Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 5)

    Дочка тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла.

    «Чи не має ма­ма для ме­не на приміті ко­гось вже іншо­го, надісь вже підтоп­та­но­го: ба­га­ти­ря або ви­со­ко­го уряд­ни­ка»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся й за­мовк­ла, бо приміти­ла розд­раж­не­ний тон в роз­мові ма­тері.

    - От ком­панію твоїх мо­ло­дих то­ва­ри­шок я люб­лю. Ці мені приємні! Зійдуться до те­бе, лю­бенько й по щи­рості ба­ла­ка­ють, чи­та­ють су­часні книж­ки, го­во­рять про су­часні ідеї. Це мені до мислі, бо я са­ма лю­ди­на з свіжою тя­мою в го­лові, з мо­ло­ди­ми свіжи­ми дум­ка­ми. А ті мо­лоді па­ничі… Ет! Бо­дай не ка­за­ти.

    Марта Ки­рилівна тільки ру­кою мах­ну­ла і вста­ла.

    - До ве­чо­ра ще да­ле­ко, ти б луч­че про­чи­та­ла мені тро­хи Спен­се­ра. Чо­гось я ніби ліпше ро­зумію, як ти мені чи­таєш,- ска­за­ла ма­ти і вий­шла в гос­тин­ну.

    Маруся вий­шла й собі слідком за матір'ю, сіла на ка­напі і по­ча­ла чи­та­ти, а ча­сом і ви­тов­ма­чу­ва­ти де­які нез­ро­зумілі для ма­тері місця. Але ма­ти зовсім не слу­ха­ла: во­на ди­ви­лась на сте­лю і позіха­ла, злег­ка при­дер­жу­ючи гу­би, щоб доч­ка не прикміти­ла. Спен­сер був для ста­рої но­вою мо­дою.

    

IIІ

    

    Ломицький вбрав­ся і був на­по­го­тові йти на чай до Ма­русі.

    «Мабуть, не бре­ше Хрис­ти­на,- щось є! Мо­же, й справді Ма­ру­си­на ма­ти - чуд­на чи тро­хи при­цу­цу­ва­та. Двічі був я в Ма­русі, двічі ба­чив слід її ма­тері в гос­тинній, а ста­ра не­на­че все втікає од ме­не. А забіжу я до Хрис­ти­ни та по­го­во­рю!»

    Ломицькнй увійшов в гос­тин­ну Бо­ро­давкіна. В гос­тинній ніко­го не бу­ло. З од­чи­не­них две­рей з кімна­ти обізва­лась Хрис­ти­на.

    - То ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу?- гук­ну­ла Хрис­ти­на в своєї кімна­ти.

    - Я! - обізвав­ся Ло­мицький.

    - Правда, маєте до ме­не діло? А я й знаю яке! Йдіть сю­ди в мою кімна­ту, бо бу­де­мо го­во­ри­ти сек­ре­ти-по­тай од усіх,- гук­ну­ла Хрис­ти­на.

    Ломицький увійшов в Хрис­ти­ни­ну кімна­ту. В Хрис­ти­ниній кімнаті не­на­че жив який­сь не­тя­га-бур­ла­ка в спідниці. Усе бу­ло роз­ки­да­не, усе ле­жа­ло не на своєму місці. На столі ва­ля­лись книж­ки, гол­ки, за­по­лоч; на ліжку ва­ля­лась сук­ня, ок­са­ми­то­ве пальто, усе в пу­ху та в пір'ї; ви­ши­вані пре­гарні руш­ни­ки висіли на ліжку, ва­ля­лись на по­душ­ках; кру­гом Хрис­ти­ни на ки­лимі ва­ля­лись обрізки по­лот­на, якісь шма­точ­ки, клап­ти­ки ма­терії, вис­ми­кані нит­ки з кан­ви. Хрис­ти­на ніби сиділа в яко­мусь кублі, на­че не­че­пур­на квоч­ка в гнізді в оби­чай­ці.

    - Сідайте на роз­ка­зуй­те! Як же вас привіта­ла ста­ра Ка­ра­лаєва?- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Хто йо­го знає й як?

    - Чи не розібра­ли й досі, чи що? Це мож­на бу­ло зра­зу ба­чи­ти. Ой ви! Ква­ша ви, джу­ми­га, а не па­нич! До­да­ла б ще щось, та… піч у хаті слу­хає…

    - Та я її й досі не ба­чив,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Не ви­хо­дить?- крик­ну­ла Хрис­ти­на.

    - Не вий­шла, і я її й досі не ба­чив в її гос­поді.- ска­зав Ло­мицький.

    - Погано. Мо­ло­ду ви дійсно впійма­ли, а ста­ру труд­но впійма­ти. Впіймай­те й цю ре­пу - і бу­де­те ко­зак! до­кажіть сла­ви!- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    І Ло­мицький роз­ка­зав Хрис­тині про свої візи­ти і про свої здо­га­ди, що ста­ра Ка­ра­лаєва прос­то-та­ки втікає з гос­тин­ної, од­ни­кує од йо­го, як він за­хо­дить до Ма­русі, а не до неї.

    - Ця ба­ба з ган­жою, як-от бу­ва­ють з ган­жою коні або ко­ро­ви… Я ж вам ка­за­ла! В неї все при­лич­ко­ва­не, і во­на са­ма лич­ко­ва­на.

    - Еге, ви йде­те попід вікна­ми до­му, як за­хо­ди­те до Ма­русі?- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Авжеж попід вікна­ми, бо так ви­па­дає,- ска­зав Ло­мицький.

    - То-то й ба! А як іще раз йти­ми­те, то не йдіть попід вікна­ми, та зак­радьтесь ти­хенько в хвіртку, щоб і со­ба­ка не гавк­ну­ла, та в при­хо­жу, та шусть в гос­тин­ну! Тоді, мо­же, і впіймаєте ста­ру пта­ху в гніздищі та, мо­же, якось і поєднаєтесь з нею. Во­на лю­бить сидіти в гос­тинній край вікна в кріслі та ло­ви­ти очи­ма ґави у небі,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Може, й ва­ша прав­да,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Не «мо­же, прав­да», а зовсім-та­ки щи­ра прав­да!- гук­ну­ла Хрис­ти­на.- Хит­рий ви, з біса, та не зовсім: не­зу­гарні ви, як я ба­чу, ло­ви­ти ди­чи­ну. Пам'ятай­те, що на­шо­го бра­та не­лег­ко ло­ви­ти: го­туй­те добрі сильця та за­па­деньки, от що! Ста­ра Ка­ра­лаєва хит­ра й досвідна пта­ха з по­лив'яним но­сом.

    - Вже й ви на­го­во­ри­те!- обізвав­ся Ло­мицький.

    - А що? об­ра­зив­ся, що йо­го прий­дішня те­ща - пта­ха з по­лив'яним но­сом? По­жи­ве­те - по­ба­чи­те і зга­даєте Хрис­ти­ну Сте­панівну.

    - Дай бо­же, щоб не прий­шлось зга­ду­ва­ти!

    - От ту­ди к дідьку! Це доб­ра дя­ка! Не­хай, мов, Хрис­ти­на Сте­панівна вбре­шеться! Це бу­де кра­ще. Ой ви! Вчені ви, та не дрю­ко­вані!

    І Хрис­ти­на без це­ре­монії мах­ну­ла на Ло­мицько­го ви­ши­ва­ним руш­ни­ком, за­че­пи­ла йо­го по го­лові, роз­куд­ла­ла во­лос­ся і об­си­па­ла йо­го го­ло­ву й плечі по­ви­тя­га­ни­ми з взірця нит­ка­ми кан­ви.

    - Та й пус­туєте ж ви! Зовсім обліпи­ли ме­не нит­ка­ми!

    - От те­пер ви гарні! Так і йдіть з візи­том до Ка­ра­лаєвої! Але нев­же ви оце хо­ди­ли до Мар­ти Ки­рилівни в оцьому ку­ценько­му піджа­ку?- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Атож! А хіба що?- спи­тав Ло­мицький.- Мо­ло­да Ка­ра­лаєва ска­за­ла мені, щоб я за­хо­див до неї зап­рос­то на чай вве­чері.

    - То мо­ло­да, а то ста­ра! Не за­бу­вай­те і про ста­ру. І пер­ший візит ро­би­ли ви в цьому ку­цо­му уб­ранні?-спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Ні, пер­ший візит я ро­бив в чор­но­му сіртуці.

    - Гм… Пам'ятай­те-бо та­ки, що в Ка­ра­лаєвій в нутрі си­дить дві бабі: од­на лібе­рально-мод­на, а дру­га ста­ро­мод­на кон­сер­ва­тор­ка. Ви в ку­цо­му піджаці зро­би­ли візит Ка­ра­лаєвій но­во­модній, а те­пер робіть візит Ка­ра­лаєвій ста­ро­модній в фра­ку, в білім галс­туці і до­кон­че вранці. Цей візит бу­де для вас без­печніший. Мо­же, тоді во­на й спо­до­бить вас, що вий­де до вас.

    - Може, й справді так… А в якім же тоні про­ва­ди­ти роз­мо­ву з нею? чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му?- спи­тав Ло­мицький.

    - Для цього май­те вже свій хист. Ста­ру Ка­ра­лаєву сам чорт тов­ка­чем в ступі не влу­чить,- ска­за­ла Хрис­ти­на, і за­ре­го­та­лась.

    - Гм… Але й ви вже аж геть то по-сільській го­во­ри­те!- ска­зав Ло­мицький і за­ду­мав­ся.

    - Дуже щи­ро? В ме­не що на умі, те й на язиці. А ви в неділю при­беріться гар­ненько, при­че­пуріться і втніть візит не сте­по­вий, не чу­мацький, а євро­пей­ський, су­час­ний. Та ми­най­те вікна! Та ти­хенько зак­радьтесь, та крадько­ма навш­пи­няч­ки до тієї пта­хи шусть у гос­тин­ну,- то й не спо­ло­хаєте! Ота­кеч­ки зробіть! Чуєте?

    - Спасибі вам за ра­ду,- ска­зав Ло­мицький і по­чав про­ща­тись.

    - Потривайте ж, я обс­ку­бу з вас оте біле пір'я, що в вас на го­лові та на пле­чах,- ска­за­ла Хрис­ти­на і по­ча­ла об­би­ра­ти нит­ки кан­ви з йо­го го­ло­ви та пле­чей.

    Ломицький пос­лу­хав Хрис­ти­но­вої ра­ди, вер­нувсь в свою квар­ти­ру, зос­та­вив­ши свій візит до неділі.

    Діждавши неділі, Ло­мицький уб­рав­ся в фрак, надів білий галс­тук, ви­со­кий циліндр, ясні ру­ка­вич­ки і пе­ред обідом побіг з па­рад­ним візи­том до Ка­ра­лаєвої. Він зу­мис­не обійшов кру­гом квар­та­лу і підійшов до до­му Ка­ра­лаєвої, ми­на­ючи вікна. Увійшов­ши ти­хенько в при­хо­жу, він ски­нув ти­хе­сенько пальто і рап­то­во шуг­нув в гос­тин­ну.

    Марта Ки­рилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши нес­подіва­но в гос­тинній Ло­мицько­го, па­рад­но приб­ра­но­го, во­на підве­лась з місця. Але тіка­ти з гос­тин­ної бу­ло ніку­ди, бо Ло­мицький тро­хи не зас­ту­пив їй стеж­ки до две­рей. Він по­ре­ко­мен­ду­вав­ся Марті Ки­рилівні. Гост­ри­ми очи­ма во­на об­ве­ла йо­го од чобіт до го­ло­ви і з по­важ­ною, тро­хи гор­дою міною по­ка­за­ла йо­му на крісло. Він сів. Мар­та Ки­рилівна, оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою не­охо­тою, і собі по­ма­леньку вгнізди­лась в кріслі. Ло­мицький обвів її до­пит­ли­ви­ми, ціка­ви­ми очи­ма. Він не­на­че до­пи­ту­вавсь по її очах, по її уб­ранні, щоб зна­ти, з ким до­ве­деться ма­ти роз­мо­ву.

    Марта Ки­рилівна бу­ла уб­ра­на в яс­но-сіру сук­ню з гус­ти­ми чер­во­ни­ми кра­пелька­ми. Зда­ва­лось, не­на­че її усю хто пок­ро­пив чер­во­ним ог­няс­тим до­щем. На гру­дях лиснів яс­но-пун­со­вий ок­са­ми­то­вий бант і не­на­че жеврів, ніби куп­ка жа­ру. Рум'яне, свіже, не­на­че на­ли­те кров'ю, ли­це аж пашіло, як у спе­ку. Гострі очі бли­ща­ли іскор­ка­ми. Чимсь га­ря­чим, пал­ким віяло од усеї її рівної пос­таті. Зда­ва­лось, ніби во­на уся от-от зай­меться і спа­лах­не ог­нем. По всьому бу­ло вид­но, що в Ка­ра­лаєвій за­таїлась вда­ча пал­ка, упер­та й гост­ра. В очах світив­ся ро­зум, але не без до­дат­ку хит­рощів.

    - Я вже мав честь бу­ти в ва­шо­му домі, та не мав і досі щас­тя поз­най­оми­тись з ва­ми,- по­чав Ло­мицький.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1893
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2058

Пошук на сайті: