Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

«Навіщо жити? Навіщо мордуватись? Одна мить – і настане кінець моїм мукам», – подумала Мурашкова і вже одхилила двері в коридор.

Назустріч її увійшла горнична, сільська дівчина, і промовила: «Добридень!» Голос живої людини впинив і втихомирив важкі думи. Мурашкова вернулась в кімнату. Горнична вже наставила самовар і ставила на стіл; вона глянула на Мурашкову, злякалась і промовила.

– З вами щось сталось! Ви нездужаєте.

– Справді, я трохи слаба, – обізвалась Мурашкова тихим, неначе задавленим голосом.

Горнична побігла до Сані й дала їй звістку, що Мурашкова несподівано заслабла. Прибігла Саня, глянула на Мурашкову і серцем вгадала, що на неї впало тієї ночі якесь велике горе.

– Надю, ти розійшлася з Селабросом? Еге? – спитала Саня.

– Розійшлася й ніколи вже не зійдусь, – обізвалась Надя.

– Чого так? З якої причини? – спитала в неї Саня.

– Селаброс нікчемна людина, – обізвалась Мурашкова і тільки рукою махнула в простір, але за усі події тієї ночі нічого не сказала.

Од того часу Саня не одходила од Мурашкової і часто ночувала в неї в номері.

Через тиждень Мурашкова попросила собі місця вчительки в народній школі в одному українському селі на Бессарабії, але швидко од неї одібрали те місце. Мурашкова пішла в народ… За неї довго не було ні чутки, ні вістки.

XIV

Минув тиждень, тиждень щастя й спокою для Сані. Комашко попросив старих Навроцьких покористуватись вільним часом вакацій: їхати в Кишинев і справить весілля. І Навроцькі почали лаштуватись в дорогу. А тим часом в квартирі Навроцьких трапилась велика подія: Маня збунтувалась проти своєї матері. Одного ранку Навроцька випила чай. Після чаю Раїса Михайлівна почала складатись в дорогу. Оглянулась вона сюди-туди – Мані нема в кімнаті. Вона побігла в світлицю. Мані й там не було. Одчинила вона двері в коридор, – її й там не було видно.

– Де це Маня? – спитала Раїса Михайлівна в Навроцького.

– Не знаю, – знехотя обізвався Навроцький, курячи сигару. – Тут була, вертілася, та не знаю, де ділася, – сказав він словами пісні.

Навроцька одчинила вікно, глянула в парк: Мані нігде не було видно.

– Де це Маня? Що це за знак? – гукнула вже сердито Навроцька. – Ти тут сидиш і нічого не бачиш.

– Може, вовк з'їв, – обізвався байдужне Навроцький.

– Господи! Ще й дратується! Побіжи лишень в парк та пошукай! Щось таке трапилось. Вона без мене ніколи й з кімнати не виходить. Набігли сюди оті Комашки та Мурашки, наговорили-наказали усякої всячини, а вона наслухалась. Ще дремене часом в Одес або й за Одес, – говорила вже сердито Навроцька.

– Далеко не забіжить, бо трохи важка на ході… Та не бійся! Вона не побіжить за Комашками та Мурашками! Не з її розумом та хистом бігти за ними. Вона швидше дремене за Фесенком, – сказав Навроцький.

– Ой лишечко! Ще справді побіжить до Фесенка. Це твоя Саня їй чимсь напхала голову. Вона не спить і не їсть – так побивається за Фесенком.

Навроцька підождала з годину. Маня не верталась. Навроцька послала горничну над море, а сама побігла в парк. Маня й справді, закохавшись, неначе зачула волю. Кохання часом наводить на стежку до волі, до самостійності, розбуджує дрімаючу енергію. В Мані в душі вперше заворушився якийсь несвідомий потяг до волі й самостійності.

Горнична вернулась і сказала, що нігде не видко Мані, а в купальні купається сама Саня. Мані не було і в купальні.

– Боже мій! Щось трапилось! Це неспроста! – крикнула Навроцька. – В церкві її нема, бо з церкви вже давно вийшли. Щось трапилось! Не дурно ж Маня довго не спить, сидить коло одчиненого вікна до півночі, говорить крізь сон, а часом і кричить.

Навроцька послала горничну в сукупні, неодгороджені сусідні садки, а сама ще раз пішла в парк. Вона заглядала за кожне дерево, за кожний куш. І за густими кущами жовтої акації вона несподівано вгляділа шматок Маниної сірої сукні. Навроцька розгорнула кущі. Маня лежала ниць на траві в холодку, простяглась на усей зріст і читала книжку, поклавши її на траві, ще й ногами пацала, як роблять малі діти й пастушки.

– Чи це ти? – крикнула Навроцька.

Маня жахнулась, схопилась і сіла на траві.

– А ми тебе шукали і над морем, і в монастирі. Наробила ти нам клопоту… Чого це ти вийшла з кімнати, в мене не спитавшись? Вивернулась на траві, наче дівка горнична, ще й ногами пацаєш! Це гарні манери!

– Оце! хіба ж я так далеко зайшла? Саня як іде з дому, то нікого не питає, – обізвалась Маня.

– Я ж так і казала: Саня, Саня… і скрізь та негодяща Саня. І ти незабаром через неї станеш негодящою! – сказала сердито Навроцька. – А це яку книжку ти читаєш?

Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя шпурнула книжку через кущі. Вона од злості не догляділась, що то була її книжка, з її підписом.

– «Нана» Золя. «Нана»! Пхе! яка гидота! Де це ти й узяла? -спитала Навроцька.

– В вашій шухляді в столику, – сказала байдужно Маня.

– Але столик був замкнутий! Я замкнула оце паскудство в столику.

– Ви забули на столику ключі, а я одімкнула столик і взяла книжку, – сказала Маня.

– Ти одімкнула без мене столик! Ти, в мене не спитавшись, узяла книжку! І за це тобі байдуже! А, ти погана зателепо, – говорила вже сердито Навроцька.

– А чому пак не взяти й мені самій? Хіба я маленька? -говорила стиха Маня. – Саня читає ж усе, читає такі гарні, такі цікаві книжки, а мені чомусь не можна. Он і Комашко сміється з мене: казав Сані, що я й досі на прив'язі в мами.

– Я ж казала, що ті Комашки та Мурашки – то моє горенько, – сказала Навроцька. – Зараз іди додому! Не смій сама без мене виходити з горниць.

– Чого я піду в хату, коли мені й тут добре, – сказала Маня, вже піднявши голос.

– Іди зараз, кажу тобі! – крикнула Навроцька.

– Ба не піду. Не хочу! – почала вже вередувати Маня.

– Йди, бо я батька покличу! – крикнула Навроцька. Маня трохи боялась батька: вона з ляку встала й подибала слідком за матір'ю. Вони увійшли в кімнату.

– Неначе нема тобі роботи в покоях. Он наготувала мольберт, пензлі та фарби; і фарби вже позасихали, а ти й не думаєш кінчати розрізаного кавуна, – сказала Навроцька. – На тобі пензель та малюй.

Мати подала пензель Мані. Маня кинула пензель об землю.

– Не хочу малювать! Остобісіли мені оці кавуни, огірки та човники, – сказала Маня.

– Здуріла, чи що? Це все оті Комашки! – сказала мати.

– Не Комашки, мамо! – сказала голосно Маня. «Це все Фесенки», – подумала вона й трохи не заплакала, бо Фесенко вже три дні не приходив. Він десь загулявся в компанії, а Маня щовечора плакала в постелі.

– На-бо й малюй! – сказала мати, повертаючи до неї мольберт.

– Не хочу! – вже крикнула Маня й махнула рукою. Рука зачепила картину: розрізаний кавун дав сторчака додолу.

– Саня їздить гуляти, куди схоче, куди їй заманеться, а я мушу сидіти дома та малювати якийсь бур'ян, якісь кавуни та салату, – сказала Маня.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: