Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1849
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2028
    Він усе пог­ля­дав на двері. Сподівавсь, що от двері од­чи­няться і вий­де Ма­ру­си­на ма­ти. А двері не од­чи­ня­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо, але Ло­мицький ду­хом чув, що там хтось при­таївся, хтось ди­ше, навіть ти­хе­сенько позіхає, за­ту­лив­ши до­ло­нею ро­та.

    Маруся вий­шла в кімна­ту за­си­па­ти чай. Во­на знов вер­ну­лась в гос­тин­ну і при­чи­ни­ла за со­бою двері. За две­ри­ма хтось ти­хе­сенько ча­ла­пав по хаті. А Ма­ру­си­на ма­ти не ви­хо­ди­ла.

    Маруся знов вий­шла і ви­нес­ла два ста­ка­ни чаю і пос­та­ви­ла на столі один ста­кан для се­бе, дру­гий пе­ред Ло­мицьким. Ло­мицький ждав, що ста­ра от-от вий­де в гос­тин­ну з ста­ка­ном чаю. А во­на не ви­хо­ди­ла. Вже й чай ви­пи­ли. По­ба­ла­кав­ши вдвох з Ма­ру­сею, Ло­мицький по­чав за­ду­му­ва­тись. Роз­мо­ва рва­ла­ся. А ста­ра, знать, веш­та­лась, ча­ла­па­ла по кімнаті ти­хенько, крадько­ма і все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

    «Може, моя свя­ти­телька і прав­ду ка­за­ла… По­га­но…» - по­ду­мав Ло­мицький.

    - Ви лю­би­те му­зи­ку та співи? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

    - Любив ко­лись… ду­же та й те­пер люб­лю…- обізвавсь Ло­мицький.

    - Я тро­хи граю і вмію навіть сяк-так співа­ти. Ви лю­би­те ук­раїнські пісні? Я їх ба­га­тенько вмію співа­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Люблю. Ко­ли ва­ша лас­ка, то заспівай­те,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Ви самі ук­раїнець і, здається, хер­сонський, зем­ляк моєї ма­ми?- спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - Еге,- ска­зав Ло­мицький.

    - Ви, пев­но, ціка­ви­тесь ук­раїнською літе­ра­ту­рою. В круж­ку моїх то­ва­ри­шок де­які заціка­ви­лись ук­раїнськи­ми книж­ка­ми. І я чи­таю їх, бо й я ук­раїнка, тільки міська. А ви лю­би­те ук­раїнські книж­ки? - го­во­ри­ла Ма­ру­ся, аби будлі-чим заціка­ви­ти в роз­мові Ло­мицько­го.

    - Атож!- обізвав­ся Ло­мицький.

    Ломицький мав ук­раїнські книж­ки, але при лю­дях ніко­ли не го­во­рив про свої національні ук­раїнські сим­патії. Він навіть не клав тих кни­жок в своїм житлі на вид­ноті на столі або на ета­жерці, а хо­вав їх в ка­мо­ду. Як тільки за­бо­ро­на з Пе­тер­бур­га бу­ла ка­ра­ла ук­раїнську літе­ра­ту­ру, Ло­мицький тоді навіть не ку­пу­вав їх, а ті, що мав в се­бе, хо­вав ще глиб­ше в ка­мо­ду.

    Маруся од­чи­ни­ла п'яніно, сіла і проспіва­ла чис­тим альто­вим го­ло­сом кілька ук­раїнських пісень. Ло­мицький тро­хи роз­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Очі йо­го ста­ли жвавіші, ясніші. Він встав і пе­ресів на стілець, що сто­яв ко­ло п'яніно. Ма­ру­ся роз­чер­вонілась. Во­на тро­хи со­ро­ми­лась співа­ти. Віка впа­ли на очі; довгі чорні вії ляг­ли обідка­ми на рум'яні що­ки. В Ло­мицько­го сер­це за­во­ру­ши­лось,- сим­патія про­ки­ну­лась; він ле­генько зітхнув.

    Маруся вста­ла і знов сіла на ка­напі. Ло­мицький пог­ля­дав на двері в кімна­ту. Двері не од­чи­ня­лись. За две­ри­ма бу­ло ти­хо, не­на­че в мо­гилі. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся про­ве­ла йо­го в при­хо­жу і навіть вий­шла слідком за ним у двір.

    - Моя ма­ма не зовсім здо­ро­ва сьогодні… В неї ще зран­ку бо­лить го­ло­ва… При­ходьте ж до нас частіше! - зап­ро­си­ла Ма­ру­ся Ло­мицько­го і сміли­во по­да­ла йо­му ру­ку.Ще й пот­ряс­ла йо­го за ру­ку.

    - Спасибі вам… зай­ду, до­ко­неш­не зай­ду до вас,- обізвав­ся Ло­мицький, од­чи­ня­ючи хвіртку.

    - Та не гай­тесь! За­ходьте частіше! - гук­ну­ла до йо­го Ма­ру­ся з по­ро­га.

    «Гарний хло­пець і мені по­до­бається: ти­хий, спокійний, доб­рий, трош­ки блідий, але ли­це не­на­че ви­то­че­не з мар­мо­ру, сли­ве кла­сич­не…- ду­ма­ла Ма­ру­ся, вер­та­ючись в світли­цю.- Шко­да, що ма­ма йо­го не ба­чи­ла! Ціка­во бу­ло б зна­ти, чи спо­до­бається він мамі? А мамі та­ки труд­но підійти під смак: во­на чо­гось все не хва­лить па­ничів, чо­ловіків, а най­більше па­ничів. Чо­мусь во­ни їй не­на­че спро­ти­ви­лись… чо­гось во­ни їй не до впо­до­би…»

    

II

    

    Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну і сіла ши­ти, але ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. Нит­ка в ру­ках плу­та­лась, за­тя­га­лась в уз­ли. Ма­ру­сині дум­ки літа­ли десь інде… не­на­че слідком пішли за мо­ло­дим хлоп­цем.

    Вона згор­ну­ла по­лот­но і вий­шла в сто­ло­ву. Ма­ти сиділа на стільці край сто­ла і пи­ла чай з су­хар­ця­ми.

    Марусина ма­ти, Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва, бу­ла се­редніх літ, ви­со­ка, з рівним тон­ким ста­ном. Дов­гоб­ра­зе і тро­хи узьке ли­це бу­ло свіже, усе рум'яне, не­на­че на­ли­те кров'ю. Навіть ру­ки і довгі су­хор­ляві пальці бу­ли чер­во­ну­ваті. Не­ве­личкі гострі карі очі бли­ща­ли гост­рим блис­ком. В їх світив­ся і ро­зум, і сміливість, і ча­са­ми про­ми­на­лись іскри хит­рощів і досвідно­го ко­кетст­ва. На го­лові в неї по­де­ку­ди біліли ніби срібні нит­ки, і во­на завсігди ду­же на­ма­щу­ва­ла над чо­лом ко­си по­ма­дою, щоб за­таїти ті перші прик­ме­ти до­ход­жа­лих літ.

    Маруся сіла про­ти ма­тері за сто­лом і на­ли­ла собі ста­кан чаю, їй вже не хотілось чаю, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­ла­ка­ти за Ло­мицько­го з ким-не­будь, і більше од усього з матір'ю.

    Мати од­на­че пи­ла чай, гриз­ла су­харці і мов­ча­ла. Су­харці хру­ща­ли: білі дрібні густі зу­би швид­ко і про­вор­но пра­цю­ва­ли. Во­на пи­ла чай і не ди­ви­лась на доч­ку.

    - Оце нес­подіва­ний гість за­га­яв мені тро­хи ча­су. Ду­ма­ла, сьогодні скінчу ро­бо­ту, та й не скінчи­ла…- по­ча­ла Ма­ру­ся.

    Марта Ки­рилівна мов­ча­ла і якось нер­во­во ха­па­ла су­харці з ко­ши­ка та ніби ха­па­лась їх клас­ти в свої дрібні ми­шачі зуб­ки. Ще швид­ше за­хо­ди­лись зу­би ко­ло су­харів, не­на­че во­на по­хап­цем до­пи­ва­ла чай, буцім ха­па­лась ку­дись іти.

    Замовкла й Ма­ру­ся і пи­ла чай мовч­ки, пог­ля­да­ючи на матір. Во­на й собі взя­ла су­хар з ко­ши­ка і по­ча­ла по­ма­леньку йо­го навіщось їсти, за­пи­ва­ючи чаєм, бо їй зовсім не хотілось їсти. Во­на ско­са зир­ка­ла очи­ма на матір. Ма­ти ди­ви­лась в ку­ток, на об­ра­зи, і її гострі очі якось нес­покійно кру­ти­лись.

    - Я сьогодні йшла до бан­ку і встрілась з де­яки­ми своїми то­ва­риш­ка­ми. Нас дог­нав Ло­мицький та й провів до са­мо­го бан­ку…- знов по­ча­ла Ма­ру­ся і підве­ла на матір свої по­дов­жасті, ясні й щирі, як у ди­ти­ни, карі очі. Ма­ти нер­во­во вхо­пи­ла су­ха­рець з ко­ши­ка і тро­хи вже не за­пи­ха­лась ним. Су­ха­рець заск­рипів в зу­бах, не­на­че десь під підло­гою хру­ща­ла зуб­ка­ми ми­ша. Очі в Мар­ти Ки­рилівни ста­ли ще гостріші, ще нес­покійніші.

    Марта Ки­рилівна все-та­ки не об­зи­ва­лась і сло­вом.

    «Чи ма­ма ду­же го­лод­на, чи, ли­бонь, ха­пається ку­дись йти в гості… Чо­гось не го­во­ре та й не го­во­ре»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

    Допивши ста­кан чаю і пот­ро­щив­ши усі су­харці, Мар­та Ки­рилівна вста­ла і про­мо­ви­ла:

    - Поїдь ли­шень за­раз на ба­зар та ку­пи са­ха­ру, чаю, ри­жу, ман­них крупів, гвоз­дич­но­го пер­цю, лав­ро­во­го лис­ту, бо це все в нас по­ви­хо­ди­ло. Чо­гось оце мені їсти за­ма­ну­лось… Щось би я їла, та й са­ма га­разд не знаю що… За­ба­жа­лось мені тов­че­ників з го­рош­ком. Візьми там, будь лас­ка, в крам­ни­цях тро­хи м'яса на кот­ле­ти та не за­будься вхо­пи­ти з фунт зе­ле­но­го го­рош­ку.

    «Не про те ма­ма го­во­рить, про що мені тре­ба…» - по­ду­ма­ла Ма­ру­ся. Про­заїчна ма­те­ри­на роз­мо­ва зовсім не пот­рап­ля­ла в по­етич­ний тон, який лу­нав в душі мо­ло­дої дівчи­ни.

    - На тобі кар­бо­ван­ця. Мої гроші усі вий­шли; реш­ту док­ла­ди своїми, ко­ли маєш,- ска­за­ла ма­ти і по­да­ла дочці кар­бо­ван­ця.

    Марта Ки­рилівна ма­ла своїх де­сять ти­сяч кар­бо­ванців, котрі дав на при­да­не їй батько, хер­сонський дідич. Во­на по­зи­чи­ла їх за чи­малі про­цен­ти од­но­му при­яте­леві - діди­чеві мол­да­ва­ни­нові, а са­ма більше жи­ла на доч­чині гроші, за­роб­лені на службі.

    Маруся побігла на місто і не­за­ба­ром вер­ну­лась з провізією. Внес­ла во­на ті за­куп­ки в не­ве­лич­ку комірчин­ку, де­що поск­ла­да­ла на по­ли­цях, де­що по­ви­си­па­ла в слоїки, по­зав'язу­ва­ла, потім пос­ти­ра­ла по­рох з по­лиць, пос­та­ви­ла слоїки на по­ли­цях і, впо­рав­шись, вий­шла до ма­тері в гос­тин­ну.

    - Скажи, будь лас­ка, доч­ко, ку­хо­варці, щоб за­раз сікла м'ясо на тов­че­ни­ки та за­хо­ди­лась ва­ри­ти го­ро­шок. Щось мені оце ду­же схотілось їсти, та ще й до­кон­че тов­че­ників… Та піди са­ма в пе­кар­ню та дог­ля­дай са­ма. Ку­хо­вар­ка, ма­буть, за­ко­ха­лась, бо все пе­ре­со­лює стра­ву, то пе­репікає, то пе­рес­ма­жує.

    Маруся наділа білий хвар­ту­шок і пішла в пе­кар­ню. Во­на ди­ви­лась за всім в домі, са­ма про­ва­ди­ла хатнє гос­по­дарст­во, ще й на служ­бу хо­ди­ла. Ма­ти не лю­би­ла ро­бо­ти і більше лю­би­ла бай­ди­ку­ва­ти та по­си­деньки справ­ля­ти,- все папіро­си ку­ри­ла або швен­дя­ла по гос­тях.

    Маруся пішла в пе­кар­ню, а Мар­та Ки­рилівна од­чи­ни­ла заск­ляні двері і вий­шла в са­до­чок.

Пошук на сайті: