Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1849
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2028

    - Привезла оце вам де­сять ти­сяч кар­бо­ванців,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Бичковський витріщив з ди­ва очі й ди­вив­ся мовч­ки.

    - Чого це ви витріщи­ли на ме­не очі, на­че зро­ду ме­не не ба­чи­ли? Їй-бо­гу, при­вез­ла! Ви не ди­вуй­те! Я зна­ла, що ви учо­ра прог­ра­ли усі гроші,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Програв. Що прав­да, то не гріх. Нігде гріха таїти,- ска­зав Бич­ковський,- але, але… Це ваші жар­ти? Еге так?

    - А мені со­ро­ка на хвості при­нес­ла аж в Одес, що ви, вчо­ра прог­ра­ли усі гроші до ос­таннього ша­га. Ото я й приїха­ла, щоб вас оже­ни­ти й да­ти вам де­сять ти­сяч.

    - Мене оже­ни­ти?- аж крик­нув Бич­ковський.

    - Атож! А до­ки вам бай­ди­ки би­ти? Дай­те ли­шень за­раз чаю, бо я ще й досі чаю не пи­ла і не сніда­ла. А за чаєм я вам док­ладніше роз­ка­жу про все.

    Бичковський, тро­хи зас­па­ний, лед­ве по­вер­тав­ся ко­ло са­мо­ва­ра; він ще не про­чу­мав­ся га­разд після вчо­рашнього. В йо­го очі аж засніти­лись та ніби зас­наділи, як круж­ки на ка­дов­бах з ва­ре­вом снадіють од плісня­ви.

    - Ат! вже прав­да, що не­по­вер­тай­ло,- ска­за­ла ве­се­ло Хрис­ти­на. І во­на мит­тю ки­ну­лась до са­мо­ва­ра, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю і сіла край сто­ла.

    - Знаєте свою дав­ню лю­бов? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ще не за­бу­ли свою дав­ню Мар­ту Ки­рилівну Ка­ра­лаєву? Во­на оце хо­че ви­да­ти свою доч­ку заміж, а зять за­бе­ре ма­те­рині гроші. Пишіть до Мар­ти Ки­рилівни, сва­тай­те її та ще й за­раз, ко­ли хо­че­те, щоб не пішли мар­но де­сять ти­сяч, бо потім бу­де свись! Глядіть, щоб не жал­ку­ва­ли потім! А де­сять ти­сяч, бач­те, гроші! А гроші не по­ло­ва…

    - Ой по­ло­ва, су­ще по­ло­ва! бо в ме­не учо­ра усі до­чис­та вит­ру­си­лись з ки­шені і не­на­че за вітром пішли,- обізвав­ся Бич­ковський.- А не­по­га­не діло оце ви мені ра­ди­те… тре­ба б помірку­ва­ти за це…

    Бичковський за­ду­мав­ся.

    - Чого ви ду­маєте? Індик дов­го ду­мав та й здох… Тут тре­ба швидчій з ог­ню ха­па­ти, хоч би й ру­ки по­пек­ти, а не йти по­лап­ки!- крик­ну­ла Хрис­ти­на.-За­раз беріть лис­ток па­пе­ру та й пишіть до Ка­ра­лаєвої.

    - Гм… тро­хи чуд­но якось, якось ніяко­во.

    - Тим-то ви й тоді втра­ти­ли Мар­ту, що й тоді бу­ло якось ніяко­во та чуд­но. Бу­ло тоді вик­рас­ти її в батька че­рез вікно… Глядіть, бо й те­пер знай­дуться такі, що вкра­дуть Мар­ту. Знаєте, як співа­ють в пісні: «А в на­шо­го дядька гар­ная дя­ди­на - бог йо­му дав,- та не кла­ди її край віко­неч­ка, щоб хто не вкрав».

    - Гм… так якось нес­подіва­но… А я її не­дав­но ба­чив: ще й те­пер свіжа, як півонія,- обізвав­ся Бич­ковський.- Та, ска­за­ти прав­ду, во­на ще не так дав­но і лист пи­са­ла до ме­не…

    - Писала? Оце не­дав­но? З Ве­ли­ко­го Фон­та­на? Бач­те! Пиш­на, як у са­ду виш­ня без чер­во­то­чи­ни, ще й лис­ти до вас пи­ше са­ма! А ви ж до неї од­пи­са­ли?

    - Ні, ще й досі не по­си­лав од­пис­ки. Во­на про­сить, щоб я приїхав до неї будлі-ко­ли на Ве­ли­кий Фон­тан на кар­ти. А я оце зад­ляв­ся з од­пис­кою і з візи­том…

    - Ей ви, ва­ри­во­да! Доб­ре ви­ва­ри­ли Марті Ки­рилівні во­ду! Беріть же за­раз лис­ток па­пе­ру та од­пи­суй­те, що приїду, мов, оце до вас за­раз.

    Бичковський виніс лис­ток па­пе­ру.

    - Чи на та­ко­му ж па­пері пи­шуть до мо­ло­дої! - крик­ну­ла Хрис­ти­на і ви­дер­ла в йо­го з рук білий папір, пош­ма­ту­ва­ла йо­го й ки­ну­ла до­до­лу.

    - Ось на яко­му тре­ба пи­са­ти!- ска­за­ла во­на, і одщіпну­ла свій порт­фель та й вий­ня­ла звідтіля лис­то­чок до­ро­го­го па­пе­ру.

    - Ось ба­чи­те! На­мальовані го­луб­ки, що цілу­ються, а ось і гніздеч­ко в квітках. Осьдеч­ки пишіть!- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Та й нас­тир­ливі ж ви, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! Все нас­ти­раєтесь… Та що ж йо­го й пи­са­ти не по­ду­мав­ши! - обізвав­ся Бич­ковський.

    - Пишіть про дав­ню лю­бов. На­га­дай­те, як ко­лись… знаєте?

    - Мабуть, по­ча­ти з то­го… як в алеї з во­лоських горіхів ко­лись… це бу­де до ла­ду,- ска­зав Бич­ковський.

    - Починайте з алеї… а потім… що?

    - Потім… тоді, пам'ятаю, са­ме цвіли акації,- ска­зав Бич­ковський, гри­зу­чи пе­ро.

    - Ну йо­го ік не­чис­то­му, ті акації! Пишіть діло! Прос­то й ко­рот­ко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люб­лю, і зітхаю, і зди­хаю щод­ня, що­ночі при зо­рях, і швид­ко здох­ну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не за­бу­ли і досі і що ви жи­ве­те в са­мо­тині і во­на швид­ко зос­та­неться са­ма… і просіть… не її гро­шей, бо­ро­ни бо­же, а ру­ки.

    - Непогане діло оце ви­га­да­ли ви… Я про це діло та­ки ду­мав.

    Бичковський на­пи­сав. Хрис­ти­на про­чи­та­ла, згор­ну­ла лис­ток і вкла­ла в кон­верт.

    - От я й бу­ду вам за сва­ху! За­раз і од­ве­зу лист на Ве­ли­кий Фон­тан, а во­на вам на­пи­ше, але що на­пи­ше, то­го не вга­даю,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Може, не схо­че за ме­не заміж,- обізвав­ся смут­но Бич­ковський.- А шко­да бу­де. Старість не за го­ра­ми. Са­мо­му ос­то­гид­ло вже бур­ла­ку­ва­ти й ти­ня­тись по світу. Ще десь за­ги­ну під лісою ні за ца­по­ву ду­шу.

    - Може, во­на й не схо­че. Тоді ви зос­та­не­тесь з гар­бу­зом, і я при­ве­зу вам то­го одесько­го гар­бу­за. А по­ки що - бу­вай­те здо­рові та просіть ме­не в світил­ки або в сваш­ки. Але й ви гар­ний ка­ва­лер: сва­тає удо­ву… а хіба ж я не удо­ва? Са­ма до вас приб­лу­ди­лась, а він пи­ше лист до дру­гої. Що це? Мені гар­буз?

    Бичковський за­ре­го­тав­ся. Рівні білі зу­би йо­го блис­ну­ли з-під чер­во­них ви­раз­них уст. Чорні ву­си за­гой­да­лись.

    - Ой ви, ви! Про­ща­вай­те! Та просіть на весілля! Чуєте? - крик­ну­ла Хрис­ти­на з по­ро­га.

    - Та це все, ма­буть, ваші жар­ти! Це ви якусь штуч­ку хо­че­те зо мною вструг­ну­ти? Еге? - пи­тав з не­довірністю Бич­ковський.

    Добру штуч­ку! - крик­ну­ла Хрис­ти­на з-за две­рей. «Ну та й гур­ка­ло ж, оця Хрис­ти­на! На­нес­ла гур­ко­ту та сту­ко­ту пов­ну ха­ту і щез­ла, не­на­че шквал на морі.- ду­мав Бич­ковський, сівши на ка­напі.- А во­на не­по­га­не діло мені ра­дить: гро­шей чорт­ма, в ки­шені ані ша­га. Де­сять ти­сяч - це не жар­ти! над­хо­дить старість. Тре­ба ж жи­ти, тре­ба чимсь жи­ви­тись… Тре­ба сва­та­ти Мар­ту: ще цвіте… ну, не як ро­жа, а як розкішна півонія… і без жад­ної чер­во­то­чи­ни…»

    Бичковського кімна­та не­на­че вмер­ла після го­лос­но­го ще­бе­тан­ня Хрис­ти­ни.

    Другого дня Хрис­ти­на од­нес­ла до Ка­ра­лаєвої лист Бич­ковсько­го. Ка­ра­лаєва про­чи­та­ла і по­чер­воніла. Во­на і справді ста­ла схо­жа на ту кост­ру­ба­ту півонію, що з неї вже пот­ро­ху об­си­па­ються збляклі лис­точ­ки. До­чи­тав­ши лис­ток, во­на по­дя­ку­ва­ла Хрис­тині і, за­пи­шав­ши гу­би, ска­за­ла, що за­раз на­пи­ше Бич­ковсько­му од­повідь!

    Христина побігла в Одес, знай­шла квар­ти­ру Ло­мицько­го, вбігла до йо­го рап­том, так са­мо як і до Бич­ковсько­го, і за­раз ви­ря­ди­ла йо­го до Ка­ра­лаєвої. Ка­ра­лаєва ве­се­ла-ве­се­ла, як мо­ло­да дівчи­на, привіта­лась до йо­го лас­ка­во, взя­ла за ру­ку Ма­ру­сю і, поцілу­вав­ши її, ска­за­ла:

    - Ходім, діти, по­гу­ляємо над мо­рем. Там, на то­му місці, де ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, роз­би­ли свій го­дин­ник, я маю вам щось ціка­ве ска­за­ти.

    Марта Ки­рилівна вхо­пи­ла сво­го зон­ти­ка і вий­шла. За нею слідком вий­шла Ма­ру­ся та Ло­мицький.Він приж­му­рив до Ма­русі очі і осміхнув­ся. Ма­ру­ся все втя­ми­ла й по­чер­воніла.

    Марта Ки­рилівна йшла швид­ко, тро­хи не бігла бігцем. За нею поспіша­ли­ся Ло­мицький та Ма­ру­ся, бліда, з за­па­ли­ми що­ка­ми, на­че за­му­че­на. Зда­ва­лось, ніби Мар­та Ки­рилівна ве­де доч­ку до жертівни­ка, як Ав­ра­ам ко­лись вів сво­го си­на Іса­ака, щоб при­нес­ти її на жерт­воп­ри­но­си­ни, тільки не бо­гові, а своєму егоїзмові.

    Прийшовши над кру­чу, до ка­ме­ня, Мар­та Ки­рилівна ста­ла і якось роб­ле­но й штуч­но про­мо­ви­ла до Ло­мицько­го:

    - Теперечки я пой­ня­ла віри, що дійсно є на світі щи­ра лю­бов! На цьому місці, де ви до­ка­за­ли свою лю­бов та­ки­ми до­во­да­ми, я віддаю вам ру­ку своєї ко­ха­ної єди­ної ди­ти­ни-єди­ниці.

    Марта Ки­рилівна взя­ла Ма­ру­си­ну ру­ку і по­да­ла її Ло­мицько­му; потім, поцілу­вав­ши Ма­ру­сю в вид, а Ло­мицько­го в чо­ло, во­на про­мо­ви­ла:

    - Не ду­май­те, Ан­то­не Дем'яно­ви­чу, що я зовсім не ма­ла дум­ки ви­да­ти за вас Ма­ру­сю. Не по­ду­май­те собі, що я ве­ре­ду­ва­ла, мо­ро­чи­ла вас обох. Бо­ро­ни бо­же! Я лю­ди­на не ли­ха, я не егоїстка. Я ма­ти для своє! доч­ки, але я пе­редніше за все лібе­рал­ка, сього­час­на лю­ди­на. В ме­не пе­редніше за все кри­ти­ка лю­дей, кри­ти­ка… як бо ти, Ма­ру­сю, лю­биш про­мов­ля­ти?

    - Критика прин­ципів,- ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся.

Пошук на сайті: