Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2188
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2715
    - Ой, ко­ли б ти са­ма по­бу­ва­ла там та по­ба­чи­ла на свої очі! Ти б тоді са­ма пе­ресвідчи­лась, що то­му прав­да, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич, - здійметься ніби ціле пле­со вго­ру, і в од­ну мить од­на кач­ка - ляп з не­ба в во­ду! то знов дру­га кач­ка - свись в осо­ку або в оче­рет! А со­ба­ка за­раз пуць у во­ду! А далі…

    - Заразом аж в три кач­ки влу­чав? - спи­тав з ди­ва отець Зіновій.

    - Атож! Це бу­ває, та ще й час­тенько, - чва­нив­ся Фле­гонт Пет­ро­вич, - он там, ген-ген, аж ко­ло то­го дальшо­го се­ла, ба­чиш, мріє в імлі зе­ле­на сму­га! Отам ка­чок! Я ча­сом за­ра­зом стріляв та­меч­ки по три кач­ки.

    Софія Ле­онівна шу­ка­ла тієї сму­ги і вти­ри­ла очі вда­леч, не­на­че во­на хотіла вглядіти ті три кач­ки, що ко­лись заст­ре­лив її чо­ловік, влуч­ний та мет­кий стрілець. Але во­на нічо­го не вгляділа. За ши­ро­кою ни­зи­ною мріло в вер­бах да­ле­ке се­ло, не­на­че по­то­па­ло в зе­ле­но­му морі; і тільки дзвіни­ця та ба­ня на церкві ви­ри­на­ли з тієї гу­ща­ви­ни. А за тим се­лом знов на зак­руті річки лисніли лу­ки та мок­рачі, а за ни­ми в сизій да­лечі на гор­бах бов­ваніла дідицька клу­ня в Ма­зе­пин­цях, в давній маєтності гетьма­на Іва­на Ма­зе­пи, і стриміли ряд­ки то­поль кру­гом то­ку, не­на­че на­ти­кані ту­рецькі міна­ре­ти навк­ру­ги ве­ли­чез­но­го при­сад­ку­ва­то­го східно­го хра­му. А побіч тих горбів знов десь ви­ти­ка­лась з верб ви­со­ка дзвіни­ця й лисніла про­ти сон­ця хрес­том, не­на­че хтось ки­нув блис­ку­чу зіроч­ку на си­зе вер­ховіття верб і во­на за­че­пи­лась і ми­готіла, аж в очі різа­ла. Уся зе­ле­на ни­зи­на бу­ла за­ли­та ти­хим вечірнім чер­во­ну­ва­тим промінням. Яким спо­коєм по­ди­ха­ло з тієї ши­ро­кої зе­ле­ної ни­зи­ни! Яким теп­лом та доб­ром повіва­ла та зе­ле­на місци­на з лу­ка­ми та га­ями! По­ду­мав би, що в цій пре­хо­рошій мирній та тихій країні ніко­ли не крап­ну­ла й крап­ля людської крові. А тим ча­сом скільки там бу­ло її про­ли­то! Скільки тру­пу ук­ри­ва­ло ті ок­са­ми­тові зе­лені лу­ки та сіно­жаті в цьому осе­ред­ку Ук­раїни!

    Через тин най­мич­ка гук­ну­ла, що вже за­кипів са­мо­вар. Уся ком­панія ру­ши­ла з шко­ли до гос­по­ди і, пе­релізши че­рез пе­ре­лаз, дов­гим ря­доч­ком по­тяг­ла­ся че­рез бо­роз­ну по кар­топлі та про­ди­ра­лась стеж­кою крізь ви­со­ку стеб­лис­ту міша­ни­цю, що ся­га­ла попід пах­ви. Усі вер­та­лись в ве­селій, радісній нап­раві. Діти по­ши­лись в міша­ни­цю, не­на­че пірну­ли, і бігли, аж виб­ри­ку­ва­ли. В по­ко­ях усі вікна бу­ли по­од­чи­нені. На по­дов­жас­то­му столі в сто­ловій па­ру­вав са­мо­вар.

    - Де це ділась моя со­ба­ка? Мо­же, по­вер­ну­ла на­зад до­до­му до Києва? - зга­дав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Во­на ж не бігла за на­ми до шко­ли?

    Він од­чи­нив двері в спо­чи­вальню. На па­ра­довім ліжку гос­по­дині ви­вер­нув­ся се­тер, утк­нув­ши го­ло­ву в по­душ­ки, і спав, зап­лю­щив­ши очі, аж ла­пи прос­тяг.

    - Он де він! Пев­но, на­то­мив ніженьки в до­розі, як біг за по­воз­кою, а те­пер од­по­чи­ває. Ізнемігся бідо­ра­ха та здо­ро­жив­ся. Спить, аж хро­пе! - ска­зав отець Зіновіи.

    - Пішов! - крик­нув Фле­гонт Пет­ро­вич на се­те­ра й штовх­нув йо­го в бік.

    Сетер по­тяг­ся на м'яко­му ліжку, позіхнув і для­во зліз до­до­лу, не­на­че зас­па­на ди­ти­на. На по­душ­ках чорніла пля­ма од йо­го го­ло­ви. На ук­ри­валі бу­ло знать за­ма­за­не й за­пас­куд­же­не пи­лом місце. Ользі Павлівні цей вчи­нок ви­пе­ще­но­го пансько­го пса оче­ви­дяч­ки не при­пав до впо­до­би. Во­на на­су­пи­лась.

    - Видно, що спаніла со­ба­ка! Лю­бе спа­ти не в со­ломі або в хми­зу, а на м'якеньких по­душ­ках, - по­жар­ту­вав отець Зіновій.

    - Ото Фле­гонт Пет­ро­вич так зу­чив йо­го: лізе та й лізе сліпцем на по­душ­ки й за­ма­зує мені постіль, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Одже ж не пішов до на­ших со­бак у двір, бо міський: пев­но, не хо­че єднаться та вес­ти ком­панію з сільськи­ми бар­бо­са­ми, - жар­ту­вав отець Зіновіи. - Не дур­но ж при­ка­зу­ють: «сільське ди­тят­ко, а міське те­лят­ко - то все од­но», що­до роз­вит­ку го­ло­ви.

    - Я люб­лю со­бак, бо люб­лю вло­ви, а моя Со­ня на­томість лю­бе котів. Завж­ди в неї два ко­тя­ки ле­жать на столі за обідом і з жа­до­бою пант­ру­ють на пе­че­ню, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    Матушка за­си­па­ла чай і поп­ро­си­ла усіх сіда­ти за дов­гий стіл. Усіхдітей по­са­до­ви­ли ря­доч­ком. Софія Ле­онівна сіла ко­ло сво­го Пет­руш­ки, щоб на­поїти йо­го чаєм і на­го­ду­вать. За чаєм пішла ве­се­ла роз­мо­ва. І гос­тям бу­ло приємно, і гос­по­дарі бу­ли оче­ви­дяч­ки раді гос­тям. Ма­туш­ка, на­ли­ва­ючи та по­да­ючи чай, роз­пи­ту­ва­ла в Софії Ле­онівнн, де співав брат, в яких містах їм до­во­ди­лось про­бу­вать взим­ку; і Софія Ле­онівна оповіда­ла за все, го­во­ри­ла ро­зум­но й ціка­во, навіть вря­ди-го­ди жар­ту­ва­ла.

    «Приємна й ве­се­ла лю­ди­на оця моя ятрівка, і знать не гор­до­ви­та, по­во­диться з усіма над­то прос­то, не гне кир­пи пе­ред на­ми, се­лю­ка­ми: лю­ди­на привітна, ве­се­ленька й просвіче­на. Од­же й мені бу­де приємно поб­ра­таться та поєдна­тись з нею й про­вес­ти літо в приємно­му сусідстві. Бу­де з ким роз­ва­жить се­бе роз­мо­вою в час жнив'яно­го кло­по­ту», - ду­ма­ла ма­туш­ка, пек­лю­ючись, щоб до­го­дить і гос­тям, і навіть їх най­мичці Маші, щоб бу­ла до­го­да навіть і їх се­те­рові.

    - Ваша Ма­ша, пев­но, звик­ла, як міська лю­ди­на, пи­ти чай, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Вранці во­на п'є чай на снідан­ня, а вве­чері ні, - од­повіла Софія Ле­онівна.

    - Ось я нал­лю ста­кан чаю та по­дам їй в при­хо­жу.

    - Нащо ко­ло неї так панькаться! Во­на дов­го опи­на­лась, не згод­жу­ва­лась їхать на се­ло. Навіть дов­го спе­ре­ча­лась, до­ки зго­ди­лась. Не­хай, як ми нап'ємо­ся чаю, тоді, про ме­не, напійте й її чаєм в при­хожій, а я за­га­даю їй по­ми­ти й поп­ри­би­рать з сто­ла по­суд, - ска­за­ла Софія Ле­оніона.

    Столова аж гу­ла од ве­се­лої роз­мо­ви та ди­тя­чо­го ще­бе­ту. Гор­нич­на Мот­ря стов­би­чи­ла в две­рях, розг­ля­да­ючи гос­тей, і слу­ха­ла та кміти­ла з ціка­вості за всім, не­на­че то наїха­ли якісь ви­сокі осо­би або князі. Навіть ку­хо­вар­ка Ївга, вже до­ход­жа­ла дівка, не втерпіла: вско­чи­ла в по­кої й зир­ну­ла на гос­тей за сто­лом, ще й трош­ки пос­то­яла та пос­лу­ха­ла їх роз­мо­ву.

    Але нап­рикінці чаю ма­ленькі за­водіяки по­ча­ли пус­ту­ва­ти й за­во­диться. Один ки­нув в жар­ти на Пет­руш­ку шма­точ­ком па­ля­ниці; Пет­руш­ка пож­бу­рив на йо­го ло­жеч­кою; йо­го сусіда, ма­ленький Ан­тось, нес­подіва­но лус­нув Пет­ру­шу по го­лові. Діти за­ве­ли­ся й по­ча­ли га­ла­су­ва­ти, так що до­ве­лось роз­бо­ро­нять їх. Усі підня­ли регіт, навіть гор­нич­на й Ма­ша ре­го­та­ли­ся в две­рях. Ця ма­ленька ди­тя­ча при­го­да оче­ви­дяч­ки ба­ви­ла всіх. Після чаю усі по­си­па­лись з-за сто­ла в світли­цю. Ма­туш­ка од­чи­ни­ла фор­теп'ян. Фле­гонт Пет­ро­вич по­чав співа­ти. Отець Зіновій прис­тав до йо­го в ду­еті з «За­по­рож­ця за Ду­наєм». До­ки поспіла ве­че­ря, во­ни все співа­ли, не­на­че не мог­ли наспіваться. Обидві панії спо­чат­ку за­люб­ки слу­ха­ли їх співи та гарні гучні го­ло­си. Але зго­дом ці нев­га­ва­ючі ра­зу­разні співи ос­то­гид­ли їм. Во­ни повс­та­ва­ли й пішли на про­гу­лян­ня в са­док. Діти по­си­па­лись за ни­ми, мов ове­ча­та на ви­пас, і ки­ну­лись біга­ти і нав­за­во­ди, і ско­ком, і рис­тю, і нав­ви­пе­ред­ки по дов­гих доріжках вздовж і впо­пе­рек сад­ка, до­ки Мот­ря не пок­ли­ка­ла їх усіх ве­че­рять. Ар­тис­ти ще дов­го співа­ли вся­ких ук­раїнських пісень та ро­мансів, які во­ни ко­лись виспіву­ва­ли, був­ши в семінарії. Співа­ли, до­ки пох­рип­ли, і врешті за­мовк­ли. Од тих співів їм аж їсти схотілось.

    Флегонт Пет­ро­вич ще змал­ку лю­бив співи, як люб­лять їх сільські хлопці та дівча­та, що ладні виспіву­вать та роїть пісень з ран­ку й до ве­чо­ра. Він скінчив на­уки в Київській семінарії й за­раз по­дав­ся до Пе­тер­бур­га до кон­сер­ва­торії до­бу­вать собі та­ла­ну. По­етич­ний на вда­чу, він усе ма­рив за да­лекі південні теплі краї: йо­му сни­лись і при­вид­жу­ва­лись уяв­ки пальми та маг­нолії десь на бе­ре­гах синього мо­ря. Але якась не­пе­ре­мож­на си­ла тяг­ла йо­го на сум­ну північ, де мож­на бу­ло нав­читься співать в кон­сер­ва­торії й вий­ти на ар­тис­та. Батько йо­го ди­яко­ну­вав поб­ли­зу, за Рос­сю в Канівщнні, і не пус­кав йо­го їха­ти в та­ку да­леч. Ма­ти пла­ка­ла й не згод­жу­ва­лась, щоб він ішов в світи на од­чай бо­жий, ку­ди він їхав ніби нав­ман­ня та на­осліп, не зна­ючи на­пев­но, чи вий­де щось пу­тя­ще з йо­го на­уки. Але він на­ва­живсь їхать, намігся і та­ки пос­та­вив на своєму. Брат йо­го, вис­та­рав­шись на свя­ще­ни­ка й оже­нив­шись ба­га­тенько, став йо­му до по­мочі, по­си­лав йо­му вря­ди-го­ди гроші на про­жи­ток, до­ки він до­був собі че­рез свою пад­ко­витість до на­уки чи­ма­лу сти­пендію од кон­сер­ва­торії й вис­та­равсь на ар­тис­та.

    Вже смер­ком, як над­ворі по­ночіло, ма­туш­ка зап­ро­си­ла гос­тей на ве­че­рю. Після ве­чері, як най­мич­ки по­ра­лись в гор­ни­цях та при­би­ра­ли з сто­ла, Ївга всту­пи­ла в по­кої й спи­та­ла в ма­туш­ки, чи кли­кать Ма­шу на ве­че­рю в пе­кар­ню.

    - Як ти упо­ра­лась ко­ло печі, то сідай­те ве­че­рять та й Ма­шу клич­те, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Пошук на сайті: