Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2182
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2705
    - Атож! Як же я жи­ти­му вкупі з нею, ко­ли во­на сли­ве що­ве­чо­ра при­би­рається, при­ли­зується й хо­де на пле­бей­ські ба­ли в Царський сад, в Ша­то. А з балів вер­тається в третій го­дині, ще й якісь ка­ва­ле­ри завж­ди при­во­дять її до­до­му. В ос­танній раз, як во­на че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом, ди­ти­на прибігла та й при­па­ла їй до колін. А во­на як пхну­ла хлоп­ця, то він по­ко­тив­ся, як цу­це­ня, і об стіну вда­ривсь. Не прий­му я її. Та й во­на, надісь, не схо­че вер­таться до ме­не, бо в сто­ли­цях ве­селіше й догідніше жит­тя для та­кої осо­би, - ска­зав він з осміхом.

    Леонід Се­ме­но­вич оповідав за це своє го­ре з смішка­ми й жар­та­ми. Це бу­ла йо­го звич­ка. За все, навіть за свою жінку, за своє ли­хо, він го­во­рив з жар­та­ми, хоч під ти­ми жар­та­ми хо­ва­лось го­ре, хо­ва­лась дра­ма йо­го жит­тя. Сест­ра зітхну­ла. Фле­гонт Пет­ро­вич за­ду­мавсь. За­ду­мавсь і ве­се­лий отець Зіновій. Усімбу­ло шко­да ро­ди­ча. Ле­онід Се­ме­но­вич був ес­те­тик од насіння й до коріння ще змал­ку; він ду­же лю­бив гарні цяцьки, гар­ненькі кар­тин­ки, кольорові пи­сан­ки. За гроші, що батько да­вав на гос­тинці, він тоді ще, як був ма­лим, ку­пу­вав кар­тин­ки та усякі ма­люн­ки, та хус­точ­ки, де бу­ли ви­биті гарні квітки, тюльпа­ни та маківки. Усе гар­не та квітчас­те на­ди­ло йо­го до се­бе ще змал­ку. Наг­лядівши біля­ву кра­су­ню десь у Тулі, він навіть і не роз­пи­ту­вав га­разд про неї й за­раз оже­нив­ся, бо вва­жав тільки на її гар­ну вро­ду, а про її вда­чу навіть не пи­тав ні в ко­го. «Хоч під лав­кою, аби жи­ти з гар­ною па­нян­кою; хоч під дро­ва­ми, аби жи­ти з чор­ни­ми бро­ва­ми», - ка­же ук­раїнська на­род­на при­каз­ка. І він вчи­нив по при­казці. При­род­же­на ес­те­тичність, при­род­же­ний по­тяг до всього гар­но­го, до кра­си й за­па­гу­би­ла йо­го вік. Йо­го жінка бу­ла пе­ще­на, ма­за­на кра­су­ня, бу­ла гар­на жи­во­ти­на, а не лю­ди­на. В неї, по­тай і не по­тай од чо­ловіка, тяг­ся ро­ман за ро­ма­ном, ли­цян­ня за ли­цян­ням, до­ки за це не пішла чут­ка по всіх усю­дах і дійшла й до чо­ловіка.

    - То ти роз­по­чи­най діло за розвід. Візьми та роз­ве­дись з нею, то й ли­ху бу­де кінець, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Коли ж во­на не згод­жується, а си­лу­вать її не мож­на ж. Пев­но, має на думці по­ка­зиться, по­ки мо­ло­да кров грає, а як підтоп­четься, то й вер­неться до ме­не. Але я її зро­ду-звіку не прий­му. Во­на ме­не зра­ди­ла, за­на­пас­ти­ла ме­не й ос­то­гид­ла мені, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Це ви так тільки го­во­ри­те. Од­же ж прий­ме­те, як­во­на приїде до вас, - ска­зав отець Зіновій.

    В сірих яс­них Ле­онідо­вих очах блис­ну­ло щось гост­ре. Стальовий блиск миг­нув і зник в од­ну мить. Він був упер­тий, зав­зя­ту­щий і невб­ла­ган­ний і за оби­ду й крив­ду не да­ру­вав ніко­му.

    - Як приїде до ме­не, то й піде ту­ди, де й бу­ла, ко­ли їй за­ва­ди­ло в Києві; а я не стерп­лю та­кої оби­ди, -ска­зав він з осміхом.

    - Це ви тільки так го­во­ри­те. «Як бу­де ка­ят­тя, то бу­де й во­рот­тя», - ска­зав отець Зіновій.

    - Ой смач­ний же в те­бе, Олю, борщ з ку­ря­ти­ною! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич, по­куш­ту­вав­ши бор­щу з тарілки. - Не­ма в світі смачнішо­го наїдку, як са­ло та си­тий доб­рий борщ. Оце так ко­зацька їжа! Оті со­ло­денькі пот­ра­ви, оті пун­ди­ки та ла­го­мин­ки - то все на­че тра­ва. Як дві тарілки бор­щу, то я вже й по­обідав. Цим я тільки й жив­люсь.

    І справді, він виїв дві тарілки бор­щу й потім ще з'їв шма­то­чок пе­чені, а до третьої пот­ра­ви й не до­тор­кав­ся. За­раз по обіді Ле­онід пішов у при­хо­жу, роз­ку­тав з прос­ти­ряд­ла кар­ти­ни, вніс у світли­цю й пос­та­вив на ка­напі про­ти вікон. Кар­ти­ни бу­ли здо­рові й гар­ненькі. На одній бу­ли на­мальовані дівча­та, що тан­цю­ва­ли ко­зач­ка під ворітьми ко­ло сад­ка; на другій бу­ло на­мальова­но озе­ро й Альпи, а над озе­ром на бе­резі сто­яв бу­ди­нок, де на лавці сиділи панія й пан, а ди­ти­на ніби за­ди­ви­лась на во­ду, дер­жа­чи ляльку в ру­ках.

    - Олю! - гук­нув ар­тист на всі по­кої ни­зо­вим ба­сом. - А йди ли­шень сю­ди та по­ди­вись на кар­ти­ни!

    Ольга Павлівна шви­денькою хо­дою увійшла в світли­цю й ки­ну­лась до кар­тин, бо так са­мо, як і він, ду­же лю­би­ла кар­ти­ни.

    - Оця мені спо­добніша: я люб­лю озе­ра та го­ри, а оті дівча­та та ло­бурі па­руб­ки хоч і гар­но на­мальовані, але нам, се­ля­нам, во­ни нев­ди­во­ви­жу, бо ми їх щод­ня ба­чи­мо. Та яка ж кра­са і в тих со­яш­ни­ках та пшінці, он­деч­ки за ти­ном? - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Потривай ли­шень, ось я ви­не­су їх надвір в са­док, а ти по­ди­вись на їх у вікно, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Він ухо­пив обидві кар­ти­ни, пішов у са­док і по­че­пив на суч­ках на виш­нях. Кар­ти­ни пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­да в озері аж лисніла. Хвильки на бе­резі аж біліли. Дівча­та й хлопці не­на­че сміялись і ма­нячіли, ніби ма­ленькі ляльки, по­начіплю­вані в зе­ле­но­му гіллі.

    - Чи ви їх про­даєте, чи дур­но роз­даєте? - спи­та­ла Софія Ле­онівна в ма­ля­ра.

    - Я їх вже по­на­во­зив бра­там чи­ма­ло, а в се­бе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клю­ну­ти. Ко­ли во­ни вам спо­добні, то я й вам щось на­ма­люю. Про­да­ва­ти якось ніяко­во, і та­ки шко­да, та ще як мені сю­жет ду­же при­па­де до впо­до­би. А вольно­го ча­су в ме­не так ба­гацько, щой­ого ніку­ди діва­ти. Які вам до впо­до­би? Чи дівча­та та хлопці, чи Альпи? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Софії Ле­онівни, за­па­лю­ючи папіро­су.

    - Обидві гарні. Я люб­лю й дівчат та хлопців… - про­хо­пи­лась во­на й тро­хи не ска­за­ла, - і сту­дентів, - але якось вдер­жа­лось сло­во на кінчи­ку язи­ка.

    Він ро­бив папіро­си й пах­кав раз у раз, не пе­рес­та­ючи, та все щось го­во­рив, про щось оповідав. Папіро­са гас­ла, а він знов тер сірнич­ки та її за­па­лю­вав, все пах­кав без­пе­рес­тан­ку та все го­во­рив. Він роз­ка­зу­вав за ар­тистів або за уся­ких ре­гентів, за хо­ри, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої роз­мо­ви в йо­го не бу­ло. Ця од­нобічність роз­мо­ви ски­да­лась на мо­но­манію і зго­дом об­ри­да­ла так, що всім, а більш од усього націям, бу­ла не­ви­держ­ка йо­го слу­хать, і во­ни втіка­ли з світлиці. Як він був ве­се­лий, то лю­бив оповідать ще й пе­ред­раж­ню­ва­ти ті осо­би, за кот­рих го­во­рив. Це пе­ред­раж­ню­ван­ня він так штуч­но уда­вав, не­на­че й справді грав будлі-де на сцені в те­атрі.

    - Як же ви там жи­ве­те в Києві? Чи добрі до вас ченці? - спи­тав отець Зіновій.

    - Поки що во­ни до ме­не добрі, але я до їх не ду­же доб­рий. Тільки еко­ном на півчеській, отой отець Паф­нутій, вже мені тро­хи ос­то­гид. Ко­ли не прий­ду справ­лять півчу, він усе стов­би­че в две­рях, або підслу­хає під две­ри­ма, або за­зи­рає в двері з-за одвірка. Після співки оце ся­ду та й ба­ла­каю з ве­ли­ки­ми півчи­ми, най­ня­ти­ми дрібни­ми уря­дов­ця­ми з кан­це­лярій, а він усе ви­со­вує сво­го гост­ро­го но­са з-за одвірка, підслу­хає, про що ми ба­ла­каємо, та підгля­дає, чи не стоїть ча­сом в нас пляш­ка на столі. Оце по­зав­чо­ра якось си­ди­мо, та й за­ба­ла­ка­лись до смер­ку. Ко­ли див­люсь, аж з-за одвірка вже ви­со­вується йо­го дов­га ключ­ка, не­на­че жу­ра­вель ви­со­вує сво­го дзьоба. По­ка­же дзьоба та й схо­вається, А ми все си­ди­мо та ба­ла­каємо. Він, пев­но, не втерпів, од­хи­лив дру­гу по­ло­вин­ку две­рей…

    Леонід Се­ме­но­вич схо­пив­ся з місця, на­ла­пав на сто­ли­ку-ко­син­чи­ку в кут­ку ста­ру ба­тю­щи­пу скуфію, по­чим­чи­ку­вав в кабінет, надів скуфію, на­ки­нув на­опаш­ки ба­тю­щин каф­тан, за­ки­нув пат­ли за ву­ха, сту­лив до­ло­нею не­ве­лич­ку борідку, згор­нув навх­рест ру­ки на гру­дях і по­чав виг­ля­дать з-за одвірка: ви­су­не го­ло­ву та й схо­вається. Потім по­ма­ле­сеньку, не­на­че зак­ра­да­лась ли­си­ця до ку­рей, увійшов у двері, згор­бив­шись та скор­чив­шись в три по­ги­белі, ще й сту­пав на ході навш­пиньки. Він роз­тяг гу­би сли­ве до вух і так змінив свою пос­тать та обвід ли­ця, що й справді ски­нувсь на яко­гось мо­нас­тирсько­го шпи­гу­на-сли­ма­ка.

    Всі за­ре­го­та­лись. Навіть по­важ­на Софія Ле­онівна засміялась. Ле­онід Се­ме­но­вич був та­ки доб­рий шту­кар і вмів ду­же штуч­но уда­вать уся­ких лю­дей уся­кої верст­ви.

    - Господи Іісу­се Хрис­те, по­ми­луй нас! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич то­неньким підлес­ли­вим го­лос­ком. - Чи все в вас га­разд?

    - Амінь! Усе га­разд, усе! Тільки не­ма по чарці після співки, щоб гор­тань про­мо­чить, - вже гук­нув Ле­онід Се­ме­но­вич ба­сом і вип­рос­тавсь на ввесь зріст.

    - По на­шо­му ус­та­ву це не по­ла­гається, хіба тільки в ве­ликі свят­ки в тра­пезі по­ла­гається по одній кра­со­вулі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, знов згор­бив­шись та підсо­ло­див­ши го­лос.

    - А я ду­маю: дай на­ля­каю оцього неп­ро­ха­но­го наг­ля­да­ча, - за­го­во­рив він вже своїм го­ло­сом. - Та обер­нувсь до вікна, заг­ля­нув та як гу­ко­ну ніби з ди­ва: «Отець Паф­нутій! Он отець намісник іде в кло­буці; ко­ли в кло­буці, то це він, пев­но, хо­де по чер­не­чих келіях». Як стре­пе­неться мій шпи­гун, як шуг­не в двері! - «Ой, гос­по­ди Іісу­се Хрис­те! А в ме­не ж на столі пляш… Бу­ли в гос­тях сусіди ієро­мо­на­хи», - ка­же він з пе­ре­ля­ку. В йо­го, ма­буть, са­ме тоді сто­яли на столі пляш­ки з на­лив­ка­ми, бо він ду­же лю­бе на­лив­ки. Аж тут і справді в сінці при­сур­га­нивсь о. намісник. Лед­ве не­се свою си­ту глад­ку осо­бу.

    Леонід Се­ме­но­вич на­ки­нув на го­ло­ву бри­ля, що ле­жав на фор­теп'яні, вер­нувсь в кабінет, вхо­пив сест­ри­ну чор­ну хуст­ку, що висіла на стільці, нап­нув її на бриль, ніби чер­не­чу намітку, вип­рос­тавсь на ввесь зріст, за­дер го­ло­ву, вип­нув че­ре­во, на­пин­дю­чивсь і по­ва­гом увійшов у двері. Кінці хуст­ки ко­ли­ва­лись та мет­ля­лись по обид­ва бо­ки. В йо­го в од­ну мить ніби ви­рос­ло та­ке че­ре­во, не­на­че він підмос­тив під каф­тан діжу з тістом. Сту­пив­ши по­ва­гом кільки сту­пенів, він ко­ли­вавсь на обид­ва бо­ки, ще й при­дер­жу­вав обо­ма ру­ка­ми пу­зо, цей осе­ре­док чер­не­чої ва­ги й вар­тості.

Пошук на сайті: