Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1431
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1626
    Г о р п и н а. Хим­ко! По­ди­вись ти на ме­не, чи гар­но ме­нi в цих стрiч­ках?

    Х и м к а. Ав­жеж гар­но. (Ти­хо.) Гос­по­ди прос­ти, як та по­то­ро­ча. (г о л о сно.) Вже, гос­по­ди, що не ви­га­да­ють оця тiт­ка, то все пiв­то­ра людсько­го. (Смiється.) Не­ма ча­су ди­ви­тись.

    Г о р п и н а. I цур йо­му! Наг­рi­ши­ла пов­нi­сiньку ха­ту, хоч за­раз iди до по­па та й спо­вi­дай­ся.

    Х и м к а ви­хо­дить.

    

ВИХIД 9

    

    Т i с а м i без Хим­ки.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Вам би, сест­ро, i справ­дi тре­ба щод­ня спо­вi­да­тись.

    Є в ф р о с и н а. Дай­те ли­шень сю­ди чi­пок, бо в вас ру­ки в гни­лих яб­лу­ках, щоб ча­сом не по­ма­за­ли.

    Г о р п и н а. В гни­лих яб­лу­ках… Цi­лу­ва­ли мої ру­ки кра­щi ус­та, нiж тi, що ва­шi руч­ки бу­дуть цi­лу­ва­ти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ме­ле, ме­ле, ше­ре­тує! (Прис­пi­вує.)

    Є в ф р о с и н а. Ой гос­по­ди, яка кум­па­нiя! (Ти­хо.) Що, як вiн на­вер­неться в ха­ту та по­ба­чить оцю всю ку­ме­дiю?

    Г о р п и н а. Вже яка є кум­па­нiя, та­ка й бу­де. Ви вже нас не пе­рев­чи­те. Пi­дiть ли­шень, не­бо­го, в пе­кар­ню та по­ди­вiться, чи не за­ки­пiв са­мо­вар, та на­пiй­те тiт­ку чаєм.

    Є в ф р о с и н а. Ав­жеж, i з мiс­ця не ру­шу. За­ход­жусь оце бi­га­ти до пе­кар­нi!

    Г о р п и н а. А я, був­ши ва­шою ма­тiр'ю, пос­ла­ла б вас до пе­кар­нi, щоб ви ха­ля­вою са­мо­вар роз­ду­ва­ли.

    Є в ф р о с и н а. Пхе! Пхе! Ви, тiт­ко, чортз­на-що вер­зе­те. Вчiть уже свою Олен­ку, а я й без вас до­во­лi вчи­лась.

    Г о р п и н а. Знаємо ва­шу на­уку! Вчи­лись три не­дi­лi, а наб­ра­лись у ма­да­ми хва­на­бе­рiї на трид­цять доб­рих ро­кiв. Про­щай­те! (Ви­хо­дить.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Гур-гур-гур! Бе­ри, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, шап­ку та тi­кай до церк­ви. Ой, хо­четься нюх­ну­ти тiєї аме­ри­канської та­ба­ки! Ко­ли б зас­та­ти хоч на шап­коб­ран­ня, щоб дяк не втiк з церк­ви. (Ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 10

    

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i Є в ф р о с и н а

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. От­же ж ти, сер­це, роз­сер­ди­ла тiт­ку; ще й не прий­де до нас в гос­тi.

    Є в ф р о с и н а. Ко­ли ж тiт­ка вже геть-то прос­тий чо­ло­вiк.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та го­дi, го­дi, не сердься! (Йде i сi­дає ко­ло Євфро­си­ни.)

    Є в ф р о с и н а. Дай­те, ма­мо, ме­нi спо­кiй! (Одхи­ляє го­ло­ву.) Ще поп­суєте ме­нi на го­ло­вi ко­афю­ру. (Осту­пається.) Сьогод­ня за­бi­жать до ме­не в гос­тi мої при­ятельки. Ви б, ма­мо, по­бiг­ли в пе­кар­ню та на­го­ту­ва­ли, чо­го там тре­ба.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та йду, йду! Чо­го ти сер­диш­ся! (Ви­хо­дить до пе­кар­нi.)

    

ВИХIД 11

    

    Є в ф р о с и н а, Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а.

    Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а (вхо­дять в ха­ту). Доб­ри­ве­чiр, Євфро­си­но! Чи жи­ва, чи здо­ро­ва?

    Є в ф р о с и н а (пле­ще в до­ло­нi). От i ба­риш­нi йдуть! Доб­ро­го здо­ров'ячка! На­си­лу вас дiж­да­лась. (Цi­лується з усi­ма.) Бу­де оце з ким хоч по­го­во­ри­ти. Ще доб­ре, що тiт­ку оце з ха­ти ви­пер­ла. Прий­шла, нак­ри­ча­ла пов­ну ха­ту, зас­мер­дi­ла гни­ли­ми яб­лу­ка­ми свiт­ли­цю, ще й ви­ла­яла ме­не на В с i. бо­ки.

    Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а. Ха-ха-ха!

    Н а с т я. Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що в ме­не та­ких тi­ток не­ма.

    О л ь г а. В ме­не та­ких тi­ток не­ма, але за­те моя ма­ти зоВ с i.м та­ка, як твоя тiт­ка Г о р п и н а.

    Н а с т я. Чо­го це ти, Євфро­си­но, так уб­ра­лась, як на Ве­лик­день? Пев­но, ко­гось ждеш у гос­тi? Га? Ска­жи-бо, ска­жи! Приз­най­ся.

    Є в ф р о с и н а. Мо­же, жду, а мо­же, й нi. Там-то ме­нi ве­ли­кiй кло­пiт. Хто схо­че, прий­де, а хто не схо­че, то, про ме­не, як схо­че.

    О л ь г а. Це в те­бе, Євфро­си­но, но­ве плат­тя, та ще й шов­ко­ве.

    

ВИХIД 12

    

    Т i с а м i та Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (з по­ро­га). Ав­жеж шов­ко­ве, та ще й до­ро­ге: по три кар­бо­ван­цi пла­ти­ла за ар­шин. (Вхо­дить.) Здо­ро­вi бу­ли! (Цi­лується зо всi­ма.) А ва­шi ма­те­рi жи­вi, здо­ро­вi?

    Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а. Жи­вi й здо­ро­вi i вам кла­ня­ються. А вас як бог ми­лує?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та во­ло­чу­ся до кот­ро­го ча­су. Це ми спра­ви­ли Євфро­си­нi од­но шов­ко­ве плат­тя, а оце ду­маємо ще й дру­ге спра­ви­ти, бо…

    Є в ф р о с и н а. Го­дi вже, ма­мо, хва­ли­тись. Вже й знай­шли, чим хва­ли­тись; не­на­че справ­дi яке ди­во шов­ко­ве плат­тя.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та ще оце ми ку­пи­ли Євфро­си­нi но­вi зо­ло­тi се­реж­ки та зо­ло­тi… як-бо їх… каб­луч­ки на ру­ки… їй-бо­гу, за­бу­ла. Ось по­ка­жи-бо, Євфро­си­но! Там та­кi, так i ся­ють на всю ха­ту.

    Є в ф р о с и н а (сер­ди­то). Ет, ви­га­да­ли! Знай­шли, чим хва­ли­тись.

    Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а. Ой, по­ка­жи! По­ка­жи-бо, Євфро­си­но, не­хай ми по­ди­ви­мось. По­ка­жи, сер­це!

    Є в ф р о с и н а. Не­хай пе­ре­го­дя. Ме­не не ду­же кор­тить: я звик­ла до то­го. Iдiть, ма­мо, в пе­кар­ню та зго­туй­те нам за­кус­ку.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Пi­ду, пi­ду! За всi го­ло­ви. (Ви­хо­дить.) ви­хiд 13

    Є в ф р о с и н а, Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а.

    Н а с т я (ла­пає пальця­ми Євфро­си­ни­не плат­тя). Яке ж гар­не твоє плат­тя! Ото як­би со­бi та­ке спра­ви­ти. Та яке ши­ро­ке та доб­ря­ще! А як ше­лес­тить! А пе­рей­ди, Євфро­си­но, че­рез ха­ту.

    Є в ф р о с и н а гор­до пе­ре­хо­дить че­рез ха­ту i зу­мис­не ше­лес­тить хвос­том.

    В а р в а р а. Ой, як же ше­лес­тить! Ше­лесь-ше­лесь! Не­на­че лис­тя на вiт­рi. А який хвiст! Здається, увесь ше­лест на хвос­тi.

    

ВИХIД 14

    

    Т i с а м i й О л е н к а.

    О л е н к а (вхо­дить). Доб­ри­ве­чiр! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi!

    В с i. Доб­ро­го здо­ров'я! Спа­си­бi, будь i ти здо­ро­ва.

    О л е н к а. Моя ма­ти ляг­ли спо­чи­ва­ти та й ка­жуть: пi­ди до Євфро­си­ни та по­гу­ляй трош­ки. А я оце - й прий­шла.

    Є в ф р о с и н а. Сi­дай, Олен­ко!

    О л е н к а. Це в те­бе, Євфро­си­но. но­ве плат­тя? Та яке гар­не, як зо­ло­то.

    Є в ф р о с и н а. Ма­буть; чи по­до­бається то­бi хоч тро­хи?

    О л е н к а. Де вже пак не по­до­бається! Ме­нi та­ко­го й до смер­тi не но­си­ти. Ох! (Зiт­хає.)

    Є в ф р о с и н а.А мо­же, пос­ва­тає хтось ба­га­тий, то й но­си­ти­меш.

    Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а. По­ка­жи-бо, Євфро­син­ко, зо­ло­тi се­реж­ки та брас­ле­ти, по­ка­жи!

    Є в ф р о с и н а. Та вже нiг­де дi­тись: тре­ба по­ка­за­ти. (Йде в кiм­на­ту й ви­но­сить се­реж­ки й брас­лет.)

    В с i. Ой, гар­нi ж! Аж бли­щать, аж го­рять! Так i ся­ють на всю ха­ту.

    

ВИХIД 15

    

    Т i с а м i й Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (вбi­гає з пе­кар­нi про­жо­гом). Аж трид­цять кар­бо­ван­цiв зап­ла­ти­ла своїми ру­ка­ми! На­дiнь, Євфро­син­ко, то й я по­див­люсь.

    Є в ф р о с и н а. Та­ки не втер­пi­ли, при­бiг­ли: ще й Хим­ку сю­ди при­ве­дiть. Пi­дiть-бо, ма­мо, в пе­кар­ню, а то Хим­ка там все пе­ре­па­лить та пе­ре­ва­рить.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Пi­ду, пi­ду. (Ви­хо­дить.)

    Є в ф р о с и н а на­дi­ває пе­ред дзер­ка­лом се­реж­ки й брас­лет.

    В с i. Ой, як бли­щать! А по­вер­нись, Євфро­син­ко!

    О л е н к а. Яка ти ста­ла гар­на в се­реж­ках! Вдвоє пок­ра­ща­ла.

    

ВИХIД 16

    

    Є в ф р о с и н а, Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а i О л е н к а.

    О л е н к а. Дай ме­нi, Євфро­си­но, в ру­ки брас­лет: ще зро­ду в ру­ках не дер­жа­ла зо­ло­та.

    Є в ф р о с и н а. Ти, Олен­ко, як ма­ла ди­ти­на. На, про ме­не, й по­держ, та тiльки не впус­ти, бо ще й ро­зiб'єш.

    О л е н к а (бе­ре брас­лет i при­мi­ряє на ру­ку). От­же й до моєї ру­ки прис­тає; їй-бо­гу, прис­тає. I моя ру­ка не ду­же чор­на для зо­ло­та.

    В а р в а р а. Як­би пак бу­ло, то й прис­та­ло б.

    О л е н к а. Та го­ренько, що не­ма.

    Є в ф р о с и н а. Та не дер­жи-бо так близько ко­ло ро­та: на зо­ло­то не мож­на ди­ха­ти, бо стем­нiє. Дай ли­шень сю­ди! (Бе­ре й на­дi­ває на ру­ку.)

    О л е н к а. Ой, як же на то­бi бли­щить зо­ло­то! Не­на­че на об­ра­зi.

    В а р в а р а. Як ти Євфро­си­но, сьогод­ня роз­кiш­но вбра­ла го­ло­ву!

    О л е н к а. Якi в те­бе, Євфро­си­но, ста­ли те­пер ве­ли­кi ко­си. Як ви бу­ли бiд­нi­шi, то в ме­не бу­ли дов­шi ко­си, нiж у те­бе, а як ви роз­ба­га­тi­ли, то в те­бе аж ут­роє бiльшi ко­си ви­рос­ли.

    Є в ф р о с и н а i в с i т р и п р и я т е л ь к и смi­ються.

    Є в ф р о с и н а. От вже ко­жум'яцька прос­то­та! Чи вже ж ти ду­маєш, що у всiх па­нiв на го­ло­вi свої ко­си?

    О л е н к а. Нев­же ж чу­жi?

    О л ь г а. А чом же не вбра­тись i в чу­жi ко­си, аби бу­ло гар­но?

    О л е н к а. А я все бу­ло ди­ву­юсь, чо­го в тих ба­га­тих па­нiв та­кi здо­ро­вецькi ко­си­ща, не­на­че в кож­ної ку­де­ля на го­ло­вi або по­вiс­мо ко­но­пель.

    Є в ф р о с и н а. Ку­пи, Олен­ко, й со­бi та­ке по­вiс­мо та по­че­пи на го­ло­ву. По­ба­чиш, як пок­ра­щаєш.

    Н а с т я. Не­дур­но ти, Євфро­си­но, так сьогод­ня приб­ра­лась. Еге? Ко­гось ждеш?

    Є в ф р о с и н а. Мо­же, ко­го й жду, та не ска­жу ко­го.

    Н а с т я. А я вга­даю, хоч ти й не ска­жеш.

    Є в ф р о с и н а. Ба не вга­даєш!

Пошук на сайті: