Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2188
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2715
    Тільки що во­ни увійшли з то­ку на подвір'я, в од­чи­нені во­ро­та в'їхав му­жицький кінський віз. Сусіда Грицько ньокав на коні. На прос­то­му возі, на со­ломі, сидів біля­вий пан. Ко­ло йо­го сидів ма­ленький хлоп­чик, схо­жий на йо­го, а в но­гах стриміла здо­ро­ва влов­ча кла­по­ву­ха со­ба­ка з здо­ро­ви­ми каш­та­но­ви­ми ву­ха­ми. А ко­ло со­ба­ки сто­яли чи­малі кар­ти­ни, при­ту­лені збо­ку, за­ви­нуті в прос­ти­ряд­ло. Ко­ло па­на збо­ку ле­жа­ла віолон­чель, так са­мо за­ви­ну­та в па­ру­си­но­вий мішок.

    - Що це та­ке до нас їде? Чи який­сь по­до­рожній чех-му­зи­ка з бан­ду­рою, чи що? - ска­зав отець Зіновій.

    - От і доб­ре! Ма­ти­ме­мо обід з му­зи­ка­ми, - обізвав­ся ар­тист. - Це який­сь му­зи­ка, пев­но, сур­га­ниться в Київ, ма­буть, в літній са­до­вий ор­кестр.

    - Але що ж то в йо­го за плис­ко­ва­та ко­роб­ка стоїть, при­ту­ле­на до по­луд­раб­ка? - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Мабуть, якісь цим­ба­ли або жінчи­на ар­фа. Пев­но, і йо­го жінка трун­ди­кає на цим­ба­лах в ор­кестрі. А мо­же, - ска­зав отець Зіновій - і не встиг скінчить, бо всі впізна­ли, хто приїхав.

    - Чи це ти, Льоню! - гук­ну­ла до йо­го зда­ле­ки ма­туш­ка.

    - А хіба ж ти ме­не не впізна­ла? Це ж я приїхав на гаст­ролі в ваші Ми­ки­тя­ни і до те­бе, сест­ро, в гості, і до шко­ли на да­чу до ар­тис­та, - гук­нув з во­за Ле­онід Се­ме­но­вич Ла­годзінський ни­зо­вим хрип­ким ба­сом.

    - Ти нап­нув відло­гою го­ло­ву так, що тільки тво­го но­са вид­но, а я те­бе й не впізна­ла зда­ле­ки, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Го-го-го! Здо­рові бу­ли, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! Де це ви доп'яли та­ку фа­ра­оно­ву колісни­цю? - гук­нув ве­се­ло отець Зіновій.

    - В містеч­ку. За­те ж фа­ра­оно­ва колісни­ця не до­ро­га. Мож­на нею хоч со­рок рік ка­тать по сте­пах аравійських слідком за Мой­сеєм. Не до­ро­го кош­ту­ва­ло б і со­ро­калітнє ти­нян­ня по пус­тині, - го­во­рив по­ва­гом Ле­онід Се­ме­но­вич. став­ши на ввесь ви­со­кий зріст на возі в ши­ро­ко­му до­рожньому па­ру­си­но­во­му пальті з гост­рим узи­рем відло­ги на го­лові, не­на­че він нап­нув на го­ло­ву во­ро­чок для си­ра. Він в цьому уб­ранні ски­дав­ся на ченців XI віку, яких ма­лю­ють на об­ра­зах.

    - Що ж то в вас ко­ло ко­зел? Чи гус­ла, чи цим­ба­ли? - спи­тав отець Зіновій, охо­чий до жартів.

    - Та то ж я привіз тобі, Олю, дві кар­ти­ни. Ад­же ж ти ко­лись про­си­ла ме­не на­ма­лю­вать тобі дві кар­ти­ни, - обізвав­ся гість по­ва­гом.

    - Aгa! Пам'ятаю. Спа­сибі. Та оце такі здо­рові кар­ти­ни на­ма­лю­вав для ме­не?

    - Атож! Щоб бу­ло що при­най­мні чеп­лять на стіни. Я не люб­лю ма­лю­вать дріб'язку.

    Гість зліз по­волі з ви­со­ко­го во­за й плиг­нув до­до­лу, дер­жа­чись за на­люш­ник та кінчик стя­ге­ла в по­луд­раб­ку. Він зсу­нув відло­гу й по­чав щільно та міцно цілу­ваться пе­редніше од усіх з сест­рою, а далі з усіма.

    - Чи це ти, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, ще не на дачі в се­бе? не в школі? - спи­тав гість.

    - Та там та­кий сморід, що аж у носі кру­те, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й теж цмок­ну­ла йо­го в що­ку.

    - А я оце ду­мав по­буть тро­хи в Олі, тро­хи в вас на дачі, до­ки бу­день, а в су­бо­ту чкур­нуть до батька, бо я одп­ро­сив­ся на два тижні до рідні, - го­во­рив гість.

    - То й по­бу­деш і в нас на дачі. Ми, надісь, завт­ра й пе­ре­бе­ре­мось, як шко­ла тро­хи вис­мер­диться, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і зняв хлоп­чи­ка з во­за, поцілу­вав і пос­та­вив долі.

    Собака плиг­ну­ла з во­за са­ма. Отець Зіновій взяв у ру­ки віолон­чель та кар­ти­ни, і всі гур­том пішли в по­кої. З по­коїв вис­ко­чив ар­тистів се­тер і на­че з ди­ва витріщив очі на при­ве­зе­ну со­ба­ку: де ти, мов, взя­лась та­ка гар­на та пиш­на в оцій глу­шині?

    Прихожа за­шуміла од на­тов­пу. Гос­по­ди­ня бу­ла ра­да бра­то­во­му приїзду, бо брат був ве­се­лий, роз­ва­жав її в сільській глу­шині, ще й привіз чу­до­ву прик­ра­су на стіни. Увійшли в по­кої, тро­хи по­ба­ла­ка­ли й по­жар­ту­ва­ли. Гос­по­ди­ня за­раз зап­ро­си­ла усіх в сто­ло­ву на обід, бо зна­ла, що брат здо­ро­живсь і, пев­но, в йо­го й ріски в роті не бу­ло од раннього ран­ку. Во­на зна­ла, що цей ар­тист був, як пти­ця не­бес­на, що він ніко­ли не бе­ре з со­бою по­жив­ку в до­ро­гу; зна­ла, що в йо­го зайві гроші не­на­че му­ля­ли йо­му в ки­шені. І справді, щоб збу­тись цього кло­по­ту, він завж­ди нак­ли­кав до се­бе в гості півчих з уря­довців, пив з ни­ми в то­ва­ристві чай, ста­вив їм мо­го­ричі й гай­ну­вав зайві гроші до реш­ти. Ар­тист лю­бив ве­се­ле то­ва­рист­во, лю­бив до глу­пої ночі сидіть з гістьми, ви­пи­ва­ти по чарці й щось те­ре­ве­нить або ко­гось прис­тав­лять та пе­ред­раж­ню­ва­ти. Він тро­хи ски­нувсь на ста­росвітську лю­ди­ну.

    Леонід Се­ме­но­вич встав і поп­рос­ту­вав до сто­ло­вої. Ви­со­кий на зріст, рівний ста­ном, з чи­ма­ли­ми тем­но-сіри­ми очи­ма, з ку­де­лею ру­со­го цуп­ко­го, як дріт, во­лос­ся на го­лові, що спа­да­ло хви­ля­ми аж на плечі, він черк­нув­ся об одвірок ни­зеньких две­рей тією дро­тя­ною ку­де­лею і за­раз вти­рив очі в гра­фин з горілоч­кою. Отець Зіновій знав за йо­го смак і по­час­ту­вав здо­ро­вецькою чар­кою. Дру­гу чар­ку пат­ла­тий ар­тист на­лив вже сам і вки­нув її в рот, ще й збляклі повні гу­би навіщось всмок­тав у рот.

    - Олю, сер­це, чи не­ма пак у те­бе свіжо­го са­ла, та ще й по­че­ре­ви­ни, щоб за­ку­сить? Люб­лю са­ло, як ци­ган. Не­ма смачнішо­го заїдку після горілки, як са­ло.

    - Є, є! Де вже пак, щоб на селі не бу­ло са­ла. Вже що-що, а са­ло є. Ад­же ж я тобі ко­лись сла­ла в Пе­тер­бург по пошті шмат­ки свіжої по­че­ре­ви­ни, - ска­за­ла Ольга Павлівна, і пішла до ша­фи, та й пос­та­ви­ла на стіл по­лу­ми­сок з чет­вер­ти­на­ми свіжо­го са­ла.

    - От і спа­сибі тобі! Чу­до­ве са­ло! От по­ку­шай, Фле­гон­те! Пам'ятаєш, як ми бу­ло при­не­се­мо з пош­ти оцю за­по­розьку харч та ра­ди са­ла за­раз смик­не­мо по чарці та й за­ку­сюємо? Без са­ла я б про­пав в Пе­тер­бурзі, - го­во­рив з по­ва­гом ни­зо­вим ба­сом Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Флегонт Пет­ро­вич не осміхнувсь, а якось роз­тяг свої ро­жеві пов­ненькі ус­та, гарні, як у пан­ни, і собі прос­тяг ру­ку до са­ла.

    Леонід Се­ме­но­вич не був зро­ду ду­же прос­тий, та в сто­лиці труд­но бу­ло й спрос­титься. Але він лю­бив уда­вать з се­бе лю­ди­ну прос­ту, навіть ста­росвітську, лю­бив уда­вать давнього за­по­рож­ця або по­важ­но­го се­ля­ни­на і завсігди го­во­рив ук­раїнською мо­вою. Але ча­сом в цій прос­тоті тро­хи пе­ре­бор­щу­вав. Уся­ких са­ло­но­вих це­ре­моній та панькан­ня він не лю­бив і вва­жав на їх, як на панські ви­гад­ки та вит­ре­беньки. За­га­лом ска­зать, він не­на­че прис­тав­ляв­ся прос­тою лю­ди­ною, не­на­че грав роль се­ля­ни­на пов­сяк­час і в се­бе вдо­ма, і в гос­тях. Він мав ве­ли­кий по­тяг до співів та мальовницт­ва, по­ки­нув на­уку всемінарії вже в ви­що­му класі, поїхав в Пе­тер­бург і за­пи­савсь у кон­сер­ва­торію. В вольні дні він хо­див в мальовни­чу шко­лу, що при Ака­демії ху­до­жеств, і пот­ро­ху вчивсь ма­лю­вать. Ще змал­ку він не лю­бив кни­жок, але за­те сли­ве цілі довгі дні влітку сидів за мольбер­том, змальову­вав ске­листі бе­ре­ги по Росі та чу­дові по­етичні за­ку­точ­ки з надз­ви­чай­ною для хлоп­ця тер­пе­ливістю. Був­ши в кон­сер­ва­торії, він виб­рав собі віолон­чель, бо в кон­сер­ва­торії, окрім співів, кож­ний сту­дент по­ви­нен ще пот­ро­ху вчиться гра­ти на будлі-яко­му інстру­менті. Ле­онід Се­ме­но­вич виб­рав собі віолон­чель, як інстру­мент не­за­вальний, щоб мож­на бу­ло брать з со­бою на се­ло, приїжджа­ючи в Канівщи­ну до батька на ва­кації.

    Але на йо­го без­та­лан­ня, після ви­хо­ду з кон­сер­ва­торії в йо­го зба­вив­ся го­лос: став тро­хи хрип­кий та сип­кий. В оперні солісти він вже не го­дивсь і спо­чат­ку му­сив ста­ти за хо­рис­та. Пла­та бу­ла ма­ла, а ро­бо­ти й тя­га­ни­ни бу­ло ба­гацько. Він на­пи­тав собі місце ре­ген­та та вчи­те­ля співу в од­но­му місті під Моск­вою, але не­за­ба­ром пос­ва­рив­ся з со­бор­ним про­то­по­пом і з ди­рек­то­ром, пе­рей­шов у дру­ге місто, а далі в третє. Йо­го скрізь зна­ли як не­по­мир­ли­во­го та упер­то­го чо­ловіка, а на­чальство не лю­би­ло йо­го за те, що він ос­ту­пав­ся за ма­лих півчих, кот­рих по­га­но хар­чу­ва­ли со­борні еко­но­ми. Че­рез це він скрізь за­во­див­ся й гриз­ся з про­то­по­па­ми. Він ко­рив­ся гімназіальним ди­рек­то­рам до­ти, до­ки во­ни по­во­ди­лись з ним, як з рівнею. Але як тільки на­чальни­ки по­во­ди­лись з ним, як з за­леж­ним од їх слу­гою, він за­во­див­ся з ни­ми, сва­ривсь і за­раз за­би­рав свої ма­нат­ки та й тікав на інше місце.

    В той час він слу­жив за ре­ген­та в Києві в архієрей­сько­му хорі і в двох гімназіях за вчи­те­ля співу. В ос­танній рік йо­го вчен­ня в кон­сер­ва­торії Фле­гонт Пет­ро­вич при­був до Пе­тер­бур­га й за­пи­сав­ся в кон­сер­ва­торію. Зем­ля­ки поєдна­лись, поб­ра­та­лись на чужій чу­жині й ста­ли ве­ли­ки­ми при­яте­ля­ми, а зго­дом во­ни ста­ли ще й сва­та­ми.

    - Одже ти, Льоню, нічо­го не пи­сав нам за свою жінку. Чи вер­ну­лась пак во­на з Пе­тер­бур­га, чи й досі там бай­ди­кує? - спи­та­ла ма­туш­ка в бра­та.

    - Ще б пак пи­сав за та­ку Ме­ле­герію Сул­танівну! Чи вар­то ж за неї пи­са­ти? Дав їй опрічний паш­порт, та й не­хай собі ти­няється по сто­ли­цях, ко­ли пішла в світи. Цур їй, пек їй!

    - Невже ти та­ки на­ва­живсь розійтись з нею? - спи­та­ла сест­ра з спо­чу­ван­ням до бра­то­во­го го­ря.

Пошук на сайті: