Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1847
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2025

 

Іван Нечуй-Левицький

Навіжена

I

    

    Молодий чи­нов­ник ки­ши­невської конт­рольної па­ла­ти Дем'ян Ан­то­но­вич Ло­мицький, по своєму зви­чаю, роз­дяг­ся по обіді і ліг од­по­чи­ва­ти. Тон­кий та су­хор­ля­вий, за­ку­та­ний по шию в смуг­нас­те, во­ло­ха­те ук­ри­ва­ло, він був схо­жий на дов­гу смуг­нас­ту і по­цяцько­ва­ну гусінь, що роз­тяг­ла­ся на лист­ку на всю свою дов­жи­ну.

    «І спа­ти хо­четься, і чо­гось ме­не сон не бе­ре,- по­ду­мав Ло­мицький, позіхнув­ши,- сьогодні, йду­чи на служ­бу, я стрівся з Ма­ру­сею Ка­ра­лаєвою і провів її до бан­ку. Во­на поп­ро­ща­лась зо мною і ти­хою хо­дою пішла по схо­дах в банк, де во­на має служ­бу. Не­ве­се­ла її служ­ба - ма­буть, та­ка, як і моя в конт­рольній па­латі. Шко­да дівчи­ни. А гар­на дівчи­на: бро­ви густі, не­на­че чор­ний ок­са­мит, гу­би повні, чер­воні, очі ве­ликі, карі. Вид в дівчи­ни тро­хи сільський; здо­ров'ям па­шить од її міцної пос­таті; во­на й на вда­чу доб­ра…»

    Ломицький зап­лю­щив очі і сил­ку­вав­ся зас­ну­ти, а сон йо­го не брав. В йо­го думці знов май­ну­ли густі ок­са­ми­тові Ма­ру­сині бро­ви, блис­нув осміх чер­во­них, як ко­ралі, уст; блис­ну­ли білі, чи­малі й рівні, ніби підрізані, зуб­ки; май­ну­ло ли­це рум'яне, що так і пашіло здо­ров'ям.

    «Гарна, здо­ро­ва, мо­тор­на, й ти­ха на вда­чу, й ха­зяй­но­ви­та… Го­во­рить по­ма­леньку і не­ба­га­то і не­ма­ло: са­ме помірно. Не­на­вид­жу я тих ле­пет­ли­вих дам, що дзи­го­рять, як ті со­ро­ки. Якось мені важ­ко на ву­ха, як хто ду­же дрібо­тить язи­ком… От бу­ла б мені па­ра! - по­ду­мав Ло­мицький.- Я знаю, що я тро­хи спо­до­бав­ся їй. Та про що ми сьогодні ба­ла­ка­ли з нею?»

    Ломицький по­чав дріма­ти. Віка ста­ли важкі і не­на­че при­ли­па­ли до очей. А сон все-та­ки йо­го не брав. Карі Ма­ру­сині очі ніби дра­ту­ва­ли нер­ви, не схо­ди­ли з дум­ки, про­га­ня­ли сон з йо­го очей.

    «Та про що ми з нею сьогодні ба­ла­ка­ли? - знов на­до­ку­ча­ла йо­му спо­кус­ли­ва дум­ка.- Во­на зацікав­ле­на жіно­чим пи­тан­ням, але про це ми з нею го­во­ри­ли вчо­ра в місько­му са­ду. Сьогодні я спи­тав у неї, чи не бу­де для неї неп­риємно, ко­ли я зай­ду до її ма­тері і поз­най­ом­люсь з нею. Во­на зап­ро­си­ла ме­не до се­бе ко­ли-не­будь на чай, вве­чері, прос­то, без це­ре­монії. Піду сьогодні!.. Навіщо одк­ла­да­ти? Гар­на дівчи­на! Тре­ба ха­па­тись, а то ча­сом хто і вхо­пить її…»

    Ломицький знов зап­лю­щив очі. Важкі віка ста­ли ще важчі, ста­ли не­на­че об­ко­вані залізни­ми обідка­ми. Сон на­ля­гав. Дрімо­та ска­ла­му­ти­ла йо­го мислі. Мислі по­ча­ли плу­та­тись.

    «Піду завт­ра… Сьогодні не піду. Спа­ти ду­же хо­четься»,- по­ду­мав він.

    Городський сад… Густі акації, зе­ле­ний світ в алеї з акацій… Па­лає сон­це… З-за гус­тих акацій вид­ко ши­рокі схо­ди, нові, чис­тенькі. Схо­ди ви­сокі, прог­ля­да­ють че­рез гілки акацій. Май­ну­ли в листі пташ­ки… ні, не пташ­ки: кри­ла зе­лені… ні, зе­ле­на сук­ня Ка­ра­лаєвої, не­на­че спле­те­на з дрібно­го лис­ту акацій… В листі май­ну­ли чорні бро­ви, чер­воні повні гу­би, блис­ну­ли ясні по­дов­жасті карі очі…

    «Чи сон, чи прав­да? чи це мені сниться, чи я її й справді ба­чу?» - плу­та­ла­ся сон­на дум­ка в мо­ло­до­го хлоп­ця. Очі Ма­ру­сині розд­раж­ню­ють йо­го нер­ви, не­на­че гла­дять по душі, сип­лють ти­хий світ з душі ти­хої, доб­рої та ве­се­лої. Ло­мицький розп­лю­щив свої не­ве­личкі карі очі і вже не міг зап­лю­щи­ти. Нер­ви розт­ри­во­жи­лись. Сон утік од йо­го.

    «Піду, сьогодні піду! Навіщо одк­ла­да­ти? Ті очі ма­нять ме­не до се­бе. Як хо­четься мені по­ди­ви­тись на їх!» - по­ду­мав Ло­мицький і рап­том підвівся і сів на ліжку. Йо­го дов­га, тон­ка, за­ку­та­на в ук­ри­ва­ло пос­тать не­на­че пе­ре­ло­ми­лась і зігну­лась по­по­ло­вині.

    Ломицький схо­пив­ся з ліжка, бурх­нув во­ди в мис­ку, вмив­ся раз з ми­лом, ви­лив во­ду, на­лив вдру­ге хо­лод­ної по­го­жої во­ди і по­чав по­лос­ка­тись та хлю­па­ти во­дою в свої сонні, тро­хи ліниві очі. Од хлю­пан­ня йшли од­ляс­ки попід сте­лею ви­со­кої і тро­хи по­рожньої кімна­ти.

    - Чи це ви вже вдру­ге вми­ваєтесь? - задз­венів сріблис­тий го­ло­сок за две­ри­ма.

    - А ви й ба­чи­те, Хрис­ти­но Сте­панівно? - спи­тав

    Ломицький.

    - Я й че­рез двері ба­чу! - обізва­лась Хрис­ти­на Сте­панівна.- Мо­же ще й третій раз вмиєтесь?

    - Ні, до­волі бу­де й двох! - крик­нув Ло­мицький.

    - Вмийтесь і втретє, бо я знаю, ку­ди ви зби­раєтесь йти,- задз­венів го­лос за две­ри­ма.

    - Ба не знаєте!

    - Ба знаю: тричі вми­ва­ються па­ничі тоді, як до паннів ідуть в гості, та ще й та­ких паннів, ко­то­рих во­ни люб­лять. Чи прав­да моя? - гук­ну­ла Хрис­ти­на.

    «Одже вга­да­ла…- по­ду­мав Ло­мицький,- знає доб­ре людське сер­це».

    - Одже й ва­ша прав­да! - гук­нув і собі Ло­мицький.

    - Еге, ду­маєте оце за­раз йти до Ма­русі? Знаєте, як у нас в Хер­сон­щині співа­ють: «Гей, Гри­цю, до Ма­русі! - За­раз, за­раз при­бе­ру­ся!»

    «Од цієї Хрис­ти­ни і в со­ломі не схо­ваєшся з дум­ка­ми: і в го­ло­ву і в дум­ки заг­ля­не»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - Як при­бе­ре­тесь, то зайдіть до ме­не на мушт­ри. Я повіто­ва сва­ха і вам бу­ду сва­хою. Прийдіть до ме­не на ог­ля­ди­ни. А то - знаєте, як бу­ває у ва­шо­го бра­та? При­че­пу­риться тро­хи спе­ре­ду, а на спині або й на го­лові пух, а з-за коміра сірту­ка десь виг­ля­дає біла со­роч­ка…

    - Добре, зай­ду! - гук­нув Ло­мицький і по­чав при­би­ра­тись та причісу­ва­тись пе­ред не­ве­лич­ким дзер­кальцем, що сто­яло на вікні.

    Через півго­ди­ни Ло­мицький увійшов в гос­тин­ну сво­го ха­зяїна Бо­ро­давкіна, що слу­жив тоді в залізно­до­рожній кан­це­лярії. В гос­тинній сиділа Хрис­ти­на Сте­панівна Ми­лаш­ке­ви­че­ва, сест­ра Бо­ро­давкіна. Во­на бу­ла удо­ва, бездітна і по смерті сво­го чо­ловіка, діди­ча з Ка­те­ри­нос­лав­щи­ни, про­да­ла зем­лю, жи­ла з про­центів сво­го капіта­лу і, як вольна пти­ця, пе­реліта­ла з місця на місце: влітку жи­ла в ро­дичів в селі, зи­мою про­бу­ва­ла то в Києві, то в Одесі, а най­більше жи­ла в сво­го бра­та Бо­ро­давкіна. Хрис­ти­на Сте­панівна, ви­со­ка й ог­ряд­на, пов­на на ви­ду, сиділа на ка­напі і ви­ши­ва­ла ук­раїнськи­ми взор­ця­ми руш­ник. Взорці бу­ли ши­рокі на цілу п'ядь. Во­на на­ши­ла тих руш­ників де­сятків зо два на при­да­не своїм не­бо­гам, котрі іще на припічку ка­шу їли, а од­на ле­жа­ла в ко­лисці. Во­на ши­ла з нудьги, аби щось ро­би­ти та не сидіти згор­нув­ши ру­ки.

    Ломицький увійшов і поз­до­ров­кав­ся з Хрис­ти­ною. Хрис­ти­на вста­ла і по­ча­ла йо­го ог­ля­да­ти.

    - Нічого, нічо­го - чис­то вбра­лись. А по­верніться кру­гом! Та про­ворніше! І, вже з вас і па­нич! Який­сь сон­ний не­по­вер­тай­ло та одо­ро­ба­ло! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Вона вхо­пи­ла Ло­мицько­го за пле­че, швид­ко крут­ну­ла ним, а потім штовх­ну­ла йо­го в пле­че.

    - Чого в вас сонні очі? Тре­ба бу­ло вми­тись ще третій раз,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Та то во­ни в ме­не зро­ду сонні,- ска­зав Ло­мицький, роз­тя­гу­ючи сло­ва.

    В Ло­мицько­го і справді бу­ли якісь важкі, ніби сонні, очі. Бу­ла в йо­го і сон­на дум­ка. Важкі й мертві на­уки в гімназії вби­ли в йо­му енергію, стер­ли во­лю, зро­би­ли йо­го в'ялим, апа­тич­ним, якимсь сон­ним чо­ловіком, з сон­но­тою ду­мок, з сон­ни­ми вчин­ка­ми. Тоді як він був на дру­го­му курсі в універ­си­теті, тра­пив­ся поліцей­ський трус. Жан­дар­ми на­летіли на квар­ти­ри де­яких сту­дентів, пе­рет­ру­си­ли все до дна, навіть зри­ва­ли дош­ки на підло­гах, по­ро­ли по­душ­ки. Цей трус наг­нав та­кий пе­ре­ляк на мо­ло­до­го Ло­мицько­го, що йо­го нер­ви, йо­го ро­зум од то­го ча­су не­на­че за­дуб­ли й за­коціліли… Од то­го ча­су на всі су­часні пи­тан­ня він і не об­зи­вав­ся. Якась пе­ред­час­на старість, ста­ре­ча вто­ма на­ляг­ли на йо­го нер­ви, на йо­го дум­ки. Ду­ми йо­го во­ру­ши­лись в йо­го го­лові якось мля­во, бо­яз­ко; роз­мо­ва бу­ла обе­реж­на. Він го­во­рив і не­на­че бо­яв­ся, ози­ра­ючись на усі бо­ки. І тільки ча­са­ми в йо­го ка­рих очах блис­ка­ли ос­тан­ки енергії, котрі не­на­че за­мер­ли в йо­му і ніби дотліва­ли. З йо­го чес­ної і прав­ди­вої вдачі не­на­че хтось вис­мок­тав по­ло­ви­ну енергії, по­ло­ви­нусвіжих, здо­ро­вих дум, а дру­гу по­ло­ви­ну по­ки­нув йо­му зад­ля то­го, щоб він був не більше як мерт­вим і слух­ня­ним зна­ряд­дям в чу­жих міцних ру­ках. Жи­вотій, тер­пи, мов­чи та диші - пос­та­ви­ла йо­му девізом шко­ла і сис­те­ма. І він тільки жи­вотів, мов­чав та ди­хав… Цю привілегію - мов­ча­ти та ди­ха­ти - й зос­та­ви­ли йо­му…

    - Вже з вас мо­ло­дець! А ще до пан­ни приб­рав­ся,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Вам би в ва­ших літах ско­ком-бо­ком та виб­ри­ком! Отак-о!

    І Хрис­ти­на підібра­ла трош­ки ру­ка­ми сук­ню і вда­ри­ла тро­па­ка, а потім зро­би­ла кілька скоків ко­зач­ка ле­генько, плав­ко й граціозно,- зовсім так, як тан­цю­ють мо­ло­диці та дівча­та. Ло­мицький осміхнув­ся і якось по­ве­селішав. Хрис­ти­на вміла роз­ве­се­ли­ти й роз­ва­жи­ти і ду­же не­ве­се­лих і по­ну­рих лю­дей.

    - Але знаєте, що я вам ска­жу? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- На­бе­ре­тесь чи­ма­ло кло­по­ту, по­ки до­бу­де­те свою царівну з за­ча­ро­ва­но­го зам­ку…

    - Чому так? - підняв го­лос Ло­мицький.


    - Та так…- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ма­ру­ся і справді пре­чу­до­ва, врод­ли­ва дівчи­на, гар­на на вро­ду, мо­тор­на на вда­чу, але її ма­ма… бу­де­те ма­ти з нею ба­га­то кло­по­ту.

    - Та чо­го ж так? - спи­тав тро­хи з пе­ре­ля­ком Ло­мицький.

    - Це та­ка ба­ба, в котрій си­дить дві бабі; си­дять і од­на од­ну за ко­си сми­ка­ють та ску­буть,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Не ро­зумію ва­шої за­гад­ки: пе­ре­ложіть її на зви­чай­ну людську мо­ву,- ска­зав Ло­мицький.

    - Про цю ба­бу мож­на ска­за­ти так: ко­ли во­на ка­же- над­ворі го­ди­на, то ро­зумій, що йде дощ,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Цебто во­на неп­рав­ди­ва лю­ди­на?

    - Зовсім-таки брех­ли­ва. Бач­те, до доч­ки ча­сом зби­ра­ються її мо­лоді то­ва­риш­ки, ду­же лібе­ральни­ча­ють, го­во­рять про жіно­че пи­тан­ня. Ста­ра нас­лу­ха­лась, і їй зда­лось, що во­на й са­ма мо­ло­денька, лібе­рал­ка, бо во­на й справді має се­бе за мо­ло­деньку. Знаєте пісню:

    Захотіла ста­ра ба­ба мо­ло­дою бу­ти:

    Натикала за намітку зе­ле­ної ру­ти.

    - Знаю, знаю,- ска­зав Ло­мицький.

    - Оце ж во­на й є! - крик­ну­ла Хрис­ти­на.- Во­на на сло­вах і лібе­рал­ка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служ­би пан­чо­ху пле­те, а крадько­ма мо­лебні та со­ро­ко­ус­ти най­має. Ка­же, що чи­та­ла і Дарвіна і Спен­се­ра.

    - Чи справді ж чи­та­ла? - спи­тав Ло­мицький.

    - Читала во­на так са­мо, як я,- тільки чу­ла, як доч­ка ча­сом чи­та­ла. Ще ска­жу вам, що во­на ва­шо­го бра­та, па­ничів, не­на­ви­дить, бо, бач­те, пал­ко встоює за жіно­че пи­тан­ня…

    - Невже! - аж крик­нув Ло­мицький.

    - А що, зля­ка­лись? Але ж з вас і па­нич! Гей ви! йдіть на прис­туп ско­ком-бо­ком, ко­ли це з ва­шим хис­том,- ска­за­ла Хрис­ти­на і знов штовх­ну­ла хлоп­ця під бік.- Тільки пам'ятай­те про двох бабів в одній бабі; прис­ту­пай­те до тієї, кот­ру по­ду­жаєте.

    - Оце ви ме­не аж на­ля­ка­ли,- ска­зав Ло­мицький.- А мо­же, ви го­во­ри­ли так собі, щоб по­жар­ту­ва­ти, бо ви та­ки лю­би­те жар­ти.

    - Цебто я бре­шу? Ви­ба­чай­те, бо я інсти­тут­ка, а інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, а не бре­ху­хи,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Йдіть вже, йдіть! Бо­же вам до­по­мо­жи впійма­ти за ро­ги та за­ли­га­ти то­го мод­но­го, хоч і ста­ро­го, Дарвіна чи Дарвінку,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Ломицький вий­шов од Хрис­ти­ни Ми­лаш­ке­ви­че­вої і за­ду­мав­ся. «Хоч Хрис­ти­на й ка­же, що інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, але, здається, ця свя­ти­телька та­ки лю­бить брех­ну­ти на свою обихідку. На­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни,- ма­буть, щоб ме­не на­ля­ка­ти в жар­ти. Во­на ка­же, що я та­ки доб­рий стра­хо­по­лох…»

    Ломицький йшов, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Але він зга­дав, що за­раз по­ба­читься з Ма­ру­сею, і йо­го сер­це заг­ра­ло. Над­ворі повіва­ло ранньою вес­ною. Бу­ло ти­хо й теп­ло, хоч іще бу­ли перші дні квітня. Не­бо синіло делікат­ним яс­ним кольором, що пе­ре­хо­див на­ни­зу по­над го­ра­ми в про­зо­рий, опа­ло­вий цвіт. З-за домів, з-за стін скрізь виг­ля­да­ли гілки аб­ри­косів, об­си­па­них цвітом, не­на­че білим пу­хом. Вес­ня­не повітря вли­ва­ло свіжість в гру­ди, ве­се­ли­ло ду­шу.

    Ломицький по­ве­селішав; йо­го сер­це, доб­ре зро­ду, пом'якіша­ло, по­добріша­ло. В чис­то­му небі ви­ла­ся ціла хма­ра си­зих та білих го­лубів. Ло­мицький за­ди­вив­ся на їх, і йо­му зда­ва­лось, що й го­лу­би не­на­че раділи і на ра­до­щах гра­ли в небі ве­се­лим пур­хан­ням.

    Він прий­шов до воріт Ка­ра­лаєвої. На­зустріч з хвіртки вибігла со­бач­ка. Ло­мицький пок­ли­кав її лас­ка­во і пог­ла­див по го­лові. Він увійшов у не­ве­лич­ку світлич­ку. Світлич­ка бу­ла світла, хо­ча не­ба­га­то обс­тав­ле­на. Ко­ло стіни сто­яло гар­неньке блис­ку­че п'яніно. Над ним висіла ста­рин­на чу­до­вої ро­бо­ти кар­ти­на, при­ве­зе­на з-за гра­ниці ще батьком ста­рої Ка­ра­лаєвої. На кар­тині був на­мальова­ний го­ря­ний краєвид в Альпах: з гір ніби збігав потік, ви­ши­тий білим бісе­ром; під ске­лею був на­мальова­ний млин з здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми. По обид­ва бо­ки тієї кар­ти­ни висіли порт­ре­ти Мо­цар­та й Бет­хо­ве­на. В гос­тинній бу­ло чис­то, як у віноч­ку. Ма­ру­ся сиділа на ка­напі і ши­ла со­роч­ку. Жму­ти біло­го по­лот­на жуж­мом вкри­ва­ли її коліна і спа­да­ли хви­ля­ми до­до­лу. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав по­лот­но, і білі од­лис­ки си­па­лись на чор­ня­ву го­ло­ву, на рум’яні Ма­ру­сині що­ки. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі карі очі; чорні бро­ви зда­ва­лись чорніши­ми, рум'яні гу­би - чер­воніши­ми. Ма­ру­ся вста­ла з ка­на­пи і привіта­лась до Ло­мицько­го. Він узяв стілець і сів ко­ло сто­ла про­ти неї.

    - От і спа­сибі вам, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що ви не по­цу­ра­лись на­шої ха­ти. По­си­ди­мо, по­ба­ла­каємо. А я оце за ро­бо­тою,- ска­за­ла Ма­ру­ся,- зви­чай­не жіно­че діло.

    - Як я ба­чу, ви не лю­би­те дур­но сидіти згор­нув­ши ру­ки,- ска­зав Ло­мицький.

    - Нам не мож­на сидіти згор­нув­ши ру­ки - тре­ба ро­би­ти. Та я й не люб­лю дур­но сидіти; без ро­бо­ти ме­не нудьга бе­ре,- обізва­лась Ма­ру­ся, за­тя­гу­ючи нит­ку в уш­ко гол­ки.

    Ломицький озир­нув­ся кру­гом. На йо­го повіяло спо­коєм хатнього ти­хо­го жит­тя. Стінний го­дин­ник цо­кав десь в кімнаті за две­ри­ма од­номірне. На столі пе­ред Ма­ру­сею бу­ли роз­ки­дані нож­ниці, ка­туш­ки ни­ток, чер­воні пас­ма за­по­лочі, ва­ля­лись обрізки по­лот­на. Че­рез вікна бу­ло вид­но старі аб­ри­ко­си, старі во­лоські горіхи в не­ве­лич­ко­му са­ду.

    «От тут би осістись мені на ввесь вік! - по­ду­мав Ло­мицький.- Ма­ру­си­на ма­ти має хоч ста­рий і не­ве­лич­кий, але свій влас­ний дімок, має са­до­чок. Знаю, що во­на по­зи­чи­ла де­сять ти­сяч од­но­му мол­давсько­му па­нові за чи­малі про­цен­ти. Ма­ру­ся гар­на, здо­ро­ва, ро­бо­ча, ха­зяй­но­ви­та. Замк­нув­ся б от ту­теч­ки в хатньому житті… за­був би усякі гро­ма­дянські пи­тан­ня, ні в які соціальні спра­ви не втру­чав­ся… щоб ме­не ніхто не зачіпав. Знав би свою служ­бу, хоч і неп­риємну, і го­див би на­чальству… І жив би собі з Ма­ру­сею ти­хо, спокійно, ні в що не­без­печ­не не вми­ку­ючись…»

    - Чого це ви за­ду­ма­лись? - спи­та­ла в Ло­мицько­го Ма­ру­ся.

    - Це на ме­не повіяло спо­коєм в ва­шо­му домі. Як у вас світло та чис­то,- ска­зав Ло­мицький,- яка гар­на ста­рин­на кар­ти­на! заг­ра­нич­ної давньої ро­бо­ти?-спи­тав Ло­мицький, див­ля­чись на швай­царський го­ря­ний виг­ляд чу­до­вої ро­бо­ти, в здо­ро­вих ра­мах.

    - Це ще мій дід привіз з-за гра­ниці. От пок­рутіть отой цвя­шок збо­ку ра­мок: ме­ханізм за­во­диться, як в го­дин­ни­ку,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    Ломицький встав і завів ме­ханізм. Во­да з бісе­ру за­во­ру­ши­лась і ніби по­тек­ла з го­ри в до­ли­ну і впа­ла під мли­нові ко­ле­са. Двоє коліс, вик­ла­дені з ни­ток чор­но­го бісе­ру, по­ча­ли кру­ти­тись. Ти­хо, без шу­му па­да­ла во­да з гір. В хаті ста­ло ти­хо, тільки го­дин­ник за две­ри­ма цо­кав од­номірно. Ло­мицький по­чу­вав, що ця ти­ша, ця мерт­во­та ду­же сприяє йо­го втом­ле­ним, при­шиб­ле­ним, змал­ку приг­ноб­ле­ним нер­вам, при­би­тим ще за­мо­ло­ду вто­мою од ве­ли­ких лекцій, од мерт­во­ти кла­сич­них мов, од су­во­рої дис­ципліни. При­шиб­лені слабкі нер­ви пот­ре­бу­ва­ли мерт­во­го спо­кою. «Ця кар­ти­на - іде­альна емб­ле­ма мо­го жит­тя: во­да па­дає без шу­му, ко­ле­са кру­тяться без сту­ко­ту, млин ме­ле без гур­ко­ту… І діло буцім йде, і ти­хо, мерт­во… спокійно. А я люб­лю та­кий спокій; мої нер­ви не ви­дер­жу­ють тур­бо­ти… Люб­лю, щоб хо­ди­ли в хаті сли­ве навш­пиньки, го­моніли сли­ве ни­щеч­ком. Люб­лю та­кий квієтизм жит­тя… хоч та­кий квієтизм не­да­леч­ке од соціальної смерті, а мо­же, й од мо­ральної,- підка­зав ро­зум Ло­мицько­му,- але… але… те­пер так ліпше»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    Ломицький ки­нув оком на м'яке ста­ро­мод­не здо­ро­ве крісло, що сто­яло в кут­ку ко­ло сто­ли­ка. На сто­ли­ку ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. На книжці ле­жав кістя­ний ніж. Крісло бу­ло пом'яте на сидінні. Вид­но бу­ло, що тут хтось не­дав­неч­ко сидів, встав і вий­шов…

    Там сиділа Ма­ру­си­на ма­ти, Мар­та Ки­рилівна. Вглядівши в вікно, що до їх йде Ло­мицький, во­на схо­пи­лась і втек­ла в кімна­ту.

    - Як же вам по­до­бається ва­ша скар­бо­ва служ­ба в конт­рольній па­латі? Ма­буть, не ду­же ве­се­ла; лік та циф­ри, та ще циф­ри? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

    Ломицький не од­ра­зу од­повідав Ма­русі. Він ніко­ли не од­повідав од­ра­зу на пи­тан­ня, не по­ду­мав­ши. Цю обе­режність та обачність в сло­вах він пос­теріг ще на третьому курсі в універ­си­теті. Він ще тоді доб­ре втя­мив, що тре­ба го­во­ри­ти, ог­ля­да­ючись на усі бо­ки, що не­без­печ­но го­во­ри­ти те, що ду­має чо­ловік, що має на мислі… І він сам нез­чув­ся, як з обе­реж­но­го став не­щи­рим, а потім і хит­рим, а врешті за­рані вже зро­зумів сут­тя су­час­но­го жит­тя. «Як ска­жу, що служ­ба мені не до впо­до­би, то це ча­сом мо­же дійти до ву­ха на­чальни­ка. Ко­ли слу­жиш, то ка­жи, що лю­биш служ­бу, бо не швид­ко підеш вго­ру… А служ­ба і справді та­ка, що з нудьги здуріти мож­на»,-по­ду­мав Ло­мицький.

    - Нічого собі… Служ­ба по мені, по моєму сма­ку і вдачі. Я люб­лю ма­те­ма­ти­ку, люб­лю циф­ри. Це ме­не навіть за­бав­ляє…- ска­зав пе­ре­го­дя Ло­мицький.


    Він усе пог­ля­дав на двері. Сподівавсь, що от двері од­чи­няться і вий­де Ма­ру­си­на ма­ти. А двері не од­чи­ня­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо, але Ло­мицький ду­хом чув, що там хтось при­таївся, хтось ди­ше, навіть ти­хе­сенько позіхає, за­ту­лив­ши до­ло­нею ро­та.

    Маруся вий­шла в кімна­ту за­си­па­ти чай. Во­на знов вер­ну­лась в гос­тин­ну і при­чи­ни­ла за со­бою двері. За две­ри­ма хтось ти­хе­сенько ча­ла­пав по хаті. А Ма­ру­си­на ма­ти не ви­хо­ди­ла.

    Маруся знов вий­шла і ви­нес­ла два ста­ка­ни чаю і пос­та­ви­ла на столі один ста­кан для се­бе, дру­гий пе­ред Ло­мицьким. Ло­мицький ждав, що ста­ра от-от вий­де в гос­тин­ну з ста­ка­ном чаю. А во­на не ви­хо­ди­ла. Вже й чай ви­пи­ли. По­ба­ла­кав­ши вдвох з Ма­ру­сею, Ло­мицький по­чав за­ду­му­ва­тись. Роз­мо­ва рва­ла­ся. А ста­ра, знать, веш­та­лась, ча­ла­па­ла по кімнаті ти­хенько, крадько­ма і все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

    «Може, моя свя­ти­телька і прав­ду ка­за­ла… По­га­но…» - по­ду­мав Ло­мицький.

    - Ви лю­би­те му­зи­ку та співи? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

    - Любив ко­лись… ду­же та й те­пер люб­лю…- обізвавсь Ло­мицький.

    - Я тро­хи граю і вмію навіть сяк-так співа­ти. Ви лю­би­те ук­раїнські пісні? Я їх ба­га­тенько вмію співа­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Люблю. Ко­ли ва­ша лас­ка, то заспівай­те,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Ви самі ук­раїнець і, здається, хер­сонський, зем­ляк моєї ма­ми?- спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - Еге,- ска­зав Ло­мицький.

    - Ви, пев­но, ціка­ви­тесь ук­раїнською літе­ра­ту­рою. В круж­ку моїх то­ва­ри­шок де­які заціка­ви­лись ук­раїнськи­ми книж­ка­ми. І я чи­таю їх, бо й я ук­раїнка, тільки міська. А ви лю­би­те ук­раїнські книж­ки? - го­во­ри­ла Ма­ру­ся, аби будлі-чим заціка­ви­ти в роз­мові Ло­мицько­го.

    - Атож!- обізвав­ся Ло­мицький.

    Ломицький мав ук­раїнські книж­ки, але при лю­дях ніко­ли не го­во­рив про свої національні ук­раїнські сим­патії. Він навіть не клав тих кни­жок в своїм житлі на вид­ноті на столі або на ета­жерці, а хо­вав їх в ка­мо­ду. Як тільки за­бо­ро­на з Пе­тер­бур­га бу­ла ка­ра­ла ук­раїнську літе­ра­ту­ру, Ло­мицький тоді навіть не ку­пу­вав їх, а ті, що мав в се­бе, хо­вав ще глиб­ше в ка­мо­ду.

    Маруся од­чи­ни­ла п'яніно, сіла і проспіва­ла чис­тим альто­вим го­ло­сом кілька ук­раїнських пісень. Ло­мицький тро­хи роз­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Очі йо­го ста­ли жвавіші, ясніші. Він встав і пе­ресів на стілець, що сто­яв ко­ло п'яніно. Ма­ру­ся роз­чер­вонілась. Во­на тро­хи со­ро­ми­лась співа­ти. Віка впа­ли на очі; довгі чорні вії ляг­ли обідка­ми на рум'яні що­ки. В Ло­мицько­го сер­це за­во­ру­ши­лось,- сим­патія про­ки­ну­лась; він ле­генько зітхнув.

    Маруся вста­ла і знов сіла на ка­напі. Ло­мицький пог­ля­дав на двері в кімна­ту. Двері не од­чи­ня­лись. За две­ри­ма бу­ло ти­хо, не­на­че в мо­гилі. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся про­ве­ла йо­го в при­хо­жу і навіть вий­шла слідком за ним у двір.

    - Моя ма­ма не зовсім здо­ро­ва сьогодні… В неї ще зран­ку бо­лить го­ло­ва… При­ходьте ж до нас частіше! - зап­ро­си­ла Ма­ру­ся Ло­мицько­го і сміли­во по­да­ла йо­му ру­ку.Ще й пот­ряс­ла йо­го за ру­ку.

    - Спасибі вам… зай­ду, до­ко­неш­не зай­ду до вас,- обізвав­ся Ло­мицький, од­чи­ня­ючи хвіртку.

    - Та не гай­тесь! За­ходьте частіше! - гук­ну­ла до йо­го Ма­ру­ся з по­ро­га.

    «Гарний хло­пець і мені по­до­бається: ти­хий, спокійний, доб­рий, трош­ки блідий, але ли­це не­на­че ви­то­че­не з мар­мо­ру, сли­ве кла­сич­не…- ду­ма­ла Ма­ру­ся, вер­та­ючись в світли­цю.- Шко­да, що ма­ма йо­го не ба­чи­ла! Ціка­во бу­ло б зна­ти, чи спо­до­бається він мамі? А мамі та­ки труд­но підійти під смак: во­на чо­гось все не хва­лить па­ничів, чо­ловіків, а най­більше па­ничів. Чо­мусь во­ни їй не­на­че спро­ти­ви­лись… чо­гось во­ни їй не до впо­до­би…»

    

II

    

    Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну і сіла ши­ти, але ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. Нит­ка в ру­ках плу­та­лась, за­тя­га­лась в уз­ли. Ма­ру­сині дум­ки літа­ли десь інде… не­на­че слідком пішли за мо­ло­дим хлоп­цем.

    Вона згор­ну­ла по­лот­но і вий­шла в сто­ло­ву. Ма­ти сиділа на стільці край сто­ла і пи­ла чай з су­хар­ця­ми.

    Марусина ма­ти, Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва, бу­ла се­редніх літ, ви­со­ка, з рівним тон­ким ста­ном. Дов­гоб­ра­зе і тро­хи узьке ли­це бу­ло свіже, усе рум'яне, не­на­че на­ли­те кров'ю. Навіть ру­ки і довгі су­хор­ляві пальці бу­ли чер­во­ну­ваті. Не­ве­личкі гострі карі очі бли­ща­ли гост­рим блис­ком. В їх світив­ся і ро­зум, і сміливість, і ча­са­ми про­ми­на­лись іскри хит­рощів і досвідно­го ко­кетст­ва. На го­лові в неї по­де­ку­ди біліли ніби срібні нит­ки, і во­на завсігди ду­же на­ма­щу­ва­ла над чо­лом ко­си по­ма­дою, щоб за­таїти ті перші прик­ме­ти до­ход­жа­лих літ.

    Маруся сіла про­ти ма­тері за сто­лом і на­ли­ла собі ста­кан чаю, їй вже не хотілось чаю, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­ла­ка­ти за Ло­мицько­го з ким-не­будь, і більше од усього з матір'ю.

    Мати од­на­че пи­ла чай, гриз­ла су­харці і мов­ча­ла. Су­харці хру­ща­ли: білі дрібні густі зу­би швид­ко і про­вор­но пра­цю­ва­ли. Во­на пи­ла чай і не ди­ви­лась на доч­ку.

    - Оце нес­подіва­ний гість за­га­яв мені тро­хи ча­су. Ду­ма­ла, сьогодні скінчу ро­бо­ту, та й не скінчи­ла…- по­ча­ла Ма­ру­ся.

    Марта Ки­рилівна мов­ча­ла і якось нер­во­во ха­па­ла су­харці з ко­ши­ка та ніби ха­па­лась їх клас­ти в свої дрібні ми­шачі зуб­ки. Ще швид­ше за­хо­ди­лись зу­би ко­ло су­харів, не­на­че во­на по­хап­цем до­пи­ва­ла чай, буцім ха­па­лась ку­дись іти.

    Замовкла й Ма­ру­ся і пи­ла чай мовч­ки, пог­ля­да­ючи на матір. Во­на й собі взя­ла су­хар з ко­ши­ка і по­ча­ла по­ма­леньку йо­го навіщось їсти, за­пи­ва­ючи чаєм, бо їй зовсім не хотілось їсти. Во­на ско­са зир­ка­ла очи­ма на матір. Ма­ти ди­ви­лась в ку­ток, на об­ра­зи, і її гострі очі якось нес­покійно кру­ти­лись.

    - Я сьогодні йшла до бан­ку і встрілась з де­яки­ми своїми то­ва­риш­ка­ми. Нас дог­нав Ло­мицький та й провів до са­мо­го бан­ку…- знов по­ча­ла Ма­ру­ся і підве­ла на матір свої по­дов­жасті, ясні й щирі, як у ди­ти­ни, карі очі. Ма­ти нер­во­во вхо­пи­ла су­ха­рець з ко­ши­ка і тро­хи вже не за­пи­ха­лась ним. Су­ха­рець заск­рипів в зу­бах, не­на­че десь під підло­гою хру­ща­ла зуб­ка­ми ми­ша. Очі в Мар­ти Ки­рилівни ста­ли ще гостріші, ще нес­покійніші.

    Марта Ки­рилівна все-та­ки не об­зи­ва­лась і сло­вом.

    «Чи ма­ма ду­же го­лод­на, чи, ли­бонь, ха­пається ку­дись йти в гості… Чо­гось не го­во­ре та й не го­во­ре»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

    Допивши ста­кан чаю і пот­ро­щив­ши усі су­харці, Мар­та Ки­рилівна вста­ла і про­мо­ви­ла:

    - Поїдь ли­шень за­раз на ба­зар та ку­пи са­ха­ру, чаю, ри­жу, ман­них крупів, гвоз­дич­но­го пер­цю, лав­ро­во­го лис­ту, бо це все в нас по­ви­хо­ди­ло. Чо­гось оце мені їсти за­ма­ну­лось… Щось би я їла, та й са­ма га­разд не знаю що… За­ба­жа­лось мені тов­че­ників з го­рош­ком. Візьми там, будь лас­ка, в крам­ни­цях тро­хи м'яса на кот­ле­ти та не за­будься вхо­пи­ти з фунт зе­ле­но­го го­рош­ку.

    «Не про те ма­ма го­во­рить, про що мені тре­ба…» - по­ду­ма­ла Ма­ру­ся. Про­заїчна ма­те­ри­на роз­мо­ва зовсім не пот­рап­ля­ла в по­етич­ний тон, який лу­нав в душі мо­ло­дої дівчи­ни.

    - На тобі кар­бо­ван­ця. Мої гроші усі вий­шли; реш­ту док­ла­ди своїми, ко­ли маєш,- ска­за­ла ма­ти і по­да­ла дочці кар­бо­ван­ця.

    Марта Ки­рилівна ма­ла своїх де­сять ти­сяч кар­бо­ванців, котрі дав на при­да­не їй батько, хер­сонський дідич. Во­на по­зи­чи­ла їх за чи­малі про­цен­ти од­но­му при­яте­леві - діди­чеві мол­да­ва­ни­нові, а са­ма більше жи­ла на доч­чині гроші, за­роб­лені на службі.

    Маруся побігла на місто і не­за­ба­ром вер­ну­лась з провізією. Внес­ла во­на ті за­куп­ки в не­ве­лич­ку комірчин­ку, де­що поск­ла­да­ла на по­ли­цях, де­що по­ви­си­па­ла в слоїки, по­зав'язу­ва­ла, потім пос­ти­ра­ла по­рох з по­лиць, пос­та­ви­ла слоїки на по­ли­цях і, впо­рав­шись, вий­шла до ма­тері в гос­тин­ну.

    - Скажи, будь лас­ка, доч­ко, ку­хо­варці, щоб за­раз сікла м'ясо на тов­че­ни­ки та за­хо­ди­лась ва­ри­ти го­ро­шок. Щось мені оце ду­же схотілось їсти, та ще й до­кон­че тов­че­ників… Та піди са­ма в пе­кар­ню та дог­ля­дай са­ма. Ку­хо­вар­ка, ма­буть, за­ко­ха­лась, бо все пе­ре­со­лює стра­ву, то пе­репікає, то пе­рес­ма­жує.

    Маруся наділа білий хвар­ту­шок і пішла в пе­кар­ню. Во­на ди­ви­лась за всім в домі, са­ма про­ва­ди­ла хатнє гос­по­дарст­во, ще й на служ­бу хо­ди­ла. Ма­ти не лю­би­ла ро­бо­ти і більше лю­би­ла бай­ди­ку­ва­ти та по­си­деньки справ­ля­ти,- все папіро­си ку­ри­ла або швен­дя­ла по гос­тях.

    Маруся пішла в пе­кар­ню, а Мар­та Ки­рилівна од­чи­ни­ла заск­ляні двері і вий­шла в са­до­чок.


    Старі аб­ри­ко­си сто­яли са­ме в цвіту, не­на­че об­си­пані білим, тро­шеч­ки ро­же­ва­тим пу­хом. Товсті бруньки каш­танів по­на­ли­ва­лись і лисніли, не­на­че об­ма­зані си­ро­пом. Заб­рость аж чер­воніла на де­ре­вах. Вечір був ти­хий та теп­лий, не­на­че май­ський. Синє чис­те не­бо на за­ході світи­лось, аж лисніло. Чер­во­ненькі дрібні хмар­ки роз­си­па­лись в небі, не­на­че дрібний білий лист, об­ли­тий ро­же­вим світом. Щось діво­че, мо­ло­де, не­по­роч­не бу­ло роз­ли­те в кольориті не­ба і не­са­мохіть во­ру­ши­ло мрії в душі.

    «Коло моєї Ма­русі вже в'ються роєм па­ничі на ве­чо­рах. А цей Ло­мицький прий­шов до неї в гості, бо, пев­но, вже за­ко­хав­ся в Ма­ру­сю… Мо­же, бу­де сва­та­ти»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по са­ду між за­паш­ни­ми аб­ри­ко­са­ми.

    Марта Ки­рилівна за­ду­ма­лась і, йду­чи по доріжці, за­че­пи­ла го­ло­вою гілку аб­ри­ко­са. Білілис­точ­ки роз­си­па­лись, об­си­па­ли Мар­тині плечі й вид. Свіжий вес­ня­ний цвіт впав на га­ря­че ли­це і не­на­че пок­ро­пив йо­го хо­лод­ною ро­сою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ла те делікат­не без­по­се­реднє до­тор­кан­ня вес­ни: во­но розд­ра­ту­ва­ло її нер­ви, роз­бур­ка­ло дріма­ючі мрії.

    «Ще чо­го доб­ро­го при­че­питься, бу­де сва­та­ти Ма­ру­сю… А як во­на вий­де заміж? Я тоді зіста­нусь в хаті од­ним од­на, як би­ли­на в сте­пу… А Ма­ру­ся в ме­не всю гос­по­дарську ро­бо­ту ро­бить, і книж­ку ча­сом мені чи­тає в зи­мові довгі ве­чо­ри, і заспіває пісень, і заг­рає. А як зіста­нусь са­ма, про­па­ду з нудьги… Зя­тя я не прий­му до се­бе в ха­ту, бо… бо…»

    Щоки в Мар­ти Ки­рилівни спах­ну­ли, її ли­це ста­ло та­ке чер­во­не, як півонія. Очі за­па­ли­лись і заб­ли­ща­ли. І дух вес­ня­ний, і діво­чий чис­тий ко­ло­рит не­ба, і не­давній візит мо­ло­до­го гар­но­го хлоп­ця роз­бур­ка­ли в її серці не­за­мерлі дріма­ючі інстинк­ти жіно­чої душі, нев­до­во­ле­но­го жіно­чо­го сер­ця, роз­бу­ди­ли дріма­ючу га­ря­чу пот­ре­бу пал­кої вдачі, пот­ре­бу лю­би­ти, вга­му­ва­ти пал своєї вдачі, нев­до­во­ле­ної в свій час.

    «І знов вес­на! і знов вес­на! час мрій! час ко­хан­ня! Навіщо во­на дра­тує ме­не, зачіпає мої ду­ми, моє сер­це? Був і мій час, та ми­нув,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по сад­ку,- і я лю­би­ла і бу­ла б щас­ли­ва, та не су­ди­лось мені щас­тя. А як я йо­го лю­би­ла! Йо­го од­но­го. Бич­ковсько­го… Але він був бідний, нез­нач­ний уряд­ник. Батько спро­ти­вив­ся, не ви­дав ме­не за йо­го. Тра­пив­ся Ка­ра­лаєв, за­мож­ний чо­ловік, на доб­ро­му уря­до­во­му місці. Я на­мов­ля­ла Бич­ковсько­го вик­рас­ти ме­не, бу­ла лад­на втек­ти з ним на край світу, а він по­бо­яв­ся бідності, не схотів… Нікчем­ний, под­лий стра­хо­по­лох! І я зло­ми­ла своє сер­це че­рез йо­го, му­си­ла за­бу­ти йо­го, вий­шла за Ка­ра­лаєва. Ка­ра­лаєв про­гай­ну­вав ба­га­то мо­го доб­ра і вмер… Зіста­лась я мо­ло­дою удо­вою. За­мовк­ло моє сер­це. Чи за­мовк­ло ж, чи за­мер­ло? І знов вес­на! і знов вес­на! І в моєму серці ще не осінь…»

    Марта Ки­рилівна важ­ко зітхну­ла і сіла на лавці.

    «Ой, не за­мер­ло моє сер­це! Час мій ще не ми­нув. Че­рез нікчем­но­го Бич­ковсько­го я зне­на­виділа муж­чин… і не­на­вид­жу їх і, му­шу приз­на­тись са­ма собі, люб­лю їх… Чи то я тільки пе­ред людьми по­ка­зую, що не­на­вид­жу муж­чин; і пе­ред доч­кою тре­ба про­повіду­ва­ти во­ро­гу­ван­ня до па­ничів, на­тя­ка­ти про їх зрад­ливість, лег­ко­думність, про лег­ко­ту їх сер­ця. Во­на мо­ло­да, то пой­ме віри мені, лю­дині вже досвідній. Мо­же, во­на не схо­че йти заміж, і я до смерті жи­ти­му з нею, до смерті жи­ти­му в спо­кої, без уся­кої три­во­ги, кло­по­ту… А сер­це все-та­ки чо­гось во­ру­шиться, чо­гось ба­жає. Це, ма­буть, од вес­ня­но­го повітря та од цього цвіту аб­ри­косів. А мо­же, тим, що я їсти хо­чу… Ко­ли б швид­ше сма­жи­ли тов­че­ни­ки. Цей пас­куд­ний іде­алізм сер­ця все ме­не три­во­жить тоді, як я їсти хо­чу. Ох, ко­ли б хто доб­рий тра­пив­ся… ко­ли б я ко­го по­лю­би­ла… ох-ох!»

    Марта Ки­рилівна сиділа на лавці, схи­ли­ла го­ло­ву й ду­ма­ла. Скляні двері на ма­ленькій те­расі од­чи­ни­лись. Ма­ру­ся в біло­му хвар­тусі вий­шла з две­рей, рівна ста­ном, свіжа, як стиг­ла яго­да, з чер­во­ни­ми пов­ни­ми ус­та­ми. Ма­ти гля­ну­ла на доч­ку, і її взя­ла заздрість, що мо­ло­да доч­ка са­ме по­чи­на­ла жи­ти й лю­би­ти.

    - Мамо, вже го­ро­шок і тов­че­ни­ки го­тові!- гук­ну­ла Ма­ру­ся.- Йдіть ве­че­ря­ти!

    Мати аж ки­ну­лась і вста­ла з лав­ки.

    - Оце роз­но­си­ла­ся з тов­че­ни­ка­ми! Над­ворі та­ка по­езія, зовсім май­ська! За­раз іду! Нак­ри­вай стіл та став тарілки,- гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Вона сіла за стіл і, за­чув­ши дух свіжих кот­летів та го­рош­ку, зовсім за­бу­ла про по­езію і упліта­ла кот­ле­ти на ввесь рот.

    Другого дня пе­ред ве­чо­ром Ма­ру­ся знов сиділа в гос­тинній і ши­ла со­роч­ку. Мар­та Ки­рилівна сиділа ко­ло вікна в м'яко­му кріслі і чи­та­ла книж­ку. Попід вікна­ми май­нув Ло­мицький. Мар­та Ки­рилівна пок­ла­ла книж­ку на круг­ленький сто­лик і хап­ком по­чим­чи­ку­ва­ла в сто­ло­ву. Ло­мицький увійшов в гос­тин­ну і привітав­ся до Ма­русі. І знов во­ни ба­ла­ка­ли вдвох, як і пе­редніше, вдвох і чаю на­пи­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо і тро­хи мерт­во. Ма­ят­ник го­дин­ни­ка цо­кав рівно, мо­но­тон­не. За две­ри­ма хтось хо­див, обе­реж­но сту­па­ючи, не­на­че навш­пиньки. Хтось позіхав, при­дав­ле­но, вдерж­но, не­на­че бо­яв­ся спо­ло­ха­ти мерт­ву ти­шу. Ло­мицький пог­ля­дав на роз­гор­ну­ту на сто­ли­ку книж­ку, на кістя­ний ніж, що ле­жав на книжці. Він до­га­ду­вав­ся, що тут, ко­ло сто­ли­ка, пев­но не­дав­неч­ко сиділа Ма­ру­си­на ма­ти. «Тут бу­ла, вертіла­ся, та не знаю - де діла­ся»,-ду­мав він сло­ва­ми пісні. Ма­ру­ся кміти­ла за Ло­мицьким ду­же вваж­ли­ве. Во­на прикміти­ла, що він пог­ля­дає на сто­лик, на роз­гор­ну­ту книж­ку, на сліди не­давнього ма­те­ри­но­го про­бу­ван­ня в гос­тинній, прикміти­ла, що він за­ду­мав­ся, по­хи­лив го­ло­ву й за­мовк. Во­на сіла за п'яніно, тро­хи пог­ра­ла, потім заспіва­ла пісні. Во­на все сподіва­лась, що ма­ти вий­де-та­ки до гос­тя хоч на ча­сок. А двері не од­чи­ня­лись: ма­ти не вий­шла.

    Ломицький по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся знов вип­ро­во­ди­ла йо­го аж у двір, аж до хвіртки, і про­си­ла за­хо­ди­ти до неї і ви­ба­чи­ти, що ма­ти не вий­шла, бо в ма­тері су­до­мить ру­ку, ще й го­ло­ва бо­лить й досі.

    «Якась чуд­на го­ло­ва в твоєї ма­тері: ко­ли я прий­ду, в неї все го­ло­ва бо­лить або щось десь су­до­мить»,- ду­мав Ло­мицький, про­ща­ючись з Ма­ру­сею.

    Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну смут­на й за­ду­ма­на.

    «Мати зу­мис­не втек­ла з гос­тин­ної, вглядівши в вікно, що йде Ло­мицький. Во­на має щось на умі. Це несп­рос­та. Що це за знак? Чи во­на ве­ре­дує, чи сер­диться? Я й досі ніяк не од­га­даю, що за лю­ди­на моя ма­ти. Во­на ча­сом ду­же лібе­ральни­чає в роз­мові зо мною, з моїми то­ва­риш­ка­ми: здається, й ро­зум доб­рохіть вси­сає нові гу­манні прин­ци­пи. Але ча­сом… ча­сом зак­ру­тить та­ко­го ста­росвітсько­го ве­ремія, що я нічо­го не втя­маю…» - ду­ма­ла Ма­ру­ся.

    Вона пішла в сто­ло­ву. Ма­ти пи­ла чай, тро­хи на­су­пив­ши тонкі густі чорні бро­ви, мов­ча­ла і навіть не гля­ну­ла на доч­ку.

    Маруся дов­генько по­мов­ча­ла і та­ки не втерпіла, щоб не по­го­во­ри­ти з матір'ю.

    - Мамо, чо­го це ви втек­ли от Ло­мицько­го? - спи­та­ла во­на.- Мо­же, не по­до­бається, що я прий­маю своїх гос­тей, та ще й па­ничів?

    - От і ви­га­да­ла!- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ніби я ко­ли за­бо­ро­ня­ла тобі прий­ма­ти твоїх гос­тей? Ти вже до­рос­ла лю­ди­на, ти на службі,- маєш пра­во хо­ди­ти са­ма, ку­ди хо­чеш, зна­тись, з ким хо­чеш. Я не дес­пот­ка і не якась там при­дур­ко­ва­та ста­ро­мод­на пані дідич­ка, що дер­жить до­чок у вза­перті, тро­хи не в ко­морі або в хижці, і не дає їм волі. Ти са­ма доб­ре знаєш, що я лю­ди­на лібе­ральна. Ти вер­зеш якусь нісенітни­цю.

    - Але… але все-та­ки я прикмічаю, що візи­ти цього мо­ло­до­го хлоп­ця вам чо­гось не зовсім… не зовсім… до впо­до­би… не­на­чеб­то…

    - От і не зовсім! Неп­рав­да твоя! Я не вий­шла до йо­го, бо тро­хи не­на­че нез­ду­жаю. Поліну­ва­лась ба­ла­ка­ти з ним, як не­ду­жа лю­ди­на, та й годі!- ска­за­ла ма­ти і все-та­ки не підве­ла очей і не гля­ну­ла на доч­ку.- Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то я не зовсім люб­лю то­ва­рист­во мо­ло­дих па­ничів. До­рослі, по­важні пан­ни - то зовсім інша річ: то лю­де досвідні, з ро­зу­мом, з су­тою вда­чею; з ни­ми є про що по­го­во­ри­ти. Чо­ловік в со­рок або в со­рок п'ять літ - ото вінець сот­воріння. А тих мо­ло­дих лег­ко­духів я… не люб­лю: в їх в го­лові тільки ба­ли, пан­ни, танці та уся­ка нісенітни­ця,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Та цей Ло­мицький, ма­мо, зовсім не з таківських,- він не ду­же лю­бить ба­ли і, здається, й тан­цює тільки кад­риль, та й годі! - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Ногами, мо­же, й тан­цює тільки кад­риль, а дум­кою, пев­но, че­ше кан­кан. Усі мо­лоді такі, всі во­ни вітро­го­ни, лег­ко­думні; в їх вся на­ту­ра ще кле­ко­тить, як окріп в ка­зані. Ти, ли­шень, їм не ду­же йми віри: я їх доб­ре знаю,- ска­за­ла ма­ти і якось хит­ро зир­ну­ла на доч­ку.- От хоч би й цей твій гість: двічі при­хо­дить в мій дім з візи­том вве­чері, уб­ра­ний в який­сь ку­ций піджак, а не в фрак,- тро­хи не в ха­латі та в шкар­ба­нах…

    - Але ж ви, ма­мо, не ста­ро­мод­на лю­ди­на, пев­но, на це не ду­же вва­жаєте!

    - Воно бач так! Я на це не вва­жаю, мені про це бай­ду­же, але він по­ви­нен вва­жа­ти, він по­ви­нен! Все ж та­ки він знає, що я не міщан­ка якась там, а хер­сонська дідич­ка, справдішня пані, з пансько­го до­му, ма­ла землі, ма­ла пан­щан­них. Він все-та­ки по­ви­нен зна­ти ша­ну й честь. А мені? мені все бай­ду­же!


    Дочка тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла.

    «Чи не має ма­ма для ме­не на приміті ко­гось вже іншо­го, надісь вже підтоп­та­но­го: ба­га­ти­ря або ви­со­ко­го уряд­ни­ка»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся й за­мовк­ла, бо приміти­ла розд­раж­не­ний тон в роз­мові ма­тері.

    - От ком­панію твоїх мо­ло­дих то­ва­ри­шок я люб­лю. Ці мені приємні! Зійдуться до те­бе, лю­бенько й по щи­рості ба­ла­ка­ють, чи­та­ють су­часні книж­ки, го­во­рять про су­часні ідеї. Це мені до мислі, бо я са­ма лю­ди­на з свіжою тя­мою в го­лові, з мо­ло­ди­ми свіжи­ми дум­ка­ми. А ті мо­лоді па­ничі… Ет! Бо­дай не ка­за­ти.

    Марта Ки­рилівна тільки ру­кою мах­ну­ла і вста­ла.

    - До ве­чо­ра ще да­ле­ко, ти б луч­че про­чи­та­ла мені тро­хи Спен­се­ра. Чо­гось я ніби ліпше ро­зумію, як ти мені чи­таєш,- ска­за­ла ма­ти і вий­шла в гос­тин­ну.

    Маруся вий­шла й собі слідком за матір'ю, сіла на ка­напі і по­ча­ла чи­та­ти, а ча­сом і ви­тов­ма­чу­ва­ти де­які нез­ро­зумілі для ма­тері місця. Але ма­ти зовсім не слу­ха­ла: во­на ди­ви­лась на сте­лю і позіха­ла, злег­ка при­дер­жу­ючи гу­би, щоб доч­ка не прикміти­ла. Спен­сер був для ста­рої но­вою мо­дою.

    

IIІ

    

    Ломицький вбрав­ся і був на­по­го­тові йти на чай до Ма­русі.

    «Мабуть, не бре­ше Хрис­ти­на,- щось є! Мо­же, й справді Ма­ру­си­на ма­ти - чуд­на чи тро­хи при­цу­цу­ва­та. Двічі був я в Ма­русі, двічі ба­чив слід її ма­тері в гос­тинній, а ста­ра не­на­че все втікає од ме­не. А забіжу я до Хрис­ти­ни та по­го­во­рю!»

    Ломицькнй увійшов в гос­тин­ну Бо­ро­давкіна. В гос­тинній ніко­го не бу­ло. З од­чи­не­них две­рей з кімна­ти обізва­лась Хрис­ти­на.

    - То ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу?- гук­ну­ла Хрис­ти­на в своєї кімна­ти.

    - Я! - обізвав­ся Ло­мицький.

    - Правда, маєте до ме­не діло? А я й знаю яке! Йдіть сю­ди в мою кімна­ту, бо бу­де­мо го­во­ри­ти сек­ре­ти-по­тай од усіх,- гук­ну­ла Хрис­ти­на.

    Ломицький увійшов в Хрис­ти­ни­ну кімна­ту. В Хрис­ти­ниній кімнаті не­на­че жив який­сь не­тя­га-бур­ла­ка в спідниці. Усе бу­ло роз­ки­да­не, усе ле­жа­ло не на своєму місці. На столі ва­ля­лись книж­ки, гол­ки, за­по­лоч; на ліжку ва­ля­лась сук­ня, ок­са­ми­то­ве пальто, усе в пу­ху та в пір'ї; ви­ши­вані пре­гарні руш­ни­ки висіли на ліжку, ва­ля­лись на по­душ­ках; кру­гом Хрис­ти­ни на ки­лимі ва­ля­лись обрізки по­лот­на, якісь шма­точ­ки, клап­ти­ки ма­терії, вис­ми­кані нит­ки з кан­ви. Хрис­ти­на ніби сиділа в яко­мусь кублі, на­че не­че­пур­на квоч­ка в гнізді в оби­чай­ці.

    - Сідайте на роз­ка­зуй­те! Як же вас привіта­ла ста­ра Ка­ра­лаєва?- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Хто йо­го знає й як?

    - Чи не розібра­ли й досі, чи що? Це мож­на бу­ло зра­зу ба­чи­ти. Ой ви! Ква­ша ви, джу­ми­га, а не па­нич! До­да­ла б ще щось, та… піч у хаті слу­хає…

    - Та я її й досі не ба­чив,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Не ви­хо­дить?- крик­ну­ла Хрис­ти­на.

    - Не вий­шла, і я її й досі не ба­чив в її гос­поді.- ска­зав Ло­мицький.

    - Погано. Мо­ло­ду ви дійсно впійма­ли, а ста­ру труд­но впійма­ти. Впіймай­те й цю ре­пу - і бу­де­те ко­зак! до­кажіть сла­ви!- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    І Ло­мицький роз­ка­зав Хрис­тині про свої візи­ти і про свої здо­га­ди, що ста­ра Ка­ра­лаєва прос­то-та­ки втікає з гос­тин­ної, од­ни­кує од йо­го, як він за­хо­дить до Ма­русі, а не до неї.

    - Ця ба­ба з ган­жою, як-от бу­ва­ють з ган­жою коні або ко­ро­ви… Я ж вам ка­за­ла! В неї все при­лич­ко­ва­не, і во­на са­ма лич­ко­ва­на.

    - Еге, ви йде­те попід вікна­ми до­му, як за­хо­ди­те до Ма­русі?- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Авжеж попід вікна­ми, бо так ви­па­дає,- ска­зав Ло­мицький.

    - То-то й ба! А як іще раз йти­ми­те, то не йдіть попід вікна­ми, та зак­радьтесь ти­хенько в хвіртку, щоб і со­ба­ка не гавк­ну­ла, та в при­хо­жу, та шусть в гос­тин­ну! Тоді, мо­же, і впіймаєте ста­ру пта­ху в гніздищі та, мо­же, якось і поєднаєтесь з нею. Во­на лю­бить сидіти в гос­тинній край вікна в кріслі та ло­ви­ти очи­ма ґави у небі,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Може, й ва­ша прав­да,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Не «мо­же, прав­да», а зовсім-та­ки щи­ра прав­да!- гук­ну­ла Хрис­ти­на.- Хит­рий ви, з біса, та не зовсім: не­зу­гарні ви, як я ба­чу, ло­ви­ти ди­чи­ну. Пам'ятай­те, що на­шо­го бра­та не­лег­ко ло­ви­ти: го­туй­те добрі сильця та за­па­деньки, от що! Ста­ра Ка­ра­лаєва хит­ра й досвідна пта­ха з по­лив'яним но­сом.

    - Вже й ви на­го­во­ри­те!- обізвав­ся Ло­мицький.

    - А що? об­ра­зив­ся, що йо­го прий­дішня те­ща - пта­ха з по­лив'яним но­сом? По­жи­ве­те - по­ба­чи­те і зга­даєте Хрис­ти­ну Сте­панівну.

    - Дай бо­же, щоб не прий­шлось зга­ду­ва­ти!

    - От ту­ди к дідьку! Це доб­ра дя­ка! Не­хай, мов, Хрис­ти­на Сте­панівна вбре­шеться! Це бу­де кра­ще. Ой ви! Вчені ви, та не дрю­ко­вані!

    І Хрис­ти­на без це­ре­монії мах­ну­ла на Ло­мицько­го ви­ши­ва­ним руш­ни­ком, за­че­пи­ла йо­го по го­лові, роз­куд­ла­ла во­лос­ся і об­си­па­ла йо­го го­ло­ву й плечі по­ви­тя­га­ни­ми з взірця нит­ка­ми кан­ви.

    - Та й пус­туєте ж ви! Зовсім обліпи­ли ме­не нит­ка­ми!

    - От те­пер ви гарні! Так і йдіть з візи­том до Ка­ра­лаєвої! Але нев­же ви оце хо­ди­ли до Мар­ти Ки­рилівни в оцьому ку­ценько­му піджа­ку?- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Атож! А хіба що?- спи­тав Ло­мицький.- Мо­ло­да Ка­ра­лаєва ска­за­ла мені, щоб я за­хо­див до неї зап­рос­то на чай вве­чері.

    - То мо­ло­да, а то ста­ра! Не за­бу­вай­те і про ста­ру. І пер­ший візит ро­би­ли ви в цьому ку­цо­му уб­ранні?-спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Ні, пер­ший візит я ро­бив в чор­но­му сіртуці.

    - Гм… Пам'ятай­те-бо та­ки, що в Ка­ра­лаєвій в нутрі си­дить дві бабі: од­на лібе­рально-мод­на, а дру­га ста­ро­мод­на кон­сер­ва­тор­ка. Ви в ку­цо­му піджаці зро­би­ли візит Ка­ра­лаєвій но­во­модній, а те­пер робіть візит Ка­ра­лаєвій ста­ро­модній в фра­ку, в білім галс­туці і до­кон­че вранці. Цей візит бу­де для вас без­печніший. Мо­же, тоді во­на й спо­до­бить вас, що вий­де до вас.

    - Може, й справді так… А в якім же тоні про­ва­ди­ти роз­мо­ву з нею? чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му?- спи­тав Ло­мицький.

    - Для цього май­те вже свій хист. Ста­ру Ка­ра­лаєву сам чорт тов­ка­чем в ступі не влу­чить,- ска­за­ла Хрис­ти­на, і за­ре­го­та­лась.

    - Гм… Але й ви вже аж геть то по-сільській го­во­ри­те!- ска­зав Ло­мицький і за­ду­мав­ся.

    - Дуже щи­ро? В ме­не що на умі, те й на язиці. А ви в неділю при­беріться гар­ненько, при­че­пуріться і втніть візит не сте­по­вий, не чу­мацький, а євро­пей­ський, су­час­ний. Та ми­най­те вікна! Та ти­хенько зак­радьтесь, та крадько­ма навш­пи­няч­ки до тієї пта­хи шусть у гос­тин­ну,- то й не спо­ло­хаєте! Ота­кеч­ки зробіть! Чуєте?

    - Спасибі вам за ра­ду,- ска­зав Ло­мицький і по­чав про­ща­тись.

    - Потривайте ж, я обс­ку­бу з вас оте біле пір'я, що в вас на го­лові та на пле­чах,- ска­за­ла Хрис­ти­на і по­ча­ла об­би­ра­ти нит­ки кан­ви з йо­го го­ло­ви та пле­чей.

    Ломицький пос­лу­хав Хрис­ти­но­вої ра­ди, вер­нувсь в свою квар­ти­ру, зос­та­вив­ши свій візит до неділі.

    Діждавши неділі, Ло­мицький уб­рав­ся в фрак, надів білий галс­тук, ви­со­кий циліндр, ясні ру­ка­вич­ки і пе­ред обідом побіг з па­рад­ним візи­том до Ка­ра­лаєвої. Він зу­мис­не обійшов кру­гом квар­та­лу і підійшов до до­му Ка­ра­лаєвої, ми­на­ючи вікна. Увійшов­ши ти­хенько в при­хо­жу, він ски­нув ти­хе­сенько пальто і рап­то­во шуг­нув в гос­тин­ну.

    Марта Ки­рилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши нес­подіва­но в гос­тинній Ло­мицько­го, па­рад­но приб­ра­но­го, во­на підве­лась з місця. Але тіка­ти з гос­тин­ної бу­ло ніку­ди, бо Ло­мицький тро­хи не зас­ту­пив їй стеж­ки до две­рей. Він по­ре­ко­мен­ду­вав­ся Марті Ки­рилівні. Гост­ри­ми очи­ма во­на об­ве­ла йо­го од чобіт до го­ло­ви і з по­важ­ною, тро­хи гор­дою міною по­ка­за­ла йо­му на крісло. Він сів. Мар­та Ки­рилівна, оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою не­охо­тою, і собі по­ма­леньку вгнізди­лась в кріслі. Ло­мицький обвів її до­пит­ли­ви­ми, ціка­ви­ми очи­ма. Він не­на­че до­пи­ту­вавсь по її очах, по її уб­ранні, щоб зна­ти, з ким до­ве­деться ма­ти роз­мо­ву.

    Марта Ки­рилівна бу­ла уб­ра­на в яс­но-сіру сук­ню з гус­ти­ми чер­во­ни­ми кра­пелька­ми. Зда­ва­лось, не­на­че її усю хто пок­ро­пив чер­во­ним ог­няс­тим до­щем. На гру­дях лиснів яс­но-пун­со­вий ок­са­ми­то­вий бант і не­на­че жеврів, ніби куп­ка жа­ру. Рум'яне, свіже, не­на­че на­ли­те кров'ю, ли­це аж пашіло, як у спе­ку. Гострі очі бли­ща­ли іскор­ка­ми. Чимсь га­ря­чим, пал­ким віяло од усеї її рівної пос­таті. Зда­ва­лось, ніби во­на уся от-от зай­меться і спа­лах­не ог­нем. По всьому бу­ло вид­но, що в Ка­ра­лаєвій за­таїлась вда­ча пал­ка, упер­та й гост­ра. В очах світив­ся ро­зум, але не без до­дат­ку хит­рощів.

    - Я вже мав честь бу­ти в ва­шо­му домі, та не мав і досі щас­тя поз­най­оми­тись з ва­ми,- по­чав Ло­мицький.


    - Моя доч­ка ка­за­ла мені про вас… Я бу­ла тоді тро­хи сла­ба… В ме­не, бач­те, мігрень в го­лові. Як оце прий­де вес­на, то в ме­не час­то аж су­до­мить в го­лові,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Вас прий­ма­ла моя доч­ка, а це все од­но, що й я са­ма. В нас в домі, знаєте, не­ма стар­шо­го й мен­шо­го; ми з доч­кою рівня, при­най­мні я маю та­кий пог­ляд на обопільні сто­сун­ки між батька­ми й дітьми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна з по­важ­ною міною.

    - Ваш пог­ляд на це діло зовсім су­час­ний, гу­ман­ний,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - В ме­не не­ма то­го, як бу­ває в інших сім'ях, щоб діти по де­сять разів на день цмо­ка­ли батька й матір в ру­ку, на їх «ви­ка­ли». Не­хай доч­ка на матір «ти­кає»: це про­ва­дить до сво­бо­ди, не за­дав­лює, не пригнічує осо­бості лю­ди­ни,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Такий пог­ляд на ви­хо­ван­ня дітей ро­бить вам честь,- ска­зав Ло­мицький.

    - Вибачайте… я за­бу­ла свою ро­бо­ту на вікні,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

    Вона вста­ла, про­вор­ненькою хо­дою пішла до вікна, взя­ла з одвірка по­ло­ви­ну вип­ле­те­ної пан­чо­хи з дро­та­ми, знов по­ма­леньку вгнізди­лась в крісло, щоб не пом'яшку­ри­ти сукні, і по­ча­ла плес­ти пан­чо­ху, вис­та­вив­ши впе­ред ру­ки і тро­хи підняв­ши їх вго­ру. Во­на не­на­че по­ка­зу­ва­ла мо­ло­до­му хлоп­цеві: на, мов, ди­вись, яка я лібе­ральна: до служ­би бо­жої в неділю вранці пан­чо­ху пле­ту! Ту пан­чо­ху во­на по­ча­ла плес­ти ще на пер­ший день різдва і до ве­ли­код­ня на­си­лу вип­ле­ла по­ло­ви­ну. Пле­ла во­на в свя­та та в неділі, ще й до служ­би, при гос­тях, щоб по­ка­за­ти, що во­на ду­же лібе­ральна лю­ди­на і не вва­жає на праз­ни­ки та на людські за­бо­бо­ни.

    Це, мо­же, вас со­ро­мить, що я роб­лю ро­бо­ту в неділю?- спи­та­ла во­на в Ло­мицько­го.- Мо­же, ви бо­гомільні?

    - Ні, ні криш­ки. Цей пог­ляд за­ле­житься од ва­шо­го су­час­но­го нап­рям­ку, та й годі!- ска­зав Ло­мицький, але на дру­ге пи­тан­ня не од­повів і сло­ва.

    - Ваш на­чальник, здається, ду­же бо­гомільний?-ска­за­ла Ка­ра­лаєва?

    «Мій на­чальник чи й справді бо­гомільний, чи тільки вдає бо­гомільно­го, бо час­то хо­дить до церк­ви… в церкві час­то стає нав­колішки і б'є пок­ло­ни… Як ска­жу, що я не бо­гомільний, то… ча­сом, це до­не­сеться до на­чальни­ка і це мені пош­ко­дить на службі. Мо­же, й ця Ка­ра­лаєва ча­сом при на­годі і са­ма йо­му ска­же… мо­же… Усе мо­же тра­пи­тись… Не го­диться ба­га­то про се­бе го­во­ри­ти… Луч­че змов­ча­ти,- по­ду­мав Ло­мицький і потім про­мо­вив:- Не знаю, бог йо­го знає! Пев­но, бо­го­бо­ящий».

    - Тут, на Ба­са­рабії, інтелігенція ще ду­же ста­росвітська, патріархальна, ще ду­же бо­гомільна,- знов обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ми­га­ючи на сонці дро­та­ми.

    - Ото, скажіть! - обізвав­ся Ло­мицький. Ло­мицько­му зда­лось, що він десь чув цю фра­зу, та­ку са­му од сло­ва до сло­ва. Він по­чав при­га­ду­ва­ти і на­га­дав: цю фра­зу го­во­ри­ла не­дав­но Ма­ру­ся, об­мальову­ючи зви­чаї і вда­чу ба­са­рабської інтелігенції. Оче­ви­дяч­ки, ма­ти про­мов­ля­ла те, що чу­ла од своєї доч­ки.

    - Оце не­дав­но бу­ла я в гос­тях в однієї знай­омої. Моя знай­ома - да­ма з ро­зу­мом і не без просвіти: по­ди­ви­тись на неї - зовсім євро­пей­ська да­ма; до неї зай­шло ще кільки сусід. І по­ду­май­те собі, що цілий вечір тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за церк­ви, за мо­нас­тирі та за чу­довні об­ра­зи,- все роз­мов­ля­ли про чу­да од чу­дов­но­го об­ра­за Гер­бо­вецької бо­го­ро­диці. Я тро­хи не вмер­ла з нудьги! Дві да­ми прий­шли в гості в чор­них сук­нях і з чот­ка­ми в ру­ках. Чи пой­ме­те віри? Мені зда­ло­ся, ніби я зай­шла в па­нянський мо­нас­тир в гості до чер­ниць, або­що.

    Марта Ки­рилівна за­ре­го­та­лась з усієї си­ли своїх здо­ро­вих гру­дей так го­лос­но й дрібно, що спов­ни­ла своїм ре­го­том усю гос­тин­ну.

    Маруся сто­яла в другій кімнаті і че­рез двері чу­ла всю ма­те­ри­ну роз­мо­ву.

    «Що це ма­ма оповідає там Ло­мицько­му? Сміється з бо­гомільних ба­са­рабських дам, а са­ма на ми­нув­шо­му тижні хо­ди­ла на про­щу в той-та­ки Гер­бо­вецький мо­нас­тир до чу­дов­но­го об­ра­за бо­го­ро­диці, ще й п'ять здо­ро­вих став­ників та три фун­ти ла­да­ну да­ла на церк­ву. Я са­ма ку­пу­ва­ла ла­дан і свічки в Одесі. Гм! моя ма­ма та­ки доб­ра бре­ху­ха. Гм… Гм… це ди­во!.. А мо­же, во­на тільки чва­ниться своїм лібе­ралізмом пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

    Маруся вже нас­то­ро­чи­лась ви­хо­ди­ти до гос­тя, але по­чу­ва­ла, що од тих чванько­ви­тих і брех­ли­вих ма­те­ри­них слів ду­же по­чер­воніла. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло: що­ки аж пашіли од со­ро­му. Підож­дав­ши тро­хи, по­ки про­хо­ло­ли що­ки, Ма­ру­ся вий­шла в гос­тин­ну.

    Ломицький встав з крісла і про­вор­ненько, по-джентльменсько­му, навіть тро­хи по-офіцерсько­му прис­ко­чив до Ма­русі і цок­нув за­каб­лу­ка­ми. Ма­ру­ся ши­ро­ко витріщи­ла на йо­го очі. Фрак, циліндр в руці, яс­но-жовті ру­ка­вич­ки, джентльменська, зовсім не де­мок­ра­тич­на, ма­не­ра Ло­мицько­го, потім підслу­ха­на брех­ня й чванько­витість ма­тері, і ве­се­лий регіт, блиск її очей - все це не­на­че ту­ма­ном по­ви­ло її очі. Світ сон­ця лив­ся че­рез двоє вікон і за­ли­вав різким блис­ком гос­тин­ну. І при то­му яс­но­му півден­но­му світі Ма­ру­ся ще ніби ви­разніше прикміча­ла якусь хи­бу, кот­рою ніби спов­ни­лась уся гос­тин­на і од­би­ва­лась на ви­ду в ма­тері і навіть в ти­хих ка­рих очах в Ло­мицько­го. Щирій, прав­дивій дівчині ста­ло чо­гось ніяко­во, навіть со­ром­но.

    - Що це ви з та­ким па­ра­дом до нас? - ви­хо­пи­лось сло­во в Ма­русі про­ти її волі, якось не­са­мохіть.

    Ломицький спус­тив очі і сто­яв мовч­ки. Він і сам не знав, що на те од­повіда­ти.

    - Я бу­вав у вас у бу­день, а те­пер неділя, ще й свя­то…- на­си­лу спромігся він знай­ти ся­ку-та­ку од­мов­ку.

    - Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ви, як я ба­чу, лю­ди­на ста­ро­го сти­лю, хоч на літа й мо­лоді. В вас, ба­чу, є ще й якісь будні й свя­та. Ска­за­ти прав­ду, ви ме­не тро­хи на­ля­ка­ли своїм па­ра­дом. Ми не ста­ро­давні арис­ток­рат­ки, а лю­де но­во­го ча­су. Ви, будьте лас­каві, за­ходьте до нас в простішо­му уб­ранні; ме­не оцей фрак та циліндр прос­то-та­ки ля­кає: я лю­ди­на су­час­на і по­каз­но­го па­ра­ду не люб­лю, навіть йо­го зне­ва­жаю.

    Маруся ши­ро­ко розк­ри­ла очі на свою ма­му. Вчо­ра ма­ти наріка­ла, що Ло­мицький прий­шов в гості до їх в піджа­ку, не­на­че до міщан, а сьогодні співає зовсім в інший тон і тро­хи не лає Ло­мицько­го за той фрак. Во­на знов по­чер­воніла.

    «Що це за знак, що сьогодні на ма­му на­па­ла якась про­пас­ни­ця фальші?» - по­ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

    Марта Ки­рилівна нес­подіва­но зітхну­ла ду­же вже де­мок­ра­тич­но і навіть ро­та не за­ту­ли­ла ру­кою. А не за­ту­ли­ла во­на ро­та, ма­буть, тим, що в неї зу­би бу­ли білі й дрібненькі.

    - Одже я не зовсім вис­па­лась цієї ночі,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

    - Може, вчо­ра в вас бу­ли гості? - спи­тав Ло­мицький.

    - Ні, ми самі вчо­ра вве­чері бу­ли в гос­тях. А там зібра­лась ком­панія, зовсім мені не до сма­ку,-ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    «Цікаво зна­ти, який то в вас смак до лю­дей»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - В нас в гос­тях зви­чай­но усе гра­ють в кар­ти, а ви, ма­буть, не лю­би­те карт? Еге?- обізвавсь Ло­мицький.

    - Не люб­лю тих карт, хоч і са­ма по­не­волі ча­сом му­шу гра­ти, як ча­сом при­си­лу­ють та на­мо­жуться гос­по­дар або гос­по­ди­ня,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.- Та там і в кар­ти гра­ло не ба­га­то гос­тей, але, знаєте, зібра­лась ком­панія ста­ре­ча, усе лисі діди та ба­би. А в їх роз­мо­ва бу­ла усе ста­ре­ча, ду­же вже пісна, буцім пи­липівча­на або петрівча­на. Я більше люб­лю ком­панію мо­ло­ду; та й те мені до впо­до­би мо­ло­де то­ва­рист­во не тоді, ко­ли во­но тан­цює та співає,- я більше люб­лю ті зма­ган­ня мо­ло­дих лю­дей про вищі пи­тан­ня, усякі за­гальні світові су­часні пи­тан­ня; слу­ха­ла б та ба­ла­ка­ла цілий вечір. Ота­ка роз­мо­ва при­па­дає мені до сма­ку,- в цьому в ме­не з Ма­ру­сею один пог­ляд.

    Ломицького тро­хи стри­во­жив цей смак в Мар­ти Ки­рилівни і са­мої Ма­русі.

    - Часом до нас пос­хо­дяться Ма­ру­сині то­ва­риш­ки, то в їх усе зма­ган­ня та роз­мо­ви та знов зма­ган­ня про нові…

    - Про нові ідеї,- до­да­ла Ма­ру­ся, не­на­че підка­за­ла.

    - Про нові ідеї, а най­більше, знаєте, про нові…- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна і не­на­че за­пи­ку­ва­лась, буцім-би­то со­ро­ми­лась го­во­ри­ти далі, щоб не ви­да­ти сек­ре­ту.

    - Про нові прин­ци­пи,- знов не­на­че підка­за­ла Ма­ру­ся.

    - Про нові… про нові но­во­модні на­уки, но­ву віру,- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна.

    Ломицький зовсім стур­бу­вав­ся, по­чув­ши про ті нові прин­ци­пи та ще й про якусь но­ву віру в та­ко­му за­тиш­но­му за­кут­ку. «Оце, га­дав собі схо­ва­тись од тих ідей в цьому за­тиш­ку, а тут тобі на: якась но­ва віра!» - по­ду­мав він.

    «Одже збре­ха­ла свя­ти­телька Хрис­ти­на! В цій Ка­ра­лаєвій зовсім си­дить не дві бабі, а од­на; і ця од­на - суцільна, а не шту­ко­ва­на - виз­на­чується яс­но і ви­раз­но: ба­ба лібе­ральна. От тобі й на! Ко­ли б ча­сом і доч­ка не бу­ла та­ка ду­же вже лібе­ральна… а то…» - по­ду­мав Ло­мицький.

    - Ви, ма­мо, вже геть-то піднімаєте нас на ви­со­кий п'єдес­тал. Ми стоїмо зовсім-та­ки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі лю­де, і пин­дю­чи­тись нам зовсім-та­ки не ли­чить,- обізва­лась Ма­ру­ся.


    В Ло­мицько­го тро­хи одійшло од сер­ця. Йо­му зовсім не ба­жа­лось, щоб йо­го жінка сто­яла на ви­со­ко­му підніжку та ще, бо­ро­ни бо­же, і йо­го тяг­ла на той підніжок па по­каз лю­дям.

    «Ох, кра­ще бу­ло б жи­ти так, щоб те­бе ніхто не знав не відав, щоб про те­бе ніхто навіть не чув, що ти й на світі жи­вотієш; щоб ніхто не знав, які дум­ки во­ру­шаться в твоїй го­лові і як во­ни во­ру­шаться»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - Ми, здається, зем­ля­ки? на од­но­му сте­пу зрос­ли? в чу­мацьких кра­ях? - нес­подіва­но спи­та­ла в Ло­мицько­го Мар­та Ки­рилівна ук­раїнською мо­вою.

    - Земляки. Я ро­дом з-за Дніпра, з Хер­сон­щи­ни,- ска­зав Ло­мицький і знов по­чу­тив, що йо­го ду­ша трош­ки ніби збен­те­жи­лась.

    - Я люб­лю свою мо­ву, а ще більше люб­лю наші ук­раїнські пісні. А ви? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна якось од­руб­час­то.

    «Випитує… здається, ви­пи­тує… Щось є! Лібе­ральни­чає й ви­пи­тує… Мо­же, во­на по­тай­на жан­дарм­ка. Дідько її вга­дає! Щось во­но тро­хи чуд­не. Спи­та­ла навіщось про це діло і так нес­подіва­но, не­на­че з ти­ну вир­ва­лась»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - Чом же…- ска­зав Ло­мицький так, що йо­го од­повідь мож­на бу­ло пог­ну­ти тро­хи сю­ди, тро­хи ту­ди.

    - Одначе ми го­дуємо гос­тя ре­ча­ми, а не ка­ла­ча­ми,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Час ко­фе пи­ти. Біжи, сер­це Ма­ру­сю, та при­не­си нам ко­фе,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, і її го­лос став різкіший, при­ка­зу­ючий.

    Маруся при­нес­ла ко­фе. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ха­ла чо­ло дро­ти­ком і пок­ла­ла пан­чо­ху на столі.

    - Присовуйтесь ближ­че до нас,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ка­за­ла ру­кою на по­рожнє місце пе­ред сто­лом.

    Ломицький сів ко­ло сто­ла. Ма­ру­ся пос­та­ви­ла пе­ред ним ста­кан ко­фе, а са­ма сіла на софі попліч з матір’ю. Ло­мицько­му зда­ва­лось ко­фе та­ке смач­не, яко­го він ізро­ду не пив. Про­ти йо­го на ка­напі сиділа Ма­ру­ся. Про­ти своєї чер­во­но­ви­дої ма­тері во­на зда­ва­лась пиш­ною, делікат­ною тро­ян­дою або білою лелією. Ще ніко­ли її ма­то­ве ли­це не зда­ва­лось йо­му та­ким делікат­ним, ще ніко­ли її чи­малі по­дов­жасті очі не світи­лись та­ким ти­хим, яс­ним рівним світом: во­на бу­ла ра­да, що її ма­ти по­сиділа, привітно по­ба­ла­ка­ла і лас­ка­во обійшлась з Ло­мицьким, бу­ла ве­се­ла і навіть ре­го­та­лась.

    «Хоч на­ки­да­ла ма­ма пов­ну ха­ту хиб, але, здається, Ло­мицький при­пав їй до душі»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся, до­пи­ва­ючи ко­фе і вти­ра­ючи свої повні, як виш­ня, та чер­воні, як че­реш­ня, ус­та ма­ленькою сал­фе­точ­кою, ви­ши­тою чер­во­ни­ми взірця­ми.

    А справді, Мар­та Ки­рилівна роз­ба­ла­ка­лась і лібе­ральни­ча­ла, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем і уяв­ки ви­яви­ти, що во­на, хоч ніби й літня лю­ди­на, але ще мо­ло­да і тілом і ду­шею. Во­на мо­ло­ди­лась своїм лібе­ралізмом та своїми сього­час­ни­ми пог­ля­да­ми. Ви­пив­ши ко­фе, Ма­ру­ся взя­ла стілець, сіла ряд­ком з Ло­мицьким і по­ча­ла з ним ве­се­ленько роз­мов­ля­ти. Ма­тері це не спо­до­ба­лось.

    - Марусю! візьми ста­ка­ни та од­не­си в сто­ло­ву,- ска­за­ла ма­ти.

    Маруся вста­ла, од­нес­ла ста­ка­ни, вер­ну­лась і знов сіла по­руч з Ло­мицьким. Ло­мицький по­вер­нув стілець й сів ли­цем до Ма­русі. Во­ни знов по­ча­ли лю­бенько ба­ла­ка­ти. Ма­ти мов­ча­ла, пле­ла пан­чо­ху та вря­ди-го­ди ки­да­ла до­пит­ли­вим оком на доч­ку. В Ма­русі роз­чер­вонілись що­ки, заб­ли­ща­ли очі. Ти­хий Ло­мицький і собі роз­во­ру­шивсь, роз­ба­ла­кавсь, став жвавіший. Він не­на­че за­ме­тив­ся од Ма­русі ве­селістю та жвавістю.

    «Одже цей мо­ло­дий хло­пець по­до­бається Ма­русі,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Чи ти ба! Як в неї заб­ли­ща­ли очі! Як ллється роз­мо­ва! Од­же ще при­че­питься до Ма­русі… а во­на, мо­же, зо­хо­титься та й вий­де за йо­го заміж… По­га­но мені бу­де без Ма­русі… Цц…»

    Марта Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її роз­би­рає злість на Ло­мицько­го і на Ма­ру­сю. Во­на підве­ла очі і нес­подіва­но вже крик­ну­ла на доч­ку на­че сер­ди­то.

    - Піди ли­шень в пе­кар­ню та по­ди­вись, щоб ку­хо­вар­ка ча­сом не пе­ре­со­ли­ла кот­летів! Та не за­будься по­пе­ре­ми­ва­ти по­суд!

    Ломицький витріщив очі з ди­ва: Мар­та Ки­рилівна крик­ну­ла різким го­ло­сом, не­на­че во­ро­на зак­ря­ка­ла. Після її ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня та крик­ли­ва фра­за якось свис­ну­ла й зад­зиж­ча­ла, не­на­че ку­ля.

    Маруся з ве­ли­кою нехіттю підве­ла­ся з стільця і вий­шла. В Мар­ти Ки­рилівни дро­ти­ки швид­ше за­во­ру­ши­лись в ру­ках. Во­на на­су­пи­ла тонкі бро­ви, міцно сту­ли­ла ус­та і сер­ди­то вп'ялась очи­ма в пан­чо­ху, не­на­че сер­ди­лась на неї і ка­ра­ла її, штри­ка­ючи дро­та­ми.

    «Ого! не все, ма­буть, так ще­бе­че ста­ра, як оце не­дав­неч­ко пе­редніше зо мною ще­бе­та­ла,- по­ду­мав Ло­мицький.- Мо­же, Хрис­ти­на і прав­ду ка­за­ла: щось оце з Мар­ти Ки­рилівни не­на­че вже ви­зир­ну­ла дру­га ба­ба, вже зовсім інша».

    В світлиці ста­ло ти­хо. Ло­мицький мов­чав і пог­ля­дав на двері. Він ждав Ма­русі.

    - Який же в вас на­чальник? Чи доб­рий чо­ловік? Чи ро­бо­чий? Чи, мо­же, тільки ла­ден пов­сяк­час кри­ча­ти, та при­ну­ку­ва­ти, та по­га­ня­ти? Знаю я ті на­чальства! Знаєте, їх нас­тав­ля­ють більше як при­го­ничів, зад­ля то­го щоб слідку­ва­ти за уря­до­вим лю­дом та при­га­ня­ти, а не зад­ля то­го щоб діло ро­би­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    «Вивідує… знов ви­пи­тує. Пев­но, хо­че ви­пи­та­ти, чи по­ва­жаю я на­чальство… Тре­ба сте­рег­тись»,-по­ду­мав Ло­мицький.

    І він по­чав хва­ли­ти сво­го на­чальни­ка, але так хва­лив, що аж пе­рех­ва­лив на один бік.

    Марта Ки­рилівиа знов роз­го­во­ри­лась, але Ло­мицький примітив, що тон її роз­мо­ви вже був інший, хо­лодніший, як ті фар­би в ма­лю­ванні, котрі кла­де ма­ляр на густі затінки під ске­ля­ми та під ви­со­ки­ми го­ра­ми. Він тільки ждав, по­ки вий­де Ма­ру­ся, щоб поп­ро­ща­тись. Ма­ру­ся вий­шла. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Мар­та Ки­рилівна по­да­ла йо­му ру­ку і ще хо­лоднішим, не­на­че льодо­вим, то­ном про­мо­ви­ла:

    Сподіваюсь… Що ви в нас… не ос­танній раз? - Але в думці во­на га­ря­че ба­жа­ла, щоб то був ос­танній раз, бу­ли ос­танні йо­го одвіди­ни.

    Маруся про­ве­ла Ло­мицько­го в при­хо­жу. Ло­мицький ра­денький вер­тав­ся до­до­му. Ма­ру­си­на ма­ти по­ба­ла­ка­ла з ним ве­се­ленько, лю­бенько і навіть про­си­ла за­хо­ди­ти. Тільки чо­гось ос­тан­ня її гост­ра фра­за все чу­лась та лу­на­ла в йо­го ву­хах, як во­ро­ня­че кря­кан­ня, неп­риємна, роб­ля­чи різніння в її при­хильній до йо­го роз­мові. Ло­мицько­го встріла Хрис­ти­на і все до­чис­та ви­пи­та­ла в йо­го. Во­на заціка­ви­лась йо­го ро­ма­ном, бо бу­ла ду­же охо­ча й ла­са до та­ких ро­манів та ро­манічних при­год.

    «Цікаво бу­ло б роз­во­ру­ши­ти ро­ман і са­мої Мар­ти Ки­рилівни. Я ж знаю її давній ро­ман з Бич­ковським, як-то ка­жуть, од дош­ки до дош­ки. Бич­ковський оце швид­ко бу­де в бра­та в гос­тях. Пок­ли­чу я в гості і Мар­ту Ки­рилівну. Во­ни не ба­чи­лись вже, мо­же, років з п'ятнад­цять. Як-то во­ни те­пер стрінуться?» - по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

    

IV

    

    Через тиж­день Хрис­ти­на зай­шла пе­ред обідом до Мар­ти Ки­рилівни.

    - Марто Ки­рилівно! Я оце забігла до вас по ма­ленько­му ділу,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Марта Ки­рилівна так заціка­ви­лась, що за­бу­лась вхо­пи­ти в ру­ки свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху.

    - За яким ділом? - спи­та­ла во­на.

    - Даю вечір в бра­та. Нудьга ме­не бе­ре та­ка, що не знаю, де дітись. За­ходьте до ме­не! Пог­раємо в кар­ти.

    - Спасибі вам. Але я не люб­лю карт: це за­бав­ка не по­важ­на - не прис­тає до ли­ця по­важ­ним ста­рим лю­дям,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - От і ви­га­да­ли. Які ж ви старі? То це й я вже ста­ра, по ва­шо­му, чи що?

    - Ви - що інше: вам ще мож­на й заміж вий­ти. А я знов що інше,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і зро­би­ла по­важ­ну міну.

    - Як же то ви «що інше»? І мені мож­на ще вий­ти заміж, і вам мож­на. Ми ж од­нолітки або ко­ли ви ще й не мо­лодші од ме­не.

    - Молодша… на шість місяців, вдається,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

    - От ба­чи­те! Вам са­ме заміж йти вдру­ге. А я нак­ли­ка­ла же­нихів і для се­бе і для вас.

    - І годі вам! В вас все жар­ти,- крик­ну­ла ко­кет­на Мар­та Ки­рилівна.

    - От по­ба­чи­те! Нак­ли­ка­ла я і ву­са­тих, і бо­ро­да­тих, і си­во­во­ло­сих, і ли­сих, як об­ли­за­ний ма­когін!-го­во­ри­ла і ра­зом ре­го­та­лась Хрис­ти­на.

    - О, цур тим ли­сим та си­во­бо­ро­дим! Цих я не хо­чу. Цих беріть собі! - го­во­ри­ла й ре­го­та­лась і собі Мар­та Ки­рилівна.

    - Нехай бу­де й так! Я візьму й ли­сих. А си­во­бо­ро­дих скла­де­мо в архів та й двері за­пе­ча­таємо: цих і я не хо­чу. Я нак­ли­ка­ла та­ких Юпітерів Олімпійських, що ви з ди­ва вмре­те або… або… заміж піде­те,- тріща­ла й ре­го­та­лась ве­се­ла без­робітня удо­ви­ця.


    - Коли нак­ли­ка­ли Юпітерів, то вже прий­ду та по­див­люсь на ваш Олімп, хоч ска­жу вам, що вва­жаю на усіх тих Юпітерів і Апол­лонів як на вар­варів та дес­потів,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна вже з по­важ­ною міною.

    - Не бійтесь! Прий­де­те, по­ба­чи­те і зміни­те свою неп­рав­ди­ву дум­ку. Юпітерів в ме­не на кар­тах бу­де до­волі. Тре­ба до їх і Юнон та Діан, а то, чо­го доб­ро­го, без Юнон мої Юпіте­ри по­розбіга­ються та з нудьги повтіка­ють на Олімп,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - О, ви - так прав­ди­ва Діана! А з ме­не яка ж там Діана?- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла, але все хит­ренько пог­ля­да­ла на Хрис­ти­ну. Во­на жда­ла, що на це ска­же Хрис­ти­на.

    - І годі вам! Ви то й є прав­ди­ва Діана. Цвіте­те, як пов­на ро­жа, рум'янець на всю що­ку! І з ли­ця не старі і ду­шею мо­лоді! Годі вам Ла­за­ря співа­ти! Ще й заміж піде­те,- го­во­ри­ла Хрис­ти­на.

    - Йдіть ви пе­редніше, по­ка­зуй­те стеж­ку, а тоді й я за ва­ми,- ска­за­ла насмішку­ва­то Мар­та Ки­рилівна,-я вже заз­на­ла цього доб­ра.

    - А ду­маєте, не пішла б хоч і сьогодні, як­би хто гар­ний при­че­пив­ся?.. Піду з вис­ко­ком та й вас за со­бою по­цуп­ри­кую.

    Обидві удо­виці ре­го­та­лись, аж за­ли­ва­лись од сміху. Насміявшись вво­лю, Хрис­ти­на поп­ро­ща­лась з ха­зяй­кою й вий­шла.

    «Христина ка­же, що в неї бу­дуть на кар­тах Юпіте­ри: ціка­во по­ди­ви­тись на ті вінці сот­воріння. Я люб­лю та­ких, та й, мо­же, тра­питься хто… А чом би пак мені не вий­ти заміж? Я ще не ста­ра на літа, а на ви­ду зовсім мо­ло­да; і мис­ля­ми і лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми я зовсім та­ка, як моя Ма­ру­ся,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла зшу­ку­ва­ти та ог­ля­да­ти свої убо­ри.- Доч­ки не візьму, бо там, пев­но, бу­де Ло­мицький. Ой, той мені Ло­мицький! Як би йо­го од­би­ти од своєї Ма­русі?»

    Ввечері Мар­та Ки­рилівна пішла на ве­че­рок до Бо­ро­давкіна, в кот­ро­го тоді жи­ла Хрис­ти­на. Во­на прибігла ще за­рані. Гос­тей ще не бу­ло. Бо­ро­давкіна поп­ро­си­ла Мар­ту Ки­рилівну в сто­ло­ву, де пи­ли чай. Хрис­ти­на сіла й собі про­ти неї і ціка­вим оком пог­ля­да­ла на неї та пе­рег­ля­да­лась з своїм жар­тов­ли­вим бра­том. Во­на зап­ро­си­ла до се­бе на вечір Пла­то­на Андріяно­ви­ча Бич­ковсько­го, давнього же­ни­ха Мар­ти Ки­рилівни. Її бра­ла цікавість по­ди­ви­тись, як-то во­ни те­пе­реч­ки стик­нуться. По­ча­ли зби­ра­тись гості, все при­ятелі Бо­ро­давкінові. Бо­ро­давкін був чо­ловік ду­же доб­рий і для всіх приємний, але ду­же лю­бив по­гу­ля­ти всмак, пог­ра­ти в кар­ти і поп'янству­ва­ти. В йо­го бу­ла своя гу­ля­ча ком­панія. До тієї ком­панії на­ле­жа­лось чи­ма­ло не­жо­на­тих уряд­ників та офіцерів; до тієї гу­ля­чої ком­панії на­ле­жав і Бич­ковський,- він про­бу­вав на службі в Бен­де­рах і приїхав на одвіди­ни до Бо­ро­давкіна.

    Перегодя в од­чи­нені настіж двері увійшов який­сь не­мо­ло­дий інтен­дант, з білою, як мо­ло­ко, го­ло­вою. За ним вис­ту­пав дру­гий інтен­дант, з го­ло­вою ли­сою, не­на­че об­ли­за­ний ма­когін. Після їх прий­шов капітан, ви­со­кий та су­хор­ля­вий, схо­жий на Дон-Кіхо­та. Прий­шло ще два пу­заті уряд­ни­ки, старі ка­ва­ле­ри, з чер­во­ни­ми, не­на­че по­пе­че­ни­ми, що­ка­ми.

    «Ні, ці Юпіте­ри мені не до впо­до­би!- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Я цих усіх од­да­ла б Хрис­тині: вже ду­же по­ли­ня­ли й по­об­ла­зи­ли».

    В гос­тинній за две­ри­ма по­чу­лась важ­ка хо­да, аж дош­ки підло­ги тро­шеч­ки вги­на­лись під чиїмись но­га­ми. В две­рях з'явивсь Бич­ковський, ви­со­кий, пос­тав­ний, пле­чис­тий. Ши­рокі гру­ди аж вип­ну­лись. На круглій го­лові стреміли ко­пи­цею чорні ку­чері, по­де­ку­ди при­си­пані ніби срібни­ми нит­ка­ми. Густі чорні бро­ви не­на­че прик­ри­ва­ли здо­рові по­дов­жасті, тро­хи витрішку­ваті карі очі. Довгі ву­си висіли аж до пле­чей і теліпа­лись, не­на­че два ба­то­ги. Од йо­го міцної пос­таті не­на­че бриз­ка­ло здо­ров'я, ли­ла­ся си­ла. Ру­ки й товс­те­лецькі пальці бу­ли такі здо­рові, що сміли­во пе­ре­ло­ми­ли б будлі-яку залізя­ку. По­ма­леньку й по­ва­гом - не йшов, а не­на­че су­нув­ся Бич­ковський до сто­ла, де сиділи гості. Мар­та Ки­рилівна вгляділа йо­го в две­рях і зда­ле­ки не впізна­ла.

    «Оце так прав­ди­вий вінець сот­воріння! Оцей так Юпітер, як йо­го ма­лю­ють на кар­ти­нах! Ну, та й плечі! а го­ло­ва! а ру­ки! а гру­ди! а шия!- хоч обіддя гни, як ка­жуть се­ля­не. Ну, та й ко­зар­лю­га! Істий за­по­ро­жець! - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Ні. Хрис­ти­на ме­не не ду­рить: не всі тут Юпіте­ри мир­шаві та шо­лу­диві, лисі та сиві».

    Бичковськнй наб­ли­зив­ся до сто­ла. Хрис­ти­на й її брат, Бо­ро­давкін, вста­ли. Бич­ковський привітав­ся з ни­ми й за­го­во­рив. Мар­та Ки­рилівна аж тоді впізна­ла йо­го. Од то­го ча­су, як Бич­ковський сва­тав Мар­ту Ки­рилівну, ми­ну­ло сли­ве два де­сят­ки років. Бич­ковський після то­го за­раз виїхав десь да­ле­ченько на служ­бу, і Мар­та Ки­рилівна навіть за­бу­ла про йо­го. Два ро­ки пе­ред тим Бич­ковський з'явив­ся в Бен­де­рах: він пе­рей­шов ту­ди на служ­бу в інтен­дантст­во. До Мар­ти Ки­рилівни дійшла чут­ка, що він слу­жить у Бен­де­рах, але їй ні ра­зу не до­ве­ло­ся з ним стріну­тись і по­ба­чи­тись.

    «Той, та не той,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Те­пер він ски­нувсь ли­цем на ко­лишньогось мо­ло­денько­го Бич­ковсько­го, як батько на си­на… Але яка пре­пиш­на пос­тать! Фу! Фу! справ­дишній вінець сот­воріння!»

    Бичковський привітавсь і по­дав усім гос­тям ру­ку. Зос­та­ва­лась од­на Мар­та Ки­рилівна. Бич­ковський витріщив на неї очі, як ко­ро­ва на нові во­ро­та, і, оче­ви­дяч­ки, ва­гав­ся: чи знай­ома, чи не знай­ома? Десь не­на­че ніби ба­чив… Чи не­на­че ко­лись мені сни­лась та­ка пос­тать…

    - Марта Ки­рилівна Ка­ра­лаєва! - ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­му Хрис­ти­на.

    Бичковський по­дав їй ру­ку і засміявсь. З-під чор­них вусів блис­ну­ли рівні міцні зу­би.

    - А ви ме­не оце й не впізна­ли? -спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Спочатку був не впізнав, а потім за­раз до­га­давсь,- ска­зав прос­то Бич­ковський і важ­ко сів на віденський стілець.

    Стілець увігнувсь і за­лу­щав од ве­ли­кої ва­ги йо­го пос­таті.

    Марта Ки­рилівна ста­ла чер­во­на, як жар. Во­на лю­би­ла вби­ра­тись в оригінальні та все якісь га­рячі чер­во­нясті убо­ри. І те­пер на їй бу­ла яс­но-сіра сук­ня з чер­во­ни­ми сму­га­ми, котрі ви­ли­ся звер­ху на­низ зиг­за­га­ми. Ті смуж­ки, зав­ширш­ки на па­лець, не­на­че блис­кав­ка, ви­ли­ся і спа­да­ли по усій її пос­таті звер­ху до­ни­зу. Яс­но-пун­сові бан­ти­ки на шиї та на гру­дях яс­но й ріжу­че жевріли, як жар. Мар­та Ки­рилівна по­чер­воніла. Що­ки зай­ня­ли­ся, її рум'яне ли­це й чер­воні ру­ки ніби па­ла­ли се­ред тих чер­во­но-га­ря­чих сму­жок в її сукні.

    Христина не зво­ди­ла очей з Мар­ти Ки­рилівни та з Бич­ковсько­го: во­на ба­ви­лась ста­рим ро­ма­ном, що був на­по­го­тові по­но­ви­тись; їй хотілось зна­ти, що то з то­го вий­де?

    Марта Ки­рилівна при­га­да­ла, що Бич­ковський ко­лись не зва­живсь з нею тіка­ти та повінча­тись. Во­на і те­пер по­чу­ва­ла, що злос­тує й сер­диться на йо­го. Сер­ди­то спідло­ба зир­ка­ла во­на на йо­го очи­ма, не­на­че го­во­ри­ла йо­му на докір: «По­ки­нув ме­не! не схотів зо мною втіка­ти! А яким щас­тям я те­бе на­да­ри­ла б!»-не­на­че го­во­ри­ли її очі.

    Але Бич­ковський не вмів, ма­буть, чи­та­ти та­ко­го дрібно­го дру­ку в очах Мар­ти Ки­рилівни: він з ве­ли­ким апе­ти­том хлеп­тав чай і за­пи­хав рот крен­де­ля­ми.

    «Але ж пос­тать! Але ж пос­тав­ний нап­ро­ди­во! Як виріс, ви­люднів! Які плечі! Яка кра­са в тих пле­чах! Ото як­би на йо­го плечі та ще на­мос­ти­ти ши­рокі епо­ле­ти! Ото бу­ла б ця­ця! Оце прав­ди­вий вінець сот­воріння! Зевс! Су­ще зра­зець чо­ловічої си­ли та кра­си!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла пус­ка­ти з очей со­ло­денькі проміння на ву­си й очі то­го Зев­са.

    Але Зевс вже й не ди­вив­ся на свою по­ки­ну­ту Ге­ру; він все ба­ла­кав і жар­ту­вав з Хрис­ти­ною. В Мар­ти Ки­рилівни за­во­ру­ши­лись в серці злі по­чу­ван­ня. Во­на так роз­сер­ди­лась на сво­го древнього Зев­са, що бу­ла лад­на вхо­пи­ти йо­го обо­ма ру­ка­ми за ву­си і скуб­ну­ти йо­го з усієї си­ли.

    «Подлий ти, нікчем­ний! по­ки­нув ме­не! Усі во­ни такі вар­ва­ри, п'яню­ги, нес­тат­ко­виті й не­помірко­вані, кар­тярі! ле­дарі! во­ло­цю­ги, за­ли­ця­ни­ки!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і аж зціпи­ла зу­би та ку­ла­ки. З нею тро­хи не ста­ла істе­ри­ка. По­хап­цем до­пи­ла во­на чай, вста­ла з-за сто­ла і вий­шла в гос­тин­ну. Во­на по­чу­ва­ла, що її що­ки аж го­рять, аж па­шать, усе тіло не­на­че в огні од неп­риємних зга­док та од злості. Од­чи­нив­ши вікно, во­на сіла ко­ло вікна і спер­лась ліктем на одвірок. Свіже лег­ке здо­ро­ве повітря тро­хи про­хо­ло­ди­ло її га­ря­чий вид.

    В світли­цю увійшла Хрис­ти­на. Во­на зо­ри­ла очи­ма по світлиці й оче­ви­дяч­ки шу­ка­ла Мар­ти Ки­рилівни.

    - А ви ту­та? ди­ви­тесь в вікно та, пев­но, вда­лись в по­езію: ми­луєтесь зо­ря­ми? По­езія, по­езія! Ой, ще не ми­нув час ва­шої по­етич­ної вдачі! Ходім ли­шень та прис­тупім до по­езії, не та­кої вже іде­альної, як оті зорі. Час сіда­ти за кар­ти,- ска­за­ла Хрис­ти­на і взя­ла Мар­ту Ки­рилівну під ру­ку та й по­ве­ла в од­ну не­ве­лич­ку кімна­ту. Там сто­яв сто­лик. За сто­ли­ком сидів Бич­ковський та Бо­ро­давкін. Два стільці сто­яли по­рожні, оче­ви­дяч­ки, для Хрис­ти­ни та для Мар­ти Ки­рилівни.


    - От і наші парт­не­ри! - ска­за­ла Хрис­ти­на. Мар­та Ки­рилівна зирк­ну­ла на Бич­ковсько­го сер­ди­ти­ми очи­ма; во­на жда­ла од йо­го більше привітності, лас­ка­вості, сподіва­лась чо­гось більшо­го, а те­пер пос­те­рег­ла, що він зовсім збай­дужнів до неї і навіть за­був її. Во­на по­чу­ва­ла, що й те­пер її ру­ки аж сверб­лять, щоб вхо­пи­ти Бич­ковсько­го за ву­си і доб­ре з усієї си­ли пос­куб­ти.

    - Не маю чо­гось охо­ти гра­ти в кар­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Вона крут­ну­лась швид­ко, по-па­нянсько­му, на од­но­му місці, вий­шла з кімна­ти і сіла за дру­гим сто­лом в світлиці; во­на прис­та­ла до інших парт­нерів.

    «Не вда­лось-та­ки звес­ти їх до­ку­пи! Але я та­ки їх зве­ду, по­нов­лю ро­ман… А Марті Ки­рилівні та­ки ба­жається по­но­ви­ти ро­ман,- це по всьому знать!»-по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

    Після ве­чері вінці сот­воріння смик­ну­ли та­ки доб­ре, але так, що спро­мог­лись ще по­вер­та­ти язи­ком.

    - Бичковський! ходім в мою кімна­ту, я по­ка­жу вам од­ну ціка­ву ар­хе­ологічну річ,- ска­за­ла Хрис­ти­на до Бич­ковсько­го.

    - Ходім по­ба­чим, яка там за­хо­ва­на в ва­шо­му схо­вищі ціка­ва ар­хе­ологія,- ска­зав Бич­ковський.

    Христина взя­ла йо­го під ру­ку і по­ве­ла в свою кімна­ту. В спальній кімнаті, над ліжком Хрис­ти­ни, висів на стіні през­до­ро­вий ки­лим. Йо­го ви­ши­ва­ли ще за пан­щи­ни двірські дівча­та для Хрис­ти­ни­ної ма­тері. Ки­лим був ви­ши­тий га­ру­сом та шов­ком. Ро­бо­та бу­ла пре­чу­до­ва. Кру­гом ки­ли­ма ви­ла­ся ши­ро­ка сму­га, ви­ши­та розкішни­ми ро­жа­ми уся­ких кольорів, оргініями та маківка­ми. Все­ре­дині був ви­ши­тий чор­ня­вий тру­ба­дур - ли­цар. Він грав се­ре­на­ду на якійсь чу­дер­нацькій бан­дурі, си­дя­чи на ка­мені під вікна­ми се­редньовіко­во­го шпи­час­то­го зам­ку, а на бал­коні сиділа ли­цар­ша, спер­шись на ґрат­ки. Ки­лим та­ки доб­ре по­ли­няв, але ма­лю­нок ще й те­пер виз­на­чу­вавсь ду­же доб­ре й ви­раз­но і був ар­тис­тич­ної ро­бо­ти.

    - Як вам по­до­бається ця ар­хе­ологія? Прав­да, те­пер і в Персії не знай­ти та­ких ки­лимів? - спи­та­ла в Бич­ковсько­го Хрис­ти­на.

    - Сказати прав­ду, я й не роз­бе­ру га­разд, що на йо­му по­на­ля­пу­ва­но: чи ліс, чи ха­та. Не­на­че по­се­ре­дині стоїть ко­пи­ця сіна, і ли­бонь во­ро­на чи крук си­дить на ко­пиці; надісь крук!- обізвав­ся Бич­ковський, лу­па­ючи тро­хи вже п'яни­ми очи­ма.

    - Ой ви, Тюхтій Іва­но­вич! Ви самі справдішня ко­пи­ця сіна! Яка там ко­пи­ця сіна? То тру­ба­дур співає се­ре­на­ду під бал­ко­ном зам­ку. Дивіться, який ку­че­ря­вий! Дос­то­ту та­кий, як ви! - ска­за­ла Хрис­ти­на.- От я при­ве­ду сю­ди очі, гостріші од ва­ших.

    Христина крут­ну­лась і че­рез од­ну хвильку при­ве­ла під ру­ку Мар­ту Ки­рилівну і пос­та­ви­ла її ря­дом з Бич­ковським пе­ред ки­ли­мом.

    - Правда, ви й досі не ба­чи­ли моєї до­ро­гої, те­пе­реч­ки вже сли­ве ар­хе­ологічної річі? Гляньте на цей ки­лим! Прав­да, гар­на, пиш­на ро­бо­та? Вар­то од­да­ти в ар­хе­ологічний му­зей! - гук­ну­ла Хрис­ти­на.

    Вона крут­ну­лась, мит­тю вис­ко­чи­ла з кімна­ти, ще й при­чи­ни­ла од­ну по­ло­ви­ну две­рей. Бич­ковський і Мар­та Ки­рилівна зос­та­лись уд­вох і ди­ви­лись чо­гось на ки­лим.

    - І справді, ду­же гар­на ро­бо­та,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

    - Нічого не роз­би­раю. Якась плу­та­ни­на…-обізвавсь Бич­ковський.

    - Тямите ви! Плу­та­ни­на!- ска­за­ла про­вор­но й тро­хи на­хаб­но Мар­та Ки­рилівна і сіла на стільці.

    - Сідайте ж!- по­ка­за­ла во­на ру­кою на стілець. Бич­ковський сів.

    - Давно ми ба­чи­лись… а те­пер ізнов до­ве­лось-та­ки нам по­ба­чи­тись,- по­ча­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Гора з го­рою не зійдеться, а чо­ловік з чо­ловіком зійдеться,- обізвавсь Бич­ковський і витріщив очі на

    Марту Ки­рилівну.

    Це ду­же спо­до­ба­лось їй, їй в вічі знов впа­ли ши­рокі «ча­ру­ючі» плечі Бич­ковсько­го.

    «Треба б знов роз­по­ча­ти з ним ро­ман. Чом би пак і заміж за йо­го не вий­ти? Пос­тать! плечі нап­ро­ди­во! І я не зос­та­лась би са­ма в хаті, в са­мо­тині»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - До нас до­хо­ди­ла чут­ка, що ви й досі ще не оже­ни­лись? - спи­та­ла в йо­го Мар­та Ки­рилівна.

    - Ні, не оже­нив­ся й досі,- обізвав­ся флег­ма­тич­но Бич­ковський.

    - Чом же ви не оже­ни­лись? Не знай­шли щи­ро­го сер­ця? га­ря­чої душі? Га?

    - Гарячої душі не знай­шов,- ме­ханічно обізвав­ся Бич­ковський.

    А я і заміж пішла і доч­ку маю, і от-от не­за­ба­ром, мо­же, й доч­ку ви­дам…

    - І удо­вою зос­та­лись, та вже й дав­но,- обізвавсь Бич­ковський.

    «Чув, под­лий, що я удо­ва, а не прий­шов, щоб ме­не сва­та­ти. Тре­ба б йо­го оже­ни­ти з со­бою… хоч си­лою. Тре­ба б на­посістись на йо­го! Ко­ли б Хрис­ти­на по­мог­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Що ж ви, роз­ба­гатіли? Без жінки, без сім'ї вам, чо­ловікам, і гро­шей не­ма де діва­ти. Пев­но, скла­ли в бан­ку ве­ликі капіта­ли?

    - В ки­шені оце маю п'ять кар­бо­ванців. Те­пер це всі мої капіта­ли,- мурк­нув Бич­ковський.

    - Оце так ди­во! Ви, пев­но, не бу­ли на службі, а десь ти­ня­лись в світах, пев­но, десь по­невіря­лись… мо­же, му­жи­ку­ва­ли, а мо­же, й стар­цю­ва­ли? Ні жінки, ні гро­шей! А я, хва­лить бо­га, і доч­ку-кра­су­ню маю, і гроші маю, і дім маю, і жи­ву щас­ли­во, як у бо­га за двер­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    При цих сло­вах Бич­ковський нас­то­ро­чив ву­ха і пок­ру­тив ву­са. Роз­мо­ва про гроші оче­ви­дяч­ки при­па­ла йо­му до сма­ку.

    - Як ви, Пла­то­не Андріяно­ви­чу, ви­людніли, ви­рос­ли і вго­ру і вшир! Я вгляділа вас і спо­чат­ку та­ки не впізна­ла: та­кий з вас ко­зир став! Ще дов­го бу­де­те за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви да­мам. А я здо­ро­во зміни­лась? Ви ме­не впізна­ли?- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і приж­му­ри­ла свої гострі оч­ки.

    - Ні, не впізнав, але швид­ко до­га­дав­ся, що то ви,- мурк­нув Бич­ковський.

    - Що ж я? Чи ду­же пос­тарілась? Ста­ла зовсім ба­бою? Га? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і підня­ла вго­ру тонкі бро­ви, ще й дрібненько за­ре­го­та­лась.

    - Ви ста­ли те­пер чер­воні, а ко­лись бу­ли білі,-зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

    Марта Ки­рилівна ще дуж­че за­ре­го­та­лась.

    - Це гарні комплімен­ти го­во­ри­те да­мам! Що ж це, по ва­шо­му: чи гар­но б то, чи по­га­но?

    - Ні гар­но, ні по­га­но. Але ви ще цвіте­те і не в'яне­те. Я ду­мав, що ви зв'яли й за­червіли,- ска­зав Бич­ковський.

    - Кажуть лю­де, що я не зв’яла, хоч, мо­же, й га­разд і не процвітаю. Чи ма­ли ж який ро­ман на своєму віку? Пев­но, ма­ли стільки ро­манів, що їх усіх і не спи­са­ти,- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Хто йо­го зна: не пам'ятаю, по­за­бу­вав,- ска­зав Бич­ковський і витріщив очі на ки­лим, не­на­че розг­ля­дав тру­ба­ду­ра з бан­ду­рою.

    - Чого це ви так при­див­ляєтесь до то­го тру­ба­ду­ра, чи ар­хе­ологією ціка­ви­тесь, чи тією ли­цар­шею, що си­дять на бал­коні?

    - Більше ар­хе­ологією,- зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

    - Невже ви так встиг­ли за­чуч­веріти та за­черствіти, що тільки й ціка­ви­тесь тією мерт­во­тою, цеб­то ар­хе­ологією та мерт­ви­ми мальова­ни­ми ли­цар­ша­ми?- чеп­ля­лась Мар­та Ки­рилівна.

    Бичковському об­рид­ла вже та роз­мо­ва про га­рячі душі та мальова­них ли­царш,- йо­му за­ма­ну­лось ви­пи­ти всмак з ком­панією, а Хрис­ти­на од­би­ла йо­го од ве­се­лої ком­панії і тро­хи не замк­ну­ла в ха­тині, а Мар­та го­дує йо­го ро­ман­тич­ни­ми со­ло­до­ща­ми.

    Може, ви зацікав­лені чим іншим, а я вас тут дер­жу? Мо­же, час ви­пи­ти по чарці?- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

    «Оце при­че­пи­лась при­че­па! За­лу­чи­ла ме­не сю­ди, не­на­че те­ля в повітку»,- по­ду­мав він.

    - А час би вже ви­пи­ти, ви прав­ду ска­за­ли оце.

    - І я з ва­ми вип'ю! Нудьга ме­не бе­ре се­ред цієї ста­ре­чої не­ве­се­лої ком­панії,- аж гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - От і доб­ре! Ходім та вип'ємо вкупі! Я та­ких люб­лю.

    - І я та­ких люб­лю! З та­ки­ми і на світі жи­ти ве­селіше!- гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна і схо­пи­лась з стільця.

    Вона підроб­лю­ва­лась під смак Бич­ковсько­го. В її ду­шу впа­ла дум­ка і справді знов роз­по­ча­ти ро­ман з Бич­ковським, ко­то­рий міг ста­ти їй в при­годі.


    Марта Ки­рилівна ко­кет­ко одіпхну­ла обидві по­ло­вин­ки две­рей і про­вор­ненько, якось пус­ту­ючи, вис­ко­чи­ла в гос­тин­ну. За нею по­ва­гом вий­шов Бич­ковський. В сто­ловій кру­гом сто­ла сиділи Юпіте­ри та лисі вінці сот­воріння і хи­ли­ли хто пи­во, хто ви­но ста­ка­на­ми. Мар­та Ки­рилівна сіла по­руч з Бич­ковським і на­ли­ла в ста­ка­ни ви­на і для се­бе, і для Бич­ковсько­го. Бич­ковський підняв ста­кан до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на підня­ла і свій ста­кан і цок­ну­ла ним об ста­кан Бич­ковсько­го. Хоч во­на і не лю­би­ла пи­ти, але ра­ди Бич­ковсько­го ви­хи­ли­ла пов­ний ста­кан, ще й дру­гий на­ли­ла. Во­на бу­ла ра­да, що знов своєю осо­бою заціка­ви­ла ко­лишньогось же­ни­ха. Бич­ковський роз­ве­се­ливсь, навіть роз­го­во­ривсь. Мар­та Ки­рилівна при­су­ну­лась до йо­го бли­зенько і пильно ди­ви­лась йо­му в вічі. Во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. З чер­во­ним ли­цем, з чер­во­ни­ми ру­ка­ми, в пун­со­вих бан­тах, в чер­во­них зиг­за­гах взор­ця своєї сукні, во­на вся ніби па­ла­ла, на­че не­опа­ли­ма ку­пи­на. Во­на при­ки­ну­лась ве­се­лою, навіть тро­хи гу­ля­чою, го­во­ри­ла дрібно, ве­се­ло, без­пе­рес­тан­ку та все зачіпа­ла Бич­ковсько­го.

    «Весела ба­ба! Ще ве­селіша ста­ла, ніж ко­лись пе­редніше, як бу­ла пан­ною. І ком­панію дер­жить доб­ре: дуд­лить ви­но та­ки га­разд. Та й вид­но, що й жар в неї ще не про­хо­лов: як роз­чер­вонілась!»-ду­мав Бич­ковський.

    «Як би до йо­го при­че­пи­тись? Як би йо­му на­тяк­ну­ти, що я й заміж за йо­го лад­на вий­ти? Чи не торк­ну­ти йо­го но­гою під сто­лом? Але він те­пер не роз­бе­ре й не роз­шо­ло­пає, хто йо­го торк­нув че­ре­вич­ком, бо кру­гом сто­ла си­дить ба­га­то Зевсів, та ще й п'яненьких. Ліпше на­пи­шу до йо­го лист… на­чеб­то дав­ня при­ятелька… Або чи не на­мо­ви­ти б Хрис­ти­ну, щоб йо­му будлі-як на­тяк­ну­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, сьорба­ючи ви­но з ста­ка­на.

    Христина пог­ля­да­ла на Бич­ковсько­го та на Мар­ту Ки­рилівну і тільки осміха­лась, пе­рег­ля­да­ючись з жар­тов­ли­вим своїм бра­том Бо­ро­давкіним.

    Тим ча­сом Юпіте­ри на­ли­га­лись амб­розії так, що вже й міру пе­рей­шли; во­ни бо­ялись, що не дійдуть до Олімпу, тоб­то до­до­му, і по­ча­ли про­ща­тись.

    Попрощалась і Мар­та Ки­рилівна. Во­на двічі по­да­ла Бич­ковсько­му ру­ку на про­щан­ня і, буцімто жар­ту­ючи, ду­же міцно зду­ши­ла йо­го за ру­ку, скільки в неї бу­ло в ру­ках си­ли і міці.

    - Навідайтесь ж до давньої знай­омої, не за­будьте! Я вас сподіва­ти­мусь,- про­си­ла во­на Бич­ковсько­го.

    - Навідаюсь, до­кон­че одвідаю вас,- белько­тав Бич­ковський, лед­ве по­со­ву­ючись до две­рей та чов­га­ючи здо­ро­ви­ми чо­бо­ти­ща­ми.

    - Завтра за­ходьте до ме­не на снідан­ня, я по­ка­жу вам свою доч­ку. Чуєте? Я вас жда­ти­му,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна на про­щанні.

    - Добре, зай­ду на снідан­ня,- го­во­рив на­че спро­сон­ня п'яненький Бич­ковський, бо він в той час і не роз­би­рав доб­ре, чи це в Ки­ши­неві йо­го про­сять на снідан­ня, чи мо­же в Бен­де­рах, чи й деінде.

    Другого дня Мар­та Ки­рилівна жда­ла з візи­том Бич­ковсько­го. Во­на звеліла Ма­русі го­ту­ва­ти ко­фе і снідан­ня, пос­ла­ла взя­ти доб­рої горілки та міцно­го ви­на. Ма­ру­ся одяг­ла­ся в чор­ну сук­ню. Мар­та Ки­рилівна вгляділа її в чорній сукні, і в неї май­ну­ла дум­ка одяг­тись в уб­ран­ня яс­них кольорів.

    «Маруся в чор­но­му уб­ранні на­че пос­тарілась на два-три ро­ки. Одяг­ну­ся я в сіреньке та в біле і… пев­но, по­мо­лод­шаю на років п'ять або й шість. Вчо­ра з'яви­лась йо­му ніби в огні та в жа­ру,- сьогодні з'явлюсь йо­му в лег­ких зефірах та хмар­ках: мо­же, він те­пер схильний лю­би­ти зефіри, бо вже прис­тар­ку­ва­тий. Це бу­ває в тих вже літніх, до­ход­жа­лих вінців сот­воріння…»

    Марта Ки­рилівна одяг­ла­ся в ле­геньку делікат­но­го сіренько­го цвіту сук­ню, на­ки­ну­ла білу муш­ли­но­ву блу­зу, але та­ки не втерпіла - по­на­ки­да­ла по­де­ку­ди сво­го ко­ха­но­го ог­ню та жа­ру на убір: приш­пи­ли­ла на гру­дях пун­со­вий бу­кет і на шию по­че­пи­ла ву­зеньку пун­со­ву ок­са­ми­то­ву стрічеч­ку.

    «Зефіри зефіра­ми, а по­лум'я все-та­ки кра­ще, бо ду­же прис­тає мені до ли­ця,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.-Не­хай по­ди­ха­ють зефіри вес­ня­ним ду­хом, але не­хай на­тя­ка­ють, що за вес­ною стоїть, при­таївшись, пал­ке літо».

    Убравшись і при­че­пу­рив­шись, Мар­та Ки­рилівна по­ход­жа­ла по кімна­тах і все виг­ля­да­ла в вікна. Вже нас­та­ла два­над­ця­та го­ди­на, вже й снідан­ня бу­ло го­то­ве; вже Ма­ру­ся й ко­фе пос­та­ви­ла на пли­ту, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Ки­рилівна хо­ди­ла по гос­тинній нес­покійна, три­вож­на. Вже го­дин­ник вда­рив пер­шу го­ди­ну, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Кнрилівна по­ча­ла сер­ди­тись, пішла в пе­кар­ню, заг­ля­ну­ла в каст­рулі, навіщось ви­ла­яла ку­хо­вар­ку, по­ню­ха­ла ко­фе і чо­гось при­че­пи­лась до Ма­русі. Вже го­дин­ник вда­рив два, а Бич­ковсько­го не бу­ло. Мар­та Ки­рилівна бу­ла лад­на пот­ро­щи­ти на цур­пал­ки усі вінці сот­воріння.

    «Напишу до йо­го лист; він, пев­но, но­чу­вав в Бо­ро­давкіна. Бу­ду про­си­ти, щоб за­раз прий­шов до ме­не на снідан­ня»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Вона вхо­пи­ла лис­ток па­пе­ру і на­пи­са­ла дві фра­зи:

    «Жду вас на снідан­ня. Не сподіва­юсь, щоб ви не до­дер­жа­ли сво­го сло­ва. Пам'ята­юча про вас - Мар­та Ка­ра­лаєва».

    Куховарка од­нес­ла лист і швид­ко вер­ну­лась на­зад.

    - А од­пис­ка де? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Не да­ли од­пис­ки. Ска­за­ли, що пан ще спить,-ска­за­ла ку­хо­вар­ка.

    - Варвар!.. Нікчем­ний стра­хо­по­лох! Глад­кий, пи­ка­тий та ока­тий Ба­хус, а не Юпітер! - ти­хенько ла­яла Бич­ковсько­го Мар­та Ки­рилівна. - А мо­же, прий­де вве­чері на чай… Прий­де! бо я йо­го заціка­ви­ла: ра­ди йо­го ви­хи­ли­ла два ста­ка­ни ви­на, аж і досі в го­лові гу­де…

    Перед ве­чо­ром Мар­та Ки­рилівна по­обіда­ла і знов жда­ла Бич­ковсько­го; і по обіді, ле­жа­чи на ліжку, все ду­ма­ла про йо­го. В гос­тинній рип­ну­ли двері. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ліжка і про­жо­гом вбігла в гос­тин­ну. Там сто­яв Ло­мицький і ве­се­ленько осміхавсь до неї.

    «Не він! Прий­шов мо­ло­дий ше­лихвіст до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і лед­ве вдер­жа­лась, щоб не вер­ну­тись на­зад на ліжко. Але вер­та­тись бу­ло ніяко­во. Во­на сіла і му­си­ла ба­ла­ка­ти з Ло­мицьким, по­ки вий­шла в гос­тин­ну Ма­ру­ся. Як тільки вий­шла Ма­ру­ся, во­на вста­ла, вий­шла і знов бе­бех­ну­ла на ліжко і прис­лу­ха­лась, чи не рип­не хто две­ри­ма в при­хожій.

    Двері не рип­ну­ли. Бич­ковський не прий­шов. Мар­та Ки­рилівна вже й не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до Ло­мицько­го.

    V

    Од то­го ча­су Ло­мицький по­чав хо­ди­ти до Ма­русі на вечірній час тро­хи не щод­ня. Мар­та Ки­рилівна ніко­ли не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до йо­го. Як тільки во­на, бу­ва­ло, заг­ля­дить в вікно, що йде Ло­мицький, за­раз одя­гається і ви­хо­дить з до­му або в гості, або на гу­лян­ку в сад.

    Так діло тяг­ло­ся з місяць. Ло­мицький вже звик до та­ко­го об­ходіння з ним ста­рої, але він пос­терігав, що ма­ти­ме при­ти­чи­ну, як тільки діло зай­де про сва­тан­ня.

    «Стара або ме­не не лю­бить, або має ко­гось іншо­го на приміті для своєї доч­ки»,- час­то ду­мав Ло­мицький, вер­та­ючись вве­чері до­до­му од Ма­русі.

    Одного ве­чо­ра Ло­мицький прий­шов до Ма­русі на вечірній чай. Мар­та Ки­рилівна, по своєму зви­чаю, на­пив­шись чаю в своїй кімнаті, пішла з до­му. Ло­мицький та Ма­ру­ся вий­шли в са­до­чок. Вже сто­яла літня спе­ка. Ло­мицький та Ма­ру­ся дов­генько хо­ди­ли по са­доч­ку, але хо­ди­ти бу­ло важ­ко: ду­хо­та втом­лю­ва­ла нер­ви. І во­ни сіли по­руч на лавці в за­тиш­ку та в хо­лод­ку під гус­тим во­лоським горіхом. Вечірнє сон­це про­ни­зу­ва­ло зе­лені гілки во­лоських горіхів та аб­ри­косів. Зе­лені здо­рові аб­ри­ко­си гус­то обліплю­ва­ли гілки і вже по­де­ку­ди по­чи­на­ли жовтіти. Краплі сон­ця про­ри­ва­лись че­рез лис­тя і си­па­лись га­ря­чи­ми пля­ма­ми на доріжки, на зе­ле­ну тра­ву. Над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо, що й лис­то­чок нігде не во­ру­шивсь…

    - От і літо роз­горілось, і аб­ри­ко­си вже жовтіють… Вже до­волі ча­су ми­ну­ло од то­го ве­чо­ра, як я пер­ший раз прий­шов до вас в ваш дім. Я пам'ятаю, тоді са­ме цвіли аб­ри­ко­си, а те­пер во­ни вже по­чи­на­ють стиг­ну­ти,- по­чав Ло­мицький.

    - І я пам'ятаю той ти­хий вес­ня­ний вечір,- ти­хо обі, зва­лась Ма­ру­ся і чо­гось по­чер­воніла.

    - Тоді моя сим­патія до вас са­ме розцвіта­ла­ся, на­че вес­ня­ний цвіт, а те­пер…- по­чав Ло­мицький та й не до­го­во­рив: в йо­го не ста­ло сміли­вості прос­то приз­на­тись Ма­русі, що він її лю­бить і хо­че її сва­та­ти.

    Він за­мовк, дов­генько мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і по­чу­вав, що сміливість йо­го по­ки­дає.

    «А тре­ба приз­на­тись… Тре­ба ж ко­лись ска­за­ти, що я люб­лю її і без неї жи­ти не мо­жу»,- ду­мав він, роз­див­ля­ючись на зо­лоті краплі сон­ця, кот­ри­ми бу­ла заб­риз­ка­на доріжка попід аб­ри­ко­са­ми.

    - Молоді пан­ни те­пер бу­ва­ють уся­кові: одні ки­ну­лись до просвіти, до на­уцт­ва, ідуть в універ­си­те­ти; другі ки­ну­лись до еманціпації: вільно дер­жать се­бе в то­ва­ристві, їздять вер­хи; треті пішли в на­род, вда­ри­лись в де­мок­ра­тизм. Є такі, що нех­ту­ють ста­ро­давніми зви­ча­ями, люб­лять тільки лібе­ральни­ча­ти і навіть оригінальни­ча­ти…- по­чав Ло­мицький.


    - А вам ці всі ка­те­горії на­шої сест­ри не по­до­ба­ються? - спи­та­ла Ма­ру­ся і сміли­во гля­ну­ла Ло­мицько­му в вічі.

    Я не ка­жу, що всі ка­те­горії сього­час­них паннів мені не по­до­ба­ються. У всіх ка­те­горіях я зна­ход­жу де­які прик­ме­ти, котрі мені при­па­да­ють до впо­до­би, до моїх пог­лядів.

    - Це ду­же ціка­во зна­ти, які ж то ті прик­ме­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся і тро­хи стри­во­жи­лась за се­бе.

    Я люб­лю дівчи­ну не тоді, як во­на уб­ра­на в квітки, стрічки та кру­же­ва, літає ме­те­ли­ком в тан­цях на ба­лах, по лис­ню­чо­му пар­кеті, як у неї бли­щать очі вак­ха­нальним ог­нем од жва­вих гуків ба­ло­во­го ор­кест­ру, од ру­ху ве­се­ло­го тан­цю, од за­па­лю­ючих очей ве­се­лої мо­лодіжі; я тоді ла­ден ми­лу­ва­тись нею, слідку­ва­ти очи­ма за її ле­геньки­ми ру­ха­ми, граціозни­ми зво­ро­та­ми, ло­ви­ти іскряні пог­ля­ди її очей, вог­ких і блис­ку­чих, але… му­шу приз­на­тись, що лю­би­ти та­кої дівчи­ни не мо­жу. Не люб­лю я мо­ло­дої дівчи­ни і тоді, як во­на в довгій ама­зонці ле­тить, ніби завірю­ха, на бас­ко­му коні в бадьористій позі. Я ла­ден ми­лу­ва­тись її граціозною пос­тат­тю, ла­ден ди­ви­тись, як вітер ви­хає дов­гою ама­зон­кою, роз­ки­дає її хвилька­ми по блис­ку­чо­му бас­ко­му коні,- все це ви­хо­дить гар­но, але… лю­би­ти дівчи­ну в тій позі не мо­жу. Не люб­лю я тих паннів, що люб­лять вис­тав­ля­тись ду­же вже прос­тою оде­жею, на­пи­на­ють ча­сом на се­бе тро­хи не ста­ре дран­тя, підперізу­ються яки­мись прос­ти­ми шнур­ка­ми, не­на­че ченці-францішка­ни, хо­дять для яко­гось де­мок­ра­тич­но­го ши­ку в вик­рив­ля­них ста­рих че­ре­ви­ках, тоді як у їх є новісінькі і чистісінькі. Не люб­лю я паннів з па­ничівськи­ми вих­ват­ка­ми, що біга­ють по тро­ту­арах з па­лич­ка­ми в ру­ках, з оку­ля­ра­ми на носі, зад­рав­ши бадьорис­то го­ло­ву вго­ру до не­ба, і не­на­че ре­пе­ту­ють на всю ули­цю своєю вдат­ною пос­тат­тю: «Звер­тай­те, мов, з до­ро­ги, бо ле­тить вільна осо­ба, гро­ма­дян­ка, геній на­уцт­ва й штуч­ницт­ва, що нех­тує неп­росвіче­ним, дур­ним, кон­сер­ва­тив­ним на­тов­пом». Це та ж са­ма мод­на чванько­витість, що і в ста­ро­давніх дам; ті ж самі тюр­ню­ри та шлей­фи, тільки надіті на інше ли­це… Ні, не та­кий мій іде­ал і зра­зець мо­ло­дої дівчи­ни,- ска­зав Ло­мицький.

    - Сказати щи­ру прав­ду, і я ніко­ли не лю­би­ла то­ва­ри­ши­ти та при­яте­лю­ва­ти з та­ки­ми пан­на­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся,- моя то­ва­риська ком­панія зовсім не таківська.

    - Знаєте, ко­ли ви по­до­баєтесь мені, Маріє Павлівно? Тоді, як ви си­ди­те в своїй ма­ленькій гос­тинній і шиєте. Пам'ятаєте, як я пер­ший раз прий­шов до вас? Ви сиділи на ка­напці і ши­ли; кру­гом вас біліли жму­ти тон­ко­го по­лот­на; на столі ле­жа­ли білі нит­ки, шма­точ­ки та клап­ти­ки поріза­но­го по­лот­на, нож­ниці, гол­ки. Я вга­дав, що ви лю­би­те гос­по­дарст­во, лю­би­те до­машність; од вас тоді по­ди­ху­ва­ло та­ким спо­коєм, та­ким ми­ром…- ска­зав Ло­мицький.- Як я люб­лю ту хат­ню ти­шу, той спокій хатній!

    - Пам'ятаю,- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Я са­ма більше од усього люб­лю сімей­не ти­хе, до­машнє жит­тя, люб­лю мир та спокій та хатнє гос­по­дарст­во.

    - А пам'ятаєте, як я два тижні пе­ред цим над­вечір зас­тав вас от тут в сад­ку?- ска­зав Ло­мицький.- Ви сиділи під ци­ми во­лоськи­ми горіха­ми на лавці і чи­та­ли книж­ку. Я ду­же люб­лю ди­ви­тись на вас, як ви си­ди­те в такій позі, з книж­кою в ру­ках, з за­ду­мою на чолі, з ду­ма­ми на лиці. Та­кий був мій зра­зець пан­ни дав­но-дав­но… ще як я кінчав курс в універ­си­теті. І ва­ша ма­ма, здається, лю­бить книж­ки, лю­бить чи­та­ти. Прав­да? Во­на все зачіпає ви­сокі пи­тан­ня та го­во­рить за їх.

    - Любить… але більше лю­бить слу­ха­ти, як я чи­таю, ніж чи­та­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся і осміхну­лась.

    - А ва­ша ма­ма чо­мусь до ме­не не ви­хо­дить…-обізвав­ся Ло­мицький і осміхнув­ся.- Я час­то чув, як во­на хо­ди­ла ти­хою хо­дою за две­ри­ма в кімнаті, не­на­че крадько­ма; чув, як во­на хо­ди­ла навш­пиньки, чов­га­ла, чимсь ше­лестіла, а до ме­не все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

    - Моя ма­ма не лю­бить муж­чин вза­галі… має їх за якихсь во­рогів, вже не знаю, чи тільки для се­бе, чи для на­шо­го по­ла,- якось зне­хо­тя про­хо­пи­лась Ма­ру­ся та й за­мовк­ла.

    - І те­пер ва­ша ма­ма не­на­че зу­мис­не тікає, ко­ли при­хо­дю до вас; ма­буть, во­на ме­не не лю­бить,-несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

    - Не то що во­на вас не лю­бить…- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Ма­ма час­то ка­же, що не лю­бить вза­галі ва­шо­го по­ла. Ви їй ви­бач­те за це: це в неї та­ка вже хи­ба, чи ска­за­ти б, ган­жа, чи що… Бу­ло, як прий­де до ме­не мій вчи­тель, ще як я го­ту­ва­лась в гімназію, то во­на все бу­ло втікає од йо­го в свою кімна­ту або в са­док.

    Трохи чуд­но… Чи не бу­ло якої ли­хої при­го­ди в житті ва­шої ма­ми? - спи­тав Ло­мицький.

    - Не знаю,- обізва­лась Ма­ру­ся і по­хи­ли­ла го­ло­ву.- Мо­же, й бу­ло, але ма­тері не го­диться ка­за­ти про це своїй дочці.

    - Може, я не підход­жу під впо­до­бу ва­шої ма­тері, під її пог­ляд? Во­на, здається, ду­же лібе­ральна лю­ди­на, а мо­же, й ра­ди­кальна,- ска­зав Ло­мицький.

    - А хіба ви не лібе­ральний чо­ловік? Мо­же, ви кон­сер­ва­тор? - спи­та­ла Ма­ру­ся й осміхну­лась.

    Ломицький якось за­ме­ту­шивсь: Ма­ру­ся спи­та­ла йо­го та­ким то­ном, не­на­че до­ко­ря­ла йо­му за що або ди­ву­ва­лась.

    «Як ска­жу, що я лібе­ральний чо­ловік, то, мо­же, Ма­ру­ся ча­сом десь про­хо­питься в роз­мові, ска­же то­ва­риш­кам, а то­ва­риш­ки роз­не­суть по місті. Бо­ро­ни бо­же, та­ка по­го­лос­ка піде про ме­не і дійде до тих, кот­рим не тре­ба б про це зна­ти… Як ска­жу, що я кон­сер­ва­тор, то, мо­же, во­на спро­ти­виться, од­ки­неться од ме­не… Во­на все-та­ки лю­ди­на сього­час­на, ро­зум­на, лю­бить чи­та­ти,- і це, ска­за­ти по щирій правді, мені по­до­бається. Та й ма­ти її вже геть-то лібе­ральна: лад­на кри­ча­ти про свій лібе­ралізм на все місто, хоч це все, мо­же, в неї не­щи­ре».

    Ломицький по­чав за­пи­ку­ва­тись.

    - Ні, ба­чи­те… во­но не те, щоб я… але… але… я лю­ди­на пе­редніше за все обе­реж­на й обач­на. Те­пер, знаєте, та­кий чуд­ний час… Я по­ва­жаю прог­ре­сивні ідеї, але… ба­чи­те… так тільки для се­бе… щоб про їх не го­во­ри­ти, не гу­ка­ти та не ве­ре­ща­ти скрізь, де тре­ба, де й не тре­ба…

    - Та й я не кри­чу про їх на ву­лиці, але між своїми щи­ри­ми людьми чом би й не по­ба­ла­ка­ти щи­ро й одк­ри­то? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - А ва­ша ма­ма хіба та­ки кри­чить?..- вир­ва­лось якось в Ло­мицько­го.

    - Ет! - ска­за­ла Ма­ру­ся і тільки ру­кою мах­ну­ла та й за­мовк­ла.

    - Чи зго­диться ва­ша ма­ти?..- ти­хо-ти­хо спи­тав він у Ма­русі.

    Маруся підня­ла ро­жеві віка і лип­ну­ла на йо­го ве­ли­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма.

    - Що зго­диться? На що? - спи­та­ла Ма­ру­ся, за­ме­ту­шив­шись.

    - Видати вас за ме­не за… між.

    - Хіба ви ме­не лю­би­те? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - Люблю,- ска­зав ти­хо, не­на­че по­шеп­том Ло­мицький.

    - Мені здається, що по­пе­ред нас ста­не на пе­реш­коді… ве­ли­ка при­ти­чи­на: я вам ска­за­ла, що моя ма­ти не лю­бить муж­чин,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Та не­хай собі не лю­бить, ко­ли то­го хо­че,- ска­зав Ло­мицький.- То ма­ти, а то ви; в ма­тері своя вда­ча, своя впо­до­ба, свої но­ро­ви, а в вас - свої. Са­ма ва­ша ма­ти ска­за­ла мені, що вва­жає на вас як на рівню для неї.

    Маруся за­мовк­ла і за­ду­ма­лась: їй не хотілось всього роз­ка­зу­ва­ти про свою матір, не ба­жа­лось зачіпа­ти в своїй душі смут­ну нот­ку в та­кий ве­се­лий, приємний час, по­руч з ми­лим.

    Марта Ки­рилівна вже дав­ненько вер­ну­лась до­до­му і з вікна на­зи­ра­ла та кміти­ла за доч­кою та Ло­мицьким. При яс­но­му світі вечірнього сон­ця во­на вгляділа нез­ви­чай­ні рум'янці на їх що­ках і прикміти­ла, що в їх мо­ва мо­виться не якась зви­чай­на, що­ден­на, а хо­диться їм про щось інше.

    Маруся й Ло­мицький увійшли в сто­ло­ву. Ста­ра гля­ну­ла на їх і про все до­га­да­лась… Во­на до­га­да­лась, що ве­ли­ке сло­во про лю­бов вже бу­ло про­мов­ле­но між ни­ми; в їх обох очі блис­ка­ли, що­ки па­ла­ли; в очах світи­лась та­ка радість, та­ке щас­тя, не­на­че во­ни бу­ли не­дав­неч­ко десь в раю, слу­ха­ли не­зем­ну му­зи­ку, чу­ли дивні мо­ти­ви, і ті мо­ти­ви ще й досі лу­на­ють в їх ду­шах, ще ви­яв­ля­ють свій од­гомін в очах,- зда­ва­лось, ніби од­на­ко­ва дум­ка, од­на­ко­ве по­чу­ван­ня, од­на­ко­ва во­ля бу­ла в їх ду­шах і од­би­ва­лась в їх очах.


    «Обоє во­ни бу­ли стри­во­жені. В очах їх го­рить га­ря­чий од­лиск; в обох бли­щать очі, па­лах­ко­тять що­ки. Ох, заз­на­ла і я цього! Знаю той світ в очах, той жар в що­ках! Та для ме­не з то­го нічо­го не вий­шло. Мо­же, і цей хлоп­чисько ду­рить мою ди­ти­ну - знає, що в ме­не є гроші, дім, са­док… Тре­ба їх роз­лу­чи­ти… Він підду­рить її, зве­де з ума, доч­ка втьопається в йо­го, та ще й заміж схо­че,- тоді я зос­та­нусь са­ма. А мій ро­ман тільки, тільки що по­чав по­нов­ля­тись. Доб­ре б бу­ло самій пе­редніше вий­ти заміж, а потім вже ви­да­ти доч­ку. Не прий­шов же отой одо­ро­ба­ло… отой м'яло, вай­ло! А як доч­ка вий­де, зос­та­нусь отут в хаті од­ним од­на… Ні, тре­ба їх роз­лу­чи­ти… Тре­ба ку­дись виїха­ти і доч­ку ви­вез­ти. Мо­же, во­на по­ба­чить ко­гось кра­що­го, а цього за­бу­де… Спра­ва за­гаїться, а я тим ча­сом за­ход­жусь ко­ло Бич­ковсько­го… Але ку­ди б виїха­ти? Чи на во­ди, чи на морське ку­пан­ня до Оде­си, чи на Ли­ман? На во­ди їха­ти,- кош­ту­ва­ти­ме до­ро­го. Поїду до Оде­си на морське ку­пан­ня. Мо­же, од морської во­ди в Ма­русі прос­тиг­не той дур­ний діво­чий пал, бо мо­ре втом­лює нер­ви… якось пос­лаб­шує, зне­си­лює лю­ди­ну… Та во­на й та­ки доб­ре спо­ганіє од морсько­го ку­пан­ня… Тоді, мо­же, він і сам од неї од­че­питься, як вгля­дить та­ку ше­ре­пу…

    Та тре­ба залізти десь в глу­хий за­ку­ток, да­ле­ченько од Оде­си, на Ве­ли­кий Фон­тан, щоб і Ло­мицький нас не знай­шов».

    

VI

    

    Другого дня ще зран­ку Мар­та Ки­рилівна все чо­гось кри­ви­лась і навіть тро­хи стог­на­ла. Си­дя­чи за чаєм, во­на все ха­па­лась за тім'я і ха­па­ла до­ло­ня­ми вис­ки, буцімто ко­ро­ди­лась на го­ло­ву, чи що.

    - Що це з ва­ми, ма­мо? Ви слабі, чи що? - спи­та­ла в неї Ма­ру­ся.

    - Чогось не­на­че нез­ду­жаю; так мені по­га­но: і го­ло­ва бо­лить, і чо­гось не­ве­се­ло, і не­на­че су­до­мить мені коліна та гомілки. Вночі я по­га­но спа­ла, тричі про­ки­да­лась; і все мені сни­лись такі чудні та страшні сни,- все сни­лось мені щось куд­ла­те та пе­ле­ха­те, ніби ведмідь вплиг­нув в на­шу гос­тин­ну че­рез вікно, ки­нув­ся до ме­не та й по­чав ду­ши­ти. Ма­буть, я оце сла­ба. Тре­ба побігти до док­то­ра,- го­во­ри­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Чи не зас­ту­ди­лись ви вчо­ра пе­ред ве­чо­ром, як хо­ди­ли в гості? - спи­та­ла в неї Ма­ру­ся.

    - Не знаю, мо­же, й зас­ту­ди­лась. Щось мені ду­же по­га­но, ко­ли б і справді не зас­лаб­ну­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - А мо­же, це з ва­ми був кош­мар: ви вчо­ра за ве­че­рею та­ки чи­ма­ло по­ро­ся­ти­ни з'їли,- ска­за­ла Ма­ру­ся,- мо­же, шлу­нок не пе­рет­ра­вив га­разд стра­ви.

    - От і ви­га­да­ла! Чи то раз я ве­че­ря­ла й по­ро­ся­ти­ну їла, та, хва­лить бо­га, ніко­ли мені вед­меді не сни­лись,- вже сер­ди­то го­во­ри­ла ма­ти.

    Перед обідом во­на одяг­ла­ся і ска­за­ла дочці, що йде до док­то­ра. Але во­на до док­то­ра не хо­ди­ла, бо в неї нічо­го не боліло - во­на бу­ла здо­ровісінька. По­хо­ди­ла во­на, поб­ро­ди­ла по місько­му сад­ку та по ули­цях та й до­до­му вер­ну­лась.

    - А що ка­зав док­тор? - спи­та­ла­ся в неї Ма­ру­ся.

    - Казав, що в ме­не нер­ви; звелів ку­па­тись в морі з місяць або й два. Ка­зав, як не лічи­ти­мусь за­ча­су, заз­да­легідь, то мо­же бу­ти по­га­но; мої нер­ви зовсім роз­биті, роз­тор­сані. Са­ма я не поїду,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Доведеться ще й мені їха­ти з ва­ми, хоч я зовсім здо­ровісінька,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    То й поїдем,- по­ку­паєшся, ста­неш ще здо­ров­ша. Са­ма я зро­ду-звіку не поїду. Ду­маю ку­па­тись на Ве­ли­ко­му Фон­тані ко­ло Оде­си, аж докіль не по­дуж­чаю. Тре­ба зби­ра­тись та вкла­да­тись заз­да­легідь; че­рез днів два й виїде­мо. Над­ворі го­ди­на й су­ша: са­ме доб­ре ку­па­тись.

    «Шкода. Прий­деться розс­та­тись з Ло­мицьким са­ме в та­кий час, як у нас спра­ва пішла га­разд. Тре­ба хоч да­ти йо­му звістку, що ми виїжджаємо»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

    Другого дня Ма­ру­ся встріла­ся на улиці з Ло­мицьким і ска­за­ла йо­му, що во­на виїжджає з сла­бою матір'ю до Оде­си і во­ни обидві бу­дуть ку­па­тись в морі на Ве­ли­ко­му Фон­тані ко­ло Оде­си, до­ки ма­ти зовсім оду­жає.

    Ломицький по­дав ту звістку Хрис­тині. Хрис­ти­на за­раз до­га­да­лась про все.

    «Це Мар­та Ки­рилівна або тікає од Ло­мицько­го, або роз­по­чи­нає по­нов­ля­ти свій ро­ман з Бич­ковським. Ціка­во бу­ло б слідку­ва­ти за роз­вит­ком обох ро­манів. Так-так! Щось є! Це не­дур­но! Нудьга бе­ре й ме­не. Поїду й я на ку­пан­ня! Бра­та, мо­же, не пус­тить на­чальство. Візьму бра­то­ву з дітьми та й мах­ну. Тре­ба підби­ти й Ло­мицько­го, щоб їхав навз­догінці за на­ми. Най­му прос­теньку міщанську ха­тин­ку на Ве­ли­ко­му Фон­тані, де брат ча­сом про­бу­вав з сім'єю, за­бе­ру бра­то­ву з дітьми та й по­ку­па­юсь тро­хи і… бу­де мені чим роз­ва­жа­ти се­бе,- од­на­че не­ма жаднісінької ро­бо­ти. А тут ску­пи­лось аж два ро­ма­ни! Ціка­ва річ! Тре­ба їха­ти!» -ду­ма­ла Хрис­ти­на.

    Через три дні Мар­та Ки­рилівна з Ма­ру­сею виїха­ли до Оде­си і знай­шли собі но­мер в мо­нас­тирській гос­ти­ниці на Ве­ли­ко­му Фон­тані.

    «От те­пе­реч­ки не­хай по­по­шу­кає нас Ло­мицький! Чор­та з два знай­де!»- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, розк­ла­да­ючи свої речі і уб­ран­ня в но­мері.

    Але во­на по­ми­ли­лась. Че­рез кілька день після неї приїха­ла ту­ди й Хрис­ти­на з бра­то­вою та з її ма­ли­ми дітьми і осе­ли­лась в яру над са­мим мо­рем в ри­бальській ха­тині. Ло­мицький і собі одп­ро­сивсь в на­чальства на місяць і виїхав до Оде­си. Він приїхав з Оде­си на Ве­ли­кий Фон­тан і пе­редніше за все знай­шов ха­ти­ну, де жи­ла Хрис­ти­на. Хрис­ти­на вже зна­ла, що Мар­та Ки­рилівна осе­ли­лась в мо­нас­тирській гос­ти­ниці на горі, не­да­леч­ко од мо­нас­ти­ря.

    - Тепер йдіть до Мар­ти Ки­рилівни з візи­том,- ска­за­ла Ло­мицько­му Хрис­ти­на.- Ото зди­вується ста­ра, як уг­ля­дить вас!

    Ломицький виб­рав по­го­жий і не ду­же га­ря­чий день і приїхав з Оде­си на Ве­ли­кий Фон­тан. По­гу­ляв­ши ко­ло мо­нас­ти­ря по­над кру­ча­ми ко­ло ви­со­ко­го ма­яка, на­ди­вив­шись на мо­ре та на скелі, роз­ки­дані попід кру­ча­ми над мо­рем, Ло­мицький примітив, що над­ворі вже ве­чоріє. Він вер­нувсь до мо­нас­ти­ря і дов­генько хо­див в зе­ле­но­му прос­тор­но­му пар­ку, де між акаціями та во­лоськи­ми горіха­ми сто­яла мо­нас­тирська гос­ти­ни­ця. Йо­му хотілось пе­редніше по­ба­чи­тись та по­го­во­ри­ти з Ма­ру­сею. Але її нігде не бу­ло вид­но. Він зай­шов в гос­ти­ни­цю і довідав­ся од слуг, що Ка­ра­лаєва взя­ла но­мер на дру­го­му по­версі. Ло­мицький вий­шов по узьких схо­дах на­го­ру і ти­хенько пос­ту­кав у двері. Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва са­ме тоді ка­ча­лась на ка­напі після ку­пан­ня в морі. Во­на бу­ла втом­ле­на, аж тлінна, не­на­че після важ­кої ро­бо­ти, бо кру­ча над мо­рем бу­ла ду­же кру­та й ви­со­ка. Ка­ра­лаєва та­ки доб­ре за­са­па­лась, по­ки вилізла на ті бур­ти. Во­на ку­ри­ла папіро­су. По­чув­ши, що хтось чу­жий сту­кає в двері, во­на схо­пи­лась з ка­на­пи і хотіла вхо­пи­ти в ру­ки будлі-яку ро­бо­ту, бо ду­ма­ла, що то прий­шла Хрис­ти­на. Звер­ху на ка­моді, на столі нігде не бу­ло й клап­тя по­лот­на. Во­на од­су­ну­ла шух­ля­ду в ка­моді і вхо­пи­ла, як їй зда­лось, не­до­ши­ту со­роч­ку. Але в ру­ки ви­пад­ком по­па­лось прос­ти­ряд­ло. Во­на спох­ва­ту вхо­пи­ла йо­го за кінчик. Прос­ти­ряд­ло роз­гор­ну­лось і жуж­мом впа­ло на підло­гу. Ка­ра­лаєва ки­ну­лась шу­ка­ти гол­ки і не зна­ла, де Ма­ру­ся по­хо­ва­ла гол­ки. Тим ча­сом Ло­мицький вдру­ге пос­ту­кав у двері вже міцніше й дуж­че.

    «Оце го­ренько! Хрис­ти­на по­ду­має, що я зусім роз­ле­дащіла, си­дю без жад­ної ро­бо­ти та по­си­деньки справ­ляю».

    - Хто там? - спи­та­ла Ка­ра­лаєва.

    - Я! Ло­мицький!- обізвав­ся він за две­ри­ма. «Йо­го го­лос! От і схо­ва­лась! Та­ки приніс йо­го чорт. Оце при­че­па! Ото на­ха­ба! Ма­буть, доч­ка да­ла йо­му звістку і на­пи­са­ла, де ми жи­ве­мо. І на що оце я обізва­лась? Але… вже тре­ба про­си­ти»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Можна!- ска­за­ла Ка­ра­лаєва, на­ла­пав­ши гол­ку і сівши на софі з білим прос­ти­ряд­лом в ру­ках.

    Ломицький увійшов і привітав­ся. Ка­ра­лаєва по­ба­чи­ла, що ра­зом з прос­ти­ряд­лом з ка­мо­ди чо­гось по­вис­ка­ку­ва­ли під її ру­ка­ми руш­ни­ки та хус­точ­ки і ва­ля­лись долі, не­на­че в ка­моді ла­зи­ли та гра­лись ко­те­ня­та. Во­на вста­ла і поск­ла­да­ла той дріб'язок в ка­мо­ду.

    - Оце як я роз­ха­зяй­ну­ва­лась. Ви­ба­чай­те, що зас­та­ли в хаті та­кий гар­ми­дер,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і знов сіла на софі і по­ча­ла навіщось плу­та­ти по прос­ти­рядлі, на­чеб­то во­на йо­го ру­би­ла.

    - А де Марія Павлівна?- спи­тав­ся Ло­мицький.

    - Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бач­те, даю во­лю дочці і не слідкую за нею, як інші ма­тері. Ма­ру­ся вже не ма­ла ди­ти­на,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

    Ломицькому спа­ло на дум­ку, що нас­тав доб­рий час по­го­во­ри­ти з ста­рою про свою спра­ву.

    - Марто Ки­рилівно!- ска­зав він, за­па­лю­ючи папірос­ку.- Ви знаєте, що я люб­лю ва­шу доч­ку? Я пе­ре­го­во­рив вже з нею оце і прий­шов про­си­ти в вас її ру­ки.

    Каралаєва по­чер­воніла, не­на­че їй зда­ло­ся, що Ло­мицький хо­че сва­та­ти не доч­ку, а її са­му.

    - Ні, не знаю, що ви лю­би­те мою доч­ку,- обізва­лась во­на.


    - Я люб­лю Марію Павлівну, і я те­пе­реч­ки ду­же щас­ли­вий, бо знаю, що й во­на ме­не лю­бить,- по­чав Ло­мицький.

    - Ви так ду­маєте? А в ме­не дум­ка зовсім інак­ша: я га­даю, що во­на вас ніко­ли й не ду­ма­ла лю­би­ти і в го­лові собі цього не пок­ла­да­ла,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

    Ломицький стри­во­жив­ся і за­ду­мав­ся; ма­тові віка впа­ли на йо­го карі очі.

    - А я чув од неї до­рогі для ме­не сло­ва на свої ву­ха,- ска­зав Ло­мицький.

    - То не йміть віри й своїм ву­хам,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Пан­ни ви­хо­дять заміж зовсім не ко­ха­ючи. Ко­ха­ючись, же­няться та ви­хо­дять заміж тільки в ро­ма­нах, а в житті бу­ває зовсім інак­ше.

    Віка на очах Ло­мицько­го одс­ло­ни­лись, до­ки мож­на бу­ло їм одс­ло­ни­тись.

    - Як же ж так? Ми лю­би­мо од­но од­но­го,- ска­зав Ло­мицький.

    - Говоріть! Во­на вас не лю­бить і не лю­би­ла, і не лю­би­ти­ме. Я знаю свою доч­ку кра­ще од вас,-ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви ду­маєте, що я йшла заміж за сво­го чо­ловіка по лю­бові? Я лю­ди­на но­ва в своїх пе­ресвідчен­нях, я бу­ду го­во­ри­ти з ва­ми щи­ро й прос­то: я не лю­би­ла сво­го под­руж­жя. Мій батько при­си­лу­вав ме­не од­ру­жи­тись з ним. Знаю я, що інші пан­ни ви­хо­дять заміж так, як от, приміром, ви зай­маєте десь вигідне місце на службі, якусь по­са­ду, чи що.

    Марта Ки­рилівна прос­то кру­ти­ла ве­ремія: во­на не хотіла роз­лу­ча­тись з доч­кою, бо та­ки лю­би­ла свою доч­ку,- тільки по-свой­ому.

    - А я не так ду­маю,- обізвав­ся несміли­во Ло­мицький,- я маю надію, що Ма­ру­ся щи­ра лю­ди­на і не бу­де ме­не ду­ри­ти.

    - Не йміть віри па­нянській щи­рості! Який ви ще мо­ло­дий та зе­ле­ний! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва, хи­та­ючи го­ло­вою і див­ля­чись в самісінькі смирні очі Ло­мицько­му.- Та, прав­ду ска­за­ти, я й не ви­дам за вас своєї доч­ки: є то­му де­яка при­ти­чи­на,- до­да­ла різким го­ло­сом Ка­ра­лаєва.- Шу­кай­те собі дру­жи­ни деінде, а не в нас.

    - Чом, смію спи­та­ти? - ска­зав Ло­мицький.

    - Тим, що ви ду­же ще мо­ло­дий хло­пець, а мо­лоді па­ничі про­повіду­ють якісь там нові ідеї, на­ха­па­лись їх за якихсь там муд­рих кни­жок: Шпен­се­ра та Дарвіна. Це для вас в житті не­без­печ­на річ,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва, не приміча­ючи, що пе­рек­ру­чує ймен­ня, котрі во­на не мог­ла собі вбга­ти в ста­ре­чу го­ло­ву ніяким ро­бом.

    - Марто Ки­рилівно! Та й ви ж ка­за­ли, що чи­та­ли Спен­се­ра та Дарвіна. Ви й самі лібе­рал­ка, це я доб­ре за­ува­жив,- ска­зав Ло­мицький.- А що до ме­не, то я, скільки пам'ятаю, ніко­ли не лібе­ральни­чав пе­ред ва­ми: то ви все лібе­ральни­ча­ли…

    - Я… я що інше… Я вольна лю­ди­на, ні од ко­го не­за­леж­на: маю пра­во ду­ма­ти, як схо­чу, чи­та­ти, що схо­чу,- з ме­не ніхто «чи­на» не здійме, як при­ка­зу­ють се­ля­не. А ви на службі…- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і грізно на­су­пи­ла свої тонкі бро­ви.

    - А я ду­мав про вас зовсім інак­ше,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

    - Як хо­че­те, так і ду­май­те. Мені бай­ду­же. Я стою про­ти то­го навіть, щоб дівча­та ви­хо­ди­ли заміж,- це моє та­ке щи­ре пе­ресвідчен­ня. Чо­ловіки - вар­ва­ри, ти­ра­ни, дес­по­ти, нес­тат­ко­вані лю­де, якісь не­помірко­вані, безг­лузді: сло­вом - по­гані лю­де, та й годі!- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

    - Але я смію ду­ма­ти, що не бу­ду для ва­шої доч­ки ні вар­ва­ром, ні ти­ра­ном, ні дес­по­том; не хва­ля­чи се­бе, я ска­жу, що я й розмірко­ва­ний, і не безг­луз­дий, і не розт­рат­ли­вий,- обізвав­ся Ло­мицький, зовсім стра­тив­ши сміливість. Йо­го зовсім зби­ла з пан­те­ли­ку Мар­та Ки­рилівна своїм чу­дер­нацьким пог­ля­дом.

    - А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у ву­хо бгай, а після вінця за­раз зак­ру­тять ве­ремія, хоч по­ли вріж та тікай! Десь у вас і па­зурі з лап по­ви­со­ву­ються,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви мені ви­ба­чай­те за мої різкі речі. Я лю­ди­на сього­час­на і люб­лю го­во­ри­ти, хоч різко, але щи­ро й прав­ди­во. Я маш­ка­ри ніко­ли не надіваю ні пе­ред ким зро­ду.

    «А що, як оце усе на її об­личчі тільки маш­ка­ра?- по­ду­мав Ло­мицький.- Од неї прав­ди труд­но до­пи­та­тись: мо­же, Хрис­ти­на й прав­ду ка­за­ла, що в неї си­дить дві бабі… Тре­ба по­ра­ди­тись з Ма­ру­сею».

    Ломицький ус­тав і по­чав про­ща­тись з Ка­ра­лаєвою.

    - Це ва­ше ос­таннє сло­во?- спи­тав він, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

    - Це моє ос­таннє сло­во. Я не то що за вас не хо­чу ви­да­ва­ти своєї доч­ки, я її ні за ко­го не ви­дам,-ска­за­ла Ка­ра­лаєва і по­ду­ма­ла про се­бе: «Не ви­дам її заміж, аж до­ки са­ма не вий­ду».

    - Прощавайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові!- ска­зав Ло­мицький.

    - Прощавайте! ідіть здо­рові!- обізва­ла­ся Ка­ра­лаєва з-за сто­ла.

    Ломицький вий­шов. Ка­ра­лаєва сіла на ка­напі й об­тер­ла піт з ло­ба.

    «Та й вто­ми­лась. Цур йо­му, пек йо­му! Але ж за­те доб­ре на­ля­ка­ла хлоп­ця! Він та­ки доб­ра сплю­ха, та­ки доб­ре м'яло! Більше, ма­буть, не чеп­ля­ти­меться до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Ка­ра­лаєва, ки­да­ючи прос­ти­ряд­ло на поміст.

    Ломицький вий­шов з гос­ти­ниці ні в сих ні в тих; Ка­ра­лаєва не­на­че об­ли­ла йо­го хо­лод­ною во­дою. Він вий­шов у парк, як сам не свій, зовсім за­мо­ро­че­ний. На­зустріч йо­му йшла Ма­ру­ся. Во­на тільки що ску­па­лась в морі і вер­та­лась в то­ва­ристві якихсь дам, дер­жа­чи в ру­ках ко­шик з прос­ти­ряд­лом та руш­ни­ком.

    - Що це з ва­ми?- крик­ну­ла Ма­ру­ся, зос­тав­шись вдвох з Ло­мицьким.- Чо­го це ви аж зблідли на ви­ду, і чо­гось не­на­че сумні? Чи пак здо­рові ви?

    - Оце був у ва­шої ма­ми…- несміли­во обізвав­ся він та й не до­ка­зав.

    Маруся пос­те­рег­ла усе і собі од­ра­зу зблідла; в неї на­че підтя­ло но­ги.

    - Що ж вам ска­за­ла моя ма­ма?- спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

    - Багато де­чо­го на­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла во­на мені…- ска­зав Ло­мицький і не до­ка­зав.

    - Говоріть сміли­во!- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Та, бач­те, ми з ва­шою ма­мою ніби не схо­ди­мось в де­яких пог­ля­дах,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

    - З моєю ма­мою труд­но поєдна­тись, та ще й зго­ди­тись в пог­ля­дах,- це су­ща прав­да!- обізва­лась Ма­ру­ся і осміхну­лась якимсь смут­ним осміхом.

    Ломицький пішов по­руч з Ма­ру­сею по пар­ку і роз­ка­зав їй про усю свою роз­мо­ву з Ка­ра­лаєвою.

    - Знаєте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що я цього й жда­ла од своєї ма­тері,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - А я цього не сподівав­ся,- ска­зав Ло­мицький.

    - Не знаєте ви га­разд моєї ма­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся.

    - Що ж нам те­пер ро­би­ти?- спи­тав у неї Ло­мицький.

    - Потривайте тро­хи, підож­де­мо. Я ще са­ма по­го­во­рю з матір'ю,- ска­за­ла Ма­ру­ся, по­да­ючи Ло­мицько­му ру­ку на про­щан­ня.- Че­рез днів два при­бу­вай­те до нас.

    Ломицький вер­нув­ся до Оде­са. Ста­ра Ка­ра­лаєва не­на­че підстре­ли­ла йо­го нес­подіва­но; йо­го енергія, і без то­го слаб­ка, зовсім за­не­па­ла.

    Засмучена Ма­ру­ся пішла в гос­ти­ни­цю до своєї ма­тері. Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, за­ки­нув­ши но­гу на но­гу, й ду­му ду­ма­ла. Слу­га приніс са­мо­вар, пос­та­вив на столі. Са­мо­вар кипів, булькотів та па­ру­вав, як навіже­ний. Мар­та Ки­рилівна і не ду­ма­ла за­си­па­ти чай, во­на жда­ла, по­ки доч­ка надійде і зро­бить свою по­винність.

    Вже сон­це сіло, як Ма­ру­ся увійшла в но­мер.

    - Чого це ти так дов­го за­ба­ри­лась? За­сип мерщій чай, бо я пи­ти хо­чу. Вто­мив ме­не отой ше­лихвіст, аж усе тіло в ме­не об­важніло: не мо­жу і з місця ру­ши­тись,- сер­ди­то ска­за­ла Ка­ра­лаєва до доч­ки.

    Маруся гля­ну­ла на прос­ти­ряд­ло, що ва­ля­лось се­ред но­ме­ра на підлозі, вхо­пи­ла йо­го, згор­ну­ла і вки­ну­ла в ка­мо­ду. Во­на пос­те­рег­ла, що ма­ма справ­ля­ла пе­ред Ло­мицьким якусь ко­медію праці.

    Засипавши чай, во­на спи­та­ла в ма­тері:

    - В вас, ма­мо, був Ло­мицький?

    - А тобі вже со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку?- ска­за­ла ма­ти.- Ну так що ж? Був та й пішов, і луч­че бу­ло б, як­би він до нас зовсім не вер­тавсь.

    - Чому ж так? Чим же він вам не до впо­до­би? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - А тим не до впо­до­би, що в шта­нях хо­де, поп­рос­ту ска­зав­ши,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Що це з ва­ми, ма­мо? Нев­же вам хо­четься, щоб вів уб­рав­ся в спідни­цю, чи що?- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Не в тім си­ла, що ко­би­ла си­ва, а в тім си­ла, що не ве­зе. Він про­сив у ме­не твоєї ру­ки, а я йо­го прог­на­ла,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Нащо ж ви йо­го прог­на­ли?- спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - На те, щоб він не смів те­бе зби­ва­ти з пан­те­ли­ку та мо­ро­чи­ти,- ска­за­ла ма­ти.

    - Ви, ма­мо, по­роз­го­ни­те усіх моїх же­нихів. Нев­же ви хо­че­те, щоб я в чер­ниці пост­риг­лась? - ска­за­ла, Ма­ру­ся.

    - Про ме­не, й пост­ри­гай­ся в чер­ниці, як маєш йти заміж,- ска­за­ла ма­ти.


    - Це ви, ма­мо, пев­но, жар­туєте?- спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - Авжеж жар­тую, бо стри­жуться в чер­ниці тільки ду­ре­пи. Я лю­ди­на лібе­ральна і в мо­нас­тир те­бе зро­ду-звіку не пу­щу. А ти заміж не йди. Муж­чи­ни дес­по­ти, вар­ва­ри, бу­зувіри, ле­дарі. Ло­мицький те­бе не лю­бить. Він бре­ше - він бе­ре не те­бе, а гроші, бо знає, що в ме­не є гроші, але він і криш­ки не пок­ре­питься, бо я йо­му гро­шей не дам,- ска­за­ла ма­ти.- Ти йо­му так і ска­жи.

    - Ні, ма­мо, цього я йо­му не ска­жу,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - То я йо­му це й са­ма ска­жу, ко­ли хоч,- ска­за­ла ма­ти.

    - Але ж, ма­мо, я йо­го люб­лю!- крик­ну­ла Ма­ру­ся.

    - Брехня! ти оце на­ва­жи­лась од ме­не втек­ти і лад­на вий­ти заміж хоч і за са­жот­ру­са,- ска­за­ла ма­ти.

    - Мамо, сха­меніться! Ви чо­гось стри­во­жені, розд­раж­нені! Що ви го­во­ри­те?- ска­за­ла Ма­ру­ся, і в неї очі зай­шли сльоза­ми.

    - І не ду­май, в го­лові собі не пок­ла­дай йти заміж за цього Ло­мицько­го. Вій за­бе­ре твої гро­ши­ки, про­мар­нує, проп'є, прог­рає в кар­ти, а потім по­тяг­неться за актьорка­ми, знай­де собі втіху в рес­то­ра­нах. Ого! ти ще не знаєш, що то за лю­де - муж­чи­ни. На­бе­реш­ся ли­ха!

    Маруся вже її не слу­ха­ла і, на­ли­ва­ючи чай, пла­ка­ла. Сльози ко­ти­лись і, як ро­са, си­па­лись на білу ска­тер­ку.

    - Оце роз­ри­да­лась, не­на­че ма­ла ди­ти­на; ще в чай на­ка­па­ють сльози. Я стою на тім, щоб усі пан­ни не йшли заміж. Не­хай луч­че по­сивіють на пні, як ма­ють терпіти од дес­по­тиз­му муж­чин. Не­хай луч­че ви­ко­ре­ниться до­реш­ти усей рід людський!- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Маруся гля­ну­ла на неї ди­ву­ючись, їй зда­ло­ся, що ма­ти або з глуз­ду з'їха­ла, або збо­же­воліла.

    Тихо ста­ло в но­мері. Мовч­ки пи­ла чай Ка­ра­лаєва. Ма­ру­ся й не до­торк­ну­лась до сво­го ста­ка­на.

    Надворі смерк­ло. Ка­ра­лаєва ляг­ла в постіль і зах­роп­ла; а Ма­ру­сю й сон не брав. Во­на вий­шла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі ви­си­па­ли вже на небі. А в го­лові мо­ло­дої дівчи­ни все роєм ви­ли­ся ду­ми,- од­на сум­на, дру­га сумніша. От пе­ред нею ніби май­ну­ли її ди­тячі літа. Во­на зга­да­ла батька. Батько її лю­бив, пес­тив… але ра­но по­мер. Зга­да­ла во­на, як зіста­лась си­ро­тою, як жи­ла з матір'ю вдвох, хо­ди­ла в гімназію, як сиділа з книж­кою вечірньою до­бою ря­дом з матір'ю за сто­лом; при­га­да­ла ма­те­рині на­суп­лені бро­ви, ма­те­рин лібе­ралізм при лю­дях і ма­те­рин дес­по­тизм на­са­моті, її ве­ред­ливість і її чудні ста­росвітські пог­ля­ди та те­орії, пе­ремішані з но­ви­ми іде­ями. При­га­да­ла во­на і лас­кавість ма­те­ри­ну до се­бе, кот­ра ча­сом про­яв­ля­лась в неї, як по­го­жий день в не­по­го­жу пізню осінь… Дум­ки її по­летіли в да­ле­ку прий­дешність… Пе­ред нею май­ну­ло жит­тя вкупі з ми­лим на своїй вольній волі, їх ха­ти­на чис­та, теп­ла, приб­ра­на, як пта­ши­не гніздеч­ко. І десь узя­лась хи­жа пти­ця, зруй­ну­ва­ла гніздеч­ко і розвіяла по вітру. І та хи­жа пти­ця бу­ла - її рідна ма­ти.

    Ніч бу­ла ти­ха, теп­ла. Ши­ро­ке не­бо не­на­че кліпа­ло ти­ся­ча­ми блис­ку­чих очей. Од теп­ла мліло тіло, мліла й ду­ша мо­ло­дої дівчи­ни. Ще привітніша зда­ва­лась для неї прий­дешність; ще теплішим зда­ва­лось для неї гніздеч­ко, ти­хе й за­тиш­не, вкупі з ти­хим, смир­ним Ло­мицьким.

    З мо­ря по­тяг свіжий віте­рець. Ма­ру­ся увійшла в но­мер, сту­па­ючи навш­пиньки, щоб не збу­ди­ти ма­ми, ляг­ла в постіль і неш­вид­ко ще зас­ну­ла лег­ким три­вож­ним сном.

    

VII

    

    Минув тиж­день. Ло­мицький, ску­пав­шись в морі і на­пив­шись чаю, сидів в гос­ти­ниці на третьому по­версі ко­ло од­чи­не­но­го вікна. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий. З вікна ви­со­кої гос­ти­ниці бу­ло вид­но покрівлі домів. На покрівлях, на не­ви­со­ких стовп­чи­ках, не­на­че ос­но­ва на снівниці або мо­то­вил­ни­ки на ве­тушці, ви­ли­ся дов­ги­ми ря­да­ми з до­му на дім густі дро­ти те­ле­фонів, а че­рез ті тонкі дро­ти, як че­рез па­ву­тин­ня, лисніло синє блис­ку­че мо­ре, лисніла зо­ло­та імла над за­ли­вом, біліли піски бе­ре­га ко­ло Пе­ре­си­пи і да­ле­ко-да­ле­ко мріла морська да­леч, не­на­че об­си­па­на зо­ло­ти­ми скал­ка­ми та іскра­ми со­няч­но­го проміння. Вни­зу по улиці сно­ви­га­ли лю­де. Вид­но бу­ло край­ок над­морсько­го бульва­ру, де веш­та­лись гу­ля­ючі лю­де, не­на­че ко­маш­ня.

    «Нудьга ме­не бе­ре. Не хо­четься йти на бульвар, і гульня ме­не не бе­ре»,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись на веш­татн­ня лю­дей по ули­цях.

    Він вто­пив очі в си­зу да­леч над мо­рем. І йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в ту да­лечінь, до кру­тих, ви­со­ких бе­регів, до тих скель над мо­рем на Ве­ли­ко­му Фон­тані, де сто­яв мо­нас­тир, де жи­ла Ма­ру­ся.

    «До тих ви­со­ких бе­регів тяг­не й по­ри­ває мою ду­шу, де хо­дять по­над бе­ре­га­ми твої дрібні ніжки, де твої карі очі, твій пог­ляд та­не в сизій да­лечі мо­ря,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись у вікно на си­не мо­ре.-Час ми­нає. Я взяв «отпуск» на місяць. Місяць - не­дов­гий час. Тре­ба щось ро­би­ти; не мож­на дов­го га­яти ча­су. Поїду! поїду за­раз-та­ки на Ве­ли­кий Фон­тан і при­чеп­люсь до ста­рої Ка­ра­лаєвої. Мо­же, вже во­на пе­ре­ду­ма­ла, помірку­ва­ла; мо­же, її доч­ка вже вмо­ви­ла… Поїду-та­ки за­раз. День по­го­жий, гар­ний, ве­се­лий, як рай. Над­ворі со­няч­не. Мо­же, в та­кий день пом'якішає й по­добрішає за­пек­ле сер­це в Мар­ти Ки­рилівни».

    Ломицький уб­рав­ся, при­че­пу­ривсь і поїхав по вузькій залізній до­розі на Ве­ли­кий Фон­тан. Не­за­ба­ром він при­був на пе­редмістя, ско­чив з ма­ленько­го, ле­генько­го ва­гон­чи­ка і побіг в до­лин­ку по не­ве­ликій, узькій, ніби су­точ­ки, уличці, кот­ра йшла на го­ру до мо­нас­ти­ря.

    Ломицький йшов за­ду­мав­шись і пох­ню­пив­шись. Че­рез двері однієї крам­нич­ки йо­го вгляділа Хрис­ти­на Сте­панівна; во­на ку­пу­ва­ла в ма­ленькій крам­ниці тю­тюн. Хрис­ти­на вибігла й нес­подіва­но зас­ту­пи­ла Ло­мицько­му стеж­ку. Ло­мицький аж ки­нув­ся й жах­нувсь.

    До Ма­русі? Еге так?- ска­за­ла Хрис­ти­на, по­да­ючи ру­ку Ло­мицько­му.

    - Еге!- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Чи посніда­ли? З ста­рою Ка­ра­лаєвою тре­ба го­во­ри­ти, пе­редніше доб­ре поснідав­ши,- ска­за­ла Хрис­ти­ма.- Що ста­ра? Не хо­че од­да­ти за вас Ма­ру­сю?

    - Не хо­че; не знаю, що й ро­би­ти, що й по­ча­ти,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Знаєте що? Вик­радьте ви Ма­ру­сю та їдьте до Ки­ши­не­ва та й повінчай­тесь по­таєнці. Не­хай ста­ра тут собі ку­пається в морі. Ото бу­де па­рить пар­ка, як ви вчи­ни­те цю шту­ку! Кру­ти­ти­меться, аж зве­ре­те­ниться й по­па­ру не знай­де. Го­луб­чи­ку! встругніть, будь лас­ка, їй цю шту­ку!

    - Як же йо­го та­ки вик­рас­ти дівчи­ну та й повінча­тись?

    - Дуже прос­то! Ад­же й ме­не вик­рав у батька мій чо­ловік. І не вик­рав, а я са­ма втек­ла вночі в вікно, а він вхо­пив ме­не на ко­ня та в своє се­ло, а піп за­раз-та­ки й повінчав. От і вся шту­ка! Батько мій був ба­га­тий хер­сонський дідич і пре­ли­хий са­мо­дур. Він, ли­бонь, га­дав ви­да­ти ме­не за ста­ро­го яко­гось ге­не­ра­ла або будлі-яко­го ста­ро­го одесько­го банкіра. А я по­лю­би­ла мо­ло­до­го і не ду­же ба­га­то­го сусіда діди­ча. Отак і ви зробіть, бо інак­ше не діста­ти вам Ма­русі, як сво­го ліктя зу­ба­ми. І знаєте, що без цієї крадіжки не обійдеться!

    Як же йо­го та­ки-так вик­рас­ти?- спи­тав Ло­мицький.

    - Змовитесь з Ма­ру­сею, та в Одес, а з Оде­са в Ки­шинів. От і вся шту­ка!

    - А як дізнається на­чальство? Ще втра­чу служ­бу… А по­го­лос­ка піде…

    Гей ви, м'яло! А хоч і дізнається? Ви ж не пе­да­гог, а уряд­ник. На пе­да­го­гові це б око­ши­лось. «Казьонна па­ла­та» не по­тер­пить од цього в своїй мо­ралі. Йдіть та по­ба­ла­кай­те з Ма­ру­сею… та ко­ли спра­ва в вас піде до ла­ду, то дай­те мені зна­ти, сповістіть мені за­раз. Як тільки та ба­ба-яга ки­неться вас до­га­ня­ти вер­хом на ко­черзі, я поп­ро­шу знай­омо­го ка­си­ра на станції, щоб він не дав біле­та в поїзд для Мар­ти Ки­рилівни,- ска­же, буцімто біле­ти всі до­чис­та вип­ро­дані. Не­хай тоді го­ниться за ва­ми, сівши вер­хи на ко­чер­гу або на по­ме­ло.

    - Гм… не­по­га­не діло, але тро­хи якось ніяко­во,- обізвав­ся Ло­мицький.- Спро­бую ще ле­гальні спо­со­би, а тоді…

    - Йдіть про­буй­те. Але я знаю, що ле­гальною стеж­кою до доб­ро­го кінця не дійде­те,- ска­за­ла Хрис­ти­на і розп­ро­ща­лась з Ло­мицьким.

    В той час Ма­ру­ся, на­пив­шись з матір'ю чаю і поп­ри­би­рав­ши з сто­ла та впо­рав­шись, сіла на ка­напі край вікна ши­ти со­роч­ку. Тон­ке по­лот­но хви­ля­ми ле­жа­ло на її колінах, спус­ка­лось до­до­лу, па­да­ло на поміст. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та чор­ни­ми взірця­ми ру­кав прик­ра­шу­вав ті білі хма­ри по­лот­на, як рум'янець прик­ра­шує білі дівочі що­ки.

    Мати ле­жа­ла на низькій ту­рецькій софі, підклав­ши обидві ру­ки під го­ло­ву і прос­тяг­нув­ши но­ги. Во­на, оче­ви­дяч­ки, справ­ля­ла ту­рецький кейф. Її ліниві, ніби ка­ла­мутні од сон­но­ти, очі ди­ви­лись на од­чи­не­не вікно. Че­рез вікно ма­нячів в повітрі хрест мо­нас­тирської церк­ви. Кру­гом по­зо­ло­че­но­го хрес­та ви­ли­ся білі та сизі го­лу­би. На фоні не­ба, си­зо­го од морської імли, білі го­лу­би лисніли на сонці чис­тим блис­ком пер­шо­го снігу. Ка­ра­лаєва, не­на­че га­рем­на тур­ке­ня, зовсім зам'яки­ни­лась і, не ма­ючи ро­бо­ти, во­ди­ла очи­ма слідком за при­над­ним ле­том го­лубів по­над ба­нею та хрес­том. Во­на позіхну­ла.


    - Що це ти, Ма­ру­сю, усе шиєш та шиєш?- обізва­лась Ка­ра­лаєва до доч­ки.- Ти б узя­ла яку ціка­ву книж­ку та про­чи­та­ла будлі-що. Чо­гось ме­не бе­ре нудьга. Ко­ли б вже пе­реїха­ти в місто, або­що.

    - Коли ж, ма­мо, ніко­ли чи­та­ти. Тре­ба ши­ти,- обізва­лась Ма­ру­ся.

    - Чого це тобі так приспіши­лось? Чо­го це ти та­ка спішна? Чи не ду­маєш ти ча­сом іти заміж?- ска­за­ла ма­ти.

    - А хоч би й так! Чом же мені не вий­ти заміж?- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - І не ду­май, і в го­лові собі не пок­ла­дай. Не ма­ла кло­по­ту, то ма­ти­меш. Надінеш яр­мо на шию, то й бу­деш ка­ятись цілий вік. Але бу­де ка­ят­тя, а во­рот­тя не бу­де, як ка­жуть в при­казці.

    - Часом, ма­мо, і яр­мо доб­ре надіти. Я б це яр­мо з охо­тою на­че­пи­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Мені здається, що з ми­лим і яр­мо - не яр­мо.

    - Авжеж! Гарні во­ни ті чо­ловіки до вінця, та й годі. А за­раз-та­ки після вінця во­ни заспіва­ють іншої. Ви­кинь оту дурість з го­ло­ви. Ти са­ма про­повідуєш, що жен­щи­на по­вин­на бу­ти вольна, по­вин­на са­ма на се­бе пра­цю­ва­ти. Слу­жи до смерті, і до смерті бу­деш вольна, ні од ко­го не­за­леж­на, не бу­деш ди­ви­тись в ру­ки яко­мусь там егоїстові, вар­ва­рові.

    - Я, ма­мо, й те­пе­реч­ки не зріка­юсь своїх пог­лядів. І чо­ловік бу­де пра­цю­ва­ти, і жінка по­вин­на пра­цю­ва­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Лучче пра­цюй са­ма цілий вік. Чи ти ба! Як гар­но білі го­лу­би в’ються гірлян­да­ми кру­гом бані та зо­ло­то­го хрес­та,- на­че про се­бе про­мо­ви­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Я од праці ніко­ли не одріка­юсь,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Женщина по­вин­на са­ма на се­бе хліб за­роб­ля­ти… Ди­вись, Ма­ру­сю, як хи­мер­но пе­ре­вер­та­ються та пе­рек­ру­чу­ються білі во­ло­хаті пе­ре­вертні-тур­ко­ти! Чи ти ба! Один чеп­ляється за самісінький вер­ше­чок хрес­та, та ніяк не вче­питься ніжка­ми! О, пра­ця свя­те діло! В ній і мо­раль, в ній спасіння мо­ралі жіно­чої! Чи ти ба, як го­лу­би обсіли хрес­та? Та самі з се­бе білі! Не­на­че змо­ви­лись! Вий­шов не­на­че хрест з білих го­лубів! Один, два, три, чо­ти­ри, п’ять, шість… Аж де­сять сіло на хресті! О, пра­ця, свя­та пра­ця! Пра­цюй до смерті зо мною вкупі. Ро­би, не­бо­же, то й бог по­мо­же.

    І Мар­та Ки­рилівна ліни­во по­тяг­ла­ся, як кіт зи­мою на ле­жанці.

    Маруся гля­ну­ла на неї і осміхну­лась.

    - Ви б, ма­мо, по­мог­ли мені ши­ти, ніж ма­ли б го­лу­би на хресті лічи­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - От і дорікаєш мені. Ма­тері мож­на й го­лу­би та гал­ки лічи­ти, бо во­на ста­ра та підтоп­та­на, а доч­ка по­вин­на пра­цю­ва­ти. Ро­би, бо ти ще мо­ло­да.

    Не встиг­ла во­на цього до­ка­за­ти, в двері хтось ніби обе­реж­но пос­ту­кав. Ма­ру­ся впізна­ла той несміли­вий стукіт щи­ко­лот­ка Ло­мицько­го. Впізна­ла йо­го й ма­ти. Во­на підве­ла­ся рап­том, не­на­че її підве­ло якесь зна­ряд­дя, і спус­ти­ла но­ги з со­фи. Но­ги бу­ли босі. Мар­та Ки­рилівна лед­ве на­ла­па­ла туфлі і лед­ве встиг­ла всу­ну­ти їх в туфлі.

    - Увійдіть!- ска­за­ла го­лос­но Ма­ру­ся.

    В но­мер увійшов Ло­мицький і ки­нув очи­ма на Ма­ру­сю, її не­ве­лич­ка пос­тать бу­ла ніби за­ку­та­на в білі хма­ри. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав біле тон­ке по­лот­но, про­ми­нав­ся в поб­гані жму­ти. По­лот­но світи­лось наскрізь. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі очі, не­на­че дві зірки між лег­ки­ми біли­ми хмар­ка­ми ча­сом бли­щать в пиш­ну вечірню до­бу. Він при­га­ду­вав, як зас­тав Ма­ру­сю пер­ший раз в її домі за та­кою са­мою ро­бо­тою. І во­на більш од усього по­до­ба­лась йо­му за та­кою хатньою жіно­чою ро­бо­тою се­ред хвиль біло­го тон­ко­го по­лот­на, з гол­кою в ру­ках. На йо­го по­дих­ну­ло ду­хом сім’євої мир­но­ти, хатнього ти­хо­го жит­тя. Йо­му за­ба­жа­лось сісти з Ма­ру­сею по­руч і сидіти, сидіти хоч би й до ве­чо­ра і ди­ви­тись на її темні тихі очі, ди­ви­тись, як її ма­то­во-біла ру­ка швид­ко та хут­ко ми­гає над білим по­лот­ном. Ло­мицький ле­генько зітхінув. Він зга­дав, що до то­го щас­тя не таж-то лег­ко дос­ту­пи­тись.

    Він привітав­ся з матір'ю, а потім з доч­кою. Ма­ти навіть не поп­ро­си­ла йо­го сісти. Во­на мов­ча­ла й су­пи­ла свої тонкі довгі бро­ви.

    Сідайте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу! Дав­ненько вже ви бу­ли в нас,- ска­за­ла Ма­ру­ся, при­хильно й спо­чу­ва­юче ки­нув­ши на Ло­мицько­го своїми лас­ка­ви­ми очи­ма.

    - Давненько, це прав­да. Але ра­да б ду­ша в рай, та гріхи не пус­ка­ють,- од­ка­зав Ло­мицький.

    Марта Ки­рилівна зоз­ла зир­ну­ла на йо­го, не­на­че п'ята­ка да­ла. Во­на зро­зуміла, які то гріхи не пус­ка­ють йо­го в рай: ті гріхи - бу­ла во­на са­ма.

    - Оце, як я зам'яки­ни­лась та заліну­ва­лась. Ти шиєш, та й ме­не взя­ла хіть до ро­бо­ти,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

    Вона ки­ну­лась до ка­мо­ди, гурк­ну­ла шух­ля­дою, по­ча­ла чо­гось шу­ка­ти там, ниш­по­ри­ти.

    - Ось, ма­мо, на­те оцей ру­кав та об­ки­дай­те пе­тельки,- ска­за­ла Ма­ру­ся і пе­ре­да­ла ма­тері ви­ши­ва­ний ру­кав со­роч­ки.

    - Що ж там в Одесі но­во­го? Які но­вин­ки ви оце при­вез­ли нам? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна в Ло­мицько­го.

    - Нічого но­во­го й ціка­во­го. Хіба та но­вин­ка, що при­бу­ла до Оде­си опер­на тру­па,- ска­зав Ло­мицький.

    - Ця но­ви­на для ме­не не ціка­ва,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, за­ко­пи­лив­ши гу­би.

    - Чом же не ціка­ва! Ви, здається, лю­би­те опе­ру, му­зи­ку?- спи­тав Ло­мицький.

    - Я? Бо­ро­ни бо­же! Бач­те, опе­ра - за­бав­ка арис­ток­ра­тич­на, панська. Мені див­но, що ви ніби­то на­ро­до­вець, та маєте такі дум­ки,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і при­то­му трош­ки змор­щи­ла од­ну що­ку не­на­че по­куш­ту­ва­ла кис­лиці.- Я маю зовсім інший пог­ляд.

    Маруся зир­ну­ла ско­са на матір і зди­ву­ва­лась: ма­ти лю­би­ла опе­ру і, бу­ва­ючи в Одесі, сли­ве не щод­ня бу­ва­ла в опері.

    - Та чим же опе­ра грішна? І на­род же лю­бить співи. Дівча­та та хлопці на улиці справ­ля­ють та ви­гу­ку­ють такі опе­ри, що аж сад­ки та вер­би гу­дуть. Му­зи­ка -діло все­людське, а не арис­ток­ра­тя­не,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Я стою за дра­му, за по­важ­ний те­атр,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.-Я ду­ма­ла, що ви при­ве­зе­те но­вин­ки з світу ви­що­го, з світу на­уки. Мо­же, там вий­шла яка но­ва вче­на ціка­ва книж­ка, або­що? Я, бач­те, більше од усього зацікав­лю­юсь на­уко­ви­ми су­час­ни­ми ви­щи­ми пи­тан­ня­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Нічого но­во­го не вий­шло. По­чув тільки од­ну но­вин­ку: два мої знай­омі і то­ва­риші оже­ни­лись ра­зом,- ска­зав Ло­мицький, а Ма­ру­ся схи­ли­ла го­ло­ву ниж­че.

    - А що? Мо­же, й ви на­пи­та­ли вже собі в Одесі будлі-яку пан­ну?- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна, не вдер­жав­ши ціка­во­го язи­ка.

    - Я за тим оце й прий­шов, щоб по­чу­ти ва­ше ос­таннє сло­во, Мар­то Ки­рилівно,- ска­зав Ло­мицький, оче­ви­дяч­ки, вже ла­ден хоч би й при­че­пи­тись до неї. Він встав, підсту­пив до Мар­ти Ки­рилівни, взяв її ру­ку і поцілу­вав. Во­на ко­кет­ко одніма­ла ру­ку, од­на­че да­ла йо­му поцілу­ва­ти.

    - О! як за цим приїха­ли, то шко­да й за­хо­ду!- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - А що? Мо­же, ваші по­ро­ги ви­сокі для ме­не?-спи­тав Ло­мицький.

    Така сміливість тро­хи стур­бу­ва­ла ста­ру Ка­ра­лаєву. Во­на по­чу­ла не м'який, а вже інший, на­важ­ли­вий, твер­дий тон в йо­го сло­вах.

    - Та наші по­ро­ги не ви­сокі і не низькі для Вас, але як ви за цю спра­ву при­бу­ли до ме­не, то я й навтіка­ча!- а жар­том ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Вона схо­пи­лась з місця, митію вхо­пи­ла зон­тик, ки­ну­ла до­до­лу шит­во і ко­кет­но, жва­во, по­па­нянській побігла до две­рей, хрьопну­ла-гурк­ну­ла две­ри­ма й вибігла з ха­ти.

    - А ми вас наз­до­же­не­мо та та­ки бу­де­мо про­си­ти,- ска­зав Ло­мицький та й собі схо­пив­ся з місця.

    Маруся по­ки­ну­ла ро­бо­ту і собі вста­ла. Взяв­ши зон­тик в ру­ки, во­на зирк­ну­ла в вікно і кміти­ла.

    - Побігла ма­ма по­за мо­нас­ти­рем над мо­ре. Ходім слідком за нею навз­догінці,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

    - Як ходім, то й ходім,- ска­зав він.

    І мо­лоді побігли слідком за Мар­тою Ки­рилівною до­га­ня­ти її. Од­на­че Мар­та Ки­рилівна, так швид­ко та хут­ко дре­ме­ну­ла по­за мо­нас­ти­рем, не­на­че за нею хтось гнавсь з дрюч­ком. Во­ни її не дог­на­ли.

    - Ваша ма­ти не хо­че вас ви­да­ти заміж че­рез свій егоїзм та дес­по­тизм. Во­на боїться са­ма зіста­тись в хаті, боїться, що не бу­де над ким ко­ман­ду­ва­ти.

    Вони вий­шли за кла­до­ви­ще. Над самісінькою кру­чею, над бур­та­ми, на ка­мені сиділа Мар­та Ка­ра­лаєва і ди­ви­лась на мо­ре. Во­ни зак­ра­лись і ти­хенько з двох боків ста­ли пе­ред Мар­тою Ки­рилівною.

    - І тут знай­шли! Не­на­че з землі ви­рос­ли! Од­чепіться од моєї душі, бо, їй-бо­гу, візьму та й плиг­ну з оцієї кручі в мо­ре,- крик­ну­ла зав­зя­то Мар­та Ки­рилівна, ще й ру­ки навіщось роз­ве­ла.

    - А ми вас впіймаємо та й не да­мо вам впас­ти,-ска­зав Ло­мицький.


    - Тільки, бо­га ра­ди, не ха­пай­те за го­ло­ву, як сторч летіти­му, бо поп­суєте мені ко­афю­ру,- ска­за­ла ко­кет­но Мар­та Ки­рилівна.

    - Ми вас вхо­пи­мо за ру­ки та й не пус­ти­мо,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - І чо­го оце ви при­че­пи­лись до Ма­русі? Ви ду­маєте, що во­на ба­га­та, має засіб, має гроші? В бан­ку ле­жать гроші мої, а не її. Ви вхо­пи­те об­лиз­ня, нічо­го не діста­не­те,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Мені нічо­го й не тре­ба. Я не візьму од вас ні ша­га! Маю кла­поть батьківської землі, маю освіту, маю го­ло­ву на пле­чах, і якось про­жи­ве­мо з Ма­ру­сею на світі,- ска­зав Ло­мицький.

    - Хіба ви не знай­де­те собі якої іншої в Одесі, чи в Ки­ши­неві? Ма­ло вам паннів, чи що?- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Мені ніко­го не потрібно, окрім ва­шої доч­ки. Я без неї не мо­жу жи­ти,- ска­зав Ло­мицький.

    - Ви її не лю­би­те? Па­ничі же­няться не по лю­бові, а зад­ля гро­шей! Ви усі ду­рисвіти. Ко­ли є на світі честь, сумління, щи­ра лю­бов, то тільки в нас, а не в вас. Ви Ма­русі не лю­би­те,- ре­пе­ту­ва­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Ба люб­лю!

    - Ба ні! Чим же ви до­ка­же­те, що її так ду­же ко­хаєте?

    - Чим же вам до­вес­ти? Не ска­ка­ти ж мені з оцієї кручі в мо­ре!- ска­зав Ло­мицький.

    - Скакайте, то пой­му віри,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Але ж я собі скру­чу в'язи!- крик­нув Ло­мицький.

    - Скрутіть, то тоді пой­му віри!

    Ломицький по­чер­вонів. В йо­му про­ки­ну­лось дрімав­ше зав­зят­тя. Йо­го гу­би й ніздрі тремтіли, зат­ру­си­лись й ру­ки. Він вий­няв го­дин­ник і рво­нув шну­рок з шиї, од­чи­нив од­ну де­ку, од­ло­мив і швир­нув до­до­лу, потім од­ло­мив дру­гу і ки­нув до­до­лу, потім бряз­нув го­дин­ни­ком об камінь.

    Годинник задз­венів і роз­си­пав­ся на шма­точ­ки.

    - Отаке те­пер в ме­не роз­би­те сер­це! Ви пот­ро­щи­ли

    і моє сер­це і не моє тільки, а ще й дру­ге сер­це,- ска­зав Ло­мицький.

    І га­ря­че ко­хан­ня, і ве­ре­ду­ван­ня ста­рої роз­бур­ка­ли в йо­му дріма­ючу енергію, роз­во­ру­ши­ли при­шиб­лені на цвіту нер­ви… Ка­ра­лаєва витріщи­ла очі; во­на пой­ня­ла віри: енергія ко­хан­ня сер­ця, душі в такій буцім тихій лю­дині не­ви­мов­но її зди­ву­ва­ла.

    «Є на світі лю­бов!» - по­ду­ма­ла во­на і схи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Ті дум­ки по­летіли да­ле­ко, вер­ну­лись в ми­нувшість, в дав­ню дав­ни­ну…

    Дух пал­ко­го ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах не­на­че повіяв на неї кри­лом, навіяв спо­мин про її дав­ню, мо­ло­ду лю­бов. Во­на зга­да­ла, як са­ма ко­лись бу­ла мо­ло­да, як їй бу­ло сімнад­цять років. Над­ворі вес­на крас­на… Вечір в сад­ку в Ки­ши­неві… Во­на гу­ляє в алеї з во­лоських горіхів. По­руч з нею мо­ло­дий ку­че­ря­вий Бич­ковський. Над­ворі теп­ло, ти­хо. Со­лод­кий за­паш­ний дух акації три­во­жить нар­ко­тич­но нер­ви, дра­тує га­ря­че сер­це. Во­ни обоє щас­ливі, щас­ливі без міри, без кінця… То­му вже ми­ну­ло двад­цять два ро­ки…

    На Мар­ту Ки­рилівну ніби повіяло па­хо­ща­ми теї вес­ни, по­ди­хом то­го ве­чо­ра, то­го щас­ли­во­го ча­су мо­ло­дості, як повіває дух по­езії з про­чи­та­ної по­еми.

    «Батько зло­мив мою мо­ло­ду во­лю… Од­дав ме­не не за бідно­го та ко­ха­но­го, а за не­лю­ба. А не­люб розвіяв по­ло­ви­ну моїх гро­шей, за­па­гу­бив мій вік і сам по­мер. До смерті я не за­бу­ду тієї му­ки, яку вчи­нив мені батько,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна: зло­мив він ме­не, мо­ло­ду, як вітер оче­ре­ти­ну. І сер­це моє за­ниділо і заш­ка­руб­ло, як су­ха оче­ре­ти­на; ду­ша зде­ре­веніла… А яка я бу­ла б щас­ли­ва з ним! Як я йо­го тоді лю­би­ла! Ка­за­ла я йо­му: втечім од батька, повінчай­мось, а він не пос­лу­хав ме­не, по­бо­яв­ся. Нікчем­на лю­ди­на! Нікчемні во­ни усі!»

    Каралаєва підве­ла го­ло­ву. Її сер­це пом'якіша­ло, як віск на сонці. Во­на вже хотіла ска­за­ти дочці: йди, доч­ко, за то­го, ко­го вірно лю­биш, і бу­деш щас­ли­ва. Але во­на зга­да­ла, що зіста­неться в хаті од­ним од­на, як па­лець, і її сер­це знов ста­ло ка­ме­нем: її на­ту­рис­та егоїстич­на вда­ча пе­ре­ва­жи­ла роз­суд­ливість й добрість.

    - Мамо, ви боїтесь, що зос­та­не­тесь самі, як я вий­ду заміж, еге?- ска­за­ла Ма­ру­ся, і її го­лос зат­ру­сивсь, і очі зай­шли сльоза­ми.- Бу­де­те жи­ти з на­ми. Я бу­ду слу­жи­ти вам, як най­мич­ка; я дог­ляд­жу вас на ста­рості літ.

    - Авжеж!- пе­ре­би­ла ма­ти.- Бу­ду я ди­ви­тись вам в ру­ки та сподіва­тись од вас лас­ки, як ста­рець-про­хач ми­лос­тині. Не діжде­те цього од ме­не! І я люб­лю не­за­лежність та са­мостійність, як і ти і твої мо­лоді то­ва­риш­ки,- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Де ж ва­ша логіка!- крик­нув і собі Ло­мицький.- Хо­че­те для се­бе са­мостійності, а для доч­ки її не по­пус­каєте. Це ви не га­разд ро­би­те. Ви ла­маєте її во­лю, роз­би­ваєте її сер­це, не по­пус­каєте для неї при­род­но­го пра­ва са­мостійності, пра­ва сер­ця.

    - Це вже моє діло, а не ва­ше,- ска­за­ла сер­ди­то Мар­та Ки­рилівна.- Ва­ша логіка! Ку­ди ж пак! Доб­ре, що в вас, в муж­чин, уся логіка в ку­ла­ках…

    - А мо­же, і в го­лові трош­ки,- обізвав­ся Ло­мицький.

    Він тільки мах­нув ру­кою, одійшов да­ле­ченько над кру­чу, згор­нув ру­ки і без надії вту­пив очі в да­лечінь мо­ря. Ма­ру­ся поз­би­ра­ла роз­би­тий го­дин­ник, зав'яза­ла в хус­точ­ку, схо­ва­ла в ки­ше­ню й про­мо­ви­ла:- Ці шма­точ­ки я схо­ваю на спо­мин про цей день, на пам'ятку про на­шу щи­ру лю­бов…

    - Ховай, хо­вай! А все-та­ки твій Ло­мицький лю­ди­на, як з клоч­чя батіг: на­си­лу ста­ло зав­зят­тя, щоб пот­ро­щи­ти й роз­би­ти та­ку нікчем­ну річ, як оцей го­дин­ник… Ма­буть, на цю вих­ват­ку він вит­ра­тив усей за­пас зав­зя­тості, а на більше діло йо­го вже не ста­не.

    «Треба йо­му знов да­ти од­ко­ша. Надісь не ви­дер­жить: од­че­питься! Доч­ка ще мо­ло­да; че­рез років три-чо­ти­ри тра­питься, мо­же, кра­щий же­них, ніж оцей при­ходько в Ки­ши­неві, який­сь за­во­ло­ка… А тим ча­сом… мо­же, й я вий­ду заміж»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Ломицький знов прис­ту­пив до Мар­ти Ки­рилівни.

    - А все-та­ки доч­ки за вас не од­дам!- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна до Ло­мицько­го і схо­пи­лась з місця як опе­че­на.- Цур вам, пек вам! Тільки ме­не дра­туєте та збу­рюєте мій спокій. Вте­чу од вас хоч на той ма­як, вилізу на са­мий вер­ше­чок та й зап­русь.

    Вона побігла втіка­ти до ма­яка. Ма­ру­ся й Ло­мицький сто­яли та сум­но ди­ви­лись їй услід. Мар­та Ка­ра­лаєва пішла по­над кру­чею і швид­ко схо­ва­лась між акаціями, що рос­ли кру­гом ма­яка. Ма­ру­ся сто­яла й пла­ка­ла. Тільки що ма­ти зай­шла за акації, во­на без си­ли опус­ти­лась на камінь. Для неї зда­ва­лось, ніби сон­це на небі од­ра­зу по­гас­ло, ніби на мо­ре впа­ла тем­на ніч. Дум­ки за­мер­ли в го­лові, в душі по­хо­ло­ло. Ма­ру­ся впа­ла на камінь, як при­би­та ор­лом пти­ця, кот­ра схо­дить кров'ю, з кот­рої крап­ля­ми ви­хо­дить жи­вот­тя. Ло­мицький сто­яв ко­ло неї і сум­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на мо­ре,- ди­вив­ся і нічо­го не ба­чив.

    Довго во­ни мов­ча­ли. Ло­мицький опам'яту­вав­ся, підвів Ма­ру­сю, взяв її під ру­ку і повів до гос­ти­ниці.

    Маруся по­чу­ва­ла, що ду­же роз­сер­ди­лась на матір пер­ший раз на віку. Гнів її мішав­ся з жа­лем та сльоза­ми, як бу­ває в ду­шах ду­же доб­рих, м'яких: во­на і сер­ди­лась, і пла­ка­ла, і по­чу­ва­ла, що ко­ло сер­ця щось ду­шить важ­ке-важ­ке, на­че камінь. Та­ким гнівом з сльоза­ми сер­дяться діти та ду­же добрі на вда­чу лю­де.

    «Покину матір! Дов­ше не ви­дер­жу»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся. І во­на по­чу­ва­ла, що та дум­ка все на­ма­гається, все вер­титься в го­лові. Сот­ню раз во­на про­мо­ви­ла ти­хенько цю дум­ку, йду­чи з Ло­мицьким до гос­ти­ниці.

    - Знаєте що?- обізвав­ся Ло­мицький.- Я ба­чу, що ва­ша ма­ма не хо­че ви­да­ти вас за ме­не заміж і не ви­дасть.

    - Не ви­дасть, ніко­ли не ви­дасть!- аж крик­ну­ла сер­ди­то Ма­ру­ся, так що Ло­мицький зди­ву­вав­ся.

    - Втечіть од неї, та й повінчаємось в Ки­ши­неві по­тай од ма­тері. Як це пош­ко­дить мені на службі, то я знай­ду іншу служ­бу: не тільки світу, що в вікні; за вікном йо­го більше. Тікай­мо од ма­тері!- ска­зав Ло­мицький.

    Він по­чу­тив, що в йо­му не­на­че ожи­ло при­род­не зав­зят­тя, про­ки­ну­лась во­ля, що вже бу­ла по­ча­ла за­ми­ра­ти. При­биті нер­ви, розд­ра­то­вані навіже­ною упер­тою Ка­ра­лаєвою, нес­подіва­но одійшли, як квітки, при­биті мо­ро­зом, і наб­ра­лись си­ли. Не все в йо­му по­мер­ло, а тільки за­мер­ло од важ­ких несп­ри­я­ючих обс­та­вин.

    - Тікаймо! Я дов­ше не ви­дер­жу цієї му­ки. Ма­ти нас мо­ро­чить. Я лад­на й по­ки­ну­ти матір, так мені оця уся тя­га­ни­на ос­то­гид­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    Вона од­ра­зу пе­рес­та­ла пла­ка­ти, їй сльози од­ра­зу ніби ви­сох­ли.

    - Ввечері жда­ти­му вас в Одесі на вок­залі залізниці, їдьте прос­то на вок­зал. Вийдіть з но­ме­ра буцімто по­гу­ля­ти та й їдьте прос­то на одеський вок­зал,- ска­зав Ло­мицький.

    - Сьогодні вве­чері ма­ма йде в гості до Хрис­ти­ни на кар­ти, а я діста­нусь до­ма. Я виїду до вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.


    Довівши Ма­ру­сю до гос­ти­ниці, Ло­мицький поп­ро­щав­ся з нею і поїхав до Оде­са. Ма­ру­ся увійшла в но­мер і сіла на ка­напі. Во­на по­чу­ва­ла, що по­ки дійшла од мо­ря до гос­ти­ниці, то вже й пе­ре­сер­ди­лась. Гнів зник, сльози пе­рес­та­ли ли­тись. Зіста­лось в серці тільки щось схо­же на гнів, який­сь йо­го сутінок: зістав­ся сму­ток, той сму­ток, що гри­зе ду­шу, про­га­няє сон вночі, од­би­ває хіть їсти й пи­ти, га­сить світ яс­ний очей, в'ялить рум'янець і су­шить тіло, як су­ша й спе­ка зем­лю, і доп­ро­вад­жує до мо­ги­ли.

    «Одлягло од сер­ця…- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся,- а все-та­ки не­пе­ре­лив­ки: тре­ба тіка­ти од ма­тері. Ні, що бог дасть, вте­чу з Ло­мицьким! Не жаль те­пер мені ма­тері, не со­ром лю­дей. Я просвіче­на лю­ди­на, маю пра­во на сво­бо­ду, на са­мостійність. Хто має пра­во дер­жа­ти ме­не на при­поні? А ко­ли ма­ма не ба­жає мені доб­ра, то я маю пра­во її по­ки­ну­ти. Ло­мицький прав­ду ка­же: тре­ба йо­го пос­лу­ха­ти. Чо­гось я та­ка розд­ра­то­ва­на та сер­ди­та, як ніко­ли ще не бу­ла та­кою. Це несп­рос­та. До­пек­ло вже… Годі терпіти. По­ки­ну, по­ки­ну матір! вте­чу, вте­чу! До­ки мені терпіти та­ку му­ку!»

    Маруся вда­ри­ла ру­кою об стіл, вста­ла і по­ча­ла хо­ди­ти по кімнаті. Во­на при­га­ду­ва­ла, де схо­ва­не її уб­ран­ня, й оде­жа,- ду­ма­ла, як усе те за­па­ко­ва­ти і з що по­зав'язу­ва­ти і що з со­бою взя­ти…

    Через го­ди­ну увійшла в ха­ту Мар­та Ки­рилівна. Ма­ру­ся сіла на ка­напі і ди­ви­лась в вікно. Чер­воні зап­ла­кані очі бу­ли сухі, як у лю­дей, сла­бих га­ряч­кою.

    - Час нам обіда­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна спокійним го­ло­сом, не­на­че між нею та доч­кою нічо­го неп­риємно­го й не тра­пи­лось.

    Маруся мов­ча­ла і ди­ви­лась у вікно. Ма­ти пос­те­рег­ла, що доч­ка сер­диться, і зна­ла доб­ре, що їй бу­ло чо­го сер­ди­тись. Во­на ніби по­добріша­ла, її го­лос пом'якішав, їй хотілось при­вер­ну­ти до се­бе доч­чи­не сер­це.

    - Ти, Ма­ру­сю, оце сер­диш­ся на ме­не?- спи­та­ла підлес­ли­во ма­ти і ле­генько пок­ла­ла їй ру­ку на пле­че.

    - Гм…- ти­хо ска­за­ла Ма­ру­ся і од­вер­ну­ла ли­це й пле­че од ма­тері. Ма­ти зна­ла, що те її «гм» бу­ло про­тес­том про­ти неї, най­більшим ви­яв­ком гніву її доб­рої душі. Це во­на доб­ре зна­ла ще з Ма­ру­си­них ди­тя­чих літ.

    - Та не сердься, доч­ко. Це все нісенітни­ця! Ми­не рік, ми­не дру­гий, і ти за­бу­деш оте м'яло. Я це по собі доб­ре дізна­лась. Та, ска­за­ти прав­ду, я га­разд не знаю, за що ти по­ко­ха­ла ото­го Ло­мицько­го: неп­ро­вор­ний, не­роз­то­роп­ний, смир­ний, як яг­ня; го­во­рить, не­на­че сло­ва че­рез зу­би цідить, ще й не до­го­во­рює ду­мок. В йо­му й сліду не­ма ні лібе­ральної дум­ки, ні прог­ре­су,- навіть ска­жу, що нав­па­ки… Я це за­ува­жи­ла… щось во­но ні се ні те. Знай­деш кра­що­го. Ти ще мо­ло­да, і тобі ще ра­но шу­ка­ти под­руж­жя. Ти не сер­диш­ся на ме­не? прав­да?- спи­та­ла во­на со­ло­деньким го­ло­сом.- Мо­же, ти ме­не зне­ва­жаєш за цей мій, по-твоєму, ли­хий, по-моєму, ро­зум­ний вчи­нок?

    Мати знов торк­ну­ла доч­ку ру­кою по плечі.

    - Гм… дай­те мені, ма­мо, спокій! Нап­ла­ка­лась я че­рез вас,- аж крик­ну­ла Ма­ру­ся спе­ре­сер­дя і по­чу­ти­ла, що її гнів ще не ми­нув.

    - Оце, яка ти ста­ла не­до­тор­ка­на! Ти ко­лись бу­ла не та­ка. А все то винні оті вар­ва­ри, скіфи, лю­до­же­ри. Я в цьому пе­ресвідчи­лась са­ма,- ска­за­ла ма­ти.- Знаєш що, Ма­ру­сю: йди луч­че на кур­си; ти ж встоюєш за жіно­че пи­тан­ня, за пра­во жен­щи­ни. Як маєш йти заміж за оте м'яло, йди луч­че в універ­си­тет.

    - Як піду в універ­си­тет, то все од­но, по­ки­ну вас. Прав­да, я стою за ви­щу освіту для жен­щин, за їх пра­ва, але, ма­мо, мені трап­ляється гар­ний же­них, а я люб­лю ти­хе жит­тя в сім'ї, люб­лю хатнє гос­по­дарст­во. Поїду я в Київ, то все од­но не жи­ти­му при вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    Мати при­ку­си­ла язи­ка й за­мовк­ла.

    Маруся сиділа й мов­ча­ла і тільки ди­ви­лась в вікно на не­бо, не­на­че шу­ка­ла в йо­му по­ра­ди.

    А не­бо мов­ча­ло і пиш­но ся­ло, по­ра­ди не да­ва­ло, тільки вга­мо­ву­ва­ло її розд­ра­то­вані нер­ви. Ма­ру­ся по­ча­ла прикміча­ти де­що: прикміти­ла, що в небі літа­ють та гра­ють білі го­лу­би, прикміти­ла, що вер­хи акацій зе­леніють ко­ло бані мо­нас­ти­ря, дос­та­ють вер­ха­ми аж до покрівлі, зак­ри­ва­ють покрівлю скраю зе­ле­ним ру­ном. Во­на по­чу­ти­ла, що ду­ша її пот­ро­ху вти­хо­ми­рю­ва­лась. Дум­ки й помірко­ваність по­ма­леньку, вер­та­лись в її ду­шу, не­на­че зби­ра­лись звідкільсь до­до­му.

    Марта Ки­рилівна са­ма пок­ли­ка­ла слу­гу, звеліла по­да­ва­ти обід, са­ма зас­те­ли­ла стіл, сіла за стіл; са­ма по­ча­ла обіда­ти і їла з ве­ли­ким сма­ком, не­на­че після доб­рої гімнас­ти­ки.

    А Ма­ру­ся й не сіла за обід і до са­мо­го ве­чо­ра в неї і рісоч­ки в роті не бу­ло. По­обідав­ши всмак, Мар­та Ки­рилівна ви­вер­ну­лась на софі на спо­чи­нок, не­на­че після важ­кої праці. Во­на зро­би­ла папірос­ку і за­ку­ри­ла, її дум­ки роз­во­ру­ши­лись і не­на­че ра­зом з дим­ком папірос­ки за­куріли в її го­лові. Дим йшов під сте­лю. Дум­ки по­летіли ви­ще од стелі: по­летіли в Бен­де­ри, де про­бу­вав Бич­ковський.

    «Намагається отой Ло­мицький, на­ма­гається ота на­мо­га, ота на­ха­ба! Я б йо­го випх­ну­ла з ха­ти геть че­рез поріг, та Ма­ру­ся йо­го, пев­но, лю­бить, бо пла­че. Пла­ка­ла ко­лись і я, нігде прав­ди діти… Во­на йо­го лю­бить і ли­бонь та­ки дійде до сво­го… ще, мо­же, і вте­че з Ло­мицьким та й од­ру­житься по­тай од ме­не… Ад­жеж і я бу­ла на­ла­го­ди­лась втіка­ти з Бич­ковським… Тре­ба щось ду­ма­ти та га­да­ти, бо прий­деться самій до­ма зіста­тись»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, пих­ка­ючи по-па­ничівській та пус­ка­ючи дим під сте­лю.

    «Треба по­чи­на­ти діло з Бич­ковським зав­зятіше… Не зай­шов, ка­торж­ний, до ме­не в Ки­ши­неві, той прок­ля­тий сар­мат! Поїду ли­шень оце до йо­го в Бен­де­ри та втну йо­му візит нес­подіва­но! Але ні… Це вже бу­де ду­же по-сього­час­но­му. Я не якась там лібе­ральна мо­ло­денька пан­на, щоб ро­би­ти самій візи­ти па­ни­чам. Літа не ті, хоч я су­час­на лю­ди­на. На­пи­шу до йо­го, що я раднісінька по­но­ви­ти дав­ню знай­омість, навіть дав­ню лю­бов… Бу­ду йо­го бом­бар­ду­ва­ти лис­та­ми, про­си­ти­му од­пи­су­ва­ти, зап­ро­шу сю­ди до се­бе на кар­ти, на Ве­ли­кий Фон­тан. Мо­же, з то­го що й вий­де… На­пи­шу до йо­го за­раз!»-ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, ско­са пог­ля­да­ючи на Ма­ру­сю.

    Маруся все сиділа ко­ло вікна, спер­шись ліктем на одвірок. Че­рез го­ди­ну во­на вста­ла і пішла гу­ля­ти по бур­тах над мо­рем. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ка­на­пи, знай­шла лис­ток па­пе­ру і сіла за стіл.

    Довго во­на ду­ма­ла, ми­ти­ку­ва­ла, дов­го ма­за­ла пе­ром, пор­ва­ла кільки листків і та­ки ском­по­ну­ва­ла лист до Бич­ковсько­го. Во­на до­ко­ря­ла йо­му в то­му листі, що він не прий­шов до неї з візи­том в Ки­ши­неві, не вва­жив на її щи­ре про­хан­ня; що во­на йо­го цілий день жда­ла і те­пер жде йо­го візи­ту на Ве­ли­ко­му Фон­тані і про­сить до­кон­че при­бу­ти на кар­ти або до неї, або до Хрис­ти­ни, де во­на має по­ба­чи­тись з ним і по­но­ви­ти з щи­рим сер­цем дав­ню знай­омість.

    Марта Ки­рилівна сіла й за­ду­ма­лась.

    «А який він те­пер став пиш­ний! Які плечі міцні та ши­рокі! Яка пос­тать здо­ро­ва, міцна, кре­мез­на! А ву­си! Як га­дю­ки! Вінець сот­воріння! Прав­ди­вий вінець на­ту­ри! Юпітер! Са­ме в силі чо­лов'яга! А чим же я не Юно­на?»

    І Мар­та Ки­рилівна зітхну­ла з са­мої гли­бо­чи­ни гру­дей. Во­на за­пе­ча­та­ла лист, од­нес­ла са­ма і вки­ну­ла в пош­то­ву скриньку.

    Надвечір вер­ну­лась з гу­лян­ки Ма­ру­ся і не зас­та­ла ма­тері в но­мері.

    - Де це ма­ма? Чи не пішла ча­сом ку­ди?- спи­та­ла Ма­ру­ся в слу­ги.

    - Не пішли, а ку­дись побігли че­рез парк, тільки не над мо­ре, а на ули­цю. Мо­же, побігли в крам­ни­цю, або­що,- обізвав­ся слу­га.

    Незабаром прибігла й Мар­та Ки­рилівна, доб­ренька та ве­се­ленька, не­на­че тільки що вчи­ни­ла доб­ре діло. Що­ки роз­чер­вонілись од біга­ни­ни, очі ве­се­ло бли­ща­ли. Бу­ло знать, що в неї гра­ла фан­тазія на всі зас­тав­ки і в ве­се­лий тон, ніби до танців. Ма­ру­ся пи­ла чай мовч­ки. Ма­ти за­го­во­рю­ва­ла з доч­кою, зачіпа­ла її, навіть сил­ку­ва­лась жар­ту­ва­ти. Але те нічо­го не по­мог­ло: Ма­ру­ся сиділа мовч­ки. Над­ворі по­ча­ло смер­ка­ти. Мар­та Ки­рилівна при­че­са­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла до Хрис­ти­ни Сте­панівни на кар­ти.

    Може, й ти, Ма­ру­сю, підеш зо мною до Хрис­ти­ни?- спи­та­ла ма­ти в Ма­русі.

    - Дайте мені спокій! Не гості те­пе­реч­ки мені в думці,- на­си­лу обізва­лась Ма­ру­ся.

    Марта Ки­рилівна вий­шла.

    Зіставшись са­ма в хаті, Ма­ру­ся знай­шла од­ну но­ву сук­ню для вінчан­ня, зав'яза­ла її в здо­ро­ву хуст­ку, ста­ла се­ред кімна­ти й за­ду­ма­лась.

    Надворі ве­чоріло. В гос­ти­ниці бу­ло ти­хо, як в до­мо­вині. Ма­ру­ся гля­ну­ла на ма­те­ри­ну постіль, зас­ла­ну зе­ле­ним ук­ри­ва­лом, і по­си­ла­ла до неї в думці ос­таннє про­щан­ня. І нес­подіва­но во­на зга­да­ла свій до­мок в Ки­ши­неві. Во­на ніби по­ба­чи­ла свою й ма­те­ри­ну опо­чи­вальню, не­ве­лич­ку гос­тин­ну, де сто­яло п'яніно, де сто­яли здо­рові лис­таті ви­сокі фіку­си, зга­да­ла ста­рий са­до­чок, пов­ний квіток. Їй чо­гось зда­лось, що во­на не в гос­ти­ниці, а в се­бе до­ма, що во­на ки­дає крадьком своє рідне гніздеч­ко і ки­дає навіки.


    «Не пус­тить ме­не ма­ти і на поріг сво­го до­му після цього,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся,- ніко­ли я не по­ба­чу то­го місця, де я зрос­ла, де про­май­ну­ли мої ди­тячі літа…»

    Маруся важ­ко зітхну­ла, че­рез ве­ли­ку си­лу од­хи­ли­ла, а потім од­чи­ни­ла двері в ко­ри­дор і пе­рес­ту­пи­ла че­рез поріг кімна­ти. Во­на по­чу­ва­ла, що тра­тить си­лу, що її по­ки­дає на­важ­ливість та сміливість. Сер­це тьохну­ло раз, дру­гий. Во­на пішла тем­ним дов­гим ко­ри­до­ром, од­чи­ни­ла двері надвір і спи­ни­лась: во­на зга­да­ла свою матір, і їй жаль ста­ло ма­тері.

    «Я на­кою ве­ли­ко­го го­ря своїй ма­тері. Не все ж ма­ти ме­не ла­яла. Во­на ме­не й лю­би­ла й жа­лу­ва­ла. Сер­це в неї не зле. Тільки в неї логіка якась чуд­на. Во­на нер­во­ва: ча­сом пла­че, по­би­вається, ла­має ру­ки, ко­ли бу­ло тра­питься яка при­го­да в житті. Я для неї вчи­ню ве­ли­ке го­ре… Але, але… вже пізно. Він ме­не жда­ти­ме на вок­залі, бу­де тур­бу­ва­тись…»

    І бідній, добрій дівчині жал­ко ста­ло й Ло­мицько­го. Во­на й нез­чу­лась, як опи­ни­лась над­ворі, на стежці і пішла ти­хою хо­дою че­рез парк, пря­му­ючи до вок­за­лу. А ду­ма за ду­мою роєм ви­ли­ся в її го­лові. За кож­дим ступінем її сму­ток збільшу­вавсь швид­ко-швид­ко, як збільшується літня до­що­ва хма­ра. Гнів на матір зник і в серці й сліду не по­ки­нув. Сер­це тьохну­ло знов і по­ча­ло ки­да­тись швид­ко-швид­ко.

    «Боже мій! а що бу­де з матір'ю, як во­на вер­неться до­до­му вночі і ме­не не зас­та­не?- знов по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.- По­ду­має, що я са­ма собі смерть за­подіяла, що я вто­пи­лась в морі… Во­на нат­ра­пить на цю дум­ку…»

    І Ма­русі навіть вчу­лось, як ма­ти го­ло­сить, зда­ло­ся, ніби ма­ти ла­має ру­ки, по­би­вається, бігає вночі по піску­ва­то­му бе­резі мо­ря. Сльози рап­том лив­цем по­ли­лись з очей. В гру­дях стис­ло. І не­на­че якась нев­держ­на си­ла по­вер­ну­ла її од­ра­зу на­зад, вхо­пив­ши її за плечі обіруч… Во­на бігцем побігла до гос­ти­ниці.

    «Я вб'ю нас­мерть свою матір! Во­на ще за­не­ду­жає че­рез ме­не! Що бу­де, те й бу­де, а я не по­ки­ну своєї ма­тері. Не хо­чу, щоб че­рез ме­не ли­ла сльози та по­би­ва­лась рідна ма­ти…» - ду­ма­ла Ма­ру­ся і вер­ну­лась в свій но­мер.

    Маруся ляг­ла на постіль, втом­ле­на, зму­че­на. В хаті бу­ло по­ночі, як в льоху. Во­на навіть не засвіти­ла світла. Але не про матір те­пер бу­ли її дум­ки. Во­на ду­ма­ла про Ло­мицько­го, уяв­ля­ла собі, як він йде в Одесі на залізни­чий вок­зал, як він жде її, шу­кає між людьми і не зна­хо­дить…

    «Бідний, не­щас­ли­вий! Як він стри­во­житься, зму­чить свою ду­шу! І я в то­му вин­на! По­жа­лу­ва­ла матір, а йо­го не по­жа­лу­ва­ла».

    Ломицький і справді пе­ре­му­чив­ся то­го ве­чо­ра… Зібрав­шись в до­ро­гу і вклав­шись, він сів пи­ти чай. Ду­ша тро­хи зас­по­коїлась; го­ло­ва ста­ла вольна од кло­по­ту, тя­га­ни­ни й лаш­ту­ван­ня в до­ро­гу, але Ло­мицький по­чу­вав, що йо­го нер­ви ду­же нап­ру­жені. Три­вожні мислі за­во­ру­ши­лись в йо­го го­лові.

    «І на­що оце я ска­зав Ма­русі, щоб во­на ки­да­ла матір і тіка­ла зо мною? Якось во­но са­мо ви­хо­пи­лось те сло­во… з до­са­ди. Та­ко­го діла не по­таїш од лю­дей… В місті всі довіда­ються про це. Хрис­ти­на та її брат Бо­ро­давкін перші роз­не­суть по місті, ще й брехні то­чи­ти­муть скрізь про ме­не. А що по­ду­має про ме­не на­чальство? Ко­ли я зро­бив од­но кепське не­ле­гальне діло, то мо­жу зро­би­ти й інше, і уся­ке… Во­но так са­мо по собі ви­па­дає… Ов­ва! Ов­ва! А все то вин­на ота бре­ху­ха Хрис­ти­на. Не­ма ро­бо­ти отій ба­га­тирці, то во­на ви­га­да­ла собі роз­ва­гу - оту ро­ман­тич­ну по­ему, са­мо по собі для се­бе, але на мій кошт… Дідько б її взяв з її по­ра­дою. А я, дур­ний, пос­лу­хав: роз­хо­див­ся, не­на­че на пер­шо­му курсі в універ­си­теті! Де це в ме­не взя­лась та­ка дур­на сміливість, та­ка зав­зя­та на­ва­га!

    Аж мені са­мо­му чуд­но…» Ло­мицький по­чу­вав, що йо­го не­важ­ливість по­чи­нає вже впа­да­ти. Йо­го ру­ки зат­ру­си­лись. Він хотів пок­лас­ти ло­жеч­ку на блю­деч­ко. Ло­жеч­ка ви­па­ла з рук і впа­ла на ста­кан. Скло задз­веніло, і йо­го нер­ви не­на­че задз­веніли, не­на­че за їх хтось смик­нув. «Тре­ба за­ли­ши­ти цю спра­ву… На­пи­шу до Ма­русі, щоб не виїзди­ла… Але, здається, вже пізно. Та й лист мій не дійде вже до неї сьогодні.

    Ломицький гля­нув на го­дин­ник.

    «Вже не­ра­но. Час виїзди­ти на вок­зал. Тре­ба ж заз­да­легідь ку­пи­ти біле­ти. Тре­ба стріну­ти Ма­ру­сю».

    Ломицький схо­пив­ся з стільця по­хап­ком, нер­во­во і по­чав лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. Він мит­тю ки­нув­ся на дрож­ку. Йо­му чо­гось зда­ло­ся, що він вже опізнив­ся.

    - Поганяй швид­ше! - гук­нув він до по­го­ни­ча.

    - Ще ра­но! Встиг­не­мо за­ча­су. Не ха­пай­тесь!- обізвав­ся по­го­нич.

    Ломицький вглядів на тро­ту­арі Де­ри­ба­совської улиці сідух з квітка­ми та бу­ке­та­ми. Він ско­чив з дрож­ки і ку­пив гар­ненький бу­кет для Ма­русі.

    «Але навіщо я оце ку­пив бу­кет? Увійду в вок­зал з бу­ке­том, не­на­че йду на весілля: це ж я сам на собі пок­ла­ду знак цим бу­ке­том…» - І Ло­мицький ки­нув бу­кет під но­ги в дрож­ку.

    «От і вок­зал! Там во­на, пев­но, ме­не жде!» - по­ду­мав Ло­мицький, і на йо­го при­том­лені нер­ви не­на­че тхнув свіжий, хо­лод­ненький віте­рець. Йо­му ста­ло лег­ше на душі.

    Ломицький вибіг по ши­ро­ких схо­дах і ввійшов в за­лу дру­го­го кла­су. В здо­ровій, тільки що об­роб­леній новій розкішній, освіченій звер­ху і з вікон, залі дру­го­го кла­су веш­та­лось не­ба­га­то лю­дей. Ко­ло ле­генько­го, не­на­че ажур­но­го кіоска, що сто­яв се­ред за­ли, бу­ло вид­но не­дов­гий ря­док лю­дей, що ку­пу­ва­ли біле­ти. Ло­мицький обвів очи­ма усей ря­док. Ма­русі не бу­ло.

    Він ку­пив два біле­ти, взяв клу­но­чок в ру­ки і пе­рей­шов за­лу пер­шо­го кла­су. Да­ми й па­ни сиділи попід стіна­ми на дов­гих лав­ках, об­би­тих ма­ли­но­вим пли­сом, на ку­шет­ках, що сто­яли в два ря­ди по­се­ре­дині здо­ро­вої за­ли. Ос­таннє проміння вечірнього сон­ця жевріло в дов­го­му скля­но­му фо­нарі звер­ху, че­рез кот­рий освічу­ва­лась за­ла, лисніло на до­ро­гих виліпле­них фігу­рах та ро­зет­ках кар­низів попід скля­ним фо­на­рем. Звер­ху лив­ся чер­во­ну­ва­тий світ на лис­ню­чий пар­кет, на пли­со­ву ма­ли­но­ву мебіль, на ря­ди ба­га­то пов­би­ра­них дам.

    Ломицький сів на ку­шетці се­ред за­ли ви­дом до две­рей і по­ма­леньку обвів очи­ма ря­ди дам. Ма­русі не бу­ло.

    Люде зби­ра­лись, сіда­ли на ку­шет­ках та ще при­бу­ва­ли. Ло­мицький не по­ми­нав ні од­но­го дамсько­го ви­ду. Ма­русі нігде не бу­ло вид­ко.

    Надворі смер­ка­ло. Газ спах­нув в ви­со­ких ліхта­рях, що сто­яли се­ред за­ли між ку­шет­ка­ми. Розкішна за­ла новісінько­го вок­за­лу за­лисніла, заб­ли­ща­ла, не­на­че якась ба­ло­ва за­ла. Пов­би­рані ба­гаті панії та пан­ни сиділи ря­да­ми.

    Ломицький за­ду­мав­ся. Че­рез ви­сокі од­чи­нені двері бу­ло вид­но за­лу дру­го­го кла­су, та­ку са­му ви­со­ку й прос­тор­ну, з пар­ке­то­вим по­мос­том. Світ лив­ся хви­ля­ми. Ло­мицько­му чо­гось уяви­лось, що він не на вок­залі, що в цих за­лах справ­ляється чиєсь весілля, буцімто йо­го весілля, що в од­чи­нені ви­сокі двері от-от всту­пить не­за­ба­ром Ма­ру­ся, вся в біло­му про­зо­ро­му лег­ко­му уб­ранні, з гірлян­дою на го­лові з біло­го виш­не­во­го цвіту, в про­зо­ро­му сер­пан­ку, що хви­ля­ми вкри­ває її стан і спа­дає на лис­ню­чий пар­кет… Йо­му зда­лось, що от-от не­за­ба­ром десь заг­рає ор­кестр і во­на увійде в ви­сокі двері за­ли­тої світом за­ли се­ред гус­то­го на­тов­пу паннів та паній… А Ма­ру­ся не ввіхо­ди­ла.

    З на­тов­пу в залі дру­го­го кла­су не­на­че ви­ри­ну­ла мо­ло­да пан­на. Во­на з'яви­лась в две­рях, ста­ла і навіщось заг­ля­ну­ла. Густі тонкі бро­ви, ве­ликі по­дов­жасті карі очі, повні чер­воні ус­та май­ну­ли пе­ред очи­ма Ло­мицько­го.

    «Вона! Ли­бонь, во­на!- тро­хи не крик­нув він і схо­пив­ся з ку­шет­ки…- Ба ні! Не во­на! Тільки на неї тро­шеч­ки ски­ну­лась ви­дом і пос­тат­тю. Такі бро­ви, такі очі, але не її вро­да… не во­на…»

    І Ло­мицький знов сів на ку­шет­ку. Сер­це за­ки­да­лось. зат­ремтіло в гру­дях на­зустріч до­рогій, милій дівчині і знов зас­по­коїлось.

    Задзеленькав дзво­ник. Лю­де за­во­ру­ши­лись, за­веш­та­лись. Ло­мицький ки­нувсь, не­на­че про­ки­нув­ся од яко­гось чу­до­во­го сну. Він пе­ре­ди­вивсь усіх паній. Ма­русі не бу­ло.

    Задзвонив вдру­ге дзво­ник. Публіка ки­ну­лась ви­хо­ди­ти в двері. Ло­мицький по­чу­тив, що йо­го сер­це за­ки­да­лось. Він схо­пив­ся з ку­шет­ки і ки­нув­ся в на­товп.

    «Чом це її не­ма? Щось тра­пи­лось? Чи не вислідку­ва­ла її ма­ти? Мо­же, замк­ну­ла її, не пус­ти­ла… сте­ре­же двері. Щось є!!»

    Ломицький лед­ве про­тов­пив­ся на плат­фор­му. Плат­фор­ма спо­рож­ня­лась од лю­дей і швид­ко ста­ла зовсім по­рож­ня. Він сто­яв один і ог­ля­дав­ся на всі бо­ки. Ма­русі не бу­ло нігде.

    Втретє зад­зе­ленькав дзво­ник. Поїзд ру­шив і по­су­нув по­ма­леньку. Ло­мицький вер­нув­ся і пе­рей­шов дві розкішні по­рожні, яс­но освічені за­ли. Нігде не бу­ло вид­но й душі.

    «Не вда­ло­ся…» - по­ду­мав Ло­мицький.

    І йо­му ста­ло шко­да, що не вда­лось.

    «Але я за­те те­пер спокійніший»,- по­ду­мав Ло­мицький, ви­хо­дя­чи з вок­за­лу і сіда­ючи на дрож­ку.


    Дрожка зас­ту­котіла по довгій без кінця італьянській улиці, що йшла од вок­за­лу до са­мо­го мо­ря й бульва­ру. Два довгі без кінця густі ряд­ки га­зо­вих ріжків, не­на­че два раз­ки ог­не­во­го на­мис­та, яс­но горіли в тем­ряві і своєю од­но­манітністю ще більше зас­по­ко­юва­ли розд­ра­то­вані нер­ви мо­ло­до­го хлоп­ця.

    Другого дня він приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан. Ма­ру­ся жда­ла йо­го в пар­ку ко­ло мо­нас­ти­ря і, оче­ви­дяч­ки, виг­ля­да­ла йо­го.

    - Чом не приїха­ли на вок­зал? Шко­да й жал­ко бу­ло вам по­ки­ну­ти матір. Еге?- ска­зав до неї Ломнцький.

    - Ви вга­да­ли мої дум­ки,- обізва­лась Ма­ру­ся.

    Я вга­даю усі ваші дум­ки, бо знаю ва­ше сер­це. Піду ж я на по­ра­ду до Хрис­ти­ни Сте­панівни та по­рад­жусь. Мо­же, ми хоч іншою стеж­кою, а та­ки дійде­мо до сво­го та­ла­ну. Про­щай­те, та в ту­гу не вда­вай­тесь! Ва­ша ма­ма кремінь, а не лю­ди­на. Піду за­раз до Хрис­ти­ни. Вис­ва­таємо ма­му, тоді й на­ша спра­ва піде до ла­ду. За­раз по­ве­де­мо підступ,- ска­зав Ло­мицький і засміявсь.

    

VIII

    

    Ломицький пішов ти­хою хо­дою на­низ ули­цею і звер­нув в гли­бо­кий яр, схо­жий на про­вал­ля, за­рос­лий ко­люч­ка­ми. Узенькою сте­жеч­кою він швид­ко дійшов до гор­би­ка не­да­леч­ке од мо­ря, де сто­яла Хрис­ти­ни­на да­ча, поп­рос­ту ска­за­ти,- ри­бальська не­ве­лич­ка ха­тин­ка.

    В душі Ло­мицько­го не­на­че ви­по­го­ди­лось. Він був спокійний і ду­мав, як прис­ту­пи­ти до діла.

    От і дач­ку вже вид­но. На ґанку під нап­ну­тою по­лот­ня­ною покрівлею сиділа Хрис­ти­на і ма­ха­ла до йо­го білою хус­точ­кою: во­на йо­го вгляділа зда­ле­ки. Ло­мицький всту­пив в ґанок і привітав­ся до Хрис­ти­ни.

    Христина сиділа ко­ло сто­ли­ка і ви­ши­ва­ла руш­ник якимсь взірцем-без­ко­неч­ни­ком. Во­на ви­ши­ва­ла од без­робіття і, оче­ви­дяч­ки, ду­же ну­ди­лась; зраділа, що на­го­див­ся знай­омий чо­ловік.

    - Чого це ви такі ве­селі, як во­ро­на на ко­пиці в до­що­ву го­ди­ну?- спи­та­ла в йо­го Хрис­ти­на.- Бу­ли там?- кив­ну­ла во­на вго­ру.- Не вда­лось? га? Я ба­чу по ва­ших очах, що не спо­су­ди­лось. Еге?

    І Хрис­ти­на пильно гля­ну­ла Ло­мицько­му в очі. Блис­кучі очі при­гас­ли. Під очи­ма чи­малі мішеч­ки бга­лись дрібни­ми зморш­ка­ми. Очі тро­хи навіть зас­ниділи. Ті ма­тові скла­доч­ки ста­ли лис­нючі та аж світи­лись наскрізь, не­на­че пер­ло­ва ма­са, од пе­ре­бу­тої нер­во­вої нап­ру­ги. Хрис­ти­на ми­лу­ва­лась і йо­го ве­ли­ки­ми очи­ма, і оригінальни­ми сутінка­ми тих про­зо­рих зморшків, що за­ляг­ли смуж­ка­ми попід очи­ма.

    - Ваша прав­да. Знов не вда­лось!- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Шкода мені вас! Заз­на­ла й я ко­лись та­ко­го ли­ха: не­дур­но ж я втек­ла од сво­го ба­тенька в вікно та й повінча­лась. Я ж вам ка­за­ла: вик­радьте Ма­ру­сю че­рез вікно або хоч че­рез двері! Не­хай тоді ма­ти тро­хи пос­ка­че ци­ганської ха­лянд­ри! - ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ста­ра ніби й жи­вотіє на світі зад­ля то­го, щоб крив­ди­ти свою доч­ку та й вас. Вик­радьте Ма­ру­сю та­ки за­разі от що! це моя та­ка по­ра­да.

    - Цього мені не мож­на зро­би­ти. Гм…- ска­зав Ло­мицький й за­мовк, спус­тив­ши очі до­до­лу і на­че аж за­со­ро­мивсь.

    - Не про­бу­ва­ли хіба на своєму віку вик­ра­да­ти паннів? Га? От спро­буй­те! Скільки в цьому по­езії, тай­ни, ро­ман­тиз­му! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Цур йо­му, пек йо­му, то­му ро­ман­тиз­мові! Кра­ще бу­ло б об­ми­ну­ти йо­го,- ска­зав Ло­мицький.

    - А спро­буй­те ли­шень те­пер обійтись без цього ро­ман­тич­но­го вчин­ку? А ну­те! Що ви мені на це ска­же­те?

    - Я знаю… до­га­ду­юсь, що є один спосіб, щоб Ка­ра­лаєва зго­ди­лась ви­да­ти за ме­не доч­ку, але, але… Мені ніяко­во… і труд­но це зро­би­ти… Але іншо­го жад­но­го спо­со­бу не­ма,- го­во­рив Ло­мицький, як то ка­жуть, наз­до­гад бу­ряків, ко­ли морк­ви тре­ба. Він хит­ру­вав так, щоб Хрис­ти­на са­ма до­га­да­лась, чо­го йо­му тре­ба, і ста­ла йо­му до по­мочі.

    - Але, але…- пе­ред­раж­ню­ва­ла йо­го Хрис­ти­на,-вивіз би язич­ком, як на ло­паті, ска­зав би прос­то: тре­ба, мов­ляв, ста­ру Ка­ра­лаєву пе­редніше ви­да­ти заміж, тоді й Ма­ру­ся бу­де моя. Чи так?

    - Ой, так во­но є! - обізвав­ся Ло­мицький, важ­ко зітхнув­ши.- Але… але… але… Чи з моїм же хис­том зро­би­ти це діло?

    - Яка чуд­на ме­то­да ва­шої роз­мо­ви! Але… але… це, ма­буть, по су­часній моді, чи що? Пот­ри­вай­те! Ми вам до­по­мо­же­мо! Ми ста­не­мо вам в при­годі поміччю,- гук­ну­ла Хрис­ти­на.- Вис­ва­таємо пе­редніше Ка­ра­лаєву, і Ма­ру­ся бу­де ва­ша.

    - Будьте лас­каві, по­можіть мені, бо Ма­ру­ся сох­не, в'яне, і я ход­жу, мов з-за уг­ла при­би­тий,- ска­зав Ло­мицький.

    - Тривайте!.. Поїду, за­раз поїду в Бен­де­ри до Бич­ковсько­го!- обізва­лась Хрис­ти­на.- Це мій і мо­го бра­та давній при­ятель; з на­шої, бач­те, ком­панії. Я по­тяг­ну йо­го з со­бою сю­ди, на Ве­ли­кий Фон­тан, на кар­ти. По­ма­ню йо­го доб­рим мо­го­ри­чем; зап­ро­сю до се­бе й Мар­ту Ки­рилівну. По­ве­де­мо їх гу­ля­ти над мо­ре. По­са­ди­мо вкупці в чо­вен та по­ве­зе­мо на мо­ре на про­гу­лян­ня. Знаєте - по­езія на морі, морське повітря, доб­ре смач­не ви­но… Я вам цю спра­ву об­чик­ри­жу так, що Бич­ковський і не зог­ля­диться, як всу­не шию в на­ший­ник і сам доб­рохіть зап­ря­жеться в яр­мо,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Будьте лас­каві, зробіть це діло! Я до­га­ду­юсь, що ста­ра хо­че заміж і боїться, щоб доч­ка не вий­шла пе­редніше за неї,- ска­зав Ло­мицький.

    - Де чорт не вдіє, ту­ди ба­бу пош­ле,- ска­за­ла Хрис­ти­на. - Оце ж я й ду­маю за­ли­га­ти на­ли­га­чем ото­го бич­ка. За­ли­гаю та й при­тяг­ну сю­ди, хоч би він і опи­нав­ся.

    - Та, бач­те, у не­мо­ло­дих дам… то се то се… то нер­ви, то ве­ре­ду­ван­ня…- зне­хо­тя обізвав­ся Ло­мицький.

    - Добрі нер­ви! Старій Ка­ра­лаєвій, ма­буть, ма­ло ліків од морсько­го повітря од нервів: їй тре­ба б сте­по­во­го. Як у ме­не ча­сом бу­ло роз­хо­дяться нер­ви, то я вий­ду в степ до ко­сарів, ля­жу на ко­пи­цю сіна та й зас­ну. Висп­люсь на полі і нер­ви засп­лю. Ви­везіть ли­шень свою Ка­ра­лаєву в степ та по­садіть її хоч на місяць на оже­ред сіна, десь під Бен­де­ра­ми, то й ми­неться те ли­хо од нервів. Не­хай би з місяць по­по­хар­чу­ва­лась од­ним повітрям, ман­ною не­бес­ною та вранішньою ро­сою, то, мо­же б, не ве­ре­ду­ва­ла так,- жар­ту­ва­ла Хрис­ти­на.

    - Ви-бо все жар­туєте, Хрис­ти­но Сте­панівно! - ска­зав Ло­мицький.

    - Марта Ки­рилівна та­ки доб­ра за­водіяка. Ко­ли ви вже з нею за­ве­лись та заг­риз­лись, то тільки я од­на вас роз­бо­ро­ню і поєднаю.

    - Жарти жар­та­ми, а я оце поїду в Бен­де­ри та при­че­пою при­чеп­люсь, реп'яхом прис­та­ну до Бич­ковсько­го,- обізва­лась Хрис­ти­на.- Я вже знаю, з яко­го бо­ку прис­ту­пи­ти до бич­ка.

    - Коли ва­ша лас­ка, то й до­по­можіть мені, бо по­ки ма­ти не вий­де заміж, по­ти во­на не віддасть за ме­не доч­ки,- ска­зав Ло­мицький.

    - А бу­де за це мо­го­рич? А вже я вам цю спра­ву так ви­роб­лю, що аж гу­би об­ли­же­те.

    Христина при­ту­ли­ла кінчи­ки пальців до своїх чер­во­них уст і поцілу­ва­ла їх. Ло­мицький по­дя­ку­вав і поїхав до Оде­са.

    Ввечері то­го-та­ки дня Хрис­ти­на сіла на поїзд, пе­ре­летіла сте­пи і вночі опи­ни­лась в Бен­де­рах. Пе­ре­но­чу­вав­ши, во­на вранці побігла на квар­ти­ру до Бич­ковсько­го і пос­ту­ка­ла в двері.

    Бичковський тільки що на­пив­ся чаю і ва­ляв­ся в одній со­рочці на ка­напі.

    - Хто там?- спи­тав­ся Бич­ковський, підвівши свою здо­ро­ву куд­ла­ту, неп­ри­че­са­ну го­ло­ву.

    - Я! - обізва­лась Хрис­ти­на.

    «Ой ли­шеч­ко, да­ма!»- по­ду­мав Бич­ковський і схо­пив­ся з ка­на­пи та зо­па­лу на­си­лу на­тяг на се­бе сіртук, на­си­лу пот­ра­пив в ру­ка­ви.

    - Хто ви та­кий? - знов спи­тав Бич­ковський.

    - Ваша дав­ня, як світ, знай­ома. Чи ви, пак, в чо­бо­тях, чи без чобіт? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Ага! це ви, Хрис­ти­но Сте­панівно! Ви­ба­чай­те! За­раз тро­хи при­че­пу­рю­ся,- обізвав­ся Бич­ковський і про­жо­гом вис­ко­чив у кімнат­ку, на­тяг жи­лет­ку і реш­ту уб­ран­ня, при­че­сав куд­ла­ту го­ло­ву, тро­хи при­че­пу­рив­ся й вий­шов.

    - Можна! - гук­нув він з кімна­ти.- Про­шу! Вступіть! Хрис­ти­на рап­том од­чи­ни­ла двері. В хаті на столі шипів са­мо­вар. Зе­ле­ний стіл сто­яв се­ред ха­ти розк­ри­тий, ряс­но об­пи­са­ний крей­дою, на йо­му ва­ля­лись кар­ти й чар­ки. В кут­ку сто­яв ко­шик з по­рожніми пляш­ка­ми.

    - Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як ба­чу, після вчо­рашнього ба­лу! Ще й сліди такі значні,- ве­се­ло за­го­во­ри­ла Хрис­ти­на.

    Бичковський вий­шов з кімна­ти і поз­до­ров­кав­ся з Хрис­ти­ною.

    - Повертайтесь же про­ворніше! Стоїть та на ме­не ди­виться. Ой ви, прав­ди­вий ба­са­рабський «кап-ді-боу»! Да­вай­те ж чаю.

    Басарабців драж­нять «кап-ді-боу», себ­то «во­ля­ча го­ло­ва», тим що во­ля­ча го­ло­ва - ба­са­рабський герб. Ба­са­рабці ду­же сер­дяться за це прізви­ще.

    - Чого це ви драж­ни­тесь! - осміхнув­ся Бич­ковський.


    - Привезла оце вам де­сять ти­сяч кар­бо­ванців,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Бичковський витріщив з ди­ва очі й ди­вив­ся мовч­ки.

    - Чого це ви витріщи­ли на ме­не очі, на­че зро­ду ме­не не ба­чи­ли? Їй-бо­гу, при­вез­ла! Ви не ди­вуй­те! Я зна­ла, що ви учо­ра прог­ра­ли усі гроші,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Програв. Що прав­да, то не гріх. Нігде гріха таїти,- ска­зав Бич­ковський,- але, але… Це ваші жар­ти? Еге так?

    - А мені со­ро­ка на хвості при­нес­ла аж в Одес, що ви, вчо­ра прог­ра­ли усі гроші до ос­таннього ша­га. Ото я й приїха­ла, щоб вас оже­ни­ти й да­ти вам де­сять ти­сяч.

    - Мене оже­ни­ти?- аж крик­нув Бич­ковський.

    - Атож! А до­ки вам бай­ди­ки би­ти? Дай­те ли­шень за­раз чаю, бо я ще й досі чаю не пи­ла і не сніда­ла. А за чаєм я вам док­ладніше роз­ка­жу про все.

    Бичковський, тро­хи зас­па­ний, лед­ве по­вер­тав­ся ко­ло са­мо­ва­ра; він ще не про­чу­мав­ся га­разд після вчо­рашнього. В йо­го очі аж засніти­лись та ніби зас­наділи, як круж­ки на ка­дов­бах з ва­ре­вом снадіють од плісня­ви.

    - Ат! вже прав­да, що не­по­вер­тай­ло,- ска­за­ла ве­се­ло Хрис­ти­на. І во­на мит­тю ки­ну­лась до са­мо­ва­ра, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю і сіла край сто­ла.

    - Знаєте свою дав­ню лю­бов? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ще не за­бу­ли свою дав­ню Мар­ту Ки­рилівну Ка­ра­лаєву? Во­на оце хо­че ви­да­ти свою доч­ку заміж, а зять за­бе­ре ма­те­рині гроші. Пишіть до Мар­ти Ки­рилівни, сва­тай­те її та ще й за­раз, ко­ли хо­че­те, щоб не пішли мар­но де­сять ти­сяч, бо потім бу­де свись! Глядіть, щоб не жал­ку­ва­ли потім! А де­сять ти­сяч, бач­те, гроші! А гроші не по­ло­ва…

    - Ой по­ло­ва, су­ще по­ло­ва! бо в ме­не учо­ра усі до­чис­та вит­ру­си­лись з ки­шені і не­на­че за вітром пішли,- обізвав­ся Бич­ковський.- А не­по­га­не діло оце ви мені ра­ди­те… тре­ба б помірку­ва­ти за це…

    Бичковський за­ду­мав­ся.

    - Чого ви ду­маєте? Індик дов­го ду­мав та й здох… Тут тре­ба швидчій з ог­ню ха­па­ти, хоч би й ру­ки по­пек­ти, а не йти по­лап­ки!- крик­ну­ла Хрис­ти­на.-За­раз беріть лис­ток па­пе­ру та й пишіть до Ка­ра­лаєвої.

    - Гм… тро­хи чуд­но якось, якось ніяко­во.

    - Тим-то ви й тоді втра­ти­ли Мар­ту, що й тоді бу­ло якось ніяко­во та чуд­но. Бу­ло тоді вик­рас­ти її в батька че­рез вікно… Глядіть, бо й те­пер знай­дуться такі, що вкра­дуть Мар­ту. Знаєте, як співа­ють в пісні: «А в на­шо­го дядька гар­ная дя­ди­на - бог йо­му дав,- та не кла­ди її край віко­неч­ка, щоб хто не вкрав».

    - Гм… так якось нес­подіва­но… А я її не­дав­но ба­чив: ще й те­пер свіжа, як півонія,- обізвав­ся Бич­ковський.- Та, ска­за­ти прав­ду, во­на ще не так дав­но і лист пи­са­ла до ме­не…

    - Писала? Оце не­дав­но? З Ве­ли­ко­го Фон­та­на? Бач­те! Пиш­на, як у са­ду виш­ня без чер­во­то­чи­ни, ще й лис­ти до вас пи­ше са­ма! А ви ж до неї од­пи­са­ли?

    - Ні, ще й досі не по­си­лав од­пис­ки. Во­на про­сить, щоб я приїхав до неї будлі-ко­ли на Ве­ли­кий Фон­тан на кар­ти. А я оце зад­ляв­ся з од­пис­кою і з візи­том…

    - Ей ви, ва­ри­во­да! Доб­ре ви­ва­ри­ли Марті Ки­рилівні во­ду! Беріть же за­раз лис­ток па­пе­ру та од­пи­суй­те, що приїду, мов, оце до вас за­раз.

    Бичковський виніс лис­ток па­пе­ру.

    - Чи на та­ко­му ж па­пері пи­шуть до мо­ло­дої! - крик­ну­ла Хрис­ти­на і ви­дер­ла в йо­го з рук білий папір, пош­ма­ту­ва­ла йо­го й ки­ну­ла до­до­лу.

    - Ось на яко­му тре­ба пи­са­ти!- ска­за­ла во­на, і одщіпну­ла свій порт­фель та й вий­ня­ла звідтіля лис­то­чок до­ро­го­го па­пе­ру.

    - Ось ба­чи­те! На­мальовані го­луб­ки, що цілу­ються, а ось і гніздеч­ко в квітках. Осьдеч­ки пишіть!- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Та й нас­тир­ливі ж ви, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! Все нас­ти­раєтесь… Та що ж йо­го й пи­са­ти не по­ду­мав­ши! - обізвав­ся Бич­ковський.

    - Пишіть про дав­ню лю­бов. На­га­дай­те, як ко­лись… знаєте?

    - Мабуть, по­ча­ти з то­го… як в алеї з во­лоських горіхів ко­лись… це бу­де до ла­ду,- ска­зав Бич­ковський.

    - Починайте з алеї… а потім… що?

    - Потім… тоді, пам'ятаю, са­ме цвіли акації,- ска­зав Бич­ковський, гри­зу­чи пе­ро.

    - Ну йо­го ік не­чис­то­му, ті акації! Пишіть діло! Прос­то й ко­рот­ко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люб­лю, і зітхаю, і зди­хаю щод­ня, що­ночі при зо­рях, і швид­ко здох­ну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не за­бу­ли і досі і що ви жи­ве­те в са­мо­тині і во­на швид­ко зос­та­неться са­ма… і просіть… не її гро­шей, бо­ро­ни бо­же, а ру­ки.

    - Непогане діло оце ви­га­да­ли ви… Я про це діло та­ки ду­мав.

    Бичковський на­пи­сав. Хрис­ти­на про­чи­та­ла, згор­ну­ла лис­ток і вкла­ла в кон­верт.

    - От я й бу­ду вам за сва­ху! За­раз і од­ве­зу лист на Ве­ли­кий Фон­тан, а во­на вам на­пи­ше, але що на­пи­ше, то­го не вга­даю,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Може, не схо­че за ме­не заміж,- обізвав­ся смут­но Бич­ковський.- А шко­да бу­де. Старість не за го­ра­ми. Са­мо­му ос­то­гид­ло вже бур­ла­ку­ва­ти й ти­ня­тись по світу. Ще десь за­ги­ну під лісою ні за ца­по­ву ду­шу.

    - Може, во­на й не схо­че. Тоді ви зос­та­не­тесь з гар­бу­зом, і я при­ве­зу вам то­го одесько­го гар­бу­за. А по­ки що - бу­вай­те здо­рові та просіть ме­не в світил­ки або в сваш­ки. Але й ви гар­ний ка­ва­лер: сва­тає удо­ву… а хіба ж я не удо­ва? Са­ма до вас приб­лу­ди­лась, а він пи­ше лист до дру­гої. Що це? Мені гар­буз?

    Бичковський за­ре­го­тав­ся. Рівні білі зу­би йо­го блис­ну­ли з-під чер­во­них ви­раз­них уст. Чорні ву­си за­гой­да­лись.

    - Ой ви, ви! Про­ща­вай­те! Та просіть на весілля! Чуєте? - крик­ну­ла Хрис­ти­на з по­ро­га.

    - Та це все, ма­буть, ваші жар­ти! Це ви якусь штуч­ку хо­че­те зо мною вструг­ну­ти? Еге? - пи­тав з не­довірністю Бич­ковський.

    Добру штуч­ку! - крик­ну­ла Хрис­ти­на з-за две­рей. «Ну та й гур­ка­ло ж, оця Хрис­ти­на! На­нес­ла гур­ко­ту та сту­ко­ту пов­ну ха­ту і щез­ла, не­на­че шквал на морі.- ду­мав Бич­ковський, сівши на ка­напі.- А во­на не­по­га­не діло мені ра­дить: гро­шей чорт­ма, в ки­шені ані ша­га. Де­сять ти­сяч - це не жар­ти! над­хо­дить старість. Тре­ба ж жи­ти, тре­ба чимсь жи­ви­тись… Тре­ба сва­та­ти Мар­ту: ще цвіте… ну, не як ро­жа, а як розкішна півонія… і без жад­ної чер­во­то­чи­ни…»

    Бичковського кімна­та не­на­че вмер­ла після го­лос­но­го ще­бе­тан­ня Хрис­ти­ни.

    Другого дня Хрис­ти­на од­нес­ла до Ка­ра­лаєвої лист Бич­ковсько­го. Ка­ра­лаєва про­чи­та­ла і по­чер­воніла. Во­на і справді ста­ла схо­жа на ту кост­ру­ба­ту півонію, що з неї вже пот­ро­ху об­си­па­ються збляклі лис­точ­ки. До­чи­тав­ши лис­ток, во­на по­дя­ку­ва­ла Хрис­тині і, за­пи­шав­ши гу­би, ска­за­ла, що за­раз на­пи­ше Бич­ковсько­му од­повідь!

    Христина побігла в Одес, знай­шла квар­ти­ру Ло­мицько­го, вбігла до йо­го рап­том, так са­мо як і до Бич­ковсько­го, і за­раз ви­ря­ди­ла йо­го до Ка­ра­лаєвої. Ка­ра­лаєва ве­се­ла-ве­се­ла, як мо­ло­да дівчи­на, привіта­лась до йо­го лас­ка­во, взя­ла за ру­ку Ма­ру­сю і, поцілу­вав­ши її, ска­за­ла:

    - Ходім, діти, по­гу­ляємо над мо­рем. Там, на то­му місці, де ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, роз­би­ли свій го­дин­ник, я маю вам щось ціка­ве ска­за­ти.

    Марта Ки­рилівна вхо­пи­ла сво­го зон­ти­ка і вий­шла. За нею слідком вий­шла Ма­ру­ся та Ло­мицький.Він приж­му­рив до Ма­русі очі і осміхнув­ся. Ма­ру­ся все втя­ми­ла й по­чер­воніла.

    Марта Ки­рилівна йшла швид­ко, тро­хи не бігла бігцем. За нею поспіша­ли­ся Ло­мицький та Ма­ру­ся, бліда, з за­па­ли­ми що­ка­ми, на­че за­му­че­на. Зда­ва­лось, ніби Мар­та Ки­рилівна ве­де доч­ку до жертівни­ка, як Ав­ра­ам ко­лись вів сво­го си­на Іса­ака, щоб при­нес­ти її на жерт­воп­ри­но­си­ни, тільки не бо­гові, а своєму егоїзмові.

    Прийшовши над кру­чу, до ка­ме­ня, Мар­та Ки­рилівна ста­ла і якось роб­ле­но й штуч­но про­мо­ви­ла до Ло­мицько­го:

    - Теперечки я пой­ня­ла віри, що дійсно є на світі щи­ра лю­бов! На цьому місці, де ви до­ка­за­ли свою лю­бов та­ки­ми до­во­да­ми, я віддаю вам ру­ку своєї ко­ха­ної єди­ної ди­ти­ни-єди­ниці.

    Марта Ки­рилівна взя­ла Ма­ру­си­ну ру­ку і по­да­ла її Ло­мицько­му; потім, поцілу­вав­ши Ма­ру­сю в вид, а Ло­мицько­го в чо­ло, во­на про­мо­ви­ла:

    - Не ду­май­те, Ан­то­не Дем'яно­ви­чу, що я зовсім не ма­ла дум­ки ви­да­ти за вас Ма­ру­сю. Не по­ду­май­те собі, що я ве­ре­ду­ва­ла, мо­ро­чи­ла вас обох. Бо­ро­ни бо­же! Я лю­ди­на не ли­ха, я не егоїстка. Я ма­ти для своє! доч­ки, але я пе­редніше за все лібе­рал­ка, сього­час­на лю­ди­на. В ме­не пе­редніше за все кри­ти­ка лю­дей, кри­ти­ка… як бо ти, Ма­ру­сю, лю­биш про­мов­ля­ти?

    - Критика прин­ципів,- ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся.


    - Критика прин­ципів, кри­ти­ка вчинків, уся­ких по­ми­лок та хиб, кри­ти­ка та ще кри­ти­ка! Я не маю й дум­ки га­ни­ти вас, але я нічо­го не роб­лю на га­лай - на ба­лай, не помірку­вав­ши га­разд! Я не люб­лю хо­ди­ти нав­по­мац­ки або манівця­ми; нічо­го не люб­лю ро­би­ти нав­ман­ня. І я дер­жусь су­час­них прин­ципів. Тим-то я вас тро­хи, мо­же, й по­мор­ду­ва­ла. Це вже моя про­ви­на, навіть моє прос­тупст­во пе­ред ва­ми. Але за це ви­ба­чай­те мені. Будьте ж щас­ливі на увесь свій вік. Весілля, про ме­не, хоч і за­раз.

    Вона знов поцілу­ва­ла Ма­ру­сю й Ло­мицько­го.

    - І мо­ре слу­хає ваші ро­зумні сло­ва,- обізвав­ся Ло­мицький,- дивіться, як во­но вга­му­ва­лось та вти­хо­ми­ри­лось!

    - Якраз так, як моя ду­ша те­пе­реч­ки,- ска­за­ла щас­ли­ва Ма­ру­ся.

    - І моя!- до­да­ла, з за­па­лом Мар­та Ки­рилівна, ще й ру­кою мах­ну­ла до не­ба.

    

IX

    

    Марта Ки­рилівна на­пи­са­ла од­повідь до Бич­ковсько­го; во­на дя­ку­ва­ла йо­му за те, що він не за­був за неї й до сього ча­су, і згод­жу­ва­лась вий­ти за йо­го заміж. Те­пер во­на на­пи­са­ла йо­му дру­гий лист. Во­на по­да­ва­ла йо­му звістку, що ви­дає Ма­ру­сю заміж за Ло­мицько­го і що Ло­мицький, як мо­ло­дий хло­пець та ще й іде­аліст - по са­му шию в іде­алізмі, не схотів бра­ти за Ма­ру­сею при­да­но­го ані ша­га! «Усі мої гроші, усі де­сять ти­сяч зос­та­лись в моїх ру­ках і підуть на при­да­не мені». Так скінчи­ла свій лист Мар­та Ки­рилівна. «Жи­ти­ме­мо вдвох в теплі та в добрі хоч те­пе­реч­ки, ко­ли не до­ве­ло­ся нам вкупі жи­ти пе­редніше, тоді… Приїжджай­те на весілля моєї доч­ки в Ки­ши­нев. Я вас жда­ти­му. Весілля бу­де ти­хе, не буч­не, не гой­не, не люд­не, су­час­не: ми вос­таннє тоді по­ра­ди­мось уд­вох і про на­ше весілля…»

    Тим ча­сом ти­хенько од доч­ки Мар­та Ки­рилівна поїха­ла до Оде­са і звеліла собі по­ши­ти но­ву ефек­тов­ну сук­ню, та­ку що ой-ой-ой! Їй за­ма­ну­лось по­ка­за­ти се­бе Бич­ковсько­му в усій своїй красі,-свіжою, а не збляк­лою півонією, і без шашлів та жод­ної чер­во­то­чи­ни.,.

    Аж че­рез тиж­день Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва довіда­лась в Одесі, що її сук­ня вже по­ши­та. Во­на оповісти­ла Ма­русі та Ло­мицько­му, що вже час би хоч і їха­ти в Ки­ши­нев на вінчан­ня. Во­на зап­ро­си­ла на весілля і Бо­ро­давкіна з жінкою та йо­го сест­ру Хрис­ти­ну Сте­панівну. До Бич­ковсько­го во­на на­пи­са­ла ще один ду­же дов­гий лист на до­ро­го­му па­пері з ро­ман­тич­ни­ми прик­ра­са­ми та ма­люн­ка­ми, щоб він до­кон­че при­був на весілля її доч­ки.

    Рушили з Оде­са усі ра­зом вранішнім поїздом. Сіли усі в один ва­гон. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий, не ду­же душ­ний. Усім бу­ло радісно на серці. Мар­та Ки­рилівна зовсім за­бу­лась і про свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху і бу­ла ве­селіша од усіх. Бо­ро­давкін смішив усіх, роз­ка­зу­вав ук­раїнські анек­до­ти, котрі так і си­па­лись з йо­го язи­ка, не­на­че насіння з тор­би. От поїзд ви­ли­нув на ши­рокі сте­пи. Повіяв сте­по­вий вітер, повіяло чис­тим здо­ро­вим повітрям. Май­ну­ли в вікнах ота­ри овець на сте­пу, че­ре­ди, ви­сокі оже­ре­ди сіна, що синіли десь да­ле­ко на роз­доллі. За­синіли довгі сму­ги то­ло­ки, вкриті синіми та фіоле­то­ви­ми квітка­ми, не­на­че зас­те­лені синьо-фіоле­то­ви­ми шмат­ка­ми сук­на. Опа­ле­ний сон­цем степ жовтів збляк­лою й по­сох­лою тра­вою, що вже по­ловіла, як пе­рес­тиг­ле жи­то. По­сох­ла жов­та тра­ва лисніла на сонці, не­на­че во­да в ши­рокім ста­ву.

    Маруся сиділа і ди­ви­лась в вікно на ши­ро­кий степ, її зму­че­не, по­марніле ли­це ски­ну­лось на ли­це лю­ди­ни, що ви­дер­жа­ла важ­ку хо­ро­бу, якимсь чу­дом вип­ру­ча­лась з рук смерті, оду­жа­ла і тільки що вста­ла з ліжка. Тільки позір її яс­них очей знов зай­нявсь жи­вим ог­нем.

    Вже пізненько при­був поїзд до Ки­ши­не­ва. Ло­мицький знав, що ста­ра Ка­ра­лаєва те­пер ду­має зовсім не про весілля своєї доч­ки, а про сво­го Бич­ковсько­го, знав, що усей весільний клопіт впа­де на Ма­ру­сю. Він поп­ро­сив Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­ну пок­ло­по­та­тись про усе, за­ку­пи­ти за­куп­ки: усякі за­кус­ки, на­пої та наїдки для весілля. Бо­ро­давкін взяв­ся за це діло з ве­ли­кою охо­тою. Це бу­ла од­на з йо­го роз­ри­вок та за­ба­вок. Де тільки в Ки­ши­неві справ­ля­ли ве­ли­кий то­ва­риський обід, в пе­да­гогічно­му чи земсько­му то­ва­ристві, то до­кон­че про­си­ли Бо­ро­давкіна по­ряд­ку­ва­ти і пек­лю­ва­тись. Бо­ро­давкін знав, де мож­на діста­ти най­луч­чих вин, най­добрішо­го шам­пансько­го, най­смачнішо­го пи­ва, най­смачніших за­ку­сок; знав, де про­да­ються го­до­вані інди­ки, по­ро­ся­та, го­до­вані мо­ло­ком те­ля­та,- і під йо­го дог­ля­дом та за­га­дом завсігди обід ви­хо­див нав­ди­во­ви­жу доб­рий.

    Через день після приїзду пос­та­но­ви­ли спра­ви­ти весілля. Справ­ля­ти буч­но­го весілля во­ни не ду­ма­ли. Пе­ред ве­чо­ром при­бу­ли Бо­ро­давкін з жінкою, Хрис­ти­на Сте­панівна, три то­ва­риші Ло­мицько­го та дві то­ва­риш­ки Ма­ру­сині. Ма­ру­ся уб­ра­лась до вінця в прос­теньку чис­теньку сук­ню. Ні весільно­го сер­пан­ку на го­лові, ні білої сукні, ні гірлян­ди, нічо­го то­го во­на не зо­хо­ти­лась надіва­ти. Ло­мицький та Ма­ру­ся поїха­ли в од­ну церк­ву на да­ле­ко­му пе­редмісті за містом і там, по­тай од ціка­вих очей, повінча­лись.

    Марта Ки­рилівна уб­ра­ла­ся в но­ву мод­ну сук­ню з шлей­фом, обквітча­ла гру­ди й плечі чер­во­ни­ми ко­кар­да­ми і сиділа на ка­напі, не­на­че йшла заміж во­на, а не доч­ка. Во­на все пог­ля­да­ла в вікно, чи не йде Бич­ковський. А Бич­ковсько­го не бу­ло…

    Вже весільний поїзд вер­нув­ся з церк­ви. Ма­ру­ся по­че­пи­ла білий фар­ту­шок і на­ли­ва­ла чай. А ма­ти сиділа на ка­напі, розіслав­ши свій розкішний убір на усю ка­на­пу, і все ди­ви­лась у вікно. Бич­ковський не приїздив.

    Сонце спус­ти­лось низько, заг­ля­ну­ло в вікна ко­сим промінням і освіти­ло не­ве­лич­ку ве­се­лу гос­тин­ну, освіти­ло ве­се­лу не­ве­лич­ку ком­панію. Мар­та Ки­рилівна бу­ла ве­се­ла, ба­ла­ка­ла, сміялась. Во­на пи­ла чай і все пог­ля­да­ла в вікна, їй зда­ва­лось, що от-от за­гур­ко­тить під вікна­ми і з дрож­ки ско­чить Бич­ковський. А йо­го не бу­ло…

    Марта Ки­рилівна на­пи­лась чаю і зас­му­ти­лась. Во­на спер­лась ліктем на стіл, підпер­ла до­ло­нею че­пур­но при­че­са­ну го­ло­ву, за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

    Гості не вва­жа­ли на неї. В хаті йшла ве­се­ла роз­мо­ва, не­на­че ма­лий потік ве­се­ло дзюр­чав по ка­ме­нях в зе­ле­них бе­ре­гах. Поп­ро­си­ли Хрис­ти­ну заг­ра­ти на п'яніні. Хрис­ти­на сіла і чу­до­во прог­ра­ла «Іmрrоmр­tu» Шо­пе­на. Ця здичіла сте­по­ва інсти­тут­ка лю­би­ла му­зи­ку і гра­ла, як ар­тист­ка. В хаті ста­ло ти­хо. Чу­до­ве саn­tаn­dо Шо­пе­на не­на­че заспіва­ло пісню про ко­хан­ня, про щас­тя іде­альне, ви­со­ке, не­ту­тешнє. Ма­ру­ся зас­лу­ха­лась і зітхну­ла. Пісня не­на­че про­мо­ви­ла до її сер­ця про пе­ре­буті тур­бо­ти, про щас­тя ко­хан­ня, але во­на зга­да­ла, що че­рез дві-три го­ди­ни во­на по­ки­не матір, по­ки­не своє гніздеч­ко, де во­на зрос­ла й діву­ва­ла. Її взяв жаль. Сон­це вда­ри­ло на п'яніно, освіти­ло ве­ли­ку Хрис­ти­ни­ну пос­тать ко­ло п'яніна, освіти­ло два розкішні бу­ке­ти рож цен­ти­фолій, що сто­яли на п'яніні, освіти­ло порт­ре­ти Мо­цар­та та Бет­хо­ве­на на стіні.

    Проміння об­си­па­ли світом ве­ли­ку ста­рин­ну кар­ти­ну на стіні, де мріли на­мальовані швай­царські Альпи, вкриті звер­ху снігом, а з гір па­дав потік, вик­ла­де­ний блис­ку­чим бісе­ром; під ске­лею сто­яв млин. Во­да спа­да­ла на ко­ле­са мли­на. Па­ничі за­ве­ли ме­ханізм ста­рин­ної кар­ти­ни. Во­да ніби ли­ла­ся з гір, але без шу­му; мли­нові ко­ле­са кру­ти­лись без гур­ко­ту, а млин мо­лов без сту­ко­ту. Ло­мицький згор­нув ру­ки і дов­го ди­вив­ся на той виг­ляд. Він зга­дав свій пер­ший візит в цій гос­тинній, ту ти­шу, той спокій, який па­ну­вав тоді в цьому домі і кот­рий так при­над­жу­вав йо­го. Він не зво­див очей з тієї кар­ти­ни, що ко­лись зда­ва­лась йо­му наз­на­ком тиші і хатнього спо­кою в Мар­ти Ки­рилівни. Той виг­ляд не­на­че сміявся з йо­го, мо­ло­до­го, не­досвідно­го. І Ло­мицький сам сміявся з се­бе…

    «Ой, як же я тоді по­ми­ливсь! сміх та глум!» - по­ду­мав він, див­ля­чись на кар­ти­ну.

    Маруся оки­ну­ла оком той спокійний ку­то­чок сво­го гніздеч­ка, де во­на ве­чо­ра­ми гра­ла на п'яніні, де рос­ли і би­ли­ся її мо­лоді зо­лоті мрії, ки­ну­ла оком на смут­ну матір, і нес­подіва­но їй ста­ло жаль і своєї ха­ти­ни, і ма­тері, що ма­ла зіста­тись в оселі од­ним од­на, як си­ро­та в са­мо­тині.

    Маруся лед­ве вдер­жа­ла сльози. А стру­ни дзвеніли, а пісня Шо­пе­на ли­ла­ся, на­че во­да гірсько­го по­то­ку в го­ря­но­му краї; а сон­це яс­но світи­ло чер­во­ним світом в той за­ку­то­чок, де Ма­ру­ся заз­на­ла втіхи й ра­дощів ди­тя­чих літ, заз­на­ла впер­ше і щас­тя ко­хан­ня.

    - Чого ви, Ма­ру­сю, так за­ду­ма­лись? Ваші очі зай­шли сльоза­ми. От-от зап­ла­че­те!- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Шкода мені по­ки­да­ти своє гніздеч­ко; я не­на­че при­рос­ла до йо­го. Чо­гось мені жаль то­го, що ми­ну­ло і що вже зник­ло і ніко­ли не вер­неться,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Співайте ще пісень, або­що, бо я вже вто­ми­лась! - ска­за­ла Хрис­ти­на до па­ничів та паннів.

    Паничі й пан­ни заспіва­ли хо­ром ук­раїнських пісень. Хрис­ти­на гра­ла аком­панімент. Пісні йшли доб­ре, жва­во, ве­се­ло! Всі бу­ли раді. Зда­ва­лось, ніби стіни й вікна по­ве­селіша­ли. Од­на Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, її смут­ний вид мав ве­ли­кий конт­раст з ве­се­лою ком­панією, з ве­се­лою обс­та­вою, освіче­ною літнім вечірнім світом. Бич­ковський не при­хо­див.


    Почало смер­ка­ти. По­засвічу­ва­ли світло. Ма­ру­ся звеліла нак­ри­ва­ти стіл, са­ма по­розк­ла­да­ла на столі ножі, ви­дел­ки, пос­та­ви­ла чар­ки, ста­ка­ни, са­ма веш­та­лась, по­ра­лась, біга­ла. Ло­мицький по­ма­гав їй, розс­тав­ляв стільці, а Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, не­на­че неп­ри­том­на, згор­нув­ши ру­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­на ду­ма­ла про сво­го Бич­ковсько­го, про свою прий­деш­ню до­лю…

    «Що з ним тра­пи­лось? Де він те­пер про­бу­вав? Чом він не їде? Нев­же він не приїде? Нев­же він за­був про ме­не? А що, як зовсім не прий­де? І я не­за­ба­ром, че­рез од­ну-дру­гу го­ди­ну, зіста­нусь од­ним од­на в мертвій са­мо­тині в цій ха­тині, як би­ли­на в сте­пу?..» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Вона нер­во­во іздриг­ну­лась усім тілом, зга­дав­ши про свою са­мотність, про мерт­во­ту сво­го прий­дешнього жит­тя. На неї на­пав страх, навіть жах.

    Вже Ма­ру­ся поп­ро­си­ла гос­тей до сто­лу. Мар­та Ки­рилівна ос­тан­ня вста­ла з ка­на­пи і пішла й собі до сто­ла. За сто­лом чув­ся гомін, шум, ве­се­ла роз­мо­ва, яку мо­же про­ва­ди­ти тільки мо­лодіж… Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, нічо­го не їла, не­на­че во­на бу­ла не на весіллі, а на по­хо­роні.

    «Не бу­де йо­го вже! Не приїде! Ма­буть, ка­пос­ний, пе­ре­ду­мав ме­не сва­та­ти. Щось є! Щось тра­пи­лось! Раз по­ки­нув ме­не, по­ки­не і вдру­ге…» - ду­ма­ла Ка­ра­лаєва і по­чу­ва­ла, що сльози підсту­па­ють до її очей.

    Випили за здо­ров'я мо­ло­дих. Мо­лоді па­ничі й пан­ни заспіва­ли на про­щан­ня: «Гей не ди­вуй­те, добрії лю­де!» - дер­жа­чи чар­ки в ру­ках.

    А Бич­ковський не приїхав. Вже й коні сто­яли ко­ло ґанку на­по­го­тові. Ма­ру­ся пе­ре­дяг­лась в до­ро­гу. Мо­лоді по­ча­ли про­ща­тись. В Мар­ти Ки­рилівни очі зай­шли сльоза­ми. Усі ру­ши­ли на вок­зал. Мар­та Ки­рилівна їха­ла в фа­етоні вкупі з Хрис­ти­ною, не­на­че зомліла. Во­на по­чу­ва­ла, що її тіло хо­ло­не, що її мо­ро­зить. Вже поїзд сто­яв на­по­го­тові. Ма­ру­ся і Ло­мицький хап­ком сіли в ва­гон. Гості й Мар­та Ки­рилівна ще раз розп­ро­ща­лись з ни­ми в ва­гоні і вер­ну­лись на плат­фор­му. Ка­ра­лаєва оки­ну­ла очи­ма публіку і зо­ри­ла скрізь по плат­формі, шу­ка­ючи Бич­ковсько­го.

    «Може, він опізнив­ся. Мо­же, він десь тут між на­тов­пом шу­кає ме­не…» - ду­ма­ла Ка­ра­лаєва.

    Бичковського нігде не бу­ло. В Мар­ти Ки­рилівни по спині не­на­че полізли хо­лодні ко­маш­ки, її по­ча­ло ніби мо­ро­зи­ти. Поїзд ру­шив. Ма­ру­ся ста­ла край вікна і в ос­танній раз мах­ну­ла до ма­тері білою хус­точ­кою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, не­на­че їх хтось підти­нає чимсь.

    - Варвар, дес­пот, ан­тих­рист! ук­рав мою доч­ку! оси­ро­тив ме­не навіки! - крик­ну­ла во­на ди­ким істе­рич­ним го­ло­сом і од­ра­зу зомліла і впа­ла навз­нак на плат­фор­му,

    Бородавкін взяв її в свої міцні ру­ки попід ру­ки і виніс до екіпа­жа. Мар­та Ки­рилівна зомліла і ле­жа­ла, не­на­че мерт­ва. Він і Хрис­ти­на при­вез­ли її до­до­му, пок­ла­ли на постіль. Во­ни обоє пар­ка па­ри­ли, туп­ця­ли ко­ло неї. Хрис­ти­на післа­ла за док­то­ром. Прий­шов док­тор і лед­ве од­хо­див її. Хрис­ти­на сиділа ко­ло неї з бра­том сли­ве цілу ніч. Вже світом Мар­та Ки­рилівна опам'яту­ва­лась, очу­ня­ла і за­раз зас­ну­ла важ­ким сном.

    Бичковський то­го дня за­гу­ляв­ся за кар­та­ми на ве­чорі в то­ва­ри­ша, доб­ренько впив­ся і за­був, що йо­го Мар­та Ки­рилівна зап­ро­си­ла на весілля. Вже дру­го­го дня, пе­ред ве­чо­ром, він про­чу­мав­ся, зга­дав за ті зап­ро­си­ни і поїхав до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на за­раз оду­жа­ла, на­че воск­рес­ла. Че­рез день во­на по­тяг­ла йо­го сли­ве си­ломіць до вінця і після то­го за­раз виїха­ла з ним в Крим на гу­лян­ку.

    Ломицький повіз Ма­ру­сю на літо до сво­го батька і не­за­ба­ром пе­реп­ро­сив­ся з Ки­ши­не­ва в один го­род над Азовське мо­ре. Він і Ма­ру­ся зу­мис­не втек­ли як­най­далі от Мар­ти Ки­рилівни.

    

X

    

    Минуло кілька років… Ло­мицький про­бу­вав на службі в од­но­му півден­но­му місті не­да­леч­ке од Чор­но­го мо­ря…

    Був душ­ний літній вечір. Ло­мицький сидів ко­ло сто­ла в не­ве­лич­ко­му са­доч­ку і пив чай. Вікна йо­го жит­ла і двері в са­док бу­ли по­роз­чи­няні навстіж. Стіл сто­яв не­да­ле­ко од вікна під акаціями. Сон­це вже за­хо­ди­ло, і над­ворі сто­яла важ­ка і су­ха ду­хо­та, яка бу­ває в сте­по­вих місцях. Рідкий лист на аб­ри­ко­сах не­на­че прив'яв, по­жо­ло­бивсь і поз­ви­вавсь. Зем­ля попід де­ре­вом по­ре­па­лась; тра­ва всох­ла, квітки по­жовк­ли. І не­бо й роз­пе­че­на зем­ля не­на­че пашіли ду­хо­тою.

    Ломицький сидів, підпер­ши го­ло­ву, і смут­но ди­вив­ся на роз­гор­ну­тий, тільки що про­чи­та­ний лист од давнього то­ва­ри­ша. Він за­ду­мавсь. Йо­го су­хор­ля­ве ли­це, об­ря­мо­ва­не дов­гим во­лос­сям, бу­ло ніби втом­ле­не, не­на­че прив'яле, як і той лист на аб­ри­ко­сах. Ду­ма світи­ла­ся в йо­га чор­них ти­хих очах, і ду­ма не­ве­се­ла…

    Товариш пи­сав йо­му з од­но­го ве­ли­ко­го міста, по­да­вав звістки про но­вин­ки, на­га­дав про ідеї, які во­ру­ши­ли мо­лодіж, про нові книж­ки… Дріма­ючі ду­ми роз­во­ру­ши­лись в го­лові Ло­мицько­го. Він по­чу­тив, що ніби якась крап­ля жи­ву­щої во­ди впа­ла на йо­го дум­ки і роз­во­ру­ши­ла сер­це. Дум­ки йо­го по­ли­ну­ли десь да­ле­ко, вер­ну­лись в ті давніші ча­си, ко­ли і йо­го три­во­жи­ли ті самі свіжі пог­ля­ди, ціка­ви­ли йо­го…

    «Було та ми­ну­ло - вже й по­ро­хом при­па­ло й тер­ном по­рос­ло,- ду­мав Ло­мицький,- не­ба­га­то ча­су ми­ну­ло, а вже мені об­рид­ло жит­тя, мо­но­тон­не та безквітне. Служ­ба та служ­ба без кінця… По­чу­ваєш се­бе част­кою якоїсь здо­ро­вої ма­ши­ни, важ­кої, за­вальної, цуп­кої, неінте­рес­ної, кот­ру хтось десь за­во­дить і кот­ру тяг­неш з нап­ру­гою, не­на­че віл яр­мо; і люб­лю я її так са­мо, як віл лю­бить яр­мо… І я нез­чув­ся, як і сам став ніби мерт­вою цуп­кою ма­ши­ною. Сер­це дрімає, ду­ша стає мов одубівша, а зав­зят­тя все зга­сає та якось ніби хо­ло­не».

    В од­чи­нені вікна ли­ли­ся тихі, граціозні ме­лодії: Ма­ру­ся гра­ла нок­тюрн Шо­пе­на. Співучі про­тяжні то­ни прой­ма­ли га­ря­че, душ­не повітря і не­на­че розімліва­ли самі в тій ду­хоті: якось неш­вид­ко, з про­тя­гом, навіть для­во та, ліни­во сну­ва­лись во­ни в ду­хоті, але ніби й самі на­би­ра­лись ог­ню і га­ря­чо­го по­лум’я. Во­ни так бу­ли підхожі під ду­шев­ну пригніче­ну нап­ра­ву Ло­мицько­го, при­би­ту, але ще нез­гас­лу до­реш­ти, ще жевріючу, не­на­че жар, при­си­па­ний попілом, але ще нес­попілілий до­реш­ти. Ме­лодії во­ру­ши­ли ду­ми Ло­мицько­го. Він важ­ко зітхнув.

    «Шкода мені мо­ло­дих літ, шко­да мені тих ки­пу­чих жит­тям літ… Схо­пи­лись бу­ло ду­ми та й… поз­га­са­ли, на­че жар, що спо­пелів, при­си­па­ний по­пе­лом. Чи мо­жу я ще бу­ти суспільним діячем? Чи роз­жевріється в мені ко­ли той свя­тий огонь?.. Чи про­ки­нуться мої си­ли, чи роз­во­ру­шаться ко­ли мої ба­жан­ня? Чи заціка­ви­ла б ще ко­лись гро­ма­дянська діяльність? Чи зат­ремтіли б пак мої нер­ви од доб­ро­го суспільно­го вчин­ку на ко­ристь Ук­раїни і людськості? Мо­же б, і я був би іншою, ліпшою лю­ди­ною, і ко­риснішою… та якась важ­ка си­ла при­шиб­ла ме­не ще на цвіту… А те­пер…»

    З вікон по­ли­ла­ся ве­се­ла ме­лодія, шум­ли­ва й бур­ли­ва, не­на­че во­да по­ли­ла­ся во­дос­па­дом. Ма­ру­ся заг­ра­ла фу­гу, швид­ку й го­лос­ну. Ло­мицький підвів го­ло­ву. Йо­го неп­риємно вра­зи­ла шум­ли­ва, га­лас­ли­ва, аж крик­ли­ва му­зи­ка.

    «А! Навіщо ото Ма­ру­ся грає такі крик­ливі речі! Не люб­лю я то­го бренько­ту та кур­ко­ту. Б'ють тобі по нер­вах, не­на­че ко­лу­ном! І який дідько ви­га­дав оті фу­ги в му­зиці? Дзве­нить, сту­ко­тить, гур­ко­тить, не­на­че йо­го чор­ти ха­па­ють, а во­но ре­пе­тує: ґвалт, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ко­ли б уже швид­ше пе­рес­та­ла гур­котіти».

    Маруся вда­ри­ла ос­танні акор­ди. В две­рях, що ви­хо­ди­ли в са­док, з'яви­лась її пос­тать, пов­на си­ли й здо­ров'я. Бу­ло вид­но на лиці, що му­зи­ка зво­ру­ши­ла її ду­шу: що­ки бу­ли рум'яні, темні очі бли­ща­ли. За нею слідком неміцною хо­дою підтюп­цем біг ма­ленький си­нок. Ма­ру­ся прий­шла до сто­ла і сіла на стільці про­ти Ло­мицько­го.

    - Чого це ти так скри­вив­ся? Чи жу­риш­ся, чи мо­же вто­мив­ся? - спи­та­ла в йо­го жінка.

    - Втомило тро­хи жит­тя… і навіть са­ме жи­вот­тя…

    - А це що за лист? Од ко­го?

    - Од тво­го й мо­го при­яте­ля. Пи­ше про літе­ра­турні но­вин­ки. В йо­му, бач, ще й досі не про­хо­ло­ла га­ряч­ка ро­зу­мо­во­го та гро­ма­дянсько­го ру­ху,- ска­зав Ло­мицький.

    - Можна?- спи­та­ла Ма­ру­ся і вхо­пи­ла в ру­ки лист.

    - Чом же? Мож­на. Чи­тай!- ска­зав Ло­мицький. Ма­ру­ся пе­ре­чи­та­ла лист. Її очі забіга­ли. Ли­це по­ве­селіша­ло. Во­на підве­ла очі на чо­ловіка. Очі бли­ща­ли.

    - А що? по­ве­селіша­ла? Чуєш го­лос жи­вої лю­ди­ни з да­ле­ко­го краю? А я так ду­маю про наші ча­си, що муд­ра бу­ла та лю­ди­на, кот­ра ви­га­да­ла при­каз­ку: «Моя ха­та скраю, я… нічо­го не знаю».

    Він вхо­пив син­ка, по­са­див на коліна і при­гор­нув йо­го свіже лич­ко до сво­го блідо­го ли­ця, а потім вто­пив свій,пог­ляд в блис­ку­чих Ма­ру­си­них очах.

    «Тут, в сім'ї все моє жит­тя, уся моя втіха»,- по­ду­мав Ло­мицький. Але про­ти йо­го волі з гру­дей ви­ли­ну­ло зітхан­ня…

    «Отут, в цій ха­тині моїй, в цьому за­сох­ло­му, по­жовк­ло­му са­доч­ку па­нує мо­ральна й соціальна моя смерть… Я за­пер­ся тут, не­на­че в до­мо­вині»,-по­ду­мав Ло­мицький.

    Він мовч­ки взяв з Ма­ру­си­них рук лис­та і дов­го ог­ля­дав пе­чать на кон­верті.

    - Чи не по­ру­ше­на пак пе­чать на пошті? - спи­та­ла в йо­го Ма­ру­ся.

    Ні, ціла,- обізвав­ся Ло­мицький. І йо­го смутні очі по­ве­селіша­ли.

    1891 ро­ку.

    

    

Пошук на сайті: