Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1431
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1626
    "Прекрасный Ерус­лан Ла­за­ре­вич"… Ду­же вче­на рiч. (Встає й заг­ля­дає в кiм­на­ту, в пе­кар­ню й каш­ляє. Ти­хо.) Е! Щось тут та є! Чи­тає та чи­тає, й сло­ва не про­мо­вить до ме­не! Чи не знає во­на, що я оце гу­ляв у Гор­пи­ни та й ду­рив ста­ру вiдьму, нi­би я хо­чу сва­та­ти Олен­ку? Але хто ж оце при­нiс сю­ди звiст­ку? Не са­ма ж Гор­пи­на або со­ро­ка на хвос­тi! (го­лос­но.) Євфро­си­но Си­до­ров­но! Чи не сер­ди­тесь ви чо­го на ме­не? Чи не оби­див я вас чим, був­ши у вас в гос­тях?

    Є в ф р о с и н а схоп­люється й хо­дить по ха­тi.

    Г о с т р о х в о с т и й встає, па­дає на ка­на­пу й за­ту­ляє очi ру­ка­ми.

    Є в ф р о с и н а. Хим­ко! Хим­ко! Йди сю­ди та на­ку­ри в ха­тi па­хо­ща­ми, бо так i тхне на всю ха­ту гни­ли­ми кис­ли­ця­ми, не­на­че тiт­ка Гор­пи­на тiльки що вий­шла з ха­ти. Пхе! Пхе!

    Г о с т р о х в о с т и й. (встає й хо­дить слiд­ком за Євфро­си­ною). Вам щось на­го­во­ри­ли на ме­не, прос­то та­ки наб­ре­ха­ли на ме­не. Прав­да, Євфро­си­но Си­до­ров­но? Кля­ну­ся вам, бо­жу­ся; не вiр­те то­му: все те брех­ня.

    Є в ф р о с и н а. Ра­да б не вi­ри­ти, та тре­ба вi­ри­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ви за­го­во­ри­ли до ме­не! Який я щас­ли­вий, що по­чув ваш срiб­ний го­ло­со­чок, Євфро­си­но Си­до­ров­но! За од­но лас­ка­ве сло­во дя­кую вам. (Кла­няється.)

    Є в ф р о с и н а. Не дя­куй­те, бо не­ма за вi­що. Ме­нi не ду­же пот­рiб­но ва­шої дя­ки. Обiй­де­мось.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я б од­дав по­ло­ви­ну сво­го вi­ку, щоб тiльки зна­ти, за що ви ка­раєте ме­не так тяж­ко! (Сi­дає на стiльцi й за­ту­ляє очi до­ло­ня­ми.)

    Є в ф р о с и н а. Отак. Вип­лач­тесь на пох­мiл­ля. В Олен­ки пи­ли, а до ме­не прий­шли пох­ме­ля­тись.

    Г о с т р о х в о с т и й. Хто вам наб­ре­хав, що я пив у Гор­пи­ни Кор­нiївни?

    Є в ф р о с и н а. Ме­нi нiх­то не бре­хав, ми з та­кiвських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю ха­ту; зов­сiм так, як од моєї тiт­ки Гор­пи­ни. (Одма­хується хус­точ­кою.) Хим­ко! Хим­ко! Да­вай сю­ди ку­ре­ва.

    

ВИХIД 11

    

    Т i с а м i й Х и м к а.

    Х и м к а (дме в пок­риш­ку). Оце схо­тi­ло­ся вам то­го ку­ре­ва! Ка­хи! Ка­хи! Та­ке доб­ре, аж у гор­лi ду­шить! (Ти­хо.) Це все прим­хи! Хо­четься їй цього ку­ре­ва, не­на­че ве­ли­ка па­нi! (Го­лос­но.)Чи го­дi, чи ще?

    Є в ф р о с и н а. Ку­ри ще, по­ки не ви­ку­риш зло­го ду­ха.

    Х и м к а. Та вже так на­ка­ди­ла, що всi чор­ти пов­тi­ка­ли б з ха­ти, як­би тiльки бу­ли, не про­ти но­чi зга­ду­ючи.

    Є в ф р о с и н а. Ко­ли не всiх ви­ку­ри­ла, то ви­ку­риш, мо­же, хоч од­но­го. Пхе! Пхе! На­си­лу пе­ре­мог­ло тiт­чин дух.

    Х и м к а ви­хо­дить.

    

ВИХIД 12

    

    Є в ф р о с и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Є в ф р о с и н а. Чи доб­ре ж вам там гу­ля­лось, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу? Ма­буть, бу­ло що їсти, пи­ти й по ко­лiн­ця в вiв­сi бро­ди­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ат, му­сив зай­ти, ко­ли ста­ра за­тяг­ла. По­си­дiв тро­хи, по­ба­ла­кав… Та хi­ба ж ви не знаєте, яке там ба­ла­кан­ня. Мi­щан­ки по­пи­лись, по­ча­ли спi­ва­ти, по­тiм по­ча­ли пла­ка­ти, по­тiм по­ча­ли ла­ятись. На­си­лу-си­лу втiк та оце прий­шов до вас, щоб од­вес­ти тро­хи ду­шу.

    Є в ф р о с и н а. Сю­ди б то при­нес­ли свою ду­шу… А мо­же, ви по­ки­ну­ли свою ду­шу в тiт­ки?

    Г о с т р о х в о с т и й. Ви жар­туєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но. Їй-бо­гу, жар­туєте. Я своєї ду­шi не по­ки­ну буд­лi-де. Хi­ба по­ки­нув би її там, де бу­де ва­ша ду­ша, Євфро­си­но Си­до­ров­но, там - i бiльше нiг­де.

    Є в ф р о с и н а. Чи гар­но приб­ра­ла­ся Олен­ка на той бал? Ма­буть, на­дi­ла шов­ко­ву сук­ню, уб­ра­ла­ся в зо­ло­то та в срiб­ло, на­тяг­ла кри­но­лiн ота­ке­лецький (по­ка­зує), роз­пус­ти­ла ко­афю­ру на го­ло­вi, як го­ру. Ото шко­да, що ме­нi не до­ве­лось по­ди­ви­тись на Олен­чин убiр.

    Г о с т р о х в о с т и й. Що це ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Хi­ба ж ви не знаєте Олен­ки! Їй-бо­гу, жар­туєте! Хе-хе-хе!

    Є в ф р о с и н а (з злiс­тю). Але прав­да, що во­на гар­на? Яке в неї бi­ле лич­ко, не­на­че хто об­си­пав бо­рош­ном. Якi в неї блис­ку­чi ве­ли­кi очi. А бро­ви! Чи прав­да моя, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу?

    Г о с т р о х в о с т и й (важ­ко зiт­хає. Ти­хо). Ой прав­да, прав­да! Де вже не прав­да! Ой очi, очi! А щiч­ки! (Го­лос­но.) Як ви гост­ро жар­туєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но. Але Олен­ка зов­сiм не та­ка, як ви ма­люєте; то ваш язик та­кий гар­ний, що з-пiд нього ви­хо­дить якось все гар­но. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! (Встає й наб­ли­жається до неї.) Як пос­лу­хаю ва­шої роз­мо­ви, то аж поз­до­ров­шаю.

    Є в ф р о с и н а. Од­на­че слу­ха­ли цi­лий день, аж сiр­тук i жи­лет­ку ски­ну­ли з се­бе… Хим­ко! Ку­ре­ва! Аж ка­те­рин­ку на ра­до­щах му­си­ли най­ня­ти, аж пiв­вiд­ра си­ву­хи му­си­ли ку­пи­ти. Хим­ко! Ку­ре­ва! Ха-ха-ха!

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Чи не бi­со­вi п'янi мi­щан­ки! Пев­но, вже кот­рась за­бi­га­ла сю­ди i все до­чис­та розб­ре­ха­ла. (Го­лос­но.) Цьому всьому неп­рав­да! Вам хтось наб­ре­хав, щоб нас пос­ва­ри­ти, щоб нас роз­вес­ти. Я вам до­ка­жу, що я тут нi в чо­му не ви­нен…

    Є в ф р о с и н а. Ку­ди ж пак! До­ка­жу, що нi в чо­му не ви­нен! Ха-ха-ха! Хим­ко! Да­вай ку­ре­ва!

    Г о с т р о х в о с т и й. Не вiр­те!

    Є в ф р о с и н а. Вi­рю!

    Г о с т р о х в о с т и й. Ба не вiр­те!

    Є в ф р о с и н а. Ба вi­рю! Бо як ви бу­ли в нас, то го­во­ри­ли до ме­не об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, а очи­ма пог­ля­да­ли ско­са на Олен­ку. Я все пос­те­рег­ла. Я пос­те­рег­ла, що не­ма прав­ди на ва­шо­му язи­цi. (Бi­гає по ха­тi.)

    Г о с т р о х в о с т и й. (слiд­ком за нею). Ба не пос­те­рег­ли, бо я на Олен­ку не ди­вив­ся ско­са. Я на вас ди­вив­ся й хо­чу ди­ви­тись, i бiльш нi на ко­го.

    Є в ф р о с и н а. Я серд­жусь на вас! Я па­лаю ог­нем! Ой га­ря­че ме­нi, ой душ­но ме­нi! Во­ди! Во­ди!

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­же мiй! Бо­дай по­кор­чи­ло язи­ки тим прок­ля­тим бре­ху­хам, що наб­ре­ха­ли на ме­не та розт­ри­во­жи­ли вас. (Бе­ре пляш­ку з во­дою, на­ли­ває во­ди.),

    Є в ф р о с и н а. Не дам над со­бою кеп­ку­ва­ти. Ви ду­маєте, що ме­нi тре­ба вас, що в ме­не в па­ни­чах не­дос­та­ча? Та я вий­ду на га­нок та тiльки свис­ну, то наз­бi­гається їх пов­нi­сiнький двiр. Євфро­си­на Си­до­ров­на не на те вчи­лась в пан­сiй­онi, щоб да­ти во­ди­ти се­бе за нiс. Ой душ­но ме­нi! Ой го­рю, ой па­лаю! (Бi­гає по ха­тi.)

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч вбi­га­ють в ха­ту.

    

ВИХIД 13

    

    Є в ф р о с и н а й Г о с т р о х в о с т и й,

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Євфро­си­но! Що це з то­бою? Чо­го то­бi душ­но?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Що тут за га­лас? Хто тут на­ро­бив га­ла­су?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що тут та­ке дiється, що аж до кри­ку до­хо­дить? Що з то­бою, Євфро­си­но? Чо­го це ти та­ка чер­во­на? Чо­го це ти так страш­но роз­го­рi­ла­ся?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та­ка чер­во­на, як жар. Бо­ро­ни бо­же чо­го! Що це з ва­ми, Євфро­си­но Си­до­ров­но?

    Є в ф р о с и н а. Чо­го вам тре­ба? Що вам до то­го, чо­го я роз­чер­во­нi­лась? Дай­те ме­нi по­кiй!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Де вже, дай­те по­кiй. Лю­ди мо­ло­дi. Бо­ро­ни бо­же чо­го: до на­пас­тi не­да­ле­ко.

    Є в ф р о с и н а. Ви, та­ту, йшли б бо­сi в кiм­на­ту спо­чи­ва­ти; на­що вам зна­ти, чо­го я роз­го­рi­лась? Ви нас не ро­зу­мiєте, то й не пи­тай­те.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. То й не пи­та­ти­му, а то швид­ко ста­рий ста­ну.

    Є в ф р о с и н а. Йшли б, ма­мо, в пе­кар­ню!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Хо­дiм, ста­ра! Це, бач, у них не по-на­шо­му: не так, як ко­лись у нас бу­ло; пам'ятаєш? Це в них по-мод­но­му, по-те­пе­рiшньому. (По­зi­хає.) От як свiт мi­няється, та й мо­да мi­няється. (Ви­хо­дить до кiм­на­ти. Є в д о к i я К о р н i ї в н а ви­хо­дить в пе­кар­ню.)

    

ВИХIД 14

    

    Є в ф р о с и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й. Зас­по­кой­тесь, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Про­шу вас, бла­гаю, зас­по­кой­тесь! (Ти­хо.) Оце бi­да! Ще як роз­сер­диться та про­же­не ме­не з ха­ти, то про­ща­вай­те мої на­дiї на Ряб­ко­ве срiб­ло-зо­ло­то! Ох! А тут Волько та Бер­ко прис­та­ють з век­се­ля­ми за дов­ги. (Го­лос­но). Сядьте та по­го­во­ри­мо ти­хенько та лю­бенько.

    Є в ф р о с и н а. Про ме­не… го­во­рiть що хо­че­те, бо я вто­ми­лась. (Сi­дає на ка­на­пi.)

    Г о с т р о х в о с т и й. Чи вже ж ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но, ду­маєте, що я й справ­дi люб­лю Олен­ку? Чи мож­на ж ме­нi, Сви­ри­до­вi Йва­но­ви­чу, лю­би­ти мi­ща­ноч­ку, що з ко­ши­ком га­няє по го­ро­ду та кри­чить: "Сю­ди яб­лу­чок, сю­ди со­лод­ких". Пхе! Цього нi­ко­ли, нi­ко­ли не мо­же бу­ти.

    Є в ф р о с и н а. Ме­нi здається, що не мо­же.

    Г о с т р о х в о с т и й. А чи прав­да ж то­му, щоб я та­ку дiв­чи­ну взяв со­бi за жiн­ку? Чи та­кої ме­нi тре­ба жiн­ки! Я зна­юсь з не­аби­яки­ми людьми. В ме­не бу­ва­ють вче­нi лю­ди, в ме­не бу­ва­ють усi мит­ро­по­ли­чi ба­си.

    Є в ф р о с и н а. I справ­дi!

    Г о с т р о х в о с т и й. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли бре­шу; до ме­не хо­дить в гос­тi сам Та­рас, се­мi­нарський со­лiст. Ча­сом до пiв­но­чi гу­ляємо та спi­ваємо. Ну, ска­жiть же, чи мож­на ж ме­нi ма­ти та­ку жiн­ку, як Олен­ка? Чи во­на ж до­теп­на по­го­во­ри­ти з уче­ни­ми людьми, прий­ня­ти їх? Ме­нi тре­ба та­кої жiн­ки, як ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

    З две­рей кiм­на­ти виг­ля­дає го­ло­ва Ряб­ко­ва, з две­рей пе­кар­нi ви­со­вується го­ло­ва Євдо­кiї Кор­нiївни, а з-за неї виг­ля­дає Хим­ка, сп'явшись навш­пиньки.

Пошук на сайті: