Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1449
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1636
    М а р т а (вхо­дить з ко­ши­ком на ру­цi). Доб­ри­день вам, Гор­пи­но Кор­нiївно! Ой, ви­ба­чай­те ме­нi, кум­цю-го­луб­цю! Бi­га­ла з буб­ли­ка­ми та тро­хи не про­бi­га­ла ва­ших свя­тих iме­нин. На­си­лу зга­да­ла!

    Г о с т р о х в о с т и й. А та­ки не про­бi­га­ла, зга­да­ла.

    Б у б л е й н и ц я. Ав­жеж! Чи то мож­на по­ми­ну­ти ха­ту моєї до­ро­гої ку­моньки. (Цi­лується три­чi з Гор­пи­ною.) Поз­до­ров­ляю ж вас, моє сер­це, з ва­ши­ми iме­ни­на­ми. Дай вам бо­же з не­ба, чо­го вам тре­ба, чо­го тiльки ви про­си­те в бо­га. Доб­ри­день вам, Олен­ко! (Цi­лується.) Доб­ри­день вам, су­сiд­ки! (Цi­лується з гiстьми.)

    Г о с т р о х в о с т и й. А зо мною i не мож­на цi­лу­ва­тись? Ко­ли цi­луєтесь, то цi­луй­тесь зо всi­ма пiд­ряд.

    Б у б л е й н и ц я. Хi­ба ж ви ку­ма, щоб з ва­ми цi­лу­ва­тись? А я оце за­бi­га­ла до су­сi­ди та ви­пи­ла по чар­цi, а це з гос­тей та знов у гос­тi!

    Г о р п и н а. То й доб­ре! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi!

    Б у б л е й н и ц я. Еге! Де вже там си­дi­ти! Ме­нi аж тан­цю­ва­ти хо­четься, так ве­се­ло бу­ло в су­сi­ди!

    В с i. То й тан­цюй, а ми по­ди­ви­мось!

    Б у б л е й н и ц я (прис­пi­вує).

    Уберусь я, мо­ло­денька, в но­венькi сап'янцi,

    Та ви­не­су буб­лич­ки на ба­зар уран­цi.

    Бублички га­ря­чi,

    Бублички свi­жi,

    Бублички з ма­ком,

    Бублички з та­ком,

    Бублички з яй­ця­ми!

    Г о р п и н а (з чар­кою). От люб­лю за ве­се­лий зви­чай! От люб­лю! (Цi­лується.) Сi­дай­те ж.

    

ВИХIД 9

    

    Т i с а м i й б а ш м а ч н и ц я.

    Б а ш м а ч н и ц я О р и н а (вхо­дить з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, iме­нин­ни­це! Поз­до­ров­ляю з iме­ни­на­ми! А я оце йду в лав­ку з че­ре­ви­ка­ми та зга­да­ла, що в сiй ха­тi сьогод­нi го­рi­лоч­ку п'ють, та й за­бiг­ла на ча­сок. На­те й ме­не, на­те й мiй глек на ка­пус­ту!

    Г о р п и н а. Спа­си­бi, моє сер­це! Спа­си­бi, що зга­да­ла ме­не, ста­реньку ку­му.

    Г о с т р о х в о с т и й. Iще ку­ма! Ма­буть, у вас на В с i.м свi­тi не­ма лю­дей, та все ку­ми. Ва­ши­ми ку­ма­ми мож­на на Днiп­рi греб­лю за­га­ти­ти й Чор­то­рию за­ки­да­ти.

    Г о р п и н а. А бо­дай вам язик усох, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва.

    Г о с т р о х в о с т и й. Не­хай всох­не; чорт йо­го бе­ри!

    Б а ш м а ч н и ц я. Ой, як у вас ве­се­ло та люд­но!

    (Спiває.)

    Дивiтеся, чо­ло­вi­ки,

    Якi в ме­не че­ре­ви­ки.

    Це ж ме­нi па­но­тець по­ку­пив,

    Щоб хо­ро­ший мо­ло­дець по­лю­бив.

    А пан­чо­хи па­нi­мат­ка да­ла,

    Щоб я гар­на мо­ло­дич­ка бу­ла.

    Гоп, чук, чу­ки, чу­ки!

    Гарнi в ме­не че­ре­ви­ки,

    Бо я пансько­го ро­ду,

    Не хо­ди­ла бо­са зро­ду!

    Полюбив ме­не дяк

    Чорти батька зна як!

    Купив ме­нi че­ре­вич­ки,

    Закаблучки не так.

    Черевички не­ве­лич­кi,

    За цi­ло­го п'ята­ка,

    А щоб же я, мо­ло­денька,

    Вибивала тро­па­ка.

    Гоп, чук, чу­ки, чу­ки!

    Гарнi в ме­не че­ре­ви­ки,

    Бо я пансько­го ро­ду,

    Не хо­ди­ла бо­са зро­дуi

    (Пританцьовує.)

    Г о р п и н а. Ой ве­се­лi ж мої iме­ни­ни! (Бе­ре чар­ку в ру­ки.) Да­руй же. бо­же, щоб мої iме­ни­ни що­ро­ку бу­ли та­кi ве­се­лi. Ку­мо Ме­ро­пiє, чом ти не п'єш? Вже й вид­но, що пе­черська ку­ма, бо вся в чор­но­му, мов чер­ни­ця. Чи не прис­вя­ти­ли те­бе пе­черськi чен­цi? Ви­пий-бо, кум­цю!

    М е р о п i я (бе­ре чар­ку й од­хо­дить на пе­ред сце­ни, Ти­хо). Ой ли­шеч­ко моє! Ой грiх мiй! Як же тут на По­до­лi грiш­но жи­вуть! Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй, як, бо­ро­ни бо­же,- до­вi­дається про це грi­хов­не гульби­ще?

    Г о р п и н а. Ви­пи­вай-бо, ку­мо Ме­ро­пiє! Не ше­по­ти так дов­го над чар­кою, бо чар­ку не­терп­ляч­ка бе­ре: хо­че в дру­гi ру­ки.

    М е р о п i я. Ой, бо­юся грi­ха! Спо­ку­ша­ють ме­не ку­ми.

    Г о р п и н а. А ви, ку­моч­ко Маг­да­ли­но, чо­го су­муєте? Чи не ску­чи­ли за своїм Пе­черським? Ви­пий­те, про­шу вас. (По­дає чар­ку.)

    М а г д а л и н а (ви­хо­дить на пе­ред сце­ни з дру­го­го бо­ку). Ой бо­же мiй! Сог­рi­ши­ла я, ба­га­то наг­рi­ши­ла!.. Що ж то ска­же пре­по­доб­ний отець Па­хо­мiй, як до­вi­дається про се грi­хов­не збо­ри­ще!

    М е р о п i я (ти­хо). Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй! Та вiн же нак­ла­де на ме­не по­ку­ту на мi­сяць, як тiльки приз­на­юсь! Хi­ба не приз­на­юсь: са­ма за­ка­юсь пи­ти…

    М а г д а л и н а (ти­хо). Ой от­че Па­хо­мiє! По­мо­лись за ме­не, грiш­ну, бо не ви­дер­жу. Ку­ми спо­ку­ша­ють, як тi чор­ти. Вип'ю та й приз­на­юсь Па­хо­мiю. Що бог дасть, те й бу­де.

    Г о р п и н а. Та пий­те-бо, ви, чер­ни­цi пе­чорськi! Що ви там на­шiп­туєте?

    М е р о п i я й М а г д а л и н а. Та вже нiг­де дi­тись! Тре­ба ви­пи­ти.

    Г о р п и н а (тяг­не на­бiк буб­лей­ни­цю). Чи знаєте, сер­це ку­ма­сю, що я сьогод­ня два праз­ни­ки справ­ляю: iме­ни­ни й за­ру­чи­ни. Отой кра­сунь, то же­них моєї Олен­ки. Тiльки, сер­це ку­мо, не ка­жiть нi­ко­му, бо, мо­же, ще з то­го сва­тан­ня ве­сiл­ля не бу­де. (Цi­лується.)

    Б у б л е й н и ц я. Нi­ко­му, нi­ко­му й сло­ва не ска­жу. Хi­ба ж я дур­на чи на­вiс­на! Бо­ро­ни бо­же!

    Г о р п и н а од­хо­дить.

    Б у б л е й н и ц я кли­че б а ш м а ч н и ц ю на­бiк.

    Б у б л е й н и ц я (ти­хо). Чи ти знаєш но­ви­ну? Оцей гар­ний та язи­ка­тий па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою. Тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жи. Бо­ро­ни те­бе бо­же! Та­кий при­каз, бач.

    Б а ш м а ч н и ц я. Не ска­жу, не ска­жу нi­ко­му. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли ска­жу. (Баш­мач­ни­ця кли­че Маг­да­ли­ну.) Ой, сер­це ку­мо, що я чу­ла!

    М а г д а л и н а. А що? Ска­жи, ку­мо, ска­жи!

    Б а ш м а ч н и ц я. Оцей па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою, тiльки нi­ко­му не ка­жи, щоб нiх­то не знав. Чуєш?

    М а г д а л и н а. Оце! Чи я дур­на, чи я ма­ла, щоб роз­нес­ла, як со­ро­ка, на хвос­тi! Тiльки ти та я зна­ти­ме­мо, а бiльш нiх­то, анi ду­ша. (Кли­че Ме­ро­пiю.) Чи ви, ку­мо, знаєте, за що це ми п'ємо мо­го­рич?

    М е р о п i я. Ма­буть, за ду­шу по­кiй­но­го Ска­ви­ки Гор­пи­на справ­ляє по­мин­ки.

    М а г д а л и н а. Де там по­мин­ки! Отой па­нич пос­ва­тав сьогод­ня Олен­ку.

    М е р о п i я. Ой гос­по­ди! А я ду­ма­ла, що це ра­зом з iме­ни­на­ми й по­мин­ки, бо як прий­шла в ха­ту, то нi­би ла­да­ном за­пах­ло.

    М а г д а л и н а. Та то, ку­мо, од ва­шої оде­жi пах­не ла­да­ном на всю ха­ту; нi­ко­му ж не ка­жiть.

    М е р о п i я (сум­но). Про ме­не там! За всi. го­ло­ви! Бай­ду­же ме­нi! (Ме­ро­пiя шеп­че на ву­хо су­сi­дi, су­сi­да дру­гiй ку­мi i т. д.)

    Г о р п и н а. Що це ми си­ди­мо, пхаємось ко­ло сто­ла, на­че овеч­ки! Сядьмо, ку­ми, до­лi!

    Б у б л е й н и ц я. I я за­то­го не всид­жу на стiльцi, аж ко­ли­ва­юсь. Пе­до­ре! Да­вай ки­ли­ма! Сядьмо, ку­ми, до­лi на ки­ли­мi, щоб бу­ло не ви­со­ко па­да­ти, бо Ме­ро­пiя вже ко­ли­вається, як жид з бо­го­мiл­лям ко­ло вiк­на.

    П е д о р я сте­лить ки­лим до­лi.

    Б у б л е й н и ц я бе­ре стiльчик, ста­вить се­ред ки­ли­ма.

    Б у б л е й н и ц я. Ви, свя­та iме­нин­ни­це, сi­дай­те по­се­ре­ди­нi на стiльчи­ку, а ми ся­де­мо до­лi кру­гом вас.

    Горпину са­дов­лять на стiльчи­ку.

    В с i сi­да­ють кру­гом неї.

    Г о с т р о х в о с т и й ски­дає сюр­ту­ка й со­бi сi­дає.

    Б у б л е й н и ц я. Ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, на­ше сон­це, а ми ва­шi яс­нi зо­рi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Бу­ва­ють уся­кi зо­рi. Яс­нi зо­рi, та не всi..

    В с i. Ви, iме­нин­ни­це, на­ше яс­не сон­це, а ми ва­шi зо­рi.

    Г о с т р о х в о с т и й. А ме­не ж ку­ди притк­не­те? Не­хай я бу­ду хоч мi­ся­цем.

    В с i. Вам на не­бi не­ма мiс­ця.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой не вга­да­ли! Не вам те зна­ти!

    Г о р п и н а (з чар­кою в ру­цi). Ку­ми мої, лю­бi мої! Зас­пi­вай­те ме­нi, прос­лав­те ме­не, свою ку­му, Гор­пи­ну Ска­ви­чи­ху. Не­хай я тро­хи зап­ла­чу.

    В с i (спi­ва­ють).

    I лiд трi­щить, i ко­мар пи­щить,

    А то кум до ку­ми по­ро­ся та­щить.

    Кумцю, го­луб­цю! Зва­ри ме­нi по­ро­ся,

    Звари ме­нi по­ро­ся, щоб i юш­ка бу­ла!

    I юшеч­ка, i пет­ру­шеч­ка.

    Кума моя, лю­ба моя, моя ду­шеч­ка!

    Г о р п и н а. Ой, не спi­вай­те, не зав­да­вай­те жа­лю, бо я вже пла­чу. (Вти­рає сльози). Так ме­не роз­жа­ло­би­ли, так роз­жа­ло­би­ли! (Тяг­не Ме­ро­пiю до се­бе й цi­лує її.) Спа­си­бi вам, що ви ме­не не за­бу­ваєте та не цу­раєтесь мо­го хлi­ба-со­лi. По­ки жи­ва на свi­тi, не за­бу­ду вас; бу­ду за вас що­ран­ку, що­ве­чо­ра мо­ли­тись бо­гу, по­дам за вас час­точ­ку в Братсько­му мо­нас­ти­рi.

    М е р о п i я. По­мо­лiться, Гор­пи­но Кор­нiївно, за ме­не, грiш­ни­цю; вже ж я сьогод­ня наг­рi­ши­ла, так наг­рi­ши­ла (скла­дає ру­ки до бо­га), що не знаю, чи й прос­тить ме­нi отець Мо­дес­тiй.

    Г о с т р о х в о с т и й. I за ме­не не за­будьте по­да­ти ча­роч­ку, бо й я так наг­рi­шив, так наг­рi­шив! Не знаю, чи прос­тить ме­не… гм… не знаю, й хто там про­щає.

    Г о р п и н а. А хто ви­дав пе­ред­раж­ню­ва­ти? Хто ви­дав кри­ви­тись? Гля­дiть ли­шень, бо я вас так пос­ку­бу за чу­ба!

    Г о с т р о х в о с т и й. То й ску­бiть, та ску­бiть доб­ре,- бо є за вi­що пос­куб­ти. Пат­ли доб­рi.

Пошук на сайті: