Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1452
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1636
    Н а с т я. Ба вга­даю.

    Є в ф р о с и н а. Ба не вга­даєш.

    Н а с т я. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­да­ла, ко­ли не вга­даю.

    Є в ф р о с и н а. Ану ска­жи, як по­чи­нається йо­го проз­ви­ще.

    Н а с т я. Го…

    Є в ф р о с и н а. А да­лi?

    Н а с т я. Гост­рох­во…

    Є в ф р о с и н а. А да­лi?

    Н а с т я. Гост­рох­во…

    Є в ф р о с и н а. По­па­ла пальцем в са­мi­сiньке не­бо.

    Н а с т я. Знаю я йо­го! Бi­гає за ба­риш­ня­ми як не­са­мо­ви­тий.

    

ВИХIД 17

    

    Т i с а м i й С в и р и д I в а н о в и ч Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й вхо­дить в шля­пi, в ру­ка­вич­ках i з па­лич­кою.

    Шляпа на го­ло­вi на­ба­кир. Вiн усе тре ру­ки - по­ка­зує ру­ка­вич­ки.

    Є в ф р о с и н а (ти­хо). Як б'ється моє сер­це! Бо­же мiй!

    Г о с т р о х в о с т и й. (кла­няється). Мiй най­ниж­чий пок­лiн то­му, хто в сьому до­му, а по­пе­ред усього вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но. (По­дає Євфро­си­нi ру­ку.) Хоч я не знаю, ко­го я тут ба­чу i з ким бу­ду роз­мов­ля­ти, але в до­мi та­кої ба­риш­нi, як Євфро­си­на Си­до­ров­на, я спо­дi­ва­юсь, що поз­на­ком­люсь не аби з ким. Рi­кi­мiн­дуй­те ме­не, про­шу вас. (Здiй­має ду­же по­ма­леньку ру­ка­вич­ки, щоб по­ка­за­ти їх.)

    Є в ф р о с и н а. Се мої близькi при­ятельки i су­сi­ди.

    Н а с т я. Ме­нi здається, що ми та­ки не зов­сiм нез­на­ко­мi… Ме­нi здається, що ми вже десь ба­чи­лись.

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, мо­же… В ме­не так ба­гацько зна­ко­мих ба­ри­шень по всьому Києву, що й на два во­зи не за­бе­реш. Мо­же, я й за­був­ся. Рi­кi­мiн­ду­юсь вам: Сви­рид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й. (Ти­хо.) З цiєю не варт би й зна­ко­ми­тись, як я при­ди­вив­ся при свiт­лi: нiс, як ци­бу­ля, а очi, як у со­ви. (До Ольги й Вар­ва­ри.) Рi­кi­мiн­ду­юсь i вам. Сви­рид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й. (По­ба­чив­ши Олен­ку, пи­тає в Євфро­си­ни.) А це ж хто та­кий?

    Є в ф р о с и н а. Та це моя ро­дич­ка… жи­ве тут не­да­леч­ке з ма­тiр'ю; тор­гу­ють яб­лу­ка­ми. Вбо­гi лю­ди.

    Г о с т р о х в о с т и й. (при­див­ляється до Олен­ки. Ти­хо). Яка ж во­на гар­на оця ко­жум'яцька мi­ща­ноч­ка! Та­кої й на Хре­ща­ти­ку, i в Лип­ках чор­та з два знай­деш. (До Євфро­си­ни го­лос­но.) Про­шу вас, по­рi­кi­мiн­дуй­те ме­не своїй ро­дич­цi. Для вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, я го­то­вий поз­на­ко­ми­тись з ва­ши­ми ро­ди­ча­ми, хоч би i в де­ся­то­му ко­лi­нi, хоч би во­ни й яб­лу­ка­ми та ме­дя­ни­ка­ми тор­гу­ва­ли.

    Є в ф р о с и н а (ти­хо), Ат… прос­тенька со­бi дiв­чи­на… Зов­сiм не нам рiв­ня.

    Г о с т р о х в о с т и й. (до Олен­ки). Сви­рид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й з своєю осо­бою! (По­дає Олен­цi ру­ку; Олен­ка не бе­ре й со­ро­миться.) Не со­ром­тесь-бо, по­дай­те ме­нi свою бi­лу руч­ку.

    О л е н к а од­вер­тає ли­це i лед­ве прос­тя­гає йо­му ру­ку.

    Будьте ж смi­ли­вi­шi!

    О л е н к а. От i знай­шли бi­лу ру­ку. Не­ма моїм ру­кам од чо­го бi­лi­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. То ку­пiть ру­ка­вич­ки.

    О л е н к а. Я зро­ду не но­си­ла ру­ка­ви­чок. Да­ла­ся я вам на смiх!

    Є в ф р о с и н а i при­ятельки ос­мi­ха­ються.

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Яка ж гар­на ця мi­ща­ноч­ка! Якi в неї оч­ки, брiв­ки, як шну­роч­ки, щiч­ки, як па­ля­нич­ки. Як­би до­вi­да­тись, хоч де во­на жи­ве.

    О л е н к а. Як вас чуд­но про­зи­ва­ють.

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, й чуд­но. Вся­ко­во бу­ває. Бу­ває й чуд­нi­ше.

    

ВИХIД 18

    

    Т i с а м i й Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (ви­хо­дить з пе­кар­нi). Доб­ри­ве­чiр вам, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Оце я по­чу­ла ваш го­лос, та й не ви­дер­жа­ла: прий­шла пос­лу­ха­ти вас, хоч у ме­не дi­ла, аж го­ло­ва бi­ла. Сi­дай­те, будьте лас­ка­вi, i я хоч на час ся­ду та пос­лу­хаю вас. Оце шко­да, що не­ма мо­го ста­ро­го. Вiн вас усе зга­дує. От би нас­лу­хав­ся. (Сi­дає.) Ото моя Євфро­си­на та й мiй ста­рий все ка­жуть, що не­ма в свi­тi нi­чо­го кра­що­го й луч­чо­го, як ро­зум­нi i вче­нi лю­ди.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ав­жеж так; що прав­да, то прав­да. Як чо­ло­вiк пi­дiй­меться ро­зу­мом вго­ру аж ви­ще од лаврської дзвi­ни­цi та гля­не звiд­тiль на лю­дей, то лю­ди зда­ються та­кi ма­ленькi, та­кi ма­ленькi, як па­цю­ки. А вже ва­шi Ко­жум'яки зда­ються звiд­тi­ля смер­дя­чим бо­ло­том, в кот­ро­му по­ви­вер­та­ли бо­ки про­ти сон­ця товс­тi сви­нi.

    Є в ф р о с и н а. О, що прав­да, то прав­да! Як я вий­шла з пан­сi­ону, то ме­нi здається, що я стою на Ще­ка­ви­цi або на Анд­рiївськiй го­рi та все див­люсь на лю­дей звер­ху.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ото ска­жiть! Страх, та й го­дi! Ото шко­да, що не­ма мо­го ста­ро­го; от нас­лу­хав­ся б.

    

ВИХIД 19.

    

    Т i с а м i й С и д i р С в и р и д о в и ч.

    С и д i р С в и р и д о в и ч (ви­хо­дить). Е! Та се в ме­не гос­тi! Доб­ри­ве­чiр вам! Спа­си­бi, спа­си­бi, що ме­не не за­бу­ваєте.

    Г о с т i. Доб­ро­го здо­ров'я, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та ще й ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, в ме­не в гос­тях. (Цi­лується з Гост­рох­вос­тим.) Оце шко­да, що я за­га­яв­ся з дя­ком. Але ж у дя­ка та­ба­ка! Що за та­ба­ка! (Ню­хає пуч­ки.) Ще й до­сi пуч­ка пах­не. Сi­дай­те ж, гос­тi, в ме­не та й не про­сiть сiс­ти, бо я оце вто­мив­ся. (Сi­дає; Всi сi­да­ють.)

    Є в ф р о с и н а. Ма­мо, чи швид­ко в нас бу­де го­то­ва ве­че­ря? Час би да­ва­ти що-не­будь на за­кус­ку.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. За­раз, за­раз, моє сер­це! Що за ро­зум­ну доч­ку маю! (Ви­хо­дить.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ска­жiть же нам, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, що-не­будь ро­зум­не. Ви ж там ве­де­те кум­па­нiю з уче­ни­ми людьми на тих ро­зум­них кут­ках на­шо­го Києва. Ска­жiть ви ме­нi, чи не чу­ли ви там од вче­них лю­дей, чо­го-то те­пер на свi­тi ста­ла та­ка до­рож­не­ча?

    Є в ф р о с и н а. А тим усе до­ро­ге, що те­пер лю­ди ста­ли ба­га­то їсти. На­ша Хим­ка як поч­не лу­пи­ти, то за один раз ук­ла­де в ко­пи з бор­щем цi­лий хлiб. Як­би пак усi вчи­лись в пан­сi­онi та їли так, як на­ша ма­дам їла i як нас го­ду­ва­ла - всього по кри­шеч­цi, щоб тiльки язич­ком лиз­ну­ти, то­дi бу­ло б усе де­ше­во.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та як же йо­го грiш­ним лю­дям од­ним ду­хом жи­ти, ко­ли не наїстись або й не ви­пи­ти га­разд.

    Г о с т р о х в о с т и й. Од­но те, як ка­жуть Євфро­си­на Си­до­ров­на, а дру­ге те, що лю­дей ста­ло на свi­тi ду­же ба­га­то. Те­пер хоч би й на­шо­го бра­та ци­люр­ни­ка так розп­ло­ди­лось, що й не по­тов­пиш­ся. Як­би по­ло­ви­на лю­дей ви­мер­ла, то знов би на свi­тi все по­де­шев­ша­ло.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Чи вже ж? Ста­ра! Де це во­на пiш­ла! Кинь там своє ку­хо­варст­во та йди слу­ха­ти!

    Є в ф р о с и н а здiй­має ру­ки i знов на­дi­ва брас­лет; грається ним i по­ка­зує Гост­рох­вос­то­му.

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Чи не ба­га­та ж оця Євфро­си­на! Грається зо­ло­том, не­на­че я брит­ва­ми. (Го­лос­но.) Що то доб­ре бу­ти вче­ним! Я вче­них лю­дей i вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, став­лю без мi­ри ви­со­ко. (Ти­хо.) Євфро­си­на, од­на Євфро­си­на дос­той­на бу­ти моєю жiн­кою; Євфро­си­на, а бiльше нiх­то! Але ж ота Олен­ка! Що за ця­ця, що за кра­са! То ж квiт­ка, а не дiв­чи­на! Ко­ли б з нею хоч по­ба­ла­ка­ти на са­мо­тi, хоч зблизька на­ди­ви­тись на тi пиш­нi очi! Тре­ба її десь пiдс­те­рег­ти. Але сва­та­ти бу­ду Євфро­си­ну. Ста­рий i ста­ра дер­жа­ти­муть ру­ку за мною. На­пус­тив я їм в вi­чi ту­ма­ну.

    Завiса па­дає.

    

ДIЯ ДРУГА

    

    По обид­ва бо­ки сце­ни го­ри: Ки­си­лiв­ка i Ста­ро­го­родська. На Ки­си­лiв­цi си­дить по­дольський х о р шев­цiв, на дру­гiй го­рi си­дять ста­ро­го­родськi ш е в ц i i спi­ва­ють.

    Вечiр. Мi­сяць ви­со­ко на не­бi.

    

ВИХIД 1

    

    Подольський i ста­ро­го­родський х о р м i щ а н.

    П о д о л ь с ь к и й ш е в с ь к и й х о р (спi­ває).

    Не ще­бе­чи, со­ло­вей­ку,

    На зо­рi ра­ненько.

    Не ще­бе­чи, ма­ле­сенький,

    Пiд вiк­ном бли­зенько.

    С т а р о г о р о д с ь к и й х о р (хо­че пе­рек­ри­ча­ти i по­чи­нає на по­ло­ви­нi куп­ле­та, як пер­ший хор ще не скiн­чує).

    Твоя пiс­ня ду­же гар­на,

    Ти гар­но спi­ваєш;

    Ти щас­ли­во спа­ру­вав­ся,

    Ще й гнiз­деч­ко маєш.

    П о д о л ь с ь к и й х о р (ще го­лос­нi­ше, аж де­реться).

    А я бiд­ний, без­та­лан­ний,

    Без па­ри, без ха­ти!

    Не дос­та­лось ме­нi в свi­тi

    Весело спi­ва­ти.

    С т а р о г о р о д с ь к и й х о р (ще го­лос­нi­ше).

    Менi пу­гач зна­до­бив­ся;

    Стогне, не спi­ває…

    Нехай стог­не, не­хай стог­не

Пошук на сайті: