Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2182
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2705
    Після ве­чері вже в пізні об­ля­ги, на­ба­ла­кав­шись до­нес­хо­чу, отець Зіновій пок­лав спа­ти Нар­ки­са в своєму кабінеті, а Фле­гонт Пет­ро­вич взяв з со­бою Лев­ка в шко­лу, щоб при­мос­тить йо­го в ве­ли­ко­му школьно­му по­кої, де сто­яло зай­ве ліжко, кот­ре бу­ло пос­тав­ле­не для будлі-яко­го ви­пад­ко­во­го гос­тя або ро­ди­ча. Прий­шли во­ни в шко­лу вже ля­го­ма, засвіти­ли світло, по­роз­дя­га­лись і за­раз по­ля­га­ли спа­ти. Лев­ка дов­го не брав сон. На­решті вже пізньою до­бою він по­чав дріма­ти й навіть за­си­пать, але крізь лег­кий сон він по­чув, що на го­рищі ніби хтось хо­де або ниш­по­ре. В йо­го чут­тя бу­ло ду­же доб­ре, і він за­раз про­ки­нувсь і по­чав прис­лу­хаться: на го­рищі й справді ніби щось ша­руділо або сти­ха чов­га­ло. Мо­ло­дий хло­пець був чут­кий на ву­хо, нас­то­ро­чив ву­ха й по­чав прис­лу­хаться. Не­за­ба­ром щось не­на­че чмих­ну­ло, але якось чуд­но, не по-людській.

    «Що во­но за не­чис­тий от там порп­ляється на го­рищі? Чи не злодій ча­сом вліз та чо­гось шу­кає? Не до­мо­ви­ки ж там по­ра­ються в глу­пу ніч», - май­ну­ла в Лев­ка ніби сон­на дум­ка.

    Він знов по­чав за­си­пать, і йо­му вже по­ча­лось верз­тись у сні якесь кост­рю­ба­те стра­хо­ви­ще, що ни­ка­ло по за­кут­ках в гор­ниці, все во­ру­ши­лось, а потім полізло вго­ру під сте­лю по пічур­ках, не­на­че по дра­бині. Про­ни­зу­ва­тий ди­кий крик або ди­тя­чий плач не­на­че шпи­го­нув йо­му в ву­ха, і він рап­том про­ки­нув­ся й не міг навіть доб­ре опам'ята­тись і при­га­дать, де це він зна­хо­диться: чи в батька, чи в от­ця Зіповія, чи в Києві.

    «Одже ж це, пев­но, злодій виліз на го­ри­ще, про­дер­ши ку­ли­ки: ма­буть, ду­мав, що нові київські по­жильці ба­га­тенькі й до­ко­неч­но по­на­во­зи­ли вся­ко­го доб­ра й схо­ва­ли де­що й на го­рищі. Тре­ба збу­дить сто­ро­жа, не­хай лиш полізе на го­ри­ще та доб­ре ог­ля­дить за­кут­ки».

    Левко встав і пішов в при­хо­жу, а потім в сінці, де під дра­би­ною спав сто­рож Яків.

    Саме в той час на школі за­ку­ку­ва­кав неп­риємним і пла­ку­чим кри­ком сич. Лев­ко втя­мив, який то злодій ниш­по­рив по го­рищі, й зас­по­коївсь, але зго­дом йо­го сли­ве всю ніч бу­ди­ли то со­ва, то сичі й не да­ли йо­му га­разд вис­па­тись.

    Вранці він роз­ка­зав Флсгон­тові Пет­ро­ви­чу про свою при­го­ду вночі.

    - Це, ма­буть, па го­рищі осе­ли­лась або со­ва, або сич, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Ото го­ренько! ніяк не дам ра­ди оцій школі, так її за­не­ха­яли. Але ку­дою б оце проліз сич, ко­ли уши­вальник пов­ши­вав ку­ли­ка­ми усі про­дух­ви­ни на покрівлі й дірки. Вже й потьоки не те­чуть по стінах, і з стелі во­да не кра­пає, бо по­за­ма­зу­ва­ли усі про­то­чи­ни й чер­во­то­чи­ни. Тре­ба знов ог­ля­нуть го­ри­ще пильніше.

    Після чаю во­ни вдвох полізли на го­ри­ще й наг­ляділи гніздо си­ча під крок­вою, а під ла­та­ми стриміло кільки го­ро­би­них гнізд. По­де­ку­ди попід стріхою світи­лись надвір дірки, кот­рих знад­во­ру бу­ло не вид­но.

    - Он ку­дою вліта­ють сичі та го­робці. Чи ти ба! та­ки доб­ра­ли спо­со­бу після то­го, як ук­ри­вальни­ки по­за­мо­щу­ва­ли всі дірки на покрівлі. Це в го­лові за­пу­ще­ної шко­ли за­ве­лась та­ка ну­жа. Ось ми поськаємо в мир­шавій го­лові цієї все­російської си­ро­ти, - ска­зав Лев­ко й по­чав знімать го­ро­бині гнізда.

    - Ці пта­хи, ма­буть, ду­ма­ли, що стоїть на од­шибі по­ки­ну­та пуст­ка, та й на­мос­ти­ли собі без­печ­но гнізд, - ска­зав зго­дом Лев­ко.

    Принесли во­ни обе­ре­мок со­ло­ми, щільно по­за­ти­ка­ли усі дірки й пос­ки­да­ли всі гнізда. Підлітки си­че­ня­та ски­да­лись на витрішку­ва­тих чор­те­нят. Го­ро­бині го­лоц­ван­ки вже пов­би­ва­лись в пал­ки. Лев­ко по­ви­ки­дав усіх їх надвір і пок­ли­кав со­ба­ку. Со­ба­ка в од­ну мить по­ков­та­ла їх, навіть не жу­ва­ла, потім сіла на задні ла­пи й з жа­до­бою пильно ди­ви­лась Лев­кові в очі, не­на­че ка­за­ла очи­ма: «Ой, та й смач­не щось oцe я пог­ли­ну­ла! дай ще, будь лас­ка, та­ко­го гар­но­го по­жив­ку!»

    - Ну те­пер, Лев­ку, вже спа­ти­ме­те доб­ре; вже злодіїв схла­ма­ла цю­ця, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна всмішки.

    Після чаю Лев­ко ввійшов у світли­цю й од­чи­нив вікно, щоб висвіжить та провітри­ти її. Він зо­па­лу шви­денько пхнув вікно надвір. Нес­подіва­но дмух­нув вітер, вхо­пив ра­ми й стук­нув ни­ми об стіну. Струх­лявілі ра­ми й нижчі шиб­ки од­ни­зу по­си­па­лись на призьбу, а з їх ви­па­ли най­нижчі тахлі й бряз­ну­ли об призьбу.

    - От тобі на! На тобі ще й дру­ге ли­хо, бо од­но­го ма­ло! З цих ши­бок аж за­куріла по­рох­ня, бо всі ра­ми бу­ли по­то­чені наскрізь шаш­ля­ми, - го­во­рив Лев­ко.

    Довелось на ніч за­ти­кать вікно по­душ­кою, щоб блу­ка­ючі по смітни­ках со­ба­ки ча­сом не пов­ла­зи­ли в по­кої. Дру­го­го дня вранці Фле­гонт Пет­ро­вич пок­ли­кав сто­ля­ра, щоб при­най­мні по­ла­го­див струх­лявілі ра­ми.

    - В цій цер­ковній школі доб­ре жи­ти тільки до­мо­ви­кам та со­вам. Тут усе струх­лявіло: і за­бу­ду­ван­ня, і са­ма на­ука, - го­во­рив з до­са­дою Лев­ко.

    Після чаю прий­шов Нар­кис. Лев­ко роз­ка­зав йо­му за свою при­го­ду вночі. Софія Ле­онівна сміялась. Нар­кис ре­го­тав­ся. Тро­хи зго­дом прий­шов отець Зіновій і нарікав і на гро­ма­ду, і на во­лос­но­го стар­ши­ну, що во­ни за шко­лу не дба­ють та­ки зовсім, а вчи­те­лем нех­ту­ють і крив­дять йо­го в усьому: ви­да­ють, не­на­че ви­дав­цем, топ­ли­во, а пла­ту ви­да­ють не щоміся­ця, а ча­сом че­рез два або й три місяці.

    Вони за­раз посіда­ли гра­ти в кар­ти на причілку, а наг­рав­шись до­нес­хо­чу, пе­ред обідом пішли ку­па­тись. Після ку­пан­ня Софія Ле­онівна зап­ро­си­ла Нар­ки­са до се­бе на обід, як сво­го гос­тя. Мо­ло­до­му па­ни­чеві ду­же спо­до­ба­лось і се­ло, і чу­до­па місци­на над річкою й кру­гом став­ка, і ве­се­ле то­ва­рист­во: але більше од усього йо­го на­ди­ла мо­ло­да гос­по­ди­ня, Софія Ле­онівна. Він вже дві ночі но­чу­вав в по­ко­ях в от­ця Зіновія. Ма­тушці він вже за­ва­жав, як лю­ди­на, чужісінька для неї, хоч він сли­ве цілісінький день про­бу­вав у школі, де уся ком­панія сли­ве без­пе­рес­та­ну гра­ла в кар­ти і до обіду, і після обіду. Отець Зіновій був ра­дий, що бу­ло з ким і роз­ва­жить се­бе, і по­ба­ла­ка­ти, і поспівать.

    Але че­рез три дні над­вечір з містеч­ка при­вез­ли те­лег­ра­му, кот­рою ар­тис­тич­не бю­ро вик­ли­ка­ло Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча на гаст­ролі в Нижній Нов­го­род та в Ка­зань, бо він за­пи­савсь в це бю­ро, як спілець, і бю­ро вик­ли­ка­ло своїх спільників на гаст­ролі. Фле­гонт Пет­ро­вич не сподівавсь, що йо­го так швид­ко вик­ли­чуть і пош­лють па гаст­ролі. Він вже тро­хи роз­ле­дащів на селі, од­бив­ся од своєї ар­тис­тич­ної ро­бо­ти. Але од­ми­ку­вать од ро­бо­ти дов­ше бу­ло не­ко­рис­но, бо в йо­го гро­шей бу­ло об­маль.

    - Та не дляй­ся-бо, та поспішай на гаст­ролі, то, мо­же, розс­та­раєшся гро­шей; бо гро­шей нам тре­ба, - вмов­ля­ла йо­го Софія Ле­онівна.

    - Одже ж ти прав­ду ка­жеш. Як розс­та­ра­юсь чи­ма­ло гро­шей, то за­раз куп­лю отут будлі-де над Рос­сю здо­ро­ву осе­лю з ха­тою й сад­ком, пе­ре­роб­лю ха­ту на дім, а потім зго­дом, мо­же, при­куп­лю й кла­поть ого­ро­ду або й ле­ва­ду, та тоді вже ма­ти­му свою дер­жа­ву й не ти­ня­ти­мусь влітку по се­лах, по чу­жих ха­тах, - ска­зав Фле­го­ит Пет­ро­вич і за­раз по­чав скла­да­тись та ла­го­диться в да­ле­ку до­ро­гу.

    Коні й най­мит от­ця Зіновія знов зга­яли день. З Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем поїха­ла в місто Софія Ле­онівна, щоб на­ку­пи­ти уся­ких наїдків та пи­ва й ви­на для своїх мо­ло­дих гос­тей. Во­на не ма­ла дум­ки швид­ко пус­тить їх до­до­му, бо обид­ва ве­селі мо­лоді па­ничі роз­ва­жа­ли її в са­мо­тині, а Нар­кис в цій по­етичній глу­шині ще більше спо­до­бав­ся їй, і во­на по­чу­ва­ла, що по­ко­ха­ла йо­го.

    Софія Ле­онівна вер­ну­лась з міста вже пізно, сли­ве ля­го­ма. Во­на ввійшла в шко­лу, і її чо­мусь вра­зи­ла ти­ша й якась по­рож­не­ча в по­ко­ях. Хоч во­на при лю­дях і бадьори­лась, що не боїться не­чис­тої си­ли й не вірить в неї, але во­на ще з сто­лиці при­вез­ла в своїй го­лові не га­разд ви­киш­ка­ну віру в усякі за­бо­бо­ни. Во­на ог­ля­ну­лась навк­ру­ги по тем­них за­кут­ках, і нес­подіва­но їй спа­ли на дум­ку до­мо­ви­ки, що люб­лять товк­тись по пуст­ках та по­рожніх по­ко­ях, їй од­ра­зу ста­ло чо­гось ніби страш­но, не­на­че во­на щох­ви­ли­ни сподіва­лась, що от-от з тем­ної світлиці ви­зир­не щось страш­не, куд­ла­те.

    Софія Ле­онівна роз­дяг­лась і мовч­ки сиділа, роз­див­ля­ючись на по­рожні по­кої, їй уяв­ля­лось, що Фле­гонт Пет­ро­вич от-от вий­де з світлиці й за­го­во­рить з нею, як зви­чай­но бу­ва­ло. Але він не вий­шов. Мерт­ва сільська ти­ша об­гор­та­ла її, бо па­ну­ва­ла в по­ко­ях. Нігде й не ди­ха­ло жи­вим ду­хом. На Софію Ле­онівну най­шов сму­ток. Але під вікна­ми хтось за­ту­потів і рип­нув сінеш­ни­ми две­ри­ма. В по­кої увійшов Лев­ко, - і не­на­че вніс з со­бою жи­ве жи­вот­тя й од­ра­зу роз­пу­див усі стра­хо­ви­ща з іншо­го невідо­мо­го по­таємно­го світу, що ніби по­хо­ва­лись і поп­ри­та­юва­лись десь в тем­них по­ко­ях та в гру­бах. Лев­ко но­чу­вав на ліжку в ве­ли­ко­му по­кої й після ве­чері прий­шов ля­гать спа­ти.

    Другого дня бу­ло не­ве­ли­ке свя­то. Отець Зіновій слу­жив служ­бу бо­жу хто йо­го зна зад­ля ко­го, бо церк­ва в ма­ленькі свят­ки зви­чай­но бу­ває сли­ве по­рож­ня. Після чаю отець Зіновій, на­га­га­кав­шись в церкві, ліг од­по­чи­вать, бо встав на ут­ре­ню, ще як тільки по­ча­ло дніти. Па­ничів бра­ла нудьга на селі після раннього сільсько­го обіду, їм за­ба­жа­лось з нудьги поп­ла­вать чов­ном по став­ку та по річці. Софія Ле­онівна зго­ди­лась про­гу­ляться чов­ном вкупі з па­ни­ча­ми.

Пошук на сайті: