Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2187
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2714
    Вона прий­шла до­до­му ще за­вид­на. Ма­ша вже нас­та­ви­ла са­мо­вар. Вже й са­мо­вар за­кипів, а півча все співа­ла й не вга­ва­ла. Пса­лом­щи­ко­ва ха­та сто­яла в опрічно­му дворі тільки че­рез го­род од шко­ли. Співи хо­ру бу­ло чуть, не­на­че хор співав десь над­ворі під вер­ба­ми. Спо­чат­ку співа­ли цер­ков­них пісень, а зго­дом по­ча­ли співать хо­рові ук­раїнські пісні. А са­мо­вар кипів та вже й по­чав гас­нуть. Софія Ле­онівна пос­ла­ла Ма­шу пок­ли­ка­ти їх на чай. Але во­ни на неї не вва­жа­ли та співа­ли до смер­ку і вже смер­ком прий­шли на чай.

    - Чого це ви так дов­го за­га­ялись у пса­лом­щи­ка? - пи­та­ла во­на в па­ничів.

    - Вчили півчу співать ук­раїнські хо­рові пісні. Я й у на­шо­му селі нав­чив півчу співать гур­тові ук­раїнські пісні; і те­пер у нас на селі не тільки па­руб­ки, але й дівча­та доб­ре співа­ють хо­рові пісні, - го­во­рив Лев­ко.

    - Треба бу­де ще кільки раз піти на співку та нав­чить хор ук­раїнських гур­то­вих пісень. Але цей мо­ло­дий пса­лом­щик та­ки не без пе­ресвідченнів і не без національної са­мосвідо­мості, ко­ли вчить півчу співа­ти на­родні пісні. Ма­буть, наб­рав­ся цих пе­ресвідченнів од пе­редніших ту­тешніх вчи­телів, ко­ли стям­ку­вав про цю спра­ву. Хоч, ска­зать по правді, па­руб­ки та дівча­та не здобріють та­кою культу­рою. Бо ця культу­ра ар­тиз­ма, це ж те зо­ло­те ма­ре­во, що вве­чері си­па­лось зо­ло­тим пи­лом на став та на вер­би, - ска­зав Лев­ко.

    - Воно ніби й так, але й це зо­ло­те ма­ре­во культу­ри трош­ки просвітить й оду­хов­нить сільську тем­но­ту та сліпо­ту. Все до­ку­пи, усього пот­рош­ку, то все-та­ки за­га­лом піде більше світа в глу­ши­ну, - до­дав Нар­кис На­зарів.

    Випили чай і по­ве­че­ря­ли на причілку. Ма­ша вже поп­ри­би­ра­ла по­суд з сто­ла. Час бу­ло ля­га­ти спать, а сто­рож Яків не при­хо­див в шко­лу на ніч.

    - Чом це Яко­ва й досі не­ма? - спи­тав Лев­ко в Маші.

    - А хіба ж я знаю, чом йо­го й досі не­ма, - зне­хо­тя од­ка­за­ла Ма­ша не київським жар­го­ном, а чис­тою сільською ук­раїнською мо­вою, бо вже огов­та­лась на селі і з людьми, і з їх мо­вою.

    Левко шви­денько встав і про­мо­вив:

    - А мо­же, він там вже хро­пе під дра­би­ною в сінях? А побіжу та по­див­люсь.

    В кут­ку в сінях під дра­би­ною ле­жа­ла ку­па со­ло­ми та якоїсь по­терті чи мер­ви, а ко­ло неї в ку­точ­ку сто­яв не­ве­лич­ний куль со­ло­ми: то був Яковів мат­рац та по­душ­ка. Постіль бу­ла по­рож­ня, со­ло­ма не розс­те­ле­на на до­лу. Яко­ва не бу­ло.

    - Де це зад­ляв­ся наш обо­ро­нець од уся­кої на­пасті? - про­мо­вив Лев­ко, вер­нув­шись на причілок. - Час би вже й ля­га­ти спать, а він, ма­буть, прий­де пізно, гур­котіти­ме, сту­котіти­ме та й нас по­бу­дить.

    - Може, за­ба­ривсь десь в гос­тях, бо сьогодні ж якесь свя­то, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Та сьогодні та­ке свя­то, що лю­де роб­лять на полі, як у бу­день, - ска­зав Лев­ко, - мо­же, він нес­подіва­но за­пив та за­гу­ляв, бо це ча­сом трап­ляється з ним і в самісінькі жни­ва. Гро­ма­да оби­рає за сто­ро­жа в школі або ста­рез­но­го діда, нез­дат­но­го до ро­бо­ти, або будлі-яко­го каліку­ва­то­го чо­ловіка, або яко­гось ста­ро­го п'янич­ку-мос­ка­ля, бо й са­ма вва­жає на шко­лу, як на якусь не­потріб. Я в цьому доб­ре пе­ресвідчивсь по школі в на­шо­му селі.

    Але, за­га­лом ска­зав­ши, Яків Про­хо­рен­ко не був ле­да­чий чо­ловік. Він був ро­бо­тя­щий, працьови­тий і навіть бо­го­бо­ящий. В неділю й на свят­ках він влітку все бу­ло ля­гає на призьбі на причілку в се­бе вдо­ма або ко­ло шко­ли й чи­тає біблію або житія свя­тих; а як вчив­ся в школі, то співав у хорі на кри­ласі. І, був­ши в най­мах, він ро­бив ро­бо­ту не тільки під за­га­дом, але й без за­га­ду. Тільки вря­ди-го­ди на йо­го ча­сом не­на­че щось на­хо­ди­ло, і він тоді пив нап­ро­па­ли два або три дні поспіль, за­не­ха­яв­ши уся­ку ро­бо­ту навіть в самі жни­ва.

    В во­лосній уп­раві, після облічки ро­ко­вої оп­латі з кож­но­го ха­зяїна, зви­чай­но зна­хо­ди­лось кільки ха­зяїнів, що не зап­ла­ти­ли всіх гро­шей. На Якові Про­хо­рен­кові бу­ло вже чи­ма­ло не­доп­ла­ту за рік. Гро­ма­да об­ра­ла йо­го за сто­ро­жа до шко­ли, і з ро­ко­вої пла­ти за служ­бу, до­ки він сто­ро­жу­вав у школі, одлічу­ва­ла цьому ви­ну­ват­цеві гроші на гро­мадську оп­лать. Че­рез цю ніби во­лос­ну по­ку­ту Яків не ду­же-то й дбав за свою не­доб­рохітню служ­бу при школі і при на­годі або при якійсь наглій оказії зовсім не хо­див но­чу­вать у школі, ки­нув­ши цю си­ро­ту без уся­ко­го дог­ля­ду на од­чай бо­жий. Сто­рож не­на­че зну­щав­ся над нею, як зну­ща­лась і во­лос­на уп­ра­ва.

    На причілку всі сиділи й ба­ла­ка­ли; ду­ма­ли, що сто­рож от-от не­за­ба­ром надійде. На селі зовсім сти­ши­лось. В ха­тах світло зга­са­ло. На столі під вер­бою яс­но світи­ла лам­па й освічу­ва­ла час­токіл і во­ро­та, і да­ле­ко ся­гав ши­ро­кий промінь од світла на ви­гон.

    Коли це од­ра­зу десь да­ле­ченько на ви­гоні по­чу­лась пісня. Співав бас і те­нор якоїсь чу­дер­нацької пісні. Обид­ва го­ло­си бу­ли такі чудні, навіть дикі, не­на­че десь на ви­гоні ви­ли й ска­ву­ча­ли два вов­ки.

    Дикі го­ло­си наб­ли­жа­лись до шко­ли й ста­ли зблизька ще чудніші. Бас сил­ку­вав­ся вто­ру­ва­ти, але не пот­рап­ляв га­разд і гу­пав урив­час­то, не­на­че тов­кач в но­жаній ступі. Те­нор аж ви­щав, аж скиг­лив на ви­со­ких но­тах, ще й пе­ре­ри­вавсь, не­на­че гра­ла поп­со­ва­на ка­те­рин­ка.

    - Ото кон­церт! Ото співи! Та­ких мені не до­во­ди­лось чуть, од­ко­ли жи­вотію на світі, - го­во­рив Лев­ко і аж за­ли­вав­ся од сміху.

    Голоси бу­ло вже чуть не­да­леч­ко, сли­ве за час­то­ко­лом. Всі пос­хоп­лю­ва­лись і побігли до час­то­ко­ла. Світ од лам­пи та од вікна си­пав­ся на внгон ши­ро­кою сму­гою. І з тем­ря­ви не­на­че ви­гулькнув Яків, ви­со­кий, тон­кий та смуг­ля­вий, як во­лох, а з ним попліч плен­тав­ся Панько Дзю­ба­ний, йо­го близький сусід і при­ятель.

    «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся», - ви­гу­ку­вав ри­пу­чим ба­сом Яків на ввесь ви­гон.

    «Ой, Гри­цю, до те­лят! - в Гри­ця ніженьки бо­лять; ой, Гри­цю, до Ма­русі! - За­раз, за­раз при­бе­ру­ся», - ви­щав Панько ви­со­ким те­но­ром, і в йо­го рвуч­кий п'яний го­лос все рвав­ся та пе­ре­ти­навсь, не­на­че в роз­би­тої ка­те­рин­ки; а Яків все гу­пав, не­на­че гам­се­лив та луп­цю­вав довб­нею в здо­ро­ве ба­ри­ло.

    - Та це ж наш сто­рож, наш обо­ро­нець од злодіїв так зав­зя­ту­що ви­гу­кує ба­сом, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Якове! а чом ти не йдеш у шко­лу спать? - гук­нув з-за час­то­ко­ла Нар­кис На­зарів.

    - Нема ча­су! Не йду, бо ніко­ли. Пост­ри­вай­те тро­хи. От піду на ча­сок до­до­му та за­раз і вер­нусь.

    - А хто ж оце нас сте­рег­ти­ме в школі, до­ки ти вер­неш­ся? - спи­тав всмішки Лев­ко.

    - А хіба ж вас хто пок­ра­де вночі, чи що? Ку­ди ж пак, які бо­язкі! Мені ніко­ли. Нігде не діне­тесь, до­ки я прий­ду, - об­зи­вавсь Яків хрип­ким та сип­ким го­ло­сом і за­раз за­тяг: «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся».

    - Який свя­тий та бо­жий! А в неділю ле­жить на призьбі та все чи­тає біблію сли­ве цілісінький день, - ска­за­ла Ма­ша, сто­ячи на по­розі.

    - А як тве­ре­зий, то та­кий несміли­вий, та­ке м'яло, та­ка ха­му­ла, що й в очі не ди­виться, як з ким з нас го­во­ре. Ка­за­ла мені ма­туш­ка, що він як іде до ба­тюш­ки або до діди­ча по яко­мусь ділу, то бе­ре в ки­ше­ню пля­шеч­ку горілки та ковт­не ча­рок зо дві за бра­мою, а тоді вже йде в при­хо­жу й го­во­ре сміливіше, ди­виться прос­то в очі й го­во­ре за якесь своє діло, навіть жар­тує. А по­ки не вип'є, то в йо­го на­си­лу язик в роті по­вер­тається.

    Паничі по­ча­ли пе­ред­раж­ню­вать Яко­ва та Панька: «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся», - за­тяг Лев­ко, не­на­че зас­киг­лив, і, вхо­пив­ши під ру­ку Нар­ки­са, за­ма­хав ру­кою.

    Наркис за­гу­пав і заск­рипів дос­то­ту так хи­мер­но, як гу­пав та не­на­че скрипів го­ло­сом Яків. Лев­ко ви­щав рвуч­ким тснор­цем. І во­ни, поб­рав­шись попід ру­ки, по­тяг­лись вздовж час­то­ко­ла, ма­ха­ли ру­ка­ми, ви­ха­ли но­га­ми, не­на­че знавісніли. А Пет­ру­ша, як та мав­па, по­тяг­ся слідком за ни­ми й за­ма­хав ру­ка­ми, зад­риґав но­же­ня­та­ми й за­няв­кав, як кіт.

    - Ой, по­киньте оті ваші ми­ки­тянські гаст­ролі, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна й ра­зом з тим ре­го­та­лась на всю осе­лю.

    А па­ничі вер­та­лись на­зад попід час­то­ко­лом та все ви­ти­на­ли спів дос­то­ту так, як Панько та Яків, не­на­че гра­ли ролі на сцені. Пет­ру­ша кру­тив­ся й ве­ре­щав, не­на­че чор­те­ня. Ма­ша сто­яла ко­ло призьби і вти­ра­ла ру­ка­вом сльози од ска­же­но­го ре­го­ту.

    Левко й Нар­кис зостріли Яко­ва, як він смер­ком прий­шов но­чу­вать в шко­лу на дру­гий день.

    - А чом же ти, Яко­ве, не співаєш сьогодні так гар­но, як співав учо­ра вкупі з Паньком? - спи­тав Яко­ва Лев­ко.

    Яків осміхнув­ся й пох­ню­пивсь та все ди­вив­ся в зем­лю. Йо­му бу­ло со­ром ди­виться па­ни­чам в очі. Він за­со­ро­мив­ся так, як со­ром­ляться малі діти або ду­же мо­лоді дівча­та, котрі за­ту­ля­ють вид ру­ка­вом й од­вер­та­ють го­ло­ву набік од со­ро­му. Яків якось ніби скор­чив­ся, змор­щивсь, по­туп­цяв на од­но­му місці й ти­хою хо­дою пішов в темні сіни до сво­го бар­ло­га під дра­би­ною.

    

VII

    

Пошук на сайті: