на жи­то вже не прий­май: я вже зго­див на жи­то женців. Завт­ра сам пок­ли­чу майстрів до шко­ли, бо во­лос­ний для­ти­меться й одк­ла­да­ти­ме, хто йо­го зна й до­ки, -го­во­рив отець Зіновій.

    Другого дня зран­ня він пос­лав най­ми­та з во­зом при­вез­ти піску та гли­ни, сам пішов до майстрів, пок­ли­кав мурівщи­ка й уши­вальни­ка. Ма­зальниць на­пи­та­ли поб­ли­зу. Ар­тист щед­ро зап­ла­тив май­ст­рам з своєї ки­шені. Майстрі ки­ну­лись і за один день оче­пу­ри­ли шко­лу. Мо­ло­диці на­си­лу об­ми­ли баг­но на підлозі, не митій рік: і піском ша­ру­ва­ли, і но­жа­ми шкреб­ли, до­ки дошк­реб­лись до де­ре­ва. Че­рез день Фле­гонт Пет­ро­вич з жінкою роз­па­ку­ва­ли свої за­виніння, щоб роз­та­шу­ваться в школі з своїми ма­нат­ка­ми.

    Матушка поз­на­хо­ди­ла свої ци­цові білі завіси од вікон і по­чеп­ля­ла їх на вікна в школі. Пар­ти по­ви­но­си­ли тро­хи в сіни, тро­хи в повітку. В мен­шо­му по­кої Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла двоє ліжок. Більший клас став замість світлиці. Ма­шу при­ту­ли­ли в пе­карні, де взим­ку жив вчи­тель, кот­рий виїхав на літо ку­дись до батька. Ольга Павлівна по­на­да­ва­ла до­волі уся­ко­го по­су­ду і до печі, і для мочіння та пран­ня плат­тя, і до всього. Лев­ко та­ки ба­га­то до­поміг в ро­боті ко­ло вби­ран­ня по­коїв. Старі зчорнілі об­ра­зи, дав­но пе­ре­не­сені в шко­лу з ста­рої церк­ви, пе­ре­ми­ли й повіша­ли в світлиці. Ве­ли­кий ста­рий зчорнілий боз­на-ко­лишній об­раз Ноя й трьох синів теж об­ми­ли. Лев­ко ви­тер йо­го ци­бу­лею, - об­раз по­яснішав, і ду­же давнє гар­не ма­лю­ван­ня євро­пей­сько-польської шко­ли вис­ту­пи­ло яс­но й ви­раз­но. Об­раз був здо­ро­вецький, пос­таті бу­ли на­мальовані сли­ве на людський зріст. Ной, підвівши очі вго­ру, бла­гос­лов­ляв своїх синів, Си­ма й Афе­та, котрі пос­та­ва­ли нав­колішки й по­на­хи­ля­ли го­ло­ви. У Ноя бо­ро­да бу­ла на­мальова­на та­ка здо­ро­ва та ши­ро­ка, не­на­че ма­ляр при­че­пив йо­му до ли­ця сніп вівса. В Си­ма й Афе­та бо­ро­ди теліпа­лись такі завбільшки, як ку­делі білої вов­ни. Ці си­ни з біли­ми ку­де­ля­ми не­на­че присіли пе­ред Ноєм і щу­ли­лись; а се­ре­ду­щий Хам гор­до­ви­то стов­би­чив ос­то­ронь, на­мальова­ний ок­ре­ме, мов який­сь сто­ян, і був на­мальова­ний з чор­ни­ми ку­че­ря­ми, з ко­рот­кою, ніби па­ничівською ку­че­ря­вою борідкою. Батько й два си­ни бу­ли білі на ви­ду, з ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми, а Хам сто­яв чор­ний, не­на­че ци­ган, і витріщав здо­рові очі ку­дись в да­леч, набік, ще й дер­жав у руці якусь па­те­ри­цю, ніби ци­ган фай­ду. Ной сто­яв, ніби за­ку­та­ний в синє прос­ти­ряд­ло. Сим і Афет не­на­че по­на­пи­на­лись ро­же­ви­ми ряд­на­ми, а Хам нап­нув якесь об­чи­ка­не вузьке чер­во­не уб­ран­ня й сто­яв, мов ци­ганський джиґун з фай­дою в ру­ках. Над го­ло­вою в Ноя вид­но бу­ло на­пис ве­ли­ки­ми цер­ков­ни­ми бук­ва­ми: «Свя­тый и пра­вед­ный Ное». Цього Ноя по­че­пи­ли на стіні про­ти вікон.

    Левко й Фле­гонт по­чеп­ля­ли в двох кут­ках шко­ли верш­ки з ста­ро­давнього іко­нос­та­са з ста­рої церк­ви з різа­ни­ми про­зо­ри­ми ко­лон­ка­ми з ви­ног­рад­но­го лис­ту й синіми ки­тя­ха­ми ягод, а на по­куті по­чеп­ля­ли ряд­ка­ми старі зчорнілі об­ра­зи. Ма­туш­ка по­чеп­ля­ла пус­товітівські та кро­ле­вецькі руш­ни­ки на кіотах в двох кут­ках. Софія Ле­онівна по­на­во­зи­ла кар­та­тих пла­хот, по­завішу­ва­ла ни­ми де­які вікна й по­розс­те­ля­ла замість ки­лимків: во­на лю­би­ла пістряві та квітчасті перські ма­терії.

    Школа побіліша­ла, пок­ра­ща­ла й по­ве­селіша­ла, але ду­же ски­да­лась на який­сь цер­ков­ний му­зей або цер­ков­не «древ­нех­ра­ни­ли­ще», пов­не уся­ких ста­ро­давніх об­разів та збляк­лих пар­че­вих тка­нок. На стінах в школі нігде не бу­ло вид­но ні ге­ог­рафічних карт, ні гло­бу­са; нігде не бу­ло ані однієї кни­жеч­ки. Тільки де­ше­вий стінний го­дин­ник теліпавсь на стіні з однією ги­рею та стримів на шафі один здо­ро­вий ста­росвітський плис­ко­ва­тий ка­ла­мар з утк­ну­тим пе­ром. І це ста­ро­давнє зна­ряд­дя так са­мо не­на­че бу­ло да­но в му­зей якимсь давнім па­ро­хом ще за часів па­ну­ван­ня Польщі на Ук­раїні, бо ці місця за­раз на південь од Ва­силько­ва ще так не­дав­но на­ле­жа­лись до Польщі. Ка­ла­мар був та­кий завбільшки, як ті тик­ви-гар­бу­зи, що теліпа­ються в про­чан ко­ло по­яса з во­дою в до­розі до Києва.

    Переноситься за­раз в шко­лу не схотіли: підло­га бу­ла мок­ра як хлющ. Од підло­ги па­ру­вав який­сь важ­кий дух, на­че сморід. В школі тхну­ло ніби кізя­ка­ми та за­го­ро­дою, бо хлопці на­но­си­ли на підош­вах кізяків, що вси­са­лись в дош­ки цілий рік. По­од­чи­ня­ли усі не по­за­би­вані вікна, по­од­чи­ня­ли настіж усі двері. Ма­ша, як го­ро­дян­ка, аж но­сом кру­ти­ла, по­ход­жа­ючи по пе­карні. Пос­та­но­ви­ли пе­ре­но­си­тись дру­го­го дня вранці, і усі гур­том вер­ну­лись че­рез го­род до­до­му.


    Тільки що во­ни увійшли з то­ку на подвір'я, в од­чи­нені во­ро­та в'їхав му­жицький кінський віз. Сусіда Грицько ньокав на коні. На прос­то­му возі, на со­ломі, сидів біля­вий пан. Ко­ло йо­го сидів ма­ленький хлоп­чик, схо­жий на йо­го, а в но­гах стриміла здо­ро­ва влов­ча кла­по­ву­ха со­ба­ка з здо­ро­ви­ми каш­та­но­ви­ми ву­ха­ми. А ко­ло со­ба­ки сто­яли чи­малі кар­ти­ни, при­ту­лені збо­ку, за­ви­нуті в прос­ти­ряд­ло. Ко­ло па­на збо­ку ле­жа­ла віолон­чель, так са­мо за­ви­ну­та в па­ру­си­но­вий мішок.

    - Що це та­ке до нас їде? Чи який­сь по­до­рожній чех-му­зи­ка з бан­ду­рою, чи що? - ска­зав отець Зіновій.

    - От і доб­ре! Ма­ти­ме­мо обід з му­зи­ка­ми, - обізвав­ся ар­тист. - Це який­сь му­зи­ка, пев­но, сур­га­ниться в Київ, ма­буть, в літній са­до­вий ор­кестр.

    - Але що ж то в йо­го за плис­ко­ва­та ко­роб­ка стоїть, при­ту­ле­на до по­луд­раб­ка? - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Мабуть, якісь цим­ба­ли або жінчи­на ар­фа. Пев­но, і йо­го жінка трун­ди­кає на цим­ба­лах в ор­кестрі. А мо­же, - ска­зав отець Зіновій - і не встиг скінчить, бо всі впізна­ли, хто приїхав.

    - Чи це ти, Льоню! - гук­ну­ла до йо­го зда­ле­ки ма­туш­ка.

    - А хіба ж ти ме­не не впізна­ла? Це ж я приїхав на гаст­ролі в ваші Ми­ки­тя­ни і до те­бе, сест­ро, в гості, і до шко­ли на да­чу до ар­тис­та, - гук­нув з во­за Ле­онід Се­ме­но­вич Ла­годзінський ни­зо­вим хрип­ким ба­сом.

    - Ти нап­нув відло­гою го­ло­ву так, що тільки тво­го но­са вид­но, а я те­бе й не впізна­ла зда­ле­ки, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Го-го-го! Здо­рові бу­ли, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! Де це ви доп'яли та­ку фа­ра­оно­ву колісни­цю? - гук­нув ве­се­ло отець Зіновій.

    - В містеч­ку. За­те ж фа­ра­оно­ва колісни­ця не до­ро­га. Мож­на нею хоч со­рок рік ка­тать по сте­пах аравійських слідком за Мой­сеєм. Не до­ро­го кош­ту­ва­ло б і со­ро­калітнє ти­нян­ня по пус­тині, - го­во­рив по­ва­гом Ле­онід Се­ме­но­вич. став­ши на ввесь ви­со­кий зріст на возі в ши­ро­ко­му до­рожньому па­ру­си­но­во­му пальті з гост­рим узи­рем відло­ги на го­лові, не­на­че він нап­нув на го­ло­ву во­ро­чок для си­ра. Він в цьому уб­ранні ски­дав­ся на ченців XI віку, яких ма­лю­ють на об­ра­зах.

    - Що ж то в вас ко­ло ко­зел? Чи гус­ла, чи цим­ба­ли? - спи­тав отець Зіновій, охо­чий до жартів.

    - Та то ж я привіз тобі, Олю, дві кар­ти­ни. Ад­же ж ти ко­лись про­си­ла ме­не на­ма­лю­вать тобі дві кар­ти­ни, - обізвав­ся гість по­ва­гом.

    - Aгa! Пам'ятаю. Спа­сибі. Та оце такі здо­рові кар­ти­ни на­ма­лю­вав для ме­не?

    - Атож! Щоб бу­ло що при­най­мні чеп­лять на стіни. Я не люб­лю ма­лю­вать дріб'язку.

    Гість зліз по­волі з ви­со­ко­го во­за й плиг­нув до­до­лу, дер­жа­чись за на­люш­ник та кінчик стя­ге­ла в по­луд­раб­ку. Він зсу­нув відло­гу й по­чав щільно та міцно цілу­ваться пе­редніше од усіх з сест­рою, а далі з усіма.

    - Чи це ти, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, ще не на дачі в се­бе? не в школі? - спи­тав гість.

    - Та там та­кий сморід, що аж у носі кру­те, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й теж цмок­ну­ла йо­го в що­ку.

    - А я оце ду­мав по­буть тро­хи в Олі, тро­хи в вас на дачі, до­ки бу­день, а в су­бо­ту чкур­нуть до батька, бо я одп­ро­сив­ся на два тижні до рідні, - го­во­рив гість.

    - То й по­бу­деш і в нас на дачі. Ми, надісь, завт­ра й пе­ре­бе­ре­мось, як шко­ла тро­хи вис­мер­диться, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і зняв хлоп­чи­ка з во­за, поцілу­вав і пос­та­вив долі.

    Собака плиг­ну­ла з во­за са­ма. Отець Зіновій взяв у ру­ки віолон­чель та кар­ти­ни, і всі гур­том пішли в по­кої. З по­коїв вис­ко­чив ар­тистів се­тер і на­че з ди­ва витріщив очі на при­ве­зе­ну со­ба­ку: де ти, мов, взя­лась та­ка гар­на та пиш­на в оцій глу­шині?

    Прихожа за­шуміла од на­тов­пу. Гос­по­ди­ня бу­ла ра­да бра­то­во­му приїзду, бо брат був ве­се­лий, роз­ва­жав її в сільській глу­шині, ще й привіз чу­до­ву прик­ра­су на стіни. Увійшли в по­кої, тро­хи по­ба­ла­ка­ли й по­жар­ту­ва­ли. Гос­по­ди­ня за­раз зап­ро­си­ла усіх в сто­ло­ву на обід, бо зна­ла, що брат здо­ро­живсь і, пев­но, в йо­го й ріски в роті не бу­ло од раннього ран­ку. Во­на зна­ла, що цей ар­тист був, як пти­ця не­бес­на, що він ніко­ли не бе­ре з со­бою по­жив­ку в до­ро­гу; зна­ла, що в йо­го зайві гроші не­на­че му­ля­ли йо­му в ки­шені. І справді, щоб збу­тись цього кло­по­ту, він завж­ди нак­ли­кав до се­бе в гості півчих з уря­довців, пив з ни­ми в то­ва­ристві чай, ста­вив їм мо­го­ричі й гай­ну­вав зайві гроші до реш­ти. Ар­тист лю­бив ве­се­ле то­ва­рист­во, лю­бив до глу­пої ночі сидіть з гістьми, ви­пи­ва­ти по чарці й щось те­ре­ве­нить або ко­гось прис­тав­лять та пе­ред­раж­ню­ва­ти. Він тро­хи ски­нувсь на ста­росвітську лю­ди­ну.

    Леонід Се­ме­но­вич встав і поп­рос­ту­вав до сто­ло­вої. Ви­со­кий на зріст, рівний ста­ном, з чи­ма­ли­ми тем­но-сіри­ми очи­ма, з ку­де­лею ру­со­го цуп­ко­го, як дріт, во­лос­ся на го­лові, що спа­да­ло хви­ля­ми аж на плечі, він черк­нув­ся об одвірок ни­зеньких две­рей тією дро­тя­ною ку­де­лею і за­раз вти­рив очі в гра­фин з горілоч­кою. Отець Зіновій знав за йо­го смак і по­час­ту­вав здо­ро­вецькою чар­кою. Дру­гу чар­ку пат­ла­тий ар­тист на­лив вже сам і вки­нув її в рот, ще й збляклі повні гу­би навіщось всмок­тав у рот.

    - Олю, сер­це, чи не­ма пак у те­бе свіжо­го са­ла, та ще й по­че­ре­ви­ни, щоб за­ку­сить? Люб­лю са­ло, як ци­ган. Не­ма смачнішо­го заїдку після горілки, як са­ло.

    - Є, є! Де вже пак, щоб на селі не бу­ло са­ла. Вже що-що, а са­ло є. Ад­же ж я тобі ко­лись сла­ла в Пе­тер­бург по пошті шмат­ки свіжої по­че­ре­ви­ни, - ска­за­ла Ольга Павлівна, і пішла до ша­фи, та й пос­та­ви­ла на стіл по­лу­ми­сок з чет­вер­ти­на­ми свіжо­го са­ла.

    - От і спа­сибі тобі! Чу­до­ве са­ло! От по­ку­шай, Фле­гон­те! Пам'ятаєш, як ми бу­ло при­не­се­мо з пош­ти оцю за­по­розьку харч та ра­ди са­ла за­раз смик­не­мо по чарці та й за­ку­сюємо? Без са­ла я б про­пав в Пе­тер­бурзі, - го­во­рив з по­ва­гом ни­зо­вим ба­сом Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Флегонт Пет­ро­вич не осміхнувсь, а якось роз­тяг свої ро­жеві пов­ненькі ус­та, гарні, як у пан­ни, і собі прос­тяг ру­ку до са­ла.

    Леонід Се­ме­но­вич не був зро­ду ду­же прос­тий, та в сто­лиці труд­но бу­ло й спрос­титься. Але він лю­бив уда­вать з се­бе лю­ди­ну прос­ту, навіть ста­росвітську, лю­бив уда­вать давнього за­по­рож­ця або по­важ­но­го се­ля­ни­на і завсігди го­во­рив ук­раїнською мо­вою. Але ча­сом в цій прос­тоті тро­хи пе­ре­бор­щу­вав. Уся­ких са­ло­но­вих це­ре­моній та панькан­ня він не лю­бив і вва­жав на їх, як на панські ви­гад­ки та вит­ре­беньки. За­га­лом ска­зать, він не­на­че прис­тав­ляв­ся прос­тою лю­ди­ною, не­на­че грав роль се­ля­ни­на пов­сяк­час і в се­бе вдо­ма, і в гос­тях. Він мав ве­ли­кий по­тяг до співів та мальовницт­ва, по­ки­нув на­уку всемінарії вже в ви­що­му класі, поїхав в Пе­тер­бург і за­пи­савсь у кон­сер­ва­торію. В вольні дні він хо­див в мальовни­чу шко­лу, що при Ака­демії ху­до­жеств, і пот­ро­ху вчивсь ма­лю­вать. Ще змал­ку він не лю­бив кни­жок, але за­те сли­ве цілі довгі дні влітку сидів за мольбер­том, змальову­вав ске­листі бе­ре­ги по Росі та чу­дові по­етичні за­ку­точ­ки з надз­ви­чай­ною для хлоп­ця тер­пе­ливістю. Був­ши в кон­сер­ва­торії, він виб­рав собі віолон­чель, бо в кон­сер­ва­торії, окрім співів, кож­ний сту­дент по­ви­нен ще пот­ро­ху вчиться гра­ти на будлі-яко­му інстру­менті. Ле­онід Се­ме­но­вич виб­рав собі віолон­чель, як інстру­мент не­за­вальний, щоб мож­на бу­ло брать з со­бою на се­ло, приїжджа­ючи в Канівщи­ну до батька на ва­кації.

    Але на йо­го без­та­лан­ня, після ви­хо­ду з кон­сер­ва­торії в йо­го зба­вив­ся го­лос: став тро­хи хрип­кий та сип­кий. В оперні солісти він вже не го­дивсь і спо­чат­ку му­сив ста­ти за хо­рис­та. Пла­та бу­ла ма­ла, а ро­бо­ти й тя­га­ни­ни бу­ло ба­гацько. Він на­пи­тав собі місце ре­ген­та та вчи­те­ля співу в од­но­му місті під Моск­вою, але не­за­ба­ром пос­ва­рив­ся з со­бор­ним про­то­по­пом і з ди­рек­то­ром, пе­рей­шов у дру­ге місто, а далі в третє. Йо­го скрізь зна­ли як не­по­мир­ли­во­го та упер­то­го чо­ловіка, а на­чальство не лю­би­ло йо­го за те, що він ос­ту­пав­ся за ма­лих півчих, кот­рих по­га­но хар­чу­ва­ли со­борні еко­но­ми. Че­рез це він скрізь за­во­див­ся й гриз­ся з про­то­по­па­ми. Він ко­рив­ся гімназіальним ди­рек­то­рам до­ти, до­ки во­ни по­во­ди­лись з ним, як з рівнею. Але як тільки на­чальни­ки по­во­ди­лись з ним, як з за­леж­ним од їх слу­гою, він за­во­див­ся з ни­ми, сва­ривсь і за­раз за­би­рав свої ма­нат­ки та й тікав на інше місце.

    В той час він слу­жив за ре­ген­та в Києві в архієрей­сько­му хорі і в двох гімназіях за вчи­те­ля співу. В ос­танній рік йо­го вчен­ня в кон­сер­ва­торії Фле­гонт Пет­ро­вич при­був до Пе­тер­бур­га й за­пи­сав­ся в кон­сер­ва­торію. Зем­ля­ки поєдна­лись, поб­ра­та­лись на чужій чу­жині й ста­ли ве­ли­ки­ми при­яте­ля­ми, а зго­дом во­ни ста­ли ще й сва­та­ми.

    - Одже ти, Льоню, нічо­го не пи­сав нам за свою жінку. Чи вер­ну­лась пак во­на з Пе­тер­бур­га, чи й досі там бай­ди­кує? - спи­та­ла ма­туш­ка в бра­та.

    - Ще б пак пи­сав за та­ку Ме­ле­герію Сул­танівну! Чи вар­то ж за неї пи­са­ти? Дав їй опрічний паш­порт, та й не­хай собі ти­няється по сто­ли­цях, ко­ли пішла в світи. Цур їй, пек їй!

    - Невже ти та­ки на­ва­живсь розійтись з нею? - спи­та­ла сест­ра з спо­чу­ван­ням до бра­то­во­го го­ря.


    - Атож! Як же я жи­ти­му вкупі з нею, ко­ли во­на сли­ве що­ве­чо­ра при­би­рається, при­ли­зується й хо­де на пле­бей­ські ба­ли в Царський сад, в Ша­то. А з балів вер­тається в третій го­дині, ще й якісь ка­ва­ле­ри завж­ди при­во­дять її до­до­му. В ос­танній раз, як во­на че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом, ди­ти­на прибігла та й при­па­ла їй до колін. А во­на як пхну­ла хлоп­ця, то він по­ко­тив­ся, як цу­це­ня, і об стіну вда­ривсь. Не прий­му я її. Та й во­на, надісь, не схо­че вер­таться до ме­не, бо в сто­ли­цях ве­селіше й догідніше жит­тя для та­кої осо­би, - ска­зав він з осміхом.

    Леонід Се­ме­но­вич оповідав за це своє го­ре з смішка­ми й жар­та­ми. Це бу­ла йо­го звич­ка. За все, навіть за свою жінку, за своє ли­хо, він го­во­рив з жар­та­ми, хоч під ти­ми жар­та­ми хо­ва­лось го­ре, хо­ва­лась дра­ма йо­го жит­тя. Сест­ра зітхну­ла. Фле­гонт Пет­ро­вич за­ду­мавсь. За­ду­мавсь і ве­се­лий отець Зіновій. Усімбу­ло шко­да ро­ди­ча. Ле­онід Се­ме­но­вич був ес­те­тик од насіння й до коріння ще змал­ку; він ду­же лю­бив гарні цяцьки, гар­ненькі кар­тин­ки, кольорові пи­сан­ки. За гроші, що батько да­вав на гос­тинці, він тоді ще, як був ма­лим, ку­пу­вав кар­тин­ки та усякі ма­люн­ки, та хус­точ­ки, де бу­ли ви­биті гарні квітки, тюльпа­ни та маківки. Усе гар­не та квітчас­те на­ди­ло йо­го до се­бе ще змал­ку. Наг­лядівши біля­ву кра­су­ню десь у Тулі, він навіть і не роз­пи­ту­вав га­разд про неї й за­раз оже­нив­ся, бо вва­жав тільки на її гар­ну вро­ду, а про її вда­чу навіть не пи­тав ні в ко­го. «Хоч під лав­кою, аби жи­ти з гар­ною па­нян­кою; хоч під дро­ва­ми, аби жи­ти з чор­ни­ми бро­ва­ми», - ка­же ук­раїнська на­род­на при­каз­ка. І він вчи­нив по при­казці. При­род­же­на ес­те­тичність, при­род­же­ний по­тяг до всього гар­но­го, до кра­си й за­па­гу­би­ла йо­го вік. Йо­го жінка бу­ла пе­ще­на, ма­за­на кра­су­ня, бу­ла гар­на жи­во­ти­на, а не лю­ди­на. В неї, по­тай і не по­тай од чо­ловіка, тяг­ся ро­ман за ро­ма­ном, ли­цян­ня за ли­цян­ням, до­ки за це не пішла чут­ка по всіх усю­дах і дійшла й до чо­ловіка.

    - То ти роз­по­чи­най діло за розвід. Візьми та роз­ве­дись з нею, то й ли­ху бу­де кінець, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Коли ж во­на не згод­жується, а си­лу­вать її не мож­на ж. Пев­но, має на думці по­ка­зиться, по­ки мо­ло­да кров грає, а як підтоп­четься, то й вер­неться до ме­не. Але я її зро­ду-звіку не прий­му. Во­на ме­не зра­ди­ла, за­на­пас­ти­ла ме­не й ос­то­гид­ла мені, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Це ви так тільки го­во­ри­те. Од­же ж прий­ме­те, як­во­на приїде до вас, - ска­зав отець Зіновій.

    В сірих яс­них Ле­онідо­вих очах блис­ну­ло щось гост­ре. Стальовий блиск миг­нув і зник в од­ну мить. Він був упер­тий, зав­зя­ту­щий і невб­ла­ган­ний і за оби­ду й крив­ду не да­ру­вав ніко­му.

    - Як приїде до ме­не, то й піде ту­ди, де й бу­ла, ко­ли їй за­ва­ди­ло в Києві; а я не стерп­лю та­кої оби­ди, -ска­зав він з осміхом.

    - Це ви тільки так го­во­ри­те. «Як бу­де ка­ят­тя, то бу­де й во­рот­тя», - ска­зав отець Зіновій.

    - Ой смач­ний же в те­бе, Олю, борщ з ку­ря­ти­ною! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич, по­куш­ту­вав­ши бор­щу з тарілки. - Не­ма в світі смачнішо­го наїдку, як са­ло та си­тий доб­рий борщ. Оце так ко­зацька їжа! Оті со­ло­денькі пот­ра­ви, оті пун­ди­ки та ла­го­мин­ки - то все на­че тра­ва. Як дві тарілки бор­щу, то я вже й по­обідав. Цим я тільки й жив­люсь.

    І справді, він виїв дві тарілки бор­щу й потім ще з'їв шма­то­чок пе­чені, а до третьої пот­ра­ви й не до­тор­кав­ся. За­раз по обіді Ле­онід пішов у при­хо­жу, роз­ку­тав з прос­ти­ряд­ла кар­ти­ни, вніс у світли­цю й пос­та­вив на ка­напі про­ти вікон. Кар­ти­ни бу­ли здо­рові й гар­ненькі. На одній бу­ли на­мальовані дівча­та, що тан­цю­ва­ли ко­зач­ка під ворітьми ко­ло сад­ка; на другій бу­ло на­мальова­но озе­ро й Альпи, а над озе­ром на бе­резі сто­яв бу­ди­нок, де на лавці сиділи панія й пан, а ди­ти­на ніби за­ди­ви­лась на во­ду, дер­жа­чи ляльку в ру­ках.

    - Олю! - гук­нув ар­тист на всі по­кої ни­зо­вим ба­сом. - А йди ли­шень сю­ди та по­ди­вись на кар­ти­ни!

    Ольга Павлівна шви­денькою хо­дою увійшла в світли­цю й ки­ну­лась до кар­тин, бо так са­мо, як і він, ду­же лю­би­ла кар­ти­ни.

    - Оця мені спо­добніша: я люб­лю озе­ра та го­ри, а оті дівча­та та ло­бурі па­руб­ки хоч і гар­но на­мальовані, але нам, се­ля­нам, во­ни нев­ди­во­ви­жу, бо ми їх щод­ня ба­чи­мо. Та яка ж кра­са і в тих со­яш­ни­ках та пшінці, он­деч­ки за ти­ном? - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Потривай ли­шень, ось я ви­не­су їх надвір в са­док, а ти по­ди­вись на їх у вікно, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Він ухо­пив обидві кар­ти­ни, пішов у са­док і по­че­пив на суч­ках на виш­нях. Кар­ти­ни пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­да в озері аж лисніла. Хвильки на бе­резі аж біліли. Дівча­та й хлопці не­на­че сміялись і ма­нячіли, ніби ма­ленькі ляльки, по­начіплю­вані в зе­ле­но­му гіллі.

    - Чи ви їх про­даєте, чи дур­но роз­даєте? - спи­та­ла Софія Ле­онівна в ма­ля­ра.

    - Я їх вже по­на­во­зив бра­там чи­ма­ло, а в се­бе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клю­ну­ти. Ко­ли во­ни вам спо­добні, то я й вам щось на­ма­люю. Про­да­ва­ти якось ніяко­во, і та­ки шко­да, та ще як мені сю­жет ду­же при­па­де до впо­до­би. А вольно­го ча­су в ме­не так ба­гацько, щой­ого ніку­ди діва­ти. Які вам до впо­до­би? Чи дівча­та та хлопці, чи Альпи? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Софії Ле­онівни, за­па­лю­ючи папіро­су.

    - Обидві гарні. Я люб­лю й дівчат та хлопців… - про­хо­пи­лась во­на й тро­хи не ска­за­ла, - і сту­дентів, - але якось вдер­жа­лось сло­во на кінчи­ку язи­ка.

    Він ро­бив папіро­си й пах­кав раз у раз, не пе­рес­та­ючи, та все щось го­во­рив, про щось оповідав. Папіро­са гас­ла, а він знов тер сірнич­ки та її за­па­лю­вав, все пах­кав без­пе­рес­тан­ку та все го­во­рив. Він роз­ка­зу­вав за ар­тистів або за уся­ких ре­гентів, за хо­ри, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої роз­мо­ви в йо­го не бу­ло. Ця од­нобічність роз­мо­ви ски­да­лась на мо­но­манію і зго­дом об­ри­да­ла так, що всім, а більш од усього націям, бу­ла не­ви­держ­ка йо­го слу­хать, і во­ни втіка­ли з світлиці. Як він був ве­се­лий, то лю­бив оповідать ще й пе­ред­раж­ню­ва­ти ті осо­би, за кот­рих го­во­рив. Це пе­ред­раж­ню­ван­ня він так штуч­но уда­вав, не­на­че й справді грав будлі-де на сцені в те­атрі.

    - Як же ви там жи­ве­те в Києві? Чи добрі до вас ченці? - спи­тав отець Зіновій.

    - Поки що во­ни до ме­не добрі, але я до їх не ду­же доб­рий. Тільки еко­ном на півчеській, отой отець Паф­нутій, вже мені тро­хи ос­то­гид. Ко­ли не прий­ду справ­лять півчу, він усе стов­би­че в две­рях, або підслу­хає під две­ри­ма, або за­зи­рає в двері з-за одвірка. Після співки оце ся­ду та й ба­ла­каю з ве­ли­ки­ми півчи­ми, най­ня­ти­ми дрібни­ми уря­дов­ця­ми з кан­це­лярій, а він усе ви­со­вує сво­го гост­ро­го но­са з-за одвірка, підслу­хає, про що ми ба­ла­каємо, та підгля­дає, чи не стоїть ча­сом в нас пляш­ка на столі. Оце по­зав­чо­ра якось си­ди­мо, та й за­ба­ла­ка­лись до смер­ку. Ко­ли див­люсь, аж з-за одвірка вже ви­со­вується йо­го дов­га ключ­ка, не­на­че жу­ра­вель ви­со­вує сво­го дзьоба. По­ка­же дзьоба та й схо­вається, А ми все си­ди­мо та ба­ла­каємо. Він, пев­но, не втерпів, од­хи­лив дру­гу по­ло­вин­ку две­рей…

    Леонід Се­ме­но­вич схо­пив­ся з місця, на­ла­пав на сто­ли­ку-ко­син­чи­ку в кут­ку ста­ру ба­тю­щи­пу скуфію, по­чим­чи­ку­вав в кабінет, надів скуфію, на­ки­нув на­опаш­ки ба­тю­щин каф­тан, за­ки­нув пат­ли за ву­ха, сту­лив до­ло­нею не­ве­лич­ку борідку, згор­нув навх­рест ру­ки на гру­дях і по­чав виг­ля­дать з-за одвірка: ви­су­не го­ло­ву та й схо­вається. Потім по­ма­ле­сеньку, не­на­че зак­ра­да­лась ли­си­ця до ку­рей, увійшов у двері, згор­бив­шись та скор­чив­шись в три по­ги­белі, ще й сту­пав на ході навш­пиньки. Він роз­тяг гу­би сли­ве до вух і так змінив свою пос­тать та обвід ли­ця, що й справді ски­нувсь на яко­гось мо­нас­тирсько­го шпи­гу­на-сли­ма­ка.

    Всі за­ре­го­та­лись. Навіть по­важ­на Софія Ле­онівна засміялась. Ле­онід Се­ме­но­вич був та­ки доб­рий шту­кар і вмів ду­же штуч­но уда­вать уся­ких лю­дей уся­кої верст­ви.

    - Господи Іісу­се Хрис­те, по­ми­луй нас! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич то­неньким підлес­ли­вим го­лос­ком. - Чи все в вас га­разд?

    - Амінь! Усе га­разд, усе! Тільки не­ма по чарці після співки, щоб гор­тань про­мо­чить, - вже гук­нув Ле­онід Се­ме­но­вич ба­сом і вип­рос­тавсь на ввесь зріст.

    - По на­шо­му ус­та­ву це не по­ла­гається, хіба тільки в ве­ликі свят­ки в тра­пезі по­ла­гається по одній кра­со­вулі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, знов згор­бив­шись та підсо­ло­див­ши го­лос.

    - А я ду­маю: дай на­ля­каю оцього неп­ро­ха­но­го наг­ля­да­ча, - за­го­во­рив він вже своїм го­ло­сом. - Та обер­нувсь до вікна, заг­ля­нув та як гу­ко­ну ніби з ди­ва: «Отець Паф­нутій! Он отець намісник іде в кло­буці; ко­ли в кло­буці, то це він, пев­но, хо­де по чер­не­чих келіях». Як стре­пе­неться мій шпи­гун, як шуг­не в двері! - «Ой, гос­по­ди Іісу­се Хрис­те! А в ме­не ж на столі пляш… Бу­ли в гос­тях сусіди ієро­мо­на­хи», - ка­же він з пе­ре­ля­ку. В йо­го, ма­буть, са­ме тоді сто­яли на столі пляш­ки з на­лив­ка­ми, бо він ду­же лю­бе на­лив­ки. Аж тут і справді в сінці при­сур­га­нивсь о. намісник. Лед­ве не­се свою си­ту глад­ку осо­бу.

    Леонід Се­ме­но­вич на­ки­нув на го­ло­ву бри­ля, що ле­жав на фор­теп'яні, вер­нувсь в кабінет, вхо­пив сест­ри­ну чор­ну хуст­ку, що висіла на стільці, нап­нув її на бриль, ніби чер­не­чу намітку, вип­рос­тавсь на ввесь зріст, за­дер го­ло­ву, вип­нув че­ре­во, на­пин­дю­чивсь і по­ва­гом увійшов у двері. Кінці хуст­ки ко­ли­ва­лись та мет­ля­лись по обид­ва бо­ки. В йо­го в од­ну мить ніби ви­рос­ло та­ке че­ре­во, не­на­че він підмос­тив під каф­тан діжу з тістом. Сту­пив­ши по­ва­гом кільки сту­пенів, він ко­ли­вавсь на обид­ва бо­ки, ще й при­дер­жу­вав обо­ма ру­ка­ми пу­зо, цей осе­ре­док чер­не­чої ва­ги й вар­тості.


    - А ви, от­че Паф­нутію, тут? - гук­нув він низьким ба­сом, ніби го­ло­сом си­то­го й глад­ко­го чер­нецько­го на­чальни­ка.

    Постать бу­ла та­ка смішна, та­ка хи­мер­на, що всі ре­го­та­лись, аж сльози вис­ту­пи­ли з очей. Мет­ля­лись кінці хуст­ки, ко­ли­ва­лось і че­ре­во. Уся здо­ро­ва пос­тать не­на­че хи­та­лась на но­гах од ве­ли­кої ва­ги чер­не­чо­го че­ре­ва.

    - А ви, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, на співці? - про­мо­вив він до ме­не з по­ро­га.

    - А тут, - ка­жу. - От і доб­ре, що я зострівся з ва­ми. Мої півчі наріка­ють, що їх го­ду­ють пісним бор­щем з ло­бо­дою та з тар­ха­на­ми… А він до ме­не: «Та то во­ни ви­га­ду­ють! В мо­нас­ти­рях спа­са­ються не тар­ха­ни, а ченці та спа­се­ни­ки-про­ча­ни, та лю­де божі. Цьому неп­рав­да», - ка­же він до ме­не та й го­ло­вою затріпав, аж намітка за­ко­ли­ва­лась.

    І Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­зав, як намісник затріпав го­ло­вою. Кінці хуст­ки за­теліпа­лись, не­на­че він за­ма­хав здо­ро­вецьки­ми ву­ха­ми. Вий­шло та­ке смішне опу­да­ло, що ма­туш­ка аж по­ко­ти­лась на ка­напі од ре­го­ту. Софія Ле­онівна. по своїй вдачі здерж­ли­ва та по­важ­на, не мог­ла на цей час здер­жаться й за­ре­го­та­лась на всю світли­цю. Діти аж ви­ща­ли од ре­го­ту.

    - Он скинь оту намітку, бо вмру од сміху! Цур тобі, пек тобі, як розсмішив ме­не! - го­во­ри­ла сест­ра, аж чер­во­на од ре­го­ту.

    - Що це ви ви­га­дуєте на нас? Я, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, чув це про вас не впер­ше. Це якась пе­ня на нас, та ще й на­да­рем­на, якась на­мо­га, якась при­че­па, хто йо­го зна й за що. Я бу­ду жаліться на вас архієреєві. По­ба­чи­мо, хто виг­рає, а хто прог­рає. Не бу­де Га­ля, то бу­де дру­гая, - гримів Ле­онід Се­ме­но­вич докірли­во ба­сом на всю світли­цю та все тріпав хуст­кою, не­на­че пей­са­ми.

    Сестра схо­пи­лась і зня­ла з йо­го ту хуст­ку. В неї од ре­го­ту вис­ту­пи­ли сльози з очей.

    - Гляди лиш, щоб тобі та намітка ча­сом не пош­ко­ди­ла, - ска­за­ла сест­ра.

    - Ого! не­хай тільки ме­не за­че­пе. Я вти­рав но­са кра­щим од йо­го пся­юхам; ут­ру но­са й йо­му. Не зля­кав­ся я йо­го й не бо­юсь.

    - «Не бійсь, та сте­ре­жись», - ка­жуть в при­казці. Він мо­же вам пош­ко­дить, - обізвавсь отець Зіновій.

    - Нехай шко­де! не ду­же-то мені зав­го­рить! Не я шу­каю місця, а місце шу­кає ме­не. Я вже чув, що цей на­хаб­ний ка­лу­гер вже підстав­ляє мені під но­ги стільчи­ка, де тільки змо­же. Але я йо­му цього не по­пу­щу й не по­да­рую ніза­що.

    По йо­го очах бу­ло вид­но, що він і справді не лю­бе ніко­му по­пус­ка­ти й да­ру­вать. Сест­ра зна­ла, що він ніко­му й ніко­ли не да­ру­вав і че­рез це му­сив час­то мінять служ­бу. Во­на од­ра­зу ущух­ла й за­мовк­ла. За­мовк­ли усі, тільки діти в кут­ку ще ве­ре­ща­ли й пус­ту­ва­ли по­ти, по­ки ма­тері не впи­ни­ли їх і не вип­ро­ва­ди­ли в са­док.

    Леонід Се­ме­но­вич сів у крісло, за­па­лив папіро­су й по­чав оповідать і за своїх на­чальників, і за ар­тистів-співаків, і за вся­ких ре­гентів. Він бу­ло як поч­не ці оповідан­ня, то вже не спи­ниться. Оповідан­ня тяг­лись без кінця од­но за дру­гим та все за співи, та за співців. За інші речі та за інших лю­дей він не лю­бив роз­мов­лять. То бу­ла в йо­го ніби якась од­но­бочність вдачі, мо­же, й манія.

    - В По­дольсько­му хорі те­пер ре­ген­тує якась ви­мо­че­на в ква­су кис­ли­ця, бо й мор­доч­ка в йо­го, як кис­ли­ця. Це ле­да­що пе­ре­ма­ни­ло в ме­не оце не­дав­но два ба­си. А са­мо ма­ле, дрібне та за­ниділе, нуж­ден­не, мир­ша­ве, але за­вис­не, зле та оп­риш­ку­ва­те! Як справ­ляє хор, то аж стри­бає, не­на­че йо­го хтось припікає в п'яти роз­пе­че­ним залізом. Пи­щить та ве­ре­щить то­неньким го­лос­ком, не­на­че по­ро­ся в ти­ну. Як тільки кот­рий дис­кант не до­но­сить або пе­ре­но­сить або кот­рий альт зарізнить, то він скіць до йо­го та ка­мер­то­ном лусь по лобі! Ска­че на всі бо­ки, як заєць, ще й тріпає ру­ка­ми, не­на­че спо­ло­ха­на кур­ка кри­ла­ми, та так і сип­ле раз у раз навк­ру­ги по­мор­да­си, по­ти­лич­ни­ки та по­ля­па­си.

    І Ле­онід Се­ме­но­вич, зви­чай­но для­вий, зай­ор­зав на кріслі й по­ка­зу­вав, як той ре­гент ки­дається на всі бо­ки та дає по­ля­па­си.

    - А от в Пе­тер­бурзько­му хорі, в Ісакія в со­борі, був ре­гент так ре­гент! Ви­со­кий, пос­тав­ний, здо­ро­вий та ти­хий, рівний, по­важ­ний.

    Сестра зна­ла, що як він поч­не роз­мо­ву за вся­ких співаків, то не спло­ха спи­ниться. Во­на по­ча­ла позіхать. За нею позіхну­ла Софія Лсонівна, а потім і Фле­гонт Пет­ро­вич позіхнув на всю світли­цю після смач­но­го трив­но­го по­жив­ку. А Ле­онід Се­ме­но­вич все тяг своє оповідан­ня рівним од­но­гуч­ним та од­но­манітним ба­сом.

    - Так отой ре­гент, от так ре­гент! Цей не со­бач­ка-дзяв­ка­ло, що й сю­ди дзяв-дзяв, і ту­ди дзяв-дзяв! та круть-верть на всі бо­ки, як му­ха в ок­ропі! Цей ре­гент справ­ляє хор по­ва­гом, так дос­то­ту, як я! - ска­зав він з по­чу­ван­ням своєї вар­тості, тро­хи збільше­ної.

    - Та годі вже тобі за тих ре­гентів! - аж крик­ну­ла на йо­го сест­ра, бо їй вже ос­то­чортіли ті оповідан­ня. - Го­во­ри за щось інше й цікавіше!

    Вона бу­ла нер­во­ва лю­ди­на і вже на­си­лу-си­лу ви­дер­жу­ва­ла ті нецікаві для неї оповідан­ня. А Ле­онід Се­ме­но­вич нітрош­ки не вва­жав на неї й тяг далі ба­сом, не­на­че якусь товс­ту ко­ло­ду, кот­ра шипіла десь по піску або по землі й на­во­ди­ла сон­но­ту та дрімо­ту на слу­хачів.

    - Оцей ре­гент так знає своє діло, вміє справ­лять півчу, не­на­че в ме­не вчивсь. Як співи йдуть вго­ру, так він піднімає ру­ки вго­ру, не­на­че знімає їх до бо­га. Пев­но, ба­чив, як я ча­сом в Пе­тер­бурзі ста­вав замість ре­ген­та в Ісакія.

    І Ле­онід Се­ме­но­вич розс­та­вив ру­ки й зняв їх, не­на­че до бо­га, ніби ши­ро­кок­ри­лий орел, що нас­то­ро­чив­ся підняться ви­со­ко вго­ру й ма­хо­нув ду­жи­ми кри­ла­ми.

    - А як підуть співи на тихіше, цей ре­гент спус­кає ру­ки ниж­че; а як ще тихіше, цей ре­гент спус­кає ру­ки ниж­че; а як ще тихіше, - то тільки во­ру­ше пальця­ми та все ше­по­че: «Тихіше, тихіше…» - ще й очі зап­лю­щує…

    Леонід Се­ме­но­вич і сам по­волі спус­кав ру­ки ниж­че, прос­тяг­нув­ши їх на всю дов­жи­ну, за­ки­нув на­зад го­ло­ву, зап­лю­щив очі й по­ма­ле­сеньку во­ру­шив за­ра­зом усіма дов­ги­ми тон­ки­ми пальця­ми та все сти­шу­вав го­лос та ше­потів: «Тихіше, тихіше…» Він не­на­че й сам за­си­пав або за­ми­рав. Але за­си­па­ли і йо­го слу­хачі. Усім так на­до­ку­чи­ли йо­го довгі ті оповідан­ня, що всім хотілось кри­ко­нуть: та годі вже, бо ос­то­гид­ло!

    Сестра вже не ви­дер­жа­ла далі, схо­пи­ла­ся з стільця й крик­ну­ла: «Ой годі вже, годі, бо мені вже нуд­но!»

    Вона втек­ла в двері, а Ле­онід Се­ме­но­вич ні криш­ки не вва­жав на неї: все сидів, за­ки­нув­ши пат­ла­ту го­ло­ву, й тріпав пальця­ми, все зап­лю­щу­вав очі й ше­потів: «Тихіше, тихіше, тихіше… цисс…сс».

    Це «цссс..,сс» розсміши­ло й роз­бур­ка­ло дріма­ючих слу­хачів. Во­ни не­доб­рохіть засміялись і самі не­на­че про­ки­ну­лись. Отець Зіновій знав, що цей ар­тист ла­ден тяг­ти та­ке оповідан­ня хоч би й до смер­ку. Щоб йо­го спи­нить, він рап­том за­тяг цер­ков­ної ве­ли­код­ної пісні. Го­лос йо­го заг­римів і од­ра­зу роз­бур­кав Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Фле­гонт Пет­ро­вич і Лев­ко не­са­мохіть прис­та­ли до їх. На співаків не­на­че спа­ло натх­нен­ня. Знов роз­по­ча­лись за­пеклі співи. Світли­ця за­гу­ла, аж в сад­ку за­лу­на­ло.

    «Ну те­пе­реньки знов рев­ти­муть до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ольга Павлівна. - Ой ко­ли б швид­ше зди­ха­тись цього кло­по­ту! Ко­ли б гості мерщій пе­ре­хо­ди­ли на своє са­мостійне жит­ло, бо вже мені не­ви­держ­ка далі. Це ка­ра бо­жа, а не ар­тис­ти».

    - Чи ти пак, Фле­гон­те, пам'ятаєш ар­тис­та, ба­са Ша­ку­лу, то­го, що співав ра­зом зо мною в опері? Це той, що бу­ло співає арії, не­на­че га­луш­кою вда­вивсь. Отак-о! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, пе­ре­би­ва­ючи співи, і завів арію зовсім та­ким го­ло­сом, як той Ша­ку­ла, не­на­че й сам га­луш­кою або дав­лю­чою гру­шею вда­вивсь.

    Але Фле­гонт Пет­ро­вич не вва­жав на йо­го пи­тан­ня й тяг дрібний спів далі, щоб зу­мис­не пе­ре­бить йо­го нудні оповідан­ня й при­го­лом­шить йо­го. Оповідач по­ба­чив, що втра­тив вваж­ли­вих слу­хачів, за­мовк, а далі й сам нез­чув­ся, як прис­тав до їх. Ве­се­лий го­лос­ний всли­код­ний спів не­на­че й йо­го за­ме­тив охо­тою до співів і од­ра­зу про­бур­кав у йо­му при­род­же­ний ар­тис­тич­ний по­тяг до співан­ня. Він вже за­був і за Ша­ку­лу, і за ре­гентів, і за їх хи­мерні вих­ват­ки на співках і став співа­ти вкупі з ни­ми з нес­тям­ки так зав­зя­то, ніби він співав арії на сцені пе­ред ви­со­ки­ми слу­ха­ча­ми.

    Тимчасом, як батьки гра­лись в співи, діти теж гра­лись в сад­ку й нес­подіва­но зби­ли та­ку бу­чу, що ма­тері му­си­ли йти в са­док і роз­би­рать їх спра­ву, ніби на суді.


    Флегонтів Пет­ру­ша тро­хи ски­нувсь на мав­пу, бо стра­шен­но лю­бив ла­зить по покрівлях та по де­ре­вах. Ле­онідів си­нок теж дря­пав­ся слідком за ним на ви­со­чезні старі вишні. Во­ни да­ва­ли привід о цьому й ма­ту­щи­ним дітям. І ті дер­лись слідком за ни­ми на гіля­ки. Пет­руш­ка виліз на виш­ню й драж­нив­ся звідтіля з дітьми. Ма­ту­щин си­нок дос­тав йо­го за но­гу й по­че­пивсь на їй. Пет­ру­ша геп­нув з вишні й дав по­ля­па­са Іва­севі, а Івась дав йо­му здачі по по­ти­лиці. Хлопці зче­пи­лись, як півні, і под­ря­па­ли один дру­го­му що­ки. Пет­ру­ша гам­се­лив Іва­ся. Івась луп­цю­вав ку­ла­ка­ми Пет­ру­шу. Ма­ша бу­ла в сад­ку, але во­на не ду­же ни­ми пек­лю­ва­лась і за­га­лом наг­ля­да­ла за дітьми тільки зда­ле­ки. Із сад­ку підняв­ся крик. Бра­ти ос­ту­пи­лись за Іва­ся й ки­ну­лись на Пет­ру­шу. Скоїлась справ­деш­ня ба­талія. Ма­тері по­вибіга­ли в са­док, їм з пе­ре­ля­ку уяви­лось, що, мо­же, кот­рий хло­пець упав в кри­ни­цю, бо в сад­ку бу­ла кри­ни­ця з жу­рав­лем.

    Почали роз­би­рать ту спра­ву. Пет­ру­ша рів, Івась ре­пе­ту­вав. Ма­ша на­пев­но не мог­ла зна­ти, хто з хлопців пра­вий, а хто вин­ний, але вип­рав­до­ву­ва­ла сво­го па­ни­ча й ски­да­ла пе­ню та про­ви­ну на Іва­ся.

    Софії Ле­онівні ста­ло жаль син­ка. Во­на на­ду­лась, аж роз­чер­вонілась на ви­ду й од то­го ча­су не го­во­ри­ла з ма­туш­кою, навіть од­вер­та­лась од неї. Ма­тушці так са­мо бу­ло шко­да сво­го Іва­ся, але во­на бу­ла зви­чай­ніша од гості й здерж­ли­ва і не по­ка­зу­ва­ла сво­го нев­до­во­лен­ня пе­ред гістьми.

    Але вве­чері знов тра­пи­лась подія вже в пе­карні. Ївга й най­ми­ти, зви­чай­но, як слу­ги, бу­ли за­вид­ливі до Маші, шо во­на завсігди б'є бай­ди­ки, нічо­го не ро­бе й Ївзі ні в чо­му не по­ма­гає. Дівча­та змо­ви­лись: во­ни собі й най­ми­там пок­ла­ли кращі лож­ки за ве­че­рею, а пе­ред Ма­шею пок­ла­ли ста­ру лож­ку, ви­щерб­ле­ну на но­си­ку, з ви­зуб­нем сли­ве до се­ре­ди­ни лож­ки.

    - От те­пер Ма­ша, мо­же, не по­хо­питься ви­ло­вить в мисці усі га­луш­ки щер­ба­тою лож­кою! - ска­за­ла Ївга до най­митів. - А то ця про­жир та­ка спішна та не­на­жер­ли­ва, що за нею й не по­хо­пиш­ся з їжею: не жує га­лу­шок, а прос­то гли­тає, не­на­че індик. Я не встиг­ну про­ковт­нуть однієї га­луш­ки, а во­на вже прог­ли­не дві! Я лічи­ла, скільки га­лу­шок во­на прог­ли­не за ве­че­рею, - сли­ве вдвоє більше за ме­не; я лічи­ла-лічи­ла та й лік по­гу­би­ла.

    Але як най­мич­ки сіли за ве­че­рю. Ма­ша взя­ла лож­ку й за­раз пос­те­рег­ла, що та­кою щер­ба­тою лож­кою не мож­на до­нес­ти юш­ки до ро­та. Во­на пож­бу­ри­ла лож­ку до по­ро­га, а далі спе­ре­сер­дя вста­ла з по­ку­тя, вхо­пи­ла щер­ба­ту лож­ку й побігла в по­кої жалітись на Ївгу. Ма­туш­ка му­си­ла са­ма йти до пе­карні й за­ла­го­дить ую спра­ву, знай­шла новішу лож­ку на мис­ни­ку й по­да­ла Маші. Але роз­лю­то­ва­на Ма­ша вже й не сіла за стіл і вий­шла з пе­карні. Софія Ле­онівна ба­чи­ла ту лож­ку, і їй чо­мусь зда­лось, що тут зне­ва­жа­ють її най­мич­ку че­рез те, що, надісь, зне­ва­жа­ють й її са­му. Во­на ще гірше на­су­пи­лась. Кмітли­ве ма­ту­щи­не око й не приміти­ло. Ма­туш­ка зо­би­ди­лась.

    - Ой ко­ли б ці гості хутчій пе­ре­би­ра­лись в своє жит­ло. Дам їм усе, що потрібно в гос­по­дарстві, дам і над­дам, аби во­ни швид­ше ви­хо­ди­ли й жи­ли собі нарізне од нас в опрічнім домі, - го­во­ри­ла Ольга Павлівна до от­ця Зіновія ни­щеч­ком.

    - Та то ти вже ду­же пек­люєшся тією Ма­шею. Ти не ду­же їй по­ту­рай та пад­куй ко­ло неї, бо во­на та­ка ж са­ма, як і Ївга, тільки на селі кир­пу гне, ніби­то во­на справж­ня пан­на, - го­во­рив о. Зіновій до жінки.

    Але ма­туш­ка бу­ла доб­ра, і їй бу­ло шко­да й Маші, що во­на че­рез свої ве­ре­ди та го­ро­дянські гор­дощі зос­та­лась без ве­чері. Во­на пок­ли­ка­ла Ма­шу в при­хо­жу, вкра­яла доб­ру пар­ти­ку па­ля­ниці, нак­ри­ши­ла на тарілоч­ку са­ла й по­да­ла Маші. Ма­ша взя­ла з якимсь нех­ту­ван­ням в очах, сіла на стільці ко­ло сто­ли­ка й по­ча­ла уплітать па­ля­ни­цю й са­ло на всі зас­та­ви.

    В по­ко­ях знов по­ча­лось веш­тан­ня та го­ту­ван­ня до па­ра­до­вої ве­чері, зас­те­лян­ня сто­ла та розс­тав­лян­ня па­ра­до­во­го по­су­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич аж ох­рип од співів. І Фле­гонт, і отець Зіновій вже пе­ре­си­ти­лись ти­ми співа­ми й за­мовк­ли. Ма­туш­ка поп­ро­си­ла гос­тей сіда­ти за ве­че­рю. По­да­ли сма­жені кур­ча­та.

    - Та ти, сест­ро, не ду­же-то пек­люй­ся мною. Мені не ду­же-то уподібні усякі панські пун­ди­ки. Ти мені зго­туй гре­чані га­луш­ки з вишк­вар­ка­ми, - оце так ко­зацька іжа! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, при­мос­тив­шись ко­ло сто­ла.

    - Коли тобі ця пот­ра­ва до сма­ку, то я зве­лю тобі при­нес­ти. Сьогодні Ївга ва­ри­ла слу­гам на ве­че­рю гре­чані га­луш­ки. Ма­ша не схотіла ве­че­рять, то в горш­ку їх, ма­буть, зос­та­лось до­волі. Підіть, Ма­шо, та спи­тай­те в Ївги, -го­во­ри­ла ма­туш­ка.

    Незабаром Ма­ша ввійшла в сто­ло­ву й пос­та­ви­ла оеред Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем тарілку з га­луш­ка­ми.

    - Оце так за­по­розький по­жи­вок! І смач­ний, і трив­ний. Люб­лю сільську стра­ву більше од усього, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Він і справді їв га­луш­ки з жа­до­бою, бо в Києві ску­чив за цією сільською пот­ра­вою.

    Після ве­чері знов по­ча­лась біга­ни­на - стеління та ук­ла­дан­ня дітей в пос­телі. Ле­онід Се­ме­но­вич знай­шов до­рож­ню ба­тю­щи­ну теп­лу бур­ку з відло­гою й ска­зав усім доб­раніч.

    - Куди ж це ти йдеш? Чи не в по­рожній школі ча­сом ду­маєш спа­ти? - спи­та­ла сест­ра.

    - Піду в клу­ню та ля­жу в зас­то­рон­ку на со­ломі. Мені най­упо­добніша ота се­лянська постіль. Пам'ятаєш, Фле­гон­те, як ми ко­лись ма­ли­ми ви­ка­чу­ва­лись в клуні на па­ху­чо­му сіні та на вівсяній со­ломі сли­ве до півдня! Та й доб­ре ж спа­лось на па­хучій вівсяній со­ломі! А ходім, Фле­гон­те, в со­ло­му! - зап­ро­шу­вав він ар­тис­та.

    Але Фле­гонт вже спанів і тільки осміхнув­ся ро­же­ви­ми ус­та­ми, пов­ни­ми й свіжи­ми, мов у па­нян­ки.

    - Було ко­лись гар­но на сіні, а те­пе­реч­ки на по­душ­ках та­ки кра­ще й догідніше, ніж на со­ломі, - од­повів він.

    - Та тільки не куріть там в зас­то­рон­ку, щоб ча­сом не на­ро­би­ли по­жежі. По­киньте в хаті оте ку­ре­во, -обізвавсь отець Зіновій.

    - Це ти боз­на-що ви­га­дав! Ще схо­пиш якусь хво­ро­бу, - ска­за­ла сест­ра.

    Вранці Ле­онід Се­ме­но­вич про­ки­нувсь і по­чу­тив, що в йо­го в бо­ку ко­ле колька. В зас­то­рон­ках пе­ред жни­ва­ми зви­чай­но бу­ває по­рожньо. На поді зас­то­рон­ки ва­ля­лась тільки вог­ка мер­ва та якась по­терть з со­ло­ми, що миші пе­ресікли за літо, та ще й вог­ка. Ле­онід Се­ме­но­вич зас­ту­див один бік. Він поп­ро­сив у сест­ри спир­ту й дов­го роз­ти­рав бо­ка, до­ки пе­рес­та­ла колька.

    - А бач! Я ж тобі ка­зав, що ми вже зам'яки­ни­лись і спаніли од го­ро­дянсько­го жит­тя. От і «не ви­дер­жав пост­ри­гу», як при­ка­зу­ють. Ото дру­гий раз не квап­ся спа­ти на за­по­розькій пос­телі або в сад­ку про­ти не­ба на землі. Гре­чані га­луш­ки не за­ва­ди­ли, а вог­кий діл в зас­то­рон­ку пош­ко­див, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Мабуть, ми вже ска­цапніли. А влий, будь лас­ка, сест­ро, в чай з півста­ка­на ро­му. Мо­же, теп­ло прой­ме ме­не й промк­неться в порібри­ну, де са­ме зо­се­ре­ди­лась колька, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Це зна­читься, що нам вже годі спус­каться до клуні та до ха­ти, а на­пе­ре­верт: тре­ба піднімать се­лянську ха­ту й се­лян вго­ру до се­бе, до на­шо­го рівня, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич. - А на це тре­ба ве­ли­кої нап­ру­ги сил і дер­жав­них, і на­ших по­один­чих.

    Якби в наш час бу­ла За­по­розька Січ, Ле­онід Се­ме­но­вич з йо­го вольно­любст­вом та по­тя­гом до прос­то­ти, пев­но, опи­нив­ся би в Січі й був би зав­зя­ту­щим ко­за­ком-за­по­рож­цем.

    

IV

    

    За чаєм Софія Ле­онівна сиділа за­ду­ма­на та бун­дюч­на. Во­на на­си­лу го­во­ри­ла з гос­по­ди­нею ра­ди зви­чай­ності, бо не мог­ла за­бу­ти за оби­ду сво­го Пет­руш­ки та й своєї Маші.

    «Певно, моя ятрівка зла, ко­ли на­ду­лась, як індик. Боз­на-чо­го дметься! Малі хлопці усі за­водіяки й ладні би­тись щод­ня, що­го­ди­ни. Після чаю тре­ба за­ход­жу­ваться ко­ло пе­ре­но­син в шко­лу», - ду­ма­ла Ольга Павлівна, ско­са зир­ка­ючи на ятрівчи­не ли­це, на кот­ро­му бу­ло знать сутінок нев­до­во­лен­ня.


    Після чаю ар­тис­ти про­бу­ва­ли роз­ва­жать се­бе співа­ми, але, оче­ви­дяч­ки, співи їм тро­хи вже на­до­ку­чи­ли. Отець Зіновій вий­шов до лю­дей, що стов­би­чи­ли в пе­карні й за­ва­жа­ли ма­тушці й Ївзі по­раться ко­ло печі. Женці, що по­ча­ли вже жа­ти за сніп, по­ла­ялись за пос­таті на різі й прий­шли до ба­тюш­ки, щоб він сам зро­бив діля­ни­цю пос­татів, бо хліб місця­ми був на різі ду­же не од­на­ко­вий. Жва­вий ба­тюш­ка побіг бідкою на по­ле, поділив їм пос­таті, звелів клас­ти стай­ки з по­лукіпків рівни­ми ряд­ка­ми й на­ти­кать бу­дя­ка­ми на знак, до ко­го на­ле­жаться на­жаті ко­пи. Отець Зіновій по­ба­чив, що женці вже роз­по­ча­ли ро­бо­ту й до­ве­дуть її самі до кінця, вер­нув­ся до­до­му й звелів за­ход­жу­ваться ко­ло пе­ре­но­син в шко­лу. Най­ми­ти зня­ли з підрів в во­зовні ста­ро­давні де­рев'яні ліжка й по­пе­ре­но­си­ли в шко­лу. На підрях стриміли старі стільці, зчорнілі од по­ро­ху. Їх поздійма­ли й по­об­ми­ва­ли і теж по­пе­ре­но­си­ли в шко­лу. Лев­ко знай­шов у клуні ста­ро­го ос­ло­на, на кот­ро­му од­по­чи­ва­ли мо­ло­тильни­ки ко­ло ма­ши­ни, при­пер йо­го до шко­ли й пос­та­вив цю мебіль в са­лоні. Ці пе­ре­нос­ний бу­ли гу­лян­кою для гос­тей. Ле­онід Се­ме­но­вич за­те­сав чо­ти­ри кілки й за­бив їх на причілку під єди­ною вер­бою на ввесь шкільний го­род… Лев­ко знай­шов в стані дві до­щеч­ки і поп­ри­би­вав їх на кілках; от і вий­шов дач­ний стіл в хо­ло­доч­ку. Фле­гонт Пет­ро­вич поз­на­хо­див на підрях та в за­кут­ку в во­зовні старі ни­зенькі рам­чаті ули­ки й дуп­лян­ки з щіли­на­ми, по­пе­ре­но­сив їх і пос­та­вив кру­гом сто­ла. Малі па­ничі при­нес­ли ще дві дуп­лян­ки й пос­та­ви­ли теж ко­ло призьби, буцімби­то ви­со­ченькі стільці для Пет­руш­ки.

    Школа вже вис­мерділась і провітри­лась. Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла двоє ліжок в мен­шо­му класі й при­че­пу­ри­ла їх, зас­те­лив­ши літніми ук­ри­ва­ла­ми. Ма­шу при­мос­ти­ли в пе­карні на вчи­те­ле­во­му ліжку. Лев­ко розс­те­лив че­рез дов­гий са­лон ки­ли­мок з кар­та­тих пла­хот і пос­та­вив не­ве­лич­ке ліжко в кут­ку ко­ло гру­би зад­ля се­бе. Шко­ла при­че­пу­ри­лась, не­на­че мо­ло­да дівчи­на до вінця. Сон­це ли­ло яс­не проміння в п'яте­ро чи­ма­лих вікон. Білі стіни ще збільшу­ва­ли світ. Лев­ко нар­вав в ого­роді ва­сильків, лас­кавців та чор­ноб­ривців і обквітчав ни­ми старі об­ра­зи на по­куті. Ле­онід Се­ме­но­вич в жар­ти обквітчав звер­ху й ста­ро­го пра­от­ця Ноя, кот­рий пок­ра­щав од жов­то­га­ря­чих пов­няків та од чор­ноб­ривців. Ці пе­ре­но­си­ни бу­ли зад­ля усіх і ро­бо­тою, і іграш­кою та гу­лян­кою.

    Наймички по­пе­ре­но­си­ли в шко­лу потрібний по­суд до сто­лу, діжеч­ку на во­ду, навіть діжеч­ку й шап­лик для пран­ня плат­тя з відмо­ки, аби тільки збуться гор­до­ви­тої Маші, кот­ру во­ни вже зне­на­виділи вкупі з най­ми­та­ми за її на­хабність та гор­дощі. Ма­туш­ка да­ла свій мен­ший ста­рий са­мо­вар, що ва­лявсь десь у комірчині, аби тільки зди­ха­тись кло­по­ту.

    Як сон­це ста­ло на вечірньому прузі, Фле­гонт Пет­ро­вич зап­ро­сив усіх до се­бе на да­чу на чай. Софія Ле­онівна зас­те­ли­ла квітчас­тою ска­тер­кою дош­ки на пов­би­ва­них кілках і звеліла по­да­вать са­мо­вар під вер­бу на причілок. Обс­та­ва вий­шла надз­ви­чай­на й ціка­ва. Діти обс­та­ли той стіл, а старі обсіли стіл на ву­ли­ках. Со­бач­ня теж позбіга­лась і ни­ка­ла од­далік ко­ло шко­ли або лізла під стіл. Ба­тюшці й ма­тушці зда­ва­лось, що во­ни ніби приїха­ли на якусь да­чу й ве­се­ло бав­ляться да­ле­ко од своєї гос­по­ди. Усім бу­ло ве­се­ло. Навіть ма­туш­ка за­бу­лась за завсідній клопіт в пе­редніші дні й з щи­рим сер­цем ба­ви­лась ніби десь в гос­тях да­ле­ко од гос­по­ди й од гос­по­дарсько­го кло­по­ту в ве­се­ло­му то­ва­ристві.

    - Це вас не­на­че сам бог привів до нас, - го­во­рив ве­се­лий отець Зіновій. - Роз­ва­жи­ли нас в глу­шині та тро­хи розігна­ли на­шу нудьгу. Ми оце не­на­че заїха­ли ку­дись за три­дев'ять зе­мель на якусь го­ро­дянську да­чу та й п'ємо чай і роз­ва­жаємо се­бе в гос­тях, в то­ва­ристві.

    Після чаю усі зай­шли в приб­ра­ну й оче­пу­ре­ну шко­лу. Шко­ла аж світи­лась ніби наскрізь, як клітка, од ба­гатьох чи­ма­лих вікон. Усі за­ра­зом заспіва­ли пісні, як тільки Лев­ко вис­ту­пив по­чи­нальни­ком і за­тяг ве­се­ло­го ко­зач­ка. По­рож­ня шко­ла аж за­гу­ла, як по­рож­ня церк­ва. І дов­го во­ни співа­ли та ба­ла­ка­ли ще й при світлі, до­ки Ївга не прибігла та да­ла звістку, що ве­че­ря вже го­то­ва. Гості ру­ши­ли з шко­ли че­рез го­род ря­доч­ком, не­на­че кач­ки поп­лив­ли по став­ку од­на за однією, і ве­че­ря­ли в от­ця Зіновія в ос­танній раз. Ле­онід Се­ме­но­вич не пішов но­чу­вать в клу­ню в зас­то­рон­ку. Він по­ба­чив, що вже не зне­се за­по­розько­го зви­чаю. Фле­гонт Пет­ро­вич з жінкою пішли но­чу­вать в своє но­ве жит­ло. Син­ка пок­ла­ли на ліжку, і він за­раз зас­нув. Ма­ша за­чи­ни­лась у пе­карні й теж ляг­ла спа­ти. В школі за­па­ну­ва­ла ти­ша сон­на та аж мерт­ва, ще більше примітна після гуч­но­го то­ва­рист­ва, ба­ла­кан­ня та ра­зу­раз­них співів. Один ма­ят­ник ко­ло го­дин­ни­ка цо­кав гуч­но та рівно. Світло по­гас­ло. Се­ло зас­ну­ло, не­на­че од­ра­зу ви­мер­ло. Шко­ла сто­яла на од­шибі ко­ло здо­ро­во­го ви­го­ну. Не бу­ло навіть чу­ти, як гав­ка­ли сільські со­ба­ки. Фле­гонт Пет­ро­вич мовч­ки хо­див впо­довж дов­гої світлиці. Йо­му уяв­лявсь дім йо­го батька, батько­ва світли­ця з тем­ни­ми об­ра­за­ми на по­куті, з ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на об­ра­зах. Не­са­мохіть при­га­да­лись ди­тячі літа. Він зга­дав, як батько не пус­кав йо­го в Пе­тер­бург на на­уку в кон­сер­ва­торію, як ма­ти пла­ка­ла, си­дя­чи край ма­ленько­го віко­неч­ка. Те­пер він вий­шов побідни­ком з тієї життєвої бит­ви, пос­та­вив на своєму й до­сяг до то­го, чо­го так ба­жа­ла йо­го ду­ша.

    Він сти­ха заспівав ве­се­лої арії. Мрії за­во­ру­ши­лись у йо­го в го­лові. Йо­му за­ба­жа­лось ку­пи­ти будлі-де над Рос­сю грунт і ха­ту й пос­та­вить да­чу в по­етичній оселі.

    Софія Ле­онівна ле­жа­ла на ліжку й ку­ри­ла без­пе­рес­та­ну. Інші дум­ки во­ру­ши­лись в її палкій го­лові. Са­мотність та ти­ша вик­ли­ка­ли в неї інші мрії. Чуд­на, тро­хи східна обс­та­ва по­коїв при­па­да­ла їй до впо­до­би. Во­на лю­би­ла азійські різкі та га­рячі кольори, усе квітчас­те та по­цяцько­ва­не на перський зра­зець. Її дум­ки по­ли­ну­ли в да­лекі східні невідомі краї. Пе­ред нею май­нув Лев­ко, що не­дав­но тут сто­яв се­ред світлиці й виспіву­вав пісень. Во­на зга­да­ла Лев­ко­вих то­ва­ришів, що час­то за­хо­ди­ли до неї в гості; і ве­се­лий мо­ло­дий на­товп сту­дентів не­на­че за­во­ру­шив­ся тут, се­ред прос­тор­ної світлиці. І їй чо­гось ста­ло сум­но, що той на­товп роз­летівся на ва­кації, не­на­че по­ли­нув в який­сь вирій… а во­на зос­та­лась са­ма, за­ки­ну­та в якесь да­ле­ке се­ло на дов­гий час, в якусь глу­ши­ну, для неї чужісіньку.

    «Флегонт не­за­ба­ром поїде ку­дись на гаст­ролі, і я зос­та­нусь са­ма в цьому глу­хо­му домі, не­на­че чер­ни­ця в келії… Ко­ли б хоч частіше одвіду­ва­ли ме­не тут мої знай­омі», - ду­ма­ла во­на, ски­да­ючи очи­ма по­рожні кут­ки по­рожньої світлиці.

    І во­на зга­да­ла чу­дові очі в сту­ден­та Нар­ки­са На­за­ро­ва, кот­рий ду­же час­то одвіду­вав її в Києві. Він не­на­че став пе­ред нею се­ред світлиці в цій ніби перській обс­таві й осміхавсь своїми чер­во­ни­ми ус­та­ми. Між усіма знай­оми­ми сту­ден­та­ми він був їй най­спо­добніший. Йо­го од­но­го, тільки йо­го за­ма­ну­лось їй по­ба­чить в цім тихім соннім прис­та­но­вищі.

    «Ой ко­ли б же ти при­був до ме­не хоч на го­ди­ну, хоч на день! В цих по­рожніх ти­хих по­ко­ях я б на­ми­лу­ва­ла­ся то­бою до­нес­хо­чу, хоч на­ди­ви­лась би в са­мо­тині на твої пе­кучі очі. - А він обіцяв, що при­бу­де до ме­не, до­ко­неч­не при­бу­де… ко­ли не тра­питься яка при­ти­чи­на од ма­тері».

    І Софії Ле­онівні ста­ли неп­риємні ве­селі Фле­гон­тові співи. Во­ни не­на­че за­ва­жа­ли її ма­рить і од­га­ня­ли од неї ту пиш­ну мрію, що ніби уяв­ки ма­нячіла пе­ред нею, як зо­ло­те ма­ре­во на ту­тешніх ни­вах.

    - Та годі вже тобі му­ги­кать! Не­ма тобі спи­ну ні вдень, ні вночі. Вже ви доб­ре нак­ри­ча­ли мені й Ользі Павлівні ву­ха за оці дні! Раз у раз кри­чать і не пе­рес­та­ють! - крик­ну­ла во­на сер­ди­то на чо­ловіка.

    Флегонт за­мовк. Він вже доб­ре пос­теріг жінчи­ну вда­чу та жінчині но­ро­ви й дізнавсь, що во­на за­пек­ла, оп­риш­ку­ва­та й на­ту­рис­та, не лю­бе, як з нею спе­ре­ча­ються або справ­до­ву­ються. Він пос­лу­хавсь і за­мовк, бо лю­бив її, як свою ду­шу, і го­див їй, як ко­ханій та пе­щеній ди­тині.

    - А що, Со­ню, прав­да, до­лад­на на­ша да­ча? Ди­вись, ли­шень, яка по­етич­на! І ви­сокі й світлі кімна­ти, і об­ра­зи, обквітчані зіллям та квітка­ми, обвішані руш­ни­ка­ми. Он­деч­ки чор­ноб­ривці, а он гвоз­ди­ки як гар­но виз­на­чу­ються на білих стінах! Навіть пра­отець Ной пок­ра­щав і по­мо­лод­шав, обквітча­ний гвоз­ди­ка­ми та чор­ноб­рив­ця­ми. Як приємно пах­нуть квітки! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич і осміхнувсь якось со­ло­денько до жінки, по­чу­ва­ючи на душі приємний по­дих рідної сільської по­езії, сільської че­пур­ної, обквітча­ної зіллям світлиці.

    - Ну, не ба­гацько по­езії в цих за­паш­них прос­тацьких квітках, в цих зчорнілих об­ра­зах, зовсім-та­ки не­до­лад­них, - якось зне­хо­тя обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Невже в вас бу­ло кра­ще на тих сто­лич­них «Пісках»? в тих ва­ших «підвальних» по­ко­ях, ку­ди тре­ба бу­ло схо­дить по східцях, не­на­че в приг­ре­би­цю до льоху? А на схо­дах завж­ди вог­ка сли­зо­та. Завж­ди там тхну­ло цвіллю та льохом. Взим­ку стіни мокріли. А ту­теч­ки глянь, як світло, су­хо та че­пур­но! А повітря чис­те, свіже, ще й пах­не м'ятою та чор­ноб­рив­ця­ми. А!.. як гар­но!


    І Фле­гонт Пет­ро­вич ши­ро­ко розп­лю­щив очі, роз­зя­вив ро­та й ніби ха­пав і вси­сав в рот свіже па­ху­че повітря, і рідна че­пур­на обс­та­ва в по­ко­ях, і сільська при­ро­да роз­бур­ка­ли в йо­му дріма­ючу по­етичність і да­ли по­етич­ну нап­ра­ву йо­го душі. В йо­го сер­це взру­ши­лось; він прис­ту­пив до жінки, узяв її за повні плечі, при­гор­нув до се­бе й щільно й міцно цмок­нув у чо­ло. Але Софії Ле­онівні чо­мусь став неп­риємний обнімок і поцілу­нок йо­го ро­же­вих пов­неньких уст… Інші ус­та ма­нячіли в її думці, інші мрії по­ру­ши­ла но­ва обс­та­ва в цій са­мо­тині, в цій глу­шині. Во­на бу­ла міська лю­ди­на, зрос­ла на да­лекій півночі й зовсім-та­ки не тя­ми­ла тієї сільської по­езії, що так натх­ну­ла ду­шу її чо­ловіка-се­лю­ка.

    - А ти ка­за­ла ко­лись в Пе­тер­бурзі, що тобі од­на­ковісінько, де б не жи­ти, хоч би в сільській хаті, бо ти лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, - обізвавсь чо­ловік.

    - Ат! дай мені покій з ти­ми сільськи­ми по­етич­ни­ми хат­ка­ми.

    - Бач, які ви хитрі! Ти, мов­ляв, сер­це па­ни­чу, лю­биш хат­ки. І… я люб­лю хат­ки. Ти на хутір у ліс, і я ту­ди ж за то­бою.

    - Одчепись ти од моєї душі з своїми жар­та­ми! Ет! Ви­га­дує бог зна що!

    - Ти, па­ни­чу, на не­бо, і я з то­бою; ти в пек­ло, і я ту­ди ж! Еге, так? чи ні? Ти в ліс по опеньки, і я з то­бою, бо без те­бе ход­жу, блуд­жу, світом нуд­жу. Еге, так?

    - Ти од тієї сільської по­езії не­на­че впив­ся або збо­же­волів.

    В ве­се­лий без­робітний час Фле­гонт Пет­ро­вич ча­сом лю­бив трош­ки по­жар­ту­вать. З йо­го ти­хої та доб­рої вдачі ча­сом нес­подіва­но виг­ля­дав Го­голь, бо ма­ленький Го­голь хо­вається в кож­но­му ук­раїнцеві й ча­сом нес­подіва­но ви­зи­рає при спри­я­ючих обс­та­ви­нах та ви­пад­ках.

    «Починає чо­гось ве­ре­ду­вать. Щось її тут не до шми­ги, та не знаю, що… Мо­же, ма­туш­ка ска­за­ла їй щось неп­риємне, мо­же, во­на розгніва­на за на­шо­го Пет­руш­ку, кот­ро­му діти на­да­ва­ли штов­ханів… Але як зна­ти людське сер­це? Як дізнаться, що в йо­му за­ми­кається?» - ду­мав мовч­ки Фле­гонт Пет­ро­вич, ос­ту­пив­шись од жінки та по­ход­жа­ючи по прос­торній світлиці.

    Софія Ле­онівна дов­го сиділа мовч­ки за­ду­ма­на, навіть на­суп­ле­на, а далі засвіти­ла свічку та й пішла в спальню на од­по­чи­нок, не­на­че по­нес­ла свої мрії в за­хис­ний за­ку­то­чок, щоб їм ніхто не пе­ре­ба­ран­чав та не спо­ло­хав їх, як по­лох­ли­вих пта­шок в виш­не­во­му са­доч­ку.

    Флегонт Пет­ро­вич зос­тав­ся сам в ве­ли­ко­му по­кої, роз­дяг­ся, ліг на ліжко й ку­рив без­пе­рес­тан­ку, по­га­сив­ши світло. Рідна обс­та­ва, свіже повітря во­ру­ши­ли йо­го ду­ми, до­ки не зміг сон міцний та ду­жий. І в сні йо­му вви­жа­лась чис­тенька світли­ця в батька та за­паш­не по­ку­тя, заквітча­не лас­кав­цем та гвоз­ди­ка­ми.

    Другого дня вранці Софія Ле­онівна, при­че­пу­рив­шись пе­ред дзер­кальцем, пішла до Ольги Павлівни, щоб поз­би­рать по­роз­ки­дані по сто­лах дріб'язки сво­го уб­ран­ня. В от­ця Зіновія вже дав­ненько повс­та­ва­ли й чай вже дав­но ви­пи­ли, але са­мо­вар сто­яв на столі. Ма­туш­ка зап­ро­си­ла Софію Ле­онівну на чай. Ви­пив­ши по­хап­ком ста­кан хо­лод­но­го чаю, Софія Ле­онівна по­за­би­ра­ла усякі дріб'язки: дзер­ка­ло, шпильки та гребінці, взя­ла в ру­ки ко­роб­ку з ка­пе­лю­шем і хотіла йти до­до­му. Ма­туш­ка ще знай­шла зай­ву рин­ку та ско­ворідку й да­ла Софії Ле­онівні.

    - От ще бу­де­те самі нес­ти та­ку нісенітни­цю. Дай­те лиш мені оту ку­хо­варську не­потріб та оте пу­за­те ко­роб­чи­ще. Я вам од­не­су, - обізвавсь Лев­ко.

    - То й несіть. Все-та­ки бу­де для вас ся­ка-та­ка ро­бо­та, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Левко заб­рав більші речі. Софія Ле­онівна за­ви­ну­ла дріб'язки в лис­ток га­зе­ти, і во­ни вдвох по­чим­чи­ку­ва­ли че­рез тік. Отець Зіновій з ма­туш­кою сто­яли ко­ло од­чи­не­но­го вікна і слідку­ва­ли за ни­ми очи­ма. Лев­ко пе­ре­са­див че­рез пе­ре­лаз Софію Ле­онівну, не­на­че пе­ре­ки­нув її че­рез тин, вхо­пив­ши під ру­ку. Потім, ки­нув­ши речі че­рез тин, сам вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за кілки, підоб­гав но­ги і вмить не­на­че пе­ре­ки­нув свою гнуч­ку пос­тать че­рез пе­ре­лаз. Заб­рав­ши речі в од­ну ру­ку, він дру­гою об­хо­пив Софію Ле­онівну за стан і повів її сте­жеч­кою до шко­ли. Во­на не пру­ча­лась і навіть щільно при­ту­ли­лась до йо­го пле­чем.

    Надворі бу­ло яс­но та га­ря­че, їх бу­ло вид­ко з вікон, як на до­лоні.

    - Чи ти ба! Як обніма­ються! - ска­за­ла по­шеп­том ма­туш­ка до сво­го чо­ловіка. - Це гар­но! ні сти­да, ні со­ро­му їй не­ма! Лев­кові іграш­ки, а їй нес­ла­ва та со­ром.

    - Як при­гор­тається до Лев­ка! А Лев­кові, пев­но, це й приємно. Він ла­ден же­ни­хаться з усіма мо­ло­ди­ми паніями й ли­ця­тись до усіх, в ко­го тільки по­ба­че гар­ненькі оч­ки. А твоя ятрівка гар­на з ли­ця, кат її не взяв! - ше­потів сти­ха отець Зіповій, щоб ча­сом з сто­ло­вої не по­чув Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Одже я бо­юсь, щоб і ця ча­сом не дре­ме­ну­ла до Пе­тер­бур­га, як дре­ме­ну­ла Ле­онідо­ва «Ме­ле­герія Сул­танівна», ко­ли ви­пад­ком стик­неться з якимсь пру­ди­ву­сом. Щось во­ни обидві ніби з од­но­го код­ла, од­ним ми­ром ма­зані, - ше­потіла ма­туш­ка.

    - Наші бра­ти, ес­те­ти на вда­чу, люб­лять усе гар­не, бо ма­ють хист і тям­лять в цьому. Обид­ва при­род­жені ху­дож­ни­ки. Тим-то во­ни й поб­ра­ли собі жінок, вва­жа­ючи тільки на їх гар­ну вро­ду, а не на їх вда­чу, - го­во­рив отець Зіповій.

    - Побрали б собі жінок от ту­теч­ки на Ук­раїні, то бу­ли б щас­ливі. Цих не тяг­ло б до сто­лиці в ши­ро­кий світ, і во­ни не ква­пи­лись би манд­ру­вать та йти в світи, а сиділи б до­ма та ха­зяй­ну­ва­ли. Ож по­ба­чиш, ож по­наз­ди­виш­ся! І ця сто­лич­на «Ме­ле­герія Сул­танівна», надісь, на­коїть ли­ха бра­тові, - го­во­ри­ла ма­туш­ка.

    - А мо­же, то в їх у сто­лиці та­ка по­ве­денція, щоб вой­ду­ва­тись з па­ни­ча­ми та тро­хи не щи­паться, як роб­лять па­руб­ки та дівча­та. Мо­же, це в лібе­ра­лок та­ка по­ве­денція або по­шесть, що їм до впо­до­би, ко­ли па­ничі сми­ка­ють їх за ру­ки та ля­па­ють по до­ло­нях, - од­повіда­ла ма­туш­ка.

    - Леоніде Се­ме­но­ви­чу! Чи ви пак взя­ли з со­бою крас­ки? Маю до вас ма­леньке про­хан­ня, - ска­зав отець Зіновій до гос­тя, як той всту­пив у кабінет.

    - Аякже! Я завсігда бе­ру з со­бою на се­ло свої ма­лярські при­чан­да­ли, бо як уг­ляд­жу будлі-де гар­ненький по­етич­ний за­ку­то­чок, то не втерп­лю й за­раз зма­люю йо­го собі на пам'ятку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Поновіть мені, будь лас­ка, старі об­ра­зи трьох свя­ти­телів. Це ті, що ми кла­де­мо на ана­лой пе­ред іко­нос­та­сом на­пе­ремінку в кож­ну неділю. Ба­би чис­то пос­ти­ра­ли шерст­ки­ми гу­ба­ми усі фар­би, а в нас храм на трьох свя­ти­телів, то ці об­ра­зи завж­ди кла­де­мо на ана­лой для па­рафіян, щоб во­ни зна­ме­ну­ва­лись.

    - Добре. Біжіть до церк­ви та при­несіть ті об­ра­зи. Я піду в шко­лу та в од­ну мить і по­нов­лю їх, бо тут в по­ко­ях і душ­но, і мух си­ла. Му­хи по­роз­во­зять свіжі крас­ки. В школі й хо­лод­ненько, і му­хи ще не за­ве­лись. Там і діти не за­ва­жа­ти­муть, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Отець Зіновій шви­денько по­чим­чи­ку­вав до церк­ви й не­за­ба­ром приніс три зчорнілі об­ра­зи, на кот­рих лед­ве бу­ло знать пос­таті свя­тих в не­яс­них обвідах.

    Леонід Се­ме­но­вич заб­рав під пах­ву об­ра­зи, взяв палітру та пен­зель і пішов до шко­ли на ро­бо­ту. В школі са­ме пи­ли чан на причілку під гіллям ста­рої вер­би в хо­ло­доч­ку. Ле­онід Се­ме­но­вич пішов в шко­лу, пос­та­вив три об­ра­зи ряд­ком на столі, попідпи­рав­ши їх книж­ка­ми, і за­хо­дивсь по­нов­лять. Роз­ма­зав­ши крас­ки на палітрі, він шви­денько по­на­во­див жов­тою та жов­то­га­ря­чою фар­бою пар­чеві смуж­ки, по­за­мальову­вав ви­терті зе­лені та чер­воні ри­зи, підсвіжив ви­ди, а потім по­чав по­раться ко­ло митр, але замість митр він на­ма­лю­вав папські тіари.

    Леонід Се­ме­но­вич не лю­бив ма­лю­вать об­разів. Отець Зіновій намігся з ро­бо­тою, ду­же нуд­ною для йо­го. За та­ким ма­лю­ван­ням йо­го бра­ла нудьга, і він роз­ва­жав се­бе жар­тов­ли­ви­ми до­дат­ка­ми на об­ра­зах; але це не по­ка­зу­ва­ло, що він був бо­гоз­не­важ­ник, як не бу­ли бо­гоз­не­важ­ни­ка­ми скла­дачі давніх ве­ли­код­них ку­мед­них ук­раїнських віршів, ні їх чи­тальни­ки та слу­хачі.

    - «За од­ним присідом - ве­че­ря з обідом» - от я й по­нов­ку скінчив! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич. - А дивіться, чи гар­но бу­де?

    - Гарно, гар­но, хо­ро­ше! Об­ра­зи ста­ли ніби новісінькі! Спа­сибі вам, що ви оце приїха­ли. Не­на­че зна­ли, що вже час по­нов­лять трьох свя­ти­телів, - го­во­рив отець Зіновій. - Але… що це за папські тіари? Ой ли­шеч­ко!

    - Я ра­дий, що зро­бив вам ся­ку-та­ку пос­лу­гу. Не­хай же сох­нуть. От я за­раз знов пе­ре­роб­лю папські тіари на мит­ри.

    - А ми тим ча­сом сідай­мо та пог­рай­мо в кар­ти, по­ки зго­ту­ють обід, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич до от­ця Зіновія.

    - «Я до нього тор­гу й пішки!» - обізвавсь отець Зіновій. - Ми ж оце в вас в гос­тях на дачі, то тре­ба ж гос­тю­вать та ба­ви­тись, до­ки ви ту­теч­ки. Один то­му час. Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! ки­дай­те об­ра­зи та беріть у ру­ки оте «луб'я», що ле­жить на столі.

    - Ні, не ся­ду. Я не люб­лю гра­ти в кар­ти. Над­ворі го­ди­на, - яс­но та прозірно. По­го­да мені ду­же прияє. Піду я оце за­раз на греб­лю та схоп­лю на­ки­док з виг­ля­ду на ста­вок та пи­тель. Це ж за­ку­то­чок та­кий по­етич­ний, що аж сам про­ситься на кар­ти­ну, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.


    Він і справді не був кар­тяр, і йо­го бра­ла нудьга за кар­та­ми. Не лю­би­ли карт йо­го батько й йо­го бра­ти. І в батько­во­му домі не бу­ло й за­во­ду карт, ні гран­ня в кар­ти.

    Чоловіки посіда­ли за кар­ти й зап­ро­си­ли взя­ти спіл в гранні й Софію Ле­онівну. Ле­онід Се­ме­но­вич заб­рав свої ма­лярські при­чан­да­ли, свис­нув на свою со­ба­ку й для­вою хо­дою поч­ва­лав на­низ до став­ка на греб­лю.

    Гребля бу­ла ста­ра, ши­ро­ка, як шо­се. На обох бо­ках греблі рос­ли столітні вер­би, на­сад­жені ще бог зна ко­лишніми діди­ча­ми. Греб­ля ски­да­лась на розкішну ста­ру алею, в котрій вер­ховіття та гілля зійшлось до­ку­пи й поспліта­лось од­но з од­ним в якісь зе­лені гнізди­ща. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рей­шов греб­лю й виб­рав місце на кінці суп­ро­ти пит­ля, не­да­ле­ко од ло­токів. Він роз­та­шу­вав­ся на лавці, що бу­ла під ос­танньою вер­бою на ріжку греблі ко­ло містка на ло­то­ках. Ме­ханік та мірош­ни­ки вко­па­ли в зем­лю ту лав­ку на кілках, щоб бу­ло де од­по­чи­ти та по­ба­ла­кать в хо­лод­ку в вольний од ро­бо­ти час.

    Година та пізній ра­нок і справді при­яли ма­ля­реві. Сон­це вже ви­со­ко підби­лось вго­ру й не­на­че ди­ви­лось з ви­со­кості синього не­ба на са­му се­ре­ди­ну здо­ро­во­го дов­го­вас­то­го став­ка. Над­ворі бу­ло га­ря­че, яс­но й ти­хо. Повітря бу­ло чис­те, надз­ви­чай­но про­зо­ре. Виг­ляд був прозірний: бу­ло вид­ко зда­ле­ки кож­ний за­ку­то­чок, кож­ний лис­то­чок. Це ду­же при­яло ху­дож­ни­кові.

    Леонід Се­ме­но­вич зир­кав нак­ру­ги й ви­би­рав в бе­ре­го­вині най­кращі місця та за­ку­точ­ки для зма­лю­ван­ня. Він пос­та­вив на три­но­гах чи­ма­лий, вже заґрун­то­ва­ний блят і по­чав вдив­ляться в око­лиш­ню місци­ну. В кінці греблі під ви­со­ким гор­бом сто­яв му­ро­ва­ний пи­тель на чо­ти­ри етажі. Ко­ло пит­ля збо­ку бу­ло при­ту­ле­не за­бу­ду­ван­ня для па­ро­ви­ка постінь з пит­лем, а побіч йо­го бов­ваніла ви­со­чез­на залізна тру­ба, що ви­га­ня­лась ба­га­то ви­ще од верб та осо­корів ніби в синє не­бо. Пи­тель ви­раз­но й яро жовтів про­ти яс­но­го сон­ця на зе­ле­но­му полі з вер­бо­во­го гілля, не­на­че сам на­ма­гавсь ста­ти на кар­тині спе­ре­ду, на пер­шо­му місці: бе­ри, мов, ме­не, бо я ж ок­ра­са цих верб та цього став­ка. По­пе­ред пит­ля стриміли шта­хе­ти на містку над ло­то­ка­ми. Про­ти пит­ля, че­рез шлях, на су­горбі бу­ло вид­ко гар­ний му­ро­ва­ний не­ве­лич­кий дім з ґанком, де бу­ло жит­ло для ме­ханіка та для пи­сарів. Дім пи­шавсь на су­горбі, над са­мим став­ком, як цяцька, з ялин­ка­ми по обид­ва бо­ки ґанку. Ниж­че од до­му, по­над шля­хом, в ого­роді зе­леніли, не­на­че поб­гані зе­лені ру­на, гіллясті акації. А далі за греб­лею лиснів ши­ро­кий та дов­гий ста­вок, не­на­че обс­тав­ле­ний дво­ма зе­ле­ни­ми ви­со­ки­ми стіна­ми з верб та осо­корів. Не­да­леч­ко од бе­ре­га про­ти дом­ка ніби пла­вав дов­генький ма­ленький острівець, ввесь за­рос­лий ста­ри­ми то­по­ля­ми, бог зна ко­ли на­сад­же­ни­ми, пев­но, ще за часів пан­щи­ни. А да­ле­ко вго­ру, де зе­лені бе­ре­ги став­ка схо­ди­лись бли­зенько, де вли­ва­лась в ста­вок річеч­ка, знов ніби пла­вав по­дов­жас­тий плис­ко­ва­тий острівець, за­рос­лий зе­ле­ним ви­со­ким ба­дил­лям та ло­за­ми. Зда­ва­лось зда­ле­ки, ніби там пла­ває здо­ро­вий ко­шик, пов­ний жов­тих квіток, свіжо­го зілля та ба­дил­ля. Повітря бу­ло га­ря­че й вог­ке. По воді прос­тяг­лась не­на­че зо­ло­та стеж­ка од бе­ре­га до острівця, і лисніла, і бли­ща­ла, аж очі вра­жа­ла зо­ло­ти­ми скал­ка­ми. На острівці сиділи гу­си та кач­ки, не­на­че обліпи­ли зе­лені м'які бе­реж­ки. На став­ку й ко­ло бе­регів пла­ва­ли здо­рові зграї гу­сей та ка­чок. Гу­си гра­ли на воді, плес­ка­ли, ляс­ка­ли кри­ла­ми об во­ду; во­да раз у раз ніби во­ру­ши­лась. Дрібні хвилі та брижі не­на­че роз­си­па­лись по став­ку, нес­ли на собі зо­ло­то та срібло й роз­ки­да­ли навк­ру­ги по воді іскри та проміння. Ко­ло бе­ре­га не­да­леч­ке од ло­токів чо­ловіки на­пу­ва­ли во­ли, котрі сто­яли по коліна в воді, яс­но освічені сон­цем. Одні смок­та­ли во­ду по­ва­гом, по­волі, другі сто­яли не­по­руш­но, і в їх з ротів тек­ли потьоки до са­мої во­ди. Потьоки лисніли на сонці, не­на­че срібні шнур­ки. Во­ли сто­яли ніби з срібни­ми дов­ге­лецьки­ми ву­са­ми.

    В га­ря­чо­му повітрі бу­ло ти­хо. Усе сто­яло не­по­руш­не, ніби на­мальова­не на по­лотні. Да­ле­ко на став­ку по­над бе­ре­га­ми під ло­за­ми бу­ло вид­но на воді сідла ри­ба­лок на чо­тирьох кілках. Ри­бал­ки сиділи з уд­ли­ща­ми не­по­руш­но, не­на­че ви­роб­лені з міді людські пос­таті. Над­ворі бу­ло ти­хо, але в тій ніби мертвій за­ча­ро­ваній тиші за­кипіло світо­ве жи­вот­тя. Ве­селі гу­си ґеґали на став­ку, брьоха­лись, ляс­ка­ли кри­ла­ми, виг­ра­ва­ли по воді; кач­ки без­пе­рес­та­ну ках­ка­ли, пли­ву­чи дов­ги­ми ря­доч­ка­ми. Уд­ли­ща в ри­ба­лок вря­ди-го­ди во­ру­ши­лись, не­на­че ті мідні пос­таті, мов пам'ятни­ки на май­да­нах, вря­ди-го­ди ожи­ва­ли. Са­мий ве­се­лий світ вранішнього сон­ця був ніби жи­вий і во­ру­шив жи­вот­тя в усьому. Над бе­ре­гом світ дри­жав, мов жи­вий. Во­да хи­ли­та­лась і во­ру­ши­лась, мов жи­ва.

    - Гей. Чор­ний! Гей! Соб, Без­ро­гий! - чу­лось в ве­се­ло­му світі гу­кан­ня чо­ловіків, що за­вер­та­ли дріма­ючі на­поєні во­ли з во­ди й хвиська­ли в повітрі ба­то­га­ми.

    - Ану, Шу­тий! Годі тобі смок­тать! До­пав­ся, не­на­че до бра­ги! Гей! Ца­бе! Час ру­шать з мішка­ми! - гу­кав на во­ли дру­гий дядько й штовх­нув пу­жал­ном зза­ду Шу­то­го, з поз­би­ва­ни­ми кінчи­ка­ми рогів, во­ла. - Ще й ку­няє в воді! Ма­буть, тобі там гар­но?

    - Ший ста­вай, Бе­зух! - кри­чав го­лос­но хтось ко­ло здо­ро­во­го ма­га­зи­ну за пит­лем, зап­ря­га­ючи в яр­мо то­го Бе­зу­ха.

    Леонід Се­ме­но­вич схо­пив оком за­гальний обвід виг­ля­ду на пи­тель, на горб з по­етич­ним дом­ком, з острівцем з то­по­ля­ми, з ши­ро­ким пле­сом во­ди й по­чав ро­бить той обвід хап­ком, жва­во, на­ки­да­ючи но­го смуж­ка­ми та пруж­ка­ми на по­лот­но. Він за­му­ги­кав сти­ха пісні. То бу­ла оз­на­ка, що він нат­ра­пив на якусь «Ідею виг­ля­ду», на якісь спо­добні йо­му за­ку­точ­ки.

    А сон­це гра­ло промінням на вер­бах та на воді. Гу­си та кач­ки пла­ва­ли й раз у раз зби­ва­ли кри­ла­ми во­ду. Во­да роз­хо­ди­лась кру­жа­ла­ми, в кот­рих лисніло проміння. Ста­вок ніби сміявсь. На да­ле­ко­му острівці по бе­реж­ку ди­ба­ли чор­но­гу­зи й ми­готіли на сонці чер­во­ни­ми дзьоба­ми та но­га­ми. Дві шуліки шу­га­ли по­над став­ком і з жа­до­бою пог­ля­да­ли на ка­че­ня­та. Річані чаєчки літа­ли по­над став­ком, не­на­че біло­пері го­лу­би, і різким кри­ком про­ни­зу­ва­ли га­ря­че повітря. Ниж­че од греблі на спусті шуміла во­да. В шумі під спус­том ку­па­лись малі підпа­сичі й кри­ча­ли різки­ми го­ло­са­ми, незгірше чай­ок. В питлі гу­ли ко­ле­са, гу­ла уся снасть, не­на­че ве­ле­тенський бу­бон десь на кут­ку на весіллі. Гу­ла во­да, па­да­ючи з ло­токів на тур­би­но­ве ко­ле­со. З ви­со­ко­го ди­ма­ря швид­ко ва­лу­вав дим, ніби хтось ви­ки­дав і шпур­ляв з йо­го здо­рові чорні клуб­ки вов­ни. Клуб­ки летіли вго­ру в синє ви­со­ке чис­те не­бо. Тру­ба пах­ка­ла, ніби жи­ва сто­та. Ве­селі ластівки-щурі пур­ха­ли над самісінькою во­дою та все ще­бе­та­ли, чер­ка­ючись крильця­ми об во­ду. На питлі цвірінька­ли го­робці; над покрівлею ви­лись го­лу­би. Дже­ре­ла жи­во­го, ве­се­ло­го жи­вот­тя ніби десь про­би­ва­лись і про­ри­ва­лись з невідо­мо­го нут­ра землі, з не­до­сяж­но­го по­таємно­го не­бес­но­го прос­то­ру. Усе в підне­бессі не­на­че бу­ло промк­ну­те по­таємним світо­вим жи­вот­тям, дри­жа­ло од ве­се­лої світо­вої жиз­ності. Усе во­ру­ши­лось, раділо та виг­ра­ва­ло і в га­ря­чо­му повітрі, і в синьому небі, і в хви­лях теп­лої во­ди. Не­бо не­на­че сміялось до пиш­ної землі, а зем­ля осміха­лась до зо­ло­то­го сон­ця.

    І в ду­шу мо­ло­до­го ху­дож­ни­ка промк­ну­лась та по­таємна іскра світо­во­го жи­вот­тя, що аж виг­ра­ва­ло з збит­ка­ми і в небі, і на землі. І Ле­онід Се­ме­но­вич несвідо­мо за­тяг ве­се­лої пісні й на той час за­бувсь за своє го­ре, навіть за свою врод­ли­ву, але зрад­ли­ву жінку. Якась по­таємна світо­ва радісна міць зли­ну­ла на йо­го, опо­ви­ла йо­го ду­шу за­ра­зом з зем­лею, во­дою й вер­ба­ми, з сяєвом ма­ре­ва і вли­ла в йо­го радісну нап­ра­ву, ве­се­ле по­чу­ван­ня, по­етич­не натх­нен­ня.

    Леонід Се­ме­но­вич об­чер­кав хап­ком обвід виг­ля­ду на кар­тині й по­чав по­волі на­ки­да­ти ма­лю­нок, та все сти­ха му­ги­кав пісню. То був знак пов­но­го вдо­во­лен­ня йо­го душі; то був ви­явок йо­го по­чу­ваннів кра­си на землі й у небі.

    «Забрав би з со­бою в душ­не та кур­не місто і ці вер­би та осо­ко­ри, і цей лис­ню­чий ста­вок з бе­ре­га­ми, і цей пи­тель, і шпиль з дом­ком, та го­ренько, що не влізуть у тор­бу. Тре­ба хоч схо­пи­ти обвід та на­ки­док от ту­теч­ки та за­вез­ти до­до­му. А виг­ляд сьогодні чу­до­вий та прозірний! Надз­ви­чай­но яс­но над­ворі, вид­но кож­ний лис­то­чок, кож­ну ба­ди­ли­ну! Чу­до­ва по­го­да! чу­до­ве освітлен­ня! Са­ме доб­ре ма­лю­вать», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і хап­ки во­див ру­кою по по­лотні, не­на­че ха­пав­ся, щоб ча­сом не нах­ма­ри­ло й не за­тем­ря­ви­ло прозірно­го виг­ля­ду.

    Сонце сто­яло тро­хи не се­ред не­ба. Над­ворі ста­ло душ­но. В вогкій бе­ре­жині під гус­тою вер­бою ста­ло ще душніше. Ру­ка в ма­ля­ра по­ча­ла мліти. Він ски­нув бри­ля й ки­нув йо­го до­до­лу. Лю­де веш­та­лись по греблі, здо­ров­ка­лись з ним. Він од­повідав їм го­лос­но, але й го­ло­ви не по­верс­тав до їх, не­на­че в йо­го скам'яніли в'язи. Вий­шов з пит­ля ме­ханік німець і, йду­чи на обід, за­вер­нув че­рез місток до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, по­ба­ла­кав тро­хи, поціка­вивсь кар­ти­ною, ог­лядів ма­лю­нок і пішов до­до­му на шпиль. Зай­шли й два євреї, мли­нові бух­гал­те­ри, поціка­ви­лись ма­лю­ван­ням, заг­ля­ну­ли че­рез ма­ля­рові плечі на кар­ти­ну й поп­ря­му­ва­ли прос­то до дом­ка на шпилі.


    Коли це са­ме опівдні щось нес­подіва­но за­гу­ло, зас­ту­гоніло, і не­на­че зад­вигтіла за греб­лею зем­ля, не­на­че десь схо­пивсь ви­хор або по­же­жа. Ле­онід Се­ме­но­вич ог­ля­нувсь на­зад. Ко­ло церк­ви на су­горбі підня­лась ку­ря­ва, гус­та-пре­гус­та, не­на­че хма­ра підніма­лась од­ни­зу з землі й до­ся­га­ла вже до ви­со­кості мен­ших бань. Ку­ря­ва наб­ли­жа­лась. По­чу­лось рох­кан­ня та ме­кан­ня. Ко­ро­ви за­рев­ли, і їх ревіння пішло по­над став­ком. Ле­онід Се­ме­но­вич до­га­давсь, що то че­ре­да йде на стійло. Ку­ря­ва ся­га­ла вже до се­ре­ди­ни став­ка й не­на­че за­ка­ля­ла чес­те блис­ку­че повітря. З-за шпи­ля су­ну­ла че­ре­да, ніби ор­да нас­ту­па­ла. З шпи­ля ніби по­си­па­лись свині, за ни­ми ви­су­нувсь на­че гай з рогів. Жваві свині бігли, мов ха­па­лись або ку­дись поспіша­ли. Гус­та, сли­ве суцільна жи­ва ма­са ніби по­су­ну­лась з шпилів і поп­рос­ту­ва­ла набік од греблі на стійло ниж­че од спус­та над ши­ро­ке пле­со. Кільки корів од­би­лось од гур­ту й прос­ту­ва­ло до став­ка. Підпа­сичі зай­ма­ли їх, цьку­ва­ли со­ба­ка­ми й тур­ли­ли на­зад. Слідком за че­ре­дою з-за шпи­ля ка­тав панський та­бун ко­ней. Жваві коні по­си­па­лись до пле­са й про­тов­пом ки­ну­лись до во­ди прос­то че­рез че­ре­ду. Ку­ря­ва вкри­ла вер­би на греблі, не­на­че во­ни зай­ня­лись, тліли й куріли. Ле­онід Се­ме­но­вич вглядів ту ку­ря­ву й забідкавсь. Виг­ляд став неп­розірний, не­яс­ний, не­на­че хтось за­ди­мив са­мий світ сон­ця. Ма­ляр ог­ля­нувсь на греб­лю. Че­рез греб­лю су­ну­лась гус­та ота­ра овець на всю ши­ри­ну. Вівчарі ста­ви­ли ота­ру на стійлі по дру­гий бік став­ка в хо­лод­ку під вер­ба­ми, що рос­ли на око­пах ко­ло го­родів. Вівці поз­би­ва­лись до­ку­пи, ніби поз­ли­па­лись. Зда­ва­лось, що греб­ля вкри­та здо­ро­вецьким жи­вим чор­ним ви­вер­ну­тим ко­жу­хом, на кот­ро­му по­де­ку­ди ма­нячіли білі лат­ки та ус­тав­ки.

    Порох ду­шив Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Очі в йо­го за­по­ро­ши­лись. Він ус­тав, хап­ком од­су­нув три­но­ги й кар­ти­ну на самісінький край греблі до ни­зенько­го тин­ка, кот­рим бу­ла об­ра­мо­ва­на греб­ля од став­ка. Жи­вий ко­жух по­су­нувсь не­за­ба­ром на місток і пхав ма­ля­ра з лав­ки, зачіпа­ючи йо­го довгі но­ги.

    - А ку­чю, ка­торжні! От тобі й ма­люй! При­нес­ло ле­да­що оцих дур­них жи­во­тин. Про­па­ла уся по­езія! Не­ма де дітись, тре­ба ки­дать ро­бо­ту, - го­во­рив сам до се­бе ма­ляр і, вхо­пив­ши свої при­чан­да­ли в ру­ки, він на­си­лу-си­лу про­тис­ся по­за вер­ба­ми че­рез жи­вий ко­жух і шви­денько пішов до­до­му, втіка­ючи од гус­то­го дав­лю­чо­го по­ро­ху. Він прий­шов до шко­ли, де ще гра­ли в кар­ти.

    - Чи це ви й досі граєте? А ме­не оце овеч­ки прог­на­ли з греблі. Му­сив утікать од тієї са­ра­ни. Тро­хи не спер ме­не отой дур­ний на­товп з греблі в во­ду. Поп­су­ва­ли мені ро­бо­ту, - бідкав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Матушка прис­ла­ла най­мич­ку, щоб во­на пок­ли­ка­ла на обід. Але кар­тярі не вва­жа­ли на неї й усе гра­ли. Аж тут нес­подіва­но в світли­цю всту­пи­ла ба­ба-бран­ка.

    - Ой ба­тюш­ко! Це я до ва­шої ми­лості прий­шла: мо­ло­ди­ця об­ро­ди­ни­лась зав­ча­су. Ох­рестіть мерщій ди­тин­ча, бо во­но не­час­не, та вже й лед­ве ди­ше: от-от одійде до бо­га. В цієї мо­ло­диці діти й часті, але якісь не жи­вучі. От і це вро­ди­лось не­час­не. Я вже йо­го вве­ла в хрест: тричі об­ли­ла свя­че­ною во­дою. А ви вже, па­нот­че, дох­рестіть, - про­си­ла ба­тюш­ку ба­ба-бран­ка. - Та й ро­ди­во бу­ло та­ке важ­ке, що ли­бонь і по­роділля до ве­чо­ра не до­жи­ве. Ще як во­на хо­ди­ла вагітна, то вже нез­ду­жа­ла.

    - Коли б ця ди­ти­на бу­ла час­на, то от ми й дог­ра­ли б оце за­раз до кінця. Чом би пак ди­тині не підож­дать тро­хи! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

    Батюшка шви­денько пішов до­до­му, щоб до обіду встиг­нуть увес­ти в хрест ди­ти­ну. Софія Ле­онівна вже го­ту­ва­ла обід са­мостійно, як у се­бе вдо­ма в Києві.

    - От і доб­ре, що тра­пи­лась ця не­час­на ди­ти­на. По­ки ба­тюш­ка дох­рес­те ди­ти­ну, я до обіду ще й на­ве­ду фар­ба­ми свою кар­тин­ку.

    - Що ж це ви на­маз­го­ли­ли на по­лотні? Нічогісінько не роз­бе­ру. Не то ло­зи, не то де­ре­ва, не то якесь гай­во­рон­ня… Ще й збо­ку стри­мить який­сь сто­ян, не­на­че ши­бе­ни­ця, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна з ва­ган­ням та з не­до­мис­лом в очах.

    - Ой ви! Не маєте ви тям­ку про ма­лярські спра­ви ані на шаг. Ось я за­раз по­на­вод­жу усе, так тоді й дізнаєтесь, що то за гай­во­рон­ня. Нічо­го ви не тя­ми­те, - обізвавсь Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Ну! я не та­ка вже не­тя­ма, щоб і цього не втя­мить. Ба­чу, що ви на­ма­лю­ва­ли кат зна що та й годі!

    Софія Ле­онівна й справді нічо­го не тя­ми­ла в мальовництві, не лю­би­ла кар­тин і ніко­ли не ди­ви­лась, що на їх на­мальова­не.

    - Ож дивіться! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і, вхо­пив­ши пенз­ля в ру­ки, в од­ну мить по­си­нив во­ду, по­зе­ле­нив вер­би та осо­ко­ри, навів жов­то­га­ря­чою фар­бою пи­тель, по­чор­нив тру­бу. Кар­ти­на од­ра­зу ніби ожи­ла й гля­ну­ла на ней­мовірну Софію Ле­онівну. По­ки пок­ли­ка­ли обідать, кар­ти­на вже бу­ла ніби жи­вий виг­ляд з греблі на око­лишні бе­ре­ги.

    - Кидайте вже оте мальовид­ло та ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу! - обізвавсь Лев­ко Ігна­то­вич, ви­ря­чив­ши очі на кар­ти­ну та не­са­мохіть слідку­ючи очи­ма за кож­ним ру­шен­ням пенз­ля. - Ну та й пад­ко­виті ж ви до цього штуч­ницт­ва! Ви б, надісь, ма­лю­ва­ли і вдень, і вночі. Як гам­се­лить по по­лотні!

    - Атож! Як най­де на ме­не оце дур­не натх­нен­ня, то я й справді був би ла­ден і вночі ма­лю­вать. А ча­сом то так зам'яки­нюсь та роз­ле­дащію, що й пенз­ля не хо­четься взять у пуч­ку. Це, пев­но, на ме­не ту­теч­ки повіяв по­дих сільської по­езії. Це ж мої гаст­ролі на селі, ма­буть, такі, як бу­дуть зго­дом десь да­ле­ко і твої, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу.

    В су­бо­ту Фле­гонт Пет­ро­вич з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, та Лев­ком пішли на співку, щоб тро­хи спра­вить півчу, а в неділю во­ни співа­ли в церкві в хорі. Ар­тис­ти виспіву­ва­ли і в хорі, і в тріо так, що се­ля­ни з ди­ва сли­ве усюс­луж­бу бо­жу сто­яли ли­цем не до прес­то­лу, а до хор, де гриміли чу­дові го­ло­си. Сла­ва за їх співи пішла навіть по се­лах скрізь по око­лиці.

    V

    Три дні ще про­був Ле­онід Се­ме­но­вич в сест­ри. Ще двічі хо­див на греб­лю з своїми мальовницьки­ми при­чан­да­ла­ми, щоб докінчить ро­бо­ту. Кар­ти­на ще га­разд і не ви­сох­ла, а тільки за­шерх­ла, як він вже зібрав­ся в до­ро­гу.

    - Час мені браться до батька в Канівши­ну. Швид­ко ми­не той тиж­день, що й не зог­ля­диш­ся, а мені тре­ба б ще пос­хоп­лю­вать де­які гар­ненькі виг­ля­ди по Росі в Канівщині. Мо­же, мені знов до­ве­деться десь ти­ня­тись на да­лекій півночі, де я вже ти­няв­ся. Як бу­ло по­ба­чу на кар­тині по­на­мальову­вані рідні місця, то не­на­че вдо­ма по­бу­ваю, аж по­ве­селішаю й стаю бадьорис­тий. Ча­сом бу­ло аж очі зай­дуть сльозою од нудьги та смут­ку на чу­жині за рідною країною.

    Через три дні, наспівав­шись та роз­ва­жив­ши се­бе ма­лю­ван­ням, Ле­онід Се­ме­но­вич ру­шив з дво­ра до батька в Канівщи­ну. Сест­ра зап­ла­ка­ла на про­щанні. Їй жаль бу­ло і бра­та, і йо­го ма­ло­го си­на, кот­ро­го на­че си­ро­тою по­ки­ну­ла навіже­на ма­ти. З Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем поїхав в містеч­ко й ба­тюш­ка за на­ли­га­ча­ми, об­ро­тя­ми, на­люш­ни­ка­ми та де­яки­ми за­куп­ка­ми, потрібни­ми в жни­ва. На коз­лах при­мос­тивсь і Фле­гонт Пет­ро­вич, щоб дізнаться, чи не­ма ча­сом на пошті звістки про зап­ро­шу­ван­ня будлі-ку­ди на гаст­ролі з ар­тис­тич­но­го бю­ра. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча од­вез­ли на вок­зал, а самі во­ни заїха­ли в крам­ниці. Зро­бив­ши свою купівлю, во­ни зострілись з од­ним знай­омим з містеч­ка. Він зап­ро­сив їх до се­бе на кар­ти. Нев­ва­жа­ючи на га­ря­чий жнив'яний час, отець Зіновій за­га­яв­ся до пізньої до­би і вже сли­ве в глу­пу ніч вер­нув­ся до­до­му з на­ли­га­ча­ми та об­ро­тя­ми. Ма­туш­ка сер­ди­лась, сва­ри­лась та й годі ска­за­ла. Усю про­ви­ну во­на ски­да­ла на своїх гос­тей, що наїха­ли не в доб­рий час, са­ме в жни­ва, бо че­рез гос­тей ча­сом до­во­ди­лось за­не­ха­ять ро­бо­ту на полі. Після од'їзду Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й Лев­ко до­га­давсь, що й йо­му час би вже їхать до батька. Але отець Зіновій і Фле­гонт Пет­ро­вич на­ма­га­лись, щоб він зос­тав­ся ще на який­сь час, ма­буть, че­рез те, щоб роз­ва­жить се­бе тро­хи, бо їм не бу­ло з ким гра­ти в кар­ти. Лев­ко не ду­же-то й од­ма­гавсь і зос­тав­ся. Він обідав на­пе­ремінку то в школі, то в ма­туш­ки. Сусіди ба­би ску­по­ву­ва­ли по селі для Софії Ле­онівни кур­ча­та та ку­ри на обід. Ма­ша хо­ди­ла що­ран­ку на ба­тю­щи­ну ле­ва­ду по бут­ви­ну та уся­ку гич­ку на зак­риш­ку й го­ту­ва­ла обід у школі в пе­карні. Хліба й па­ля­ниць до чаю пос­та­ча­ла гос­тям ма­туш­ка. Жит­тя гос­тей в опрічній хаті вже не за­ва­жа­ло ха­зяїнові й гос­по­дині. Софія Ле­онівна ча­сом зап­ро­шу­ва­ла ба­тюш­ку й усю йо­го сім'ю до се­бе на чай на причілок. Отець Зіновій був ду­же ра­дий гос­тям, бо йо­му бу­ло до ко­го пов­сяк­час піти в гості, роз­ва­жить се­бе тро­хи, і по­ба­ла­кать, і поспіва­ти, і в кар­ти пог­рать. Лев­ко, як шту­кар на вда­чу, своїми смішка­ми та жар­та­ми роз­ве­се­ляв усіх, а най­більше обох ха­зяїнів, і без то­го на­хильних до жартів та шту­карст­ва. І Ма­ша в опрічно­му житлі вже не так здо­ро­во гну­ла кир­пу пе­ред най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми: во­на огов­та­лась, об­бу­ла­ся в чужій оселі, вже не так бун­дю­чи­лась пе­ред сільськи­ми слу­га­ми, приз­ви­чаїлась до сільсько­го що­ден­но­го по­ряд­ку в ба­тю­щи­но­му домі, хо­ди­ла ту­ди за мо­ло­ком та па­ля­ни­ця­ми й час­тенько-та­ки біга­ла по­зи­чать по­суд для якоїсь потрібки. Ча­сом вранці, йду­чи з ко­ши­ком по бут­ви­ну на ле­ва­ду, во­на ніби не­на­ро­ком за­вер­та­ла на греб­лю до пит­ля, щоб про­гу­ля­тись та при на­годі й по­ба­читься з мо­ло­дим то­ва­ри­шем ме­ханіка, пан­ком Су­хо­дольським. Течія жит­тя пішла рівно, плав­ко і для обох сім'їв ду­же приємно.


    Через три дні після то­го, вже над­вечір, Фле­гонт Пет­ро­вич з то­ва­ри­ша­ми грав у кар­ти на причілку під ста­рою вер­бою. Вже сон­це обійшло шко­лу сли­ве навк­ру­ги й не­на­че заг­ля­ну­ло з-за вуг­ла на причілок. Вечірній га­ря­чий промінь сон­ця впав у гус­ту тінь од шко­ли й пе­ре­тяв її зо­ло­тою стрілкою до са­мо­го сто­ла. Са­ме в той час од церк­ви че­рез ви­гон який­сь пан ка­тав не­на­че нав­за­во­ди на бас­ких ко­ни­ках. В фа­етоні стримів па­нок в до­рожньому па­ру­си­но­во­му біло­му пальті з відло­гою, нап­ну­тою на ка­пе­люш, як зви­чай­но їздять місцеві дідичі та уря­довці по се­лах.

    - Хтось ка­тає доб­реньки­ми кіньми, не­на­че аж ха­пається, так пруд­ко біжать коні. Мо­же, це хтось їде до вас, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Це їде хтось не ту­тешній, бо по­го­нич не по­вер­нув на об'їздку кру­гом ви­го­ну по твер­до­му шля­ху, а по­ка­тав навп­рос­тець че­рез ви­гон по гли­бо­ко­му піску та по бу­дя­ках, - обізвавсь отець Зіновій, - дивіться, як врізав­ся ши­на­ми в гли­бо­кий пісок і плу­га­ниться, не­на­че за­гальму­вав фа­ето­на.

    Але че­рез хви­ли­ну прибігла най­мич­ка Ївга й ска­за­ла, що приїхав який­сь пан, ли­бонь з фаб­ри­ки чи з га­марні з БілоїЦерк­ви, бо як го­во­ре, то за­ки­дає ніби тро­хи по-лядсько­му або по-німецько­му.

    Отець Зіновій приг­ла­див до­ло­нею куд­ла­те во­лос­ся й по­хап­цем по­чим­чи­ку­вав до гос­по­ди. Там на подвір'ї сто­яв фа­етон. Візник розг­нуз­дав коні, щоб во­ни тро­хи од­са­па­ли та по­пас­лись на зе­ле­но­му шпо­риші в дворі, бо коні аж пе­ре­па­лись од бігні. Отець Зіновій всту­пив у світли­цю й по­ба­чив мо­ло­до­го па­ни­ча, ду­же гар­но­го на вро­ду, чор­ня­во­го, ви­пе­ще­но­го й уб­ра­но­го в но­ву гар­ну й до­ро­гу оде­жу.

    - Добривечір вам! - привітавсь па­нич до ба­тюш­ки.

    - Доброго здо­ров'я! Сідай­те, будьте лас­каві. Ви, ма­буть, з біло­церківської га­марні? От і доб­ре. В ме­не пос­ти­ра­лось аж п'яте­ро коліщат в мо­ло­тилці. Я оце мав на думці заїхать до фаб­ри­ки, як був у Білій Церкві, та на ли­хо спох­ва­ту за­був­ся вки­нуть коліща­та в по­воз­ку. Мо­же, ви вки­не­те їх у свій фа­етон?

    Гість осміхнувсь. Слу­ха­ючи ба­ла­ку­чо­го ха­зяїна, він навіть не встиг по­ре­ко­мен­ду­ваться, хто він та­кий. З-під чор­них дов­гих вусів, з-під чер­во­них губів блис­ну­ли два ряд­ки білих, рівних, не­на­че підріза­них зубів.

    Отець Зіновій поп­ро­сив гос­тя сісти. Гість сів на стільці, при­су­нув­ши йо­го до сто­ла.

    - Я не з фаб­ри­ки. Я з Пол­тавської гу­бернії, сту­дент універ­си­те­ту, Нар­кис Ам­фи­лохійо­вич На­зарів. Я оце іду з Києва та по до­розі до­до­му за­вер­нув в ва­шу гос­по­ду.

    - По до­розі з Києва в Пол­тав­щи­ну за­вер­ну­ли в на­ше се­ло? - з ди­ву­ван­ням в го­лосі не­са­мохіть пе­ре­бив йо­го роз­мо­ву отець Зіновій. - А мені чо­мусь зда­лось, що ви з біло­церківської фаб­ри­ки або­що. На­ша най­мич­ка, ма­буть, наз­до­гад ска­за­ла мені за це і так нап­ра­ви­ла мої дум­ки та здо­га­ди.

    Студент за­ре­го­тавсь на всю світли­цю, що йо­го прий­ня­ли за яко­гось га­мар­ни­ка.

    - Вибачайте, отець Зіновій, що я сміюся, бо мені ста­ло ду­же смішно, - по­чав го­во­рить сту­дент.

    - О! звідкіль же й од ко­го ви довіда­лись, що я отець Зіновій?

    - Та од Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча й Софії Ле­онівни, - го­во­рив і ра­зом ре­го­тавсь сту­дент.

    Матушці бу­ло ціка­во знать, який то гість приїхав, і во­на ніби не­на­ро­ком заг­ля­ну­ла че­рез двері в світли­цю.

    - Ольго Павлівно! - гук­нув отець Зіновій. - Це приїхав гість до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, сту­дент, доб­родій На­зарів.

    «Ой ли­шенько мені! ще гість, і пев­но на дов­гий час», - по­ду­ма­ла во­на й увійшла в світли­цю.

    Гість ус­тав, по­ре­ко­мен­ду­вав­ся й поз­до­ров­кавсь. Сту­дент-кра­сунь ки­нувсь їй в вічі своєю струн­кою пос­тат­тю й кра­сою. Рівний­ста­ном, як то­по­ля, дов­гоб­ра­зий, з чор­ни­ми ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми, з чу­до­ви­ми ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, мо­ло­дий гість сто­яв се­ред світлиці, мов на­мальова­ний. По­дов­жасті пов­ненькі що­ки бу­ли рум'яні: з-під чор­них вусів лисніли повні гу­би, чер­воні, як ка­ли­на. На гос­теві бу­ло яс­не ря­беньке новісіньке уб­ран­ня, а на но­гах лисніли ла­ки­ро­вані бо­тин­ки. Ма­туш­ка, як се­люч­ка, не­са­мохіть за­ди­ви­лась на та­ку ця­цю, якої й не трап­ля­лось їй ба­чить на селі.

    - Сідайте, будьте лас­каві! А мені зда­лось, що хтось приїхав з біло­церківської фаб­ри­ки, - по­ча­ла ма­туш­ка та й спи­ни­лась.

    «Чого це їм обом спа­ла на ум та біло­церківська га­мар­ня? Нев­же я ски­нувсь на ту га­ма­рию або будлі-яко­го німця га­мар­ни­ка?» - по­ду­мав На­зарів. - Чим же це я за­побіг та­кої лас­ки в тієї га­марні? - спи­тав з сміхом і го­лос­но На­зарів.

    - Бо ви тро­шеч­ки ски­ну­лись з ли­ця на німця-ме­ханіка або ніби на яко­гось чу­жо­зем­ця, - обізвавсь отець Зіновій.

    - Одже ж ви, отець Зіновій, трош­ки і вга­да­ли, бо дід мій, пол­тавський дідич, був ар­мянсько­го ро­ду, який­сь зай­да з Тифліса й оже­нив­ся в Пол­тав­щині. Але я чис­тий пол­та­вець, щи­рий при­ятель Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Цeя й при­був на да­чу до йо­го на одвіди­ни. Але де ж він, що йо­го не вид­но в вас? Він ка­зав мені, що по­бу­де який­сь час у вас, а потім зго­дом пе­ре­бе­реться на да­чу десь ту­теч­ки на селі.

    - Флегонт Пет­ро­вич вже й пе­реб­равсь на да­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, не­са­мохіть за­див­ля­ючись на гос­тя, на йо­го ла­ки­ро­вані бо­тин­ки та на жваві іскряні очі, що не­на­че аж кру­ти­лись на чис­тих білках.

    «Ой щось во­но над­то вже ве­се­ле та дзинд­зю­рис­те!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка.

    - Де ж та да­ча? То во­на та­ки до вас на­ле­житься, чи до яко­гось чо­ловіка або па­на? Чи да­ле­ко звідсіля? Ку­дою ж до неї їхать? - спи­тав На­зарів.

    - О, так да­ле­ко, що звідсіля вид­но, - ска­зав всмішки отець Зіновій, - бу­де так звідсіль, як тричі ло­ма­кою доб­ре ки­нуть.

    - Он як! То це, ма­буть, десь ту­теч­ки, десь поб­ли­зу,

    - спитав сту­дент.

    - Ондечки! навіть у вікно вид­но. Дивіться! Он-оно за клу­нею! на хаті стир­чить му­ро­ва­ний верх: ото ж їх да­ча, - ска­зав отець Зіновій.

    - А по­ведіть ме­не, ко­ли ва­ша лас­ка! - гук­нув На­зарів і схо­пив­ся з стільця, як опе­че­ний.

    «Ну та й жва­вий же та в'юнкий оцей жев­жик!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка і, встав­ши з ка­на­пи, і собі по­хап­цем чкур­ну­ла навз­догінці за ни­ми, над­то зацікав­ле­на тим жва­вим та ба­га­то уб­ра­ним кра­су­нем.

    Бадьористий отець Зіновій шви­денько йшов вузькою бо­роз­ною че­рез кар­топ­лю, аж кар­топ­лю то­ло­чив, а за ним слідком ішов гість. Вий­шов­ши по­пе­ред гос­тя на причілок, отець Зіновій сли­ве по­шеп­ки ска­зав до ар­тис­та:

    - Флегонте Пет­ро­ви­чу! Там до вас приїхав який­сь га­мар­ник чи ме­ханік з фаб­ри­ки з Білої Церк­ви по ділу, пев­но, за який­сь млин, чи за мо­ло­тил­ку, чи за кру­жа­ла та коліща­та в мо­ло­тилці.

    - Який га­мар­ник? За які це кру­жа­ла та коліща­та? - спи­тав з ди­ву­ван­ням Фле­гонт Пет­ро­вич, аж очі витріщив.

    - Добривечір вам на дачі! А що, чи до­дер­жав я сво­го сло­ва, чи ні? - гук­нув гість до Софії Ле­онівни го­лос­но, зда­ле­ки віта­ючись з нею.

    - Це На­зар Сто­до­ля! Он який ме­ханік! А я ми­ти­кую, аж мо­ро­чу го­ло­ву од здо­га­ду, який це ме­ханік приїхав аж сю­ди до ме­не, - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич і тричі поцілу­вавсь з гос­тем.

    - То то ме­не отець Зіновій прий­ня­ли за га­мар­ни­ка з БілоїЦерк­ви, бо я ж звідтіль і при­був з вок­за­лу, - од­ка­зав гість і за­ре­го­тавсь,

    - Ото на­ша Ївга нап­ра­ви­ла ме­не на та­кий здо­гад: ка­же мені, що гість, як го­во­ре, то тро­хи за­ки­дає ніби пo-німецькій, - од­ма­гавсь отець Зіновій.

    Назарів і справді ніби за­ки­дав в роз­мові по-яко­мусь, бо трош­ки гар­кав якось не­на­че по-ди­тячій, що ро­би­ло йо­го мо­ву більше делікат­ною й навіть приємною.

    Левко радісно й ве­се­ло привітав­ся до гос­тя й по­чав пус­ту­вать на ра­до­щах: вхо­пив йо­го за стан і обк­ру­тив йо­го кру­гом се­бе аж тричі. Софія Ле­онівна од­ра­зу по­ве­селіша­ла й ста­ла бадьорис­та й жва­ва.

    - Та годі вже вам вих­ри­ти! Аж ку­ря­ву зби­ли! Ще за­по­ро­шу собі очі од ва­шо­го крутіння, - го­моніла Софія Ле­онівна.

    - Назар Сто­до­ля та­ки до­дер­жав сво­го сло­ва, за­вер­нув до нас, щоб одвідать нас на дачі. Спа­сибі, спа­сибі! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич до гос­тя.

    - Та вас же не так звуть. Я пам'ятаю, як ви в нас за­повісти­лись за се­бе, - обізва­лась ма­туш­ка, - чи, мо­же, то в вас двоє йменнів?

    - Та де там! Ме­не ба­тюш­ка ох­рес­тив од­ним ймен­ням, а оці хар­ци­зи прод­раж­ни­ли ме­не ще й дру­гим, по Шев­чен­ковій драмі, - ска­зав На­зарів, ти­ка­ючи ру­кою на Лев­ка.

    - Коли ж ба­тюш­ка дав йо­му та­ке не­до­лад­не ймен­ня, що й ви­мо­вить труд­но! - обізвавсь Лев­ко. - Де ж пак! Нар­кис Ам­фи­лохійо­вич. Бу­ло б і справді кра­ще, як­би ти спрос­тив оте цуп­ке ймен­ня на яко­гось Нар­ки­са Га­мар­ни­ко­ви­ча або­що, - жар­ту­вав Лев­ко.

    - От те­пер сідай­те з на­ми «за те­сові сто­ли», цеб­то за кар­ти, та гра­ти­ме­мо далі; тру­дов­ників до­волі те­пер, і в нас діло піде спірно, - ска­зав отець Зіновій сло­ва­ми пісні.


    «Не хо­чу я, сест­ро, за сто­ли са­ди­тись, а бу­ду я, сест­ро, на те­бе ди­ви­тись», - заспівав ти­хенько На­зарів далі на­род­ну пісню й зир­нув бист­ро на Софію Ле­онівну.

    - Та співай­те ж далі! Я люб­лю слу­хать, як співа­ють пісень, та ще й гар­но, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Та годі вам співать! Сідай лиш мерщій, доб­родію га­мар­ни­ку, за стіл, - гук­нув ве­се­лий Лев­ко й по­тяг з усієї си­ли гос­тя за ру­ку до сто­ла. Гість вип­ру­чу­вавсь. Йо­му бу­ло ніяко­во пе­ред ма­туш­кою за та­кую па­ру­боцьку Лев­ко­ву вих­ват­ку. Але Лев­ко цуп­ри­ку­вав йо­го за ру­ку. Гість опи­навсь. Во­ни, жар­ту­ючи, по­ча­ли вой­ду­ваться. Лев­ко ви­хав гос­тем, не­на­че ко­цю­бою, і не­на­ро­ком за­че­пив за­каб­лу­ком ули­ка. Улик пе­ре­ки­нувсь, за­че­пив дру­го­го ули­ка, і той улик пішов упе­ре­кидь.

    - Ну та й дуріють же оці хлоп­чиська! Чис­то не­на­че ко­ше­ня­та, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна й ки­ну­лась піднімать та ста­ви­ти ули­ки на місця.

    - Оці жев­жи­ки, оці джи­гу­ни, не­на­че ті вед­меді влізли в пасіку та й по­пе­ре­ки­да­ли ули­ки, - обізвавсь Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Правда, що ули­ки, тільки без щільників, - обізва­лась ма­туш­ка, слідку­ючи за гос­те­вим во­рушінням.

    Назарів ки­нувсь і собі до ули­ка, вмить пос­та­вив і при­мос­тивсь на йо­му. Свіжий, пов­ненький, як мо­ло­дий огірок, чор­ня­вий та струн­кий, цей ви­пе­ще­ний кра­сунь-гість зда­вав­ся ма­тушці якимсь за­ча­ро­ва­ним ца­ре­ви­чем, про яко­го роз­ка­зу­ють в каз­ках, і що цей ца­ре­вич, кот­рий десь поб­ли­зу був за­ча­ро­ва­ний, спав сто год десь в діброві, а це тільки що про­ки­нувсь та нес­подіва­но, ніби якимсь чу­дом, з явив­ся тут на прос­тацько­му причілку, тро­хи не в пасіці в кат­разі, та й сів на ули­ку. Ма­туш­ка зир­ну­ла на Софію Ле­онівну до­пит­ли­вим оч­ком. Софія Ле­онівна од­ра­зу аж посвіжіша­ла на ви­ду й не­на­че побіліша­ла. Очі ста­ли ве­селі, не­на­че аж гра­ли: ус­та раз у раз осміха­лись. Пог­ляд її став лас­кавіший. Во­на по­добріша­ла, сіла на зас­те­леній ки­лим­ком призьбі ко­ло ма­туш­ки й по­ча­ла роз­мов­лять з нею лю­бенько та при­яз­но, мов близька й щи­ра при­ятелька. Кра­са зро­би­ла не­на­че якісь ча­ри, не­на­че по­ди­ху­ва­ла на їх обох по­ди­хом по­езії.

    Софія Ле­онівна бу­ла не­во­руш­ли­ва лю­ди­на, навіть для­ва і, мо­же, че­рез те во­на ду­же лю­би­ла жва­вих лю­дей, а най­більше про­вор­них та ве­се­лих мо­ло­дих та жар­тов­ли­вих па­ничів жев­жиків та джи­гунів. Во­ни її на­ди­ли тим, що ба­ви­ли й роз­ва­жа­ли її, а во­на сиділа не­по­руш­но, ди­ви­лась на їх та ми­лу­ва­лась ни­ми.

    Левко аж си­лу­вав то­ва­ри­ша сісти за кар­ти, але він усе од­ма­гавсь.

    - Оце при­че­пи­лась при­че­па! Од­че­пись ти од моєї душі. Ще встиг­ну до­волі наг­раться в кар­ти. Мені оце після до­ро­ги за­ма­ну­лось ску­па­тись отам в став­ку або в річці під оти­ми гілляс­ти­ми вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми. На шля­ху бу­ла ве­ли­ка ку­ря­ва, і я за­по­ро­шив се­бе усього на то­му кур­но­му шля­ху од вок­за­лу. Мені хотілось ску­паться в став­ку по до­розі, та візник не зго­дивсь спи­няться та га­яти час.

    - То й ходім оце та й бу­де­мо ку­па­тись, бо мені од то­го вой­ду­ван­ня з то­бою аж душ­но ста­ло, - обізвавсь Лев­ко, в кот­ро­го дум­ки та ба­жан­ня ви­ни­ка­ли рап­том і наг­ло і так са­мо наг­ло й швид­ко зни­ка­ли.

    - А після ку­пан­ня про­шу на чай до нас у са­док, - зап­ро­шу­ва­ла Ольга Павлівна усіх, - але стри­вай­те на хви­лин­ку! Ось за­раз я приш­лю вам най­мич­кою прос­ти­ряд­ло, гребінець та шма­ток ми­ла, - до­да­ла во­на на ході ко­ло причілко­во­го вікна.

    Незабаром про­вор­на Ївга при­ка­та­ла й при­нес­ла всі ку­пальницькі при­чан­да­ли. Отець Зіновій на­ван­та­жив Лев­ка ти­ми при­чан­да­ла­ми, і ку­пальни­ки поп­рос­ту­ва­ли че­рез ви­гон проз церк­ву, пе­релізли че­рез пе­ре­лаз в ба­тю­щи­ну ле­ва­ду й пішли до річки навп­рос­тець, че­рез людські су­купні го­ро­ди по бо­роз­нах, де в одній са­дибі сли­ве щод­ня ку­па­лась уся ба­тю­щи­на сім'я.

    На причілку зос­та­лась са­ма Софія Ле­онівна. Під вер­бою од­ра­зу ста­ло ти­хо, аж ніби мерт­во, та ще після га­му та го­лос­ної бучі, яку зби­ли мо­лоді жев­жи­ки. Спо­чат­ку ще бу­ло чуть зда­ле­ки го­лос­ну роз­мо­ву з ви­го­ну, але зго­дом і той гомін за­тих і за­мер. Гості од­ра­зу зник­ли, не­на­че крізь зем­лю пішли. Са­ме в жни­ва на ви­гоні нігде не во­ру­ши­лось ані жи­во­го людсько­го ду­ху, тільки чиїсь ове­ча­та ни­ка­ли попід ти­на­ми, хап­ком те­ре­би­ли свіжу зе­ле­ну тра­ву та ба­дил­ляс­те збут­лявіле зілля, що постіка­ло в завсідньому хо­лод­ку.

    На Софію Ле­онівну нес­подіва­но спа­ла за­ду­ма, а потім і нудьга. Пе­ред її очи­ма все ніби ма­нячіли мо­лоді го­во­рючі та ве­селі жев­жи­ки й на­га­ду­ва­ли про ве­се­ле мо­ло­де то­ва­рист­во в її житлі в Києві. Во­на зга­да­ла усіх па­ничів, але ніхто з їх не при­па­дав їй так до впо­до­би, як кра­сунь На­зарів. І во­на й нез­чу­лась в тій глу­шині, як йо­го іскряні карі очі та ніби на­мальовані чорні бро­ви зас­ло­ни­ли і Фле­гон­тові карі очі, і всіх па­ничів та все ви­ни­ка­ли в її думці й на­ди­ли до се­бе і ве­селістю, і лас­кавістю, і ко­хан­ням.

    Софія Ле­онівна озир­ну­лась навк­ру­ги. Пе­ред очи­ма прос­то про­ти неї стримів ста­рий час­токіл. За ви­го­ном зе­леніла ле­ва­да, об­сад­же­на вер­ба­ми, а далі на гор­би­ку на чо­ло­поч­ку ста­ра церк­ва ніби по­то­па­ла в ви­со­ких ли­пах та ди­ких гру­шах. І нігде ні жи­во­го ду­ху! Не­на­че усе се­ло ви­мер­ло. На Софію Ле­онівну най­шов сум. Во­на не ви­дер­жа­ла далі тієї сільської мерт­во­ти й тиші, схо­пи­лась з призьби, побігла мерщій в по­кої, на­ла­па­ла в ко­моді прос­ти­ряд­ло й по­хап­цем побігла й собі до став­ка прос­то шля­хом до греблі.

    Софія Ле­онівна не зна­ла тих за­ку­точків по го­ро­дах, зас­ло­не­них гус­ти­ми гілляс­ти­ми вер­ба­ми, де зви­чай­но ку­па­лись по­таєнці мо­ло­диці й дівча­та, і поп­ря­му­ва­ла прос­то на греб­лю. Озир­нув­шись на ста­вок та на ши­ро­ке пле­со ниж­че од греблі під спус­том, во­на зійшла з греблі до пле­са. Їй зда­ва­лось, що во­на схо­ва­лась од людських очей за греб­лею в хо­лод­ку і в за­хисті, бо греб­ля бу­ла ви­со­ка, сли­ве на два сажні, а ниж­че од пле­са рос­ли старі вер­би та осо­ко­ри за ти­на­ми в людських го­ро­дах. Во­на по­ча­ла роз­ля­гаться ко­ло са­мої греблі й скла­дать оде­жу на хво­рос­ти­ни та хмиз, що ви­со­ву­вавсь з-під греблі й та­ра­су.

    Але Софія Ле­онівна не зна­ла, що че­рез греб­лю йшов ве­ли­кий трахт на повіто­ве місто і че­рез греб­лю вря­ди-го­ди їха­ли лю­де й сно­ви­га­ли євреї.

    «Одже жме­не вид­но з греблі. Але мені бай­ду­же за тих му­жиків, пас­тушків та міських жидів. Це ж не па­ни», - по­ду­ма­ла не ду­же-то со­ром­ли­ва панія й полізла в во­ду.

    Ця книж­ко­ва сто­лич­на де­мок­рат­ка вва­жа­ла на се­лян, ніби на якусь ху­до­бу, пе­ред кот­рою мож­на бу­ло й не со­ро­миться.

    «Це ж не лю­де, а якісь яг­ниці. А хіба ж мені со­ром пе­ред во­ла­ми та яг­ни­ця­ми?» - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, роз­ко­шу­ючи в дрібненьких хвильках та бри­жах на плесі.

    На греблі все ма­нячіли во­зи й лю­де. Який­сь місце­вий чо­ловік віз са­мо­туж­ки бідкою кулі, зу­мис­не спи­нивсь і по­чав роз­мов­лять з чо­ловіка­ми з пит­ля та ди­виться на неї: їм зда­лось, що то ку­пається жінка Лей­би, пи­са­ря з пит­ля, бо во­на без со­ро­му завж­ди ку­па­лась в плесі, нев­ва­жа­ючи на те, що її бу­ло вид­но з греблі. Софія Ле­онівна й тро­шеч­ки не со­ро­ми­лась і од то­го ча­су все ку­па­лась в спусті, ок­ре­ме од сво­го чо­ловіка й Лев­ка.

    Але тро­хи зго­дом се­ля­ни довіда­лись, що там ку­па­лась не Лей­би­на жінка, а панія.

    - Це ма­буть, якась про­ява, а не панія, ко­ли ку­пається на вид­ноті й лю­дей не со­ро­миться, - за­го­моніли лю­де по всьому селі.

    Обполоскавшись наш­вид­ку в плесі, Софія Ле­онівна з ве­ли­кою труд­нацією доп­лен­та­лась до­до­му: після ку­пан­ня в неї все тіло ніби об­важніло й ос­лаб­ло. Во­на не­на­че впа­ла на стілець і при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, аж ніби мерт­во. Тільки ве­се­лий промінь вечірнього сон­ця про­ми­ку­вавсь че­рез вікна, ся­гав на усю дов­жи­ну по­коїв і зве­се­ляв чис­то побілені стіни. Софія Ле­онівна взя­ла зо­лоті се­реж­ки й по­чеп­ля­ла їх, потім наділа чис­ту квітчас­ту блуз­ку, ніби об­си­па­ну пун­цо­ви­ми квіточ­ка­ми польово­го ма­ку. Після ку­пан­ня в спусті в хо­лод­них дже­ре­лах, що би­ли з дна в плесі, в неї вид став біліший і ба­га­то делікатніший. Во­на вже нап­ра­ви­ла­ся йти на чай до ма­туш­ки в са­док, як нес­подіва­но під вікна­ми за­ту­потіли па­ничі й рап­том убігли в по­кої. Софія Ле­онівна жалілась, що після ку­пан­ня не­на­че розімліла й лед­ве во­ло­че но­ги. Па­ничі в жар­ти вхо­пи­ли її з обох боків попід ру­ки і по­ве­ли че­рез гряд­ки та че­рез ви­со­ку міша­ни­цю й на­ро­би­ли па­то­лочі, не­на­че че­рез міша­ни­цю хтось проїхав во­зом.

    В сад­ку під гру­шею сто­яв зас­те­ле­ний стіл з са­мо­ва­ром, сто­яли по­на­ли­вані ста­ка­ни чаю й хо­ло­ли. Ма­туш­ка все тур­бу­ва­лась, що па­ничі над­то за­га­ялись в школі, а чай хо­ло­не. Гля­ну­ла во­на в двір по­верх шта­хетів, аж па­ничі ве­дуть уд­вох Софію Ле­онівну попід ру­ки й ре­го­чуться. Софія Ле­онівна й собі ре­го­та­лась.

    - Ну та й ве­селі ж ваші па­ничі, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу! - про­мо­вив отець Зіновій.

    - Ведуть Со­ню, не­на­че бо­яри те­щу до зя­тя на пе­резві, - до­дав Фле­го­ит Пет­ро­вич і побіг од­чи­нять хвіртку в са­док на­зустріч па­ни­чам.

    - Ну та й дуріють же оці жев­жи­ки - обізва­лась ма­туш­ка Ольга Павлівна до от­ця Зіновія. - Знать ве­се­ла ма­ти ро­ди­ла їх обох.


    - А Софія Ле­онівна, оче­ви­дяч­ки, й сприяє їм, - по­шеп­ки ска­зав о. Зіновій, - ма­буть, такі жар­ти при­па­да­ють їй до впо­до­би: пев­но, не ду­же-то ша­нується моя невістка, ко­ли па­ничі геть-то вже за­панібра­та по­во­дяться з нею, не­на­че па­руб­ки з дівча­та­ми.

    - Ольго Павлівно! поп­ро­га­няй­те ли­шень оцих хлоп­чиків ло­ма­кою, щоб во­ни да­ли мені спокій, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна й ніби впа­ла од уто­ми на стілець по­руч з гос­по­ди­нею.

    - Коли ж не по­ду­жаю їх, бо обид­ва па­ничі вже не ма­ленькі. Як­би це так пус­ту­ва­ли наші Пет­русь та Івась або якісь там не­долітки, то я б ще да­ла собі ра­ди: а цих дітей я не впи­ню й нічо­го не вдію з ни­ми, - од­мов­ля­лась ма­туш­ка.

    - Але це й доб­ре, що во­ни до­во­лок­ли ме­не в са­док. Я оце впер­ше ску­па­лась цього літа, і після ку­пан­ня в ме­не так об­важніло все тіло, що я на­си­лу доп­лен­та­лась од греблі до шко­ли, та оце й до вас з по­ма­га­ча­ми, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна і вки­ну­ла в ста­кан дві гру­доч­ки са­ха­ру та й по­ча­ла ко­ло­тить чай ло­жеч­кою.

    Паничі посіда­ли за стіл і по­хап­цем сьорба­ли про­хо­лов­ший чай, не­на­че ха­па­лись ку­дись на служ­бу. Нар­кис Ам­фи­лохійо­вич На­зарів сидів про­ти Софії Ле­онІвни і все піднімав її на сміх, що во­на ку­па­лась ко­ло греблі на та­расі та на хамлі під спус­том. Він оче­ви­дяч­ки за­ли­цяв­ся до неї. Після ку­пан­ня Софія Ле­онівна побіліша­ла, навіть трош­ки зблідла, ста­ла делікатніша на взір. Гарні чорні бро­ви ще ви­разніше ма­лю­ва­лись на біло­му чолі, а чи­малі карі очі ніби побільша­ли й ста­ли ви­разніші. Вто­ма од ку­пан­ня та од доб­рої про­маш­ки до річки над­да­ла її красі і делікат­ності, і якоїсь ро­ман­тич­ності.

    Наркис На­зарів по­чу­вав, що той пог­ляд ка­рих, ніби втом­ле­них очей до­хо­дить до йо­го сер­ця й гли­бо­ко про­ми­кується в йо­го ду­шу. А чу­дові чорні бро­ви ма­ни­ли йо­го очі й не­на­че ла­щи­лись до йо­го сер­ця, а за­ду­ма в очах не­на­че по­ди­ха­ла на йо­го га­ря­чим по­ди­хом. Ре­зе­да роз­ли­ва­ла тонкі делікатні па­хощі попід гру­шею. І мо­ло­до­му хлоп­цеві уяв­ля­лось, що ті делікатні па­хощі вни­ка­ли в очі й бро­ви Софії Ле­онівни і що ти­ми па­хо­ща­ми повіва­ють на йо­го Софіїні очі та чорні бро­ви. Софія Ле­онівна ще й пе­редніше ду­же по­до­ба­лась йо­му, а те­пе­реч­ки в той чу­до­вий вечір, в гарній по­етичній глу­шині, під зе­ле­ним гіллям, під чис­тим синім не­бом та од­лис­ком вечірнього сон­ця в йо­го в серці роз­жеврілось й за­па­ли­лось щи­ре ко­хан­ня.

    Наркис не зво­див очей з Софії Ле­онівни. Во­на пи­ла чай і вря­ди-го­ди зир­ка­ла на йо­го втом­ле­ни­ми, ніби бла­га­ючи­ми очи­ма. І в її серці з'явив­ся за­ро­док чо­гось більшо­го й дуж­чо­го, ніж зви­чай­на при­хильність до приємно­го й ве­се­ло­го кра­су­ня.

    Висьорбавши чай, не­по­си­дящі, тов­кущі хлопці ки­ну­лись до дітей, що поп­рибіга­ли до сто­ла, і по­ча­ли з ни­ми граться. Па­ничі знать не ду­же-то ос­лаб­ли й об­важніли од ку­пан­ня, бо на­пе­ремінку са­ди­ли їх собі на по­ти­лиці й га­ня­ли з ни­ми кру­гом груші, не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Хлоп­чи­ки ре­го­та­лись, ха­па­лись ру­че­ня­та­ми за на­вислі груші та лис­тя, по­га­ня­ли їх і ньокалн, ніби на коні. Мо­лоді па­ничі не­на­че й самі зма­ли­лись, бав­ля­чись з дітьми, ста­ли, мов ве­ликі діти.

    - Та годі вже вам дуріть! Пус­ту­ють, не­на­че малі діти; і вга­му­вать, і впи­ни­ти вас ніко­му. Сідай­те ли­шень та мерщій пий­те чай, бо за­то­го й са­мо­вар ви­чах­не. Он вже й че­ре­да йде, за­то­го вечір бу­де. Йдіть-бо! - гу­ка­ла ма­туш­ка на па­ничів.

    Назарів ски­нув ди­ти­ну з по­ти­лиці, прибіг за­са­па­нии і сів на лавці попліч з Софією Ле­онівною, Во­на приємно осміхну­лась і не по­су­ну­лась далі од йо­го.

    «Чи ти ба! при­су­нувсь, не­на­че па­ру­бок до дівки, аж плечі їх чер­ка­ються. Мо­же, в їх у Києві те­пер так по­во­диться. Гар­на ж у їх там пішла по­ве­денція», -ду­ма­ла ма­туш­ка, ма­ючи на думці сільський пог­ляд на же­ни­хан­ня й за­ли­цян­ня.

    - Давайте гра­ти в чо­го-не­будь, чи в жельма­на, чи в сусіда, чи що, - го­во­рив Нар­кис На­зарів, вмос­тив­шись над­то щільно ко­ло Софії Ле­онівни, - чи ви пак, сусідко, за­до­во­лені своїм нас­тир­ли­вим сусідом? - про­мо­вив він в жар­ти до Софії Ле­онівни.

    - Атож! Чом би пак і ні. Тільки сидіть ти­хо та не дурійте, як оце ви дуріли з дітьми, а то я лад­на пок­ли­кать іншо­го, смирнішо­го сусіда.

    Назарів зітхнув, згор­нув ру­ки на гру­дях і не­на­че за­мер в одній пос­таві.

    - От так-о, чи що б то? - про­мо­вив він трош­ки зго­дом.

    - Про ме­не, й от так-о, - обізва­лась Софія Ле­онівна й по­чу­ти­ла, що їй ду­же приємно тор­каться об йо­го пле­че.

    - Потривайте ж, я ле­редніше вип'ю чай та тоді вже й одуб­ну в отакій позі: сидіти­му мовч­ки й мов­ча­ти­му під ва­шим за­га­дом, - жар­ту­вав На­зарів і ха­пав­ся пи­ти чай сли­ве на­хильці.

    - Ти та­ки доб­ра дзиґа: не по­си­диш ти­хо ні хви­ли­ноч­ки, то й труд­но тобі бу­де до­дер­жать своєї обіцян­ки, - ска­зав Лев­ко че­рез стіл.

    - От тобі на! Тільки що був га­мар­ни­ком, а це од­ра­зу вже став дзиґою, - обізвавсь Нар­кис, - ска­зать по правді, я не люб­лю тих ха­мул, тюхтіїв та мов­чунів. Ой не люб­лю! Такі лю­де на­во­дять на ме­не стра­шен­ну нудьгу.

    - То цеб­то й я на­вод­жу на вас нудьгу, бо ва­ша сусідка та­ки доб­ра ха­му­ла та мов­чу­ха, - жар­ту­ва­ла й собі Софія Лсонівна,

    - Я нев­до­во­ле­ний своєю сусідкою за об­го­во­рю­ван­ня та­ки са­мої се­бе, а не інших лю­дей. Про­щай­те! Зос­та­вай­тесь здо­рові! - ска­зав Нар­кис і при тих сло­вах ус­тав, ухо­пив за ру­ку сусіду й так здо­ро­во зду­шив, що во­на тро­хи не крик­ну­ла й лед­ве вдер­жа­ла крик.

    - Та я ж вас не про­га­няю! Сидіть собі хоч і мовч­ки. ко­ли хо­че­те. Мені за це бай­дужісінько.

    Назарів знов сів ко­ло Софії Ле­онівни й при­су­нувсь бли­зенько. Він поп­ро­сив у ха­зяй­ки ще ста­кан чаю, хоч йо­му вже й не хотілось пи­ти. Він пив чай по­ва­гом, по­ма­леньку. Йо­му бу­ло приємно сидіти по­руч з Софією Ле­онівною, і він був ла­ден сидіть і жар­ту­ва­ти з нею, до­ки й ніч впа­де на зем­лю, до­ки й місяць зійде.

    Ради но­во­го гос­тя ма­туш­ка за­га­да­ла Ївзі го­ту­вать ве­че­рю для всіх. Ївга кру­ти­лась, як му­ха в ок­ропі, пат­ра­ла кур­ча­та й ниш­ком кля­ла Ма­шу, кот­ра в той вольний для се­бе час гу­ля­ла на греблі під вер­ба­ми з помічни­ком ме­ханіка Су­хо­дольським.

    Сонце зай­шло. Над­ворі по­ма­леньку су­теніло. Ніч спус­ка­лась на са­док по­ма­леньку, ніби крадько­ма. Ма­туш­ка ми­ла по­суд. Стіл з гістьми не­на­че сти­ха то­нув в по­етич­них сутінках. Са­док не­на­че млів в теп­ло­му літньому повітрі. Густіша­ли тіні під гілка­ми груші, і вид в Софії Ле­онівни ще більше по­делікатнішав. Мо­ло­до­му Нар­ки­сові во­на зда­ва­лась яко­юсь східною царівною ка­зок Ше­хе­ре­за­ди. Йо­му уяв­ля­лось, що він якимсь чу­дом опи­нив­ся нес­подіва­но в ду­же да­ле­ко­му краї, ніби в чу­до­вих каз­ко­вих царських східних сад­ках, а ко­ло йо­го си­дить са­ма кра­су­ня Па­ри­за­да, опо­ви­та вечірніми по­етич­ни­ми сутіня­ми. І він не­са­мохіть на­ла­пав під ска­тер­кою її ру­ку й міцно стис­нув. Але Па­ри­за­да ніби розгніва­лась од та­кої на­хаб­ності зовсім не східно­го ли­ца­ря й за­раз вис­мик­ну­ла свою ру­ку й пок­ла­ла її на стіл.

    Наркисові чо­мусь за­ма­ну­лось співать, не­на­че та ми­ла руч­ка, ті чорні бро­ви й чу­дові очі самі бу­ли піснею й вик­ли­ка­ли в йо­го в душі охо­ту до співу. Він за­тяг ук­раїнську пісню ти­хо, не­на­че по­шеп­том, як за­чи­нає сер­це пісню ко­хан­ня, не­на­че він бо­яв­ся спо­ло­хать го­лос­ним гу­ком і своє сер­це, і свою лю­бов, і ти­шу пиш­но­го ве­чо­ра, і вис­ту­па­ючі зорі на небі.

    Левко підхо­пив той спів. Фле­гонт Пет­ро­вич і нез­чувсь, як по­чав вто­ру­ва­ти. До їх за­раз прис­тав отець Зіновій. По­ли­лось чу­до­ве тріо: «Чи це ж тая кри­ни­ченька, що го­луб ку­пав­ся? Чи це ж тая дівчи­нонька, що я же­ни­хав­ся? Жаль, жаль мені бу­де! Візьмуть її лю­де: те­пер же во­на не бу­де моя», - виспіву­ва­ли мо­лоді го­ло­си не­на­че ниш­ком, а Нар­кис ви­во­див з якимсь су­мом в го­лосі: «Те­пер же во­на не бу­де моя!»

    «Ой у полі з кри­ни­ченьки ор­ли во­ду п'ють; а вже мою дівчи­ноньку до шлю­бу ве­дуть. Жаль, жаль її бу­де», - про­мов­ляв далі сло­ва пісні мо­ло­дий кра­сунь, і в йо­го го­лос зат­ру­сивсь, по­дуж­чав, не­на­че го­лос­но крик­нув од жа­лю, ніби він співав пісню за се­бе са­мо­го, що не цілу­ва­ти йо­му тих очей та чор­них брів, котрі ста­ли йо­му такі спо­добні в цей пиш­ний вечір.

    - От такі тихі співи я люб­лю й лад­на слу­ха­ти хоч би й цілий вечір, - обізва­лась по­етич­на на вда­чу Ольга Павлівна, - бо во­ни на­во­дять на ме­не ду­ми й не­на­че ла­щаться до ме­не, мов ма­ленькі діти. Але співи співа­ми, а ве­че­ря має своє пра­во. Вже час би й за ве­че­рю сідать, бо оті дітла­хи пос­нуть, де впа­дуть, -ска­за­ла во­на, рап­том підво­дя­чись з лав­ки, гук­ну­ла на няньку й за­га­да­ла їй, щоб ве­ла дітей в по­кої і щоб во­на зас­те­ля­ла стіл.

    

VI

    


    Після ве­чері вже в пізні об­ля­ги, на­ба­ла­кав­шись до­нес­хо­чу, отець Зіновій пок­лав спа­ти Нар­ки­са в своєму кабінеті, а Фле­гонт Пет­ро­вич взяв з со­бою Лев­ка в шко­лу, щоб при­мос­тить йо­го в ве­ли­ко­му школьно­му по­кої, де сто­яло зай­ве ліжко, кот­ре бу­ло пос­тав­ле­не для будлі-яко­го ви­пад­ко­во­го гос­тя або ро­ди­ча. Прий­шли во­ни в шко­лу вже ля­го­ма, засвіти­ли світло, по­роз­дя­га­лись і за­раз по­ля­га­ли спа­ти. Лев­ка дов­го не брав сон. На­решті вже пізньою до­бою він по­чав дріма­ти й навіть за­си­пать, але крізь лег­кий сон він по­чув, що на го­рищі ніби хтось хо­де або ниш­по­ре. В йо­го чут­тя бу­ло ду­же доб­ре, і він за­раз про­ки­нувсь і по­чав прис­лу­хаться: на го­рищі й справді ніби щось ша­руділо або сти­ха чов­га­ло. Мо­ло­дий хло­пець був чут­кий на ву­хо, нас­то­ро­чив ву­ха й по­чав прис­лу­хаться. Не­за­ба­ром щось не­на­че чмих­ну­ло, але якось чуд­но, не по-людській.

    «Що во­но за не­чис­тий от там порп­ляється на го­рищі? Чи не злодій ча­сом вліз та чо­гось шу­кає? Не до­мо­ви­ки ж там по­ра­ються в глу­пу ніч», - май­ну­ла в Лев­ка ніби сон­на дум­ка.

    Він знов по­чав за­си­пать, і йо­му вже по­ча­лось верз­тись у сні якесь кост­рю­ба­те стра­хо­ви­ще, що ни­ка­ло по за­кут­ках в гор­ниці, все во­ру­ши­лось, а потім полізло вго­ру під сте­лю по пічур­ках, не­на­че по дра­бині. Про­ни­зу­ва­тий ди­кий крик або ди­тя­чий плач не­на­че шпи­го­нув йо­му в ву­ха, і він рап­том про­ки­нув­ся й не міг навіть доб­ре опам'ята­тись і при­га­дать, де це він зна­хо­диться: чи в батька, чи в от­ця Зіповія, чи в Києві.

    «Одже ж це, пев­но, злодій виліз на го­ри­ще, про­дер­ши ку­ли­ки: ма­буть, ду­мав, що нові київські по­жильці ба­га­тенькі й до­ко­неч­но по­на­во­зи­ли вся­ко­го доб­ра й схо­ва­ли де­що й на го­рищі. Тре­ба збу­дить сто­ро­жа, не­хай лиш полізе на го­ри­ще та доб­ре ог­ля­дить за­кут­ки».

    Левко встав і пішов в при­хо­жу, а потім в сінці, де під дра­би­ною спав сто­рож Яків.

    Саме в той час на школі за­ку­ку­ва­кав неп­риємним і пла­ку­чим кри­ком сич. Лев­ко втя­мив, який то злодій ниш­по­рив по го­рищі, й зас­по­коївсь, але зго­дом йо­го сли­ве всю ніч бу­ди­ли то со­ва, то сичі й не да­ли йо­му га­разд вис­па­тись.

    Вранці він роз­ка­зав Флсгон­тові Пет­ро­ви­чу про свою при­го­ду вночі.

    - Це, ма­буть, па го­рищі осе­ли­лась або со­ва, або сич, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Ото го­ренько! ніяк не дам ра­ди оцій школі, так її за­не­ха­яли. Але ку­дою б оце проліз сич, ко­ли уши­вальник пов­ши­вав ку­ли­ка­ми усі про­дух­ви­ни на покрівлі й дірки. Вже й потьоки не те­чуть по стінах, і з стелі во­да не кра­пає, бо по­за­ма­зу­ва­ли усі про­то­чи­ни й чер­во­то­чи­ни. Тре­ба знов ог­ля­нуть го­ри­ще пильніше.

    Після чаю во­ни вдвох полізли на го­ри­ще й наг­ляділи гніздо си­ча під крок­вою, а під ла­та­ми стриміло кільки го­ро­би­них гнізд. По­де­ку­ди попід стріхою світи­лись надвір дірки, кот­рих знад­во­ру бу­ло не вид­но.

    - Он ку­дою вліта­ють сичі та го­робці. Чи ти ба! та­ки доб­ра­ли спо­со­бу після то­го, як ук­ри­вальни­ки по­за­мо­щу­ва­ли всі дірки на покрівлі. Це в го­лові за­пу­ще­ної шко­ли за­ве­лась та­ка ну­жа. Ось ми поськаємо в мир­шавій го­лові цієї все­російської си­ро­ти, - ска­зав Лев­ко й по­чав знімать го­ро­бині гнізда.

    - Ці пта­хи, ма­буть, ду­ма­ли, що стоїть на од­шибі по­ки­ну­та пуст­ка, та й на­мос­ти­ли собі без­печ­но гнізд, - ска­зав зго­дом Лев­ко.

    Принесли во­ни обе­ре­мок со­ло­ми, щільно по­за­ти­ка­ли усі дірки й пос­ки­да­ли всі гнізда. Підлітки си­че­ня­та ски­да­лись на витрішку­ва­тих чор­те­нят. Го­ро­бині го­лоц­ван­ки вже пов­би­ва­лись в пал­ки. Лев­ко по­ви­ки­дав усіх їх надвір і пок­ли­кав со­ба­ку. Со­ба­ка в од­ну мить по­ков­та­ла їх, навіть не жу­ва­ла, потім сіла на задні ла­пи й з жа­до­бою пильно ди­ви­лась Лев­кові в очі, не­на­че ка­за­ла очи­ма: «Ой, та й смач­не щось oцe я пог­ли­ну­ла! дай ще, будь лас­ка, та­ко­го гар­но­го по­жив­ку!»

    - Ну те­пер, Лев­ку, вже спа­ти­ме­те доб­ре; вже злодіїв схла­ма­ла цю­ця, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна всмішки.

    Після чаю Лев­ко ввійшов у світли­цю й од­чи­нив вікно, щоб висвіжить та провітри­ти її. Він зо­па­лу шви­денько пхнув вікно надвір. Нес­подіва­но дмух­нув вітер, вхо­пив ра­ми й стук­нув ни­ми об стіну. Струх­лявілі ра­ми й нижчі шиб­ки од­ни­зу по­си­па­лись на призьбу, а з їх ви­па­ли най­нижчі тахлі й бряз­ну­ли об призьбу.

    - От тобі на! На тобі ще й дру­ге ли­хо, бо од­но­го ма­ло! З цих ши­бок аж за­куріла по­рох­ня, бо всі ра­ми бу­ли по­то­чені наскрізь шаш­ля­ми, - го­во­рив Лев­ко.

    Довелось на ніч за­ти­кать вікно по­душ­кою, щоб блу­ка­ючі по смітни­ках со­ба­ки ча­сом не пов­ла­зи­ли в по­кої. Дру­го­го дня вранці Фле­гонт Пет­ро­вич пок­ли­кав сто­ля­ра, щоб при­най­мні по­ла­го­див струх­лявілі ра­ми.

    - В цій цер­ковній школі доб­ре жи­ти тільки до­мо­ви­кам та со­вам. Тут усе струх­лявіло: і за­бу­ду­ван­ня, і са­ма на­ука, - го­во­рив з до­са­дою Лев­ко.

    Після чаю прий­шов Нар­кис. Лев­ко роз­ка­зав йо­му за свою при­го­ду вночі. Софія Ле­онівна сміялась. Нар­кис ре­го­тав­ся. Тро­хи зго­дом прий­шов отець Зіновій і нарікав і на гро­ма­ду, і на во­лос­но­го стар­ши­ну, що во­ни за шко­лу не дба­ють та­ки зовсім, а вчи­те­лем нех­ту­ють і крив­дять йо­го в усьому: ви­да­ють, не­на­че ви­дав­цем, топ­ли­во, а пла­ту ви­да­ють не щоміся­ця, а ча­сом че­рез два або й три місяці.

    Вони за­раз посіда­ли гра­ти в кар­ти на причілку, а наг­рав­шись до­нес­хо­чу, пе­ред обідом пішли ку­па­тись. Після ку­пан­ня Софія Ле­онівна зап­ро­си­ла Нар­ки­са до се­бе на обід, як сво­го гос­тя. Мо­ло­до­му па­ни­чеві ду­же спо­до­ба­лось і се­ло, і чу­до­па місци­на над річкою й кру­гом став­ка, і ве­се­ле то­ва­рист­во: але більше од усього йо­го на­ди­ла мо­ло­да гос­по­ди­ня, Софія Ле­онівна. Він вже дві ночі но­чу­вав в по­ко­ях в от­ця Зіновія. Ма­тушці він вже за­ва­жав, як лю­ди­на, чужісінька для неї, хоч він сли­ве цілісінький день про­бу­вав у школі, де уся ком­панія сли­ве без­пе­рес­та­ну гра­ла в кар­ти і до обіду, і після обіду. Отець Зіновій був ра­дий, що бу­ло з ким і роз­ва­жить се­бе, і по­ба­ла­ка­ти, і поспівать.

    Але че­рез три дні над­вечір з містеч­ка при­вез­ли те­лег­ра­му, кот­рою ар­тис­тич­не бю­ро вик­ли­ка­ло Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча на гаст­ролі в Нижній Нов­го­род та в Ка­зань, бо він за­пи­савсь в це бю­ро, як спілець, і бю­ро вик­ли­ка­ло своїх спільників на гаст­ролі. Фле­гонт Пет­ро­вич не сподівавсь, що йо­го так швид­ко вик­ли­чуть і пош­лють па гаст­ролі. Він вже тро­хи роз­ле­дащів на селі, од­бив­ся од своєї ар­тис­тич­ної ро­бо­ти. Але од­ми­ку­вать од ро­бо­ти дов­ше бу­ло не­ко­рис­но, бо в йо­го гро­шей бу­ло об­маль.

    - Та не дляй­ся-бо, та поспішай на гаст­ролі, то, мо­же, розс­та­раєшся гро­шей; бо гро­шей нам тре­ба, - вмов­ля­ла йо­го Софія Ле­онівна.

    - Одже ж ти прав­ду ка­жеш. Як розс­та­ра­юсь чи­ма­ло гро­шей, то за­раз куп­лю отут будлі-де над Рос­сю здо­ро­ву осе­лю з ха­тою й сад­ком, пе­ре­роб­лю ха­ту на дім, а потім зго­дом, мо­же, при­куп­лю й кла­поть ого­ро­ду або й ле­ва­ду, та тоді вже ма­ти­му свою дер­жа­ву й не ти­ня­ти­мусь влітку по се­лах, по чу­жих ха­тах, - ска­зав Фле­го­ит Пет­ро­вич і за­раз по­чав скла­да­тись та ла­го­диться в да­ле­ку до­ро­гу.

    Коні й най­мит от­ця Зіновія знов зга­яли день. З Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем поїха­ла в місто Софія Ле­онівна, щоб на­ку­пи­ти уся­ких наїдків та пи­ва й ви­на для своїх мо­ло­дих гос­тей. Во­на не ма­ла дум­ки швид­ко пус­тить їх до­до­му, бо обид­ва ве­селі мо­лоді па­ничі роз­ва­жа­ли її в са­мо­тині, а Нар­кис в цій по­етичній глу­шині ще більше спо­до­бав­ся їй, і во­на по­чу­ва­ла, що по­ко­ха­ла йо­го.

    Софія Ле­онівна вер­ну­лась з міста вже пізно, сли­ве ля­го­ма. Во­на ввійшла в шко­лу, і її чо­мусь вра­зи­ла ти­ша й якась по­рож­не­ча в по­ко­ях. Хоч во­на при лю­дях і бадьори­лась, що не боїться не­чис­тої си­ли й не вірить в неї, але во­на ще з сто­лиці при­вез­ла в своїй го­лові не га­разд ви­киш­ка­ну віру в усякі за­бо­бо­ни. Во­на ог­ля­ну­лась навк­ру­ги по тем­них за­кут­ках, і нес­подіва­но їй спа­ли на дум­ку до­мо­ви­ки, що люб­лять товк­тись по пуст­ках та по­рожніх по­ко­ях, їй од­ра­зу ста­ло чо­гось ніби страш­но, не­на­че во­на щох­ви­ли­ни сподіва­лась, що от-от з тем­ної світлиці ви­зир­не щось страш­не, куд­ла­те.

    Софія Ле­онівна роз­дяг­лась і мовч­ки сиділа, роз­див­ля­ючись на по­рожні по­кої, їй уяв­ля­лось, що Фле­гонт Пет­ро­вич от-от вий­де з світлиці й за­го­во­рить з нею, як зви­чай­но бу­ва­ло. Але він не вий­шов. Мерт­ва сільська ти­ша об­гор­та­ла її, бо па­ну­ва­ла в по­ко­ях. Нігде й не ди­ха­ло жи­вим ду­хом. На Софію Ле­онівну най­шов сму­ток. Але під вікна­ми хтось за­ту­потів і рип­нув сінеш­ни­ми две­ри­ма. В по­кої увійшов Лев­ко, - і не­на­че вніс з со­бою жи­ве жи­вот­тя й од­ра­зу роз­пу­див усі стра­хо­ви­ща з іншо­го невідо­мо­го по­таємно­го світу, що ніби по­хо­ва­лись і поп­ри­та­юва­лись десь в тем­них по­ко­ях та в гру­бах. Лев­ко но­чу­вав на ліжку в ве­ли­ко­му по­кої й після ве­чері прий­шов ля­гать спа­ти.

    Другого дня бу­ло не­ве­ли­ке свя­то. Отець Зіновій слу­жив служ­бу бо­жу хто йо­го зна зад­ля ко­го, бо церк­ва в ма­ленькі свят­ки зви­чай­но бу­ває сли­ве по­рож­ня. Після чаю отець Зіновій, на­га­га­кав­шись в церкві, ліг од­по­чи­вать, бо встав на ут­ре­ню, ще як тільки по­ча­ло дніти. Па­ничів бра­ла нудьга на селі після раннього сільсько­го обіду, їм за­ба­жа­лось з нудьги поп­ла­вать чов­ном по став­ку та по річці. Софія Ле­онівна зго­ди­лась про­гу­ляться чов­ном вкупі з па­ни­ча­ми.


    Паничі за­раз мет­ну­лись на греб­лю й вип­ро­си­ли в ме­ханіка чов­на. Ме­ханік зап­ро­сив їх по­ди­виться на снасть в не­дав­но пе­ре­роб­ле­но­му вальцьово­му питлі. Па­ничі об­ди­ви­лись пи­тель по всіх чо­тирьох ета­жах, ла­зи­ли навіть вго­ру під са­му покрівлю, звідкіль по­чи­на­лась спра­ва, де з ківшів си­па­лась паш­ня на вальцьову снасть і де її спо­чат­ку дер­ли на дерть. При­пав­ши бо­рош­ном та об­ме­ти­цею, не­на­че пуд­рою, во­ни не­за­ба­ром прибігли до Софії Ле­онівни, заб­ра­ли з со­бою Іва­ся та Пет­руш­ку й поп­ря­му­ва­ли до став­ка, де в бе­резі бу­ли прив'язані на при­ча­лах чов­ни. Ма­ша й собі пішла з ни­ми буцімто зад­ля то­го, щоб наг­ля­дать за дітьми, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­читься та по­ба­ла­кать з підпан­ком Су­хо­дольським.

    Млинарі за­раз при­нес­ли з пит­ля вес­ла, де во­ни бу­ли на схо­ванці, ви­чер­па­ли ко­ря­ком во­ду з чов­на й ви­тер­ли дно ряд­ни­ною. Лев­ко сів на греб­ки ко­ло клю­чин. Нар­кис вмос­тивсь зза­ду чов­на, щоб пра­ву­вать чов­ном. Софія Ле­онівна й діти посіда­ли по­се­ре­дині чов­на на ла­воч­ках. Ме­ханік одімкнув за­мо­чок на лан­цюж­ку, кот­рим зви­чай­но при­пи­на­ли чов­на до стовп­чи­ка, за­ко­па­но­го ко­ло містка че­рез ло­то­ки. Об­пер­лись вес­ла­ми й одіпхну­ли чов­на. Ле­генький чо­вен за­шипів по піску й по­ли­нув по воді, як ка­чур, плав­ко, лег­ко й швид­ко. Од­но­раз­ний мах ве­сел гнав йо­го по воді швид­ко; чо­вен по­ли­нув, мов на кри­лах.

    Сонце вже ста­ло на вечірньому прузі, не­на­че спус­ка­лось на да­лекі вер­би та осо­ко­ри й ся­га­ло промінням навс­ко­си по воді. На мілких, грузьких та мульких місцях ко­ло греблі під чов­ном шу­га­ла на всі бо­ки врозліт дрібненька риб­ка, не­на­че роз­пуд­же­на й спо­ло­ха­на зграя го­робців, Лев­ко наліг на двоє ве­сел, шо бу­ло си­ли; Нар­кис до­да­вав си­ли, ха­па­ючи во­ду плис­ком й за­ки­да­ючи вес­ло гли­бо­ко, сли­ве до дна. Ста­вок пе­ре­летіли в од­ну мить. Софії Ле­онівні та­ка гу­лян­ка по став­ку, оче­ви­дяч­ки, спо­до­ба­лась. Во­на бист­ро ки­ну­ла оком на пи­тель, на бе­рег ко­ло пит­ля, на гор­бок з до­мом та яли­на­ми і од­ра­зу впізна­ла той виг­ляд, що йо­го зма­лю­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Чи ви ба­чи­те? Он­деч­ки ко­ло пит­ля я не­на­че ба­чу уяв­ки ту кар­ти­ну, що на­ма­лю­вав Ле­онід Се­ме­но­вич. Чи ти ба! Яка ве­ли­ка схожість! - ка­за­ла Софія Ле­онівна до Нар­ки­са. - А я ду­ма­ла, що ху­дож­ни­ки ви­га­ду­ють з своєї го­ло­ви все, що ма­лю­ють.

    - Та вже ж наші ху­дож­ни­ки ма­лю­ють з на­ту­ри. Че­рез це то од їх ут­ворів так і по­ди­хає по­ди­хом по­езія, мов од са­мої на­ту­ри, - обізвав­ся Нар­кис і вти­рив очі в Софію Ле­онівну, кот­ра зу­мис­не сіла ли­цем до йо­го, щоб на­ди­ви­тись на йо­го.

    Ставок далі все зу­жу­вавсь, все уж­чав. Обид­ва бе­ре­ги став­ка, обс­тав­лені ста­ри­ми вер­ба­ми й осо­ко­ра­ми, наб­ли­жа­лись один до од­но­го, ніби схо­ди­лись дві зе­лені стіни й ніяк не мог­ли зійтись до­ку­пи. Чо­вен доп­лив до плис­ко­ва­то­го острівця, вкри­то­го гус­тим ви­со­ким зіллям. Кру­гом острівця ску­пи­лись кач­ки й порп­ля­лись в ла­татті та в рясці. Нар­кис мах­нув на їх вес­лом, і кач­ки за­ках­ка­ли, ніби крик­ну­ли, й ки­ну­лись врозліт на всі бо­ки.

    За острівцем річка Рас­та­ви­ця вли­ва­лась у став. Чо­вен по­летів, як пти­ця, по чистій про­зорій воді. Троє ве­сел ма­ха­ли вод­но­раз і гна­ли чов­на з усієї си­ли. Па­ничі сти­ха за­му­ги­ка­ли пісні. Синє не­бо, лис­ню­ча річка, зе­лені вер­би та осо­ко­ри, що сто­яли по обид­ва бе­ре­ги, не­на­че зе­лені стіни, навіва­ли по­езію на мо­ло­дих хлопців, і во­ни за­тяг­ли пісні, аж лу­на пішла між вер­ба­ми. Річеч­ка за­ги­на­лась, зак­ру­чу­ва­ла­ся на всі бо­ки, не­на­че мо­ло­да жва­ва дівчи­на ви­ги­на­лась в тан­цях, а далі вга­ня­лась в зе­лені ле­ва­ди, го­ро­ди та сад­ки в бе­ре­го­вині. Он далі смуж­кою за­ма­нячів ви­со­кий, але ву­зенький місток, пе­ре­ки­ну­тий че­рез річку на пе­рех­рес­тях з стовпів, з шта­хе­та­ми по один бік. За містком на по­каті су­гор­ба за­зе­леніла яра гич­ка са­хар­них бу­ряків, не­на­че ввесь по­кат до са­мо­го бе­ре­га був зас­те­ле­ний ки­ли­мом яро­го зе­ле­но­го кольору. А ше далі вго­ру, вже за се­лом за­зе­леніли роз­ло­жисті лу­ки. По­де­ку­ди по­над бе­ре­га­ми сто­яли ку­пи тем­ної вільхи та вер­бо­ло­зу, а по лу­ках по­де­ку­ди зе­леніли не­ве­личкі гай­ки, де під гіллям чорніли ніби по­етичні пе­че­ри. Во­ни своєю гус­то­го, сли­ве чор­ною тінню та хо­лод­ком ніби ма­ни­ли до се­бе на спо­чи­нок і про­гу­лян­ня.

    Наркис ди­вивсь і не міг на­ди­виться на Софію Ле­онівну. Ко­се зо­ло­те проміння об­ли­ва­ло її розкішну пос­тать, не­на­че скоб­за­лось по біло­му чолі, по що­ках. В різко­му яро­му со­няч­но­му сяєві її чи­малі темні очі зда­ва­лись ще темніши­ми й світи­лись ти­хим блис­ком радісно­го жи­вот­тя, щас­тя, ко­хан­ня…

    Молодому пал­ко­му Нар­ки­сові за­ба­жа­лось при­ча­лить чов­на до не­ви­со­ко­го зе­ле­но­го пух­ко­го бе­реж­ка, піти з нею в ті алеї та пе­че­ри в зе­ле­них вільхах та вер­бах і йти з нею попід ру­ки без краю, без кінця, йти й ми­лу­ваться нею й по­етич­ни­ми але­ями під зе­ле­ною покрівлею з гілляс­то­го де­ре­ва, і не лічить го­дин, не зна­ти ні ча­су, ні дня.

    За лу­ка­ми бе­ре­ги річки бу­ли об­сад­жені ста­ри­ми вер­ба­ми й осо­ко­ра­ми. Річка по­уж­ча­ла. Ве­ле­тенські гілки осо­корів не­на­че поп­рос­тя­га­лись, а осо­ко­ри не­на­че по­да­ва­ли че­рез річку свої зе­лені ру­ки й ніби ха­па­лись за зе­лені ла­пи. І чо­вен не­за­ба­ром не­на­че пірнув в дов­гу га­ле­рею ста­рих стов­бурів, прик­ри­тих пе­реп­лу­та­ним зе­ле­ним гіллям. Чо­вен од­ра­зу не­на­че пірнув в чор­ну гус­ту тінь, ніби з со­няч­но­го світу нес­подіва­но пот­ра­пив в по­етич­ний вечір з йо­го по­етич­ни­ми сутінка­ми, з здо­ро­вою бадьорис­тою про­хо­ло­дою. Важ­ка ду­хо­та й спе­ка га­ря­чо­го дня од­ра­зу зник­ла. Вог­ке хо­лод­неньке повітря обвіва­ло ли­це. Діти зак­ри­ча­ли, за­га­ла­су­ва­ли, не­на­че в якійсь по­рожній гор­ниці або в га­ле­реї. Па­ничі й собі не­на­че зма­ли­лись і по­ча­ли гу­кать та ніби пе­ре­гу­ку­ваться, на­че в гу­ща­вині лісу.

    - Гоп-гоп! Агов! - за­гу­кав Лев­ко з про­тя­гом, не­на­че заб­лу­див­шись у лісі, згу­ку­вав­ся з кимсь у діброві.

    - Гоп-гоп! Агов! - ляс­ну­ло десь за вер­ба­ми, а далі тро­хи зго­дом ти­хенько од­гук­ну­лось десь на ко­со­горі в діброві, не­на­че ка­за­ло: гоп, гоп! чую, чую!

    Паничі, не­на­че змо­вив­шись, пе­рес­та­ли ма­хать вес­ла­ми й поз­гор­та­ли ру­ки. Чо­вен поп­лив по­со­вом, по­ма­леньку, лед­ве су­нув­ся по воді. З стрімких не­ви­со­ких круч, підми­тих во­дою в час роз­лий-во­ди та в за­ли­ву, ви­со­ву­ва­лось коріння і знов вси­са­лось і вни­ка­ло в мок­рий глей­ку­ва­тий грунт та в во­ду, не­на­че з круч лізли в во­ду ве­ле­тенські па­ву­ки й пла­зу­ва­ли здо­рові чорні га­дю­ки.

    За гу­ща­ви­ною верб річка знов по­шир­ша­ла й роз­ли­лась круг­лим пле­сом по ни­зині. За пле­сом сла­лись зе­лені лу­ки та мо­чарі, вкриті оче­ре­та­ми, ро­го­вою та тем­ни­ми кру­жа­ла­ми сит­ни­ку. А ще далі, де Рас­та­ви­ця вли­ва­лась у Рось, бу­ла го­ря­на місци­на. По обид­ва бе­ре­ги річки по­на­ви­са­ли круті го­ри.

    Софії Ле­онівні оче­ви­дяч­ки вже на­до­ку­чи­ло сидіть не­по­руш­но на од­но­му місиі й пек­тись на га­ря­чо­му, ду­же дош­кульно­му промінні сон­ця.

    - Та по­вер­тай­те вже чов­на на­зад! За­то­го вечір бу­де, і ми опізни­мось на чай. Та мені вже й ос­то­гид­ло сидіти зігнув­шись, - ска­за­ла во­на до Лев­ка.

    - Коли ж тут так гар­но, що я ла­ден хоч і но­чу­вать от ту­теч­ки на цій пухкій, як по­душ­ка, тра­вині, - ска­зав Лев­ко, - отут, ма­буть, ка­чок си­лен­на си­ла! Ко­ли б знат­тя, то був би взяв руш­ни­цю та хоч то­рох­нув разів зо три, шоб спо­лох­нуть кач­ки в оче­ре­тах.

    - А ди­вись лиш, Лев­ку! ген-ген по­над бе­ре­га­ми сто­ять стіна­ми оче­ре­ти. От там, ма­буть, ка­чок безліч!

    - Та годі вже, годі! По­вер­тай­те ли­шень чов­на на­зад, бо в ме­не но­ги помліли од сидні й отерп­ли. Мені бай­ду­же за ваші кач­ки. І на­да­ло ж мені плис­ти з ва­ми в ці нетрі, - ска­за­ла Софія Ле­онівна тро­хи сер­ди­то.

    - Як по­вер­тать, то й по­вер­тать, - ска­зав Нар­кис і по­вер­нув чов­на рап­том, не­на­че пе­рек­ру­тив йо­го на од­но­му місці.

    Перепливли во­ни в од­ну мить зе­ле­ну га­ле­рею, знай­шли при­шиб на зарічку, що трош­ки вга­няв­ся в лу­ку, де бе­ре­жок був не ду­же кру­тий, і при­ча­ли­ли чов­на. Па­ничі та­ки доб­ре вто­ми­лись; в їх теж помліли ру­ки, а з ло­ба аж ка­потів піт. Нар­кис вип­лиг­нув з чов­на ци­ба­ти­ми но­га­ми, не­на­че заєць, і ви­тяг на м'який бе­ре­жок чов­на. Софія Ле­онівна вста­ла й шпур­ну­ла з чов­на зон­тик на тра­ву. Во­на сто­яла в човні, гар­на та рівна ста­ном. Сіро-пер­ло­ва сук­ня не­на­че влип­ла в її круг­ленький пов­ненький стан. Нар­ки­сові уяв­ля­лось, що то чу­до­ва ру­сал­ка вип­лив­ла з зе­ле­но­го сутінку в вер­бовій га­ле­реї, вир­ну­ла з во­ди й вий­шла на бе­рег. Він по­дав ру­ку, і во­на ско­чи­ла з чов­на на бе­рег. Нар­кис на льоту вхо­пив її за стан, міцно об­няв і не­на­че пе­ре­ки­нув ду­жою ру­кою з чов­на на зго­рис­тий бе­рег.

    Паничі оче­ви­дяч­ки по­то­ми­лись. В їх так са­мо помліли ру­ки й отерп­ли но­ги. Во­ни вис­ко­чи­ли на зе­ле­ний об­рив і, не­на­че сно­пи, впа­ли на м'яку пух­ку тра­ву. В Лев­ка ще й досі не­на­че тру­ди­ли в до­лоні дер­жал­на ве­сел. В Нар­ки­са по­набіга­ли на обох ру­ках на пальцях мо­год­зулі. Про­маш­ка бу­ла доб­ра, на кільки верс­тов.

    - Які чу­дові по­етичні місця на них ма­леньких річках! Як тут хо­ро­ше! Яка по­езія! Я ле­жав би оту­теч­ки хоч і до півночі та ди­вив­ся на зорі, - го­во­рив Нар­кис, ле­жа­чи на спині горілиць і вдив­ля­ючись в ви­со­ке та гли­бо­ке синє не­бо, кот­ре кри­ло ши­ро­ку зе­ле­ну до­ли­ну, не­на­че ве­ле­тенське ок­са­ми­то­ве шат­ро.


    Недалечко вниз бу­ло вид­но місток. Че­рез місток сно­ви­га­ли раз у раз лю­де, вер­та­лись вже з полів на заріччя з сніпка­ми ма­те­рин­ки, дро­ку та іншо­го помічно­го зілля. За містком на спа­дис­то­му су­горбі зе­леніли бу­ря­ки, аж очі вби­ра­ли в се­бе. По бу­ря­ках скрізь стир­ча­ли ніби роз­ки­дані ви­сокі ло­мо­ваті ко­ноп­ли­ни. Зда­ле­ки зда­ва­лось, не­на­че по зе­ле­но­му ки­лимі бу­ли роз­ки­дані нед­бай­ли­вою ве­ред­ли­вою ру­кою ткалі тем­но-зе­лені взорці. За бу­ря­ка­ми, далі за ме­жею, вгорі на су­горбі біліли че­пур­ненькі ха­ти, а од хат не­на­че бігла на­низ до річки гус­та ва­та­га го­ло­ва­тих жов­тих со­няш­ників.

    - Які гарні оті со­няш­ни­ки! Не­на­че військо в жов­тих шли­ках прос­тує з су­гор­ба до во­ди. Як я дя­кую вам, Софіє Ле­онівно, що ви зап­ро­ва­ди­ли ме­не в ці по­етичні за­ку­точ­ки! - го­во­рив Лев­ко, ле­жа­чи так са­мо ли­цем до­го­ри.

    - Ну й яка ж там по­езія в тих бу­ря­ках та со­няш­ни­ках? Це ваші ви­гад­ки. І де ви зна­хо­ди­те ту по­езію? - аж ди­ву­ва­лась пе­тер­бурзька панія.

    - Ви обоб­ли­че­на сто­лич­на про­за і навіть не маєте й тям­ку про цю сільську по­езію со­няш­ників та ма­ку, - гук­нув Лев­ко.

    - Але годі вже витріщать баньки на ту по­езію, бо вже не­ра­но. Впа­де за­то­го ніч, і во­на зник­не, а ми опізни­мось на чай, - вже го­моніла на па­ничів Софія Ле­онівна, - вста­вай­те ли­шень мерщій! Ану­мо в до­ро­гу!

    Брилі обох па­ничів і дітей ва­ля­лись на траві. Од­на ру­ся­ва, а дру­га чор­ня­ва го­ло­ва не­на­че пірну­ли в зе­ле­не пір'я. Па­ничі роз­ко­шу­ва­ли, обвіяні по­ди­хом вечірньої по­езії тієї чу­до­вої місци­ни, й од­по­чи­ва­ли од вто­ми, їм бу­ло так гар­но, так приємно ка­чаться на пухкій па­хучій та густій, як щит, траві; повітря бу­ло та­ке лег­ке, свіже й вог­ке, що во­ни бу­ли ладні ле­жа­ти й до смер­ку. Спокій, ти­ша, по­езія пиш­но­го ве­чо­ра не­на­че вни­ка­ли в їх ду­шу й ніби про­ми­ку­ва­лись в їх тіло наскрізь.

    Діти нев­том­но все біга­ли по луці, по м'якенькій лу­чаній тра­виці та га­ня­лись за дов­гох­вос­ти­ми плис­ка­ми й ме­те­ли­ка­ми. Хитрі плис­ки, ко­ли­ва­ючи дов­ги­ми хвос­ти­ка­ми, не­на­че драж­ни­лись з ни­ми, то пур­ха­ли, то знов сіда­ли не­да­леч­ко од їх і не­на­че пірна­ли в гус­ту со­ко­ви­ту лу­ча­ну тра­вич­ку.

    Софія Ле­онівна не ду­же-то тя­ми­ла по­езію місци­ни й сли­ве не вва­жа­ла на ту по­етич­ну обс­та­ву річки. Во­на не­са­мохіть за­ди­ви­лась на двох мо­ло­дих па­ничів, котрі поп­рос­тя­га­лись на траві до­го­ри ли­цем. Їй чо­мусь уяв­ля­лось, що один з їх був ге­тевський мо­ло­дий Вер­тер, а дру­гий був йо­го щи­рий друг Альберт; а на са­му се­бе во­на вва­жа­ла, як на Шар­ло­ту. Во­на бист­ро зир­ну­ла на Нар­ки­со­ве ма­то­во-біле ви­со­ке чо­ло з ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми на вис­ках, і не­на­че хтось підка­зав їй, що він її Вер­тер, що він дав­но ко­хає її щи­ро.

    Наркис ди­вивсь на неї вго­ру, ле­жа­чи на траві. Во­на сто­яла над самісінькою кру­чею над во­дою, рівна ста­ном, як мо­ло­да то­по­ля, гар­на й пиш­на, не­на­че бо­ги­ня тієї пиш­ної до­ли­ни вий­шла з гаю вве­чері й ог­ля­да­ла свою зе­ле­ну по­етич­ну дер­жа­ву в час вечірнього хо­лод­ку.

    - Ой час би вже й до­до­му! Побіжім та на­пий­мось з кри­ниці во­ди. Он якась дівчи­на са­ме бе­ре во­ду в кри­ниці, - ска­зав Лев­ко. - Ой гар­но ж тут навк­ру­ги, мов у раю, ще й он­деч­ки гар­на дівчи­на! - І він по­чав стри­бать, ма­хав ру­ка­ми, дриґав но­га­ми, підска­ку­вав і знов ма­хав ру­ка­ми, не­на­че все­ре­дині в йо­го хтось завів ме­ханізм з пру­жин. Діти ре­го­та­лись, див­ля­чись на йо­го. Натх­нен­ня од кра­си з усіх-усюдів не­на­че кор­чи­ло кор­ча­ми йо­го по­чут­ливі тонкі нер­ви. Софія Ле­онівна пильно витріща­ла на йо­го очі з ди­ва.

    - Одже ж до вас не­на­че оце прис­ту­пає! - ска­за­ла во­на, див­ля­чись на йо­го.

    - Ой прис­ту­пає, прис­ту­пає! - аж гу­кав він, дриґаючи но­га­ми й ма­ха­ючи ру­ка­ми, мов вітряк на здо­ро­во­му вітрі.

    - Та годі тобі дуріть! Гля­ди лиш, щоб те­бе ча­сом не вхо­пив дідько од та­ких екс­тазів! - гук­нув Нар­кис. - Ма­буть, ти не­за­ба­ром бу­деш хо­ди­ти на го­лові до­го­ри но­га­ми, як ка­жуть се­ля­ни.

    А Лев­ко все дурів та ви­ти­нав уся­ких пісень на все гор­ло, аж лу­на йшла в гаю.

    Вони мерщій побігли до кри­ниці, ку­ди пря­му­ва­ла од ха­ти стеж­кою дівчи­на з відра­ми, по­хап­цем на­пи­лись по­го­жої хо­лод­ної во­ди, об­ли­ли во­дою га­рячі го­ло­ви й ки­ну­лись до ве­сел.

    - Ну, те­пер за во­дою вже бу­де лег­ше плис­ти, і діло піде спірно, - ска­зав Лев­ко й сіпнув вес­ла­ми на греб­ках.

    Човен на­че побіг по воді пруд­ко та швид­ко. Зак­ру­ти річки ми­на­ли, не­на­че ми­готіли. Сон­це си­па­ло чер­во­ним промінням впо­довж річки. По бе­ре­гах скрізь ма­нячіли ри­бал­ки на сідлах і не­на­че крадько­ма й ниш­ком уди­ли плітку й вер­хо­водів на юш­ку на ве­че­рю. Над­вечір по воді скрізь сли­ве суспіль ски­да­лась дрібна риб­ка ти­хо, без ляс­кан­ня й ше­лес­ту. Про­ти сон­ця в де­яких місцях риб­ка лисніла, не­на­че в во­ду си­па­лись дов­го­васті краплі срібно­го до­щу.

    - Чи ви ба­чи­те? Он дощ нак­ра­пає, - обізвавсь Пет­ру­ша, бо зро­ду не ба­чив, як гус­то ски­дається риб­ка літніми ве­чо­ра­ми.

    Незабаром чо­вен вип­лив на ста­вок, так що всі й не зог­ляділись, як швид­ко за во­дою доп­лив­ли до йо­го. Ввесь ста­вок лиснів срібни­ми крап­ля­ми, не­на­че си­павсь з не­ба срібний крап­лис­тий дощ. Зда­ле­ки вже бу­ло вид­но греб­лю з вер­ба­ми, не­на­че об­си­па­ни­ми зо­ло­тим по­ро­хом.

    На лавці під вер­бою, ко­ло містка над по­то­ка­ми, сиділа Ма­ша по­руч з Су­хо­дольським і, оче­ви­дяч­ки, за­ли­ця­лась до йо­го. Во­на так са­мо гу­ля­ла, як і її па­ни, і навіть за­бу­лась, що вже час нас­тав­лять са­мо­вар.

    - Ген-ген, на греблі я ба­чу Ма­шу з Су­хо­дольським! - ска­зав Нар­кис. - І знай­шла ж собі кра­су­ня з ца­пи­ною борідкою.

    - Невже це во­на бай­ди­ки б'є, а за са­мо­вар і за­бу­ла? - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Ну пост­ри­вай же, ле­да­щи­це! Про­чи­таю тобі доб­ру мо­лит­ву.

    В той час, як Ма­ша сиділа з Су­хо­дольським під вер­бою, най­мит приг­нав на­пу­вать во­ли та коні, на­ба­чив їх і потім роз­ка­зав за це Ївзі й няньці, Ївгу й няньку взя­ли за­вид­ки, що Ма­ша пішла на про­гу­лян­ня, не­на­че справ­деш­ня пан­на, ще й ли­цяється з ми­лим тро­хи не се­ред дня. Тим ча­сом і най­ми­ти, і най­мич­ки вва­жа­ли на неї, як на прос­ту най­мич­ку-дівку, а не як на пан­ну, і ча­сом підніма­ли її на сміх та на жар­ти.

    Човен пе­ре­ли­нув че­рез став в од­ну мить. Один мірош­ник, ввесь білий, не­на­че на­пуд­ре­ний аж до чобіт, вибіг з пит­ля, при­ча­лив чов­на, прив'язав лан­цюж­ком до стовп­чи­ка й замк­нув клю­чем. Па­ничі по­ви­сад­жу­ва­ли дітей з чов­на й ви­ве­ли Софію Ле­онівну попід ру­ки на кру­ту греб­лю.

    Сонце вже низько спус­ти­лось над да­ле­ки­ми вер­ба­ми по­над річкою й ки­да­ло ко­се проміння впо­довж став­ка, на вер­би на греблі, й не­на­че об­си­па­ло річку, став і вер­би зо­ло­тим по­ро­хом. Усе не­бо на захід сон­ця не­на­че то­ну­ло в зо­ло­то­му повітрі. А десь да­ле­ко, вгорі над річкою, сизіли зуб­часті ку­пи осо­корів, об­литі чер­во­ну­ва­тим та фіоле­то­вим сяєвом.

    Наркис Ам­фи­лохійо­вич дов­го ди­вивсь на той по­етич­ний, ніби фан­тас­тич­ний виг­ляд і про­мо­вив:

    - Прощай, ве­се­лий ста­воч­ку! про­щай, зо­ло­тий дню! До­ки жи­вий бу­ду, цього дня й ве­чо­ра не за­бу­ду, -ска­зав Нар­кис з по­етич­ною за­ду­мою й заг­ля­нув в очі Софії Ле­онівні.

    Софія Ле­онівна приміти­ла ту по­етич­ну за­ду­му й сму­ток в йо­го очах, і в неї в серці за­во­ру­ши­лось щось більше й міцніше од прос­то­го спо­чу­ван­ня до співу­чо­го кра­су­ня.

    - На вас повіяла кри­лом по­езія. Але… мені здається, по­ки ми дійде­мо до гос­по­ди, то ва­ша по­езія й ваш сму­ток зник­не, розійдеться, мов оте зо­ло­те ма­ре­во, отой зо­ло­тий по­рох сон­ця над став­ною ти­хою во­дою, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Невже ви ду­маєте, що я та­кий лег­ко­дум­ний та за­буд­ли­вий? - спи­тав у неї Нар­кис.

    - Я цього не ду­маю. Але я знаю доб­ре, що сли­ве всі мо­лоді па­ничі не­дерзкі, змінливі, як оте зо­ло­те ма­ре­во над став­ком та вер­ба­ми. По­ки дійде­мо до­до­му, отой зо­ло­тий пил зник­не й ви­щез­не до ос­танньої по­ро­ши­ни, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Вони вий­шли на горб до церк­ви й поп­ря­му­ва­ли че­рез втер­ту стеж­ку до шко­ли. На ви­гоні по­чув­ся спів півчої. Го­лосні співи ли­лись десь з верб з пса­лом­щи­ко­вої са­ди­би.

    - Цей пса­лом­щик справ­ляє півчу на неділю, надісь, в се­бе вдо­ма, а вікна, ма­буть, по­од­чи­нені. А побіжім та поспіваємо тро­хи пе­ред чаєм. Я вже дав­но співав у хорі, - ска­зав Лев­ко.

    - А справді побіжім. І мені за­ман­дю­ри­лось пок­ри­чать, - обізвавсь Нар­кис.

    І мо­лоді од­но­ду­ми, не­на­че змо­вив­шись, бігцем побігли навп­рос­тець до пса­лом­щи­ка че­рез густі бу­дя­ки, нев­ва­жа­ючи на те, що їм бу­ло колько бігти че­рез бу­дя­ки та ко­люч­ки. Діти побігли за ни­ми навз­догінці.

    - Та не баріться, бо вже за­то­го чай бу­де го­то­вий! - гу­ка­ла до їх Софія Ле­онівна з-за бу­зи­ни та ко­лю­чок.


    Вона прий­шла до­до­му ще за­вид­на. Ма­ша вже нас­та­ви­ла са­мо­вар. Вже й са­мо­вар за­кипів, а півча все співа­ла й не вга­ва­ла. Пса­лом­щи­ко­ва ха­та сто­яла в опрічно­му дворі тільки че­рез го­род од шко­ли. Співи хо­ру бу­ло чуть, не­на­че хор співав десь над­ворі під вер­ба­ми. Спо­чат­ку співа­ли цер­ков­них пісень, а зго­дом по­ча­ли співать хо­рові ук­раїнські пісні. А са­мо­вар кипів та вже й по­чав гас­нуть. Софія Ле­онівна пос­ла­ла Ма­шу пок­ли­ка­ти їх на чай. Але во­ни на неї не вва­жа­ли та співа­ли до смер­ку і вже смер­ком прий­шли на чай.

    - Чого це ви так дов­го за­га­ялись у пса­лом­щи­ка? - пи­та­ла во­на в па­ничів.

    - Вчили півчу співать ук­раїнські хо­рові пісні. Я й у на­шо­му селі нав­чив півчу співать гур­тові ук­раїнські пісні; і те­пер у нас на селі не тільки па­руб­ки, але й дівча­та доб­ре співа­ють хо­рові пісні, - го­во­рив Лев­ко.

    - Треба бу­де ще кільки раз піти на співку та нав­чить хор ук­раїнських гур­то­вих пісень. Але цей мо­ло­дий пса­лом­щик та­ки не без пе­ресвідченнів і не без національної са­мосвідо­мості, ко­ли вчить півчу співа­ти на­родні пісні. Ма­буть, наб­рав­ся цих пе­ресвідченнів од пе­редніших ту­тешніх вчи­телів, ко­ли стям­ку­вав про цю спра­ву. Хоч, ска­зать по правді, па­руб­ки та дівча­та не здобріють та­кою культу­рою. Бо ця культу­ра ар­тиз­ма, це ж те зо­ло­те ма­ре­во, що вве­чері си­па­лось зо­ло­тим пи­лом на став та на вер­би, - ска­зав Лев­ко.

    - Воно ніби й так, але й це зо­ло­те ма­ре­во культу­ри трош­ки просвітить й оду­хов­нить сільську тем­но­ту та сліпо­ту. Все до­ку­пи, усього пот­рош­ку, то все-та­ки за­га­лом піде більше світа в глу­ши­ну, - до­дав Нар­кис На­зарів.

    Випили чай і по­ве­че­ря­ли на причілку. Ма­ша вже поп­ри­би­ра­ла по­суд з сто­ла. Час бу­ло ля­га­ти спать, а сто­рож Яків не при­хо­див в шко­лу на ніч.

    - Чом це Яко­ва й досі не­ма? - спи­тав Лев­ко в Маші.

    - А хіба ж я знаю, чом йо­го й досі не­ма, - зне­хо­тя од­ка­за­ла Ма­ша не київським жар­го­ном, а чис­тою сільською ук­раїнською мо­вою, бо вже огов­та­лась на селі і з людьми, і з їх мо­вою.

    Левко шви­денько встав і про­мо­вив:

    - А мо­же, він там вже хро­пе під дра­би­ною в сінях? А побіжу та по­див­люсь.

    В кут­ку в сінях під дра­би­ною ле­жа­ла ку­па со­ло­ми та якоїсь по­терті чи мер­ви, а ко­ло неї в ку­точ­ку сто­яв не­ве­лич­ний куль со­ло­ми: то був Яковів мат­рац та по­душ­ка. Постіль бу­ла по­рож­ня, со­ло­ма не розс­те­ле­на на до­лу. Яко­ва не бу­ло.

    - Де це зад­ляв­ся наш обо­ро­нець од уся­кої на­пасті? - про­мо­вив Лев­ко, вер­нув­шись на причілок. - Час би вже й ля­га­ти спать, а він, ма­буть, прий­де пізно, гур­котіти­ме, сту­котіти­ме та й нас по­бу­дить.

    - Може, за­ба­ривсь десь в гос­тях, бо сьогодні ж якесь свя­то, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Та сьогодні та­ке свя­то, що лю­де роб­лять на полі, як у бу­день, - ска­зав Лев­ко, - мо­же, він нес­подіва­но за­пив та за­гу­ляв, бо це ча­сом трап­ляється з ним і в самісінькі жни­ва. Гро­ма­да оби­рає за сто­ро­жа в школі або ста­рез­но­го діда, нез­дат­но­го до ро­бо­ти, або будлі-яко­го каліку­ва­то­го чо­ловіка, або яко­гось ста­ро­го п'янич­ку-мос­ка­ля, бо й са­ма вва­жає на шко­лу, як на якусь не­потріб. Я в цьому доб­ре пе­ресвідчивсь по школі в на­шо­му селі.

    Але, за­га­лом ска­зав­ши, Яків Про­хо­рен­ко не був ле­да­чий чо­ловік. Він був ро­бо­тя­щий, працьови­тий і навіть бо­го­бо­ящий. В неділю й на свят­ках він влітку все бу­ло ля­гає на призьбі на причілку в се­бе вдо­ма або ко­ло шко­ли й чи­тає біблію або житія свя­тих; а як вчив­ся в школі, то співав у хорі на кри­ласі. І, був­ши в най­мах, він ро­бив ро­бо­ту не тільки під за­га­дом, але й без за­га­ду. Тільки вря­ди-го­ди на йо­го ча­сом не­на­че щось на­хо­ди­ло, і він тоді пив нап­ро­па­ли два або три дні поспіль, за­не­ха­яв­ши уся­ку ро­бо­ту навіть в самі жни­ва.

    В во­лосній уп­раві, після облічки ро­ко­вої оп­латі з кож­но­го ха­зяїна, зви­чай­но зна­хо­ди­лось кільки ха­зяїнів, що не зап­ла­ти­ли всіх гро­шей. На Якові Про­хо­рен­кові бу­ло вже чи­ма­ло не­доп­ла­ту за рік. Гро­ма­да об­ра­ла йо­го за сто­ро­жа до шко­ли, і з ро­ко­вої пла­ти за служ­бу, до­ки він сто­ро­жу­вав у школі, одлічу­ва­ла цьому ви­ну­ват­цеві гроші на гро­мадську оп­лать. Че­рез цю ніби во­лос­ну по­ку­ту Яків не ду­же-то й дбав за свою не­доб­рохітню служ­бу при школі і при на­годі або при якійсь наглій оказії зовсім не хо­див но­чу­вать у школі, ки­нув­ши цю си­ро­ту без уся­ко­го дог­ля­ду на од­чай бо­жий. Сто­рож не­на­че зну­щав­ся над нею, як зну­ща­лась і во­лос­на уп­ра­ва.

    На причілку всі сиділи й ба­ла­ка­ли; ду­ма­ли, що сто­рож от-от не­за­ба­ром надійде. На селі зовсім сти­ши­лось. В ха­тах світло зга­са­ло. На столі під вер­бою яс­но світи­ла лам­па й освічу­ва­ла час­токіл і во­ро­та, і да­ле­ко ся­гав ши­ро­кий промінь од світла на ви­гон.

    Коли це од­ра­зу десь да­ле­ченько на ви­гоні по­чу­лась пісня. Співав бас і те­нор якоїсь чу­дер­нацької пісні. Обид­ва го­ло­си бу­ли такі чудні, навіть дикі, не­на­че десь на ви­гоні ви­ли й ска­ву­ча­ли два вов­ки.

    Дикі го­ло­си наб­ли­жа­лись до шко­ли й ста­ли зблизька ще чудніші. Бас сил­ку­вав­ся вто­ру­ва­ти, але не пот­рап­ляв га­разд і гу­пав урив­час­то, не­на­че тов­кач в но­жаній ступі. Те­нор аж ви­щав, аж скиг­лив на ви­со­ких но­тах, ще й пе­ре­ри­вавсь, не­на­че гра­ла поп­со­ва­на ка­те­рин­ка.

    - Ото кон­церт! Ото співи! Та­ких мені не до­во­ди­лось чуть, од­ко­ли жи­вотію на світі, - го­во­рив Лев­ко і аж за­ли­вав­ся од сміху.

    Голоси бу­ло вже чуть не­да­леч­ко, сли­ве за час­то­ко­лом. Всі пос­хоп­лю­ва­лись і побігли до час­то­ко­ла. Світ од лам­пи та од вікна си­пав­ся на внгон ши­ро­кою сму­гою. І з тем­ря­ви не­на­че ви­гулькнув Яків, ви­со­кий, тон­кий та смуг­ля­вий, як во­лох, а з ним попліч плен­тав­ся Панько Дзю­ба­ний, йо­го близький сусід і при­ятель.

    «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся», - ви­гу­ку­вав ри­пу­чим ба­сом Яків на ввесь ви­гон.

    «Ой, Гри­цю, до те­лят! - в Гри­ця ніженьки бо­лять; ой, Гри­цю, до Ма­русі! - За­раз, за­раз при­бе­ру­ся», - ви­щав Панько ви­со­ким те­но­ром, і в йо­го рвуч­кий п'яний го­лос все рвав­ся та пе­ре­ти­навсь, не­на­че в роз­би­тої ка­те­рин­ки; а Яків все гу­пав, не­на­че гам­се­лив та луп­цю­вав довб­нею в здо­ро­ве ба­ри­ло.

    - Та це ж наш сто­рож, наш обо­ро­нець од злодіїв так зав­зя­ту­що ви­гу­кує ба­сом, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Якове! а чом ти не йдеш у шко­лу спать? - гук­нув з-за час­то­ко­ла Нар­кис На­зарів.

    - Нема ча­су! Не йду, бо ніко­ли. Пост­ри­вай­те тро­хи. От піду на ча­сок до­до­му та за­раз і вер­нусь.

    - А хто ж оце нас сте­рег­ти­ме в школі, до­ки ти вер­неш­ся? - спи­тав всмішки Лев­ко.

    - А хіба ж вас хто пок­ра­де вночі, чи що? Ку­ди ж пак, які бо­язкі! Мені ніко­ли. Нігде не діне­тесь, до­ки я прий­ду, - об­зи­вавсь Яків хрип­ким та сип­ким го­ло­сом і за­раз за­тяг: «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся».

    - Який свя­тий та бо­жий! А в неділю ле­жить на призьбі та все чи­тає біблію сли­ве цілісінький день, - ска­за­ла Ма­ша, сто­ячи на по­розі.

    - А як тве­ре­зий, то та­кий несміли­вий, та­ке м'яло, та­ка ха­му­ла, що й в очі не ди­виться, як з ким з нас го­во­ре. Ка­за­ла мені ма­туш­ка, що він як іде до ба­тюш­ки або до діди­ча по яко­мусь ділу, то бе­ре в ки­ше­ню пля­шеч­ку горілки та ковт­не ча­рок зо дві за бра­мою, а тоді вже йде в при­хо­жу й го­во­ре сміливіше, ди­виться прос­то в очі й го­во­ре за якесь своє діло, навіть жар­тує. А по­ки не вип'є, то в йо­го на­си­лу язик в роті по­вер­тається.

    Паничі по­ча­ли пе­ред­раж­ню­вать Яко­ва та Панька: «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся», - за­тяг Лев­ко, не­на­че зас­киг­лив, і, вхо­пив­ши під ру­ку Нар­ки­са, за­ма­хав ру­кою.

    Наркис за­гу­пав і заск­рипів дос­то­ту так хи­мер­но, як гу­пав та не­на­че скрипів го­ло­сом Яків. Лев­ко ви­щав рвуч­ким тснор­цем. І во­ни, поб­рав­шись попід ру­ки, по­тяг­лись вздовж час­то­ко­ла, ма­ха­ли ру­ка­ми, ви­ха­ли но­га­ми, не­на­че знавісніли. А Пет­ру­ша, як та мав­па, по­тяг­ся слідком за ни­ми й за­ма­хав ру­ка­ми, зад­риґав но­же­ня­та­ми й за­няв­кав, як кіт.

    - Ой, по­киньте оті ваші ми­ки­тянські гаст­ролі, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна й ра­зом з тим ре­го­та­лась на всю осе­лю.

    А па­ничі вер­та­лись на­зад попід час­то­ко­лом та все ви­ти­на­ли спів дос­то­ту так, як Панько та Яків, не­на­че гра­ли ролі на сцені. Пет­ру­ша кру­тив­ся й ве­ре­щав, не­на­че чор­те­ня. Ма­ша сто­яла ко­ло призьби і вти­ра­ла ру­ка­вом сльози од ска­же­но­го ре­го­ту.

    Левко й Нар­кис зостріли Яко­ва, як він смер­ком прий­шов но­чу­вать в шко­лу на дру­гий день.

    - А чом же ти, Яко­ве, не співаєш сьогодні так гар­но, як співав учо­ра вкупі з Паньком? - спи­тав Яко­ва Лев­ко.

    Яків осміхнув­ся й пох­ню­пивсь та все ди­вив­ся в зем­лю. Йо­му бу­ло со­ром ди­виться па­ни­чам в очі. Він за­со­ро­мив­ся так, як со­ром­ляться малі діти або ду­же мо­лоді дівча­та, котрі за­ту­ля­ють вид ру­ка­вом й од­вер­та­ють го­ло­ву набік од со­ро­му. Яків якось ніби скор­чив­ся, змор­щивсь, по­туп­цяв на од­но­му місці й ти­хою хо­дою пішов в темні сіни до сво­го бар­ло­га під дра­би­ною.

    

VII

    


    Левко й Нар­кис вна­ди­лись в пса­лом­щи­кові по­кої і вча­ща­ли до пса­лом­щи­ка на співки тро­хи з нудьги, а більше че­рез те, що в їх вдачі був зро­ду за­ро­док ар­тиз­ма. Такі лю­де ма­ють при­род­же­ний по­тяг до яко­го-не­будь штуч­ницт­ва або при­най­мні до шту­карст­ва. Че­рез це-то і Лев­ко, і Нар­кис гор­ну­лись до ар­тистів та ар­тис­ток, знай­оми­лись з ни­ми, навіть при­яте­лю­ва­ли з де­кот­ри­ми. Че­рез те во­ни обид­ва вча­ща­ли в Києві й до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, в кот­ро­го час­то сти­ка­ли­ся і знай­оми­лись з опер­ни­ми ар­тис­та­ми й з охо­тою прис­та­ва­ли до їх ком­панії. До сце­ни їх не­на­че тяг­ла якась не­пе­ре­мож­на си­ла, ще й до то­го во­ни обид­ва ма­ли пре­хо­роші го­ло­си й самі лю­би­ли співать.

    Але врешті Лев­кові вже на­до­ку­чи­ли ті ми­ки­тянські гаст­ролі і в хорі в пса­лом­щи­ка, і в по­ко­ях от­ця Зіновія. Роз­ва­жать се­бе вже не бу­ло чим, окрім карт. Лев­ко, як та бджо­ла, вже вис­сав і вис­мок­тав ме­док з усіх місце­вих квіток, і йо­му за­ба­жа­лось їха­ти до батька. Са­ме тоді отець Зіновій ви­ряд­жав­ся в містеч­ко за на­люш­ни­ка­ми, на­ли­га­ча­ми та уся­ки­ми хлібо­робськи­ми при­чан­да­ла­ми й од­во­зив ла­го­дить поп­со­вані коліща­та од мо­ло­тил­ки, бо вже не­за­ба­ром тре­ба бу­ло мо­ло­тить пше­ни­цю та жи­то. Лев­ко сів з ним на по­воз­ку й по­ка­тав до вок­за­лу. Нар­кис так са­мо хотів їхать з ни­ми. Але Софія Ле­онівна на­мог­лась, щоб він не їхав і зос­тав­ся в неї на який­сь час. Її ля­ка­ла нудьга після ве­се­ло­го то­ва­рист­ва, кот­ре роз­ва­жа­ло її в глу­шині та в са­мо­тині. Нар­кис згля­нувсь на неї й зос­тав­ся. Во­на зап­ро­си­ла йо­го до се­бе, щоб він пе­реб­рав­ся в шко­лу, в ве­ли­ку гор­ни­цю, де но­чу­вав Лев­ко.

    - От те­пер я не за­ги­ну з нудьги, до­ки Фле­гонт Пет­ро­вич вер­неться з гаст­ролів, бо ма­ти­му в гос­поді ве­се­ло­го по­жильця, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна до Лев­ка й по­да­ла йо­му на по­воз­ку свою ру­ку на про­щанні.

    Левко поцілу­вав її в ру­ку й ба­жав ве­се­ло про­вес­ти ва­кації. Після Лев­ко­во­го од'їзду Нар­кис поп­ро­сив Ма­шу за­раз по­пе­ре­но­сить йо­го ма­нат­ки в шко­лу й сам ту­ди пе­реб­равсь.

    Надвечір пи­ли чай не на причілку, а в ве­ли­ко­му по­кої, бо не­бо зах­ма­ри­лось і зби­ра­ло­ся на дощ. Десь да­ле­ко за ча­гар­ни­ком та кла­до­ви­щем ми­готіла га­дюч­ка­ми блис­кав­ка. Після чаю Нар­кис ви­тяг з че­мо­да­на новісінькі книж­ки Бай­ро­на, Над­со­на та Гей­не й по­дав їх Софії Ле­онівні. Книж­ки бу­ли пе­реп­ле­тені в чу­дові чер­воні та бла­китні па­ля­тур­ки й по­цяцько­вані зо­ло­ти­ми бук­ва­ми.

    - Це я привіз вам за ва­шу добрість та лас­кавість ма­ленько­го гос­тин­ця, ва­ших лю­бих та упо­доб­них вам письмен­ників-по­етів, - ска­зав Нар­кис і по­дав їй че­пур­но оп­рав­лені й зо­ло­то­обрізні книж­ки.

    - Спасибі й за гос­ти­нець, і за те, що ви пам'ятаєте за мою письменську впо­до­бу. Я справді люб­лю цих лібе­ральних письмен­ників більше од усіх. Я з усо­ло­дою чи­та­ти­му їх оту­теч­ки в са­мо­тині з нудьги та жи­ти­му мріями, як ви поїде­те, хоч я ба­жа­ла б удер­жать вас до Фле­гон­то­во­го приїзду. Це бу­де мені на згад­ку й пам'ятку за вас, за ваші одвіди­ни ме­не на цій по­етичній й цікавій дачі

    - Та й я не за­бу­ду, по­ки й мо­го віку, і за цю да­чу, і за по­етич­ну на­шу гу­лян­ку на Рас­та­виці, - ска­зав Нар­кис, бист­ро зир­нув­ши в очі Софії Ле­онівні і потім ог­ля­нув­ши навк­ру­ги по­дов­жас­ту гор­ни­цю, - як гля­ну я на цю гор­ни­цю, на цей са­док та на вер­би навк­ру­ги оселі, на бе­ре­ги річки, то мені все уяв­ляється, що я оце заїхав ку­дись да­ле­ко-да­ле­ко, ніби в Бразілію, або в Каліфорнію, або в Сірію. Мені все чо­гось вви­жається, що я те­пер десь або в Сірії, або в Персії, десь на да­ле­ко­му Сході, в яко­мусь східно­му чуд­но­му житлі; все чо­мусь здається, що там за ха­та­ми рос­туть пальми та ки­па­ри­си, цвітуть розкішні маг­нолії та ли­мо­ни. Мені все здається, що я приб­лу­див­ся в якесь східне місце. А той пра­отець Ной, що ви­сить на стіні, все здається мені кар­ти­ною Буд­ди або Зо­ро­аст­ра. Мені здається, що й ви самі не­на­че доч­ка яко­гось індусько­го раджі або яко­гось шей­ха се­ред цієї чу­дер­нацької обс­та­ви.

    Наркис ус­тав і по­чав хо­дить по довгій світлиці. Він хо­див швид­ко, жва­во й уваж­ли­вим оком ог­ля­дав стіни, завіси над вікна­ми, зілля за об­ра­за­ми, вінки з зілля, по­чеп­лені на білих стінах. Світли­ця бу­ла чис­то й гар­но оче­пу­ре­на, біла. Завіси на вікнах теж бу­ли білі. Кра­са мо­ло­дої чор­ня­вої кра­суні ще ви­разніше вис­ту­па­ла, ніби на біло­му полі кар­ти­ни. Ще ви­разніше чорніли бро­ви на ма­то­во-біло­му чолі, ще ясніші ста­ли іскряні блис­кучі очі.

    - Мабуть, в вас ду­же ве­ли­ка уява, ко­ли ви в цих Ми­ки­тя­нах уяв­ляєте се­бе десь на да­ле­ко­му Сході, -ска­за­ла Софія Ле­онівна й ми­лу­ва­лась са­ма кож­ним ру­шен­ням мо­ло­до­го кра­су­ня.

    І во­на в той час по­чу­ти­ла, що Фле­гонт Пет­ро­вич од­ра­зу зник з її сер­ця й пам'яті; їй од­ра­зу зда­лось, що він десь дівся, ку­дись поїхав і вже більше не вер­неться до неї. Мо­ло­дий кра­сунь ніби навіки зас­ло­нив Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча гар­ним ви­дом, пиш­ни­ми очи­ма, своєю струн­кою пос­тат­тю. Під впли­вом Нар­ки­со­вих мрій та фан­тазії їй уяв­ля­лось, що Нар­кис в гос­поді вже зас­ту­пив місце Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча.

    Наркис жва­вою хо­дою прис­ту­пив до неї, вхо­пив її за ру­ку й не­на­че впік га­ря­чи­ми чер­во­ни­ми ус­та­ми. М'які ву­са ніби пог­ла­ди­ли її по руці; потім він при­ту­лив її до сво­го твер­до­го чо­ла й схи­ливсь на її пле­че. Софія Ле­онівна й нез­чу­лась, як об­ви­ла йо­го міцну шию ру­кою й цілу­ва­ла йо­го в чо­ло, в ус­та, в що­ки.

    - Софіє Ле­онівно! тікай­мо ку­дись да­ле­ко, їдьмо в Швей­царію на будлі-яке по­етич­не озе­ро, осе­ли­мось там в го­рах над озе­ром в не­ве­лич­ко­му місті й бу­де­мо там жи­ти й ко­хаться, до­ки й на­шо­го жи­вот­тя. А як не хо­че­те тіка­ти в Швей­царію, то тікай­мо ще далі, в Аме­ри­ку або в Індію, ку­ди за­ба­жає ва­ша ду­ша. Заїде­мо в да­ле­кий край, щоб ту­тешні лю­де й не зна­ли, де ми зна­хо­ди­мось і що з на­ми тра­пи­лось і де ми ділись.

    Він ди­вивсь їй в очі, цілу­вав в чо­ло, при­гор­тав до се­бе, не­на­че втра­тив тя­му й пам'ять. В очах ви­яв­ля­лось не­на­че бо­жевільство, в ру­шен­нях ви­яв­ля­лась дикість.

    Софія Ле­онівна тільки мовч­ки ди­ви­лась на йо­го, не вми­ку­ва­лась в йо­го роз­мо­ву й тільки ми­лу­ва­лась йо­го па­лом і ди­ки­ми, на­че неп­ри­том­ни­ми ру­шен­ня­ми.

    - Тікаймо звідсіля хоч за­раз. В ме­не гро­шей ба­гацько. Моя ма­ти удо­ва й лю­бе ме­не, як свою ду­шу; во­на спри­яти­ме нам, сла­ти­ме мені гро­шей, скільки ду­ша моя за­ба­жає. Во­на нас не по­ки­не в не­без­печ­ності на од­чай, - го­во­рив в нес­тямці Нар­кис швид­ко та дрібно якимсь нер­во­вим, розд­ра­то­ва­ним го­ло­сом, яким го­во­рять нер­вові пе­щені та ве­ред­ливі діти.

    - Навіщо нам тікать? Мені та­кий вчи­нок в ко­ханні зовсім-та­ки не ли­чить. Ніяко­во мені ки­дать чо­ловіка й ди­ти­ну, бо я по­вин­на й му­шу до­дер­жу­вать свою по­винність, що сто­сується до їх обох. Ко­ли ви ме­не так щи­ро й га­ря­че ко­хаєте, то ко­хай­мось ту­теч­ки; поїде­мо на який­сь час в Пе­тер­бург, ко­ли схо­че­те, знов вер­не­мось і ко­ха­ти­ме­мось, до­ки й на­шо­го віку, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна спокійним рівним го­ло­сом; і бу­ло знать, що во­на не ва­га­лась в своїх дум­ках, бо по своїй дес­по­тичній вдачі во­на бу­ла й не здат­на до ва­ган­ня ні в чо­му.

    - Я без вас не жи­вотіти­му на світі, не хо­чу жи­вотіть. Я це по­чу­ваю в своєму серці. Я за­нидію без вас, за­ги­ну, за­чеврію, як квітка в спе­ку. Ви моє жи­вот­тя, всі мої ра­дощі, моє щас­тя, - ше­потів він, на­че бо­жевільний, і не міг ос­ту­питься од неї, не­на­че йо­го дер­жа­ла якась не­пе­ре­мож­на си­ла й не пус­ка­ла йо­го ані на ступінь од неї.

    Надворі вже по­ночіло. Ма­ша в пе­карні го­ту­ва­ла ве­че­рю. Пет­ру­ша вже спав. В гор­ни­цях бу­ло дов­генько ти­хо. Нес­подіва­но Ма­ша гурк­ну­ла две­ри­ма в сінях. Нар­кис одс­ко­чив од Софії Ле­онівни на кілька сту­пенів і по­чав шви­денько хо­дить по світлиці од кут­ка до кут­ка. Ма­ша од­чи­ни­ла двері, прий­ня­ла з сто­ла са­мо­вар, поз­на­хо­ди­ла в пічурці тарілки й розс­та­ви­ла їх на столі для ве­чері.

    - Чи вже го­то­ва ве­че­ря? - спи­та­ла в Маші Софія Ле­онівна.

    - Атож! за­раз по­да­ва­ти­му, бо юш­ка пе­рес­тоїть; са­ме час ве­че­ря­ти, - од­повіла Ма­ша й хутчій вибігла в сіни.

    Наркис знов ухо­пив в обнімок Софію Ле­онівну, щільно й міцно при­гор­нув її до се­бе й поцілу­вав в ус­та і в ру­ку, не­на­че на про­щан­ня. Він був зо­бид­же­ний, бо не звик брать од­ко­ша од паннів та паній, а на­мо­га пе­ще­но­го Нар­ки­са, щоб во­на тіка­ла з ним, та ще й за­раз, тро­хи на­до­ку­чи­ла їй.

    - Це я про­ща­юсь з ва­ми. Піду до от­ця Зіновія, пе­ре­но­чую в йо­го, а завт­ра вранці по­ка­таю до вок­за­лу й поїду до­до­му, - ска­зав тро­хи сер­ди­то Нар­кис, од­вер­нув­ши вид і див­ля­чись на стіну, - хто ко­го лю­бе, той по­ви­нен жи­ти в парі. Це моє щи­ре пе­ресвідчен­ня, і я ані хи­бить не пос­туп­люсь ним ніко­му.

    - Схаменіться! опам'ятай­тесь! Це, ма­буть, ко­хан­ня за­па­мо­ро­чи­ло вас, до­ве­ло до нес­тям­ки. Ви ж мій гість, а не от­ця Зіновія. По­ду­май­те лиш, що ска­же отець Зіновій, як ви впро­си­тесь до йо­го на ніч, по­ки­нув­ши ні з сього ні з то­го ме­не. Ви нер­во­ва й ве­ред­ли­ва лю­ди­на. Ко­ли що ро­биться не по-ва­шо­му, то ви за­раз стаєте гоп­ки й ве­ре­дуєте, мов ди­ти­на. По­будьте в ме­не, хоч до­ки вер­неться Фле­гонт Пет­ро­вич або хоч тижнів зо два, зо три, бо мені без вас бу­де тут в глу­шині важ­ко й нуд­но. Я вже й так пе­ре­ну­ди­лась ба­гацько ча­су в са­мо­тині.


    Маша по­да­ла ве­че­рю, пос­та­ви­ла пляш­ки горілки та ви­на. Блис­ну­ла блис­кав­ка й пе­ре­мог­ла світло од лам­пи й ося­яла гор­ни­цю, як удень. Затріщав грім. Од­ра­зу по­лив наг­лий, туч­ний дощ. Од крап­лис­то­го до­щу шко­ла не­на­че затріща­ла, за­лус­ка­ла, а потім зас­ту­гоніла. Дощ по­ро­шив у вікна, піжив над вер­ба­ми, котрі ніби за­шуміли од вітру. Софія Ле­онівна й Нар­кис не­на­че не чу­ли гро­му, не ба­чи­ли блис­кав­ки. Во­ни ви­пи­ли по ма­ленькій чарці горілки й сіли за ве­че­рю. Софія Ле­онівна тріска­ла на всі зас­та­ви шин­ку, не­на­че нічо­го пе­ред тим і не тра­пи­лось. І ко­хан­ня, і же­ни­хан­ня до­да­ли їй апе­ти­ту й сма­ку, не­на­че приємне гу­лян­ня в човні на ста­ву та на Рас­та­виці. Нар­кис їв без сма­ку, якось ме­ханічно, сли­ве без свідо­мості. Пал­ке ко­хан­ня, нез­го­да ми­лої за­раз їха­ти з ним в да­ле­кий край стур­бу­ва­ла йо­го, збен­те­жи­ла й навіть роз­сер­ди­ла. Він сидів на­ду­тий та по­ну­рий і за ве­че­рею й сло­ва не про­мо­вив до Софії Ле­онівни.

    Увійшла Ма­ша й поп­ри­би­ра­ла з сто­ла по­суд. Во­ни обоє ви­пи­ли по чарці ви­на й дов­го мов­ча­ли, по­ма­леньку п'ючи ви­но чар­ка за чар­кою. Нар­кис сьорбав ви­но ніби зне­хо­тя, навіть не по­чу­вав, який у йо­му смак.

    Заливний дощ піжив і лив, як з відра, Нар­кис на­пин­дю­чивсь, на­су­пив­ся й не ди­вивсь на ха­зяй­ку. Це ви­пе­ще­не па­не­ня бу­ло ма­за­не ще змал­ку. Пес­тив йо­го батько; він був і ма­мин ма­зун, бо ма­ти вво­ля­ла йо­го во­лю, спри­яла йо­му в усьому, навіть в ди­тя­чих ду­ро­щах; двірська че­лядь слу­ха­ла й ко­ри­лась йо­му в усьому й на­зах­ват ха­па­лась до­год­жать йо­му. Як він став па­ни­чем-кра­су­нем, пан­ни за­ли­ця­лись до йо­го, панії тіши­лись ним, як ве­се­лим і жар­тов­ли­вим хлоп­цем, і за­побіга­ли в йо­го лас­ки, ма­ючи йо­го на приміті, як чу­до­во­го же­ни­ха для своїх до­чок. І з Нар­ки­са вий­шов пал­кий, оп­риш­ку­ва­тий та ве­ред­ли­вий па­нич, кот­ро­го мож­на бу­ло гла­ди­ти, як чор­но­го ко­та, тільки за шерс­тю, але не про­ти шерсті.

    Довго сидів Нар­кис на­суп­ле­ний, аж ніби сер­ди­тий; потім рап­том ус­тав, надів пальто, взяв зон­тик, сту­пив зо три сту­пені до Софії Ле­онівни й по­чав про­ща­ти­ся.

    - Куди це ви на­ла­го­ди­ли­ся йти? Опам'ятай­тесь! По­дивіться ли­шень, що діється над­ворі. Дощ аж хлю­щить і ллє, як з відра, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й гля­ну­ла на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма.

    - Софіє Ле­онівно! ска­жу вам прос­то і ви­раз­но: од­ко­ли жи­вотіє світ, ма­буть, не бу­ло та­кої нез­дат­ли­вої та не­помірко­ва­ної в ко­ханні лю­ди­ни, як ви. Піду но­чу­вать до от­ця Зіновія, або до пса­лом­щи­ка, або до ме­ханіка в пи­тель. Будлі-де пе­ре­но­чую цю ніч, а завт­ра вранці поїду до­до­му до ма­тері. Про­щай­те! та ви­ба­чай­те, що я по­ми­ливсь. Я лю­ди­на щи­ра, не­хиб­на, а ви…

    - Ви чи не роз­суд­ливі, чи без­тямкі: вже й не знаю, як і наз­ва­ти вас. Ви ж ви­хо­пи­лись з Києва в са­мих ла­ко­ва­них бо­тин­ках, зовсім по-па­ничівській, не­на­че ку­дись у гості в Києві, навіть ко­лоші за­бу­ли взять. Од­ко­ли світ стоїть, не бу­ло, ма­буть, та­кої ве­ред­ли­вої та не­помірко­ва­ної лю­ди­ни. Он гляньте, що діється над­ворі.

    Софія Ле­онівна вхо­пи­ла йо­го за ру­ку, по­ве­ла в сіни й од­чи­ни­ла сінешні двері. З стріхи дзюр­ча­ла во­да суспіль на всю дов­жи­ну покрівлі. Над­ворі бу­ло по­ночі, аж чор­но. І не­бо, і зем­ля не­на­че зли­лись до­ку­пи в якійсь мокрій бе­зодні. До­що­ва во­да з полів стіка­ла з зго­рис­тої місци­ни в се­ло шля­хом на ви­гон, за­ли­ла ввесь ви­гой та ле­ва­ду. Бу­ло по­ночі, не­на­че в льоху. Тільки за став­ком над ви­со­ки­ми вер­ба­ми бу­ло вид­но на двох верхніх ета­жах пит­ля два ряд­ки яс­но освіче­них вікон, а ко­ло їх з ви­со­кої тру­би-ди­ма­ря ва­лу­вав клуб­ка­ми чер­во­ну­ва­тий дим з іскра­ми з олійниці. Зда­ва­лось, що за­раз за ви­го­ном ска­женіє збу­ре­не хви­ля­ми мо­ре, а на хви­лях стоїть ко­ра­бель з дво­ма ряд­ка­ми освітле­них вікон та з па­ро­вою тру­бою, звідкіль ва­лує іскря­ний дим.

    - Невже ви пірне­те в цю мок­ру чор­ну бе­зод­ню з нес­тям­ки та з не­тя­му­чості? Од ко­хан­ня на вас най­шла нес­тям­ка й дурість.

    Наркис сто­яв і мовч­ки ди­вивсь. Блис­кав­ка раз у раз блис­ка­ла. Бу­ло вид­но, як удень, що на ви­гоні сто­яв ніби здо­ро­вий ста­вок, що й ле­ва­ду за вір'ям вже за­ли­ла во­да, звідкіль во­на стіка­ла в став, ли­лась з кручі й шуміла та рев­ла, мов здо­ро­вий во­дос­пад. Десь да­ле­ко ко­ло пит­ля чи ко­ло греблі так са­мо стра­шен­но шуміло, не­на­че стог­на­ла греб­ля під на­тис­ком і ва­гою си­лен­ної си­ли во­ди.

    - Ой бо­же мій! це ж, ма­буть, од за­ли­ви ста­ло вже повіддя в Рас­та­виці, - бідка­лась Ма­ша і все хрес­ти­лась по тричі, як тільки вда­рив грім, - це ж, ма­буть, ста­вок роз­лив­ся, ко­ли во­да за­то­пи­ла вже ви­гон. Як блис­кав­ка блис­ну­ла, то я вгляділа, що на су­горбі церк­ва стоїть вже над во­дою, а бра­ма й бар­кан кру­гом цвин­та­ря вже сто­ять у воді. Во­да вже дійшла сли­ве до дя­ко­вої ха­ти й клуні. Ой що ж ми ро­би­ти­ме­мо, як оце во­да заллє й шко­лу?

    - Потопимось, як заз­да­легідь не повтікаємо, - ска­за­ла Софія Ле­онівна тро­хи нес­покійно, бо во­да бу­ла вже не­да­леч­ко й од воріт шко­ли.

    - А що ж це так страш­но шу­мить та ре­ве отам ко­ло пит­ля? - спи­та­ла Ма­ша.

    - Це, пев­но, мірош­ни­ки попідніма­ли всі зас­тав­ки ко­ло пит­ля на ло­то­ках та в спусті. А мо­же, то во­да вже прор­ва­ла греб­лю й шу­бовс­ну­ла на го­ро­ди та ле­ва­ди, - обізвавсь тро­хи сер­ди­то На­зарів.

    - Це, надісь, і Су­хо­дольсько­го заллє за­ли­ва в питлі або, мо­же, й по­не­се на хви­лях в Рось, ко­ли він по­рав­ся на греблі та не встиг схо­ваться в питлі, -жар­ту­ва­ла Софія Ле­онівна.

    Маша зля­ка­лась, аж по­по­лотніла. На спусті во­да рев­ла, не­на­че на Ніагарі; за ле­ва­дою на кручі теж во­да шуміла стра­шен­но. А дощ хлю­щав, аж пи­щав, а на небі блис­кав­ка раз у раз блис­ка­ла. Ра­зу­раз­ний грім гур­кав та тріщав, не­на­че десь поб­ли­зу йшла страш­на ба­талія і стріля­ли з гар­мат та руш­ниць.

    - Зачиняй, Ма­шо, мерщій двері, та тікай­мо в кімна­ту, - ска­за­ла прешті Софія Ле­онівна й по­ве­ла за ру­ку Нар­ки­са в по­кої.

    - Якби ви в пей час пішли но­чу­вать до от­ця Зіновія, в ота­ку негідь та сльоту, вій по­ду­мав би, що я по­ла­ялась з ва­ми й виг­на­ла вас з ха­ти. А ме­не в Києві вже й без то­го об­нес­ли та ос­ла­ви­ли, що я і лай­ли­ва, і не­помірли­ва, і ве­ред­ли­ва… як от ви, - ка­за­ла на ході Софія Ле­онівна і при тих сло­вах за­чи­ни­ла в кімнаті двері, ще й защіпкою за­щеп­ну­ла.

    Після кар­ти­ни чор­но­го та мок­ро­го стра­хо­ви­та над­ворі біла, яс­на й тпха світли­ця бу­ла привітна й гар­на і світи­лась, мов пер­ли­на.

    - Отут ми бу­де­мо, не­на­че в са­лоні в Но­ево­му ков­чезі в час по­то­пу, - та й нам обом бу­де приємніше сидіть оту­теч­ки dза­хисті та в спо­кої, ніж ти­няться десь на чужій чу­жині й понс-вірятнсь в якійсь сірій безвісті.

    - А хіба ж у Києвіма­ло та­ких, що поб­ра­лись, тро­хи по­жи­ли вкупі та й розійшли­ся. Ад­же ж і брат в пер­вих от­ця Зіновія, опер­ний ар­тист, оже­нив­ся на ар­тистці, а потім розійшовсь і жи­ве собі ок­ре­мо з дру­гою, і лю­де ж не тю­ка­ють на йо­го. Чом би пак і вам не розійтись з своїм чо­ловіком? Там десь на чу­жині, в да­лекій да­лечі ми мог­ли б і повінчаться і жи­ли б щас­ли­во в парі.

    - Ви, Нар­ки­се, ви­га­дуєте шось та­ке, що ні до бо­га ні до лю­дей, як ка­жуть на селі. Мені ніяко­во ки­дать чо­ловіка, бо він ду­же доб­рий, мир­ний і лю­бе ме­не, як свою ду­шу, хоч і про людський по­говір мені бай­дужісінько, бо я вас щи­ро по­ко­ха­ла, так по­ко­ха­ла, як ніко­ли не ко­ха­ла Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. По­лю­би­ла вас, і са­ма нез­чу­лась, ко­ли й як.

    - Їдьмо в Швей­царію! Я там куп­лю віллу над озе­ром і за­пи­шу на ва­ше ймен­ня. А потім ми повінчаємось і…

    Але він ще не встиг скінчить своєї дум­ки, як десь поб­ли­зу вда­рив та­кий страш­ний грім, що в шиб­ках тахлі задз­веніли й трух­ляві вікна за­то­рохтіли. Блис­ну­ла блис­кав­ка, і в світлині ста­ло вид­но, як удень. З тем­них об­разів гля­ну­ли ли­ня свя­тих. З од­но­го по­дов­жас­то­го об­ра­за на три пер­соні виг­ля­ну­ли три ми­ро­но­сиці, не­на­че ви­гулькну­ли з тем­ря­ви на од­ну мить і знов схо­ва­лись. Нар­кис жах­нувсь і ки­нув­ся, але не­бо­яз­ка Софія Ле­онівна сто­яла не­по­руш­но.

    - Вдарило десь близько, мо­же, влу­чи­ло в дім от­ця Зіновія, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Знов блис­ну­ла блис­кав­ка, вже зе­ле­на, і світли­цю не­на­че ося­яло проміння зе­ле­но­го сон­ця. Біла світли­ця в од­ну мить уся по­зе­леніла й освіти­лась, не­на­че наскрізь, зе­ле­ним вог­нем. У вікнах май­ну­ла зе­ле­на дя­ко­ва ха­та й ко­мо­ра, зе­ле­на во­да на то­ку ко­ло подів. Пе­ред Нар­ки­сом сто­яла Софія Ле­онівна, уся зе­ле­на, тільки й чорніли її очі та бро­ви. Од вражіння після не­давньої гу­лян­ки на човні між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми Нар­ки­сові уяви­лось, що десь він стоїть під зе­ле­ни­ми вер­ба­ми або опи­нив­ся чу­дом в яко­мусь криш­та­ле­во­му ру­сальчи­но­му па­лаці на дні, що і са­ма Софія Ле­онівна ста­ла ру­сал­кою і стоїть не на чер­во­няс­то­му плах­тя­но­му ки­лимі, а десь в пе­чері на дні, зас­те­ле­но­му пер­ла­ми та ко­ра­ла­ми.

    Знов вда­рив грім десь далі, за ча­гар­ни­ком. Май­ну­ла зо­ло­та смуж­ка, опе­ре­за­ла сли­ве по­ло­ви­ну не­ба й не­на­че вско­чи­ла в усі вікна чер­во­ним промінням. Світли­ця ста­ла чер­во­на, не­на­че об­ли­лась кров'ю. Всі прик­ра­си на стінах од­ра­зу ста­ли чер­воні. На ва­сильках за об­ра­за­ми, на вінках з зілля, по­чеп­ле­них по стінах, не­на­че за­пек­лась кров. Пра­отець Ноє на здо­ровій кар­тині по­чер­вонів, а біла бо­ро­да ста­ла ро­же­ва. Софія Ле­онівна сто­яла чер­во­на, не­на­че зацвіла, як маківка на го­роді.


    - Ну та й ілюмінація на небі! - про­мо­ви­ла сти­ха Софія Ле­онівна. - Ви, Нар­ки­се, в цьому ог­ня­но­му чер­во­но­му світі не­на­че чер­во­ний Мефісто­фель в «Фа­усті» на сцені. В вас і ву­ха ста­ли чер­воні, - і при тих сло­вах во­на опо­ви­ла йо­го шию га­ря­чи­ми, за­го­ле­ни­ми до ліктів ру­ка­ми.

    Наркис дмух­нув і за­га­сив світло. Блис­кав­ка блис­ка­ла щох­ви­ли­ни то білим, то зе­ле­ним, то чер­во­ним світом. В світлиці міняв­ся світ, ніби на сцені. В темній світлиці світ та блиск став ду­же ярий та різкий. Во­ни обоє сто­яли й ми­лу­ва­лись, ніби фан­тас­тич­ною кар­ти­ною, фан­тас­тич­ним світом. Нар­кис не­на­че очамрів од то­го ди­ва: він лю­бив усе фан­тас­тич­не, бо мав ве­ли­ку уяву зро­ду.

    - Нащо ви за­га­си­ли світло? Хо­че­те грать нав­по­мац­ки в піжмур­ки, чи що? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

    - Ні; це я гра­юсь в ілюмінацію та фей­ер­вер­ки. Мені те­пе­реньки все уяв­ляється, що я в яко­мусь криш­та­ле­во­му храмі або па­лаці Ше­хе­ре­за­ди, де ся­ють чарівні вогні че­рез криш­таль, як роз­ка­зує Ше­хе­ре­за­да в каз­ках.

    - І прий­де ж у го­ло­ву та­ка ше­хе­ре­задська нісенітни­ця! А мені все пе­ред очи­ма ма­ня­чить світли­ця в ми­ки­тянській че­пур­но ви­ма­заній школі. Чи зос­та­не­тесь же на ніч в цьому па­лаці Га­ру­на Аль-Ра­ши­да? Не вте­че­те до от­ця Зіновія в про­заїчні по­кої? - спи­та­ла во­на підлес­ли­вим со­ло­деньким го­ло­сом. - Зос­та­вай­тесь в ме­не, до­ки схо­че­те, бо я не звич­на жи­ти в са­мо­тині якимсь од­люд­ком, як чер­нець у скиті.

    - Ні, не вте­чу. Та як йо­го в та­ку негідь тьопаться по ка­лю­жах, сли­ве по коліна в воді, - од­повів він вже по­мир­ли­вим го­ло­сом і сів по­руч з нею ко­ло вікна й ми­лу­вав­ся блис­ком та світом на воді на ви­гоні, кот­рий став схо­жий на здо­ро­ве озе­ро, де по воді, по вер­бах, по церкві і за вір'ям по ле­ваді ми­готів то білий, то зе­ле­ний, то чер­во­ний ярий блиск.

    Дощ зго­дом все мен­шав і опівночі пе­рес­тав. Над­ворі сти­ши­лось. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, анічи­чиркі бу­ло ще тихіше й мертвіше після до­що­во­го шу­му, кле­ко­ту та плес­ко­ту. Нар­кис засвітив світло. Вже бу­ла пізня до­ба. Вря­ди-го­ди десь да­ле­ко-да­ле­ко за го­ра­ми та гор­ба­ми од­гу­ку­вавсь не­на­че здав­ле­ний од­гомін гро­му та туч­но­го до­щу, не­на­че од йо­го йшла ти­ха лу­на.

    - От я і вга­му­ва­ла ваші палкі мрії та ваш немірко­ва­ний ди­тя­чий по­тяг до лег­ко­дум­ної да­ле­кої мандрівки. Я й не ви­ную вас, бо доб­ре знаю, що ви лю­ди­на ве­ред­ли­ва в ба­жан­нях, не­досвідна й ду­же за­го­нис­та, хоч і доб­ра й щи­ра в своїх по­чу­ван­нях і вчин­ках. Що вам спа­де на дум­ку, ви ладні те за­раз же й зро­бить. Ко­ли ми впо­до­ба­ли од­не од­но­го, то й бу­де­мо тут ко­ха­тись, а не десь в Індії чи в Аме­риці, як вам чо­мусь за­ма­ну­ло­ся.

    На дру­гий день над­ворі ще зран­ня зовсім ви­по­го­ди­лось. Сон­це світи­ло яс­но. Се­ло пи­ша­лось, як рай, не­на­че й страш­но­го пек­ла вночі не бу­ло. Пе­ред обідом, як во­да постіка­ла і стеж­ки прот­рях­ли, Нар­ки­сові за­ба­жа­лось піти на греб­лю та по­ди­виться, яко­го ли­ха на­коїв страш­ний дощ. Софія Ле­онівна й собі схотіла йти на про­гу­лян­ня, а Пет­ру­ша реп'яхом при­че­пивсь, щоб і йо­го взя­ли на гу­лян­ку.

    Грязюка на піску­ва­то­му шля­ху вже за­шерх­ла, за­ту­жавіла й стверділа, тільки в ба­ка­ях ще сто­яла во­да. На да­ле­ких ни­зи­нах з мо­чарів та оче­ретів підіймав­ся на сонці ле­генький опар, не­на­че з ок­ро­пу та літеп­ла. Вер­би сто­яли, не­на­че підлиті мо­ло­ком. На ле­ваді во­да пот­ро­ху зся­ка­ла й уни­ка­ла в пух­ку зем­лю та гряд­ки. Ка­пус­та ви­ни­ка­ла го­лов­ка­ми з во­ди, не­на­че в ка­ла­мутній воді пла­ва­ли ряд­ка­ми здо­ро­вецькі жа­би, поб­рав­шись ла­па­ми. Став спов­нив­ся во­дою вщерть до вер­шеч­ка греблі й роз­лив­ся по го­ро­дах та ле­ва­дах. Зли­ва на­ро­би­ла чи­ма­ло шко­ди: пос­ко­чу­ва­ла з полів по по­ка­тах ско­пи, не­док­лад­ки та п'ятки в го­ро­ди й на ви­гоні. В де­кот­рих го­ро­дах во­да по­ви­но­си­ла кар­топ­лю. На спусті й досі рев­ла й сту­гоніла во­да й хви­ля­ми ли­лась в го­ро­ди че­рез ти­ни. Пи­тель підто­пи­ло од­ни­зу, ниж­че од греблі. В го­ро­дах на ни­зи­нах скрізь сто­яли в воді вер­би, груші й вишні.

    З пит­ля вий­шов ме­ханік, поз­до­ров­кав­ся й бідкавсь, що во­да наш­ко­ди­ла йо­му: підто­пи­ла пи­тель, ко­ле­са й ло­то­ки; за­ли­ла сли­ве ввесь низ пит­ля, ще й греб­лю по­де­ку­ди роз­ва­ля­ла.

    Наркис і Софія Ле­онівна, вер­та­ючись до­до­му, забігли на ча­сок до от­ця Зіновія, щоб по­ба­ла­кать за вчо­рашнє стра­хо­ви­ще. Во­ни увійшли в по­кої; в по­ко­ях був гар­ми­дер та кру­та­ни­на. Фор­теп'ян був зас­те­ле­ний ряд­ном, на рядні сто­яли но­чов­ки та дві ян­до­ли з ка­ла­мут­ною ру­дою во­дою. Мис­ки сто­яли в од­но­му кут­ку, а в кабінеті ко­ло гру­би так са­мо сто­яли но­чо­ви; се­ред кабіне­та сто­яла балія, не­на­че по­мий­ни­ця з по­ми­ями. Сте­ля бу­ла вкри­та мок­ри­ми пля­ма­ми, а по­де­ку­ди на стелі од­во­лог­ла гли­на по­од­ви­са­ла й теліпа­лась смуж­ка­ми. Оче­ви­дяч­ки скрізь по стелі бу­ли про­то­чи­ни, а по стінах бу­ло знать потьоки. Цер­ков­ний дім так са­мо був за­нед­ба­ний, дав­но вши­ва­ний, як і цер­ков­на шко­ла.

    - Чи ба­чи­те, яко­го ли­ха на­ро­би­ла нам зли­ва! От і доб­ре, що Фле­гонт Пет­ро­вич за­ча­су тро­хи по­ла­го­див шко­лу та по­ла­тав покрівлю, - ска­за­ла Ольга Павлівна, - а от у нас після дов­гої суші та спе­ки покрівля роз­сох­лась, як діжка. А те­пер нам та­ка мо­ро­ка, що не знаю, ко­ли ми опо­ря­ди­мо та при­бе­ре­мо свої по­кої.

    - А цей фор­теп'ян ми ку­пи­ли не за го­тові гроші, а на вип­лат в біло­церківсько­го нап­рав­щи­ка, що нап­рав­ляв у нас ста­рий фор­теп'ян. Як не спро­мо­же­мось вип­ла­тить гроші за­ча­су, то нап­рав­щик, мо­же, й не візьме на­зад, так йо­го об­пас­ку­див отой дощ, - го­во­рив отець Зіновій з сутінком бідкан­ня в го­лосі.

    - То візьме­те в гос­по­да бо­га засвідчен­ня та й по­ка­же­те німцеві, що не ви винні, - го­во­рив Нар­кис всмішки.

    - Була б і нам в школі та­ка са­ма мо­ро­ка, як­би Фле­гонт Пет­ро­вич не по­ла­тав заз­да­легідь шко­ли. А те­пер у нас у школі су­хо та гар­но, як у віноч­ку: ми ма­ли доб­рий за­хист в час страш­ної зли­ви, - ска­за­ла Софія Ле­онівна, - а я оце прий­шла до вас, Ольго Павлівно, по ма­ленько­му ділу: моя Ма­ша ще й пе­редніше жалілась мені, що їй труд­но хо­дить по бут­ви­ну на го­род че­рез ско­ше­ну ле­ва­ду, бо колько хо­ди­ти по стерні: стер­ня ко­ле її в но­ги че­рез пан­чо­хи в лит­ки й навіть че­рез че­ре­ви­ки. А те­пе­реч­ки їй до­ве­деться брес­ти бо­соніж че­рез ле­ва­ду й ка­пус­ту. В неї чобіт не­ма, а хо­дить бо­соніж во­на не звик­ла. Будьте лас­каві, за­га­дай­те Ївзі, щоб во­на рва­ла бут­ви­ну на зак­риш­ку і для вас, і для нас і за­но­си­ла до ме­не, до­ки во­да зсяк­не на ле­ваді.

    - Добре. Я ска­жу най­мич­кам рва­ти бут­ви­ну і для нас, і для вас, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    Саме тоді нянька сти­ра­ла гли­ну на підлозі й чу­ла ту роз­мо­ву, і потім роз­ка­за­ла в пе­карні. Ївга підня­ла Ма­шу на глум.

    - Ця Ма­ша удає, що во­на спаніла у місті і їй буцімто колько хо­дить по стерні. Хо­ди­ти на ле­ваді по стерні то й колько, а як бігать до Су­хо­дольсько­го навп­рос­тець че­рез ви­гон по бу­дя­ках, то й не колько й не мулько. Хіба ми Ма­шині най­мич­ки, що по­винні но­сить їй в шко­лу бут­ви­ну? Це київське ле­да­що спаніло й оче­ви­дяч­ки од­ми­кує од прос­тої сільської ро­бо­ти, - глу­зу­ва­ла Ївга.

    - Прошу вас до се­бе на чай на причілок. Я вже нудьгую без Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. ЩЦе доб­ре, що цей па­нич гос­тює в ме­не. При­най­мні не так страш­но до­мо­виків та злодіїв, - жар­ту­ва­ла на про­щанні Софія Ле­онівна.

    - Весела сьогодні моя ятрівка. Пев­но, бу­де ве­се­ла до­ти, до­ки в неї гос­тю­ва­ти­ме отой врод­ли­вий та ве­се­лий кра­сунь, - го­во­ри­ла зго­дом ма­туш­ка до сво­го чо­ловіка.

    Надвечір отець Зіновій з сім'єю пішов до Софії Ле­онівни пи­ти чай на причілку. Софія Ле­онівна приб­ра­ла­ся, при­че­пу­ри­лась, не­на­че ду­ма­ла йти будлі-ку­ди в гості: наділа яс­ну сук­ню, на­че­пи­ла зо­лоті се­реж­ки й зо­ло­ту здо­ро­ву брош­ку. На одній руці лиснів зо­ло­тий брас­лет. Зо­лоті убо­ри ду­же прис­та­ва­ли їй до ли­ця. На плечі чер­воніла ок­са­ми­то­ва ко­кар­да з стьожок. Во­на бу­ла надз­ви­чай­но привітна і ввічли­ва до Ольги Павлівни, не бун­дю­чи­лась, роз­мов­ля­ла ве­се­ленько, жар­ту­ва­ла й підніма­ла на сміх та глу­зу­ван­ня Лев­ка і Нар­ки­са, і сво­го ти­хо­го та мир­но­го сплю­ху, як во­на ча­сом драж­ни­ла сво­го чо­ловіка.

    Саме про­ти шко­ли за­ли­ва за­ли­ла част­ку ви­го­ну, од­ну ле­ва­ду й кільки го­родів. За­ли­ва спов­ни­ла ниж­чу част­ку ви­го­ну, і там став ніби ста­вок. Во­да не вни­ка­ла в на­мо­че­ну зем­лю й не стіка­ла, бо й стікать бу­ло ніку­ди. В той ста­во­чок і в го­ро­ди, за­литі во­дою, злізлись жа­би не­на­че з усього кут­ка й, ма­буть, на ра­до­щах, ку­па­ючись, підня­ли та­ке ква­кан­ня, та­кий ґвалт, не­на­че відьми на Лисій горі в свій відьомський ша­бас. Во­да в яроч­ку по­за­ли­ва­ла гряд­ки. Мо­ло­диці й дівча­та сто­яли по коліна в воді, підти­кав­ши спідниці, і за­зе­лень вис­ми­ку­ва­ли за гич­ку морк­ву та ци­бу­лю, не­на­че уди­ли й ви­тя­га­ли жов­ту ри­бу та пе­че­ру­ва­ли зе­лені ра­ки.

    - Дивіться, як он­деч­ки на го­ро­дах мо­ло­диці та дівча­та пе­че­ру­ють ци­бу­лю та морк­ву, - жар­ту­вав Нар­кис, бай­дуж­ний до то­го кло­по­ту та біди.

    - В нас на ле­ваді жи­то й ого­ро­ди­на вро­ди­ли так, що мож­на б бу­ло зби­ток і про­да­ти. А те­пер, пев­но, до­ве­деться ря­ту­вать морк­ву та ци­бу­лю з во­ди, бо й на нашій ле­ваді во­да за­ли­ла сли­ве по­ло­ви­ну го­ро­ду; во­да з полів стікає на ви­гон, а з ви­го­ну в за­ли­ву оце ки­ну­лась че­рез тин на наш го­род та ле­ва­ду, - обізва­лась ма­туш­ка з спо­чу­ван­ням в го­лосі до мо­ло­диць та дівчат, що бов­та­лись у воді.


    - А на нашій ле­ваді во­да ще й до то­го прор­ва­ла в окопі прірву, ще й про­ва­ли­ла та­ки доб­ре про­вал­ля. На­ро­бив дощ і нам ба­гацько шко­ди, - бідкав­ся отець Зіновій.

    - На на­ших бу­ря­ках, де во­да спа­ла і вник­ла в зем­лю, вже по­жовк­ла гич­ка, а на огу­ди­ну впа­ла падь; гич­ка на бу­ря­ках бу­де гнис­ти, як не вда­рить сон­це та не об­су­шить. Зба­ви­ло й нам ого­ро­ди­ну, - бідка­лась і собі ма­туш­ка, аж зітхну­ла.

    - Ну та й ре­пе­ту­ють же ка­посні жа­би! І де їх наб­ра­лась та­ка си­ла? Збіглись, надісь, з усього кут­ка, не­на­че дівча­та на ве­чор­ниці, та й ро­ять гірше од дівчат. Чи чуєте? аж скре­го­чуть, аж скиг­лять, мов со­ба­ки, - жар­ту­вав Наркнс.

    - Це, ма­буть, оті во­дяні ар­тист­ки поз'їжджа­лись в но­вий ста­вок на гаст­ролі, бо за­чу­ли доб­рий по­жи­вок, - до­дав жартів отець Зіновій.

    Після чаю гості ще дов­генько сиділи й ве­се­ло ба­ла­ка­ли. Ольга Павлівна роз­ва­жи­ла се­бе тро­хи в ве­селій ком­панії; во­на оче­ви­дяч­ки бу­ла ра­да, що вря­ди-го­ди мож­на бу­ло приємно про­вес­ти який­сь час з ро­зум­ною й просвіче­ною лю­ди­ною на селі, де рідко трап­ля­ються гості. Софія Ле­онівна й Нар­кис про­ве­ли їх навк­ру­ги са­ди­би че­рез ви­гон аж до до­му.

    - Як Софія Ле­онівна не дметься та не ве­ре­дує, то мені здається, що кра­щої од неї лю­ди­ни й на світі труд­но знай­ти: тоді во­на ве­се­ла, привітна й зви­чай­на в роз­мові, як по­до­бає сто­личній панії, і в її роз­мові й сліду не­ма нічо­го різко­го. І чо­го-то во­на за­раз ніби зчорніє на ви­ду й по­ган­шає, як дметься та бун­дю­читься? От примічай! - го­во­ри­ла кмітли­ва по-жіноцькій ма­туш­ка.

    - Одже ж ти прав­ду ка­жеш. Жінки луч­че кмітять та все прикміча­ють, ніж ми. Во­на ча­сом стає чорніти на ви­ду тоді, як сер­диться та чо­гось бриш­кає. Чи не сла­бує во­на ча­сом на якусь хво­ро­бу, що в неї біле зро­ду ли­це іноді од­ра­зу стає ніби смуг­ля­ве й темнішає, а во­на стає тоді оп­риш­ку­ва­та, зла й дес­по­тич­на, - го­во­рив отець Зіновій сти­ха, щоб ча­сом будлі-кот­ра най­мич­ка не підслу­ха­ла десь за две­ри­ма.

    

VIII

    

    Наркис На­зарів про­був в гос­тях в Софії Ле­онівни ще де­сять день. Як тільки бу­ла го­ди­на над­ворі, він хо­див з нею на про­гу­лян­ня на греб­лю до пит­ля, швид­ко поб­ра­тав­ся з ме­ханіком, навіть з Су­хо­дольським і мірош­ни­ка­ми, бо був не­гор­дий і по­во­див­ся з усіма за­панібра­та. Ча­сом він брав у їх чов­на й гу­ляв по став­ку та по річці, по­са­див­ши в чо­вен Софію Ле­онівну та Пет­ру­шу.

    У питлі вже підніма­ли їх на сміх та глум. Ме­ханік ка­зав знай­омим, що один чо­ловік Софії Ле­онівни поїхав на гаст­ролі, а дру­гий її чо­ловік приїхав теж на гаст­ролі до неї, пев­но, на зміну. Вже і отець Зіновій, і ма­туш­ка ди­ву­ва­лись, що цей врод­ли­вий па­нич за­над­то дов­го гос­тює в гар­ної й мо­ло­дої панії, та ще й в опрічно­му домі, що стоїть на од­шибі. По­говір пішов по селі, але Софія Ле­онівна бу­ла сто­лич­на й лібе­ральна лю­ди­на і не вва­жа­ла ні на які по­го­во­ри.

    Одного дня вранці Софія Ле­онівна пе­рес­ла­ла че­рез Ма­шу за­пис­ку от­цеві Зіновієві й про­си­ла, щоб він дав коні од­вез­ти па­ни­ча на вок­зал в містеч­ко. Отець Зіновій аж цмак­нув з до­са­ди й по­чу­хав по­ти­ли­цю, бо в жни­ва са­ме йшла ро­бо­та на полі, але зго­див­ся, хоч не­доб­рохіть, і звелів най­ми­тові зап­ряг­ти коні й од­вез­ти па­ни­ча в містеч­ко. Нар­кис прибіг, по­дя­ку­вав за коні й по­хап­цем поп­ро­щав­ся з усіма. Софія Ле­онівна сіла на по­воз­ку, щоб про­вес­ти йо­го аж за пи­тель до ца­ри­ни.

    Вони по­ми­ну­ли пи­тель і олійни­цю й спи­ни­ли коні ко­ло ма­га­зи­ну, в кот­ро­му зси­па­ли при­ве­зе­ну звідусіль пше­ни­цю та скла­да­ли мішки з питльова­ним бо­рош­ном, вже не­да­леч­ко од ко­ло­во­ро­та чи ца­ри­ни. Софія Ле­онівна вста­ла з по­воз­ки, поп­ро­ща­лась з Нар­ки­сом і тричі поцілу­ва­ла­ся з ним на розп­ро­щанні. Ви­ще од пит­ля й ко­ло ма­га­зи­ну сто­яла здо­ро­ва вал­ка возів з паш­нею, і по­ра­лось ба­га­то лю­дей, котрі зно­си­ли мішки з пше­ни­цею в ма­га­зин. Але Софія Ле­онівна не вва­жа­ла на се­лян, та ще й не місцевнх, а та­ких, котрі по­наїжджа­ли звідусіль з да­ле­ких сіл. Як сто­лич­на лю­ди­на, во­на не со­ро­ми­лась му­жиків, як не со­ро­ми­лась волів, що те­ре­би­ли сіно або ре­миґали, прив'язані до війя, бо ду­ма­ла, що одні во­ли сто­ять ко­ло возів з ро­га­ми, а другі - в шап­ках та в бри­лях, і тільки в то­му бу­ла в їх од­лич­ка. Але з ви­со­ко­го ґанку ко­ло пит­ля бу­ло доб­ре вид­но брич­ку, і де­котрі мірош­ни­ки ба­чи­ли, як Софія Ле­онівна цілу­ва­ла­ся з Нар­ки­сом, і за­раз роз­ка­за­ли за це в питлі ме­ханікові й Су­хо­дольсько­му. Чут­ка про ці поцілун­ки пішла по селі, дійшла й до ма­туш­ки, най­ми­чок і най­митів.

    - Так он яка сто­лич­на моя ятрівка! - го­во­ри­ла во­на до от­ця Зіновія. - Я ще й пе­редніше заздріва­ла її, що во­на за­ко­ха­лась в Нар­ки­са, а Нар­кис не дур­но одвідав її в на­ших Ми­ки­тя­нах.

    - Це ж він зу­мис­не приїздив на гаст­ролі в Ми­ки­тя­ни, - ска­зав отець Зіновій всмішки.

    - Флегонт Пет­ро­вич поїхав на гаст­ролі в Орен­бург, а Нар­кис приїхав на свої гаст­ролі в Ми­ки­тя­ни, - до­да­ла ма­туш­ка. - Шко­да мені Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Софія Ле­онівна, оче­ви­дяч­ки, йо­го ду­рить.

    - А Фле­гонт Пет­ро­вич, мо­же, підду­рює Софію Ле­онівну. Пев­но, в ар­тистів та­ка вже по­ве­денція, що сто­сується до ли­цян­ня й ко­хан­ня. Та за­га­лом і в своєму житті во­ни не ду­же-то стат­ко­виті лю­де, бо мар­ну­ють гроші не по-на­шо­му, - до­дав отець Зіновій.

    - Як я оце га­разд досвідчи­лась за все, то ви­хо­де, що Софія Ле­онівна не вар­та доб­ро­го сло­ва, - ска­за­ла ма­туш­ка, зітхну­ла й за­ду­ма­лась.

    Минуло п'ять день після Нар­ки­со­во­го од'їзду. Софія Ле­онівна пе­ре­да­ла че­рез Яко­ва за­пис­ку от­цеві Зіновієві й про­си­ла, щоб він дав ко­ней, бо їй до­ко­неч­но тре­ба бу­ло поїхать в містеч­ко буцімто за уся­ки­ми за­куп­ка­ми. Але справді їй не тре­ба бу­ло нічо­го ку­пу­вать. На од'їзді Нар­кис обіцяв по­да­ва­ти за се­бе звістку двічі на тиж­день і про­сив од­пи­су­вать йо­му як мож­на частіше. Во­на сподіва­лась од йо­го лис­та. Але во­на вже досвідчи­лась, що на селі лю­де ду­же цікаві, бо і чужі, і навіть ро­дичі роз­пе­ча­ту­ють чужі лис­ти й чи­та­ють їх з нудьги, мов га­зе­ти.

    Софію Ле­онівну брав і ост­рах, щоб ча­сом цікаві пи­сарі в во­лосній уп­раві або й сам отець Зіновій і ма­туш­ка не пе­ре­хо­пи­ли й не про­чи­та­ли лис­та од Нар­ки­са. Во­на на­ва­жи­лась двічі на тиж­день бра­ти коні в от­ця Зіновія й їзди­ти в містеч­ко на пош­ту, щоб самій за­би­рать Нар­ки­сові лис­ти й ра­зом з тим по­си­ла­ти до йо­го й свої. Отець Зіновій по­чу­хавсь, скри­вив­ся з до­са­ди, але му­сив да­ти коні й ви­ря­дить підво­ду в містеч­ко.

    Через кільки день Яків знов приніс лист до от­ця Зіновія. Софія Ле­онівна знов про­си­ла ко­ней. Ба­тюш­ка роз­сер­див­ся, але му­сив вво­лить її во­лю: він ду­мав, що то брат так час­то пи­ше до неї потрібні лис­ти про свої ар­тис­тичні спра­ви. Че­рез три дні во­на знов про­си­ла дать їй коні. Са­ме тоді вже по­ча­лась во­зо­ви­ця. Коні й най­мит бу­ли потрібні для ро­бо­ти вдо­ма. Хоч отець Зіновій лю­бив роз­ва­гу в ком­панії, але він був ха­зяй­но­ви­тий, прак­тич­ний і навіть за­по­пад­ний в життьових ділах і пад­ку­вав ко­ло ха­зяй­ст­ва. Вій пішов до шко­ли й про­сив бра­то­ву ви­ба­чить йо­му на цей раз і одк­лас­ти поїздку на­далі, бо тре­ба во­зить сно­пи й ко­рис­ту­ваться со­няч­ни­ми дня­ми.

    - Вибачайте, будьте лас­каві, на цей раз. Над­ворі го­ди­на й су­ша, і ми ха­паємось зво­зить сно­пи в тік за­ча­су. Чи не мог­ли б ви одк­лас­ти поїздку на кільки день? А потім зго­дом я ла­ден да­ва­ти вам коні й най­ми­та хоч і щод­ня.

    Софія Ле­онівна од­ра­зу на­су­пи­лась, од­вер­ну­ла ли­це й ди­ви­лась у вікно проз от­ця Зіновія, а потім навіщось по­ча­ла сту­котіть ру­кою навідлі по столі: то в неї був зви­чай­но знак, що во­на сер­диться.

    - Мені до­ко­неч­но тре­ба сьогодні навідаться на пош­ту. Сподіва­юсь од Фле­гон­та Пет­ро­о­ича лис­та з грішми, - од­повіла во­на й за­му­ги­ка­ла якусь пісеньку; це бу­ло прик­ме­тою, що во­на розп­рин­ди­лась і ста­ла зла.

    - Коли ж те­пе­реньки в нас са­ме га­ря­чий час. Ми роз­по­ча­ли во­зить сно­пи. До­ки го­ди­на, нам не мож­на га­яться ані дня, бо ча­сом нес­подіва­но ли­не наг­лий туч­ний дощ і за­мо­чить не­док­ла­дені або не­за­вер­шені стіжки й по­мо­чить в полі не­добірки по­лукіпків.

    - Гм… гм… гм… - му­ги­ка­ла на­ту­рис­та бра­то­ва і вже далі нічо­го не ка­за­ла. Во­на й тям­ку не ма­ла, що то зна­читься на селі якась там во­зо­ви­ця, та уся­ка жнив'яна кру­та­ни­на, та якісь по­лукіпки та не­добірки. В неї на думці був тільки кра­сунь Нар­кис, кот­рий зда­вав­ся зад­ля неї вартнішим без міри од якихсь стіжків та не­док­ладків, зовсім для неї не потрібних.

    Отець Зіновій поп­ро­щав­ся й пішов на по­ра­ду до жінки.

    - Та це во­на літає на пош­ту, бо, ма­буть, за­би­рає лис­та са­ма од сво­го по­лю­бов­ни­ка та по­дає йо­му свої пи­сульки, - ска­за­ла ма­туш­ка, - як­би до неї слав лис­ти Фле­гонт Пет­ро­вич, то пе­ре­да­вав би нам поклін та й звістки за се­бе; а во­на чо­мусь нічо­го та­ко­го не ка­же нам.

    - Одже ж ти вга­да­ла. Он ку­ди во­на гне! Он чо­го так на­дить її пош­та! а во­на так жа­дає листів, не­на­че од тих листів за­ле­житься її щас­тя й до­ля. Не­хай же бра­то­ва си­дить у школі та не ри­пається.


    Софію Ле­онівну бра­ла не­терп­ляч­ка. Без Нар­ки­са їй став світ не­ми­лий, а шко­ла бу­ла про­тив­на. Лис­ти од ми­ло­го роз­ва­жа­ли її в са­мо­тині й во­ру­ши­ли мрії. Во­на чи­та­ла лис­ти од йо­го й не­на­че роз­мов­ля­ла з ним, ба­чи­ла уяв­ки йо­го пишні очі й чер­воні ус­та. Во­на пос­ла­ла Ма­шу на ку­ток, щоб най­нять в будлі-яко­го за­мож­но­го чо­ловіка коні, але Ма­ша тільки дур­но хо­ди­ла по кут­ку: усі коні й во­ли, і лю­де бу­ли в полі на ро­боті. Дру­го­го дня ще світом во­на збу­ди­ла Яко­ва й поп­ро­си­ла, щоб він пішов пішки на пош­ту, одніс лист на пош­ту й заб­рав лис­ти до неї.

    - Потривайте ж, пані, я піду до­до­му та пе­редніше по­мо­люсь бо­гу та поснідаю, та ски­ну оцього крам­но­го жу­па­на й надіну прос­ту, са­мо­роб­ну сви­ту, бо, мо­же, до­ве­деться в до­розі й за­но­чу­вать… Та дай­те мені зав­дат­ку хоч півкар­бо­ван­ця, бо мені тре­ба де­що ку­пить на торж­ку.

    - Нащо ж тобі но­чу­вать, ко­ли до містеч­ка всього де­сять чи два­над­цять верс­тов? А як я дам тобі зав­да­ток, то знаю вже, де ти но­чу­ва­ти­меш та, мо­же, й співа­ти­меш по ву­ли­цях: «Ой ти Гриць, я - Ма­ру­ся». Йди за­раз та поспішай­сь, бо як за­но­чуєш по до­розі в селі в шин­ку, то ма­ти­меш не кар­бо­ван­ця, а тільки півкар­бо­ван­ця, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й мах­ну­ла ру­кою на до­ро­гу. Во­на заздріва­ла вже впе­ред, де-то за­но­чує Яків в до­розі.

    Яків хап­ком поснідав і пішов. Над­вечір він вер­нув­ся й приніс лис­та од Нар­ки­са. Нар­кис пи­сав про свою га­ря­чу лю­бов до неї, пи­сав, що не мо­же жи­ти на світі, не ба­чив­ши її щод­ня, що­го­ди­ни, а на кінці лис­та по­дав звістку, що на­ду­мав­ся з кілько­ма то­ва­ри­ша­ми пе­рей­ти в пе­тер­бурзький універ­си­тет і виїде з Києва в Пе­тер­бург на дру­гу пре­чис­ту. Він про­сив і бла­гав її, щоб во­на одп­ро­си­лась в Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча в Пе­тер­бург ніби до своєї ма­тері, виїха­ла з до­му і жда­ла йо­го в гос­ти­ниці «Лев», що не­да­леч­ко од вок­за­лу; він заїде за нею в гос­ти­ни­цю, і во­ни вдвох поїдуть в Пе­тер­бург, де й жи­ти­муть вкупі в Зна­менській гос­ти­ниці.

    Така звістка не­на­че колька шпиг­ну­ла її в сер­це. В неї бу­ла дум­ка ко­хаться з Нар­ки­сом у Києві по­таєнці, так щоб чо­ловік її цього не зап­римітив і навіть не до­га­давсь, бо во­на не вва­жа­ла на своє ко­хан­ня й на зра­ду чо­ловіка, як на якусь про­ви­ну або на зло­чи­нок.

    «Кохання й ли­цян­ня це ж зви­чай­на річ у круж­ку ар­тистів і ар­тис­ток. Поїду з ним в Пе­тер­бург і жи­ти­му, до­ки про­хо­ло­не моє сер­це й згас­не по­чу­ван­ня. Підду­рю Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, ска­жу, що поїду в Пе­тер­бург на який­сь час до ма­тері та одвідаю рідню й пе­редніших при­ятельок та знай­омих; по­жи­ву там який­сь час, бо за­ну­ди­лась у Києві, на провінції», - по­ду­ма­ла Софія Ле­онівна й на­ва­жи­лась їхать в Пе­тер­бург з Нар­ки­сом в приз­на­че­ний день.

    Через тиж­день отець Зіновій, впо­рав­шись з ро­бо­тою, пішов до Софії Ле­онівни й ска­зав, що коні й по­го­нич те­пер вольніші од ро­бо­ти і він да­ва­ти­ме для неї коні, ко­ли їй тре­ба бу­де.

    - Спасибі вам, але ви опізни­лись… Ко­ней мені те­пер не потрібно; якось об­хо­ди­ла­ся без ко­ней, то й обійдусь і далі, - ска­за­ла во­на злим го­ло­сом і сиділа мовч­ки на­суп­ле­на, навіть не ди­ви­лась на от­ця Зіновія, ще й пісеньку за­му­ги­ка­ла. На про­щанні во­на ткну­ла ру­ку от­цеві Зіновієві, навіть не підвівшись з стільця.

    - І Софія Ле­онівна та­ка ж пе­ще­на сто­лич­на панія, як і Нар­кис. Розп­рин­ди­лась і го­во­рить не хо­че зо мною, - го­во­рив отець Зіновій до жінки, вер­нув­шись до­до­му, - ці ар­тист­ки й ар­тис­ти звик­ли, щоб з ни­ми усі панька­лись та цяцька­лись. Отам у Києві роз­пес­ти­ли їх ба­гаті при­хильни­ки до співів, да­ють для їх розкішні обіди, да­ють на сцені ба­гаті по­да­рун­ки, справ­ля­ють бен­ке­ти, не­на­че за­побіга­ють в їх лас­ки, мов у ве­ли­ких особ, і не тільки в їх, але і в їх жінок або чо­ловіків. Так і знать, що й Софія Ле­онівна вже спе­ще­на та­ким панькан­ням, як і всі ар­тис­ти. От і ве­ре­дує та ви­га­дує якісь прим­хи са­ме в жни­ва, ко­ли в ха­зяїнів аж чуб мок­рий од кло­по­ту, тя­га­ни­ни й кру­та­ни­ни.

    - «Кричить Ганд­зя, ре­пе­тує; ніхто її не ря­тує», - ска­за­ла Ольга Павлівна сло­ва­ми пісні, - я не люб­лю по­ту­рать прим­хам. А Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу ти та­ки на­пи­ши або хоч на­тяк­ни йо­му про Нар­ки­са, щоб він за все до­га­давсь та при­пи­нив оту пе­ще­ну сто­лич­ну панію.

    - Якось ніяко­во мені вми­ку­ваться в це діло, хоч би це сто­су­ва­лось до рідно­го бра­та. Мо­же, то в їх та­ка по­ве­денція в то­му ар­тис­тич­но­му то­ва­ристві, яка бу­ває в ве­ли­ко­му панстві, що ар­тист їде ку­дись в один бік на гаст­ролі, а йо­го жінка їде в дру­гий бік так са­мо на свої гаст­ролі. Бог з ни­ми. Не­хай роб­лять, як собі схо­тять. Та й ти не ми­кай­ся в їх сімйові спра­ви, щоб ча­сом не вий­шло між ни­ми свар­ки та зма­ган­ня. Во­ни, бач, лю­де іншої верст­ви, ма­ють інші зви­чаї: шо нам неч­ля, те, мо­же, в їх зви­чай­на річ, - ска­зав отець Зіновій.

    Тим ча­сом між слу­га­ми так са­мо по­ча­лась ко­лот­не­ча, як і між дво­ма сім'ями ро­дичів. Ївга дов­генько за­но­си­ла в шко­лу для Маші бут­ви­ну на зак­риш­ку та кар­топ­лю, але їй зго­дом це на­до­ку­чи­ло. Вже й во­да зовсім зсяк­ла на ле­ваді, вже й гряд­ки на ле­ваді прот­рях­ли і за­ту­жавіли, вже й но­ва гич­ка на­рос­ла, а Ївга все за­но­си­ла що­ве­чо­ра в шко­лу бут­ви­ну й кар­топ­лю. Врешті ці за­но­си­ни їй ос­то­гид­ли, і во­на зу­мис­не не за­нес­ла в шко­лу бут­ви­ни й кар­топлі. Ма­ша жда­ла до смер­ку, а Ївга не при­хо­ди­ла з ко­ши­ком. Во­на по­жалілась Софії Ле­онівні на Ївгу.

    - То біжи мерщій на го­род та нар­ви бут­ви­ни й на­ко­пай кар­топлі на завт­ра на обід, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Як же я рва­ти­му бут­ви­ну по­лап­ки, ко­ли вже ста­ло по­ночі? Не­хай нам «хох­луші» но­сять, як і пе­редніше но­си­ли, - ог­ри­за­ла­ся Ма­ша.

    Яків са­ме тоді приніс обе­ре­мок свіжої со­ло­ми для се­бе на постіль і за­раз роз­ка­зав за це Ївзі й най­ми­там.

    - Ото, чор­то­ва твар, яка пиш­на! - го­моніла Ївга на Ма­шу за ве­че­рею. - Не­хай же ота київська ко­за-де­ре­за са­ма хо­де по бут­ви­ну, бо я їй не най­мич­ка. Ото як розібра­лась на селі ота чор­то­ва су­пос­тать, оте міське ле­да­що, - го­во­ри­ла Ївга до Яко­ва.

    Софія Ле­онівна за­раз-та­ки, не га­ячись, на­пи­са­ла до от­пя Зіновія за­пис­ку й жалілась, що Ївга ду­же ве­ли­ко­ро­зум­на, не за­нес­ла вве­чері в шко­лу з го­ро­ду бут­ви­ни, ще й Ма­шу лає та потріпує, док­ла­дає усякі прізви­ща. Отець Зіновій теж одіслав од­пис­ку, що най­мич­кам ча­сом ніко­ли за­но­сить у шко­лу бут­ви­ну, бо інко­ли в їх бу­ває так ба­га­то ро­бо­ти, що і вго­ру ніко­ли гля­нуть.

    На дру­гий день вве­чері Софія Ле­онівна пішла до от­ця Зіновія на чай. За чаєм ма­туш­ка по­ча­ла всто­ювать за Ївгу, щоб не об­важ­ню­ва­ли її в ро­боті, і про­си­ла, щоб Ма­ша са­ма хо­ди­ла на го­род по зак­риш­ку, бо в жни­ва дівча­там і без то­го так ба­гацько ро­бо­ти, що во­ни на­си­лу змо­жуть уви­нуться. Опріч то­го, Ма­ша щод­ня бра­ла в шко­лу дру­гу па­ру відер, щоб на­но­сить для се­бе во­ди з кри­ниці, і бу­ла по­вин­на за­раз од­по­сить відра до ма­туш­ки. Але, по­ла­яв­шись з Ївгою й нянькою, во­на зу­мис­не не од­но­си­ла відер Ївзі. Най­мич­ки сли­ве що­ве­чо­ра му­си­ли бігать до шко­ли й бра­ти по­зи­чені відра, тим­ча­сом як Ма­ша тільки по­ход­жа­ла ко­ло шко­ли та глу­зу­ва­ла з «хох­луш».

    - Загадати най­мич­кам я мо­жу, а при­си­лу­вать їх до цього діла не мо­жу, бо ви самі доб­ре знаєте, що з си­лу­ва­ної ро­бо­ти поспіху не бу­де, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    І Ольга Павлівна про­си­ла, щоб Ма­ша що­ве­чо­ра са­ма при­но­си­ла відра, бо са­ме вве­чері потрібна дру­га па­ра відер, щоб но­сить во­ду з кри­ниці й по­ли­ва­ти в шап­ли­ках обмішку з по­ло­ви, дерті та вся­ких там одвійок та од'ємин для корів.

    - Я не вми­ку­юсь в якісь там спра­ви най­ми­чок та най­митів. За це во­ни самі по­винні дба­ти і зна­ти. Я й не зна­ла за ті відра, - за­бур­ча­ла Софія Ле­онівна з до­са­дою в го­лосі і за­раз по­ча­ла сту­котіть пальця­ми по столі і, по своїй чудній звичці, за­му­ги­ка­ла якусь пісеньку без слів, шо в неї бу­ло прик­ме­тою злос­ту­ван­ня й гніву.

    Матушка зо­би­ди­лась і за­мовк­ла. Во­на ба­чи­ла, що ця сто­лич­на панія прос­то-та­ки нех­тує нею, не­на­че сільською мо­ло­ди­цею, пе­ред кот­рою мож­на ви­яв­лять свій гнів та до­са­ду на вся­кий спосіб, навіть не ду­же делікат­ний і зви­чай­ний. Софія Ле­онівна мов­ча­ла й чо­гось ди­ви­лась в ку­ток на об­ра­зи, од­вер­нув­ши ли­це, а зго­дом ус­та­ла і поп­ро­ща­лясь нез­ви­чай­но гор­до­ви­то, не­делікат­но. Кмітли­ва ма­туш­ка все це прикміти­ла й мовч­ки по­да­ла їй ру­ку на про­щанні. З от­цем Зіковієм во­на й не поп­ро­ща­лась.

    - Ой, ко­ли б оця про­ява швид­ше їха­ла до Києва. Їй в усьому в нас до­го­да, а во­на розп­рин­ди­лась та на­ду­лась, як індик, не­на­че я чимсь скрив­ди­ла її, -го­во­ри­ла Ольга Павлівна до чо­ловіка.

    - Викишкали з го­ри­ща в школі од­но­го си­ча, а на­томість в самій школі зос­та­лась пе­тер­бурзька со­ва, ще нас­тир­ливіша од си­ча че­рез свої ве­ре­ди та прим­хи. Не­ма їй в нас ніякої не­до­го­ди, а во­на хо­че, щоб усі слу­жи­ли їй та панька­лись з нею, - обізвавсь отець Зіновій з кабіне­ту.

    Саме тоді нянька веш­та­лась у по­ко­ях і чу­ла всю ту роз­мо­ву. За ве­че­рею в пе­карні во­на все до­чис­та роз­ка­за­ла слу­гам.

    - Ну, пот­ри­вай же, Ма­шо! На­чу­вай­ся те­пер! Ми вструг­не­мо цій київській по­то­рочі шту­ку. Са­ма тільки по­хо­деньки справ­ляє та з своїм Су­хо­лольським хо­де на про­гу­лян­ня, а ми по­винні ще й ус­лу­го­ву­вать їй, - обізвавсь один най­мит.

    - Ще й нас прод­раж­ни­ла яки­мись «хох­лу­ша­ми», ота міська ле­ге­за, - до­да­ла Ївга.


    Через кільки день Яків ус­тав вранці, як тільки по­ча­ло зо­рять над­ворі. Він од­су­нув за­сув ко­ло сінеш­них две­рей, од­ше­пив защіпку, взяв­ся за клям­ку, але двері не од­чи­ня­лись.

    «Що це та­ке? Мо­же, це злодій підпер дрюч­ком двері та ви­дер вікно й ла­зив у по­кої», - по­ду­мав Яків і по­чав тор­гать две­ри­ма. Йо­му на плечі й на го­ло­ву по­си­па­лись ули­ки, за­гур­котіли й роз­си­па­лись по землі. Од­далік од две­рей ле­жа­ла підпірка.

    - Ой ґвалт! шко­ла за­ва­ли­лась! - крик­нув з нес­тям­ки Яків спро­сон­ня, не про­чу­мав­шись га­разд.

    З пе­карні вибігла Ма­ша і тільки лу­па­ла пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма. Гуркіт та стукіт в сінях збу­див Софію Ле­онівну. Спро­сон­ня їй уяви­лось, що й справді шко­ла за­ва­ли­лась. Во­на од­чи­ни­ла двері в сіни й заг­ля­ну­ла че­рез поріг. Ко­ло сінешнього по­ро­га ле­жа­ла здо­ро­вецька ку­па рам­ко­вих уликів, а круглі дуп­лян­ки по­од­ко­чу­ва­лись геть аж до час­то­ко­ла й воріт. Хвіртка бу­ла од­чи­не­на, а ворітниці бу­ли об­ма­зані дьогтем; на час­то­колі ко­ло воріт стримів ста­рий квач од маз­ниці. Яків витріщив очі й за­раз про все до­га­давсь. Він пох­ню­пивсь, за­со­ро­мив­ся й ска­зав:

    - Це па­ру­боцькі жар­ти. Ма­буть, це зро­би­ли па­руб­ки про­ти Маші або…

    Яків тро­хи не про­хо­пив­ся, що це зроб­ле­но кимсь про­ти са­мої Софії Ле­онівни, але сха­ме­нув­ся, по­хи­лив од со­ро­му го­ло­ву й за­мовк.

    Батющині най­ми­ти, обид­ва ду­же мстиві, помс­ти­лись над Ма­шею. В пізні об­ля­ги во­ни поз­но­си­ли ули­ки з причілка, поск­ла­да­ли на ку­пу й зас­та­ви­ли ни­ми двері, а дуп­лян­ки пос­та­ви­ли звер­ху на ку­пу, ще й ви­хи­ли­та­ли й по­ви­тя­га­ли ру­кош­ма чи­ма­ло кілків в час­то­колі, по­ви­ки­да­ли на покрівлю й по­об­ма­зу­ва­ли ворітниці дьогтем. Це бу­ла сільська прик­ме­та, що в тій хаті жи­ве не­чес­на дівка, кот­ра не ша­нується на ве­чор­ни­цях та на досвітках.

    Софія Ле­онівна вже не мог­ла з пе­ре­ля­ку зас­нуть, хоч во­на й звик­ла спа­ти сли­ве до півдня по зви­чаю ар­тистів. Вранці після чаю во­на на­пи­са­ла за­пис­ку до от­ця Зіновія й жалілась на йо­го най­митів, бо вва­жа­ла на їх, як на про­вин­ників, котрі вчи­ни­ли не по­га­не діло. Во­на до­да­ла в за­писні, що зла та мсти­ва Ївга, надісь, да­ва­ла їм по­ра­ду й привід в та­ко­му по­га­но­му вчин­ку най­митів, що пе­ре­ля­кав її й Ма­шу, і Яко­ва вдосвіта, бо во­на вже дав­но пе­ресвідчи­лась, що Ївга й нянька злос­ту­ють на Ма­шу од за­вис­ності.

    Через три дні після тієї події вер­нув­ся з гаст­ролів Флсгонт Пет­ро­вич, ра­дий та ве­се­лий, що за­ро­бив чи­ма­ло гро­шей, і зас­тав сліди руїни в са­дибі ко­ло шко­ли. Софія Ле­онівна кри­ча­ла та ре­пе­ту­ва­ла, жалілась на ба­тю­щи­них най­митів і най­ми­чок та ви­ну­ва­ла в усьому Ївгу, що то во­на че­рез свою за­вид­ливість та злість на Ма­шу зро­би­ла змо­ву про­ти Маші й дійсно во­на на­мо­ви­ла най­митів на та­кий неп­риємний для неї вчи­нок.

    - А хто йо­го вга­дає, хто це зро­бив. До­кон­че об­ви­ну­ва­чу­ва­ти ба­тю­ши­них най­митів не мож­на, бо во­ни б не насміли­лись зро­бить та­кий скан­дал тро­хи не вба­тю­щиній оселі. В ме­не та­ка дум­ка та гад­ка, що це зро­би­ли оті мірош­ни­ки з пит­ля, щоб помс­титься за Ма­ши­не за­ли­цян­ня до Су­хо­дольсько­го, бо, мо­же, з їх кот­рий­сь впо­до­бав собі Ма­шу та за­ли­цяв­ся до неї. А на Су­хо­дольсько­го па­руб­ки вва­жа­ють, як на па­руб­ка, бо він хо­де на ву­ли­цю до дівчат.

    Флегонт Пет­ро­вич співав на гаст­ро­лях з чи­ма­лим поспіхом, бо привіз з гаст­ролів два лав­рові вінки й зо­ло­тий до­ро­гий го­дин­ник, ще й чи­ма­ло гро­шей. Але той зо­ло­тий го­дин­ник в йо­го вкра­ли злодії в гос­ти­ниці в но­мері в пер­шо­му етажі. Спох­ва­ту він не за­чи­нив вікна, ля­га­ючи в постіль, і пок­лав го­дин­ник на столі. Вранці злодій вліз у вікно і вкрав го­дин­ник. Чут­ка за це пішла по місті, і навіть про цю крадіжку в ар­тис­та по­да­ла звістку місце­ва га­зе­та. Йо­му піднес­ли на сцені дру­гий та­кий са­мий го­дин­ник.

    - Отакі всі твої ар­тис­ти не­обе­режні та не­обачні. А в та­кої роз­зя­ви, як ти, злодії ко­лись по­цуп­лять з но­ме­ра й гроші, і усю оде­жу, - до­ко­ря­ла сер­ди­то Софія Ле­онівна.

    Після вечірнього чаю Фле­гонт Пет­ро­вич по­вий­мав лав­рові вінки з при­чеп­ле­ни­ми ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми й біли­ми стрічка­ми. Жінка по­чеп­ля­ла їх на стіні по обид­ва бо­ки Ноя, ма­буть, зад­ля то­го, щоб за­го­дить йо­го та піддоб­риться до цього єди­но­го свідка Нар­ки­со­во­го за­ли­цян­ня, же­ни­хан­ня й ко­хан­ня з нею. Од цих прик­рас на стіні світли­ця аж пок­ра­ща­ла й ста­ла на­че ве­селіша.

    Флегонт Пет­ро­вич за­раз пішов до бра­та й бра­то­вої хва­ли­ти­ся своїми до­бут­ка­ми й лав­ра­ми. Він зап­ро­шу­вав їх прий­ти в шко­лу та по­ди­виться на вінки.

    - Я б і пішла по­ди­ви­тись, ко­ли ж Софія Ле­онівна сер­диться та ремст­вує на ме­не за бут­ви­ну та відра. Якось ніяко­во мені йти до неї після вчо­рашньої на­шої роз­мо­ви, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

    - От і ви­га­да­ла! Нев­же ж та­ки че­рез якусь бут­ви­ну, відра та гле­чи­ки не підеш по­ди­виться на бра­тові лав­ри? Ад­же ж і ти, і я зро­ду не ба­чи­ли тих лаврів, - ска­зав отець Зіновій.

    - Я й пішла б і по­ди­ви­лась, бо мені ціка­во по­ди­виться, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але мені ніяко­во, бо я знаю, що Софія Ле­онівна тро­хи ніби сер­диться на ме­не за бут­ви­ну та відра.

    - Та ви на це не вва­жай­те! Во­на сьогодні роз­сер­диться, а завт­ра, як пе­ре­ну­диться, то вже й пе­ре­сер­диться. Моя Со­ня тро­хи пал­ка й оп­риш­ку­ва­та, але по своїй вдачі во­на зовсім не ли­ха й доб­ра до лю­дей, ніко­ли ніко­го не скрив­дить, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

    Цікава ма­туш­ка та­ки не втерпіла, і во­ни втрьох по­чим­чи­ку­ва­ли до шко­ли. За ни­ми навз­догінці по­ка­та­ли діти. Софія Ле­онівна привіта­лась з ни­ми зви­чай­ненько, але якось бай­дуж­не. Во­на вий­шла, не при­че­пу­рив­шись, бо вже не бу­ло для ко­го че­пу­риться. На їй бу­ла чор­на ста­ренька сук­ня; го­ло­ва бу­ла не за­че­са­на, роз­куд­ла­на. Во­на ски­да­лась на удо­ву, на­че тільки що по­хо­ва­ла сво­го чо­ловіка. Як Нар­кис поїхав, во­на й справді по­чу­ва­ла се­бе ніби удо­вою і вже не при­би­ра­лась і не че­пу­ри­лась. З нудьги за ним во­на по­марніла й зчорніла на ви­ду.

    Здорові лав­рові вінки з поб­ляк­лим лис­том бу­ли ду­же гарні й бу­ли гар­ною прик­ра­сою в гор­ниці з при­чеп­ле­ни­ми до їх ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми, ро­же­ви­ми й біли­ми шов­ко­ви­ми стрічка­ми. Стрічки висіли аж ниж­че од вікон, аж ви­лис­ку­ва­лись на сонці й ніби по­ка­зу­ва­ли на­пи­си на честь і по­ша­ну ар­тис­та.

    - Ой, які ж гарні вінки! А які чу­дові стрічки з цуп­ко­го, доб­ря­що­го шов­ку! Аж світли­ця од їх пок­ра­ща­ла, - ди­ву­ва­лась Ольга Павлівна і все до­тор­ку­ва­лась пуч­ка­ми до шов­ко­вих стрічок, не­на­че ла­щи­лась до їх.

    - Ах! з та­ких лаврів ма­ло ко­ристі. Хіба ки­да­ти­му лав­ро­вий лист в пе­че­ню або в юш­ку. Тільки й при­датні до цього ар­тис­тові лав­ри, - го­во­ри­ла низьким альтом і не­на­че сер­ди­то бу­боніла Софія ЛсонІвна. - От го­дин­ни­ка шко­да, бо ця річ має ціну.

    - Одже ж ти на­да­рем­но звеш ме­не роз­зя­вою. Як тільки мої при­хильни­ки дізна­лись, що злодій ук­рав у ме­не го­дин­ни­ка, то че­рез кільки день знов по­да­ру­ва­ли мені сте­мен­но та­кий дру­гий зо­ло­тий го­дин­ник. От ди­вись! - ска­зав Фле­гонт Пстро­пич і ви­тяг з ки­шені чер­во­ну шку­ра­тя­ну ко­ро­боч­ку, од­щеп­нув віко, од­чи­нив і ткнув жінці тро­хи не до са­мих очей. - А ба! Хто дбає, той має: і я не та­кий вже нед­бай­ло, як тобі здається.

    - Оце так інша річ! От такі по­да­рун­ки мені до впо­до­би, - ска­за­ла жінка бай­дуж­ним то­ном в го­лосі.

    Артист од­по­чи­вав ще тиж­день і му­сив їха­ти до Києва на служ­бу, щоб встиг­нуть при­бу­ти на строк. Він не зу­мис­не, а якось ви­пад­ком ви­пи­тав у Яко­ва, а потім і в бра­та, що Нар­кис, після йо­го од'їзду, більше тиж­ня ще товк­ся в школі і ба­вив­ся з Софією Ле­онівною і що во­на са­ма вип­ро­вод­жа­ла йо­го аж за пи­тель до ца­ри­ни. Фле­гон­тові не спо­до­ба­лось та­ке за­над­то щи­ре панькан­ня та ви­ряд­жан­ня мо­ло­до­го кра­су­ня. Він не­доб­рохіть по­чав заздрівать свою жінку в не­щи­рості; навіть в йо­го душі з'явив­ся здо­гад про зра­ду.

    Через тиж­день Фле­гонт Пет­ро­вич ук­лав­ся, зби­ра­ючись в до­ро­гу. Ще зве­чо­ра на­ван­та­жи­ли прос­то­го кінно­го во­за йо­го по­жит­ка­ми. На дру­гий день Фле­гонт Пет­ро­вич ус­тав ра­ненько, на­пивсь чаю шви­денько ще зран­ня й пішов з руш­ни­цею на лу­ки на про­гу­лян­ня й на по­лю­ван­ня ос­танній раз. Отець Зіновій звелів зап­ря­га­ти коні й лаш­ту­вать по­воз­ку для Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Вже сон­це ви­со­ченько підби­ло­ся вго­ру. Час бу­ло виїздить на вок­зал на ден­ний поїзд, щоб приїха­ти заз­да­легідь, а Фле­гонт Пет­ро­вич не вер­тавсь. Софія Ле­онівна вже уб­ра­лась по-до­рожньому, наділа свою до­рож­ню ши­ро­ку хла­ми­ду, увійшла в світли­цю до от­ця Зіновія й сіла на ка­напі. Во­на сиділа на­суп­ле­на й мов­ча­ла, не­на­че сер­ди­лась і на Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, і на ха­зяїна, і на світли­цю, і на шко­лу, і на ті зе­лені лу­ки, од кот­рих не міг одірваться Фле­гонт Пет­ро­вич, як він не сил­ку­вавсь.

    Розмова не клеїлась. Софія Ле­онівна су­пи­ла бро­ви й мов­ча­ла. Ма­туш­ка веш­та­лась і по­ра­ла­ся ко­ло снідан­ня. Час ми­нав, а бай­дуж­ний до виїзду ар­тист не вер­тавсь.

    - Одже ж ще опізни­мось на вок­зал че­рез ото­го ар­тис­та, - бідка­лась аж сер­ди­ла­ся Софія Ле­онівна, - ни­кає десь по мо­ча­рах з со­ба­кою, мов неп­ри­ка­яний, не­на­че там за­гу­бив свою до­лю та й шу­кає її в оче­ре­тах.


    - Флегонт Пет­ро­вич як­би зміг, то заб­рав би з со­бою в Київ усі лу­ки з оче­ре­та­ми й кач­ка­ми, як Ле­онід Се­ме­но­вич ба­жав заб­ра­ти з со­бою пи­тель і ста­вок з острівця­ми й то­по­ля­ми, - го­во­рив всмішки отець Зіновій. - Ці ар­тис­ти і справді не ду­же-то стат­ко­виті лю­де. Я вже в то­му пе­ресвідчив­ся, бо пос­теріг їх по­етич­ну вда­чу. В їх душі, пев­но, пов­сяк­час тільки й сно­ви­га­ють співи та цвіте по­езія.

    Софія Ле­онівна сиділа й мов­ча­ла. Во­на бу­ла сер­ди­та й на­суп­ле­на і лед­ве здер­жу­ва­ла свою злість. Але ар­тист нес­подіва­но вбіг у світли­цю й по­чав по­хап­ком про­щаться та дя­ку­вать за да­чу й за підмо­гу хар­ча­ми. Софія Ле­онівна вста­ла з ка­на­пи, нед­бай­ли­во й не­щи­ро поп­ро­ща­ла­ся і навіть не по­дя­ку­ва­ла за коні й підво­ду, і за харч.

    Вони приїха­ли на вок­зал вже тоді, як дзво­ник продз­во­нив втретє. Ба­гаж­ний лед­ве встиг ку­пить біле­ти, а па­ни на­си­лу встиг­ли вско­чить у ва­гон. Служ­ни­ки вже на ході ва­го­на лед­ве встиг­ли пов­ки­да­ти у ва­гон усякі па­кун­ки та за­виніння.

    - Так і знать, що ар­тис­ти: «вид­но па­на по по­хо­ду», - по­жар­ту­вав на­чальник станції, ки­нув­ши на­род­ну при­каз­ку слідком за ни­ми.

    Після од'їзду ар­тис­та й йо­го сім'ї отець Зіновій та йо­го жінка по­чу­ти­ли ніби по­легкість, не­на­че од­бу­ли якусь по­винність або пан­щи­ну. В домі і в оселі знов за­па­ну­вав покій та мир­но­та. На полі возії вже ріши­ли ро­бо­ту ко­ло ози­ми­ни. Нас­та­ва­ли ярові жни­ва. Че­рез завсідню тя­га­ни­ну овес пе­рес­то­яв, ук­ляк і по­чав си­паться, і ко­сарі з ве­ли­кою труд­нацією ко­си­ли по­лег­лий овес та все наріка­ли на гос­тей.

    

IX

    

    Через три неділі після приїзду до Києва, са­ме на дру­гу пре­чис­ту, Софія Ле­онівна за­ду­ма­ла їха­ти в Пе­тер­бург ніби­то до ма­тері в гості і щоб одвідать ро­ди­ну.

    - Про ме­не. Їдь та одвідай матір. Це тобі честь і по­ша­на, що ти ша­нуєш і чтиш свою ста­ру матір і ро­даєшся з своєю убо­гою ріднею та не цу­раєшся її. Тільки, бо­га ра­ди, не ба­рись та не гай­ся там; без те­бе за Пет­ру­шею не бу­де ніяко­го дог­ля­ду, бо Маші ніко­ли дог­ля­дать йо­го, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    Саме на дру­гу пре­чис­ту Софія Ле­онівна влаш­ту­ва­ла­ся в до­ро­гу ще зран­ня, доб­ре посніда­ла й виїха­ла. Але во­на поп­ря­му­ва­ла не на вок­зал, a вгос­ти­ни­цю не­да­леч­ко од вок­за­лу. Во­на сподіва­лась, шо Нар­кис там вже її жде, бо він пи­сав до неї й приз­на­чив день, ко­ли він при­бу­де в Київ і жда­ти­ме її в тій гос­ти­ниці, щоб вкупі з нею ви­ря­диться в до­ро­гу.

    Софія Ле­онівна най­ня­ла но­мер і по­ча­ла роз­пи­ту­вать про Нар­ки­са На­за­ро­ва. Але їй ска­за­ли, шо та­ко­го сту­ден­та о гос­ти­ниці не­ма й не бу­ло в ос­танні дні. Во­на зас­му­ти­ла­ся, бо ду­ма­ла, що він вже приїхав і жде її в гос­ти­ниці. Увійшла во­на в но­мер, од­чи­ни­ла вікно на ву­ли­цю, сіла ко­ло вікна й за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    «Може, не він опізнив­ся, десь за­га­яв­ся в місті, шо й досі не з'являється ту­теч­ки в гос­ти­ниці. А мо­же, тра­пи­лась на селі якась нес­подіва­на при­ти­чи­на. Поїзд од­хо­де в Пе­тер­бург че­рез го­ди­ну са­ме опівдні: мо­же, він над'їде й до­дер­же свою обіцян­ку, як пи­сав мені в листі».

    Вона сиділа й жда­ла, див­ля­чись на ву­ли­цю, ло­ви­ла очи­ма кож­ну зво­щицьку дрож­ку, до­див­ля­лась до кож­но­го, хто прос­ту­вав до вок­за­лу. Во­на сподіва­лась, що двері от-от не­за­ба­ром од­чи­няться і Нар­кис вле­тить в но­мер, швид­кий, як вітер, і ки­неться до неї, вхо­пить в обнімок.

    Хтось за­чов­гав в ко­ри­дорі й не­на­че наб­ли­жав­ся до две­рей. Во­на схо­пи­ла­ся з місця, мерщій побігла до две­рей і рап­том од­чи­ни­ла їх.

    В дов­гелсцько­му ко­ри­дорі бу­ло по­ночі, не­на­че смер­ком. Хтось хап­ком ус­ко­чив у двері близько­го но­ме­ра й схо­вав­ся там. Софія Ле­онівна знов вер­ну­лась і сіла ко­ло вікна. На вок­залі свис­нув свис­ток; вже при­був той поїзд, кот­рий мав йти на Пе­тер­бург че­рез півго­ди­ни. Ду­ша в неї стри­во­жи­лась, і во­на сли­ве без свідо­мості ди­ви­лась на ву­ли­цю, навіть не ба­чи­ла, як по ву­лиці поспіша­ли, сли­ве бігцем бігли, лю­де й екіпажі на вок­зал.

    Софія Ле­онівна зітхну­ла важ­ко й не зна­ла, що ро­бить, що по­ча­ти, і потім, ніби знес­тям­ки, рап­том вибігла на ву­ли­цю, сіла на дрож­ку й по­ка­та­ла на вок­зал, їй зда­лось, що во­на там зостріне Нар­ки­са. Поїзд вже сто­яв на­по­го­тові в до­ро­гу. В вок­залі не веш­тав­ся ні один па­са­жир. Во­на вибігла на плат­фор­му й ог­ля­да­ла бист­рим оком вікна ва­гонів. Їй зда­ва­лось, що во­на вгля­де Нар­ки­са, як він ди­ви­ти­меться у вікно. Але па­ро­воз свис­нув, ніби крик­нув, і поїзд ру­шив на Пе­тер­бург.

    Софія Ле­онівна важ­ко зітхну­ла. Сльози ду­ши­ли її, але во­на не зап­ла­ка­ла, бо бу­ла не здат­на пла­ка­ти й ніко­ли не пла­ка­ла. Во­на вер­ну­лась у гос­ти­ни­цю й зос­та­лась но­чу­вать. Їй зда­лось, що Нар­кис, пев­но, за­га­яв­ся на селі й опізнив­ся на поїзд і що він кон­че при­бу­де на дру­гий день.

    Але вранці на дру­гий день її вглядів у вікні один сту­дент, кот­рий ча­сом за­хо­див у гості до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Вер­та­ючись з вок­за­лу, він ви­пад­ком стрівся з ар­тис­том і ска­зав, що ба­чив Софію Ле­онівну в гос­ти­ниці, як во­на сиділа ко­ло вікна й ди­ви­лась на ву­ли­цю, підпер­ши до­ло­ня­ми го­ло­ву.

    - Може, коні по­но­си­ли, як во­на їха­ла на вок­зал, і її ви­ки­ну­ло на мос­то­ву. Мо­же, во­на си­дить в гос­ти­ниці че­рез те, що ви­вих­ну­ла но­ги або ру­ки. За­раз поїду й довіда­юсь сам за все, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і по­хап­цем ско­чив на дрож­ку.

    В йо­го не­са­мохіть май­ну­ла дум­ка про Нар­ки­са. Він ще й пе­редніше вКиєві примітив, що Нар­кис над­то лип­нув до неї і що во­на ду­же при­хильна до йо­го. Але він не ду­же-то вва­жав на те за­ли­цян­ня, бо з сво­го досвіду знав, що до мо­ло­дої й гар­ної панії за­ли­ця­ються і па­ни, і па­ничі. Але він нес­подіва­но чо­мусь зга­дав сто­ро­жа Яко­ва, як він роз­ка­зу­вав за ви­ряд­жан­ня Нар­ки­са з шко­ли, як во­на са­ма про­во­ди­ла йо­го до ца­ри­ни, зга­дав йо­го осміх при то­му оповіданні, зга­дав, що він чо­гось ніби за­со­ро­мив­ся й за­мовк. І заздріння блис­кав­кою май­ну­ло в йо­го душі й не­на­че но­жем шпи­го­ну­ло йо­го в сер­це, і сер­це за­ни­ло.

    Скочивши з дрож­ки ко­ло гос­ти­ниці, він побіг вго­ру по схо­дах, роз­пи­тав, в кот­ро­му но­мері бу­ла Софія Ле­онівна, і рап­том убіг у кімна­ту.

    Софія Ле­онівна сиділа ко­ло вікна, обер­ну­лась і витріщи­ла на йо­го зди­во­вані очі. Їй чо­мусь зда­лось, що в но­мер убіг Нар­кис.

    - Чому ти оце не поїха­ла в Пе­тер­бург та заст­ряг­ла в цій гос­ти­ниці? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич якимсь чуд­ним го­ло­сом, не­на­че про­ше­потів або про­си­чав.

    - Опізнилась на поїзд. Поїзд поспішив, чи що. Чи то, мо­же, я вин­на, що за­га­ялась, бо тра­пив­ся зво­щик, в кот­ро­го бу­ла якась шка­па, та ще й но­ро­вис­та.

    - Чому ж ти не вер­ну­лась до­до­му но­чу­вать?

    - Навіщо? Я не вер­ну­лась тим, що ду­ма­ла їхать нічним поїздом. А вночі зас­па­ла, бо ме­не не збу­ди­ли оті гультяї но­мерні. Ду­маю їхать сьогодні опівдні, бо вдень вже не спа­ти­му й не засп­лю, - го­во­ри­ла далі Софія Ле­онівна і якось плу­та­лась в вип­рав­ду­ванні за свій чуд­ний вчи­нок.

    - Ти ко­гось жда­ла, ко­гось сподіваєшся? Ти ждеш Нар­ки­са? Тн ма­ла на думці їха­ти з ним в Пе­тер­бург? Я не ду­мав, що ти зрад­ли­ва. Це ж зра­да! - крик­нув не­са­мо­ви­то Фле­гонт Пет­ро­вич. Він зга­дав якісь на­тя­кан­ня сво­го бра­та, хоч і не­ясні, на котрі він тоді ма­ло звер­нув ува­гу.

    Він спах­нув, прис­ко­чив до Софії Ле­онівни й сікав­ся до неї, чер­во­ний на ви­ду, з ка­ла­мут­ним пог­ля­дом очей. Зблизька він примітив, що на їй бу­ло но­ве гар­не уб­ран­ня, хоч тро­хи й поб­га­не, не­на­че во­на ви­ряд­жа­лась не в до­ро­гу, а ку­дись в гості. Це ки­ну­лось йо­му в очі і ще більше пе­ресвідчи­ло йо­го, що во­на ко­гось сподіва­лась в гос­ти­ниці.

    - Схаменись! од­че­пись ти од моєї душі! Ко­го б я ту­теч­ки жда­ла? Хіба ж лю­де ча­сом не опізню­ються на поїзд? Опам'ятай­ся! пе­рех­рес­ти ли­шень сво­го ло­ба. Що за нісенітни­цю ти вер­зеш, не­на­че збо­же­волів або со­ба­чої бле­ко­ти наївся, -справ­до­ву­ва­лась Софія Ле­онівна.

    Флегонт Пет­ро­вич з нес­тям­ки не знав, що й ро­бить, і бігав од кут­ка до кут­ка, як неп­ри­ка­яний, мов роз­лю­то­ва­ний лев по залізній кучі. Очі бли­ща­ли лютістю. Він по­чер­вонів, по­са­танів та ре­пе­ту­вав на всю гос­ти­ни­цю. Софія Ле­онівна витріщи­ла на йо­го очі. Цей завж­ди смир­ний, доб­рий та по­мирлн­вий чо­ловік ніко­ли ні на ко­го так здо­ро­во не сер­див­ся й не кри­чав, а те­пер став не­са­мо­ви­тий, не­на­че збо­же­волів. Десь у йо­го взя­лось та­ке зав­зят­тя, та­ка па­лючість, що Софія Ле­онівна тільки ди­ви­лась на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма й слідку­ва­ла за кож­ним йо­го ру­шен­ням. Її брав ост­рах навіть за своє жи­вот­тя. Але в такій лю­тості та в нес­тямці Фле­гонт Пет­ро­вич зда­вав­ся їй кра­щим і навіть більше по­до­бав­ся їй, як і Нар­кис На­зарів ду­же по­до­бав­ся їй в час сво­го ве­ре­ду­ван­ня та гніву. Па­ничів і чо­ловіків з го­лу­би­ною смир­ною вда­чею во­на не лю­би­ла; навіть нех­ту­ва­ла ни­ми; їй бу­ли упо­добні чо­ловіки й па­ничі палкі, що в усьому трош­ки ски­да­лись на хи­жих звірів.

    - Флегонте! вга­муй­ся! Ти дур­но сер­диш­ся й мор­дуєш се­бе та й ме­не своїм без­тям­ким заздрінням. Я й дум­ки не ма­ла їхать з кимсь в Пе­тер­бург і те­бе ки­да­ти. Поїду, та й знов приїду, хоч, мо­же, й дов­генько там зад­ля­юсь, бо я ж дав­но бу­ла в ма­тері, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Вона доб­ре зна­ла, що Фле­гонт Пет­ро­вич лю­бить її щи­ро й без міри і, че­рез свою лю­бов та добрість, прос­тив би їй, хоч би во­на йо­го й зра­ди­ла.

    - Де це в те­бе взя­лась та­ка лю­бов до своєї рож­де­ниці? Ти ж бу­ло з нею тільки сва­риш­ся та лаєшся що­бо­жо­го дня. Мо­же, тобі за­ман­дю­ри­лось ви­ла­яться з нею всмак, бо ви дав­но вже ла­ялись. Про ме­не, й їдь! Я те­бе не си­лую зос­та­ваться. Але як ти мені не вер­неш­ся че­рез де­сять день або й швид­ше, то я усе спро­даю і хіба що вартніше в хаті одішлю до бра­та на схо­ван­ку, а сам пе­рей­ду на пе­редніше бур­ла­ку­ван­ня в мебліро­вані по­кої. Чуєш? Про­щай! - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і рап­том вибіг з но­ме­ра.

    Софія Ле­онівна му­си­ла опівдні їха­ти в Пе­тер­бург са­ма, смут­на та за­жу­ре­на.

    «Щось з Нар­ки­сом тра­пи­лось. Мо­же, він їхав вкупі з то­ва­ри­ша­ми, і йо­му бу­ло ніяко­во заїздить сю­ди до ме­не й їха­ти ра­зом зо мною. І мо­же, він че­рез що по­ми­нув Київ, поїхав прос­то в Пе­тер­бург і жде ме­не там в Зна­менській гос­ти­ниці. Він же лю­бить ме­не так, що був ла­ден тікать зо мною в Швей­царію або й в Аме­ри­ку», - ду­ма­ла ду­му Софія Ле­онівна, си­дя­чи в ва­гоні.

    Прибула во­на в Пе­тер­бург і з вок­за­лу поїха­ла не до своєї рож­де­ниці, як во­на бре­ха­ла чо­ловікові, а прос­то в Зна­менську гос­ти­ни­цю, да­ле­ко од осе­ред­ка міста, сли­ве, ко­ло Лав­ри. Пи­та­ла во­на й роз­пи­ту­ва­ла в гос­ти­ниці і в служ­ників, і в кон­торі і довіда­лась, що там не­ма й не бу­ло ніяко­го Нар­ки­са На­за­ро­ва.

    «Це, ма­буть, йо­го роз­ра­яли, щоб він не їхав в ме­ди­цинську ака­демію, або, мо­же… він ме­не й зра­див. Цей пе­ще­ний кра­сунь та­кий лег­ко­дум­ний, як ма­ла ди­ти­на. Я не ду­же йня­ла віри йо­го обіцян­кам ще й на селі. Дур­но тільки їха­ла в та­ку да­леч та вит­ра­ти­ла ба­гацько гро­шей. Але… мій Фле­гонт не ску­пий, і як розс­та­рається гро­шей на гаст­ро­лях, то й ма­ти­му гроші».

    В той час, як Нар­кис ще про­бу­вав на селі в ма­тері, до сусіднього знай­омо­го діди­ча приїха­ла йо­го ро­дич­ка, інсти­тут­ка, та­ка гар­на, що він за ва­кації за­був і за Софію Ле­онівну, і… за свою лю­бов до неї й обіцян­ку. Ніхто й не роз­ра­яв йо­го з Софією Ле­онівною. Роз­ра­яло їх са­мо Нар­ки­со­ве по­чу­ван­ня, са­мо мо­ло­де та змінли­ве сер­це.

    Софія Ле­онівна по­бу­ла кільки день в ма­тері. На пер­ший день во­на роз­ка­зу­ва­ла ма­тері за своє жит­тя на селі та за київські но­вин­ки. Але на дру­гий день во­ни якось не­са­мохіть по­ча­ли зачіпать од­на од­ну, а потім пішли в їх якісь до­ко­ри, якісь неп­риємні бог зна ко­лишні згад­ки, як у їх обох зви­чай­но це трап­ля­лось сли­ве щод­ня й пе­редніше, а потім зго­дом во­ни вже пос­ва­ри­лись і по­ла­яли­ся, бо бу­ли обидві не­по­мир­ливі на вда­чу. Софії Ле­онівні швид­ко на­до­ку­чи­ло завсіднє зма­ган­ня та свар­ка. Во­на по­бу­ва­ла в усіх своїх ро­дичів, по­ба­чи­ла­ся з ни­ми, на­ба­ла­ка­лась дос­хо­чу й за­раз вер­ну­лась до­до­му.

    Флегонт Пет­ро­вич зострів її радісно.

    - Сонце моє знов зійшло для ме­не й освіти­ло ме­не, - ска­зав він, радіючи; а Софія Ле­онівна цмок­ну­ла йо­го в ус­та і в що­ку, і він ухо­пив її в обнімок і при­гор­нув до се­бе.

    Після пал­кої вих­ват­ки в гос­ти­ниці він і справді знов спо­до­бав­ся їй.

    Наркис, кот­ро­го за­дер­жа­ла на селі кра­су­ня, че­рез кільки неділь сам поїхав в Пе­тер­бург, і Софія Ле­онівна зовсім зник­ла і з йо­го сер­ця, і навіть з йо­го пам'яті.

    Левко вий­шов з універ­си­те­ту й став земським док­то­ром в од­но­му містеч­ку в Київській гу­бернії. Він так лю­бив співи, що завів чу­до­вий хор, на­би­рав у півчу не тільки шко­лярів, але й чо­ловіків, котрі пе­редніше вчи­лись у школі, і навіть дівчат та мо­ло­диць, котрі ма­ли гарні го­ло­си. Він при­во­зив свій хор в Умань, а потім і в Київ і да­вав кільки кон­цертів, на кот­рих хор співав не тільки ук­раїнські на­родні пісні, але й хо­рові п'єси з ук­раїнських опе­ре­ток.

    Левка од­на­че тяг­ла до співів, до сце­ни ніби якась не­пе­ре­мож­на си­ла. Він на­решті та­ки не всто­яв про­ти ве­ли­ко­го при­род­же­но­го по­тя­гу до співів та ар­тиз­ма, по­ки­нув земську служ­бу на селі, поїхав у Пе­тер­бург, дов­генько вчив­ся в кон­сер­ва­торії, а потім на кур­сах про­фе­со­ра Еве­рарді й вис­ту­пив на сцені в опері з та­ким ве­ли­ким поспіхом, що не­за­ба­ром йо­го зап­ро­си­ли в пе­тер­бурзький імпе­ра­торський те­атр за ве­ли­ку річну пла­ту.

    Минуло кільки год. Лев­ко оже­нив­ся на Ук­раїні і вже мав си­на. Але з ним нес­подіва­но тра­пи­лось не­щас­тя. Він зас­ту­див в мок­ро­му та баг­нис­то­му Пе­тер­бурзі гру­ди. Слабість ки­ну­лась на гор­ло. Го­лос йо­го став хрип­кий, а потім зовсім про­пав.

    Левко не ви­дер­жав та­ко­го не­щас­тя, що од­ня­ло од йо­го і сла­ву ар­тис­та, і засіб. Він за­жу­рив­ся, впав у ту­гу; на йо­го най­шла ме­лан­холія. Док­торські ліки до­ро­го кош­ту­ва­ли й нічо­го не по­ма­га­ли. І він з нес­тям­ки та з од­чаю вибіг в пе­кар­ню, вхо­пив но­жа, пе­рерізав собі гор­ло й двічі штрик­нув но­жем собі в бік. Пал­ка, жва­ва та нер­во­ва вда­ча доп­ро­ва­ди­ла йо­го до сум­но­го кінця й за­па­гу­би­ла ве­ли­кий та­лант.

    Чутка про йо­го нес­подіва­ну слабість і смерть дійшла че­рез га­зе­ти і в Ми­ки­тя­ни до от­ця Зіновія й Ольги Павлівни і ду­же їх зас­му­ти­ла.

    - Чи ти пак знаєш, що як Лев­ко був ще ма­лим хлоп­цем, то був ду­же нерв­ний та ве­ред­ли­вий, та лай­ли­вий, - про­мо­вив отець Зіновій. - Ча­сом як поч­не бу­ло ве­ре­ду­вать, ко­ли йо­му трап­ля­лась в чо­му-не­будь якась не­до­го­да, то він пла­кав і ве­ре­ду­вав цілісіньку го­ди­ну, до­ки бу­ло зас­по­коїться і зовсім вга­мується. А як приш­ле бу­ло батько за ним коні, щоб їхать до­до­му на ва­кації або на свят­ки, то на йо­го на­хо­ди­ла та­ка нер­во­ва радість, що він бу­ло бігає по кімнаті, стри­бає, ма­хає ру­ка­ми, дриґає но­га­ми, ре­го­четься, аж кри­чить. Я пос­терігаю, що стра­шен­на ту­га й до­са­да до­ве­ли йо­го до та­ко­го сум­но­го кінця. Шко­да мені і йо­го, і йо­го ве­ли­ко­го та­лан­ту, що за­ги­нув так нес­подіва­но.

    1903 ро­ку.

    Київ

    

Пошук на сайті: