Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1840
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2023
    - Моя доч­ка ка­за­ла мені про вас… Я бу­ла тоді тро­хи сла­ба… В ме­не, бач­те, мігрень в го­лові. Як оце прий­де вес­на, то в ме­не час­то аж су­до­мить в го­лові,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Вас прий­ма­ла моя доч­ка, а це все од­но, що й я са­ма. В нас в домі, знаєте, не­ма стар­шо­го й мен­шо­го; ми з доч­кою рівня, при­най­мні я маю та­кий пог­ляд на обопільні сто­сун­ки між батька­ми й дітьми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна з по­важ­ною міною.

    - Ваш пог­ляд на це діло зовсім су­час­ний, гу­ман­ний,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - В ме­не не­ма то­го, як бу­ває в інших сім'ях, щоб діти по де­сять разів на день цмо­ка­ли батька й матір в ру­ку, на їх «ви­ка­ли». Не­хай доч­ка на матір «ти­кає»: це про­ва­дить до сво­бо­ди, не за­дав­лює, не пригнічує осо­бості лю­ди­ни,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Такий пог­ляд на ви­хо­ван­ня дітей ро­бить вам честь,- ска­зав Ло­мицький.

    - Вибачайте… я за­бу­ла свою ро­бо­ту на вікні,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

    Вона вста­ла, про­вор­ненькою хо­дою пішла до вікна, взя­ла з одвірка по­ло­ви­ну вип­ле­те­ної пан­чо­хи з дро­та­ми, знов по­ма­леньку вгнізди­лась в крісло, щоб не пом'яшку­ри­ти сукні, і по­ча­ла плес­ти пан­чо­ху, вис­та­вив­ши впе­ред ру­ки і тро­хи підняв­ши їх вго­ру. Во­на не­на­че по­ка­зу­ва­ла мо­ло­до­му хлоп­цеві: на, мов, ди­вись, яка я лібе­ральна: до служ­би бо­жої в неділю вранці пан­чо­ху пле­ту! Ту пан­чо­ху во­на по­ча­ла плес­ти ще на пер­ший день різдва і до ве­ли­код­ня на­си­лу вип­ле­ла по­ло­ви­ну. Пле­ла во­на в свя­та та в неділі, ще й до служ­би, при гос­тях, щоб по­ка­за­ти, що во­на ду­же лібе­ральна лю­ди­на і не вва­жає на праз­ни­ки та на людські за­бо­бо­ни.

    Це, мо­же, вас со­ро­мить, що я роб­лю ро­бо­ту в неділю?- спи­та­ла во­на в Ло­мицько­го.- Мо­же, ви бо­гомільні?

    - Ні, ні криш­ки. Цей пог­ляд за­ле­житься од ва­шо­го су­час­но­го нап­рям­ку, та й годі!- ска­зав Ло­мицький, але на дру­ге пи­тан­ня не од­повів і сло­ва.

    - Ваш на­чальник, здається, ду­же бо­гомільний?-ска­за­ла Ка­ра­лаєва?

    «Мій на­чальник чи й справді бо­гомільний, чи тільки вдає бо­гомільно­го, бо час­то хо­дить до церк­ви… в церкві час­то стає нав­колішки і б'є пок­ло­ни… Як ска­жу, що я не бо­гомільний, то… ча­сом, це до­не­сеться до на­чальни­ка і це мені пош­ко­дить на службі. Мо­же, й ця Ка­ра­лаєва ча­сом при на­годі і са­ма йо­му ска­же… мо­же… Усе мо­же тра­пи­тись… Не го­диться ба­га­то про се­бе го­во­ри­ти… Луч­че змов­ча­ти,- по­ду­мав Ло­мицький і потім про­мо­вив:- Не знаю, бог йо­го знає! Пев­но, бо­го­бо­ящий».

    - Тут, на Ба­са­рабії, інтелігенція ще ду­же ста­росвітська, патріархальна, ще ду­же бо­гомільна,- знов обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ми­га­ючи на сонці дро­та­ми.

    - Ото, скажіть! - обізвав­ся Ло­мицький. Ло­мицько­му зда­лось, що він десь чув цю фра­зу, та­ку са­му од сло­ва до сло­ва. Він по­чав при­га­ду­ва­ти і на­га­дав: цю фра­зу го­во­ри­ла не­дав­но Ма­ру­ся, об­мальову­ючи зви­чаї і вда­чу ба­са­рабської інтелігенції. Оче­ви­дяч­ки, ма­ти про­мов­ля­ла те, що чу­ла од своєї доч­ки.

    - Оце не­дав­но бу­ла я в гос­тях в однієї знай­омої. Моя знай­ома - да­ма з ро­зу­мом і не без просвіти: по­ди­ви­тись на неї - зовсім євро­пей­ська да­ма; до неї зай­шло ще кільки сусід. І по­ду­май­те собі, що цілий вечір тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за церк­ви, за мо­нас­тирі та за чу­довні об­ра­зи,- все роз­мов­ля­ли про чу­да од чу­дов­но­го об­ра­за Гер­бо­вецької бо­го­ро­диці. Я тро­хи не вмер­ла з нудьги! Дві да­ми прий­шли в гості в чор­них сук­нях і з чот­ка­ми в ру­ках. Чи пой­ме­те віри? Мені зда­ло­ся, ніби я зай­шла в па­нянський мо­нас­тир в гості до чер­ниць, або­що.

    Марта Ки­рилівна за­ре­го­та­лась з усієї си­ли своїх здо­ро­вих гру­дей так го­лос­но й дрібно, що спов­ни­ла своїм ре­го­том усю гос­тин­ну.

    Маруся сто­яла в другій кімнаті і че­рез двері чу­ла всю ма­те­ри­ну роз­мо­ву.

    «Що це ма­ма оповідає там Ло­мицько­му? Сміється з бо­гомільних ба­са­рабських дам, а са­ма на ми­нув­шо­му тижні хо­ди­ла на про­щу в той-та­ки Гер­бо­вецький мо­нас­тир до чу­дов­но­го об­ра­за бо­го­ро­диці, ще й п'ять здо­ро­вих став­ників та три фун­ти ла­да­ну да­ла на церк­ву. Я са­ма ку­пу­ва­ла ла­дан і свічки в Одесі. Гм! моя ма­ма та­ки доб­ра бре­ху­ха. Гм… Гм… це ди­во!.. А мо­же, во­на тільки чва­ниться своїм лібе­ралізмом пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

    Маруся вже нас­то­ро­чи­лась ви­хо­ди­ти до гос­тя, але по­чу­ва­ла, що од тих чванько­ви­тих і брех­ли­вих ма­те­ри­них слів ду­же по­чер­воніла. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло: що­ки аж пашіли од со­ро­му. Підож­дав­ши тро­хи, по­ки про­хо­ло­ли що­ки, Ма­ру­ся вий­шла в гос­тин­ну.

    Ломицький встав з крісла і про­вор­ненько, по-джентльменсько­му, навіть тро­хи по-офіцерсько­му прис­ко­чив до Ма­русі і цок­нув за­каб­лу­ка­ми. Ма­ру­ся ши­ро­ко витріщи­ла на йо­го очі. Фрак, циліндр в руці, яс­но-жовті ру­ка­вич­ки, джентльменська, зовсім не де­мок­ра­тич­на, ма­не­ра Ло­мицько­го, потім підслу­ха­на брех­ня й чванько­витість ма­тері, і ве­се­лий регіт, блиск її очей - все це не­на­че ту­ма­ном по­ви­ло її очі. Світ сон­ця лив­ся че­рез двоє вікон і за­ли­вав різким блис­ком гос­тин­ну. І при то­му яс­но­му півден­но­му світі Ма­ру­ся ще ніби ви­разніше прикміча­ла якусь хи­бу, кот­рою ніби спов­ни­лась уся гос­тин­на і од­би­ва­лась на ви­ду в ма­тері і навіть в ти­хих ка­рих очах в Ло­мицько­го. Щирій, прав­дивій дівчині ста­ло чо­гось ніяко­во, навіть со­ром­но.

    - Що це ви з та­ким па­ра­дом до нас? - ви­хо­пи­лось сло­во в Ма­русі про­ти її волі, якось не­са­мохіть.

    Ломицький спус­тив очі і сто­яв мовч­ки. Він і сам не знав, що на те од­повіда­ти.

    - Я бу­вав у вас у бу­день, а те­пер неділя, ще й свя­то…- на­си­лу спромігся він знай­ти ся­ку-та­ку од­мов­ку.

    - Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ви, як я ба­чу, лю­ди­на ста­ро­го сти­лю, хоч на літа й мо­лоді. В вас, ба­чу, є ще й якісь будні й свя­та. Ска­за­ти прав­ду, ви ме­не тро­хи на­ля­ка­ли своїм па­ра­дом. Ми не ста­ро­давні арис­ток­рат­ки, а лю­де но­во­го ча­су. Ви, будьте лас­каві, за­ходьте до нас в простішо­му уб­ранні; ме­не оцей фрак та циліндр прос­то-та­ки ля­кає: я лю­ди­на су­час­на і по­каз­но­го па­ра­ду не люб­лю, навіть йо­го зне­ва­жаю.

    Маруся ши­ро­ко розк­ри­ла очі на свою ма­му. Вчо­ра ма­ти наріка­ла, що Ло­мицький прий­шов в гості до їх в піджа­ку, не­на­че до міщан, а сьогодні співає зовсім в інший тон і тро­хи не лає Ло­мицько­го за той фрак. Во­на знов по­чер­воніла.

    «Що це за знак, що сьогодні на ма­му на­па­ла якась про­пас­ни­ця фальші?» - по­ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

    Марта Ки­рилівна нес­подіва­но зітхну­ла ду­же вже де­мок­ра­тич­но і навіть ро­та не за­ту­ли­ла ру­кою. А не за­ту­ли­ла во­на ро­та, ма­буть, тим, що в неї зу­би бу­ли білі й дрібненькі.

    - Одже я не зовсім вис­па­лась цієї ночі,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

    - Може, вчо­ра в вас бу­ли гості? - спи­тав Ло­мицький.

    - Ні, ми самі вчо­ра вве­чері бу­ли в гос­тях. А там зібра­лась ком­панія, зовсім мені не до сма­ку,-ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    «Цікаво зна­ти, який то в вас смак до лю­дей»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - В нас в гос­тях зви­чай­но усе гра­ють в кар­ти, а ви, ма­буть, не лю­би­те карт? Еге?- обізвавсь Ло­мицький.

    - Не люб­лю тих карт, хоч і са­ма по­не­волі ча­сом му­шу гра­ти, як ча­сом при­си­лу­ють та на­мо­жуться гос­по­дар або гос­по­ди­ня,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.- Та там і в кар­ти гра­ло не ба­га­то гос­тей, але, знаєте, зібра­лась ком­панія ста­ре­ча, усе лисі діди та ба­би. А в їх роз­мо­ва бу­ла усе ста­ре­ча, ду­же вже пісна, буцім пи­липівча­на або петрівча­на. Я більше люб­лю ком­панію мо­ло­ду; та й те мені до впо­до­би мо­ло­де то­ва­рист­во не тоді, ко­ли во­но тан­цює та співає,- я більше люб­лю ті зма­ган­ня мо­ло­дих лю­дей про вищі пи­тан­ня, усякі за­гальні світові су­часні пи­тан­ня; слу­ха­ла б та ба­ла­ка­ла цілий вечір. Ота­ка роз­мо­ва при­па­дає мені до сма­ку,- в цьому в ме­не з Ма­ру­сею один пог­ляд.

    Ломицького тро­хи стри­во­жив цей смак в Мар­ти Ки­рилівни і са­мої Ма­русі.

    - Часом до нас пос­хо­дяться Ма­ру­сині то­ва­риш­ки, то в їх усе зма­ган­ня та роз­мо­ви та знов зма­ган­ня про нові…

    - Про нові ідеї,- до­да­ла Ма­ру­ся, не­на­че підка­за­ла.

    - Про нові ідеї, а най­більше, знаєте, про нові…- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна і не­на­че за­пи­ку­ва­лась, буцім-би­то со­ро­ми­лась го­во­ри­ти далі, щоб не ви­да­ти сек­ре­ту.

    - Про нові прин­ци­пи,- знов не­на­че підка­за­ла Ма­ру­ся.

    - Про нові… про нові но­во­модні на­уки, но­ву віру,- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна.

    Ломицький зовсім стур­бу­вав­ся, по­чув­ши про ті нові прин­ци­пи та ще й про якусь но­ву віру в та­ко­му за­тиш­но­му за­кут­ку. «Оце, га­дав собі схо­ва­тись од тих ідей в цьому за­тиш­ку, а тут тобі на: якась но­ва віра!» - по­ду­мав він.

    «Одже збре­ха­ла свя­ти­телька Хрис­ти­на! В цій Ка­ра­лаєвій зовсім си­дить не дві бабі, а од­на; і ця од­на - суцільна, а не шту­ко­ва­на - виз­на­чується яс­но і ви­раз­но: ба­ба лібе­ральна. От тобі й на! Ко­ли б ча­сом і доч­ка не бу­ла та­ка ду­же вже лібе­ральна… а то…» - по­ду­мав Ло­мицький.

    - Ви, ма­мо, вже геть-то піднімаєте нас на ви­со­кий п'єдес­тал. Ми стоїмо зовсім-та­ки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі лю­де, і пин­дю­чи­тись нам зовсім-та­ки не ли­чить,- обізва­лась Ма­ру­ся.

Пошук на сайті: