Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2188
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2715
    Через три дні після то­го, вже над­вечір, Фле­гонт Пет­ро­вич з то­ва­ри­ша­ми грав у кар­ти на причілку під ста­рою вер­бою. Вже сон­це обійшло шко­лу сли­ве навк­ру­ги й не­на­че заг­ля­ну­ло з-за вуг­ла на причілок. Вечірній га­ря­чий промінь сон­ця впав у гус­ту тінь од шко­ли й пе­ре­тяв її зо­ло­тою стрілкою до са­мо­го сто­ла. Са­ме в той час од церк­ви че­рез ви­гон який­сь пан ка­тав не­на­че нав­за­во­ди на бас­ких ко­ни­ках. В фа­етоні стримів па­нок в до­рожньому па­ру­си­но­во­му біло­му пальті з відло­гою, нап­ну­тою на ка­пе­люш, як зви­чай­но їздять місцеві дідичі та уря­довці по се­лах.

    - Хтось ка­тає доб­реньки­ми кіньми, не­на­че аж ха­пається, так пруд­ко біжать коні. Мо­же, це хтось їде до вас, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Це їде хтось не ту­тешній, бо по­го­нич не по­вер­нув на об'їздку кру­гом ви­го­ну по твер­до­му шля­ху, а по­ка­тав навп­рос­тець че­рез ви­гон по гли­бо­ко­му піску та по бу­дя­ках, - обізвавсь отець Зіновій, - дивіться, як врізав­ся ши­на­ми в гли­бо­кий пісок і плу­га­ниться, не­на­че за­гальму­вав фа­ето­на.

    Але че­рез хви­ли­ну прибігла най­мич­ка Ївга й ска­за­ла, що приїхав який­сь пан, ли­бонь з фаб­ри­ки чи з га­марні з БілоїЦерк­ви, бо як го­во­ре, то за­ки­дає ніби тро­хи по-лядсько­му або по-німецько­му.

    Отець Зіновій приг­ла­див до­ло­нею куд­ла­те во­лос­ся й по­хап­цем по­чим­чи­ку­вав до гос­по­ди. Там на подвір'ї сто­яв фа­етон. Візник розг­нуз­дав коні, щоб во­ни тро­хи од­са­па­ли та по­пас­лись на зе­ле­но­му шпо­риші в дворі, бо коні аж пе­ре­па­лись од бігні. Отець Зіновій всту­пив у світли­цю й по­ба­чив мо­ло­до­го па­ни­ча, ду­же гар­но­го на вро­ду, чор­ня­во­го, ви­пе­ще­но­го й уб­ра­но­го в но­ву гар­ну й до­ро­гу оде­жу.

    - Добривечір вам! - привітавсь па­нич до ба­тюш­ки.

    - Доброго здо­ров'я! Сідай­те, будьте лас­каві. Ви, ма­буть, з біло­церківської га­марні? От і доб­ре. В ме­не пос­ти­ра­лось аж п'яте­ро коліщат в мо­ло­тилці. Я оце мав на думці заїхать до фаб­ри­ки, як був у Білій Церкві, та на ли­хо спох­ва­ту за­був­ся вки­нуть коліща­та в по­воз­ку. Мо­же, ви вки­не­те їх у свій фа­етон?

    Гість осміхнувсь. Слу­ха­ючи ба­ла­ку­чо­го ха­зяїна, він навіть не встиг по­ре­ко­мен­ду­ваться, хто він та­кий. З-під чор­них дов­гих вусів, з-під чер­во­них губів блис­ну­ли два ряд­ки білих, рівних, не­на­че підріза­них зубів.

    Отець Зіновій поп­ро­сив гос­тя сісти. Гість сів на стільці, при­су­нув­ши йо­го до сто­ла.

    - Я не з фаб­ри­ки. Я з Пол­тавської гу­бернії, сту­дент універ­си­те­ту, Нар­кис Ам­фи­лохійо­вич На­зарів. Я оце іду з Києва та по до­розі до­до­му за­вер­нув в ва­шу гос­по­ду.

    - По до­розі з Києва в Пол­тав­щи­ну за­вер­ну­ли в на­ше се­ло? - з ди­ву­ван­ням в го­лосі не­са­мохіть пе­ре­бив йо­го роз­мо­ву отець Зіновій. - А мені чо­мусь зда­лось, що ви з біло­церківської фаб­ри­ки або­що. На­ша най­мич­ка, ма­буть, наз­до­гад ска­за­ла мені за це і так нап­ра­ви­ла мої дум­ки та здо­га­ди.

    Студент за­ре­го­тавсь на всю світли­цю, що йо­го прий­ня­ли за яко­гось га­мар­ни­ка.

    - Вибачайте, отець Зіновій, що я сміюся, бо мені ста­ло ду­же смішно, - по­чав го­во­рить сту­дент.

    - О! звідкіль же й од ко­го ви довіда­лись, що я отець Зіновій?

    - Та од Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча й Софії Ле­онівни, - го­во­рив і ра­зом ре­го­тавсь сту­дент.

    Матушці бу­ло ціка­во знать, який то гість приїхав, і во­на ніби не­на­ро­ком заг­ля­ну­ла че­рез двері в світли­цю.

    - Ольго Павлівно! - гук­нув отець Зіновій. - Це приїхав гість до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, сту­дент, доб­родій На­зарів.

    «Ой ли­шенько мені! ще гість, і пев­но на дов­гий час», - по­ду­ма­ла во­на й увійшла в світли­цю.

    Гість ус­тав, по­ре­ко­мен­ду­вав­ся й поз­до­ров­кавсь. Сту­дент-кра­сунь ки­нувсь їй в вічі своєю струн­кою пос­тат­тю й кра­сою. Рівний­ста­ном, як то­по­ля, дов­гоб­ра­зий, з чор­ни­ми ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми, з чу­до­ви­ми ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, мо­ло­дий гість сто­яв се­ред світлиці, мов на­мальова­ний. По­дов­жасті пов­ненькі що­ки бу­ли рум'яні: з-під чор­них вусів лисніли повні гу­би, чер­воні, як ка­ли­на. На гос­теві бу­ло яс­не ря­беньке новісіньке уб­ран­ня, а на но­гах лисніли ла­ки­ро­вані бо­тин­ки. Ма­туш­ка, як се­люч­ка, не­са­мохіть за­ди­ви­лась на та­ку ця­цю, якої й не трап­ля­лось їй ба­чить на селі.

    - Сідайте, будьте лас­каві! А мені зда­лось, що хтось приїхав з біло­церківської фаб­ри­ки, - по­ча­ла ма­туш­ка та й спи­ни­лась.

    «Чого це їм обом спа­ла на ум та біло­церківська га­мар­ня? Нев­же я ски­нувсь на ту га­ма­рию або будлі-яко­го німця га­мар­ни­ка?» - по­ду­мав На­зарів. - Чим же це я за­побіг та­кої лас­ки в тієї га­марні? - спи­тав з сміхом і го­лос­но На­зарів.

    - Бо ви тро­шеч­ки ски­ну­лись з ли­ця на німця-ме­ханіка або ніби на яко­гось чу­жо­зем­ця, - обізвавсь отець Зіновій.

    - Одже ж ви, отець Зіновій, трош­ки і вга­да­ли, бо дід мій, пол­тавський дідич, був ар­мянсько­го ро­ду, який­сь зай­да з Тифліса й оже­нив­ся в Пол­тав­щині. Але я чис­тий пол­та­вець, щи­рий при­ятель Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Цeя й при­був на да­чу до йо­го на одвіди­ни. Але де ж він, що йо­го не вид­но в вас? Він ка­зав мені, що по­бу­де який­сь час у вас, а потім зго­дом пе­ре­бе­реться на да­чу десь ту­теч­ки на селі.

    - Флегонт Пет­ро­вич вже й пе­реб­равсь на да­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, не­са­мохіть за­див­ля­ючись на гос­тя, на йо­го ла­ки­ро­вані бо­тин­ки та на жваві іскряні очі, що не­на­че аж кру­ти­лись на чис­тих білках.

    «Ой щось во­но над­то вже ве­се­ле та дзинд­зю­рис­те!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка.

    - Де ж та да­ча? То во­на та­ки до вас на­ле­житься, чи до яко­гось чо­ловіка або па­на? Чи да­ле­ко звідсіля? Ку­дою ж до неї їхать? - спи­тав На­зарів.

    - О, так да­ле­ко, що звідсіля вид­но, - ска­зав всмішки отець Зіновій, - бу­де так звідсіль, як тричі ло­ма­кою доб­ре ки­нуть.

    - Он як! То це, ма­буть, десь ту­теч­ки, десь поб­ли­зу,

    - спитав сту­дент.

    - Ондечки! навіть у вікно вид­но. Дивіться! Он-оно за клу­нею! на хаті стир­чить му­ро­ва­ний верх: ото ж їх да­ча, - ска­зав отець Зіновій.

    - А по­ведіть ме­не, ко­ли ва­ша лас­ка! - гук­нув На­зарів і схо­пив­ся з стільця, як опе­че­ний.

    «Ну та й жва­вий же та в'юнкий оцей жев­жик!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка і, встав­ши з ка­на­пи, і собі по­хап­цем чкур­ну­ла навз­догінці за ни­ми, над­то зацікав­ле­на тим жва­вим та ба­га­то уб­ра­ним кра­су­нем.

    Бадьористий отець Зіновій шви­денько йшов вузькою бо­роз­ною че­рез кар­топ­лю, аж кар­топ­лю то­ло­чив, а за ним слідком ішов гість. Вий­шов­ши по­пе­ред гос­тя на причілок, отець Зіновій сли­ве по­шеп­ки ска­зав до ар­тис­та:

    - Флегонте Пет­ро­ви­чу! Там до вас приїхав який­сь га­мар­ник чи ме­ханік з фаб­ри­ки з Білої Церк­ви по ділу, пев­но, за який­сь млин, чи за мо­ло­тил­ку, чи за кру­жа­ла та коліща­та в мо­ло­тилці.

    - Який га­мар­ник? За які це кру­жа­ла та коліща­та? - спи­тав з ди­ву­ван­ням Фле­гонт Пет­ро­вич, аж очі витріщив.

    - Добривечір вам на дачі! А що, чи до­дер­жав я сво­го сло­ва, чи ні? - гук­нув гість до Софії Ле­онівни го­лос­но, зда­ле­ки віта­ючись з нею.

    - Це На­зар Сто­до­ля! Он який ме­ханік! А я ми­ти­кую, аж мо­ро­чу го­ло­ву од здо­га­ду, який це ме­ханік приїхав аж сю­ди до ме­не, - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич і тричі поцілу­вавсь з гос­тем.

    - То то ме­не отець Зіновій прий­ня­ли за га­мар­ни­ка з БілоїЦерк­ви, бо я ж звідтіль і при­був з вок­за­лу, - од­ка­зав гість і за­ре­го­тавсь,

    - Ото на­ша Ївга нап­ра­ви­ла ме­не на та­кий здо­гад: ка­же мені, що гість, як го­во­ре, то тро­хи за­ки­дає ніби пo-німецькій, - од­ма­гавсь отець Зіновій.

    Назарів і справді ніби за­ки­дав в роз­мові по-яко­мусь, бо трош­ки гар­кав якось не­на­че по-ди­тячій, що ро­би­ло йо­го мо­ву більше делікат­ною й навіть приємною.

    Левко радісно й ве­се­ло привітав­ся до гос­тя й по­чав пус­ту­вать на ра­до­щах: вхо­пив йо­го за стан і обк­ру­тив йо­го кру­гом се­бе аж тричі. Софія Ле­онівна од­ра­зу по­ве­селіша­ла й ста­ла бадьорис­та й жва­ва.

    - Та годі вже вам вих­ри­ти! Аж ку­ря­ву зби­ли! Ще за­по­ро­шу собі очі од ва­шо­го крутіння, - го­моніла Софія Ле­онівна.

    - Назар Сто­до­ля та­ки до­дер­жав сво­го сло­ва, за­вер­нув до нас, щоб одвідать нас на дачі. Спа­сибі, спа­сибі! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич до гос­тя.

    - Та вас же не так звуть. Я пам'ятаю, як ви в нас за­повісти­лись за се­бе, - обізва­лась ма­туш­ка, - чи, мо­же, то в вас двоє йменнів?

    - Та де там! Ме­не ба­тюш­ка ох­рес­тив од­ним ймен­ням, а оці хар­ци­зи прод­раж­ни­ли ме­не ще й дру­гим, по Шев­чен­ковій драмі, - ска­зав На­зарів, ти­ка­ючи ру­кою на Лев­ка.

    - Коли ж ба­тюш­ка дав йо­му та­ке не­до­лад­не ймен­ня, що й ви­мо­вить труд­но! - обізвавсь Лев­ко. - Де ж пак! Нар­кис Ам­фи­лохійо­вич. Бу­ло б і справді кра­ще, як­би ти спрос­тив оте цуп­ке ймен­ня на яко­гось Нар­ки­са Га­мар­ни­ко­ви­ча або­що, - жар­ту­вав Лев­ко.

    - От те­пер сідай­те з на­ми «за те­сові сто­ли», цеб­то за кар­ти, та гра­ти­ме­мо далі; тру­дов­ників до­волі те­пер, і в нас діло піде спірно, - ска­зав отець Зіновій сло­ва­ми пісні.

Пошук на сайті: