Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1849
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2028
    Довівши Ма­ру­сю до гос­ти­ниці, Ло­мицький поп­ро­щав­ся з нею і поїхав до Оде­са. Ма­ру­ся увійшла в но­мер і сіла на ка­напі. Во­на по­чу­ва­ла, що по­ки дійшла од мо­ря до гос­ти­ниці, то вже й пе­ре­сер­ди­лась. Гнів зник, сльози пе­рес­та­ли ли­тись. Зіста­лось в серці тільки щось схо­же на гнів, який­сь йо­го сутінок: зістав­ся сму­ток, той сму­ток, що гри­зе ду­шу, про­га­няє сон вночі, од­би­ває хіть їсти й пи­ти, га­сить світ яс­ний очей, в'ялить рум'янець і су­шить тіло, як су­ша й спе­ка зем­лю, і доп­ро­вад­жує до мо­ги­ли.

    «Одлягло од сер­ця…- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся,- а все-та­ки не­пе­ре­лив­ки: тре­ба тіка­ти од ма­тері. Ні, що бог дасть, вте­чу з Ло­мицьким! Не жаль те­пер мені ма­тері, не со­ром лю­дей. Я просвіче­на лю­ди­на, маю пра­во на сво­бо­ду, на са­мостійність. Хто має пра­во дер­жа­ти ме­не на при­поні? А ко­ли ма­ма не ба­жає мені доб­ра, то я маю пра­во її по­ки­ну­ти. Ло­мицький прав­ду ка­же: тре­ба йо­го пос­лу­ха­ти. Чо­гось я та­ка розд­ра­то­ва­на та сер­ди­та, як ніко­ли ще не бу­ла та­кою. Це несп­рос­та. До­пек­ло вже… Годі терпіти. По­ки­ну, по­ки­ну матір! вте­чу, вте­чу! До­ки мені терпіти та­ку му­ку!»

    Маруся вда­ри­ла ру­кою об стіл, вста­ла і по­ча­ла хо­ди­ти по кімнаті. Во­на при­га­ду­ва­ла, де схо­ва­не її уб­ран­ня, й оде­жа,- ду­ма­ла, як усе те за­па­ко­ва­ти і з що по­зав'язу­ва­ти і що з со­бою взя­ти…

    Через го­ди­ну увійшла в ха­ту Мар­та Ки­рилівна. Ма­ру­ся сіла на ка­напі і ди­ви­лась в вікно. Чер­воні зап­ла­кані очі бу­ли сухі, як у лю­дей, сла­бих га­ряч­кою.

    - Час нам обіда­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна спокійним го­ло­сом, не­на­че між нею та доч­кою нічо­го неп­риємно­го й не тра­пи­лось.

    Маруся мов­ча­ла і ди­ви­лась у вікно. Ма­ти пос­те­рег­ла, що доч­ка сер­диться, і зна­ла доб­ре, що їй бу­ло чо­го сер­ди­тись. Во­на ніби по­добріша­ла, її го­лос пом'якішав, їй хотілось при­вер­ну­ти до се­бе доч­чи­не сер­це.

    - Ти, Ма­ру­сю, оце сер­диш­ся на ме­не?- спи­та­ла підлес­ли­во ма­ти і ле­генько пок­ла­ла їй ру­ку на пле­че.

    - Гм…- ти­хо ска­за­ла Ма­ру­ся і од­вер­ну­ла ли­це й пле­че од ма­тері. Ма­ти зна­ла, що те її «гм» бу­ло про­тес­том про­ти неї, най­більшим ви­яв­ком гніву її доб­рої душі. Це во­на доб­ре зна­ла ще з Ма­ру­си­них ди­тя­чих літ.

    - Та не сердься, доч­ко. Це все нісенітни­ця! Ми­не рік, ми­не дру­гий, і ти за­бу­деш оте м'яло. Я це по собі доб­ре дізна­лась. Та, ска­за­ти прав­ду, я га­разд не знаю, за що ти по­ко­ха­ла ото­го Ло­мицько­го: неп­ро­вор­ний, не­роз­то­роп­ний, смир­ний, як яг­ня; го­во­рить, не­на­че сло­ва че­рез зу­би цідить, ще й не до­го­во­рює ду­мок. В йо­му й сліду не­ма ні лібе­ральної дум­ки, ні прог­ре­су,- навіть ска­жу, що нав­па­ки… Я це за­ува­жи­ла… щось во­но ні се ні те. Знай­деш кра­що­го. Ти ще мо­ло­да, і тобі ще ра­но шу­ка­ти под­руж­жя. Ти не сер­диш­ся на ме­не? прав­да?- спи­та­ла во­на со­ло­деньким го­ло­сом.- Мо­же, ти ме­не зне­ва­жаєш за цей мій, по-твоєму, ли­хий, по-моєму, ро­зум­ний вчи­нок?

    Мати знов торк­ну­ла доч­ку ру­кою по плечі.

    - Гм… дай­те мені, ма­мо, спокій! Нап­ла­ка­лась я че­рез вас,- аж крик­ну­ла Ма­ру­ся спе­ре­сер­дя і по­чу­ти­ла, що її гнів ще не ми­нув.

    - Оце, яка ти ста­ла не­до­тор­ка­на! Ти ко­лись бу­ла не та­ка. А все то винні оті вар­ва­ри, скіфи, лю­до­же­ри. Я в цьому пе­ресвідчи­лась са­ма,- ска­за­ла ма­ти.- Знаєш що, Ма­ру­сю: йди луч­че на кур­си; ти ж встоюєш за жіно­че пи­тан­ня, за пра­во жен­щи­ни. Як маєш йти заміж за оте м'яло, йди луч­че в універ­си­тет.

    - Як піду в універ­си­тет, то все од­но, по­ки­ну вас. Прав­да, я стою за ви­щу освіту для жен­щин, за їх пра­ва, але, ма­мо, мені трап­ляється гар­ний же­них, а я люб­лю ти­хе жит­тя в сім'ї, люб­лю хатнє гос­по­дарст­во. Поїду я в Київ, то все од­но не жи­ти­му при вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    Мати при­ку­си­ла язи­ка й за­мовк­ла.

    Маруся сиділа й мов­ча­ла і тільки ди­ви­лась в вікно на не­бо, не­на­че шу­ка­ла в йо­му по­ра­ди.

    А не­бо мов­ча­ло і пиш­но ся­ло, по­ра­ди не да­ва­ло, тільки вга­мо­ву­ва­ло її розд­ра­то­вані нер­ви. Ма­ру­ся по­ча­ла прикміча­ти де­що: прикміти­ла, що в небі літа­ють та гра­ють білі го­лу­би, прикміти­ла, що вер­хи акацій зе­леніють ко­ло бані мо­нас­ти­ря, дос­та­ють вер­ха­ми аж до покрівлі, зак­ри­ва­ють покрівлю скраю зе­ле­ним ру­ном. Во­на по­чу­ти­ла, що ду­ша її пот­ро­ху вти­хо­ми­рю­ва­лась. Дум­ки й помірко­ваність по­ма­леньку, вер­та­лись в її ду­шу, не­на­че зби­ра­лись звідкільсь до­до­му.

    Марта Ки­рилівна са­ма пок­ли­ка­ла слу­гу, звеліла по­да­ва­ти обід, са­ма зас­те­ли­ла стіл, сіла за стіл; са­ма по­ча­ла обіда­ти і їла з ве­ли­ким сма­ком, не­на­че після доб­рої гімнас­ти­ки.

    А Ма­ру­ся й не сіла за обід і до са­мо­го ве­чо­ра в неї і рісоч­ки в роті не бу­ло. По­обідав­ши всмак, Мар­та Ки­рилівна ви­вер­ну­лась на софі на спо­чи­нок, не­на­че після важ­кої праці. Во­на зро­би­ла папірос­ку і за­ку­ри­ла, її дум­ки роз­во­ру­ши­лись і не­на­че ра­зом з дим­ком папірос­ки за­куріли в її го­лові. Дим йшов під сте­лю. Дум­ки по­летіли ви­ще од стелі: по­летіли в Бен­де­ри, де про­бу­вав Бич­ковський.

    «Намагається отой Ло­мицький, на­ма­гається ота на­мо­га, ота на­ха­ба! Я б йо­го випх­ну­ла з ха­ти геть че­рез поріг, та Ма­ру­ся йо­го, пев­но, лю­бить, бо пла­че. Пла­ка­ла ко­лись і я, нігде прав­ди діти… Во­на йо­го лю­бить і ли­бонь та­ки дійде до сво­го… ще, мо­же, і вте­че з Ло­мицьким та й од­ру­житься по­тай од ме­не… Ад­жеж і я бу­ла на­ла­го­ди­лась втіка­ти з Бич­ковським… Тре­ба щось ду­ма­ти та га­да­ти, бо прий­деться самій до­ма зіста­тись»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, пих­ка­ючи по-па­ничівській та пус­ка­ючи дим під сте­лю.

    «Треба по­чи­на­ти діло з Бич­ковським зав­зятіше… Не зай­шов, ка­торж­ний, до ме­не в Ки­ши­неві, той прок­ля­тий сар­мат! Поїду ли­шень оце до йо­го в Бен­де­ри та втну йо­му візит нес­подіва­но! Але ні… Це вже бу­де ду­же по-сього­час­но­му. Я не якась там лібе­ральна мо­ло­денька пан­на, щоб ро­би­ти самій візи­ти па­ни­чам. Літа не ті, хоч я су­час­на лю­ди­на. На­пи­шу до йо­го, що я раднісінька по­но­ви­ти дав­ню знай­омість, навіть дав­ню лю­бов… Бу­ду йо­го бом­бар­ду­ва­ти лис­та­ми, про­си­ти­му од­пи­су­ва­ти, зап­ро­шу сю­ди до се­бе на кар­ти, на Ве­ли­кий Фон­тан. Мо­же, з то­го що й вий­де… На­пи­шу до йо­го за­раз!»-ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, ско­са пог­ля­да­ючи на Ма­ру­сю.

    Маруся все сиділа ко­ло вікна, спер­шись ліктем на одвірок. Че­рез го­ди­ну во­на вста­ла і пішла гу­ля­ти по бур­тах над мо­рем. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ка­на­пи, знай­шла лис­ток па­пе­ру і сіла за стіл.

    Довго во­на ду­ма­ла, ми­ти­ку­ва­ла, дов­го ма­за­ла пе­ром, пор­ва­ла кільки листків і та­ки ском­по­ну­ва­ла лист до Бич­ковсько­го. Во­на до­ко­ря­ла йо­му в то­му листі, що він не прий­шов до неї з візи­том в Ки­ши­неві, не вва­жив на її щи­ре про­хан­ня; що во­на йо­го цілий день жда­ла і те­пер жде йо­го візи­ту на Ве­ли­ко­му Фон­тані і про­сить до­кон­че при­бу­ти на кар­ти або до неї, або до Хрис­ти­ни, де во­на має по­ба­чи­тись з ним і по­но­ви­ти з щи­рим сер­цем дав­ню знай­омість.

    Марта Ки­рилівна сіла й за­ду­ма­лась.

    «А який він те­пер став пиш­ний! Які плечі міцні та ши­рокі! Яка пос­тать здо­ро­ва, міцна, кре­мез­на! А ву­си! Як га­дю­ки! Вінець сот­воріння! Прав­ди­вий вінець на­ту­ри! Юпітер! Са­ме в силі чо­лов'яга! А чим же я не Юно­на?»

    І Мар­та Ки­рилівна зітхну­ла з са­мої гли­бо­чи­ни гру­дей. Во­на за­пе­ча­та­ла лист, од­нес­ла са­ма і вки­ну­ла в пош­то­ву скриньку.

    Надвечір вер­ну­лась з гу­лян­ки Ма­ру­ся і не зас­та­ла ма­тері в но­мері.

    - Де це ма­ма? Чи не пішла ча­сом ку­ди?- спи­та­ла Ма­ру­ся в слу­ги.

    - Не пішли, а ку­дись побігли че­рез парк, тільки не над мо­ре, а на ули­цю. Мо­же, побігли в крам­ни­цю, або­що,- обізвав­ся слу­га.

    Незабаром прибігла й Мар­та Ки­рилівна, доб­ренька та ве­се­ленька, не­на­че тільки що вчи­ни­ла доб­ре діло. Що­ки роз­чер­вонілись од біга­ни­ни, очі ве­се­ло бли­ща­ли. Бу­ло знать, що в неї гра­ла фан­тазія на всі зас­тав­ки і в ве­се­лий тон, ніби до танців. Ма­ру­ся пи­ла чай мовч­ки. Ма­ти за­го­во­рю­ва­ла з доч­кою, зачіпа­ла її, навіть сил­ку­ва­лась жар­ту­ва­ти. Але те нічо­го не по­мог­ло: Ма­ру­ся сиділа мовч­ки. Над­ворі по­ча­ло смер­ка­ти. Мар­та Ки­рилівна при­че­са­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла до Хрис­ти­ни Сте­панівни на кар­ти.

    Може, й ти, Ма­ру­сю, підеш зо мною до Хрис­ти­ни?- спи­та­ла ма­ти в Ма­русі.

    - Дайте мені спокій! Не гості те­пе­реч­ки мені в думці,- на­си­лу обізва­лась Ма­ру­ся.

    Марта Ки­рилівна вий­шла.

    Зіставшись са­ма в хаті, Ма­ру­ся знай­шла од­ну но­ву сук­ню для вінчан­ня, зав'яза­ла її в здо­ро­ву хуст­ку, ста­ла се­ред кімна­ти й за­ду­ма­лась.

    Надворі ве­чоріло. В гос­ти­ниці бу­ло ти­хо, як в до­мо­вині. Ма­ру­ся гля­ну­ла на ма­те­ри­ну постіль, зас­ла­ну зе­ле­ним ук­ри­ва­лом, і по­си­ла­ла до неї в думці ос­таннє про­щан­ня. І нес­подіва­но во­на зга­да­ла свій до­мок в Ки­ши­неві. Во­на ніби по­ба­чи­ла свою й ма­те­ри­ну опо­чи­вальню, не­ве­лич­ку гос­тин­ну, де сто­яло п'яніно, де сто­яли здо­рові лис­таті ви­сокі фіку­си, зга­да­ла ста­рий са­до­чок, пов­ний квіток. Їй чо­гось зда­лось, що во­на не в гос­ти­ниці, а в се­бе до­ма, що во­на ки­дає крадьком своє рідне гніздеч­ко і ки­дає навіки.

Пошук на сайті: