Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

– Маню! піди з женихом над море та прогуляйся. Харитоне Кириловичу! одягнись лишень та побіжи з ними на прогуляння.

Харитон Кирилович сидів, дивився й навіть не кліпнув очима, неначе це не до його стосувалось і не од його залежалось, а од когось іншого. Жінка скоса глянула на його і вгадала, що він і з місця не рушить. Вона пішла в кімнату, одяглась, винесла й Мані капелюш та зонтик і повела Маню та Фесенка на прогуляння на свіже повітря, як маленьких дітей: вона таки трохи боялась пускати саму Маню з Фесенком над вільне море.

XV

Навроцькі з Великого Фонтану вернулись до Кишинева. Раїса Михайлівна, напившись ранком чаю, сиділа в своїй просторній, але низькій світлиці й думу думала, схиливши голову й згорнувши руки. Здавалось, ніби вона задумалась над якимсь світовим питанням. Скупа Навроцька усе позакривала й позатулювала в своїй світлиці од сонця, од мух, павуків та… од гостей. Мебіль була понакривана білими покрівцями. Щоб гості не збавили стола перед канапою гарячими стаканами, Навроцька застелила його жирардівською жовтою скатертю; поверх неї застелила стіл дорогим килимом з розкішними квітками; щоб не замазавсь і той килим, вона накинула на його тонку дорогу прозору плетену скатерку, а щоб і та скатерка не замазалась, попідкладала під лампу, під попільничку, під скриньочку з сірничками малесенькі білі салфеточки. Такі салфеточки лежали напоготові, розкидані на столі, для мисочок з варенням для гостей. Той замотаний в покривала стіл гості звали дорогим жертовником для убогих жертв… Усі стіни в кімнатах були обвішані картинами Маниної роботи. Картини стояли навіть по всіх кутках на столиках. Золочені рами, канделябри по стінах, здорові дзеркала були закутані од мух в тонкий мушлин. В світлиці сиділа не закутана в покрівці тільки сама Навроцька. Вікна були позавішувані од сонця білими, як сніг, шторами. Через штори лився в світлицю світ білий, істино неначе од снігу взимку. В світлиці було біло, чисто, але мертво, неначе на тих планетах, де вже погасло тепло, де вже тільки чистий, білий сніг вкрив усе, навіки померше живоття. В світлицю вийшов старий Навроцький з цигарою в руках в старому засмальцьованому халаті, в туфлях. Туфлі ляпали по підлозі й закочували чисті килимки-доріжки.

– Харитоне Кириловичу! передніше за все – не закочуй килимів туфлями… Он оглянься лишень! – сказала Навроцька.

– Еге! А потім… що? – спитав старий.

– Харитоне Кириловичу! сядь та поговоримо. Час готуватись до Саниного вінчання, – сказала Раїса Михайлівна.

Навроцький налагодився вгніздитись в кріслі. Навроцька крикнула на його.

– Не сідай! замажеш чисте накриття. Дивись! он твій халат протерся ззаду й заялозився. Візьми з спинки крісла плетену салфеточку та кинь під себе.

Навроцький мовчки зняв салфеточку, простелив на кріслі і як почав вгніжджуватись в крісло, то зібгав і зсунув її в самий куток.

– Як-бо ти сідаєш? Ти ж зсунув салфетку! Простели-бо гаразд! ти робиш шкоду походя, – говорила Навроцька.

Навроцький оглянувся позад себе й трохи підсунув під себе зібгану салфетку.

– Гм… ця мебіль, мабуть, поставлена задля того, щоб на неї не сідати, а тільки дивитись, – муркнув він собі під ніс.

– Як будемо справлять Санине весілля? – спитала в його Навроцька.

– Та будлі-як. Гм… Як же його справлять? – обізвався Навроцький. – Як на мене, то аби повінчати молодих.

– Як то як-небудь справить весілля? Треба передніше порадитись, треба ж скласти програму, чи що. Цього діла не можна робити назря, не обміркувавши, – сказала Навроцька. – Я не думаю справляти такого нігілістичного весілля, яке справляють для стрижених паннів.

– Гм… Гм… м… м… Нігілістичне весілля непогана річ, бо… гм… дешево коштує. Навіщо й справді ті дорогі витребеньки? – обізвався Навроцький.

– Давай лишень гроші, не теревень! Треба купувати фату, гірлянду, букети, стрічки, кокарди, набирати на вінчальну сукню, – заговорила Навроцька.

– Я не думаю вінчатись в білій сукні, в фаті та усяких там традиційних витребеньках, – обізвалась в одчинені двері з своєї кімнати Саня.

Та кімната, де спали Саня та Маня, була схожа на монастирську келію. Вікна виходили в старий садок. В вікнах були вправлені густі залізні решітки, переплетені доволі густо, як і в усіх кімнатах, що були од садка. Дім Навроцьких стояв на краю міста; за ним йшли з гори в глибоку долину садки та виноградники. Од злодіїв та розбишак ще в недавні часи в Кишиневі й справді було зовсім небезпечно.

В кімнаті в паннів було сливе поночі. Здорові волоські горіхи закривали небо, не пускали світу в невеличкі вікна.

– А як же ти думаєш вінчатись? – спитала в Сані Навроцька.

– Як можна простіше, без усякого параду, – обізвалась Саня.

– Та йди ж сюди та поговоримо! Не гукати ж мені до тебе в другу кімнату, – сказала Навроцька, але Саня чомусь не виходила.

– Йди-бо сюди, моя дитино! – загомонів Навроцький. Саня вийшла й сіла в куточку.

– Невже ти й справді не думаєш надівати фати та гірлянди? -спитала в Сані Навроцька.

– Ні, не думаю держатись цього допотопного звичаю: надіну чистенький убір та й повінчаюсь в йому, – сказала Саня.

– Добре! Чудово! Я не хочу, щоб з мого дому виставляли себе напоказ людям якісь нігілістки, – обізвалась вже сердито Навроцька.

– І мені не хочеться виставляти себе напоказ в фаті та гірляндах, неначе на всесвітній виставі фабрицьких виробів, – сказала Саня.

– В мої часи дочок не питали, в чому й як вони будуть вінчатись, – сказала Навроцька.

– А в наші часи варто б спитатись і в дочок, – сказала Саня.

– Саню! не дражни мене. Я шанувала й чтила свою маму. В Кам'янці без своєї матері або без гувернантки, панни Марисі, я не сміла нікуди ходить, – сказала Навроцька.

– Сказати правду, тоді були смутні, варварські часи. Хвалить бога, що вони минули, – сміливо сказала Саня. – Женщини повинні мати стільки права на вільну волю, як і чоловіки. Женщина до цього часу була невільницею, запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці.

– Може, ти думаєш вінчатись на передмісті, за містом, в тій церкві, де вінчаються стрижені панни? – крикнула Навроцька.

– Атож! Таки й думаю там вінчатись: Ви вгадали мою думку, – сказала Саня.

– Говори ж з нею! – кричала Навроцька до Навроцького і тільки руки розвела.

В Кишинові й досі є давній звичай: як священик обводить молодих в вінцях кругом аналоя, то перед веде поперед священика мати молодої з убраною в квітки свічкою в руках. Навроцькій дуже хотілось виступити прилюдно в тій ролі, в багатому уборі, в брильянтах, і доконче в соборі. Саня очевидячки ставила діло так, що старій Навроцькій не довелось би виставити свої діаманти перед людьми.

– Чого ж ти мовчиш, неначе не до тебе п'ється? – говорила Навроцька до мужа.

– Бо таки не до мене. Мені байдужісінько, хоч вінчайтесь будлі-де, хоч і в Бендерах, аби повінчались, – обізвався Навроцький і пустив дим з цигари через увесь стіл.

– Саню! вінчайся в соборі, бо ми на смерть полаємось, – обізвалась Навроцька, і в неї губи затрусились, а щоки зблідли.

– Незащо в світі не буду вінчатись в соборі! Я не люблю виставляти себе напоказ, – сказала спокійно Саня.

– Я виїду в Одес, втечу од твого весілля. Не доводь діла до скандалу! – говорила Навроцька, згорнувши руки, і в неї груди піднімались високо; вона важко дихала. Навроцький бачив, що непереливки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: