Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1431
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1626
    Г о с т р о х в о с т и й. Не встиг­не­те, Гор­пи­но Кор­нiївно, втер­ти но­са, бо я прий­шов до вас, Олен­ко, не з по­рож­нiм ро­том, не з пус­ти­ми сло­ва­ми, а з сло­вом ро­зум­ним i вче­ним. Ви ме­нi не йня­ли вi­ри вчо­ра вве­че­рi, а от я i справ­див своє сло­во; бо моє сло­во, сло­во Сви­ри­да Йва­но­ви­ча, не те, що сло­во яко­гось там Йоньки або Йваньки. Я прий­шов до вас сва­та­тись.

    О л е н к а. То ви по­ки­не­те Євфро­си­ну?

    Г о с т р о х в о с т и й. Не­хай во­на сниться ко­му iн­шо­му, тiльки не ме­нi. (Бе­ре Олен­ку за ру­ку.) Я тiльки вас нi­ко­ли не по­ки­ну: (Ти­хо.) Ко­ли б чорт ви­нiс оцю ба­бу з ха­ти хоч на ча­сок. Ко­ли б хоч об­ня­ти її. Якi ж у неї очi! Так i пе­чуть, так i го­лять, як аг­лицькi брит­ви. Хоч тро­хи пог­ра­юсь з гар­ною дiв­чи­ною.

    О л е н к а. А я ду­ма­ла, що ви глу­зуєте з ме­не.

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­ро­ни бо­же! Чи то мож­на? Я без вас не мо­жу жи­ти. Луч­че не­хай ме­не ви­не­суть на Ще­ка­ви­ку, нiж я маю жи­ти без вас.

    О л е н к а. Ой, яка я щас­ли­ва! Я нi­ко­ли не бу­ла та­ка щас­ли­ва в ма­те­рi.

    Г о р п и н а. Оце! А чо­го ж то­бi ще тре­ба бу­ло в ма­те­рi? Оце так! Ще не встиг­ла ви­нес­ти но­ги за мiй по­рiг, а вже нах­ва­ляється.

    Г о с т р о х в о с т и й. Хоч не ви­нес­ла но­ги за по­рiг, та швид­ко зов­сiм ви­не­се.

    Г о р п и н а. Ку­ди ж пак! Ста­не ве­ли­кою па­нею!

    Г о с т р о х в о с т и й. А чом би пак i не па­нею? Та я вбе­ру Олен­ку так, що їй по­за­ви­дує не тiльки що Євфро­си­на, але най­ба­га­тi­ша куп­чи­ха! Я по­чеп­лю їй на го­ло­ву та­ко­го ка­пе­лю­ха з бi­ли­ми стрiч­ка­ми, та­ку ко­афю­ру, що вам i не сни­ло­ся нi­ко­ли.

    О л е н к а. Луч­че з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми. Яка там кра­са в бi­лих стрiч­ках: i со­роч­ка бi­ла, i ка­пе­люх бi­лий i стрiч­ки бi­лi.

    Г о с т р о х в о с т и й. I ва­ше лич­ко бi­ле. А яку я вам струг­ну сук­ню! З чис­то­го шов­ку!

    О л е н к а. Я про шов­ко­вi сук­нi нi­ко­ли й не ду­ма­ла! Во­ни ме­нi нi­ко­ли й не сни­лись!

    Г о с т р о х в о с т и й. Я вам куп­лю зо­ло­тi се­реж­ки! Я вам ушк­ва­рю та­кi се­реж­ки, що пе­ред ни­ми i Євфро-си­ни­нi по­тем­нi­ють.

    О л е н к а. Я вже звик­ла ду­ма­ти, що ме­нi не до­ве­деться но­си­ти зо­ло­тих се­ре­жок. Ма­ти не справ­ля­ють i не пус­ка­ють за­ро­би­ти…

    Г о р п и н а. Як це ти го­во­риш з ма­тiр'ю? Кру­тить язи­ком, не­на­че в пан­сiй­онi вчи­лась. Та я то­бi…

    О л е н к а. Е, го­дi, ма­мо!

    Г о р п и н а. Цить, бо я те­бе отим ко­ши­ком! Не пу­щу я те­бе бiльше до Євфро­син­ки. На­ка­ди­ла во­на те­бе своїм ла­да­ном.

    Г о с т р о х в о с т и й. Не сердьтесь, Гор­пи­но Кор­нiївно! Не сердьтесь!..

    Г о р п и н а. Цур то­бi, пек то­бi! Ти не­на­че со­ба­чої бле­ко­ти наїлась. (Ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 5

    

    Г о с т р о х в о с т и й i О л е н к а.

    Г о с т р о х в о с т и й. (бе­ре Олен­ку за ру­ку). Олен­ко! Щас­тя моє! Чи бу­де­те лю­би­ти ме­не, ви­хо­ди­ти до ме­не що­ве­чо­ра? Бо я без вас не мо­жу жи­ти, не мо­жу ди­ха­ти, як не ба­чи­ти­му ва­ших очей що­ве­чо­ра, як не дер­жа­ти­му вас за оцi руч­ки щод­ня, що­го­ди­ни!

    О л е н к а. Вте­чу од ма­те­рi, а та­ки бу­ду ви­хо­ди­ти до вас. Вже ме­нi так ос­то­чор­тi­ло бi­га­ти по го­ро­ду з ти­ми ко­ши­ка­ми, так гри­зе ме­не ма­ти, що ме­нi й свiт не­ми­лий. Лю­ди гу­ля­ють в не­дi­лю, в праз­ник, а ме­нi не­ма нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Дай­те, Олен­ко, ра­ди дня ва­шо­го сва­тан­ня по­го­во­ри­мо про що ве­се­лi­ше. Олен­ко! Сер­це моє! Як я вас люб­лю! Дай­те на­ди­ви­тись на ва­шi брiв­ки, на ва­ше лич­ко…

    О л е н к а. Як гля­ну я на ва­шi очi, за­бу­ваю все своє го­ре! Я не­на­че знов на­ро­ди­лась на свiт бо­жий! Яка я те­пер щас­ли­ва, яка щас­ли­ва! Як ме­нi лег­ко на ду­шi! Я не­на­че впер­ше на вi­ку од­по­чи­ла од ро­бо­ти. (Схи­ляється на пле­че Гост­рох­вос­то­му,)

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо сам до се­бе). Яка теп­ла в неї ду­ша! Що то як­би до сiєї ду­шi, до сього лич­ка та Євфро­си­ни­не зо­ло­то, та Євфро­си­ни­ну крам­ни­цю з кра­мом, та Євфро­си­нин ро­зум, та Євфро­си­ни­нi ку­че­рi! Тут моє ко­хан­ня… та… (го­лос­но.) Кра­со моя! Сер­це моє! (Обнi­має Олен­ку.)

    

ВИХIД 6

    

    Г о с т р о х в о с т и й, О л е н к а й Г о р п и н а.

    Г о р п и н а (вхо­дить). Го­туй ли­шень, Олен­ко, обiд, бо вже ку­ми йдуть справ­ля­ти день мо­го свя­то­го ян­го­ла.

    Г о с т р о х в о с т и й. (заг­ля­дає в вiк­но). Йдуть! Ма­буть, сам бог їх не­се на по­вiт­рi на кри­лах. Та й чи­ма­ла ж че­ре­да су­не!

    Г о р п и н а. Ме­не бог не скрив­див ку­ма­ми. Хва­ли­ти бо­га, не цу­ра­ються ме­не, прос­тої, мо­го хлi­ба й со­лi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Я й сам не люб­лю тих, що цу­ра­ються хлi­ба й со­лi; я так ж люб­лю та­ких гор­дих лю­дей, що їм го­ло­ви пос­ти­нав би.

    

ВИХIД 7

    

    Т i с а м i, г о с т i й П е д о р я.

    В ха­ту вхо­дять м i щ а н к и; де­якi з ко­ши­ка­ми, де­якi уб­ра­нi в праз­ни­ко­ву оде­жу.

    М i щ а н к и. Доб­ри­день вам, Гор­пи­но Кор­нiївно! З днем ва­шо­го ян­го­ла поз­до­ров­ляємо вас! Дай вам бо­же, чо­го ви тiльки за­ба­жаєте со­бi з не­ба! А ва­шiй доч­цi пош­ли бо­же гар­но­го же­ни­ха.

    О л е н к а й Г о с т р о х в о с т и й ос­мi­ха­ються.

    Г о р п и н а. Сi­дай­те ж, щоб ста­рос­ти сi­да­ли в ме­не.

    Деякi сi­да­ють.

    Г о с т р о х в о с т и й. (до гос­тей). Ой кум­ки мої, го­луб­ки мої, цо­ко­туш­ки мої! От пи­рiж­ки, так пи­рiж­ки у Гор­пи­ни Кор­нiївни! Не­дур­но вас тут пов­нi­сiнька ха­та! Знаєте й ви, де ра­ки зи­му­ють!

    О д н а м i щ а н к а. Та й чи не жарт­ли­вий же з бi­са оцей язи­ка­тий па­нич, та ще й гар­ний! Не за­чi­пай­те нас, бо як при­че­пи­мось усi, то му­си­те нам ста­ви­ти мо­го­ри­ча!

    Г о с т р о х в о с т и й. А за­чi­пай­те ме­не! Я ду­же люб­лю, як мо­ло­ди­цi ме­не за­чi­па­ють… але тiльки мо­ло­дi, чор­ноб­ри­вi, та­кi, що тiльки морг­ни, та й… гм…

    М i щ а н к и. Хи-хи-хи! Оцей па­нич на­го­во­рить три мiш­ки гре­ча­ної вов­ни! Хи-хи-хи! Ве­се­ла ма­ти ро­ди­ла вас, ве­се­лий i син вдав­ся.

    Г о р п и н а (до гос­тей, що сто­ять). Але чо­го ж оце ви стоїте? Сi­дай­те ж у ме­не, будьте лас­ка­вi. Сi­дай­те, ку­мо! Сi­дай­те, сва­хо! Сi­дай­те, ку­ма­сю! Про­шу по­кiр­но, кум­ко!

    Г о с т р о х в о с т и й. Та й ку­мiв же в вас. Ма­буть, ви пе­рех­рес­ти­ли ввесь Київ.

    Г о р п и н а (кри­чить у две­рi). Пе­до­ре! Пе­до­ре! А внось сю­ди сто­ли! Розс­тав­ляй сто­ли, та се­ред ха­ти, щоб нам бу­ло прос­тор­нi­ше ба­ла­ка­ти й пи­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. От i я по­мо­жу. (Бi­жить i з Пе­до­рею вно­сять один стiл, по­тiм дру­гий i став­лять їх се­ред ха­ти.) Та по­вер­тай­ся, Пе­до­ре, так пруд­ко, як я! На­си­лу во­ло­че но­ги!

    П е д о р я. За ва­ми по­хо­пиш­ся! Не В с i.м та­кi нiж­ки ма­ти, якi бог дав па­но­вi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Але в цiй ха­тi язи­ки! Зiб­ра­лись з усiх Ко­жум'якiв.

    О д н а м i щ а н к а. Ще й з Ли­бе­дi при­бу­ли на по­мiч, хи-хи-хи!

    Г о р п и н а. Чо­го це ти, Олен­ко, стоїш, не­на­че при­ве­зе­на не­вiст­ка! Зас­те­ляй сто­ли та по­да­вай пляш­ки та чар­ки. Вже мої ку­моч­ки та й зас­ку­ча­ли.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой-ой! (Зiт­хає.) Ще й як зас­ку­ча­ли без ча­роч­ки!

    Г о р п и н а. Як я бу­ду йти за­мiж, то вiзьму вас со­бi за сва­та.

    Г о с т р о х в о с т и й. Еге! Доб­ре! За сва­ху! А я вам по­дам ре­ше­том во­ди, як ви бу­де­те си­дi­ти на по­са­дi.

    Г о р п и н а (вда­рив­ши ку­лак об ку­лак). От­же ж нi­як не пе­ре­го­во­риш оцього па­ни­ча, їй-бо­гу, не пе­ре­го­во­риш.

    Г о с т р о х в о с т и й. То пок­лич­те на по­мiч з де­сять ку­мiв, то, мо­же, й пе­ре­го­во­ри­те. Пе­до­ре! А де ж пи­ро­ги! Ке сю­ди пи­ро­ги! Та чи В с i., бо я й знаю, скiльки їх усiх у ма­кiт­рi: п'ятде­сят, ще й шiсть.

    М i щ а н к и. Ха-ха-ха! їй-бо­гу, знає, скiльки пи­ро­гiв у ма­кiт­рi!

    П е д о р я. Та тут па­нич ла­зи­ли, як кiт, по горш­ках.

    Г о р п и н а. Геть со­бi, йди до пе­чi. Ще й во­на! Вип'ємо ж по чар­цi за жи­вих й за мерт­вих! (На­ли­ває й п'є.) Щоб жи­вим жи­ти й не вми­ра­ти, а по­мер­шим, ко­ли по­мер­ли… ет… (ма­хає по­рожньою чар­кою).

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­дай не вста­ли…

    В с i. Ой, хто ви­дав так го­во­ри­ти! Це з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­ди­те! Оце так!

    Г о р п и н а. Гля­дiть ли­шень, ви, ве­ли­ко­ро­зум­нi! Го­во­рiть, та не про­го­во­рюй­тесь! Мерт­вi ле­жать на Ще­ка­ви­цi та нi­ко­му не шко­дять, а жи­вi ча­сом ду­же й ду­же шко­дять.

    Г о с т р о х в о с т и й. (на­ли­ває чар­ку). Про ме­не, вип'ємо й за здо­ров'я мерт­вих. Пош­ли, бо­же, з не­ба, чо­го нам тре­ба! По­мер­шим чар­ка, а нам го­рiл­ка! (Ви­пи­ває.)

    Г о р п и н а хо­дить кру­гом сто­ла i на­ли­ває всiм

    Мiщанки ви­пи­ва­ють i при­ка­зу­ють.

    О д н а м i щ а н к а. Да­руй же, гос­по­ди, цей праз­ник про­во­ди­ти, бу­ду­що­го ро­ку дiж­да­ти.

    Д р у г а м i щ а н к а. Щоб ми дiж­да­ли в доб­ро­му здо­ров'ї пи­ти за ку­му й на бу­ду­щий рiк, як те­пер п'ємо жи­венькi та здо­ро­венькi.

    Г о с т р о х в о с т и й. (на­ли­ває й при­ка­зує до чар­ки). А звiд­кiль ти? - 3 Ром­на! - А бi­лет є? - Не­ма.- В тюр­му шельму! (Ра­зом вли­ває чар­ку в рот. До од­нiєї мi­щан­ки.) Чо­го ж ви си­ди­те та не ки­даєте в тюр­му без­бi­лет­них бро­дяг?

    М i щ а н к а. Я не ли­хо­го ро­ду.

    

ВИХIД 8

    

    Т i с а м i й б у б л е й н и ц я М а р т а.

Пошук на сайті: