Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2182
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2705
    - А ви, от­че Паф­нутію, тут? - гук­нув він низьким ба­сом, ніби го­ло­сом си­то­го й глад­ко­го чер­нецько­го на­чальни­ка.

    Постать бу­ла та­ка смішна, та­ка хи­мер­на, що всі ре­го­та­лись, аж сльози вис­ту­пи­ли з очей. Мет­ля­лись кінці хуст­ки, ко­ли­ва­лось і че­ре­во. Уся здо­ро­ва пос­тать не­на­че хи­та­лась на но­гах од ве­ли­кої ва­ги чер­не­чо­го че­ре­ва.

    - А ви, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, на співці? - про­мо­вив він до ме­не з по­ро­га.

    - А тут, - ка­жу. - От і доб­ре, що я зострівся з ва­ми. Мої півчі наріка­ють, що їх го­ду­ють пісним бор­щем з ло­бо­дою та з тар­ха­на­ми… А він до ме­не: «Та то во­ни ви­га­ду­ють! В мо­нас­ти­рях спа­са­ються не тар­ха­ни, а ченці та спа­се­ни­ки-про­ча­ни, та лю­де божі. Цьому неп­рав­да», - ка­же він до ме­не та й го­ло­вою затріпав, аж намітка за­ко­ли­ва­лась.

    І Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­зав, як намісник затріпав го­ло­вою. Кінці хуст­ки за­теліпа­лись, не­на­че він за­ма­хав здо­ро­вецьки­ми ву­ха­ми. Вий­шло та­ке смішне опу­да­ло, що ма­туш­ка аж по­ко­ти­лась на ка­напі од ре­го­ту. Софія Ле­онівна. по своїй вдачі здерж­ли­ва та по­важ­на, не мог­ла на цей час здер­жаться й за­ре­го­та­лась на всю світли­цю. Діти аж ви­ща­ли од ре­го­ту.

    - Он скинь оту намітку, бо вмру од сміху! Цур тобі, пек тобі, як розсмішив ме­не! - го­во­ри­ла сест­ра, аж чер­во­на од ре­го­ту.

    - Що це ви ви­га­дуєте на нас? Я, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, чув це про вас не впер­ше. Це якась пе­ня на нас, та ще й на­да­рем­на, якась на­мо­га, якась при­че­па, хто йо­го зна й за що. Я бу­ду жаліться на вас архієреєві. По­ба­чи­мо, хто виг­рає, а хто прог­рає. Не бу­де Га­ля, то бу­де дру­гая, - гримів Ле­онід Се­ме­но­вич докірли­во ба­сом на всю світли­цю та все тріпав хуст­кою, не­на­че пей­са­ми.

    Сестра схо­пи­лась і зня­ла з йо­го ту хуст­ку. В неї од ре­го­ту вис­ту­пи­ли сльози з очей.

    - Гляди лиш, щоб тобі та намітка ча­сом не пош­ко­ди­ла, - ска­за­ла сест­ра.

    - Ого! не­хай тільки ме­не за­че­пе. Я вти­рав но­са кра­щим од йо­го пся­юхам; ут­ру но­са й йо­му. Не зля­кав­ся я йо­го й не бо­юсь.

    - «Не бійсь, та сте­ре­жись», - ка­жуть в при­казці. Він мо­же вам пош­ко­дить, - обізвавсь отець Зіновій.

    - Нехай шко­де! не ду­же-то мені зав­го­рить! Не я шу­каю місця, а місце шу­кає ме­не. Я вже чув, що цей на­хаб­ний ка­лу­гер вже підстав­ляє мені під но­ги стільчи­ка, де тільки змо­же. Але я йо­му цього не по­пу­щу й не по­да­рую ніза­що.

    По йо­го очах бу­ло вид­но, що він і справді не лю­бе ніко­му по­пус­ка­ти й да­ру­вать. Сест­ра зна­ла, що він ніко­му й ніко­ли не да­ру­вав і че­рез це му­сив час­то мінять служ­бу. Во­на од­ра­зу ущух­ла й за­мовк­ла. За­мовк­ли усі, тільки діти в кут­ку ще ве­ре­ща­ли й пус­ту­ва­ли по­ти, по­ки ма­тері не впи­ни­ли їх і не вип­ро­ва­ди­ли в са­док.

    Леонід Се­ме­но­вич сів у крісло, за­па­лив папіро­су й по­чав оповідать і за своїх на­чальників, і за ар­тистів-співаків, і за вся­ких ре­гентів. Він бу­ло як поч­не ці оповідан­ня, то вже не спи­ниться. Оповідан­ня тяг­лись без кінця од­но за дру­гим та все за співи, та за співців. За інші речі та за інших лю­дей він не лю­бив роз­мов­лять. То бу­ла в йо­го ніби якась од­но­бочність вдачі, мо­же, й манія.

    - В По­дольсько­му хорі те­пер ре­ген­тує якась ви­мо­че­на в ква­су кис­ли­ця, бо й мор­доч­ка в йо­го, як кис­ли­ця. Це ле­да­що пе­ре­ма­ни­ло в ме­не оце не­дав­но два ба­си. А са­мо ма­ле, дрібне та за­ниділе, нуж­ден­не, мир­ша­ве, але за­вис­не, зле та оп­риш­ку­ва­те! Як справ­ляє хор, то аж стри­бає, не­на­че йо­го хтось припікає в п'яти роз­пе­че­ним залізом. Пи­щить та ве­ре­щить то­неньким го­лос­ком, не­на­че по­ро­ся в ти­ну. Як тільки кот­рий дис­кант не до­но­сить або пе­ре­но­сить або кот­рий альт зарізнить, то він скіць до йо­го та ка­мер­то­ном лусь по лобі! Ска­че на всі бо­ки, як заєць, ще й тріпає ру­ка­ми, не­на­че спо­ло­ха­на кур­ка кри­ла­ми, та так і сип­ле раз у раз навк­ру­ги по­мор­да­си, по­ти­лич­ни­ки та по­ля­па­си.

    І Ле­онід Се­ме­но­вич, зви­чай­но для­вий, зай­ор­зав на кріслі й по­ка­зу­вав, як той ре­гент ки­дається на всі бо­ки та дає по­ля­па­си.

    - А от в Пе­тер­бурзько­му хорі, в Ісакія в со­борі, був ре­гент так ре­гент! Ви­со­кий, пос­тав­ний, здо­ро­вий та ти­хий, рівний, по­важ­ний.

    Сестра зна­ла, що як він поч­не роз­мо­ву за вся­ких співаків, то не спло­ха спи­ниться. Во­на по­ча­ла позіхать. За нею позіхну­ла Софія Лсонівна, а потім і Фле­гонт Пет­ро­вич позіхнув на всю світли­цю після смач­но­го трив­но­го по­жив­ку. А Ле­онід Се­ме­но­вич все тяг своє оповідан­ня рівним од­но­гуч­ним та од­но­манітним ба­сом.

    - Так отой ре­гент, от так ре­гент! Цей не со­бач­ка-дзяв­ка­ло, що й сю­ди дзяв-дзяв, і ту­ди дзяв-дзяв! та круть-верть на всі бо­ки, як му­ха в ок­ропі! Цей ре­гент справ­ляє хор по­ва­гом, так дос­то­ту, як я! - ска­зав він з по­чу­ван­ням своєї вар­тості, тро­хи збільше­ної.

    - Та годі вже тобі за тих ре­гентів! - аж крик­ну­ла на йо­го сест­ра, бо їй вже ос­то­чортіли ті оповідан­ня. - Го­во­ри за щось інше й цікавіше!

    Вона бу­ла нер­во­ва лю­ди­на і вже на­си­лу-си­лу ви­дер­жу­ва­ла ті нецікаві для неї оповідан­ня. А Ле­онід Се­ме­но­вич нітрош­ки не вва­жав на неї й тяг далі ба­сом, не­на­че якусь товс­ту ко­ло­ду, кот­ра шипіла десь по піску або по землі й на­во­ди­ла сон­но­ту та дрімо­ту на слу­хачів.

    - Оцей ре­гент так знає своє діло, вміє справ­лять півчу, не­на­че в ме­не вчивсь. Як співи йдуть вго­ру, так він піднімає ру­ки вго­ру, не­на­че знімає їх до бо­га. Пев­но, ба­чив, як я ча­сом в Пе­тер­бурзі ста­вав замість ре­ген­та в Ісакія.

    І Ле­онід Се­ме­но­вич розс­та­вив ру­ки й зняв їх, не­на­че до бо­га, ніби ши­ро­кок­ри­лий орел, що нас­то­ро­чив­ся підняться ви­со­ко вго­ру й ма­хо­нув ду­жи­ми кри­ла­ми.

    - А як підуть співи на тихіше, цей ре­гент спус­кає ру­ки ниж­че; а як ще тихіше, цей ре­гент спус­кає ру­ки ниж­че; а як ще тихіше, - то тільки во­ру­ше пальця­ми та все ше­по­че: «Тихіше, тихіше…» - ще й очі зап­лю­щує…

    Леонід Се­ме­но­вич і сам по­волі спус­кав ру­ки ниж­че, прос­тяг­нув­ши їх на всю дов­жи­ну, за­ки­нув на­зад го­ло­ву, зап­лю­щив очі й по­ма­ле­сеньку во­ру­шив за­ра­зом усіма дов­ги­ми тон­ки­ми пальця­ми та все сти­шу­вав го­лос та ше­потів: «Тихіше, тихіше…» Він не­на­че й сам за­си­пав або за­ми­рав. Але за­си­па­ли і йо­го слу­хачі. Усім так на­до­ку­чи­ли йо­го довгі ті оповідан­ня, що всім хотілось кри­ко­нуть: та годі вже, бо ос­то­гид­ло!

    Сестра вже не ви­дер­жа­ла далі, схо­пи­ла­ся з стільця й крик­ну­ла: «Ой годі вже, годі, бо мені вже нуд­но!»

    Вона втек­ла в двері, а Ле­онід Се­ме­но­вич ні криш­ки не вва­жав на неї: все сидів, за­ки­нув­ши пат­ла­ту го­ло­ву, й тріпав пальця­ми, все зап­лю­щу­вав очі й ше­потів: «Тихіше, тихіше, тихіше… цисс…сс».

    Це «цссс..,сс» розсміши­ло й роз­бур­ка­ло дріма­ючих слу­хачів. Во­ни не­доб­рохіть засміялись і самі не­на­че про­ки­ну­лись. Отець Зіновій знав, що цей ар­тист ла­ден тяг­ти та­ке оповідан­ня хоч би й до смер­ку. Щоб йо­го спи­нить, він рап­том за­тяг цер­ков­ної ве­ли­код­ної пісні. Го­лос йо­го заг­римів і од­ра­зу роз­бур­кав Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Фле­гонт Пет­ро­вич і Лев­ко не­са­мохіть прис­та­ли до їх. На співаків не­на­че спа­ло натх­нен­ня. Знов роз­по­ча­лись за­пеклі співи. Світли­ця за­гу­ла, аж в сад­ку за­лу­на­ло.

    «Ну те­пе­реньки знов рев­ти­муть до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ольга Павлівна. - Ой ко­ли б швид­ше зди­ха­тись цього кло­по­ту! Ко­ли б гості мерщій пе­ре­хо­ди­ли на своє са­мостійне жит­ло, бо вже мені не­ви­держ­ка далі. Це ка­ра бо­жа, а не ар­тис­ти».

    - Чи ти пак, Фле­гон­те, пам'ятаєш ар­тис­та, ба­са Ша­ку­лу, то­го, що співав ра­зом зо мною в опері? Це той, що бу­ло співає арії, не­на­че га­луш­кою вда­вивсь. Отак-о! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, пе­ре­би­ва­ючи співи, і завів арію зовсім та­ким го­ло­сом, як той Ша­ку­ла, не­на­че й сам га­луш­кою або дав­лю­чою гру­шею вда­вивсь.

    Але Фле­гонт Пет­ро­вич не вва­жав на йо­го пи­тан­ня й тяг дрібний спів далі, щоб зу­мис­не пе­ре­бить йо­го нудні оповідан­ня й при­го­лом­шить йо­го. Оповідач по­ба­чив, що втра­тив вваж­ли­вих слу­хачів, за­мовк, а далі й сам нез­чув­ся, як прис­тав до їх. Ве­се­лий го­лос­ний всли­код­ний спів не­на­че й йо­го за­ме­тив охо­тою до співів і од­ра­зу про­бур­кав у йо­му при­род­же­ний ар­тис­тич­ний по­тяг до співан­ня. Він вже за­був і за Ша­ку­лу, і за ре­гентів, і за їх хи­мерні вих­ват­ки на співках і став співа­ти вкупі з ни­ми з нес­тям­ки так зав­зя­то, ніби він співав арії на сцені пе­ред ви­со­ки­ми слу­ха­ча­ми.

    Тимчасом, як батьки гра­лись в співи, діти теж гра­лись в сад­ку й нес­подіва­но зби­ли та­ку бу­чу, що ма­тері му­си­ли йти в са­док і роз­би­рать їх спра­ву, ніби на суді.

Пошук на сайті: