Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1849
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2028
    - Я люб­лю Марію Павлівну, і я те­пе­реч­ки ду­же щас­ли­вий, бо знаю, що й во­на ме­не лю­бить,- по­чав Ло­мицький.

    - Ви так ду­маєте? А в ме­не дум­ка зовсім інак­ша: я га­даю, що во­на вас ніко­ли й не ду­ма­ла лю­би­ти і в го­лові собі цього не пок­ла­да­ла,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

    Ломицький стри­во­жив­ся і за­ду­мав­ся; ма­тові віка впа­ли на йо­го карі очі.

    - А я чув од неї до­рогі для ме­не сло­ва на свої ву­ха,- ска­зав Ло­мицький.

    - То не йміть віри й своїм ву­хам,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Пан­ни ви­хо­дять заміж зовсім не ко­ха­ючи. Ко­ха­ючись, же­няться та ви­хо­дять заміж тільки в ро­ма­нах, а в житті бу­ває зовсім інак­ше.

    Віка на очах Ло­мицько­го одс­ло­ни­лись, до­ки мож­на бу­ло їм одс­ло­ни­тись.

    - Як же ж так? Ми лю­би­мо од­но од­но­го,- ска­зав Ло­мицький.

    - Говоріть! Во­на вас не лю­бить і не лю­би­ла, і не лю­би­ти­ме. Я знаю свою доч­ку кра­ще од вас,-ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви ду­маєте, що я йшла заміж за сво­го чо­ловіка по лю­бові? Я лю­ди­на но­ва в своїх пе­ресвідчен­нях, я бу­ду го­во­ри­ти з ва­ми щи­ро й прос­то: я не лю­би­ла сво­го под­руж­жя. Мій батько при­си­лу­вав ме­не од­ру­жи­тись з ним. Знаю я, що інші пан­ни ви­хо­дять заміж так, як от, приміром, ви зай­маєте десь вигідне місце на службі, якусь по­са­ду, чи що.

    Марта Ки­рилівна прос­то кру­ти­ла ве­ремія: во­на не хотіла роз­лу­ча­тись з доч­кою, бо та­ки лю­би­ла свою доч­ку,- тільки по-свой­ому.

    - А я не так ду­маю,- обізвав­ся несміли­во Ло­мицький,- я маю надію, що Ма­ру­ся щи­ра лю­ди­на і не бу­де ме­не ду­ри­ти.

    - Не йміть віри па­нянській щи­рості! Який ви ще мо­ло­дий та зе­ле­ний! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва, хи­та­ючи го­ло­вою і див­ля­чись в самісінькі смирні очі Ло­мицько­му.- Та, прав­ду ска­за­ти, я й не ви­дам за вас своєї доч­ки: є то­му де­яка при­ти­чи­на,- до­да­ла різким го­ло­сом Ка­ра­лаєва.- Шу­кай­те собі дру­жи­ни деінде, а не в нас.

    - Чом, смію спи­та­ти? - ска­зав Ло­мицький.

    - Тим, що ви ду­же ще мо­ло­дий хло­пець, а мо­лоді па­ничі про­повіду­ють якісь там нові ідеї, на­ха­па­лись їх за якихсь там муд­рих кни­жок: Шпен­се­ра та Дарвіна. Це для вас в житті не­без­печ­на річ,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва, не приміча­ючи, що пе­рек­ру­чує ймен­ня, котрі во­на не мог­ла собі вбга­ти в ста­ре­чу го­ло­ву ніяким ро­бом.

    - Марто Ки­рилівно! Та й ви ж ка­за­ли, що чи­та­ли Спен­се­ра та Дарвіна. Ви й самі лібе­рал­ка, це я доб­ре за­ува­жив,- ска­зав Ло­мицький.- А що до ме­не, то я, скільки пам'ятаю, ніко­ли не лібе­ральни­чав пе­ред ва­ми: то ви все лібе­ральни­ча­ли…

    - Я… я що інше… Я вольна лю­ди­на, ні од ко­го не­за­леж­на: маю пра­во ду­ма­ти, як схо­чу, чи­та­ти, що схо­чу,- з ме­не ніхто «чи­на» не здійме, як при­ка­зу­ють се­ля­не. А ви на службі…- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і грізно на­су­пи­ла свої тонкі бро­ви.

    - А я ду­мав про вас зовсім інак­ше,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

    - Як хо­че­те, так і ду­май­те. Мені бай­ду­же. Я стою про­ти то­го навіть, щоб дівча­та ви­хо­ди­ли заміж,- це моє та­ке щи­ре пе­ресвідчен­ня. Чо­ловіки - вар­ва­ри, ти­ра­ни, дес­по­ти, нес­тат­ко­вані лю­де, якісь не­помірко­вані, безг­лузді: сло­вом - по­гані лю­де, та й годі!- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

    - Але я смію ду­ма­ти, що не бу­ду для ва­шої доч­ки ні вар­ва­ром, ні ти­ра­ном, ні дес­по­том; не хва­ля­чи се­бе, я ска­жу, що я й розмірко­ва­ний, і не безг­луз­дий, і не розт­рат­ли­вий,- обізвав­ся Ло­мицький, зовсім стра­тив­ши сміливість. Йо­го зовсім зби­ла з пан­те­ли­ку Мар­та Ки­рилівна своїм чу­дер­нацьким пог­ля­дом.

    - А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у ву­хо бгай, а після вінця за­раз зак­ру­тять ве­ремія, хоч по­ли вріж та тікай! Десь у вас і па­зурі з лап по­ви­со­ву­ються,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви мені ви­ба­чай­те за мої різкі речі. Я лю­ди­на сього­час­на і люб­лю го­во­ри­ти, хоч різко, але щи­ро й прав­ди­во. Я маш­ка­ри ніко­ли не надіваю ні пе­ред ким зро­ду.

    «А що, як оце усе на її об­личчі тільки маш­ка­ра?- по­ду­мав Ло­мицький.- Од неї прав­ди труд­но до­пи­та­тись: мо­же, Хрис­ти­на й прав­ду ка­за­ла, що в неї си­дить дві бабі… Тре­ба по­ра­ди­тись з Ма­ру­сею».

    Ломицький ус­тав і по­чав про­ща­тись з Ка­ра­лаєвою.

    - Це ва­ше ос­таннє сло­во?- спи­тав він, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

    - Це моє ос­таннє сло­во. Я не то що за вас не хо­чу ви­да­ва­ти своєї доч­ки, я її ні за ко­го не ви­дам,-ска­за­ла Ка­ра­лаєва і по­ду­ма­ла про се­бе: «Не ви­дам її заміж, аж до­ки са­ма не вий­ду».

    - Прощавайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові!- ска­зав Ло­мицький.

    - Прощавайте! ідіть здо­рові!- обізва­ла­ся Ка­ра­лаєва з-за сто­ла.

    Ломицький вий­шов. Ка­ра­лаєва сіла на ка­напі й об­тер­ла піт з ло­ба.

    «Та й вто­ми­лась. Цур йо­му, пек йо­му! Але ж за­те доб­ре на­ля­ка­ла хлоп­ця! Він та­ки доб­ра сплю­ха, та­ки доб­ре м'яло! Більше, ма­буть, не чеп­ля­ти­меться до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Ка­ра­лаєва, ки­да­ючи прос­ти­ряд­ло на поміст.

    Ломицький вий­шов з гос­ти­ниці ні в сих ні в тих; Ка­ра­лаєва не­на­че об­ли­ла йо­го хо­лод­ною во­дою. Він вий­шов у парк, як сам не свій, зовсім за­мо­ро­че­ний. На­зустріч йо­му йшла Ма­ру­ся. Во­на тільки що ску­па­лась в морі і вер­та­лась в то­ва­ристві якихсь дам, дер­жа­чи в ру­ках ко­шик з прос­ти­ряд­лом та руш­ни­ком.

    - Що це з ва­ми?- крик­ну­ла Ма­ру­ся, зос­тав­шись вдвох з Ло­мицьким.- Чо­го це ви аж зблідли на ви­ду, і чо­гось не­на­че сумні? Чи пак здо­рові ви?

    - Оце був у ва­шої ма­ми…- несміли­во обізвав­ся він та й не до­ка­зав.

    Маруся пос­те­рег­ла усе і собі од­ра­зу зблідла; в неї на­че підтя­ло но­ги.

    - Що ж вам ска­за­ла моя ма­ма?- спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

    - Багато де­чо­го на­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла во­на мені…- ска­зав Ло­мицький і не до­ка­зав.

    - Говоріть сміли­во!- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Та, бач­те, ми з ва­шою ма­мою ніби не схо­ди­мось в де­яких пог­ля­дах,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

    - З моєю ма­мою труд­но поєдна­тись, та ще й зго­ди­тись в пог­ля­дах,- це су­ща прав­да!- обізва­лась Ма­ру­ся і осміхну­лась якимсь смут­ним осміхом.

    Ломицький пішов по­руч з Ма­ру­сею по пар­ку і роз­ка­зав їй про усю свою роз­мо­ву з Ка­ра­лаєвою.

    - Знаєте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що я цього й жда­ла од своєї ма­тері,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - А я цього не сподівав­ся,- ска­зав Ло­мицький.

    - Не знаєте ви га­разд моєї ма­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся.

    - Що ж нам те­пер ро­би­ти?- спи­тав у неї Ло­мицький.

    - Потривайте тро­хи, підож­де­мо. Я ще са­ма по­го­во­рю з матір'ю,- ска­за­ла Ма­ру­ся, по­да­ючи Ло­мицько­му ру­ку на про­щан­ня.- Че­рез днів два при­бу­вай­те до нас.

    Ломицький вер­нув­ся до Оде­са. Ста­ра Ка­ра­лаєва не­на­че підстре­ли­ла йо­го нес­подіва­но; йо­го енергія, і без то­го слаб­ка, зовсім за­не­па­ла.

    Засмучена Ма­ру­ся пішла в гос­ти­ни­цю до своєї ма­тері. Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, за­ки­нув­ши но­гу на но­гу, й ду­му ду­ма­ла. Слу­га приніс са­мо­вар, пос­та­вив на столі. Са­мо­вар кипів, булькотів та па­ру­вав, як навіже­ний. Мар­та Ки­рилівна і не ду­ма­ла за­си­па­ти чай, во­на жда­ла, по­ки доч­ка надійде і зро­бить свою по­винність.

    Вже сон­це сіло, як Ма­ру­ся увійшла в но­мер.

    - Чого це ти так дов­го за­ба­ри­лась? За­сип мерщій чай, бо я пи­ти хо­чу. Вто­мив ме­не отой ше­лихвіст, аж усе тіло в ме­не об­важніло: не мо­жу і з місця ру­ши­тись,- сер­ди­то ска­за­ла Ка­ра­лаєва до доч­ки.

    Маруся гля­ну­ла на прос­ти­ряд­ло, що ва­ля­лось се­ред но­ме­ра на підлозі, вхо­пи­ла йо­го, згор­ну­ла і вки­ну­ла в ка­мо­ду. Во­на пос­те­рег­ла, що ма­ма справ­ля­ла пе­ред Ло­мицьким якусь ко­медію праці.

    Засипавши чай, во­на спи­та­ла в ма­тері:

    - В вас, ма­мо, був Ло­мицький?

    - А тобі вже со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку?- ска­за­ла ма­ти.- Ну так що ж? Був та й пішов, і луч­че бу­ло б, як­би він до нас зовсім не вер­тавсь.

    - Чому ж так? Чим же він вам не до впо­до­би? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - А тим не до впо­до­би, що в шта­нях хо­де, поп­рос­ту ска­зав­ши,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Що це з ва­ми, ма­мо? Нев­же вам хо­четься, щоб вів уб­рав­ся в спідни­цю, чи що?- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Не в тім си­ла, що ко­би­ла си­ва, а в тім си­ла, що не ве­зе. Він про­сив у ме­не твоєї ру­ки, а я йо­го прог­на­ла,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Нащо ж ви йо­го прог­на­ли?- спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - На те, щоб він не смів те­бе зби­ва­ти з пан­те­ли­ку та мо­ро­чи­ти,- ска­за­ла ма­ти.

    - Ви, ма­мо, по­роз­го­ни­те усіх моїх же­нихів. Нев­же ви хо­че­те, щоб я в чер­ниці пост­риг­лась? - ска­за­ла, Ма­ру­ся.

    - Про ме­не, й пост­ри­гай­ся в чер­ниці, як маєш йти заміж,- ска­за­ла ма­ти.

Пошук на сайті: