Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2182
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2705
    Софію Ле­онівну бра­ла не­терп­ляч­ка. Без Нар­ки­са їй став світ не­ми­лий, а шко­ла бу­ла про­тив­на. Лис­ти од ми­ло­го роз­ва­жа­ли її в са­мо­тині й во­ру­ши­ли мрії. Во­на чи­та­ла лис­ти од йо­го й не­на­че роз­мов­ля­ла з ним, ба­чи­ла уяв­ки йо­го пишні очі й чер­воні ус­та. Во­на пос­ла­ла Ма­шу на ку­ток, щоб най­нять в будлі-яко­го за­мож­но­го чо­ловіка коні, але Ма­ша тільки дур­но хо­ди­ла по кут­ку: усі коні й во­ли, і лю­де бу­ли в полі на ро­боті. Дру­го­го дня ще світом во­на збу­ди­ла Яко­ва й поп­ро­си­ла, щоб він пішов пішки на пош­ту, одніс лист на пош­ту й заб­рав лис­ти до неї.

    - Потривайте ж, пані, я піду до­до­му та пе­редніше по­мо­люсь бо­гу та поснідаю, та ски­ну оцього крам­но­го жу­па­на й надіну прос­ту, са­мо­роб­ну сви­ту, бо, мо­же, до­ве­деться в до­розі й за­но­чу­вать… Та дай­те мені зав­дат­ку хоч півкар­бо­ван­ця, бо мені тре­ба де­що ку­пить на торж­ку.

    - Нащо ж тобі но­чу­вать, ко­ли до містеч­ка всього де­сять чи два­над­цять верс­тов? А як я дам тобі зав­да­ток, то знаю вже, де ти но­чу­ва­ти­меш та, мо­же, й співа­ти­меш по ву­ли­цях: «Ой ти Гриць, я - Ма­ру­ся». Йди за­раз та поспішай­сь, бо як за­но­чуєш по до­розі в селі в шин­ку, то ма­ти­меш не кар­бо­ван­ця, а тільки півкар­бо­ван­ця, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й мах­ну­ла ру­кою на до­ро­гу. Во­на заздріва­ла вже впе­ред, де-то за­но­чує Яків в до­розі.

    Яків хап­ком поснідав і пішов. Над­вечір він вер­нув­ся й приніс лис­та од Нар­ки­са. Нар­кис пи­сав про свою га­ря­чу лю­бов до неї, пи­сав, що не мо­же жи­ти на світі, не ба­чив­ши її щод­ня, що­го­ди­ни, а на кінці лис­та по­дав звістку, що на­ду­мав­ся з кілько­ма то­ва­ри­ша­ми пе­рей­ти в пе­тер­бурзький універ­си­тет і виїде з Києва в Пе­тер­бург на дру­гу пре­чис­ту. Він про­сив і бла­гав її, щоб во­на одп­ро­си­лась в Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча в Пе­тер­бург ніби до своєї ма­тері, виїха­ла з до­му і жда­ла йо­го в гос­ти­ниці «Лев», що не­да­леч­ко од вок­за­лу; він заїде за нею в гос­ти­ни­цю, і во­ни вдвох поїдуть в Пе­тер­бург, де й жи­ти­муть вкупі в Зна­менській гос­ти­ниці.

    Така звістка не­на­че колька шпиг­ну­ла її в сер­це. В неї бу­ла дум­ка ко­хаться з Нар­ки­сом у Києві по­таєнці, так щоб чо­ловік її цього не зап­римітив і навіть не до­га­давсь, бо во­на не вва­жа­ла на своє ко­хан­ня й на зра­ду чо­ловіка, як на якусь про­ви­ну або на зло­чи­нок.

    «Кохання й ли­цян­ня це ж зви­чай­на річ у круж­ку ар­тистів і ар­тис­ток. Поїду з ним в Пе­тер­бург і жи­ти­му, до­ки про­хо­ло­не моє сер­це й згас­не по­чу­ван­ня. Підду­рю Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, ска­жу, що поїду в Пе­тер­бург на який­сь час до ма­тері та одвідаю рідню й пе­редніших при­ятельок та знай­омих; по­жи­ву там який­сь час, бо за­ну­ди­лась у Києві, на провінції», - по­ду­ма­ла Софія Ле­онівна й на­ва­жи­лась їхать в Пе­тер­бург з Нар­ки­сом в приз­на­че­ний день.

    Через тиж­день отець Зіновій, впо­рав­шись з ро­бо­тою, пішов до Софії Ле­онівни й ска­зав, що коні й по­го­нич те­пер вольніші од ро­бо­ти і він да­ва­ти­ме для неї коні, ко­ли їй тре­ба бу­де.

    - Спасибі вам, але ви опізни­лись… Ко­ней мені те­пер не потрібно; якось об­хо­ди­ла­ся без ко­ней, то й обійдусь і далі, - ска­за­ла во­на злим го­ло­сом і сиділа мовч­ки на­суп­ле­на, навіть не ди­ви­лась на от­ця Зіновія, ще й пісеньку за­му­ги­ка­ла. На про­щанні во­на ткну­ла ру­ку от­цеві Зіновієві, навіть не підвівшись з стільця.

    - І Софія Ле­онівна та­ка ж пе­ще­на сто­лич­на панія, як і Нар­кис. Розп­рин­ди­лась і го­во­рить не хо­че зо мною, - го­во­рив отець Зіновій до жінки, вер­нув­шись до­до­му, - ці ар­тист­ки й ар­тис­ти звик­ли, щоб з ни­ми усі панька­лись та цяцька­лись. Отам у Києві роз­пес­ти­ли їх ба­гаті при­хильни­ки до співів, да­ють для їх розкішні обіди, да­ють на сцені ба­гаті по­да­рун­ки, справ­ля­ють бен­ке­ти, не­на­че за­побіга­ють в їх лас­ки, мов у ве­ли­ких особ, і не тільки в їх, але і в їх жінок або чо­ловіків. Так і знать, що й Софія Ле­онівна вже спе­ще­на та­ким панькан­ням, як і всі ар­тис­ти. От і ве­ре­дує та ви­га­дує якісь прим­хи са­ме в жни­ва, ко­ли в ха­зяїнів аж чуб мок­рий од кло­по­ту, тя­га­ни­ни й кру­та­ни­ни.

    - «Кричить Ганд­зя, ре­пе­тує; ніхто її не ря­тує», - ска­за­ла Ольга Павлівна сло­ва­ми пісні, - я не люб­лю по­ту­рать прим­хам. А Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу ти та­ки на­пи­ши або хоч на­тяк­ни йо­му про Нар­ки­са, щоб він за все до­га­давсь та при­пи­нив оту пе­ще­ну сто­лич­ну панію.

    - Якось ніяко­во мені вми­ку­ваться в це діло, хоч би це сто­су­ва­лось до рідно­го бра­та. Мо­же, то в їх та­ка по­ве­денція в то­му ар­тис­тич­но­му то­ва­ристві, яка бу­ває в ве­ли­ко­му панстві, що ар­тист їде ку­дись в один бік на гаст­ролі, а йо­го жінка їде в дру­гий бік так са­мо на свої гаст­ролі. Бог з ни­ми. Не­хай роб­лять, як собі схо­тять. Та й ти не ми­кай­ся в їх сімйові спра­ви, щоб ча­сом не вий­шло між ни­ми свар­ки та зма­ган­ня. Во­ни, бач, лю­де іншої верст­ви, ма­ють інші зви­чаї: шо нам неч­ля, те, мо­же, в їх зви­чай­на річ, - ска­зав отець Зіновій.

    Тим ча­сом між слу­га­ми так са­мо по­ча­лась ко­лот­не­ча, як і між дво­ма сім'ями ро­дичів. Ївга дов­генько за­но­си­ла в шко­лу для Маші бут­ви­ну на зак­риш­ку та кар­топ­лю, але їй зго­дом це на­до­ку­чи­ло. Вже й во­да зовсім зсяк­ла на ле­ваді, вже й гряд­ки на ле­ваді прот­рях­ли і за­ту­жавіли, вже й но­ва гич­ка на­рос­ла, а Ївга все за­но­си­ла що­ве­чо­ра в шко­лу бут­ви­ну й кар­топ­лю. Врешті ці за­но­си­ни їй ос­то­гид­ли, і во­на зу­мис­не не за­нес­ла в шко­лу бут­ви­ни й кар­топлі. Ма­ша жда­ла до смер­ку, а Ївга не при­хо­ди­ла з ко­ши­ком. Во­на по­жалілась Софії Ле­онівні на Ївгу.

    - То біжи мерщій на го­род та нар­ви бут­ви­ни й на­ко­пай кар­топлі на завт­ра на обід, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Як же я рва­ти­му бут­ви­ну по­лап­ки, ко­ли вже ста­ло по­ночі? Не­хай нам «хох­луші» но­сять, як і пе­редніше но­си­ли, - ог­ри­за­ла­ся Ма­ша.

    Яків са­ме тоді приніс обе­ре­мок свіжої со­ло­ми для се­бе на постіль і за­раз роз­ка­зав за це Ївзі й най­ми­там.

    - Ото, чор­то­ва твар, яка пиш­на! - го­моніла Ївга на Ма­шу за ве­че­рею. - Не­хай же ота київська ко­за-де­ре­за са­ма хо­де по бут­ви­ну, бо я їй не най­мич­ка. Ото як розібра­лась на селі ота чор­то­ва су­пос­тать, оте міське ле­да­що, - го­во­ри­ла Ївга до Яко­ва.

    Софія Ле­онівна за­раз-та­ки, не га­ячись, на­пи­са­ла до от­пя Зіновія за­пис­ку й жалілась, що Ївга ду­же ве­ли­ко­ро­зум­на, не за­нес­ла вве­чері в шко­лу з го­ро­ду бут­ви­ни, ще й Ма­шу лає та потріпує, док­ла­дає усякі прізви­ща. Отець Зіновій теж одіслав од­пис­ку, що най­мич­кам ча­сом ніко­ли за­но­сить у шко­лу бут­ви­ну, бо інко­ли в їх бу­ває так ба­га­то ро­бо­ти, що і вго­ру ніко­ли гля­нуть.

    На дру­гий день вве­чері Софія Ле­онівна пішла до от­ця Зіновія на чай. За чаєм ма­туш­ка по­ча­ла всто­ювать за Ївгу, щоб не об­важ­ню­ва­ли її в ро­боті, і про­си­ла, щоб Ма­ша са­ма хо­ди­ла на го­род по зак­риш­ку, бо в жни­ва дівча­там і без то­го так ба­гацько ро­бо­ти, що во­ни на­си­лу змо­жуть уви­нуться. Опріч то­го, Ма­ша щод­ня бра­ла в шко­лу дру­гу па­ру відер, щоб на­но­сить для се­бе во­ди з кри­ниці, і бу­ла по­вин­на за­раз од­по­сить відра до ма­туш­ки. Але, по­ла­яв­шись з Ївгою й нянькою, во­на зу­мис­не не од­но­си­ла відер Ївзі. Най­мич­ки сли­ве що­ве­чо­ра му­си­ли бігать до шко­ли й бра­ти по­зи­чені відра, тим­ча­сом як Ма­ша тільки по­ход­жа­ла ко­ло шко­ли та глу­зу­ва­ла з «хох­луш».

    - Загадати най­мич­кам я мо­жу, а при­си­лу­вать їх до цього діла не мо­жу, бо ви самі доб­ре знаєте, що з си­лу­ва­ної ро­бо­ти поспіху не бу­де, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    І Ольга Павлівна про­си­ла, щоб Ма­ша що­ве­чо­ра са­ма при­но­си­ла відра, бо са­ме вве­чері потрібна дру­га па­ра відер, щоб но­сить во­ду з кри­ниці й по­ли­ва­ти в шап­ли­ках обмішку з по­ло­ви, дерті та вся­ких там одвійок та од'ємин для корів.

    - Я не вми­ку­юсь в якісь там спра­ви най­ми­чок та най­митів. За це во­ни самі по­винні дба­ти і зна­ти. Я й не зна­ла за ті відра, - за­бур­ча­ла Софія Ле­онівна з до­са­дою в го­лосі і за­раз по­ча­ла сту­котіть пальця­ми по столі і, по своїй чудній звичці, за­му­ги­ка­ла якусь пісеньку без слів, шо в неї бу­ло прик­ме­тою злос­ту­ван­ня й гніву.

    Матушка зо­би­ди­лась і за­мовк­ла. Во­на ба­чи­ла, що ця сто­лич­на панія прос­то-та­ки нех­тує нею, не­на­че сільською мо­ло­ди­цею, пе­ред кот­рою мож­на ви­яв­лять свій гнів та до­са­ду на вся­кий спосіб, навіть не ду­же делікат­ний і зви­чай­ний. Софія Ле­онівна мов­ча­ла й чо­гось ди­ви­лась в ку­ток на об­ра­зи, од­вер­нув­ши ли­це, а зго­дом ус­та­ла і поп­ро­ща­лясь нез­ви­чай­но гор­до­ви­то, не­делікат­но. Кмітли­ва ма­туш­ка все це прикміти­ла й мовч­ки по­да­ла їй ру­ку на про­щанні. З от­цем Зіковієм во­на й не поп­ро­ща­лась.

    - Ой, ко­ли б оця про­ява швид­ше їха­ла до Києва. Їй в усьому в нас до­го­да, а во­на розп­рин­ди­лась та на­ду­лась, як індик, не­на­че я чимсь скрив­ди­ла її, -го­во­ри­ла Ольга Павлівна до чо­ловіка.

    - Викишкали з го­ри­ща в школі од­но­го си­ча, а на­томість в самій школі зос­та­лась пе­тер­бурзька со­ва, ще нас­тир­ливіша од си­ча че­рез свої ве­ре­ди та прим­хи. Не­ма їй в нас ніякої не­до­го­ди, а во­на хо­че, щоб усі слу­жи­ли їй та панька­лись з нею, - обізвавсь отець Зіновій з кабіне­ту.

    Саме тоді нянька веш­та­лась у по­ко­ях і чу­ла всю ту роз­мо­ву. За ве­че­рею в пе­карні во­на все до­чис­та роз­ка­за­ла слу­гам.

    - Ну, пот­ри­вай же, Ма­шо! На­чу­вай­ся те­пер! Ми вструг­не­мо цій київській по­то­рочі шту­ку. Са­ма тільки по­хо­деньки справ­ляє та з своїм Су­хо­лольським хо­де на про­гу­лян­ня, а ми по­винні ще й ус­лу­го­ву­вать їй, - обізвавсь один най­мит.

    - Ще й нас прод­раж­ни­ла яки­мись «хох­лу­ша­ми», ота міська ле­ге­за, - до­да­ла Ївга.

Пошук на сайті: