Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2188
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2715
    Він і справді не був кар­тяр, і йо­го бра­ла нудьга за кар­та­ми. Не лю­би­ли карт йо­го батько й йо­го бра­ти. І в батько­во­му домі не бу­ло й за­во­ду карт, ні гран­ня в кар­ти.

    Чоловіки посіда­ли за кар­ти й зап­ро­си­ли взя­ти спіл в гранні й Софію Ле­онівну. Ле­онід Се­ме­но­вич заб­рав свої ма­лярські при­чан­да­ли, свис­нув на свою со­ба­ку й для­вою хо­дою поч­ва­лав на­низ до став­ка на греб­лю.

    Гребля бу­ла ста­ра, ши­ро­ка, як шо­се. На обох бо­ках греблі рос­ли столітні вер­би, на­сад­жені ще бог зна ко­лишніми діди­ча­ми. Греб­ля ски­да­лась на розкішну ста­ру алею, в котрій вер­ховіття та гілля зійшлось до­ку­пи й поспліта­лось од­но з од­ним в якісь зе­лені гнізди­ща. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рей­шов греб­лю й виб­рав місце на кінці суп­ро­ти пит­ля, не­да­ле­ко од ло­токів. Він роз­та­шу­вав­ся на лавці, що бу­ла під ос­танньою вер­бою на ріжку греблі ко­ло містка на ло­то­ках. Ме­ханік та мірош­ни­ки вко­па­ли в зем­лю ту лав­ку на кілках, щоб бу­ло де од­по­чи­ти та по­ба­ла­кать в хо­лод­ку в вольний од ро­бо­ти час.

    Година та пізній ра­нок і справді при­яли ма­ля­реві. Сон­це вже ви­со­ко підби­лось вго­ру й не­на­че ди­ви­лось з ви­со­кості синього не­ба на са­му се­ре­ди­ну здо­ро­во­го дов­го­вас­то­го став­ка. Над­ворі бу­ло га­ря­че, яс­но й ти­хо. Повітря бу­ло чис­те, надз­ви­чай­но про­зо­ре. Виг­ляд був прозірний: бу­ло вид­ко зда­ле­ки кож­ний за­ку­то­чок, кож­ний лис­то­чок. Це ду­же при­яло ху­дож­ни­кові.

    Леонід Се­ме­но­вич зир­кав нак­ру­ги й ви­би­рав в бе­ре­го­вині най­кращі місця та за­ку­точ­ки для зма­лю­ван­ня. Він пос­та­вив на три­но­гах чи­ма­лий, вже заґрун­то­ва­ний блят і по­чав вдив­ляться в око­лиш­ню місци­ну. В кінці греблі під ви­со­ким гор­бом сто­яв му­ро­ва­ний пи­тель на чо­ти­ри етажі. Ко­ло пит­ля збо­ку бу­ло при­ту­ле­не за­бу­ду­ван­ня для па­ро­ви­ка постінь з пит­лем, а побіч йо­го бов­ваніла ви­со­чез­на залізна тру­ба, що ви­га­ня­лась ба­га­то ви­ще од верб та осо­корів ніби в синє не­бо. Пи­тель ви­раз­но й яро жовтів про­ти яс­но­го сон­ця на зе­ле­но­му полі з вер­бо­во­го гілля, не­на­че сам на­ма­гавсь ста­ти на кар­тині спе­ре­ду, на пер­шо­му місці: бе­ри, мов, ме­не, бо я ж ок­ра­са цих верб та цього став­ка. По­пе­ред пит­ля стриміли шта­хе­ти на містку над ло­то­ка­ми. Про­ти пит­ля, че­рез шлях, на су­горбі бу­ло вид­ко гар­ний му­ро­ва­ний не­ве­лич­кий дім з ґанком, де бу­ло жит­ло для ме­ханіка та для пи­сарів. Дім пи­шавсь на су­горбі, над са­мим став­ком, як цяцька, з ялин­ка­ми по обид­ва бо­ки ґанку. Ниж­че од до­му, по­над шля­хом, в ого­роді зе­леніли, не­на­че поб­гані зе­лені ру­на, гіллясті акації. А далі за греб­лею лиснів ши­ро­кий та дов­гий ста­вок, не­на­че обс­тав­ле­ний дво­ма зе­ле­ни­ми ви­со­ки­ми стіна­ми з верб та осо­корів. Не­да­леч­ко од бе­ре­га про­ти дом­ка ніби пла­вав дов­генький ма­ленький острівець, ввесь за­рос­лий ста­ри­ми то­по­ля­ми, бог зна ко­ли на­сад­же­ни­ми, пев­но, ще за часів пан­щи­ни. А да­ле­ко вго­ру, де зе­лені бе­ре­ги став­ка схо­ди­лись бли­зенько, де вли­ва­лась в ста­вок річеч­ка, знов ніби пла­вав по­дов­жас­тий плис­ко­ва­тий острівець, за­рос­лий зе­ле­ним ви­со­ким ба­дил­лям та ло­за­ми. Зда­ва­лось зда­ле­ки, ніби там пла­ває здо­ро­вий ко­шик, пов­ний жов­тих квіток, свіжо­го зілля та ба­дил­ля. Повітря бу­ло га­ря­че й вог­ке. По воді прос­тяг­лась не­на­че зо­ло­та стеж­ка од бе­ре­га до острівця, і лисніла, і бли­ща­ла, аж очі вра­жа­ла зо­ло­ти­ми скал­ка­ми. На острівці сиділи гу­си та кач­ки, не­на­че обліпи­ли зе­лені м'які бе­реж­ки. На став­ку й ко­ло бе­регів пла­ва­ли здо­рові зграї гу­сей та ка­чок. Гу­си гра­ли на воді, плес­ка­ли, ляс­ка­ли кри­ла­ми об во­ду; во­да раз у раз ніби во­ру­ши­лась. Дрібні хвилі та брижі не­на­че роз­си­па­лись по став­ку, нес­ли на собі зо­ло­то та срібло й роз­ки­да­ли навк­ру­ги по воді іскри та проміння. Ко­ло бе­ре­га не­да­леч­ке од ло­токів чо­ловіки на­пу­ва­ли во­ли, котрі сто­яли по коліна в воді, яс­но освічені сон­цем. Одні смок­та­ли во­ду по­ва­гом, по­волі, другі сто­яли не­по­руш­но, і в їх з ротів тек­ли потьоки до са­мої во­ди. Потьоки лисніли на сонці, не­на­че срібні шнур­ки. Во­ли сто­яли ніби з срібни­ми дов­ге­лецьки­ми ву­са­ми.

    В га­ря­чо­му повітрі бу­ло ти­хо. Усе сто­яло не­по­руш­не, ніби на­мальова­не на по­лотні. Да­ле­ко на став­ку по­над бе­ре­га­ми під ло­за­ми бу­ло вид­но на воді сідла ри­ба­лок на чо­тирьох кілках. Ри­бал­ки сиділи з уд­ли­ща­ми не­по­руш­но, не­на­че ви­роб­лені з міді людські пос­таті. Над­ворі бу­ло ти­хо, але в тій ніби мертвій за­ча­ро­ваній тиші за­кипіло світо­ве жи­вот­тя. Ве­селі гу­си ґеґали на став­ку, брьоха­лись, ляс­ка­ли кри­ла­ми, виг­ра­ва­ли по воді; кач­ки без­пе­рес­та­ну ках­ка­ли, пли­ву­чи дов­ги­ми ря­доч­ка­ми. Уд­ли­ща в ри­ба­лок вря­ди-го­ди во­ру­ши­лись, не­на­че ті мідні пос­таті, мов пам'ятни­ки на май­да­нах, вря­ди-го­ди ожи­ва­ли. Са­мий ве­се­лий світ вранішнього сон­ця був ніби жи­вий і во­ру­шив жи­вот­тя в усьому. Над бе­ре­гом світ дри­жав, мов жи­вий. Во­да хи­ли­та­лась і во­ру­ши­лась, мов жи­ва.

    - Гей. Чор­ний! Гей! Соб, Без­ро­гий! - чу­лось в ве­се­ло­му світі гу­кан­ня чо­ловіків, що за­вер­та­ли дріма­ючі на­поєні во­ли з во­ди й хвиська­ли в повітрі ба­то­га­ми.

    - Ану, Шу­тий! Годі тобі смок­тать! До­пав­ся, не­на­че до бра­ги! Гей! Ца­бе! Час ру­шать з мішка­ми! - гу­кав на во­ли дру­гий дядько й штовх­нув пу­жал­ном зза­ду Шу­то­го, з поз­би­ва­ни­ми кінчи­ка­ми рогів, во­ла. - Ще й ку­няє в воді! Ма­буть, тобі там гар­но?

    - Ший ста­вай, Бе­зух! - кри­чав го­лос­но хтось ко­ло здо­ро­во­го ма­га­зи­ну за пит­лем, зап­ря­га­ючи в яр­мо то­го Бе­зу­ха.

    Леонід Се­ме­но­вич схо­пив оком за­гальний обвід виг­ля­ду на пи­тель, на горб з по­етич­ним дом­ком, з острівцем з то­по­ля­ми, з ши­ро­ким пле­сом во­ди й по­чав ро­бить той обвід хап­ком, жва­во, на­ки­да­ючи но­го смуж­ка­ми та пруж­ка­ми на по­лот­но. Він за­му­ги­кав сти­ха пісні. То бу­ла оз­на­ка, що він нат­ра­пив на якусь «Ідею виг­ля­ду», на якісь спо­добні йо­му за­ку­точ­ки.

    А сон­це гра­ло промінням на вер­бах та на воді. Гу­си та кач­ки пла­ва­ли й раз у раз зби­ва­ли кри­ла­ми во­ду. Во­да роз­хо­ди­лась кру­жа­ла­ми, в кот­рих лисніло проміння. Ста­вок ніби сміявсь. На да­ле­ко­му острівці по бе­реж­ку ди­ба­ли чор­но­гу­зи й ми­готіли на сонці чер­во­ни­ми дзьоба­ми та но­га­ми. Дві шуліки шу­га­ли по­над став­ком і з жа­до­бою пог­ля­да­ли на ка­че­ня­та. Річані чаєчки літа­ли по­над став­ком, не­на­че біло­пері го­лу­би, і різким кри­ком про­ни­зу­ва­ли га­ря­че повітря. Ниж­че од греблі на спусті шуміла во­да. В шумі під спус­том ку­па­лись малі підпа­сичі й кри­ча­ли різки­ми го­ло­са­ми, незгірше чай­ок. В питлі гу­ли ко­ле­са, гу­ла уся снасть, не­на­че ве­ле­тенський бу­бон десь на кут­ку на весіллі. Гу­ла во­да, па­да­ючи з ло­токів на тур­би­но­ве ко­ле­со. З ви­со­ко­го ди­ма­ря швид­ко ва­лу­вав дим, ніби хтось ви­ки­дав і шпур­ляв з йо­го здо­рові чорні клуб­ки вов­ни. Клуб­ки летіли вго­ру в синє ви­со­ке чис­те не­бо. Тру­ба пах­ка­ла, ніби жи­ва сто­та. Ве­селі ластівки-щурі пур­ха­ли над самісінькою во­дою та все ще­бе­та­ли, чер­ка­ючись крильця­ми об во­ду. На питлі цвірінька­ли го­робці; над покрівлею ви­лись го­лу­би. Дже­ре­ла жи­во­го, ве­се­ло­го жи­вот­тя ніби десь про­би­ва­лись і про­ри­ва­лись з невідо­мо­го нут­ра землі, з не­до­сяж­но­го по­таємно­го не­бес­но­го прос­то­ру. Усе в підне­бессі не­на­че бу­ло промк­ну­те по­таємним світо­вим жи­вот­тям, дри­жа­ло од ве­се­лої світо­вої жиз­ності. Усе во­ру­ши­лось, раділо та виг­ра­ва­ло і в га­ря­чо­му повітрі, і в синьому небі, і в хви­лях теп­лої во­ди. Не­бо не­на­че сміялось до пиш­ної землі, а зем­ля осміха­лась до зо­ло­то­го сон­ця.

    І в ду­шу мо­ло­до­го ху­дож­ни­ка промк­ну­лась та по­таємна іскра світо­во­го жи­вот­тя, що аж виг­ра­ва­ло з збит­ка­ми і в небі, і на землі. І Ле­онід Се­ме­но­вич несвідо­мо за­тяг ве­се­лої пісні й на той час за­бувсь за своє го­ре, навіть за свою врод­ли­ву, але зрад­ли­ву жінку. Якась по­таємна світо­ва радісна міць зли­ну­ла на йо­го, опо­ви­ла йо­го ду­шу за­ра­зом з зем­лею, во­дою й вер­ба­ми, з сяєвом ма­ре­ва і вли­ла в йо­го радісну нап­ра­ву, ве­се­ле по­чу­ван­ня, по­етич­не натх­нен­ня.

    Леонід Се­ме­но­вич об­чер­кав хап­ком обвід виг­ля­ду на кар­тині й по­чав по­волі на­ки­да­ти ма­лю­нок, та все сти­ха му­ги­кав пісню. То був знак пов­но­го вдо­во­лен­ня йо­го душі; то був ви­явок йо­го по­чу­ваннів кра­си на землі й у небі.

    «Забрав би з со­бою в душ­не та кур­не місто і ці вер­би та осо­ко­ри, і цей лис­ню­чий ста­вок з бе­ре­га­ми, і цей пи­тель, і шпиль з дом­ком, та го­ренько, що не влізуть у тор­бу. Тре­ба хоч схо­пи­ти обвід та на­ки­док от ту­теч­ки та за­вез­ти до­до­му. А виг­ляд сьогодні чу­до­вий та прозірний! Надз­ви­чай­но яс­но над­ворі, вид­но кож­ний лис­то­чок, кож­ну ба­ди­ли­ну! Чу­до­ва по­го­да! чу­до­ве освітлен­ня! Са­ме доб­ре ма­лю­вать», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і хап­ки во­див ру­кою по по­лотні, не­на­че ха­пав­ся, щоб ча­сом не нах­ма­ри­ло й не за­тем­ря­ви­ло прозірно­го виг­ля­ду.

    Сонце сто­яло тро­хи не се­ред не­ба. Над­ворі ста­ло душ­но. В вогкій бе­ре­жині під гус­тою вер­бою ста­ло ще душніше. Ру­ка в ма­ля­ра по­ча­ла мліти. Він ски­нув бри­ля й ки­нув йо­го до­до­лу. Лю­де веш­та­лись по греблі, здо­ров­ка­лись з ним. Він од­повідав їм го­лос­но, але й го­ло­ви не по­верс­тав до їх, не­на­че в йо­го скам'яніли в'язи. Вий­шов з пит­ля ме­ханік німець і, йду­чи на обід, за­вер­нув че­рез місток до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, по­ба­ла­кав тро­хи, поціка­вивсь кар­ти­ною, ог­лядів ма­лю­нок і пішов до­до­му на шпиль. Зай­шли й два євреї, мли­нові бух­гал­те­ри, поціка­ви­лись ма­лю­ван­ням, заг­ля­ну­ли че­рез ма­ля­рові плечі на кар­ти­ну й поп­ря­му­ва­ли прос­то до дом­ка на шпилі.

Пошук на сайті: