Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1840
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2023

    В Ло­мицько­го тро­хи одійшло од сер­ця. Йо­му зовсім не ба­жа­лось, щоб йо­го жінка сто­яла на ви­со­ко­му підніжку та ще, бо­ро­ни бо­же, і йо­го тяг­ла на той підніжок па по­каз лю­дям.

    «Ох, кра­ще бу­ло б жи­ти так, щоб те­бе ніхто не знав не відав, щоб про те­бе ніхто навіть не чув, що ти й на світі жи­вотієш; щоб ніхто не знав, які дум­ки во­ру­шаться в твоїй го­лові і як во­ни во­ру­шаться»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - Ми, здається, зем­ля­ки? на од­но­му сте­пу зрос­ли? в чу­мацьких кра­ях? - нес­подіва­но спи­та­ла в Ло­мицько­го Мар­та Ки­рилівна ук­раїнською мо­вою.

    - Земляки. Я ро­дом з-за Дніпра, з Хер­сон­щи­ни,- ска­зав Ло­мицький і знов по­чу­тив, що йо­го ду­ша трош­ки ніби збен­те­жи­лась.

    - Я люб­лю свою мо­ву, а ще більше люб­лю наші ук­раїнські пісні. А ви? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна якось од­руб­час­то.

    «Випитує… здається, ви­пи­тує… Щось є! Лібе­ральни­чає й ви­пи­тує… Мо­же, во­на по­тай­на жан­дарм­ка. Дідько її вга­дає! Щось во­но тро­хи чуд­не. Спи­та­ла навіщось про це діло і так нес­подіва­но, не­на­че з ти­ну вир­ва­лась»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - Чом же…- ска­зав Ло­мицький так, що йо­го од­повідь мож­на бу­ло пог­ну­ти тро­хи сю­ди, тро­хи ту­ди.

    - Одначе ми го­дуємо гос­тя ре­ча­ми, а не ка­ла­ча­ми,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Час ко­фе пи­ти. Біжи, сер­це Ма­ру­сю, та при­не­си нам ко­фе,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, і її го­лос став різкіший, при­ка­зу­ючий.

    Маруся при­нес­ла ко­фе. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ха­ла чо­ло дро­ти­ком і пок­ла­ла пан­чо­ху на столі.

    - Присовуйтесь ближ­че до нас,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ка­за­ла ру­кою на по­рожнє місце пе­ред сто­лом.

    Ломицький сів ко­ло сто­ла. Ма­ру­ся пос­та­ви­ла пе­ред ним ста­кан ко­фе, а са­ма сіла на софі попліч з матір’ю. Ло­мицько­му зда­ва­лось ко­фе та­ке смач­не, яко­го він ізро­ду не пив. Про­ти йо­го на ка­напі сиділа Ма­ру­ся. Про­ти своєї чер­во­но­ви­дої ма­тері во­на зда­ва­лась пиш­ною, делікат­ною тро­ян­дою або білою лелією. Ще ніко­ли її ма­то­ве ли­це не зда­ва­лось йо­му та­ким делікат­ним, ще ніко­ли її чи­малі по­дов­жасті очі не світи­лись та­ким ти­хим, яс­ним рівним світом: во­на бу­ла ра­да, що її ма­ти по­сиділа, привітно по­ба­ла­ка­ла і лас­ка­во обійшлась з Ло­мицьким, бу­ла ве­се­ла і навіть ре­го­та­лась.

    «Хоч на­ки­да­ла ма­ма пов­ну ха­ту хиб, але, здається, Ло­мицький при­пав їй до душі»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся, до­пи­ва­ючи ко­фе і вти­ра­ючи свої повні, як виш­ня, та чер­воні, як че­реш­ня, ус­та ма­ленькою сал­фе­точ­кою, ви­ши­тою чер­во­ни­ми взірця­ми.

    А справді, Мар­та Ки­рилівна роз­ба­ла­ка­лась і лібе­ральни­ча­ла, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем і уяв­ки ви­яви­ти, що во­на, хоч ніби й літня лю­ди­на, але ще мо­ло­да і тілом і ду­шею. Во­на мо­ло­ди­лась своїм лібе­ралізмом та своїми сього­час­ни­ми пог­ля­да­ми. Ви­пив­ши ко­фе, Ма­ру­ся взя­ла стілець, сіла ряд­ком з Ло­мицьким і по­ча­ла з ним ве­се­ленько роз­мов­ля­ти. Ма­тері це не спо­до­ба­лось.

    - Марусю! візьми ста­ка­ни та од­не­си в сто­ло­ву,- ска­за­ла ма­ти.

    Маруся вста­ла, од­нес­ла ста­ка­ни, вер­ну­лась і знов сіла по­руч з Ло­мицьким. Ло­мицький по­вер­нув стілець й сів ли­цем до Ма­русі. Во­ни знов по­ча­ли лю­бенько ба­ла­ка­ти. Ма­ти мов­ча­ла, пле­ла пан­чо­ху та вря­ди-го­ди ки­да­ла до­пит­ли­вим оком на доч­ку. В Ма­русі роз­чер­вонілись що­ки, заб­ли­ща­ли очі. Ти­хий Ло­мицький і собі роз­во­ру­шивсь, роз­ба­ла­кавсь, став жвавіший. Він не­на­че за­ме­тив­ся од Ма­русі ве­селістю та жвавістю.

    «Одже цей мо­ло­дий хло­пець по­до­бається Ма­русі,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Чи ти ба! Як в неї заб­ли­ща­ли очі! Як ллється роз­мо­ва! Од­же ще при­че­питься до Ма­русі… а во­на, мо­же, зо­хо­титься та й вий­де за йо­го заміж… По­га­но мені бу­де без Ма­русі… Цц…»

    Марта Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її роз­би­рає злість на Ло­мицько­го і на Ма­ру­сю. Во­на підве­ла очі і нес­подіва­но вже крик­ну­ла на доч­ку на­че сер­ди­то.

    - Піди ли­шень в пе­кар­ню та по­ди­вись, щоб ку­хо­вар­ка ча­сом не пе­ре­со­ли­ла кот­летів! Та не за­будься по­пе­ре­ми­ва­ти по­суд!

    Ломицький витріщив очі з ди­ва: Мар­та Ки­рилівна крик­ну­ла різким го­ло­сом, не­на­че во­ро­на зак­ря­ка­ла. Після її ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня та крик­ли­ва фра­за якось свис­ну­ла й зад­зиж­ча­ла, не­на­че ку­ля.

    Маруся з ве­ли­кою нехіттю підве­ла­ся з стільця і вий­шла. В Мар­ти Ки­рилівни дро­ти­ки швид­ше за­во­ру­ши­лись в ру­ках. Во­на на­су­пи­ла тонкі бро­ви, міцно сту­ли­ла ус­та і сер­ди­то вп'ялась очи­ма в пан­чо­ху, не­на­че сер­ди­лась на неї і ка­ра­ла її, штри­ка­ючи дро­та­ми.

    «Ого! не все, ма­буть, так ще­бе­че ста­ра, як оце не­дав­неч­ко пе­редніше зо мною ще­бе­та­ла,- по­ду­мав Ло­мицький.- Мо­же, Хрис­ти­на і прав­ду ка­за­ла: щось оце з Мар­ти Ки­рилівни не­на­че вже ви­зир­ну­ла дру­га ба­ба, вже зовсім інша».

    В світлиці ста­ло ти­хо. Ло­мицький мов­чав і пог­ля­дав на двері. Він ждав Ма­русі.

    - Який же в вас на­чальник? Чи доб­рий чо­ловік? Чи ро­бо­чий? Чи, мо­же, тільки ла­ден пов­сяк­час кри­ча­ти, та при­ну­ку­ва­ти, та по­га­ня­ти? Знаю я ті на­чальства! Знаєте, їх нас­тав­ля­ють більше як при­го­ничів, зад­ля то­го щоб слідку­ва­ти за уря­до­вим лю­дом та при­га­ня­ти, а не зад­ля то­го щоб діло ро­би­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    «Вивідує… знов ви­пи­тує. Пев­но, хо­че ви­пи­та­ти, чи по­ва­жаю я на­чальство… Тре­ба сте­рег­тись»,-по­ду­мав Ло­мицький.

    І він по­чав хва­ли­ти сво­го на­чальни­ка, але так хва­лив, що аж пе­рех­ва­лив на один бік.

    Марта Ки­рилівиа знов роз­го­во­ри­лась, але Ло­мицький примітив, що тон її роз­мо­ви вже був інший, хо­лодніший, як ті фар­би в ма­лю­ванні, котрі кла­де ма­ляр на густі затінки під ске­ля­ми та під ви­со­ки­ми го­ра­ми. Він тільки ждав, по­ки вий­де Ма­ру­ся, щоб поп­ро­ща­тись. Ма­ру­ся вий­шла. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Мар­та Ки­рилівна по­да­ла йо­му ру­ку і ще хо­лоднішим, не­на­че льодо­вим, то­ном про­мо­ви­ла:

    Сподіваюсь… Що ви в нас… не ос­танній раз? - Але в думці во­на га­ря­че ба­жа­ла, щоб то був ос­танній раз, бу­ли ос­танні йо­го одвіди­ни.

    Маруся про­ве­ла Ло­мицько­го в при­хо­жу. Ло­мицький ра­денький вер­тав­ся до­до­му. Ма­ру­си­на ма­ти по­ба­ла­ка­ла з ним ве­се­ленько, лю­бенько і навіть про­си­ла за­хо­ди­ти. Тільки чо­гось ос­тан­ня її гост­ра фра­за все чу­лась та лу­на­ла в йо­го ву­хах, як во­ро­ня­че кря­кан­ня, неп­риємна, роб­ля­чи різніння в її при­хильній до йо­го роз­мові. Ло­мицько­го встріла Хрис­ти­на і все до­чис­та ви­пи­та­ла в йо­го. Во­на заціка­ви­лась йо­го ро­ма­ном, бо бу­ла ду­же охо­ча й ла­са до та­ких ро­манів та ро­манічних при­год.

    «Цікаво бу­ло б роз­во­ру­ши­ти ро­ман і са­мої Мар­ти Ки­рилівни. Я ж знаю її давній ро­ман з Бич­ковським, як-то ка­жуть, од дош­ки до дош­ки. Бич­ковський оце швид­ко бу­де в бра­та в гос­тях. Пок­ли­чу я в гості і Мар­ту Ки­рилівну. Во­ни не ба­чи­лись вже, мо­же, років з п'ятнад­цять. Як-то во­ни те­пер стрінуться?» - по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

    

IV

    

    Через тиж­день Хрис­ти­на зай­шла пе­ред обідом до Мар­ти Ки­рилівни.

    - Марто Ки­рилівно! Я оце забігла до вас по ма­ленько­му ділу,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Марта Ки­рилівна так заціка­ви­лась, що за­бу­лась вхо­пи­ти в ру­ки свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху.

    - За яким ділом? - спи­та­ла во­на.

    - Даю вечір в бра­та. Нудьга ме­не бе­ре та­ка, що не знаю, де дітись. За­ходьте до ме­не! Пог­раємо в кар­ти.

    - Спасибі вам. Але я не люб­лю карт: це за­бав­ка не по­важ­на - не прис­тає до ли­ця по­важ­ним ста­рим лю­дям,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - От і ви­га­да­ли. Які ж ви старі? То це й я вже ста­ра, по ва­шо­му, чи що?

    - Ви - що інше: вам ще мож­на й заміж вий­ти. А я знов що інше,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і зро­би­ла по­важ­ну міну.

    - Як же то ви «що інше»? І мені мож­на ще вий­ти заміж, і вам мож­на. Ми ж од­нолітки або ко­ли ви ще й не мо­лодші од ме­не.

    - Молодша… на шість місяців, вдається,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

    - От ба­чи­те! Вам са­ме заміж йти вдру­ге. А я нак­ли­ка­ла же­нихів і для се­бе і для вас.

    - І годі вам! В вас все жар­ти,- крик­ну­ла ко­кет­на Мар­та Ки­рилівна.

    - От по­ба­чи­те! Нак­ли­ка­ла я і ву­са­тих, і бо­ро­да­тих, і си­во­во­ло­сих, і ли­сих, як об­ли­за­ний ма­когін!-го­во­ри­ла і ра­зом ре­го­та­лась Хрис­ти­на.

    - О, цур тим ли­сим та си­во­бо­ро­дим! Цих я не хо­чу. Цих беріть собі! - го­во­ри­ла й ре­го­та­лась і собі Мар­та Ки­рилівна.

    - Нехай бу­де й так! Я візьму й ли­сих. А си­во­бо­ро­дих скла­де­мо в архів та й двері за­пе­ча­таємо: цих і я не хо­чу. Я нак­ли­ка­ла та­ких Юпітерів Олімпійських, що ви з ди­ва вмре­те або… або… заміж піде­те,- тріща­ла й ре­го­та­лась ве­се­ла без­робітня удо­ви­ця.

Пошук на сайті: