Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2182
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2705
    Недалечко вниз бу­ло вид­но місток. Че­рез місток сно­ви­га­ли раз у раз лю­де, вер­та­лись вже з полів на заріччя з сніпка­ми ма­те­рин­ки, дро­ку та іншо­го помічно­го зілля. За містком на спа­дис­то­му су­горбі зе­леніли бу­ря­ки, аж очі вби­ра­ли в се­бе. По бу­ря­ках скрізь стир­ча­ли ніби роз­ки­дані ви­сокі ло­мо­ваті ко­ноп­ли­ни. Зда­ле­ки зда­ва­лось, не­на­че по зе­ле­но­му ки­лимі бу­ли роз­ки­дані нед­бай­ли­вою ве­ред­ли­вою ру­кою ткалі тем­но-зе­лені взорці. За бу­ря­ка­ми, далі за ме­жею, вгорі на су­горбі біліли че­пур­ненькі ха­ти, а од хат не­на­че бігла на­низ до річки гус­та ва­та­га го­ло­ва­тих жов­тих со­няш­ників.

    - Які гарні оті со­няш­ни­ки! Не­на­че військо в жов­тих шли­ках прос­тує з су­гор­ба до во­ди. Як я дя­кую вам, Софіє Ле­онівно, що ви зап­ро­ва­ди­ли ме­не в ці по­етичні за­ку­точ­ки! - го­во­рив Лев­ко, ле­жа­чи так са­мо ли­цем до­го­ри.

    - Ну й яка ж там по­езія в тих бу­ря­ках та со­няш­ни­ках? Це ваші ви­гад­ки. І де ви зна­хо­ди­те ту по­езію? - аж ди­ву­ва­лась пе­тер­бурзька панія.

    - Ви обоб­ли­че­на сто­лич­на про­за і навіть не маєте й тям­ку про цю сільську по­езію со­няш­ників та ма­ку, - гук­нув Лев­ко.

    - Але годі вже витріщать баньки на ту по­езію, бо вже не­ра­но. Впа­де за­то­го ніч, і во­на зник­не, а ми опізни­мось на чай, - вже го­моніла на па­ничів Софія Ле­онівна, - вста­вай­те ли­шень мерщій! Ану­мо в до­ро­гу!

    Брилі обох па­ничів і дітей ва­ля­лись на траві. Од­на ру­ся­ва, а дру­га чор­ня­ва го­ло­ва не­на­че пірну­ли в зе­ле­не пір'я. Па­ничі роз­ко­шу­ва­ли, обвіяні по­ди­хом вечірньої по­езії тієї чу­до­вої місци­ни, й од­по­чи­ва­ли од вто­ми, їм бу­ло так гар­но, так приємно ка­чаться на пухкій па­хучій та густій, як щит, траві; повітря бу­ло та­ке лег­ке, свіже й вог­ке, що во­ни бу­ли ладні ле­жа­ти й до смер­ку. Спокій, ти­ша, по­езія пиш­но­го ве­чо­ра не­на­че вни­ка­ли в їх ду­шу й ніби про­ми­ку­ва­лись в їх тіло наскрізь.

    Діти нев­том­но все біга­ли по луці, по м'якенькій лу­чаній тра­виці та га­ня­лись за дов­гох­вос­ти­ми плис­ка­ми й ме­те­ли­ка­ми. Хитрі плис­ки, ко­ли­ва­ючи дов­ги­ми хвос­ти­ка­ми, не­на­че драж­ни­лись з ни­ми, то пур­ха­ли, то знов сіда­ли не­да­леч­ко од їх і не­на­че пірна­ли в гус­ту со­ко­ви­ту лу­ча­ну тра­вич­ку.

    Софія Ле­онівна не ду­же-то тя­ми­ла по­езію місци­ни й сли­ве не вва­жа­ла на ту по­етич­ну обс­та­ву річки. Во­на не­са­мохіть за­ди­ви­лась на двох мо­ло­дих па­ничів, котрі поп­рос­тя­га­лись на траві до­го­ри ли­цем. Їй чо­мусь уяв­ля­лось, що один з їх був ге­тевський мо­ло­дий Вер­тер, а дру­гий був йо­го щи­рий друг Альберт; а на са­му се­бе во­на вва­жа­ла, як на Шар­ло­ту. Во­на бист­ро зир­ну­ла на Нар­ки­со­ве ма­то­во-біле ви­со­ке чо­ло з ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми на вис­ках, і не­на­че хтось підка­зав їй, що він її Вер­тер, що він дав­но ко­хає її щи­ро.

    Наркис ди­вивсь на неї вго­ру, ле­жа­чи на траві. Во­на сто­яла над самісінькою кру­чею над во­дою, рівна ста­ном, як мо­ло­да то­по­ля, гар­на й пиш­на, не­на­че бо­ги­ня тієї пиш­ної до­ли­ни вий­шла з гаю вве­чері й ог­ля­да­ла свою зе­ле­ну по­етич­ну дер­жа­ву в час вечірнього хо­лод­ку.

    - Ой час би вже й до­до­му! Побіжім та на­пий­мось з кри­ниці во­ди. Он якась дівчи­на са­ме бе­ре во­ду в кри­ниці, - ска­зав Лев­ко. - Ой гар­но ж тут навк­ру­ги, мов у раю, ще й он­деч­ки гар­на дівчи­на! - І він по­чав стри­бать, ма­хав ру­ка­ми, дриґав но­га­ми, підска­ку­вав і знов ма­хав ру­ка­ми, не­на­че все­ре­дині в йо­го хтось завів ме­ханізм з пру­жин. Діти ре­го­та­лись, див­ля­чись на йо­го. Натх­нен­ня од кра­си з усіх-усюдів не­на­че кор­чи­ло кор­ча­ми йо­го по­чут­ливі тонкі нер­ви. Софія Ле­онівна пильно витріща­ла на йо­го очі з ди­ва.

    - Одже ж до вас не­на­че оце прис­ту­пає! - ска­за­ла во­на, див­ля­чись на йо­го.

    - Ой прис­ту­пає, прис­ту­пає! - аж гу­кав він, дриґаючи но­га­ми й ма­ха­ючи ру­ка­ми, мов вітряк на здо­ро­во­му вітрі.

    - Та годі тобі дуріть! Гля­ди лиш, щоб те­бе ча­сом не вхо­пив дідько од та­ких екс­тазів! - гук­нув Нар­кис. - Ма­буть, ти не­за­ба­ром бу­деш хо­ди­ти на го­лові до­го­ри но­га­ми, як ка­жуть се­ля­ни.

    А Лев­ко все дурів та ви­ти­нав уся­ких пісень на все гор­ло, аж лу­на йшла в гаю.

    Вони мерщій побігли до кри­ниці, ку­ди пря­му­ва­ла од ха­ти стеж­кою дівчи­на з відра­ми, по­хап­цем на­пи­лись по­го­жої хо­лод­ної во­ди, об­ли­ли во­дою га­рячі го­ло­ви й ки­ну­лись до ве­сел.

    - Ну, те­пер за во­дою вже бу­де лег­ше плис­ти, і діло піде спірно, - ска­зав Лев­ко й сіпнув вес­ла­ми на греб­ках.

    Човен на­че побіг по воді пруд­ко та швид­ко. Зак­ру­ти річки ми­на­ли, не­на­че ми­готіли. Сон­це си­па­ло чер­во­ним промінням впо­довж річки. По бе­ре­гах скрізь ма­нячіли ри­бал­ки на сідлах і не­на­че крадько­ма й ниш­ком уди­ли плітку й вер­хо­водів на юш­ку на ве­че­рю. Над­вечір по воді скрізь сли­ве суспіль ски­да­лась дрібна риб­ка ти­хо, без ляс­кан­ня й ше­лес­ту. Про­ти сон­ця в де­яких місцях риб­ка лисніла, не­на­че в во­ду си­па­лись дов­го­васті краплі срібно­го до­щу.

    - Чи ви ба­чи­те? Он дощ нак­ра­пає, - обізвавсь Пет­ру­ша, бо зро­ду не ба­чив, як гус­то ски­дається риб­ка літніми ве­чо­ра­ми.

    Незабаром чо­вен вип­лив на ста­вок, так що всі й не зог­ляділись, як швид­ко за во­дою доп­лив­ли до йо­го. Ввесь ста­вок лиснів срібни­ми крап­ля­ми, не­на­че си­павсь з не­ба срібний крап­лис­тий дощ. Зда­ле­ки вже бу­ло вид­но греб­лю з вер­ба­ми, не­на­че об­си­па­ни­ми зо­ло­тим по­ро­хом.

    На лавці під вер­бою, ко­ло містка над по­то­ка­ми, сиділа Ма­ша по­руч з Су­хо­дольським і, оче­ви­дяч­ки, за­ли­ця­лась до йо­го. Во­на так са­мо гу­ля­ла, як і її па­ни, і навіть за­бу­лась, що вже час нас­тав­лять са­мо­вар.

    - Ген-ген, на греблі я ба­чу Ма­шу з Су­хо­дольським! - ска­зав Нар­кис. - І знай­шла ж собі кра­су­ня з ца­пи­ною борідкою.

    - Невже це во­на бай­ди­ки б'є, а за са­мо­вар і за­бу­ла? - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Ну пост­ри­вай же, ле­да­щи­це! Про­чи­таю тобі доб­ру мо­лит­ву.

    В той час, як Ма­ша сиділа з Су­хо­дольським під вер­бою, най­мит приг­нав на­пу­вать во­ли та коні, на­ба­чив їх і потім роз­ка­зав за це Ївзі й няньці, Ївгу й няньку взя­ли за­вид­ки, що Ма­ша пішла на про­гу­лян­ня, не­на­че справ­деш­ня пан­на, ще й ли­цяється з ми­лим тро­хи не се­ред дня. Тим ча­сом і най­ми­ти, і най­мич­ки вва­жа­ли на неї, як на прос­ту най­мич­ку-дівку, а не як на пан­ну, і ча­сом підніма­ли її на сміх та на жар­ти.

    Човен пе­ре­ли­нув че­рез став в од­ну мить. Один мірош­ник, ввесь білий, не­на­че на­пуд­ре­ний аж до чобіт, вибіг з пит­ля, при­ча­лив чов­на, прив'язав лан­цюж­ком до стовп­чи­ка й замк­нув клю­чем. Па­ничі по­ви­сад­жу­ва­ли дітей з чов­на й ви­ве­ли Софію Ле­онівну попід ру­ки на кру­ту греб­лю.

    Сонце вже низько спус­ти­лось над да­ле­ки­ми вер­ба­ми по­над річкою й ки­да­ло ко­се проміння впо­довж став­ка, на вер­би на греблі, й не­на­че об­си­па­ло річку, став і вер­би зо­ло­тим по­ро­хом. Усе не­бо на захід сон­ця не­на­че то­ну­ло в зо­ло­то­му повітрі. А десь да­ле­ко, вгорі над річкою, сизіли зуб­часті ку­пи осо­корів, об­литі чер­во­ну­ва­тим та фіоле­то­вим сяєвом.

    Наркис Ам­фи­лохійо­вич дов­го ди­вивсь на той по­етич­ний, ніби фан­тас­тич­ний виг­ляд і про­мо­вив:

    - Прощай, ве­се­лий ста­воч­ку! про­щай, зо­ло­тий дню! До­ки жи­вий бу­ду, цього дня й ве­чо­ра не за­бу­ду, -ска­зав Нар­кис з по­етич­ною за­ду­мою й заг­ля­нув в очі Софії Ле­онівні.

    Софія Ле­онівна приміти­ла ту по­етич­ну за­ду­му й сму­ток в йо­го очах, і в неї в серці за­во­ру­ши­лось щось більше й міцніше од прос­то­го спо­чу­ван­ня до співу­чо­го кра­су­ня.

    - На вас повіяла кри­лом по­езія. Але… мені здається, по­ки ми дійде­мо до гос­по­ди, то ва­ша по­езія й ваш сму­ток зник­не, розійдеться, мов оте зо­ло­те ма­ре­во, отой зо­ло­тий по­рох сон­ця над став­ною ти­хою во­дою, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Невже ви ду­маєте, що я та­кий лег­ко­дум­ний та за­буд­ли­вий? - спи­тав у неї Нар­кис.

    - Я цього не ду­маю. Але я знаю доб­ре, що сли­ве всі мо­лоді па­ничі не­дерзкі, змінливі, як оте зо­ло­те ма­ре­во над став­ком та вер­ба­ми. По­ки дійде­мо до­до­му, отой зо­ло­тий пил зник­не й ви­щез­не до ос­танньої по­ро­ши­ни, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Вони вий­шли на горб до церк­ви й поп­ря­му­ва­ли че­рез втер­ту стеж­ку до шко­ли. На ви­гоні по­чув­ся спів півчої. Го­лосні співи ли­лись десь з верб з пса­лом­щи­ко­вої са­ди­би.

    - Цей пса­лом­щик справ­ляє півчу на неділю, надісь, в се­бе вдо­ма, а вікна, ма­буть, по­од­чи­нені. А побіжім та поспіваємо тро­хи пе­ред чаєм. Я вже дав­но співав у хорі, - ска­зав Лев­ко.

    - А справді побіжім. І мені за­ман­дю­ри­лось пок­ри­чать, - обізвавсь Нар­кис.

    І мо­лоді од­но­ду­ми, не­на­че змо­вив­шись, бігцем побігли навп­рос­тець до пса­лом­щи­ка че­рез густі бу­дя­ки, нев­ва­жа­ючи на те, що їм бу­ло колько бігти че­рез бу­дя­ки та ко­люч­ки. Діти побігли за ни­ми навз­догінці.

    - Та не баріться, бо вже за­то­го чай бу­де го­то­вий! - гу­ка­ла до їх Софія Ле­онівна з-за бу­зи­ни та ко­лю­чок.

Пошук на сайті: