Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3363
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3797

 

Іван Нечуй-Левицький

Над Чорним морем

I

    

    Був май 1880 ро­ку; бу­ли перші дні мая, але над Ки­ши­не­вом вже повіва­ло літнім теп­лом. Ки­ши­невський міський са­док, сли­ве суспіль увесь за­сад­же­ний акаціями, тільки що роз­вив­ся й сто­яв у всій майській красі. Са­док світив­ся звер­ху до­ни­зу. Че­рез дрібчас­тий мо­ло­дий лист акацій со­няч­не проміння си­па­лось, як че­рез намітку, й про­ни­зу­ва­ло кож­ну гілку, кож­ний лис­ток. Са­док бли­щав і лиснів, об­си­па­ний ранньою ро­сою, освіче­ний сон­цем, не­на­че сміявся й радів, що нас­та­ла вес­на.

    Ранком од­но­го дня, на Пушкінській алеї з ста­рих акацій, на лавці сиділи дві пан­ни, при­ятельки й то­ва­риш­ки по гімназії: Са­ня Нав­роцька та На­деж­да Му­раш­ко­ва. Йду­чи на служ­бу че­рез са­док, во­ни раз у раз схо­ди­лись за­рані в сад­ку й гу­ля­ли по але­ях. На­деж­да Му­раш­ко­ва слу­жи­ла в бан­ку, а Са­ня Нав­роцька да­ва­ла лекції в женській єврейській школі - не для за­робітку, а ра­ди прин­ци­пу кос­мо­політиз­му, щоб до­по­мог­ти най­більше приг­ноб­леній нації, най­більше пригніченій жен­щині. Обидві пан­ни бу­ли в од­на­ко­вих тем­но-сірих сук­нях, в од­на­ко­вих білих вик­лад­час­тих комірцях і лег­ких літніх со­лом'яних ка­пе­лю­шах. Во­ни уб­ра­лись в той прос­тий убір, не­на­че змо­ви­лись: то був убір їх па­нянсько­го круж­ка. В їх на ру­ках не бу­ло ру­ка­ви­чок.

    Саня Нав­роцька бу­ла ру­ся­ва, ви­со­ченька на зріст, тон­ка ста­ном, з яс­но-синіми ве­се­ли­ми очи­ма. Ру­сяві ко­роткі ко­си ви­лись ку­че­ря­ми й роз­си­па­лись, не­на­че яс­не проміння, кру­гом її свіжо­го ли­ця, кру­гом білої шиї. Іде­альність та ве­селість світи­ли­ся в її лиці, в очах, як радісно світить ран­ня зо­ря на май­сько­му чис­то­му небі між ро­же­ви­ми лег­ки­ми хмар­ка­ми. Са­ня бу­ла жва­ва, про­вор­на, во­руш­ли­ва, гост­ра в сло­вах, лю­би­ла го­во­ри­ти плав­ко, швид­ко, по­лемізу­ва­ла ча­сом різко й за­го­нис­то. Ро­зум­на роз­мо­ва по­ка­зу­ва­ла, що во­на ба­га­то чи­та­ла, ба­га­то зна­ла й усім ціка­ви­лась. Нер­во­ва зро­ду, Са­ня об­зи­ва­лась на всі су­часні пи­тан­ня жит­тя й на­уки. Жіно­че пи­тан­ня во­на най­більше прий­ма­ла до сер­ця й го­во­ри­ла за пра­во жіно­че з сльоза­ми в очах. Са­ня бу­ла доч­ка од­но­го «совітни­ка» кан­це­лярії в Ки­ши­неві. По батькові й по ма­тері во­на бу­ла ки­ши­невська ук­раїнка. Му­раш­ко­ва бу­ла з міша­ної сім'ї, її батько був одеський ук­раїнець, а ма­ти гре­ки­ня, ро­дом з Смир­ни. Му­раш­ко­ва бу­ла кра­су­ня щи­ро­го кла­сич­но­го ти­пу. Ма­то­ве біле ли­це бу­ло ніби ви­то­че­не з сло­но­вої кості; пишні ве­ликі темні очі бу­ли блис­кучі, не­на­че ли­ли з се­бе світ. Густі, чорні бро­ви бу­ли на­че на­мальовані пенз­лем на чис­то­му чолі. Чер­воні ус­та, ви­разні, з звив­ка­ми, з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, як у грецьких ста­туй, по­ка­зу­ва­ли ве­ли­ку зав­зятість. Му­раш­ко­ва ма­ла вда­чу нерівну: ча­сом бу­ла ти­ха, мов­чаз­на, а ча­сом нер­во­ва, го­во­рю­ча. Як усі ті, що ма­ють кла­сич­не ли­це, во­на бу­ла ніби спокійна, ти­ха, навіть хо­лод­на й бай­дуж­на на взір, але в її душі, в її серці при­таїлись і теплі іскри, ладні спах­ну­ти по­лум'ям…

    Саня й На­дя Му­раш­ко­ва бу­ли ве­ликі при­ятельки й, як ка­жуть, по­ма­зані од­ним ми­ром; во­ни чи­та­ли ті самі на­укові книж­ки, всто­юва­ли за пра­во жен­щин, ма­ли сли­ве од­на­кові пе­ресвідчен­ня. В прин­ци­пах во­ни бу­ли кос­мо­політки, як лю­де без національності. На цю стеж­ку по­тяг­ла їх міша­ни­на в національнос­тях в місті, нез­нан­ня на­ро­ду, ве­ли­ко­руська шко­ла з нек­раєвою, ве­ли­ко­руською мо­вою й те­оре­тичність їх пе­ресвідченнів, ще неп­ри­ло­же­них до будлі-яко­го доб­ро­го, путнього діла на прак­тиці.

    Надворі бу­ло ти­хо. В сад­ку пах­ло свіжою мо­ло­дою тра­вою. Вузька алея, обс­тав­ле­на ста­ри­ми акаціями, бу­ла схо­жа на ту­нель, про­би­тий в зе­леній гу­ща­вині де­ре­ва й за­ли­тий фан­тас­тич­ним зе­лен­ку­ва­тим світом. Проміння про­ни­зу­ва­ло те зе­ле­ну­ва­те сяй­во й си­па­лось на зем­лю зо­ло­ти­ми зер­на­ми. Ро­са кра­па­ла з лис­тя й бли­ща­ла на льоту іскра­ми брильянтів.

    - Господи, як не хо­четься мені йти в той банк, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, - та­ка нуд­на й не­ко­рис­на там ро­бо­та. Лічи та вилічуй про­цен­ти…

    - А ти б хотіла отут сидіти під «ку­ща­ми де­рев», згор­нув­ши ру­ки, та літа­ти мріями в емпіре­ях! - ска­за­ла Са­ня. - Жи­вот­тя нам да­но для праці.

    - Знаю, доб­ре знаю! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Я гре­ки­ня по ма­тері, лю­ди­на прак­тич­на; до­ма роб­лю, як най­мич­ка. Але я, ба­чиш, всто­юю за пра­цю, з кот­рої бу­ла б якась ко­ристь лю­дям. А то… тільки за­роб­ляю на хліб. Маємо дім, маємо кла­поть по­ля й ма­ленький ви­ног­рад­ник, а на про­хар­чу­ван­ня все-та­ки це все не пос­та­чає; та, ска­за­ти прав­ду, я про­ти са­мо­го прин­ци­пу банків: ми слу­жи­мо ба­га­тим, си­тим лю­дям, а не людськості. Ви пе­да­го­ги - ви якесь го­дя­ще діло ро­би­те. Але, ска­за­ти прав­ду, як то ти, Са­ню, ви­дер­жуєш в тій єврейській школі з твоїм здо­ров'ям? Там же, ма­буть, та­ке повітря, що й ди­ха­ти важ­ко, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Мушу ви­дер­жу­ва­ти, - ска­за­ла Са­ня, - ча­сом в кла­сах та­ка смер­до­та, що в ме­не аж го­ло­ва мо­ро­читься. Але що ж маю ро­би­ти? Скінчи­ла я вісім класів в гімназії. Сид­жу в батька без ро­бо­ти. А я хо­чу яко­гось діла, і діла доб­ро­го. Я са­ма просвіти­лась на­укою й по­вин­на нес­ти просвіту в ма­си, й пе­редніше за все підніма­ти на­шу сест­ру, роз­ви­ва­ти жен­щи­ну. Між усіма жен­щи­на­ми єврей­ська жен­щи­на най­більше по­дав­ле­на. Я маю на думці єврей­ську жен­щи­ну, цю невільни­цю Мой­сеєво­го за­ко­ну. Ти знаєш, що по­ки єврей­ська дівчи­на не вий­де заміж, по­ти во­на не має пра­ва навіть хо­ди­ти в си­на­го­гу… Здається, на неї не вва­жа­ють як на лю­ди­ну… А во­на ж та­ка лю­ди­на, як і ми… Де вже тут шу­ка­ти по­етич­ної обс­та­ви, пар­фюмів, смир­ни та фіміаму. Пішли ж де­які з на­ших в на­род, а там не до смир­ни та пар­фюмів…

    - Чи не час нам на служ­бу? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва й гля­ну­ла на го­дин­ник.

    - Ні, ще не час. Чо­го це ти та­ка спішна сьогодні? - обізва­лась Са­ня. - По­диш­мо ще чис­тим повітрям. Я люб­лю цей за­ку­ток сад­ка; старі, голі стов­бу­ри акацій не­на­че на­мальовані на зе­ле­но­му фоні гус­тих кущів. Он дві довгі гілки звіси­лись униз, на­че зе­лені кри­ла з дрібчас­ти­ми пе­ра­ми. А хрущі? як ліни­во та для­во, не­на­че спро­сон­ня, пе­реліта­ють з гілки на гілку. Он пташ­ка ки­ну­лась на хру­ща, вхо­пи­ла й по­нес­ла собі на снідан­ня.

    - Споконвічна бор­ня за жи­вот­тя, за їжу, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    Саня за­мовк­ла й за­ду­ма­лась. Вчо­ра вве­чері в їх був мо­ло­дий вчи­тель Ко­маш­ко й заціка­вив її роз­мо­вою. Во­на чо­гось при­га­да­ла йо­го роз­мо­ву, ки­ну­ла очи­ма по довгій алеї й не­на­че сподіва­лась йо­го стріну­ти.

    «Може, він вий­де в са­док по­гу­ля­ти; мо­же, я по­ба­чусь з ним, по­го­во­рю, докінчи­мо по­ча­те вчо­ра зма­ган­ня, що так заціка­ви­ло ме­не», - ду­ма­ла Са­ня. І в неї очі по­тяг­ло в гли­бо­кий, да­ле­кий кінець алеї, за­ли­тої ти­хим зе­ле­ним світом. В кінці алеї замріла ви­со­ка рівна пос­тать мо­ло­до­го па­ни­ча.

    «Він, не­на­че він… але ні. Він ниж­чий на зріст, хоч і та­кий рівний ста­ном та чор­ня­вий, - по­ду­ма­ла Са­ня. - Ні, не він. Тип східний; надісь, який­сь грек або ар­мя­нин».

    По алеї гу­ляв не Ко­маш­ко, а грек Арис­тид Се­лаб­рос. Він уг­лядів, що на лавці сиділи мо­лоді пан­ни, й по­вер­нув на Пушкінську алею, щоб на їх по­ди­ви­тись. Ти­хою хо­дою наб­ли­жав­ся він до паннів, ви­со­кий, рівний ста­ном, дов­гоб­ра­зий, з гар­ним кла­сич­ним ли­цем та з ко­рот­кою ку­че­ря­вою борідкою. Зда­ва­лось, ніби ста­туя давнього бо­га Ел­ла­ди нес­подіва­но ожи­ла, зня­лась з підстав­ки й пішла ти­хо по алеї. Дов­го­вас­те ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, ве­ликі блис­кучі чорні очі, довгі ку­че­ряві вії, густі рівні бро­ви, тон­кий ніс, чорні, на­че во­ро­но­ве кри­ло, ку­чері - усе в йо­му на­га­ду­ва­ло про да­лекі га­рячі східні краї, тропічне сон­це, га­ря­че не­бо: там ро­дяться й фор­му­ються такі палкі очі, повні вог­ню. То був тип мужньої східної кра­си, гар­ний і ду­жий, граціозний і ве­лич­ний, на­че мо­ло­дий бен­гальський лев. Повні звив­часті ви­разні ус­та в Се­лаб­ро­са чер­воніли зда­ле­ку се­ред зе­ле­но­го лис­ту, не­на­че польова маківка чер­воніє в зе­леній пше­ниці. Се­лаб­рос порівняв­ся а пан­на­ми й по­ма­леньку обвів їх гост­рим про­ни­зу­ючим пог­ля­дом; зда­ва­лось, він ви­би­рав, кот­ра з їх кра­ща й вар­та ува­ги.

    - Ну, та й пиш­на ж пос­тать! - обізва­лась ти­хенько Са­ня. - А як гор­до­ви­то пог­ля­дає на нас! Не­на­че зго­ри вниз ди­виться на нас!

    - І справді пиш­на: очі гострі; гля­не - не­на­че но­жем різне, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Не люб­лю я та­ких грізних гост­рих очей: такі очі мені не упо­добні, - ска­за­ла Са­ня.

    - Знаю за це. Тобі по­до­ба­ються очі го­лу­бині, смирні, а мені по­до­ба­ються от такі гострі й навіть жорс­токі очі: в їх є якась си­ла, мужність; в їх світиться зав­зят­тя, во­ля, за­пал сер­ця, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Любиш вул­ка­ни! Гля­ди ли­шень, На­дю, щоб не опек­тись од тих вул­канів, - ска­за­ла Са­ня, - а ваші східні грецькі та ар­мянські вул­ка­ни та­ки справді не­без­печні; вже над­то ба­га­то в їх ог­ню. Я бо­юся тих страш­них, грізних очей; гля­не на те­бе чо­ловік і, здається, ка­же: сте­ре­жи­ся, бо з'їм те­бе без солі й без хліба.

    - Ну, в нас на Бес­са­рабії вул­канів не­ма, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, - це я ска­за­ла так собі нав­ман­ня.


    - А вид, на­че в ста­туї Гер­ме­са! Цур йо­му! ще прис­ниться, - жар­ту­ва­ла ве­се­ла Са­ня, - не дур­но я сьогодні про­ки­ну­лась на­че не­са­мо­ви­та в п'ять го­дин й вже не мог­ла потім зас­нуть: ма­буть, ду­ша чу­ла, що сьогодні до нас наб­ли­житься вул­кан, хоч і без по­лум'я.

    - Я люб­лю кла­сич­ну па­ничівську кра­су. Страх не люб­лю тих кри­вих лиць! Це, мо­же, тим, що в ме­не пли­не по­ло­ви­на грецької крові, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - А мені не до впо­до­би ва­ша кла­сич­на кра­са: в неї вже ду­же все приг­лад­же­но та при­ли­за­но. Че­рез ду­же ре­гу­лярні, але хо­лодні пруж­ки ли­ця ані криш­ки не просвічується людська ду­ша. Тим­ча­сом як ма­ленька хи­ба ліній в лиці, зви­вок в бро­вах, в ус­тах ви­яв­ляє ча­сом ду­шу чо­ловіка, йо­го сер­це, йо­го вда­чу, - ска­за­ла Са­ня. - І вже чо­го не люб­лю й не зно­шу, то тих пов­них, чер­во­них, глад­ких па­ничівських морд. Од їх так і тхне ма­теріальністю, зем­лею, а не ду­хом, навіть, ви­ба­чай, різни­ця­ми та си­рим м'ясом.

    - Чи не підво­диш ти ча­сом сво­го Ко­маш­ка під цей фре­но­логічний прин­цип? В йо­го ли­це не кла­сич­не, хоч і не по­га­не! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Не ду­май, що мені по­до­бається Ко­маш­ко! Він лю­ди­на ро­зум­на, роз­ви­та, і в йо­го очах світиться дум­ка. Я люб­лю ро­зумні очі, не ваші во­лоські та грецькі, тро­хи во­лячі очі, - ска­за­ла Са­ня.

    Тим ча­сом Се­лаб­рос вер­нув­ся на­зад в алею й знов прой­шов ти­хою хо­дою проз паннів, бист­ро ки­нув на їх своїми ор­ли­ни­ми очи­ма. Але йо­го очі од­ра­зу ста­ли тихі, навіть якісь со­ло­денькі, лас­каві; він обвів ни­ми Му­раш­ко­ву, не­на­че пог­ла­див м'якеньким ок­са­ми­том.

    - Тікаймо! Цей грек ро­бить нам оч­ки, - ска­за­ла Са­ня й схо­пи­лась з ла­ви.

    Панни вста­ли, пішли на ве­ли­ку алею й ста­ли гу­ля­ти. Са­ня спо­чат­ку йшла по­ма­леньку, але як роз­ба­ла­ка­лась, то все йшла швид­ше, а далі тро­хи вже не бігла.

    - Чого ти, Са­ню, так біжиш? Я аж вто­ми­лась, лед­ве поспіша­ючи за то­бою, - ска­за­ла На­дя.

    - Хіба ж я біжу? Я йду, - обізва­лась Са­ня.

    - Ти не хо­диш, а, здається, пур­хаєш. Ко­лись пурх­неш з сад­ка та й по­ле­тиш на не­бо за іде­ала­ми, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Як ча­сом по­ле­чу в не­бо, то ти, На­дю, ле­ти за мною навз­догінці, вхо­пи ме­не та й по­тяг­ни до­до­лу, - ска­за­ла Са­ня й за­ре­го­та­лась на ввесь са­док.

    - Одначе час нам йти на служ­бу, - ска­за­ла На­дя.

    - Ой час, час! Про­щай, зе­ле­ний са­доч­ку! про­щай, свіже повітря. Піду ню­ха­ти ци­бу­лю в жидівській школі ра­ди прин­ципів; але для прин­ци­пу й йо­го поспіху в житті усе мож­на ви­терпіти, - ска­за­ла Са­ня й бігцем побігла в од­чи­не­ну бра­му сад­ка.

    Мурашкова пішла в банк. Се­лаб­рос пішов слідком та на­зирці за нею. Він примітив, що пан­на увійшла в банк.

    «Служить в бан­ку, - ска­зав сам до се­бе Се­лаб­рос. - Але ж і кра­са! І як оце я її й досі не вглядів? А вже я те­бе, кра­су­не, висліджу й поз­най­ом­люсь з то­бою, бо по­лю­бив те­бе. Які оче­ня­та! Які ус­та! Ще й май над­ворі! Ой кра­су­ня ж! Ли­це не­на­че ви­то­че­не, очі ніби вправ­лені в срібло. Кра­ща, ніж ма­дам Кре­чу­лес­ко; ба­га­то кра­ща, ніж пан­на Са­вицька. Тре­ба цих ки­дать. Цур їм! Ос­то­гид­ли! Час по­чи­на­ти но­вий ро­ман, ро­ман май­ський. Но­вий, ціка­вий ро­ман!» - Цю ос­тан­ню фра­зу Се­лаб­рос не по­ду­мав, а ска­зав го­лос­но, тро­хи не крик­нув. Якась пані йшла проз йо­го, по­чу­ла ті сло­ва й по­ду­ма­ла: «Який же це вий­шов но­вий та­кий ціка­вий ро­ман, що цей грек аж кри­чить за йо­го на ву­лиці? Аж тре­ба спи­та­ти в чи­тальні Гри­щен­ка».

    Вже не один ро­ман був в житті гар­но­го Се­лаб­ро­са. До йо­го кра­си, до йо­го пов­них чер­во­них уст лип­ну­ли мо­лоді й пан­ни, й панії, як ме­те­ли­ки па­да­ють на світло, й не од­на з їх пос­ма­ли­ла свої ле­генькі крильця…

    Селаброс на­си­лу ви­сидів в скар­бо­во­му бан­ку, де він слу­жив. Чорні бро­ви, чорні очі в Му­раш­ко­вої не ви­хо­ди­ли в йо­го з дум­ки й ма­ни­ли й драж­ни­ли йо­го. Він лед­ве діждав­ся кінця, вхо­пив бриль і побіг на ту ву­ли­цю, де сто­яв той при­ват­ний банк, в яко­му слу­жи­ла Му­раш­ко­ва. При­таївшись за од­ним пор­ти­ком, він не зво­див очей з две­рей в бан­ку. Не­за­ба­ром двері од­чи­ни­лись. Се­лаб­рос уг­лядів, як з две­рей виг­ля­ну­ло ли­це Му­раш­ко­вої з чис­тим, на­че на­мальова­ним профілем. Му­раш­ко­ва пішла сад­ком. Се­лаб­рос пішов слідком за нею. Ку­дою йшла во­на, ту­дою йшов і він: во­на од­чи­ни­ла хвіртку й увійшла в свій двір. Се­лаб­рос спи­нив­ся пе­ред хвірткою й про­чи­тав на таб­личці: «Дом же­ни над­вор­но­го совітни­ка Зої Полікар­пов­ни Му­раш­ко».

    «Що це за про­ява! - по­ду­мав Се­лаб­рос. - В неї вид грецький, а прізви­ще ук­раїнське».

    З хвіртки вис­ко­чи­ла гор­нич­на, сільська ук­раїнська дівчи­на, тільки що при­ве­зе­на з се­ла.

    - Хто жи­ве в цьому домі? - спи­тав у неї Се­лаб­рос.

    - Наша панія, - ска­за­ла ве­се­ла дівчи­на по-українській.

    - Та вже ж твоя панія, ко­ли ти в неї слу­жиш. Але ж хто во­на та­ка? Чи руська, чи гре­ки­ня?

    - А бог її знає, хто во­на та­ка; знаю тільки, що во­на удо­ва, го­во­рить якось чуд­но, не по-на­шо­му, - ска­за­ла гор­нич­на.

    - А як же во­на го­во­рить? - за­го­во­рив до неї Се­лаб­рос чис­тою ук­раїнською мо­вою. - Вже ж та­ки ти тя­миш: чи по-руській, чи по-мол­давській, чи по-армянській.

    - А хто йо­го втя­мить! Як зійдуться гості, то швар­го­чуть, мов ті жи­ди. Здається, панія з греків, бо до неї при­хо­дять в гості здебільшо­го гре­ки, - ска­за­ла гор­нич­на.

    «З греків? гм… Сміли­во піду сьогодні до неї на чай. Я грек. Ме­не ста­ра ра­до привітає як зем­ля­ка. Гре­ки міцно дер­жаться ку­пи й в Одесі, й в Ки­ши­неві… Ту­теч­ки я бу­ду як свій, се­ред своєї сім'ї», - ду­мав Се­лаб­рос і по­вер­нув до­до­му.

    

II

    

    Того ж та­ки дня в домі ма­тері Наді Му­раш­ко­вої, ста­рої гре­кині Зої Полікарпівни, зібрав­ся по обіді кру­жок мо­ло­дих паннів, Са­ни­них та На­ди­них то­ва­ри­шок. Не­ве­лич­кий дім ста­рої удо­ви Зої сто­яв се­ред дво­ра, по східно­му зви­чаю. В прос­торній, але низькій гор­ниці сто­яли ко­ло двох стін ши­рокі ту­рецькі со­фи, обк­ла­дені ко­ло стін круг­ли­ми по­дов­жас­ти­ми по­душ­ка­ми, не­на­че товс­ти­ми ка­чал­ка­ми. Попід со­фа­ми бу­ли розс­те­лені мол­давські ки­ли­ми з яс­ни­ми, чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми смуж­ка­ми. Такі самі ки­ли­ми бу­ли прос­те­лені че­рез усю кімна­ту трьома ряд­ка­ми. Один ку­ток до са­мої стелі був зас­тав­ле­ний об­ра­за­ми в по­зо­ло­че­них ра­мах, а під об­ра­за­ми сто­яв суд­ни­чок, на кот­ро­му так са­мо сто­яло три об­ра­зи. По обид­ва бо­ки об­разів, од стелі, спус­ка­лись до са­мо­го до­лу білі про­зорі муш­ли­нові завіси. Се­ред кімна­ти сто­яв круг­лий стіл, а в од­но­му кут­ку за шир­мою сто­яла постіль мо­ло­дої Наді Му­раш­ко­вої. Вікна бу­ли, по ста­росвітсько­му зви­чаю, за­биті рідкою залізною решіткою од злодіїв.

    Молоді пан­ни обсіли со­фи в вольних по­зах. Як ко­му бу­ло упо­доб­но. Са­ня сиділа на софі, підоб­гав­ши під се­бе но­ги. Махнівська при­ляг­ла, об­пер­шись ліктем об круглі по­душ­ки на одній софі, а На­дя Му­раш­ко­ва на другій. Вечірнє май­ське сон­це заг­ля­ну­ло в вікна й за­ли­ло усю кімна­ту яс­ним світом. Ку­ток з об­ра­за­ми в ши­ро­ких по­зо­ло­че­них ра­мах аж світив­ся й ки­дав жов­то­га­ря­чий од­лиск на сте­лю. Чер­воні здо­рові рожі на шир­мах на­че жевріли. Кімна­та бли­ща­ла уся­ки­ми кольора­ми, різки­ми, пістря­ви­ми, не­на­че ту­рецька ма­терія або перський ки­лим. Сон­це роз­си­па­ло зо­лоті проміння по со­фах, по ки­ли­мах: ясні кольори в обс­таві кімна­ти ста­ли ще ясніші й різкіші. І та обс­та­ва, блис­ку­ча й різка, чу­до­во прис­та­ва­ла до тем­них півден­них блис­ку­чих очей, до чор­них брів в мо­ло­дих паннів. Од­на біля­ва Са­ня між пан­на­ми бу­ла не­на­че біла лелія між чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. Мо­лоді то­ва­риш­ки Му­раш­ко­вої схо­ди­лись час­тенько в домі ста­рої Зої, щоб чи­тать в гурті нові на­укові книж­ки. Тут во­ни на волі пе­ре­чи­ту­ва­ли усякі нові книж­ки, й на­укові, й конт­ра­бандні, обмірко­ву­ва­ли пе­ре­чи­та­не, зма­га­лись за прин­ци­пи, скла­да­ли й ви­роб­лю­ва­ли собі вольні пе­ресвідчен­ня, за очи­ма своїх кон­сер­ва­тив­них батьків, за очи­ма ще кон­сер­ва­тивніших і су­во­рих ма­терів. Вольна роз­мо­ва, вольні дум­ки, жар­ти на волі, а то й ве­селі співи час­то ли­ли­ся тут, як вольний вес­ня­ний шум­ли­вий потік ллється в зе­ле­них бе­ре­гах. Усі мо­лоді пан­ни бу­ли або ук­раїнки, або бу­ли з міша­них по національності сімей. Між ни­ми не бу­ло ні од­ної мол­да­ван­ки. Мол­да­ван­ки одійшли в свій арис­ток­ра­тич­но-національний гурт: гур­ток Сані та Му­раш­ко­вої був не національний, а кос­мо­політич­ний.

    - Чи ви знаєте, яку неп­риємну звістку я вам ска­жу: батько мій не згод­жується пус­ка­ти ме­не в універ­си­тет, - ска­за­ла Са­ня.

    - Не мо­же бу­ти! - про­мо­ви­ла На­деж­да Му­раш­ко­ва. - Чуд­но мені. Твій батько лю­ди­на роз­суд­ли­ва, просвіче­на, лю­бить те­бе.

    - От че­рез те він і не хо­че пус­ка­ти ме­не, що ме­не лю­бить, - ска­за­ла Са­ня, - але я та­ки пос­тав­лю на своєму. Я ба­жаю ви­щої просвіти й її та­ки до­бу­ду! Ми мо­же­мо до­бу­ти своїх прав, прав жен­щи­ни, тільки че­рез ви­щу просвіту.

    - Просись у батька й їдь з на­ми в універ­си­тет, - обізва­лись дві сест­ри Махнівські, - ми без те­бе не поїде­мо.


    - Поїду, хоч му­шу пос­ва­ри­тись з батьком. Що я раз за­ду­ма­ла, те по­вин­но ста­тись, - ска­за­ла Са­ня й вда­ри­ла ле­генько ру­кою по столі. - Я прис­вя­ти­ла се­бе пе­да­гогії, й пе­да­гогії, пе­редніше за все, для жен­щин, щоб вив­ча­ти й до­вес­ти до ви­що­го роз­вит­ку на­ших при­ни­же­них сес­тер.

    - Тільки з ви­щою просвітою ми ста­не­мо вольні, ма­ти­ме­мо пра­во жи­ти са­мостійно, знай­ти будлі-яку служ­бу і… потім ви­хо­ди­ти заміж по лю­бові або й зовсім не ви­хо­ди­ти, як ко­му бу­де упо­добніше. А то знаєте, як бу­ває на світі: пан­ни ча­сом йдуть заміж не по лю­бові… - обізва­лась На­дя Му­раш­ко­ва.

    - Куди там по лю­бові! - ска­за­ла Са­ня. - Хто ви­хо­дить заміж по сер­цю? Йдуть заміж так, як па­ничі зай­ма­ють уря­дові місця. Яка ж там лю­бов! Вий­ди отак заміж та й ра­юй: літай в ефірі не­бес­но­му, по­зи­рай на якусь чор­ну бо­ро­ду та ню­хай не­бес­ний фіміам ци­гар­но­го ди­му. Ото рай! ото щас­тя!

    - Або ми­луй та цілуй якусь глад­ку товс­ту мор­ду, що й гля­ну­ти гид­ко, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Це теж світлий рай!

    - Жарти жар­та­ми, а вчо­ра ма­чу­ха ду­же ме­не роз­сер­ди­ла. Ви­рек­ла та­ку гад­ку: ко­ли пан­на йде в універ­си­тет, то це все од­но, що во­на йде в сол­да­ти. Аж до сліз ме­не до­ве­ла.

    - Твоя ма­чу­ха й де­які панії див­ляться на жіно­чу ви­щу просвіту як на якісь нові модні сукні та ка­пе­люші нез­ви­чай­но­го фа­со­ну, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Ти, На­дю, ба­чи­ла, який ка­пе­люш ви­пи­са­ла собі а Па­ри­жа, ма­дам…

    Саня ог­ля­ну­лась і спи­ни­лась. В кімна­ту ввійшла най­мич­ка.

    - Мадам «Лю­лю»… - ска­за­ла Са­ня наз­до­гад…

    - Бачила, ба­чи­ла, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - В неї гро­шей си­ла, то й дуріє.

    - А ма­дам «Су­су» оце пус­ти­лась в лібе­ралізм: по­пи­ває не вин­це, а та­ки горілоч­ку… з мо­ло­ди­ми гу­са­ра­ми… Це во­на так чуд­но ро­зуміє лібе­ралізм, - ска­за­ла Са­ня.

    - А ма­дам «Му­му»! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, вко­ро­чу­ючи прізви­ща й пог­ля­да­ючи на двері, ку­ди вий­шла най­мич­ка, - ви­пи­са­ла оце не­дав­но для гос­тин­ної ту мебіль, що бу­ла в Па­рижі на вис­таві; за од­ну ка­мо­ду вте­лю­щи­ла ти­ся­чу кар­бо­ванців! А по­лю­бов­ників у неї! По два ра­зом кру­тяться ко­ло неї, бо, ма­буть, од­но­го ма­ло. Дуріє з нудьги та од роз­коші. Ні, як­би в їх бу­ло мен­ше гро­шей, то й не дуріли б. Еко­номічне, соціальне пи­тан­ня - це для ме­не пер­ше од усього. Я прак­тич­на лю­ди­на пе­редніше за все.

    - А оце не­дав­но мосьє «Ку­ку» ка­зав знай­омим: «В ме­не вже за­ве­де­но прог­ра­ти що­ро­ку в кар­ти двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Та­кий в ме­не зви­чай». Нівро­ку! Двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Це не жар­ти. А скільки мож­на за ті гроші по­за­во­ди­ти шкіл? Навісніють од роз­коші, - ска­за­ла Са­ня.

    - Якби їх усіх пос­та­ви­ти до ро­бо­ти, щоб самі собі за­роб­ля­ли на хліб, то й не дуріли б, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Оце по­зав­чо­ра мо­ло­дий гу­са­рик «Зу­зу» ка­тав на коні й хотів пе­рес­ко­чить че­рез екіпаж, в кот­ро­му їха­ли йо­го знай­омі пан­ни. Це теж ро­зумні жар­ти.

    - Мосьє «Го­го»! Теж гар­ний! - ска­за­ла Махнівська. - Оце не­дав­но по­зи­вав­ся з му­жи­ка­ми й од­тяг у їх по­ле, що во­ни ора­ли ще, ма­буть, спо­конвіку… але… не ма­ли до­ку­ментів чи їх десь вте­ря­ли. Хоч і в са­мо­го мосьє «Го­го» теж не бу­ло до­ку­ментів на ту зем­лю.

    - Знаєте, яке пи­тан­ня ки­нув мені вчо­ра Ко­маш­ко, та ще з до­ко­ром? - ска­за­ла Са­ня. - Він до­ко­ряв мені, що я кос­мо­політка, не знаю й не люб­лю на­ро­ду, що я не національна лю­ди­на, що я не ду­же-то де­мок­рат­ка. Він вва­жає кос­мо­політизм на Ук­раїні і в усій Слов'янщині без національно­го грун­ту за не­потрібне, не сього­час­не й навіть шкідли­ве діло. Я за­ду­ма­лась над цим но­вим для ме­не пи­тан­ням.

    - Гм… гм… Я не знаю на­ро­ду… Я зрос­ла в місті.. Гм… труд­но… це для ме­не но­ва ідея…

    - А мені не труд­но, бо я зрос­ла в Хер­сон­щині в містеч­ку, бо я знаю, що я ук­раїнка. Хіба ж ви ве­ли­ко­росіянки? - го­во­ри­ла Махнівська до паннів.

    - І то прав­да… по національності - ми ні се ні те. Але ж я ніяк не по­год­жусь в цьому прин­ципі з Ко­маш­ко­вим, - го­во­ри­ла Са­ня. - І то прав­да, скільки тих прин­ципів на світі? скільки ідей? Го­ло­ва хо­до­ром хо­дить, як поч­неш мірку­ва­ти та ме­ти­ку­ва­ти…

    - То не ме­ти­куй. Ад­же ж ма­дам «Му­му» та «Су­су» не до­шу­ку­ються та й сплять спокійненько, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Гм… Цеб­то - жи­ви, аби тільки жи­вотіти… жи­ви жит­тям ку­ря­чим. Спа­сибі за ра­ду, - ска­за­ла Са­ня. - Ко­маш­ко­ва дум­ка зби­ває ме­не прос­то з пан­те­ли­ку. Я знаю, що націоналізм прусський - діло кон­сер­ва­тив­не й не­гу­ман­не, бо ро­бить діло не­потрібне для культу­ри, пригнічує інші на­ро­ди. А Ко­маш­ко ка­же, що ук­раїнський націоналізм - то зовсім інше й но­ве діло, бо він злу­чується з гу­ман­ни­ми, просвітніми прин­ци­па­ми, з прог­ре­сом, встоює за ма­си, за на­род. Ук­раїнський націоналізм, навіть істо­рич­ний, ко­зацький, а най­більше в своїй давнішній формі був теж - сво­бо­да й прог­рес. Пе­ре­даю йо­го роз­мо­ву до сло­ва. Мій па­па згод­жується з Ко­маш­ком і ду­має так са­мо, як і Ко­маш­ко. Тим ча­сом ці усі прин­ци­пи для ме­не ма­ло зро­зумілі. Ніяк не пе­рет­рав­лю їх в дум­ках.

    - А я їх до­чис­та ро­зумію, - ска­за­ла Махнівська.

    - Гм… гм… труд­ну ро­бо­ту зав­дав для моєї го­ло­ви Ко­маш­ко, - ска­за­ла Са­ня.

    - Цебто як прик­лас­ти ці прин­ци­пи до діла, то тре­ба або йти в на­род, або сил­ку­ва­тись, щоб націоналізу­ва­тись й з на­ро­дом зли­ва­тись? - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Воно б то так… Логіка при­во­де до та­ко­го кінця; але… але… гм… - ска­за­ла Са­ня й знов за­ду­ма­лась. Пішло зма­ган­ня, тро­хи не свар­ка за прин­ци­пи.

    Одні пан­ни всто­юва­ли за те, щоб до­бу­ва­ти пе­редніше за все ви­щої просвіти; На­дя сто­яла на то­му, що еко­номічне пи­тан­ня най­потрібніше; другі го­во­ри­ли про­ти дес­по­тиз­му. Підняв­ся га­лас, га­ря­че зма­ган­ня. Май­ське сон­це не­на­че вли­ва­ло зав­зят­тя в душі, три­во­жи­ло ду­ми, да­ва­ло свіжість дум­кам. А мо­лодість, а роз­буд­жені дум­ки не да­ва­ли спо­кою, не­пе­ре­мож­но на­ма­га­лись на скла­дан­ня пе­ресвідченнів і ро­зум­них пог­лядів на все, на все, що пан­ни ба­чи­ли в житті навк­ру­ги, чо­го во­ни сподіва­лись в житті.

    Несподівано двері в кімна­ту од­чи­ни­лись. Увійшла На­деж­ди­на ма­ти, ста­ра Зоя Полікарпівна Му­раш­ко­ва, чор­ня­ва та смуг­ля­ва на ви­ду. Во­на бу­ла нап­ну­та чор­ною вов­ня­ною хуст­кою, уб­ра­на в чор­ну сук­ню й дер­жа­ла чот­ки в ру­ках. Зда­ва­лось, ніби чер­ни­ця увійшла в кімна­ту.

    - Що це в вас за га­лас! Доб­ри­вечір вам! - ска­за­ла во­на до паннів.

    - Доброго здо­ров'я, Зоє Полікарпівно! - гук­ну­ли усі пан­ни.

    Стара Зоя вміла го­во­рить по-грецькій і го­во­ри­ла доб­ренько по-мол­давській. По-ве­ли­ко­руській во­на ніяк не мог­ла вив­чи­тись доб­ре го­во­ри­ти, міша­ла ве­ли­ко­руські сло­ва з ук­раїнськи­ми, ще й до то­го ше­пе­ля­ла в ви­мові, як ше­пе­ля­ють усі гре­ки, що не зрос­ли в Росії, їй ве­ли­ко­руську мо­ву бу­ло навіть труд­но ро­зуміти.

    - Де це ви бу­ли, Зоє Полікарпівно, - спи­та­ла в неї Са­ня.

    - Була в церкві на ве­черні та мо­ли­лась за вас бо­гу, бо знаю, що ви бо­гу не мо­ли­тесь. Мо­ли­лась за те­бе, Са­ню, щоб тобі бог пос­лав гар­но­го же­ни­ха, яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­зя, -ска­за­ла Зоя.

    - Ого! ду­же ви­со­ко для нас! Я заміж не піду. Я бу­ду жи­ти для на­уки, для просвіти, - ска­за­ла Са­ня.

    - Ой ти, ти, моя біла ро­жа смирнська. Ще спить твоє сер­це. Прий­де час, то й по­ки­неш свою на­уку. Як­би мені ска­за­ла та біла лелія, що рос­те в сад­ку: «Не лю­би­ти­му», - я б пой­ня­ла їй віри. А ти жи­ва квітка: в те­бе є сер­це, ще й до то­го твої що­ки, як білі лелії; в те­бе ус­та, як пов­на тро­ян­да, в те­бе очі сині, як не­бо. Не йму віри тобі.

    Зоя об­ня­ла Са­ню й поцілу­ва­ла її в чо­ло; во­на лю­би­ла Са­ню більше за всіх паннів.

    - Яка я біла лелія та ро­жа? От ва­ша На­дя - так прав­да, що тро­ян­да, - ска­за­ла Са­ня, - во­на кра­су­ня, а я…

    - Надя чор­на тро­ян­да, а ти біла, - ска­за­ла Зоя.

    - Хіба ж де рос­туть чорні рожі? Мо­же, в Смирні? - ска­за­ла Са­ня.

    - Може, чер­во­на? - поп­ра­ви­ла На­дя й засміялась.

    Надя ска­за­ла ма­тері по-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась.

    - А я ж по-ва­шо­му яка ро­жа? - спи­та­ла в Зої Maхнівська.

    - Ти… ти… жов… жов… зе­ле­на ро­жа, - обізва­лась Зоя й са­ма до­га­да­лась, що не пот­ра­пи­ла на колір: ті кольори по-ве­ли­ко­русько­му во­на все пе­ремішу­ва­ла з ук­раїнськи­ми та мол­давськи­ми.

    Піднявся регіт. Доч­ка знов ска­за­ла ма­тері пo-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра Зоя тільки ру­кою мах­ну­ла.

    - Надю! чи го­то­вий са­мо­вар? На­пою я свій жи­вий квітник чаєм, - ска­за­ла Зоя Полікарпівна: в ме­не і в сад­ку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, пан­ни, як зацвіли в моєму сад­ку квітки!


    Зоя про­су­ну­ла ру­ку че­рез залізні ґрат­ки й од­чи­ни­ла вікно. Квітник цвів уся­ки­ми квітка­ми й був і справді схо­жий на Зоїну кімна­ту. Попід стіна­ми кру­гом са­доч­ка не­на­че ви­ла­ся гірлян­да з буз­ко­во­го цвіту. Над доріжка­ми цвіли густі ряд­ки синіх та жов­тих півників, не­на­че зе­ле­не ба­дил­ля обсіли роєм квітчасті ме­те­ли­ки. На гряд­ках чер­воніли повні півонії. Ог­нем горіли бу­ке­ти жов­то­га­ря­чих лелій. Розцвіта­лись делікатні тро­ян­ди цен­ти­фолії. В вікно повіяло аро­ма­том рож, впе­ремішку з гірки­ми па­хо­ща­ми во­лосько­го горіха та буз­ку.

    - Моя ма­ма тро­хи не цілується з квітка­ми, - обізва­лась насмішку­ва­то На­дя.

    - Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, - ска­за­ла Зоя.

    - О, в вас по­етич­на вда­ча, - ска­за­ла Са­ня до Зої.

    - Люблю квітки, люб­лю вас, мо­ло­дих, люб­лю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й са­ма ко­лись співа­ла: як я співа­ла! та ми­ну­ло моє, - ска­за­ла Зоя й здих­ну­ла. - Оце, як дов­го не не­суть са­мо­ва­ра, а я пи­ти хо­чу, - ска­за­ла Зоя зго­дом.

    Одчинились двері з пе­карні. На­дя Му­раш­ко­ва внес­ла са­мо­вар, пос­та­ви­ла ко­ло по­ро­га, а са­ма мет­ну­лась до ка­мо­ди шу­ка­ти ска­тер­ки. Во­на вий­ня­ла по­пе­ляс­ту ска­терть і хотіла зас­те­ли­ти стіл.

    - Надю, зас­те­ли-бо стіл білою ска­тер­тею! Я люб­лю білий колір, - ска­за­ла Са­ня, - в йо­му є щось іде­альне, іде­ально чис­те.

    - Вже й в те­бе смак! Чор­ний колір кра­щий. Я люб­лю чор­ний цвіт, - ска­за­ла На­дя.

    - Вулкани, вул­ка­ни, прик­риті чор­ним по­пе­лом та ла­вою, - ска­за­ла насмішку­ва­то Са­ня. - А під тим чор­ним по­пе­лом огонь! Скільки вог­ню. «Чор­ний цвіт, мрач­ний цвіт ти мне мил нав­сег­да», - заспіва­ла Са­ня.

    Надя Му­раш­ко­ва на­су­пи­ла тро­шеч­ки бро­ви. Са­ня ви­яв­ля­ла її по­тай­ну вда­чу, не для всіх паннів відо­му.

    Стара Зоя знай­шла білу чис­ту ска­тер­ку й зас­те­ли­ла стіл. Од ска­тер­ки по­лив­ся білий світ і за­лив і без то­го світлу од сон­ця кімна­ту.

    Надя пос­та­ви­ла на столі са­мо­вар і по­са­ди­ла по­руч з со­бою Са­ню. Де­котрі пан­ни посіда­ли ко­ло сто­ла, де­котрі сиділи на со­фах. На­дя на­ли­ва­ла чай і по­да­ва­ла пан­нам.

    - А чи пе­ре­го­во­ри­ли вже своє? Я більше люб­лю, як ви жар­туєте, бігаєте, співаєте. Ану, Са­ню, заспівай мені тієї гар­ної пісні, що в той раз співа­ла, - ска­за­ла Зоя. - Як-бо во­на по­чи­нається: «Ой не світи, ко­ни­ченьку, не світи ніко­му».

    Усі за­ре­го­та­лись. Зоя до­га­да­лась, що по­ми­ли­лась.

    - Ні, не так: якось іна­че… - ска­за­ла Зоя. Всі аж ляг­ли од сміху. Од­на На­дя ані осміхну­лась. Ли­це в неї бу­ло по­важ­не. Во­на рідко ко­ли сміялась. На­дя ска­за­ла ма­тері по-грецькій за її по­мил­ку. Ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась. Са­ня по­ча­ла пісню. Ста­ра Зоя за­бу­лась, що не­дав­но прий­шла з церк­ви, і, на­мо­тав­ши чот­ки на ру­ку, підтя­га­ла Сані: «Ой не світи, міся­ченьку, не світи ніко­му; тільки світи ми­ленько­му, як іде до­до­му». До їх прис­та­ли де­які свіжі го­ло­си паннів. Од­на На­дя не співа­ла: во­на не ма­ла го­ло­су.

    І свіжий, як здо­ров'я, май­ський вітрець, що повівав в вікна, і аро­ма­ти буз­ку та рож, і май­ське сон­це, і вес­ня­не теп­ло, й пісня - все во­ру­ши­ло, ве­се­ли­ло мо­лоді душі, роз­во­ру­шу­ва­ло сер­це навіть в ве­се­лої ста­рої Зої Полікарпівни, роз­ве­се­ли­ло її й на­га­да­ло за давні літа мо­лоді на бе­ре­гах синього півден­но­го мо­ря.

    Задзеленькав дзво­ник. Двері в гос­тинній рип­ну­ли. Усі за­мовк­ли.

    - Хтось прий­шов. Це, ма­буть, ваші гре­ко­си вже зби­ра­ються до вас, - ска­за­ла до ма­тері На­дя.

    Увійшла гор­нич­на й ска­за­ла Зої, що прий­шов який­сь па­нич.

    - Який же це па­нич? - спи­та­ла На­дя в гор­нич­ної.

    - Не знаю. Та­кий гар­ний, що й ска­за­ти не мож­на, - ка­за­ла гор­нич­на.

    Надя стри­во­жи­лась і опус­ти­ла очі. В гос­тин­ну увійшов Арис­тид Се­лаб­рос.

    - А не в доб­рий час прий­шов гість! - ска­за­ла Зоя Полікарпівна. - Так мені ве­се­ло з ва­ми; я са­ме розспіва­лась, а тут на тобі гос­тя!

    - Одначе тре­ба йти до то­го гре­ка та по­го­во­ри­ти за ку­ку­руд­зу та пше­ни­цю, - ска­за­ла На­дя.

    - Вийди ж і ти, На­дю, - ска­за­ла ма­ти.

    - Ізроду не вий­ду! Од ва­ших греків тільки й чуєш, по­чо­му пуд пше­ниці та тю­тю­ну, по­чо­му кіло ку­ку­руд­зи. Неціка­ва зад­ля ме­не роз­мо­ва, - ска­за­ла На­дя.

    - Зоє Полікарпівно! Як бу­дуть сьогодні го­во­ри­ти за овес та греч­ку, то й я вий­ду до гос­тей. Це вже бу­де но­ва, цікавіша те­ма, - обізва­лась Са­ня.

    - О, ти вже на­го­во­риш! По­ба­чи­мо, хто прий­шов… Мо­же, та­кий грек, що й са­ма ви­ле­тиш до йо­го. Ой ти, моя ан­горська кізоч­ко, моє біле яг­ня! ти кіпрський ви­ног­рад, - го­во­ри­ла Зоя до Сані.

    - А мо­же, я який­сь там муд­рий тра­пе­зунтський по­линь? -ска­за­ла Са­ня.

    - Ой ні! ти кіпрське ви­но, - го­во­ри­ла Зоя свої смирнські порівнян­ня і пішла в світли­цю.

    Панни в кімнаті тро­хи при­тих­ли. На­дя сиділа мовч­ки й прис­лу­ху­ва­ла­ся, що го­во­ри­лось в світлиці.

    «Чи той прий­шов, що я ра­но ба­чи­ла в сад­ку, чи хтось інший? - ду­ма­ла во­на… - Гор­нич­на ска­за­ла, що ду­же гар­ний… пев­но, він. Ко­ли б він», - май­ну­ла в неї дум­ка, і їй за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти ті горді, пишні очі, що во­на ба­чи­ла то­го дня в сад­ку. Во­на по­чу­ти­ла, що сер­це в неї по­ча­ло три­во­жи­тись. В гос­тинній крізь двері бу­ло чуть дзвінкий го­лос, низький ба­ри­тон. Го­во­ри­ли по-грецькій. Сло­ва не доліта­ли ви­раз­но, але ба­ри­тон лив­ся в роз­мові то го­лосніше, то тихіше, не­на­че пісню співав. Зда­ва­лось, ніби ора­тор чу­до­вим го­ло­сом го­во­ре про­мо­ву з ка­фед­ри.

    «Який чу­до­вий го­лос! - йшла дум­ка в Наді. - М'який, як ок­са­мит, лас­ка­вий і ве­се­лий. Ні, це не йо­го го­лос. До йо­го гор­до­ви­тої пос­таті, до йо­го су­во­рих очей не прис­тає лас­ка­вий м'який го­лос. Ні, це не він…»

    І Наді чо­мусь ста­ло шко­да, що не той прий­шов, ко­го їй нес­подіва­но за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти. Во­на не чу­ла, за що роз­мов­ля­ли при­ятельки, й сиділа, за­ду­мав­шись.

    - Надю! чом ти не го­во­риш? Чо­го за­ду­ма­лась? Чи не літа­ють твої дум­ки в тих кра­ях, де «цит­ро­ни стиг­нуть, де гор­дий лавр та мирт рос­туть?» -сміялась з неї Са­ня.

    Надя лед­ве вдер­жа­ла лег­ке зітхан­ня: її ду­ма не­на­че за­ли­ну­ла в який­сь інший чу­до­вий край, де й квітки кращі, і не­бо синіше, і зорі ясніші, і пісні го­лосніші…

    В гос­тинній по­чу­ли­ся ще й другі го­ло­си. На­дя впізна­ла по го­ло­су двох агентів з Смир­ни, що приїха­ли на Бес­са­рабію ску­по­ву­ва­ти пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу. Роз­мо­ва йшла грецька. Го­ло­си товсті, низькі не­на­че булько­та­ли та кле­ко­та­ли, як во­да ки­пить та вби­вається в ключі в здо­ро­во­му ка­зані. А той ба­ри­то­но­вий го­лос, м'який, лас­ка­вий, не заг­лу­шав­ся. На­дя ло­ви­ла йо­го ар­тис­тичні су­то­ни й то­ни.

    Довгенько сиділа й роз­мов­ля­ла Зоя з своїми гістьми. Ко­ли це двері з гос­тин­ної од­чи­ни­лись. Увійшла Зоя. В неї очі світи­лись ще ве­селіше.

    - Надю! при­че­пу­рись та вий­ди до но­во­го гос­тя. З Смир­ни! З Смир­ни! - тро­хи не кри­ча­ла Зоя.

    - Хто? Гість з Смир­ни? - спи­та­ла На­дя в ма­тері; і ця звістка ста­ла для неї неп­риємна. «Не той, ко­го я жда­ла!» -по­ду­ма­ла во­на.

    - Ні! Гість з Оде­са. Йо­го ма­ти з Смир­ни, - ска­за­ла Зоя.

    - Велике ди­во, що йо­го ма­ти з Смир­ни! Нев­же зад­ля цього я по­вин­на ви­хо­дить до йо­го в світли­цю, - ска­за­ла На­дя. - Я ж в Смирні не бу­ла.

    - То за­те я бу­ла. Йо­го ма­ти че­рез дві ву­лиці, че­рез дві ву­лиці! - го­во­ри­ла Зоя з за­па­лом.

    Панни засміялись. На­дя й собі осміхну­лась.

    - Що че­рез дві ву­лиці? - спи­та­ла На­дя в ма­тері.

    - Єлена Кипрі! че­рез дві ву­лиці! - го­во­ри­ла Зоя й ки­ну­лась шу­ка­ти слоїків з ва­рен­ням.

    - Ви в такім за­палі, що ми нічо­го не втя­ми­мо з ва­ших слів, - ска­за­ла Са­ня.

    - Жила Єле­на Кипрі, йо­го ма­ти, Арис­ти­да Се­лаб­ро­са, че­рез дві ву­лиці од нас в Смирні! Моя дав­ня под­ру­га. Ви­ходь-бо, На­дю, мерщій, хутчій! - го­во­ри­ла Зоя і ра­зом нак­ла­да­ла ва­рен­ня з мо­ло­деньких во­лоських горіхів, ва­ре­них на ме­ду.

    - Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не за­ко­ха­лись ви ча­сом в ва­шо­го знай­омо­го гос­тя че­рез дві ву­лиці… - го­во­ри­ла Са­ня.

    - Ой ти! - І Зоя вжар­ти вда­ри­ла ле­генько по плечі Са­ню. - Ож вий­ди та по­ди­вись, який гар­ний гість: як сон­це! - ска­за­ла Зоя.

    - Ого! Ще по­пе­чусь, ко­ли він та­кий, як сон­це, - обізва­лась Са­ня.

    - Як місяць пов­ний! - ска­за­ла Зоя.

    - Коли та­кий, як місяць, то вий­ду до йо­го: не так страш­но, - ска­за­ла Са­ня.


    - Ож глянь, то й по­ба­чиш. Ой моя біла овеч­ко! Як по­ба­чиш йо­го, про­ки­неться й твоє сер­це. По­ки­неш свої книж­ки та й по­за­ки­даєш їх на го­ри­ще. Не бійсь, не ви­дер­жиш! - ска­за­ла Зоя, і її гострі чорні очі заб­ли­ща­ли. Вид­ко бу­ло, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не по­гас.

    - Ну, ні! - ска­за­ла Са­ня. - Луч­че по­за­ки­даю бо­ро­ди на го­ри­ще: мо­же, ми­шам на куб­ла зна­доб­ляться.

    - Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й жит­тя, - ска­за­ла Зоя.

    Зоя пос­та­ви­ла на піднос ми­соч­ки з ва­рен­ням і три ста­ка­ни хо­лод­ної во­ди.

    - Щось там прий­шло ду­же ціка­ве, що ви на­го­ту­ва­ли йо­му «дульче­ца ку апа ре­чи» (ва­рен­ня з во­дою), - ска­за­ла На­дя по-мол­давській.

    - А хто пе­редніше піде? чи «дульче­ца», чи На­дя? - сміялась Са­ня.

    - Надя по­пе­ре­ду, - ска­за­ла Зоя. - На­дю, йди.

    Надя при­че­са­ла го­ло­ву й виш­ла в світли­цю. Ко­ло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі гре­ки, аген­ти од­ної фірми. Один був ста­рий, си­вий, з ко­рот­кою си­вою бо­ро­дою й з си­ви­ми бур­ця­ми. Йо­го дов­го­вас­те смуг­ля­ве ли­це бу­ло ніби встав­ле­не в білі рам­ки. На йо­му бу­ла оде­жа бал­канська: каф­тан і ря­са, зовсім як в ду­хов­них; каф­тан був підпе­ре­за­ний ши­ро­ким на п'ядь пар­че­вим по­ясом. Він ку­рив люльку з дов­го­го ци­бу­ка.

    Другий агент був нес­та­рий чо­ловік в євро­пей­сько­му уб­ранні. Се­лаб­рос сидів спи­ною до две­рей і ба­ла­кав з ни­ми по-грецькій.

    Надя Му­раш­ко­ва од­чи­ни­ла двері в гос­тин­ну. Се­лаб­рос ог­ля­нув­ся, схо­пив­ся з місця й пішов до неї на­зустріч.

    - Аристид Се­лаб­рос, син при­ятельки ва­шої ма­тері, - про­мо­вив він до Наді по-грецькій.

    - Я ду­же ра­да поз­най­оми­тись з ва­ми. Моя ма­ма вже ка­за­ла мені за вас, - ска­за­ла На­дя й по­да­ла йо­му ру­ку. Се­лаб­рос зда­вав­ся для неї те­пер ще кра­щим, ніж вранці в пар­ку: рівний ста­ном, як стру­на; розкішні чорні ку­чері, м'які, як ок­са­мит, лисніли про­ти сон­ця, на­че во­ро­но­ве кри­ло; очі не су­ворі, а лас­каві, ніби со­ло­денькі; їх гост­рий блиск на­че при­гас. І лас­ка та лю­бов світи­лись в очах, як він пильно-пильно гля­нув Наді в очі.

    Надя зро­зуміла ту німу роз­мо­ву очей, що го­во­рить ча­сом го­лосніше й ви­разніше од слів. Во­на по­чу­ти­ла, що на її вид ніби пах­ну­ло теп­лом.

    - Сідайте, будьте лас­каві, - ска­за­ла во­на до Се­лаб­ро­са й са­ма сіла на ста­ро­модній софі. Со­фа бу­ла з ви­со­кою спин­кою й об­би­та яс­ною ря­бою ма­терією зе­ле­но­го кольору, пе­реміша­но­го з жов­то­га­ря­чи­ми квітка­ми. На то­му яс­но­му пістря­во­му фоні На­ди­на кла­сич­на го­лов­ка ви­да­ва­лась ніби на­мальова­на на кар­тині.

    Селаброс сів про­ти неї, вп'явся очи­ма в її вид й вваж­ли­во кмітив за нею.

    Надя приміти­ла йо­го пильний пог­ляд, і її ви­разні, як в ма­тері, очі заг­ра­ли: не­на­че іскри заб­ли­ща­ли в їх, на­че за­ми­готіло ма­ре­во сон­ця. Світ в очах ми­готів, дри­жав, як промінь сон­ця дри­жить в крап­лях ро­си. На­дя зна­ла, що очі ви­да­ють її по­чу­ван­ня, й прик­ри­ла їх віка­ми. Се­лаб­ро­сові зда­лось, що сон­це схо­ва­лось за хма­ру, і в хаті ста­ло темніше.

    - Чи ви дав­но в Ки­ши­неві? - спи­та­ла в йо­го На­дя по-грецькій.

    - Ні, не­дав­но. Я сам оде­сець і оце пе­рей­шов сю­ди на служ­бу в банк, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - І я слу­жу в бан­ку, - обізва­лась На­дя.

    - От ми й то­ва­риші по службі, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Де ж ви пе­редніше слу­жи­ли? - спи­та­ла На­дя.

    - Я слу­жив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що тор­гує паш­нею. Але, знаєте, та­ка служ­ба мені не до впо­до­би; і служ­ба й ком­панія не при­па­да­ли мені до впо­до­би, - ска­зав Се­лаб­рос.

    «От-от за­го­во­рить за пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу», - по­ду­ма­ла На­дя, і самі чу­дові очі в Се­лаб­ро­са чо­гось втра­ти­ли для неї свою кра­су, а йо­го особість ста­ла неціка­ва, зви­чай­на.

    - Чому ж так? - спи­та­ла На­дя.

    - Знаєте, той грецький кру­жок тор­го­вельний, ма­теріальний… - за­го­во­рив Се­лаб­рос вже по-ве­ли­ко­руській, пог­ля­да­ючи набік на двох греків-агентів, котрі по-ве­ли­ко­руській нічо­го не тя­ми­ли, -тільки в їх і інте­ре­су, тільки й роз­мо­ви, що за тор­го­вельні спра­ви, за ціни на пше­ни­цю, ку­ку­руд­зу, тю­тюн…

    - А вам це не по­до­бається? - спи­та­ла На­дя й по­чу­ва­ла, що зраділа: Се­лаб­рос став для неї знов ціка­вий.

    - Ой, ще й як не по­до­бається! Я лю­ди­на з просвітою, з ви­щим по­тя­гом: люб­лю чи­та­ти й ме­ти­ку­ва­ти. Люб­лю лю­дей ме­ти­ку­ючих, роз­ви­тих. А там, знаєте, яка просвіта, який роз­ви­ток, яка філо­софія?

    І Се­лаб­рос знов підморг­нув ско­са на двох агентів. На­дя осміхну­лась: во­на зна­ла філо­софію тих смирнських Арісто­телів та Пла­тонів.

    - Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ва­ми, - ска­за­ла На­дя. - Наш па­нянський кру­жок так са­мо не цу­рається просвіти, дбає за неї, ви­роб­ляє собі прин­ци­пи. Ска­за­ти прав­ду, й мені об­рид­ла ту­теч­ки в нас роз­мо­ва раз у раз про тор­го­вельні спра­ви, не­на­че більше не­ма за що й роз­мов­ля­ти.

    - Я маю за ве­ли­ке щас­тя, що поз­най­омив­ся з ва­ми. Ба­жаю од щи­ро­го сер­ця поз­най­оми­тись і з ва­шим то­ва­рист­вом. Я лю­ди­на з ви­щи­ми пог­ля­да­ми. Мені хо­четься десь вря­ди-го­ди од­вес­ти ду­шу, по­ба­ла­ка­ти за вищі пог­ля­ди, за на­укові пи­тан­ня. Інте­рес на­уки - для ме­не най­ви­щий інте­рес в житті. Абст­ракція ре­ально­го жит­тя, світо­во­го, так би ска­за­ти, прак­тич­но­го - то най­ви­щий по­тяг роз­ви­то­го, ви­що­го ро­зу­му. Абст­ракція жи­вих об'єктів до­во­дить до чис­тої, іде­альної, най­ви­щої абст­ракції; і ми кон­фе­денціально скла­даємо собі іде­али, прин­ци­пи, пе­ресвідчен­ня. А ті іде­али знов по­вер­таємо в дійсне жи­вот­тя, обер­таємо в кос­мо­політичні тен­денції на­шо­го ро­зу­му, як би ска­за­ти, в най­прин­ципіальніші прин­ци­пи.

    «Розумний, тя­му­щий чо­ловік! хоч я йо­го й не га­разд втя­ми­ла. Мо­же, тим не втя­ми­ла, що я ще не зовсім роз­ви­та ро­зу­мом… не знаю ви­щої на­уки», - по­ду­ма­ла На­дя.

    Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але чи­тав до­волі й був хло­пець та­ла­но­ви­тий. Тільки ча­сом він лю­бив пус­ка­тись в абст­ракції і, як то ка­жуть, «заїжджав в хма­ри». Пе­ред да­ма­ми й пан­на­ми він лю­бив підніма­тись в ті хма­ри, го­во­рив ви­со­ким то­ном, щоб на­пус­ти­ти їм ту­ма­ну в очі і поч­ва­ни­тись своїм ро­зу­мом, і го­во­рив та­ки доб­ру абст­ракт­ну нісенітни­цю, хоч гра­ма­тич­но не­на­че й доб­ре скла­де­ну. Пе­ред просвіче­ни­ми людьми він не ду­же-то вис­ту­пав з ти­ми абст­ракціями.

    - Я ба­га­то чи­тав сього­час­них прог­ре­сив­них ав­торів, ав­торів заг­ра­нич­них, не тільки чи­тав, але й ви­учу­вав їх сли­ве на­пам'ять. Я сам, бач­те, ча­са­ми люб­лю пи­са­ти, а для цього діла тре­ба на­уч­но­го грун­ту й роз­вит­ку. Без підва­лин ніхто не бу­дує до­му. Я сам склав собі той міцний фун­да­мент. На­уковість - то інтер­національна суб'єкція все­людських, кос­мо­політич­них сто­сунків, - пин­дю­чивсь далі Се­лаб­рос нісенітни­цею, і На­дя приміти­ла, що йо­го очі гор­до по­зи­ра­ють на неї, не­на­че ка­жуть: слу­хай і знай, що то ми та­ке!

    «Або він ду­же ро­зум­ний, або я дур­на, бо щось нічо­го не вто­ро­паю. Мо­же, я ще не до­рос­ла до йо­го ро­зу­мом…» - ду­ма­ла На­дя.

    Стара Зоя нес­подіва­но пе­ре­би­ла Се­лаб­ро­сові усякі абст­ракції: во­на ви­нес­ла на підносі ва­рен­ня й ста­кан во­ди.

    - «Дульчеца ку апа ре­чи! Поф­тим» (про­си­мо), Се­лаб­рос! -ска­за­ла во­на по-мол­давській та й сха­ме­ну­лась.

    - Оце я в Ки­ши­нові пе­реміша­ла до­ку­пи усякі мо­ви. За­бу­лась, що ви грек, - ска­за­ла Зоя й са­ма з се­бе засміялась. - Про­си­мо до ва­рен­ня!

    - Спасибі, спа­сибі вам, Зоє Полікарпівно! - ска­зав Се­лаб­рос, лег­ко пок­ло­нив­шись і осміхнув­шись до Зої.

    Очі в нього ста­ли знов лас­каві, роз­мо­ва ввічли­ва, підлес­ли­ва, ма­не­ри делікатні, м'які, мов у сірійсько­го ара­ба. Се­лаб­рос ки­нув­ся до ва­рен­ня й їв йо­го з ве­ли­ким сма­ком, як їдять со­лод­ке діти. Він за­пив ста­ка­ном кри­нич­ної во­ди.

    - Добре ва­ше ва­рен­ня, Зоє Полікарпівно, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - А які «дульчеці» ва­ри­ла ва­ша ма­ма в Смирні! Ми ча­сом ва­ри­ли ра­зом уд­вох, бо че­рез дві ву­лиці жи­ла во­на од нас, - ска­за­ла Зоя.

    - Ви й досі не за­бу­ли рідно­го краю? - спи­тав Се­лаб­рос.

    - Ой Арис­ти­де, Арис­ти­де! чи мож­на ж йо­го за­бу­ти? - ска­за­ла Зоя, міша­ючи дійсність з мрійни­ми згад­ка­ми. - Які там кітри! яка ай­ва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блю­деч­ка. Ви­ног­рад та­кий завбільшки, як сли­ви.

    - А лелії, ма­буть, такі завбільшки, як цідил­ки, - сміялась На­дя.

    Селаброс осміхнув­ся.

    - Яка гар­на бу­ла ва­ша ма­ма пан­ною! як на­мальова­на! - ска­за­ла Зоя, підняв­ши го­ло­ву.

    Вона при­див­ля­лась до Арис­ти­до­во­го ли­ця й не­на­че че­ка­ла очи­ма в йо­го лиці слідів кра­си йо­го ма­тері.


    «Гарний, як і йо­го ма­ти бу­ла гар­на! От бу­ла б па­ра для моєї Наді», - по­ду­ма­ла Зоя. Во­на й за­бу­ла за двох смирнських агентів, що ба­ла­ка­ли собі сти­ха ко­ло вікна.

    - А! про­си­мо до ва­рен­ня! - зга­да­ла Зоя, обер­та­ючись до греків.

    Греки вста­ли й несміли­во прис­ту­пи­ли до сто­ла, не­на­че шко­лярі; оче­ви­дяч­ки, їм бу­ло якось ніяко­во пе­ред євро­пей­ця­ми. Се­лаб­рос ви­чис­тив ми­соч­ки з ва­рен­ням так, що ста­рим гре­кам зос­та­лось тільки по од­но­му во­лосько­му горішку.

    - Як же те­пер жи­ве ва­ша ма­ма? - спи­та­ла Зоя в Арис­ти­да.

    - Держить ма­леньку крам­нич­ку з тю­тю­ном та й жи­ве сяк-так. Я по­си­лаю їй пот­ро­ху з сво­го за­робітку, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - І доб­ре ро­би­те! Ви доб­рий син моєї Єле­ни Кипрі, - ска­за­ла Зоя.

    «І ро­зум­ний, і крас­но й по­етич­но го­во­рить, ще й, знать, доб­рий», - по­ду­ма­ла На­дя.

    - Ото й мій батько ко­лись мав крам­нич­ку з тю­тю­ном в Ки­ши­неві, як усі наші гре­ки, - обізва­лась Зоя, - але я вий­шла заміж. Батько вмер. Мій чо­ловік слу­жив за уря­дов­ця й не звелів мені тор­гу­ва­ти. Ку­пи­ли ми не­ве­лич­кий ви­ног­рад­ни­чок та кла­поть по­ля під ого­род та й про­жи­ва­ли сяк-так.

    - Продали крам­ни­цю, то й доб­ре зро­би­ли, - ска­за­ла На­дя. - Не знаю, як ви ду­маєте, а я ду­маю, що ма­га­зи­ни, крам­ниці, залізні до­ро­ги по­винні бу­ти гро­мадським, а не осо­бо­вим доб­ром, інак­ше це бу­де злов­жи­ток, експ­лу­атація однією осо­бою цілої гро­ма­ди.

    - І я так ду­маю. Я ба­га­то чи­тав про це пи­тан­ня, ба­га­то ду­мав, гм… ба­га­то ду­мав і в цьому пе­ресвідчив­ся, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Селаброс го­во­рив це усе, як ка­жуть, на вітер: йо­му бу­ло бай­дужісінько за ті пи­тан­ня. Він тільки хотів по­ка­за­ти пе­ред Му­раш­ко­вою, що знає ба­га­то сього­час­них пи­таннів і ціка­виться ни­ми. На­дя щи­ро йня­ла йо­му віри.

    «Він з на­ших…» - по­ду­ма­ла На­дя Му­раш­ко­ва.

    - Ви ду­маєте зовсім так, як і я. Еко­номічні пи­тан­ня по­винні б ма­ти в житті пер­ше місце, - ска­за­ла На­дя.

    - Я цього не тям­лю, - ска­за­ла Зоя. - По-моєму, хто тор­гує, той по­ви­нен і гроші собі в ки­ше­ню клас­ти.

    Селаброс і На­дя осміхну­лись. Во­ни сміялись з ста­рої Зої, як з ма­лої, нічо­го не тя­му­щої ди­ти­ни.

    Ця роз­мо­ва, ма­буть, бу­ла для Зої не ду­же ціка­ва; во­на вста­ла й вий­шла, щоб по­да­ти гос­тям чай.

    - В нас скрізь здирст­во, - по­чав Се­лаб­рос. - Я дав­но за­ду­му­вав­ся над цим прин­ци­пом, ба­га­то пе­ре­чи­тав за це кни­жок.

    - Я з ва­ми згод­жу­юсь зовсім: от хоч би й наші ба­са­рабські па­ни… бо­дай не ка­за­ти, - ска­за­ла На­дя. - Жи­вуть тільки для се­бе, не дба­ють ні про шко­ли, ні за просвіту мас, ні філант­ропії в їх… Я вже їх доб­ре знаю.

    - Але, знаєте, є між ни­ми й гарні лю­де, і я з та­ки­ми ла­ден ми­ри­тись. Оце я не­дав­но зійшов­ся з од­ним. Він гу­маніст, де­мок­рат. За­во­дить ве­ли­ку шко­лу в своєму селі. Я оце не­дав­но їздив у те се­ло, щоб впо­ряд­ку­ва­ти ту шко­лу, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Він і справді їздив в се­ло для цього діла, але уся йо­го діяльність бу­ла в тім, що він до­ла­ду розс­та­вив в школі пар­ти та сто­ли.

    - Якою ж мо­вою вчи­ти­муть в тій мол­давській школі? - наг­ло спи­та­ла в Се­лаб­ро­са На­дя, при­га­дав­ши роз­мо­ву з Ко­маш­ком за на­родні шко­ли на Бес­са­рабії.

    - Все од­но, якою мо­вою вчи­ти­муть… аби вчи­ли доб­ре, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я й в цьому ділі кос­мо­політ. Аби шко­ли бу­ли, аби шко­ли! аби вчи­ли доб­ре, а мо­ва… це… бо­дай не ка­зать.

    - Одначе ви грек, і не втра­ти­ли, як я ба­чу, своєї національності? - спи­та­ла На­дя.

    - Я й грек і не грек: я оде­сець, гро­ма­дя­нин усього світу. Я кос­мо­політ і ста­нов­лю прин­цип кос­мо­політиз­му ви­ще од усього.

    - Я з ва­ми зовсім згод­жу­юсь і навіть не ро­зумію національних мол­давських, ук­раїнських тен­денцій. Цих пи­тань я ще не вто­ро­па­ла доб­ре, - ска­за­ла На­дя.

    - І доб­ре зро­би­ли! - аж крик­нув Се­лаб­рос. - Я був зійшов­ся з ук­раїнця­ми… та… й…

    Селаброс мах­нув ру­кою й на­су­пив бро­ви. Він тер­ся ко­ло ук­раїнсько­го круж­ка, бо доб­ре вмів го­во­ри­ти по-українській. Але ук­раїнці пос­те­рег­ли, що він лю­ди­на лег­ко­дум­на, що в йо­го си­ла тільки в сло­вах, а не в вчин­ках і ро­боті, що він грається на сло­вах прин­ци­па­ми, мов ди­ти­на цяцька­ми, ще й до то­го він на язик ле­пет­ли­вий. Гор­дий своїм ро­зу­мом та крас­но­мовністю, він хотів бу­ти скрізь при­вод­цем. Од йо­го од­кас­ну­лись, і він ду­же зо­би­див­ся. Тер­ся він і ко­ло «крайніх», але й ті не йня­ли йо­му віри й од­кас­ну­лись од йо­го.

    - Національне пи­тан­ня, національні спра­ви - нісенітни­ця, - ска­зав Се­лаб­рос. - Чесність, прав­да, вільне сло­во, вільні дум­ки, - які ви­сокі всесвітні, все­людські прин­ци­пи! Що мо­же бу­ти ви­ще за їх? Хто не мо­же при­вер­ну­тись до їх ду­шею, сер­цем, по­лю­би­ти їх, жи­ти й радіти ни­ми?

    І го­лос в Се­лаб­ро­са став м'який, співу­чий. Він го­во­рив, не­на­че по­чут­ли­ву для сер­ця пісню співав. На­дя не зво­ди­ла з йо­го очей, ми­лу­ва­лась йо­го чер­во­ни­ми ус­та­ми з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, блис­ком йо­го чор­них очей. Во­на зітхну­ла.

    «Тягне він до се­бе мою ду­шу і дум­ка­ми, і очи­ма, й ус­та­ми. Він на­шо­го та­бо­ру лю­ди­на, - ду­ма­ла На­дя, при­ча­ро­ва­на йо­го кра­сою. - Сер­це моє чо­гось стри­во­жи­лось, за­ки­да­лось в гру­дях…»

    Легкий, делікат­ний рум'янець роз­лив­ся по її ма­то­вих що­ках, не­на­че од­лиск од бу­ке­та чер­во­них рож впав на білу лелію. Радість блис­ну­ла в її очах. Очі заг­ра­ли. Світ на­че зай­мав­ся в їх по­ма­леньку, за­ми­готів і блис­нув промінням.

    Селаброс примітив вплив і си­лу сво­го сло­ва, своїх прин­ципів і го­во­рив, не­на­че за­ча­ро­ву­вав зна­хурст­вом мо­ло­ду пал­ку ду­шу дівчи­ни.

    Зоя внес­ла чай і пос­та­ви­ла на столі. Во­на поп­ро­си­ла двох греків до сто­лу. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. На­дя вий­шла до своїх под­руг.

    - Ну, що там за сон­це з Смир­ни? - спи­та­ла в Наді Са­ня.

    - Наша лю­ди­на - кос­мо­політ. Але ж і ро­зум­ний-ро­зум­ний! А як він вміє го­во­ри­ти! Який він ора­тор! Прав­да, ча­сом го­во­ре так зви­со­ка, що я ма­ло йо­го ро­зумію. Він тро­хи чванько­ви­тий, як усі гре­ки. Вар­то, Са­ню, з ним поз­най­оми­тись, - ска­за­ла На­дя.

    - Нехай іншим ча­сом, бо те­пер мені час до­до­му. Ма­чу­ха, ма­буть, розішле за мною гор­нич­них по всьому місту. Вже ве­чоріє, - ска­за­ла Са­ня й поп­ро­ща­лась з На­дею. Усі пан­ни поп­ро­ща­лись і по­роз­хо­ди­лись.

    Од то­го ча­су Се­лаб­рос при­хо­див до Му­раш­ко­вої сли­ве щод­ня на вечірній чай. Зоя Полікарпівна по­лю­би­ла йо­го, як си­на, го­ду­ва­ла «дульче­ца­ми», не зна­ла, де й по­са­ди­ти. Во­на сподіва­лась, що Арис­тид бу­де сва­та­ти На­дю.

    Настав вечір. Ма­ти й доч­ка вже звик­ли жда­ти Се­лаб­ро­са сли­ве щод­ня. Са­ня й усі її то­ва­риш­ки зійшли­ся з Се­лаб­ро­сом, зго­див­шись з ним в усьому як з кос­мо­політом. Він зовсім при­ча­ру­вав мо­ло­дих паннів своєю крас­но­мовністю, своїми пог­ля­да­ми… на­пус­тив ту­ма­ну своїми буцімто ви­со­ки­ми абст­ракціями, йо­му по­до­ба­лась роль про­во­ди­ря в круж­ку мо­ло­дих, роз­ви­тих ро­зу­мом паннів. Ти­ха, по­тай­на, але пал­ка на вда­чу На­дя за­ко­ха­лась в йо­му га­ря­че й щи­ро.

    Минув тиж­день, ми­нув і дру­гий. Арис­тид Се­лаб­рос щод­ня за­хо­див до Зої на вечірній чай, а після чаю На­дя, Са­ня й Махнівська хо­ди­ли з ним на про­гу­лян­ня в міський парк. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла до Наді Са­ня, прий­шла й Махнівська. Се­лаб­ро­са не бу­ло. Зоя по­да­ла чай. Са­ня й Махнівська пи­ли чай і жар­ту­ва­ли з ве­се­лою Зоєю. Од­на На­дя сиділа мовч­ки ко­ло сто­лу й за­ду­ма­лась. Чай дов­го сто­яв не­по­ча­тий, вже й про­хо­лов.

    «Не прий­шов сьогодні, - ду­ма­ла На­дя. - Що це з ним ста­лось? Мо­же, в йо­го якесь діло тра­пи­лось в бан­ку? Але в цей час діла не бу­ває в бан­ку: я доб­ре цьому відо­ма».

    - Чом ти, На­дю, не п'єш чаю? - пи­та­ла в неї Са­ня.

    Надя не­на­че про­ки­ну­лась і ме­ханічно по­ко­ло­ти­ла чай ло­жеч­кою. Сьорбну­ла во­на зо дві ло­жеч­ки, а її дум­ки знов по­ли­ну­ли десь да­ле­ко.

    «Не дур­но де­які мої то­ва­риш­ки на­тя­ка­ли йо­му при мені за мол­да­ван­ку, кра­су­ню панію Лу­по­рес­ко… Сміялись йо­му нею… Щось є. Мо­же, він те­пер си­дить в неї за сто­лом, п'є чай, роз­мов­ляє з нею. Во­на гар­на, не­на­че ма­дон­на: очі карі, ясні, бро­ви, ус­та ко­кетні… А він мо­ло­дий, пал­кий. Він ме­не упо­до­бав: це я доб­ре знаю. Лю­бить го­во­ри­ти зо мною за вищі прин­ци­пи. Ми зійшлись в прин­ци­пах, не так, як Са­ня з Ко­маш­ком… все зма­га­ються. Ні! йо­го ду­ша якось од­ра­зу прис­та­ла до моєї душі… А сьогодні він не прий­шов. Нев­же кра­су­ня Лу­по­рес­ко одіб'є йо­го в ме­не? Нев­же я вте­ряю йо­го?» - ду­ма­ла На­дя.

    Вона по­чу­ти­ла, що іздриг­ну­лась од тієї дум­ки, не­на­че на неї повіяв хо­лод­ний мок­рий осінній вітер. І не­доб­рохіть во­на чо­гось од­ра­зу зне­на­виділа ту панію Лу­по­рес­ко.

    - Надю, пий-бо чай, бо вже усі ви­пи­ли! Тре­ба по­суд ми­ти, - ска­за­ла Зоя.


    Надя ви­пи­ла на­хильці ста­кан чаю й дру­го­го не схотіла.

    - Не прий­шов Се­лаб­рос, - ска­за­ла Са­ня. - Піде­мо сьогодні не в міський парк, а в са­док Ро­ман­ди­на.

    Саня, Махнівська й На­дя пішли в са­док Ро­ман­ди­на. Той са­док був роз­ки­ну­тий в кінці міста, на горі і по Бо­юканській до­лині. На бо­ках го­ри й на­ни­зу до­ли­ни зе­ленів ви­ног­рад­ник. Кар­ти­на з сад­ка на Бо­юканську до­ли­ну бу­ла од­на з най­кра­щих в око­ли­цях Ки­ши­не­ва. Пан­ни увійшли в са­док і сіли на лавці над самісінькою го­рою. Во­ни мовч­ки од­по­чи­ва­ли, за­ди­вив­шись на до­ли­ну. Кру­гом не ду­же ши­ро­кої до­ли­ни сто­яли го­ри, пе­ре­тяті узеньки­ми щіли­на­ми. На дні до­ли­ни зе­леніли ого­ро­ди й бли­ща­ли два ма­ленькі ста­воч­ки, не­на­че дві склян­ки, ки­нуті між вер­ба­ми. По­ло­ви­на до­ли­ни вже по­то­ну­ла в тіні попід го­ра­ми і не­на­че за­си­па­ла; дру­га по­ло­ви­на бу­ла освіче­на сон­цем і жевріла чер­во­ним світом. Під го­ра­ми в тіні біліло се­ло Бо­юка­ни, біліла цер­ков­ця. На го­рах і попід го­ра­ми зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки, сад­ки з во­лоських горіхів, аб­ри­косів, че­ре­шень, біліли не­ве­личкі мол­давські ха­ти, роз­ки­дані в ви­ног­рад­ни­ках. Над до­ли­ною повіва­ло спо­коєм та свіжістю май­сько­го ве­чо­ра. Тільки со­ло­вей­ки без­пе­рес­та­ну ще­бе­та­ли в вер­бах, ніби бу­ди­ли тре­ля­ми за­си­па­ючу пиш­ну до­ли­ну.

    Не встиг­ли пан­ни сісти на лавці й на­ди­ви­тись на кар­ти­ну, як по­зад їх по­чув­ся го­лос.

    - А ви он де? Доб­ри­вечір! - ска­зав го­лос­но Се­лаб­рос. -По­езія! кар­ти­на при­ро­ди! май!

    Панни озир­ну­лись. На­дя аж жах­ну­лась, аж ки­ну­лась.

    - А я вглядів, як ви йшли ву­ли­цею, й мерщій по­вер­нув сю­ди в са­док. Швид­ко ж ви йде­те! Гнав­ся, гнав­ся, та й не наз­дог­нав вас. Прудкі ніжки маєте, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Опізнившись на чай до Му­раш­ко­вої, Се­лаб­рос став за вуг­лом од­ної улиці й кмітив, ку­ди піде гу­лять На­дя. Він завж­ди слідку­вав за нею, де сту­па­ли її но­ги: це в йо­го бу­ла звич­ка - слідку­ва­ти або засіда­ти на засідки на паннів.

    Надя по­чер­воніла. Во­на не­ви­мов­но зраділа, і в неї очі заб­ли­ща­ли й заг­ра­ли. Се­лаб­рос за­ди­вив­ся на її очі. Він сів на лавці й мов­чав.

    Саня по­ча­ла роз­мо­ву. Во­на пе­ре­го­во­ри­ла своє й за­мовк­ла. Ніхто не обізвав­ся й сло­вом. Се­лаб­рос мов­чав, На­дя мов­ча­ла. Махнівська по­ча­ла роз­мо­ву, але їй роз­мо­ва ніби рва­лась і до кінця не до­хо­ди­ла.

    Саня пос­те­рег­ла, що во­на й Махнівська тут зайві.

    - Ходім, Махнівська: маю ро­бо­ту, а ти мені по­мо­жеш в то­му ділі, ро­бо­та ма­ла - за од­ним присідом і зро­би­мо, - ска­за­ла до­гад­ли­ва Са­ня й вста­ла з лав­ки.

    Махнівська й собі вста­ла, і во­ни пішли з сад­ка. Се­лаб­рос дов­генько мов­чав і ди­вив­ся на до­ли­ну. Мов­ча­ла й На­дя. І во­на ди­ви­лась на до­ли­ну, але нічо­го не ба­чи­ла. В неї сер­це ду­же три­вож­но тріпа­лось: во­на по­чу­ва­ла кож­ний рух йо­го, чу­ла кож­не тріпан­ня.

    Селаброс пог­ля­дав на Му­раш­ко­ву ско­са, крадько­ма, не по­вер­та­ючи до неї го­ло­ви. Він примітив, що в неї що­ки на­че зай­ма­ли­ся й зго­дом ніби за­па­ла­ли.

    Селаброс по­мов­чав і знов ско­са гля­нув на На­дю.

    Він був ду­же досвідний і знав усі зміни діво­чо­го сер­ця; вмів чи­тать по ви­ду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звив­ки сер­ця, усі зміни по­чу­ван­ня. Очі в йо­го ста­ли хитрі, по-азійсько­му хитрі, не­на­че в кра­ма­ря, кот­рий пос­теріг, що вже нас­тав час ос­танній раз за­бо­жи­тись - і по­ку­пець пой­ме йо­му віри, і він підду­рить по­куп­ця…

    «Час нас­тав; тре­ба прис­ту­па­ти. Во­на моя. Який ціка­вий ро­ман! І як швид­ко дійшов він до щас­ли­во­го кінця!» - по­ду­мав Се­лаб­рос.

    - Ви так за­ди­ви­лись на до­ли­ну? Яка пиш­на до­ли­на! Є на що за­ди­ви­тись, - ска­зав Се­лаб­рос. - Як­би ще тут по один бік до­ли­ни бу­ло мо­ре… Я люб­лю мо­ре, мо­же тим, що я зріс над мо­рем.

    - І я люб­лю мо­ре, - обізва­лась Му­раш­ко­ва, лед­ве вга­му­вав­ши своє сер­це. - Я не люб­лю тих дріб'язків кра­си при­ро­ди, тих лис­точків та квіто­чок. Люб­лю ве­ли­ке мо­ре, як люб­лю ви­сокі по­еми генія.

    - Ви лю­би­те ве­ликі ду­ми, ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му? палкі по­ри­ван­ня сер­ця? Чи так? - спи­тав у Наді Се­лаб­рос.

    Надя по­мов­ча­ла й по­ду­ма­ла.

    - Люблю і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му, і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го сер­ця, - ска­за­ла На­дя, - але більше за все люб­лю ро­зум­не й ко­рис­не діло.

    - Одначе ви слу­жи­те в бан­ку й порп­ляєтесь в нуд­них циф­рах? - спи­тав у неї Се­лаб­рос.

    - Ця служ­ба зовсім не­го­дя­ща, су­шить ме­не, не­на­че літня спе­ка зем­лю. Але му­шу слу­жи­ти, хліб за­роб­лять, - ска­за­ла На­дя.

    - Душить во­на й ме­не. Я по­чу­ваю, що я пок­ли­ка­ний до якоїсь шир­шої й ви­щої діяльності, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - До якої? чи ро­зу­мо­вої, чи по­етич­ної, чи прак­тич­ної?-різко пос­та­ви­ла пи­тан­ня Му­раш­ко­ва.

    Селаброс тро­хи-тро­хи не про­хо­пив­ся: «До прак­тич­ної, ма­теріальної», - до чо­го він і справді мав при­род­же­ний хист, але сха­ме­нув­ся й тільки ру­кою мах­нув: ро­зумій, мов, як­най­кра­ще.

    - Ходім та тро­хи по­хо­ди­мо, - ска­зав Се­лаб­рос і встав з лав­ки. На­дя вста­ла й собі. Во­на тро­хи зас­по­коїлась. Рум'янець тро­хи при­гас на що­ках.

    - Як пиш­но роз­ви­лась оця алея! Ходім по алеї, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Вони пішли по алеї з ста­рих во­лоських горіхів, що сто­яли дов­ги­ми ряд­ка­ми по­над самісінькою го­рою. Горіхи зовсім роз­ви­ли­ся. Уся алея бу­ла про­ни­за­на вечірнім чер­во­ним сон­цем і світи­лась наскрізь. Мо­ло­де лис­тя пах­ло нар­ко­тич­ни­ми па­хо­ща­ми.

    - Величність! Ой, ве­личність! - по­чав Се­лаб­рос. - І я її люб­лю в усьому: і в житті, і в по­езії, і більш за все - в по­езії людсько­го сер­ця. В красі людській, в красі дівочій, в діво­чо­му серці є ба­га­то ви­со­ко­го, по­етич­но­го.

    Надя по­чу­ла, що в неї сер­це ніби за­ми­рає.

    - Краса діво­ча - це най­ви­ща кра­са в світі, най­ви­ща по­езія. Усі ве­ликі ут­во­ри геніїв тим ве­ликі, що генії най­кра­ще пос­те­рег­ли ту кра­су: і кра­су ли­ця діво­чо­го, і кра­су душі, делікат­ної, по­чут­ли­вої, - го­во­рив Се­лаб­рос, сту­па­ючи ти­хою хо­дою попід ши­ро­ки­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих горіхів.

    - Ви лю­ди­на да­ле­ко­го Схо­ду, син кла­сич­ної Греції, - несміли­во обізва­лась На­дя, і її го­лос на­си­лу бу­ло чу­ти.

    - Бачив я на своєму віку дівочі ус­та: кла­сичні, ви­разні, звив­часті, з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, чер­воні, як польова маківка, пов­ненькі, со­ко­виті, як стиг­ла че­реш­ня. Осміхнуться во­ни, з-під їх блис­нуть білі дрібні зуб­ки, не­на­че два ра­зоч­ки перлів. Щось па­ху­че єсть в тих ус­тах; якимсь аро­ма­том пах­нуть во­ни, не­на­че пу­чок май­ської рожі в біло­му бу­кеті кон­валій. А як роз­го­ряться во­ни па­лом, ко­хан­ням, як розк­ри­ються од жа­до­би ко­хан­ня, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, со­лод­кий і п'яний, як па­хощі цвіту по­ме­ранців, ту­бе­ро­зи, да­ту­ри…

    Надя прис­лу­ха­лась, її заціка­ви­ла по­етичність і крас­но­мовність Се­лаб­ро­са. «Але за чиї це ус­та він го­во­ре? - по­ду­ма­ла во­на. - Десь-то він їх ба­чив… пев­но, в Одесі. На­що ж він го­во­ре мені за чужі ус­та, а не за мої…»

    В Му­раш­ко­вої зда­ви­ло в гру­дях. Сер­це на­че за­мер­ло.

    - Бачив я дівочі очі, і не мо­жу їх ніко­ли за­бу­ти, - по­чав знов Се­лаб­рос, - в їх є ніби од­лиск кра­си й пиш­ності на­ту­ри, і ра­зом з тим в їх ви­яви­лась уся кра­са людської душі: в тих очах то світе ве­се­лий світ ранньої зорі, то смут­ний блиск вечірньої зірки, то го­рить га­ря­чий промінь сон­ця… Зли­не радість на сер­це, - і з очей ллється ве­се­лий світ, сип­леться іскра­ми, дри­жить ма­ре­вом; впа­де сму­ток на сер­це, і вис­ту­пить в очах сльоза, - світ ми­го­тить, на­че промінь сон­ця в крап­лях ро­си; ко­ли за­па­лає сер­це ко­хан­ням, - тоді очі зай­ма­ються, го­рять ог­нем. Ті очі ма­нять, як мрія, і ча­ру­ють, як по­езія, і ве­се­лять ду­шу, не­на­че май­ський день, і пе­чуть по­лум'ям літа. Віка блис­кучі, ро­жеві; вії довгі… Ой очі, очі! хто вас ба­чив раз, той повік вас не за­бу­де.

    Селаброс за­мовк і ско­са пог­ля­нув на На­дю.

    «Про чиї оце очі він то­ро­чить? Чи він сміється з ме­не, чи він ме­не драж­нить? - по­ду­ма­ла На­дя, слу­ха­ючи по­езію Се­лаб­ро­са. - Він ме­не не лю­бить, го­во­рить за чиїсь очі, не за мої. Нев­же я по­ми­ли­лась?»

    Мурашкова по­чу­ва­ла, що гнів при­ли­ває до її сер­ця, ду­шить в гру­дях. Во­на гля­ну­ла в вічі Се­лаб­ро­сові, і її очі блис­ну­ли блис­кав­кою. Се­лаб­рос оче­ви­дяч­ки ми­лу­вав­ся тим гост­рим блис­ком її очей, як ар­тист ми­лується тон­ки­ми сутіня­ми на кар­тині.

    - Ви знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - спи­тав Се­лаб­рос пе­ре­го­дя.

    - Ні, не знаю! - обізва­лась На­дя, не­на­че про­ше­потіла.

    Селаброс за­мовк. Во­ни йшли далі по алеї. Од ста­рих гілляс­тих горіхів по­на­ви­са­ло дов­ге не­об­ру­ба­не гілля. По­дов­жас­тий свіжий лист, не­на­че краплі, по­на­ви­сав ма­са­ми й зачіпав їх по що­ках, по пле­чах, їх го­ло­ви по плечі бу­ли ніби опо­виті зе­ле­ним па­ху­чим лис­том. Алея пірна­ла в тінь од го­ри.


    - Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - знов спи­тав Се­лаб­рос.

    Він зу­мис­не роз­па­лю­вав її сер­це, щоб вра­зи­ти нес­подіван­кою.

    - Почім я мо­жу зна­ти? Хто знає чу­жу ду­шу? - ска­за­ла На­дя вже сер­ди­то.

    - За ваші очі! - ска­зав Се­лаб­рос, і з ти­ми сло­ва­ми він об­няв її за стан і по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в очі, в ус­та, в що­ки.

    Надя ніби зде­ре­веніла, сто­яла на од­но­му місці.

    - Ходім далі, моя лю­ба, моя до­ро­га! - ска­зав Се­лаб­рос, взяв­ши На­дю за ру­ку, й хотів вес­ти її далі по алеї. На­дя сто­яла на од­но­му місці; во­на ще не опам'ята­лась га­разд.

    - Ходім далі! - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Не піду! пустіть ме­не! - за­ше­потіла во­на, й, озир­нув­шись на­зад, во­на аж тоді зовсім опам'ята­лась. В алеї не бу­ло вид­ко й душі.

    - Ходім мерщій! там нас ніхто не вгля­дить! - ска­зав Се­лаб­рос і си­ломіць по­тяг На­дю за ру­ку. Во­на по­да­лась за ним, мов не­жи­ва.

    Алея густіша­ла. Не­об­ру­бані гілки позвішу­ва­лись низько й зачіпа­ли їх обох за го­ло­ву, за ру­ки. Тре­ба бу­ло на­хи­ля­тись, щоб прой­ти далі. Стеж­ки не бу­ло далі: там ніхто ніко­ли не гу­ляв. За алеєю бу­ло вид­но гу­ща­ви­ну з кущів, оп­ле­те­ну здичілим ви­ног­ра­дом. В алеї бу­ла гус­та тінь. Гус­те ру­но зе­ле­но­го лис­ту та гілок зас­ло­ня­ло алею звер­ху до­ни­зу, як гус­та зе­ле­на завіса. В кінці алеї, в гу­ща­вині, бу­ла не­на­че тем­на ніч.

    - Не піду далі! - ска­за­ла На­дя.

    - Ти ме­не не лю­биш? - спи­тав Се­лаб­рос.

    - Люблю, але далі не піду, - ска­за­ла На­дя й по­ча­ла пру­ча­тись.

    - Йди або не ча­руй ме­не очи­ма! Твої очі - гост­рий ніж для мо­го сер­ця! Я од­дам за їх усе жи­вот­тя. Не пе­чи ме­не очи­ма!

    Селаброс знов наг­ло об­няв її й об­си­пав га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми її очі, що­ки, ус­та. На­дя вип­ру­ча­лась з йо­го обнімоч­ку. Гілка за­че­пи­ла бри­ля на го­лові в Се­лаб­ро­са й зби­ла йо­го. Він на­хи­ливсь, щоб підня­ти бри­ля. На­дя знес­тям­ки крут­ну­лась і швид­кою хо­дою мерщій пішла на­зад без тя­ми в го­лові, ніби засліпле­на. Се­лаб­рос роз­лю­ту­вав­ся, пог­нав­ся за нею слідком і лед­ве встиг її наз­дог­на­ти.

    «Ні, це не мол­да­ван­ка! До кінця ро­ма­ну з нею не швид­ко дійдеш. До­ве­деться або мудріше хит­ру­вать, або при­ки­ну­тись, що бу­ду сва­тать її. Без неї не мо­жу жи­вотіти, не мо­жу ди­ха­ти», -ду­мав Се­лаб­рос, поспіша­ючи навз­догінці за Му­раш­ко­вою.

    Надя по­вер­ну­ла з алеї до ви­хо­ду. З од­но­го бо­ку ріс цілий гай гілляс­тих оц­то­вих акацій з го­ли­ми стов­бу­ра­ми, з ши­ро­ки­ми пуч­ка­ми лис­та­то­го верхів'я. Між акаціями бу­ло вид­ко лав­ки; на ла­воч­ках сиділи якісь панії. На­дя вгляділа їх і пішла по­руч з Се­лаб­ро­сом зви­чай­ною хо­дою. Во­на вже зовсім опам'ята­лась, і їй по­чу­ва­лось, що ніби десь бу­ла по­же­жа й во­на бігцем вибігла з по­жежі, ніби опе­че­на ог­нем. Се­лаб­рос довів її до­до­му. Обоє й сло­ва не про­мо­ви­ли між со­бою. Про­ща­ючись з На­дею, він по­ди­вив­ся на неї пильним, дов­гим пог­ля­дом, не­на­че хотів наб­ра­тись то­го вог­ню, що па­лав в її очах.

    Надя прий­шла до­до­му й зас­та­ла там Са­ню й Махнівську.

    - А що пак ка­зав тобі Се­лаб­рос? - спи­та­ла в неї Са­ня.

    - Ат! все за прин­ци­пи! - зне­хо­тя ска­за­ла На­дя.

    - Ви ж, здається, зовсім по­го­ди­ли­ся в нап­рям­ку та в прин­ци­пах, - ска­за­ла з не­до­мис­лом Са­ня.

    - Де там по­го­ди­ли­ся? - ска­за­ла На­дя.

    Од то­го ча­су На­дя бо­ялась са­ма ви­хо­дить на гу­лян­ку. Се­лаб­рос слідку­вав за нею, не­на­че її тінь. Швид­ко після то­го Са­ня з ма­чу­хою та з сест­рою зби­ра­лись виїха­ти до Оде­са ку­па­тись в морі. На­дя на­ду­ма­лась і собі поїха­ти з ни­ми, щоб утікти й схо­ва­тись од нас­тир­ли­во­го й на­хаб­но­го Се­лаб­ро­са. Во­на од то­го ча­су бо­ялась, як ог­ню, йо­го пал­ко­го сер­ця, бо­ялась стріну­тись з ним на­са­моті.

    «Нехай ми­не тро­хи ча­су; мо­же й моє сер­це вти­хо­ми­риться, ко­ли я йо­го не ба­чи­ти­му, - ду­ма­ла На­дя, од'їжджа­ючи до Оде­са. - Або при­гас­не моє сер­це, або зго­рить од сво­го вог­ню».

    

III

    

    В по­ло­вині черв­ця до Оде­са приїха­ли ку­па­тись в морі два ки­ши­невські мо­лоді вчи­телі гімназії: Віктор Ти­то­вич Ко­маш­ко та Ми­хай­ло Фе­до­ро­вич Мав­родін. Був ти­хий душ­ний вечір. Ко­маш­ко та Мав­родін ску­па­лись в морі і йшли по­бе­реж­ною ву­ли­цею, що ви­ла­ся по­над мо­рем кру­гом за­ли­ву. Од складів вугілля підніма­лась чор­на лег­ка ку­ря­ва й об­си­па­ла по­ли­ту, мок­ру ву­ли­цю. Мос­то­ва з те­са­но­го каміння чорніла од чор­но­го по­ро­ху, не­на­че рілля. Повітря бу­ло га­ря­че, на­че в на­топ­леній хаті. Тхну­ло ду­хом пор­ту: важ­ким ду­хом теп­лої морської во­ди, смо­ли, зем­ля­но­го вугілля, ди­му од па­ро­виків залізної по­бе­реж­ної до­ро­ги. З по­ли­тої мок­рої мос­то­вої піднімавсь опар. Па­ничі дійшли до ши­ро­ких кам'яних сходів, що спус­ка­ються з спа­дис­тої не­ви­со­кої го­ри, не­на­че ши­ро­ке розс­те­ле­не по­лот­ни­ще. Всю­ди по схо­дах веш­та­лись па­ни з прос­ти­рад­ла­ми в ру­ках, об­ви­тих ремінця­ми, панії з гар­неньки­ми пле­те­ни­ми ко­ши­ка­ми в ру­ках, з кот­рих ви­ти­ка­лись ви­ши­вані руш­ни­ки та тонкі прос­ти­рад­ла. На верхніх східцях вгорі сиділи гус­ти­ми ряд­ка­ми няньки з дітьми, мам­ки та усякі міща­ни, не­на­че ку­ри на сідалі. Па­ничі вий­шли на верх сходів, не­на­че вилізли на якусь баш­ту: во­ни аж об­ли­ва­лись га­ря­чим по­том.

    - Сідаймо тут ко­ло ко­фей­ні та нап'ємось чаю, - ска­зав Мав­родін, - не­ма спро­мож­ності йти до­до­му.

    - То й сідай­мо, - обізвав­ся йо­го то­ва­риш Ко­маш­ко, од­са­пу­ючи, - в ме­не усе тіло розімліло.

    Вони сіли ко­ло сто­ли­ка, що сто­яв з са­мо­го краю не­да­леч­ко од сходів, ко­ло самісінько­го кам'яно­го низько­го па­ра­пе­ту. Па­ра­пет сто­яв над му­ро­ва­ною стіною, а під стіною на те­расі го­ри ко­ло самісіньких сходів розс­те­ляв­ся парк з мир­ша­вих акацій; в сад­ку жовтіли доріжки й стеж­ки, що ви­ли­ся до літнього де­рев'яно­го те­ат­ру. Ко­маш­ко впав на стілець, спер­ся на ши­ро­кий му­ро­ва­ний па­ра­пет і ди­вив­ся вниз на те­ра­су, за­сад­же­ну акаціями, на лю­дей, що веш­та­лись вни­зу по стеж­ках. Мав­родін пок­ли­кав служ­ни­ка, кот­рий вибіг з ко­фей­ні, гар­ної, як мав­ри­танська кап­лич­ка. Слу­га приніс чай. З-під нап­ну­тої над сто­ли­ка­ми та стільця­ми па­ру­си­ни бу­ло вид­но усей бульвар по­над го­рою, на кот­ро­му веш­та­лась по­де­ку­ди публіка. Че­рез па­ра­пет бу­ло вид­но усей за­лив, ши­ро­ку да­леч синього мо­ря, обид­ва пор­ти; з од­но­го бо­ку за­ли­ву бу­ло вид­но плис­ко­ва­ту Пе­ре­сип над мо­рем, з дру­го­го бо­ку за­ли­ву підніма­лась ви­со­ка го­ра Лан­же­рон, кот­ра вга­ня­лась в мо­ре.

    Комашко та Мав­родін мовч­ки ди­ви­лись на ши­ро­ку кар­ти­ну за­ли­ву та мо­ря. Сон­це впа­ло в степ за плис­ко­ва­тою Пе­ре­сип­пю. Не­бо горіло. Во­да в за­ливі чер­воніла. Між чер­во­ним не­бом та во­дою чорніла дов­га смуж­ка не­ви­со­ко­го бе­ре­га, що десь да­ле­ко-да­ле­ко то­ну­ла в імлі й бу­ла не­на­че на­мальова­на пенз­лем на чер­во­но­му про­зо­ро­му склі. Бу­ла го­ди­на й су­ша. Над­ворі бу­ло ти­хо. На морі сто­яв ве­ли­кий ко­ра­бель, спус­тив­ши білі вітри­ла, не­на­че кри­ла, й ніби дрімав, мов лебідь на воді, а за ним на обрії вид­но бу­ло сму­гу си­зо­го ту­ма­ну, в кот­ро­му во­ру­шив­ся па­ро­ход, а над па­ро­хо­дом пас­мо чор­но­го ди­му ніби плу­та­лось в то­му ту­мані, не­на­че чор­на нит­ка в білій тканці… За­лив, пор­ти, ряд­ки ко­раблів в пор­тах ніби дріма­ли й за­си­па­ли, вкриті синім шат­ром не­ба, об­литі чер­во­ним га­ря­чим од­лис­ком од не­ба та во­ди.

    Трохи од­по­чив­ши, Ко­маш­ко по­чав пи­ти чай. Публіка все густіша­ла на бульварі. Ко­маш­ко при­див­ляв­ся й вваж­ли­во слідку­вав очи­ма по бульварі, бо на­пев­но знав, що Са­ня Нав­роцька дійсно поїха­ла до Оде­са ку­па­тись в морі. Нес­подіва­но він вхо­пив стільця за спин­ку й при­хи­лив до сто­ла.

    - Для ко­го це ви го­туєте місце? - спи­тав Мав­родін. - Пев­но, для Сані Нав­роцької?

    - Та вжеж! - ска­зав Ко­маш­ко. - Во­на те­пер в Одесі.

    - Мабуть, вий­де на бульвар на про­гу­лян­ня, - обізвав­ся Мав­родін.

    Комашко був один з най­луч­чих пе­да­гогів в гімназії. Він був ви­со­ченький на зріст, тон­кий ста­ном, з смуг­ля­вим ма­то­вим ли­цем і не ки­дав­ся в очі кра­сою. Тільки йо­го ве­ликі гострі карі очі ви­яв­ля­ли й гли­бо­ку ду­му, і ве­ли­ке зав­зят­тя. По батькові й ма­тері він був ук­раїнець, але од­на йо­го ба­ба бу­ла гре­ки­ня: йо­го ве­ликі гострі очі бли­ща­ли, як у гре­ка. Ко­маш­ко ро­див­ся й зріс на бе­ре­гах Дністро­во­го ли­ма­ну. Чес­ний, прав­ди­вий, ду­же нер­во­вий на вда­чу, він прос­то й сміли­во ви­яв­ляв свої дум­ки, свої гад­ки, не здер­жу­вав­ся в сло­вах ні пе­ред ким. Тоді, ко­ли він го­во­рив за будлі-який неп­рав­ди­вий, не­чес­ний вчи­нок, в йо­го ру­ки тру­си­лись, го­лос тремтів, на очах вис­ту­па­ли сльози. Пе­ред не­чес­ни­ми людьми він більше од усього не міг вдер­жа­ти течії крас­но­мов­но­го сло­ва, й го­во­рив сміли­во, й прос­то нех­ту­вав ни­ми, й не­на­видів їх.


    Комашко, син не­ба­га­то­го батька, зріс в сте­пах, лю­бив свої сте­пи, лю­бив на­род, був на­ро­дов­цем, лю­бив ук­раїнську мо­ву, ба­жав щас­тя й доб­ра своєму на­ро­дові. Для йо­го як для де­мок­ра­та бу­ли до­рогі інте­ре­си як сво­го на­ро­ду, так і інших слов'янських і навіть нес­лов'янських на­родів.

    Мавродін був ро­дом з-під Маріупо­ля, з од­но­го міста ко­ло Азовсько­го мо­ря. Йо­го батько був грек, а ма­ти ук­раїнка. Він вмів го­во­рить по-українській, зріс се­ред ук­раїнсько­го на­ро­ду й звик до йо­го. Як на­ро­до­вець він прис­вя­тив се­бе на служ­бу ук­раїнсько­му на­ро­дові. «Не за­во­дить же мені Греції над Азовським мо­рем! Бу­ду пра­цю­вать для то­го на­ро­ду, се­ред яко­го жи­ву», - го­во­рив він Ко­маш­кові. І він прис­тав до ук­раїнців. Мав­родін дер­жав­ся та­ко­го са­мо­го пог­ля­ду та пе­ресвідченнів, як і Ко­маш­ко, але був ти­хий, смир­ний чо­ловік, обач­ний та обе­реж­ний в сло­вах, навіть тро­хи хит­рий. З йо­го уст не зліта­ло ні од­но­го зай­во­го сло­ва пе­ред людьми нез­най­оми­ми, чу­жи­ми й не­без­печ­ни­ми. Він тільки піднімав го­лос тоді, ко­ли йо­го прой­ма­ла до сер­ця яка-не­будь ви­ко­ха­на ідея, а най­більше ідея за національну са­мостійність, за ук­раїнське письменст­во та доб­ро­бут ук­раїнсько­го на­ро­ду…

    Випивши чай, Ко­маш­ко знов по­вер­нувсь до мо­ря й за­ди­вив­ся на ши­ро­кий морський простір. За­ду­ма й жаль засвіти­лись в йо­го ве­ли­ких ви­раз­них очах.

    - Що ви та­ке вгляділи на морі, що так за­ди­ви­лись на йо­го? - спи­тав­ся в Ко­маш­ка з осміхом Мав­родін.

    - Задивився на мо­ре, - ска­зав Ко­маш­ко, - бо люб­лю ве­личність в на­турі: люб­лю мо­ре, ви­сокі го­ри, стрімкі скелі. Хотілось би мені по­ба­чи­ти ви­сокі го­ри, що вер­ха­ми до­ся­га­ють до хмар, здо­рові ріки, ши­рокі, без кінця прерії. Ве­личність бу­дить в моєму ро­зумі вищі ду­ми, ви­со­ко піднімає ду­шу. Як мені хо­четься по­ба­чить ве­ликі євро­пей­ські го­ро­ди, пос­те­рег­ти їх жит­тя, не ма­теріальне тільки, а й жит­тя ви­ще: прог­ре­сив­ний рух ду­мок, соціальний рух, що прок­ла­дає стеж­ки до но­во­го прог­ре­сив­но­го жит­тя в нас­ту­па­ючих ча­сах.

    - А ме­не зовсім не кор­тить по­ди­ви­тись на те ди­во, - обізвав­ся Мав­родін, - до­волі з ме­не й на­ших хер­сонських прерій та над­морських на­ших го­родів.

    - Люблю усе ве­лич­не, грандіозне в усьому; люб­лю чи­та­ти за славні ве­ликі істо­ричні події, за ве­ли­кий рух на­родів, за ве­ликі ре­фор­ми, за ви­сокі ро­зу­мові пи­тан­ня, що за­па­лю­ва­ли, мов іскри, жит­тя на­родів і підніма­ли йо­го хви­ля­ми, як бу­ря піднімає ча­сом страшні хвилі на морі. Ко­ли чи­таю за ве­ликі події, моє сер­це швид­ше ки­дається в гру­дях, дух піднімається ви­со­ко. Здається мені, не­на­че я сам жи­ву в ті ча­си, пе­ре­бу­ваю усю тур­бо­ту то­го ча­су. Ко­ли чи­таю про заг­ра­нич­не сього­час­не жит­тя, про заг­ра­нич­ний будь-який рух, то ніби чую пульс то­го ру­ху, чую од­гомін йо­го в своєму серці. Сер­це ожи­ває, ду­ша чо­гось радіє. Надія світить мені. Люб­лю жит­тя, люб­лю во­руш­ню, люб­лю заг­ля­да­ти упе­ред, сподіва­тись чо­гось кра­що­го, жду з не­терп­ляч­кою. Летів би ту­ди, злив­ся з тим жит­тям, та… люб­лю ду­же рідний край… А на­ше жит­тя? мерт­во­та, од­на­ковість, од­но­тонність… Ні ру­ху, ні свіжої дум­ки: бу­день, усе бу­день, - і не знаю, ко­ли те свя­то бу­де? Усе мерт­ве, не­на­че ріки, ско­вані льодом.

    «Знаю те­бе доб­ре; знаю твої си­ли і пал твоєї душі; знаю, що ти приз­на­че­ний на щось ви­ще, але знаю, що грім б'є у ви­со­ке де­ре­во в лісі», - по­ду­мав Мав­родін і здих­нув.

    Йому ста­ло жаль сво­го при­яте­ля.

    - Правда ва­ша; сум бе­ре, як по­ду­маєш, - ска­зав Мав­родін, - але чи ми ж то­му винні?

    - Знаю, хто ви­нен, хто за­ку­вав в кай­да­ни на­шу мисль, але од то­го мені не лег­ше - ска­зав Ко­маш­ко, - а як би хотілось пе­ре­жи­ти но­ву фа­зу людсько­го жит­тя, пе­ре­жи­ти мис­ля­ми, взя­ти га­ря­чу участь в ділі!.. Я хо­чу діла і діла доб­ро­го, на ко­ристь людськості і… му­шу зос­та­тись тільки з мис­ля­ми, з за­дав­ле­ною енергією. Важ­ко, не­ви­мов­не важ­ко! на­че камінь ле­жить на душі. Чую, що якась тем­на, гру­ба, не­культур­на си­ла насіла на нас і ду­шить, як кам'яна го­ра! Але чую, що ме­не і сам чорт не за­ду­шить; іншим ду­хом віє те­пер на світі… Ко­ли б хоч вер­ну­лось на­ше істо­рич­не ми­нув­ше; який-то був би те­пер прог­рес! Я не го­во­рю про фор­ми на­шо­го істо­рич­но­го ми­нув­шо­го жит­тя… Фор­ма йо­го не су­час­на… Але йо­го дух гро­мадський, вибірчий, вольний, як во­ля…

    Комашко за­мовк і дов­го ди­вив­ся на мо­ре, потім важ­ко зітхнув.

    - Чого це ви так важ­ко зітхаєте? - спи­тав у йо­го Мав­родін.

    - Хіба ви й не знаєте, чо­го я зітхнув? - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Зга­дав Са­ню Нав­роцьку. Ку­ди не піду, на що не гля­ну, дум­ка моя за неї, не­на­че тінь моя за нею слідком хо­де. Од то­го ча­су, як по­ба­чив її, як впо­до­бав її, я не­на­че на світ на­ро­див­ся. Не­на­че для ме­не сон­це вий­шло з-за хмар після дов­гої не­го­ди та сльоти; на­че сон­це, освіти­ла во­на мою ду­шу, зве­се­ли­ла сер­це, зак­ра­си­ла жит­тя, збу­ди­ла по­тяг до чо­гось ви­що­го, кра­що­го. Лю­бов - ве­ли­ка психічна си­ла! Прав­ду співа­ють в пісні: «Ти в ме­не од­на, як яс­на зо­ря вечірняя світиш». Не знаю, чи бу­деш ти, зо­ре, світить для ме­не ввесь мій вік, чи не­за­ба­ром зай­деш для ме­не навіки?

    - Чого це на вас най­шла та­ка сум­на по­езія? - спи­тав Мав­родін.

    - Вільний час, од­по­чи­нок, мо­ре, по­езія… а пер­ше за все лю­бов, лю­бов - най­ви­ща по­езія, світ для сер­ця, сон­це в на­шо­му хмар­но­му бу­ден­но­му жи­вотті, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Чи в вас з Нав­роцькою хоч тро­хи пішло діло на лад? - спи­тав Мав­родін.

    - Хто йо­го зна, - ска­зав Ко­маш­ко. - Не мо­жу на­пев­но ска­зать, бо не мо­жу вга­да­ти. Я час­то бу­ваю в її батька, цілі ве­чо­ри ба­ла­каємо з нею. Ча­сом во­на бу­ває до ме­не привітна, лас­ка­ва. Ча­сом моя роз­мо­ва її заціка­вить; в неї очі засвітяться привітом, лас­кою, да­ють надію. Але ча­сом ми в чо­мусь не зійде­мось дум­ка­ми й пог­ля­да­ми, дов­го зма­гаємось. Во­на не ду­же-то здат­ли­ва, стоїть упер­то на своєму, а я не хо­чу пос­ту­пи­тись своїми пе­ресвідчен­ня­ми. І я ба­чу тоді в її очах бай­дужність до ме­не, навіть хо­лод­не­чу. Тоді я й сам збай­дужнію до неї, навіть роз­сер­дюсь, і - вер­та­юсь до­до­му з ту­гою на серці. Чи ко­хає во­на ме­не, чи ба­виться моєю вче­ною роз­мо­вою, - ніяк не вга­даю. Здається, я її заціка­вив більше роз­мо­вою, ніж своєю особістю. Чи мож­на пак мо­ло­дих дівчат при­ча­ру­ва­ти ро­зу­мом та сього­час­ни­ми пи­тан­ня­ми?

    - Трудно. Я їх ба­гацько знаю, але ма­ло між ни­ми роз­ви­тих ро­зу­мом, зацікав­ле­них на­укою, сього­час­ни­ми пи­тан­ня­ми, їх при­ча­руєш більш очи­ма, ніж ре­ча­ми, - ска­зав Мав­родін. -Але Са­ня не з таківських: во­на серй­оз­но ціка­виться на­укою й уся­ки­ми іде­ями, мо­же, тим, що не вітро­гон­ка якась, хоч і ве­се­ла й лю­бе жар­ти. Але, ска­за­ти прав­ду, во­на на­ту­рис­та, ще й до то­го тро­хи оп­риш­ку­ва­та.

    - І я це пос­те­ре­гаю. Але знаєте що? Ми з Са­нею ніяк не по­го­ди­мось в де­яких прин­ци­пах, - ска­зав Ко­маш­ко. - Во­на лю­ди­на прав­ди­ва, щи­ра, не­по­тай­на; ду­ма й го­во­ре сміли­во, ча­сом над­то різко й гост­ро, її пе­ресвідчен­ня прав­диві, щирі й гу­манні. Але во­на врешті - кос­мо­політка. На­шо­го ук­раїнсько­го, національно­го, на­род­но­го пи­тан­ня во­на або не тя­ме, або не має до йо­го спо­чу­ван­ня й по­тя­гу. Я ба­жаю, щоб моя жінка бу­ла зо мною од­на­ко­вих пе­ресвідченнів в од­на­ко­вих прин­ци­пах. З во­ро­гом моїх пе­ресвідченнів, та­ким, як Са­ни­на ма­чу­ха, я зро­ду-звіку не оже­нюсь.

    - Не по­бе­ру­ся я й з та­кою пан­ною, що бу­де ви­га­ня­ти з сім'ї, з до­му національний ук­раїнський дух, на­род­ну ук­раїнську мо­ву, - ска­зав Мав­родін.

    - Космополітизм знай­шов в Сані доб­рий грунт, - ска­зав Ко­маш­ко, - хоч во­на по батькові та ма­тері ук­раїнка, але зрос­ла в Ки­ши­нові се­ред міша­ни­ни сли­ве де­ся­ти національнос­тей, не знає доб­ре ні ук­раїнсько­го, ні мол­давсько­го на­ро­ду, не знає га­разд мо­ви ні ук­раїнської, ні мол­давської. Та й ма­чу­ха її йде про­ти ук­раїнщи­ни й про­ти ме­не; во­на, надісь, ля­кається ме­не й боїться за свою мен­шу доч­ку Ма­ню, щоб я ча­сом не мав на неї впли­ву.

    - Як же старі ста­ють до вас? - спи­тав Мав­родін.

    - Старий Нав­роцький лю­ди­на прос­та, чес­на, він од­ра­зу по­лю­бив ме­не, а ма­чу­ха й досі ско­са пог­ля­дає на ме­не, - ска­зав Ко­маш­ко і вти­рив очі в чер­во­не яс­не не­бо, не­на­че в йо­му шу­кав собі по­ра­ди.

    В той час з'яви­лась на бульварі Са­ня Нав­роцька. З нею ря­дом йшла На­деж­да Му­раш­ко­ва. Ко­маш­ко вглядів паннів, схо­пив­ся й побіг до їх на­зустріч; слідком за ним пішов Мав­родін. Привітав­шись до паннів, во­ни поп­ро­си­ли їх сісти за стіл. Са­ня сту­пи­ла на доріжку між дво­ма ряд­ка­ми стільців та столів, потім ніби пурх­ну­ла по доріжці жва­во й про­вор­но і ніби впа­ла на стілець. За нею, не­на­че навз­догінці, по­ва­гом йшла Му­раш­ко­ва; во­на сіла ко­ло сто­ла по­руч з Са­нею.

    Комашко по­ве­селішав. Очі в йо­го засвіти­лись. По йо­го нер­вах, ос­лаб­ле­них од морсько­го ку­пан­ня, ніби вда­ри­ла жи­ва елект­рич­на течія. Мав­родін мит­тю побіг до ко­фей­ні і звелів по­да­ти пан­нам чаю.

    - Ой Вікто­ре Ти­то­ви­чу, чи не­ма в вас ча­сом оку­лярів? -спи­та­ла ве­се­ло Са­ня.

    - Нащо це вам оку­ля­ри - спи­тав Ко­маш­ко. - В Ки­ши­неві ви їх ніко­ли не чіпля­ли на ніс; хіба оце за тиж­день старі ста­ли?


    - Оце пе­рей­шла бульвар, та як гля­ну­ла на убо­ри одеських дам, то тро­хи не осліпла! - ска­за­ла Са­ня. - Ря­бо, чер­во­но, зе­ле­но, жов­то, синьо й уся­ко­во. Йде про­ти нас здо­ро­ва, ог­ряд­на куп­чи­ха єврей­ка. По­пи­са­на й по­мальова­на, не­на­че індійський ідол. Я на її пос­таті налічи­ла вісім кольорів! По­ду­май­те собі: сук­ня яс­но-чер­во­на, на­кид­ка тем­но-зе­ле­на, на шиї ра­зок товс­тих круг­лих ко­ралів і зо­ло­тий здо­ро­вий ме­дальйон на товс­то­му зо­ло­то­му лан­цюж­ку, ще й звер­ху ро­же­ва стрічка з дов­ги­ми кінця­ми до по­яса; на гру­дях си­ня стьожка: че­рез усі гру­ди до по­яса теліпається зо­ло­тий лан­цю­жок, а се­ред гру­дей звер­ху на ґудзи­ку во­на при­че­пи­ла зо­ло­тий го­дин­ник, не­на­че ор­ден яко­гось індусько­го ле­ва або тиг­ра. На го­лові чор­ний па­рик з на­чо­са­ми, а на па­ри­ку ко­пи­ця жов­тих та чер­во­них рож, а звер­ху стри­мить чор­не пе­ро. При­киньте до то­го білі че­ре­ви­ки з срібни­ми застібка­ми - і вий­де аме­ри­канський па­ра­до­вий індієць! Ну і впо­до­ба в уб­ранні в ту­тешніх дам! не­на­че в Конс­тан­ти­но­полі, або­що.

    - Мішанина східних та й євро­пей­ських рас - міша­ни­на й євро­пей­сько­го з ту­рецьким, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Та які ба­гаті, не­еко­номічні убо­ри! - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Ку­пецький Одес не знає еко­номії.

    - Отам-то ма­буть прин­ципів під тим па­ри­ком та стра­усо­ви­ми пе­ра­ми! - ска­зав Ко­маш­ко.

    - О, пев­но, ба­га­то: прин­цип ку­ку­руд­зи, прин­цип пшо­на, прин­цип греч­ки, прин­цип по­ло­ви - і па­ну­ючий прин­цип уб­ран­ня біблійної Савської ца­риці, - ска­за­ла Са­ня. - Це один прин­цип, що од часів Со­ло­мо­на та Савської ца­риці, надісь, тільки й дійшов до на­ших часів незмінно.

    - Ви та­ка пал­ка обо­рон­ни­ця жіно­чо­го пи­тан­ня й на­па­даєтесь на дам, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - В чо­му, в чо­му я обо­рон­ни­ця жіно­чо­го пи­тан­ня, тільки не в цьому; це зос­тав­ляю будлі-ко­му іншо­му. Я в своєму сіро­му добрі вибігла на гу­лян­ку між їх, не­на­че сірий вовк з лісу, бо ка­жуть же: «Що сіро, то й вовк», - ска­за­ла Са­ня й ве­се­ло за­ре­го­та­лась.

    - Добре ви об­пи­суєте, їй-бо­гу, доб­ре! - ска­зав Мав­родін.

    - Пишуть же па­ризькі га­зе­ти за дамські убо­ри на ве­ли­ких арис­ток­ра­тич­них ба­лах, - ска­за­ла Са­ня. - Як­би в нас був та­кий зви­чай, то одеські га­зе­ти ма­ли б ба­га­тю­щий ма­теріал. Чи не скопіював ча­сом Фло­бер в своїй «Спо­кусі св. Ан­тонія» з одеських дам Савської ца­риці, що з'яви­лась в мріях свя­то­му Ан­тонієві в Фівандських пу­щах?

    - А в нас в Одесі є та­ки чи­ма­ло Савських ца­риць, - обізвав­ся Мав­родін. - Он, гляньте, йде їх ціла мет­ка, а он­деч­ки за сто­лом си­дять аж чо­ти­ри!

    Саня за­мовк­ла й тро­хи змор­щи­ла бро­ви; во­на не мог­ла знес­ти, ко­ли який-не­будь па­нич го­во­рив щось не­до­лад­не за жен­щин, або сміявся, або навіть кри­ти­ку­вав їх.

    - Треба б на­мо­ви­ти Се­лаб­ро­са; от на­ма­лю­вав би їх в будлі-які га­зе­ти! - ска­зав Ко­маш­ко, - Ця ро­бо­та як­раз ли­чи­ла б йо­му.

    Мурашкова ки­ну­ла на йо­го очи­ма й по­чу­ти­ла, ніби він пус­тив на неї гост­ру стрілку і та стрілка влу­чи­ла її десь в са­ме сер­це; во­на по­чу­ва­ла, що в неї в гру­дях десь за­щеміло гост­ро й бо­ля­че. В неї очі ста­ли сер­диті, бро­ви на­су­пи­лись.

    - Ти, Са­ню, й са­ма об­пи­са­ла б незгірше Се­лаб­ро­са, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Якби я по­ча­ла пи­са­ти, то пи­са­ла б не в од­ної чор­нильниці, - ска­за­ла Са­ня.

    - Одної чор­нильниці бу­ло б вам ма­ло? -спи­тав Kо­маш­ко.

    - Щоб об­пи­са­ти цей убір з ма­ленькою, бач­те, ілюст­рацією, я пос­та­ви­ла б на столі з вісім чор­нильниць, я уся­ки­ми фар­ба­ми, - ска­за­ла Са­ня, - по­ча­ла б пи­са­ти звер­ху, цеб­то з го­ло­ви, чор­ним, потім жов­тим, потім чер­во­ним, далі зо­ло­тим, далі синім, ще далі зе­ле­ним, а на споді на­ма­лю­ва­ла б чер­воні пан­чо­хи в срібних че­ре­ви­ках і підпи­са­ла б: «Це індійсько-одеська бла­го­род­но рож­де­на мар­ки­за од ку­ку­руд­зи, вівса та ріпа­ку!» І пос­ла­ла б в «Но­во­рос­сий­ский те­лег­раф».

    Саня за­ре­го­та­лась, за нею за­ре­го­та­лись усі. Од­на Му­раш­ко­ва ані осміхну­лась.

    - Саню! Бо­га ра­ди! Чо­го це ти так роз­хо­ди­лась? - обізва­лась Му­раш­ко­ва з до­ко­ром.

    - Це на ме­не, бач, зли­нув по­етич­ний дух з одесько­го бульва­ру, - ска­за­ла жар­тов­ли­ва Са­ня. - Най­шла на ме­не по­етич­на творчість, якої я в ки­ши­невській ку­ряві не чу­ла в собі.

    - Може, ви приїха­ли лічи­тись ку­пан­ням од якоїсь сла­бості? - спи­тав в Сані Ко­маш­ко.

    - Борони бо­же! я здо­ровісінька. Але не ду­май­те, що я приїха­ла на ку­пан­ня, як їздять наші сте­пові дідич­ки, щоб вто­пи­ти нудьгу в морі, - ска­за­ла Са­ня. - Ця за­бав­ка кош­ту­ва­ла б не­де­ше­во і бу­ла б схо­жа на панські прим­хи.

    - Я й не ду­маю так, - ска­зав Ко­маш­ко. - А хоч би й так! Чом же не поїха­ти й не по­ба­ви­тись то­му, хто мав вільний час, хто має за що за­бав­ля­тись.

    - Моя ма­чу­ха сла­бує на нер­ви, й лікарі пос­ла­ли її на мо­ре лічи­тись ку­пан­ням, а во­на взя­ла ме­не й сест­ру з со­бою, - ска­за­ла Са­ня. - Па­па приїде до нас че­рез тижнів два, потім бу­де навіду­ва­тись до нас, бо йо­му не мож­на ки­дать служ­би в кан­це­лярії.

    - Тобі, Са­ню, тре­ба б та­ких ліків, щоб ти ста­ла не та­ка ве­се­ла, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Ось пот­ри­вай! Як поч­ну ку­па­тись, то, ма­буть, за­губ­лю в морі по­ло­ви­ну ве­се­лості, бо од морської во­ди спо­чат­ку лю­ди­на стає ма­ло­си­ла, - ска­за­ла Са­ня, - тоді посідаємо, по­на­ди­маємось та й бу­де­мо мовч­ки ди­ви­тись од­на на од­ну, - ска­за­ла Са­ня.

    - Лучче не на­ди­май­тесь, бо ве­селість вам більше прис­тає до ли­ця, - ска­зав Ко­маш­ко. - Чи дов­го бу­де­те ку­па­тись в по­езії, чи то пак в морі?

    - В по­езії - лад­на ку­па­тись цілий вік, а в морі, ма­буть, до са­мої осінньої по­езії, - ска­за­ла Са­ня.

    «Ти са­ма вся по­езія, й по­езія ро­зум­на, ви­со­ка, як по­езія ве­ли­ких геніїв, - по­ду­мав Ко­маш­ко і на­си­лу здер­жав зітхан­ня в гру­дях. - Чи для ме­не ти світи­ти­меш, чи моє жит­тя зве­се­лиш своєю по­езією, чи, мо­же, на іншо­го спа­де твій світ?..»

    Комашко за­ду­мав­ся й мовч­ки ми­лу­вав­ся ве­се­ли­ми Са­ни­ни­ми очи­ма, ло­вив кож­ний її рух, ло­вив кож­не її ве­се­ле сло­во. Усе, що во­на го­во­ри­ла, зда­ва­лось йо­му сто раз цікавішим, і ве­селішим, і ро­зумнішим. Він слу­хав її роз­мо­ву й не міг нас­лу­ха­тись, не­на­че слу­хав якісь ме­лодії, гучні, ве­селі, ча­ру­ючі, що ніби си­па­лись пер­ла­ми, як радісні ме­лодії Мо­цар­та.

    - В яко­му ж місці ви ду­маєте ку­па­тись? - спи­тав у Сані Ко­маш­ко.

    - На Ве­ли­ко­му Фон­тані. Ми вже най­ня­ли кімна­ти в мо­нас­тирській гос­ти­ниці, не­да­леч­ке од мо­ря, ко­ло са­мо­го мо­нас­ти­ря, - ска­за­ла Са­ня.

    - А ви самі приїха­ли? - спи­тав Мав­родін в Му­раш­ко­вої.

    - Сама. Моя ма­ти нез­ду­жає. Я з Са­нею бу­ду жи­ти на Ве­ли­ко­му Фон­тані, в тій самій гос­ти­ниці, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - А ми ку­паємось ту­теч­ки, в са­мо­му Одесі, - обізвав­ся Ко­маш­ко до Сані.

    Ще ніко­ли Са­ня не зда­ва­лась йо­му та­кою гар­ною, як цього ве­чо­ра. В ле­генько­му сіренько­му уб­ранні, в со­лом'яно­му ка­пе­люсі з яс­но-синіми не­за­буд­ка­ми, з бла­кит­ною стьожеч­кою на од­но­му плечі, во­на уся ніби ся­ла й зве­се­ля­ла Ко­маш­ка, на­че теп­лий промінь вес­ня­но­го сон­ця. Яс­но-синій колір ду­же прис­та­вав їй до ли­ця.

    Комашко примітив, що Са­ня зраділа, по­ба­чив­ши йо­го. Во­на го­во­ри­ла до йо­го привітно, сміялась, жар­ту­ва­ла. Са­ня справді не ну­ди­лась за ним. Їй по­до­ба­лась йо­го ши­ро­ка просвіта, нові пог­ля­ди та пе­ресвідчен­ня. Во­на лю­би­ла роз­мов­ля­ти з ним, слу­хать йо­го ціка­ву роз­мо­ву, але до то­го ча­су… щи­ро лю­би­ла тільки йо­го ду­шу й ро­зум. По­до­ба­лись їй тільки жваві, ве­ликі, ро­зумні карі очі та йо­го струн­ка рівна пос­тать.

    Пішла далі зви­чай­на роз­мо­ва про одеських та ки­ши­невських знай­омих. Усі бу­ли вільні од ро­бо­ти, всі виїха­ли од­по­чи­вать та гу­ля­ти, усі бу­ли мо­лоді, че­рез те бу­ли ве­селі й щас­ливі.

    На бульвар на­ли­ну­ла публіка, не­на­че по­ли­лись хвилі з мо­ря. На­ро­ду на­тов­пи­лось та­ко­го ба­га­то, що лед­ве мож­на бу­ло про­тов­пи­тись. Прис­лу­га в ко­фей­ні біга­ла, веш­та­лась, мов не­са­мо­ви­та; в її ру­ках ніби літа­ли ста­ка­ни з чаєм та кофієм, з кух­ля­ми пи­ва, з тарілка­ми мо­ро­же­но­го.

    Вечір до­го­рав. За­лив став тем­но-ро­же­вий. Ду­хо­та спа­да­ла. З мо­ря по­тяг свіжий, ти­хий вітрець, не­на­че мах­нув ти­хо кри­лом і приніс з со­бою свіжість, морську вогкість і влив в по­том­ле­них, ніби пов'ялих од спе­ки, лю­дей жвавість. Ста­ло лег­ше ди­ха­ти; усі якось по­ве­селіша­ли й по­бадьорніша­ли.

    Між сто­ла­ми нес­подіва­но з'явив­ся Арис­тид Се­лаб­рос: він уг­лядів зда­ле­ку Му­раш­ко­ву й своїх ки­ши­невських знай­омих.


    Селаброс прис­ту­пив до сто­ла й привітав­ся з пан­на­ми та з па­ни­ча­ми. Му­раш­ко­ва по­да­ла йо­му ру­ку і вся ніби іздриг­ну­лась. Чер­во­на стьожка на її гру­дях зат­ру­си­лась. Во­на спах­ну­ла. На що­ках і на вис­ках вис­ту­пив гус­тий рум'янець. Се­лаб­рос сів про­ти неї, гля­нув їй в очі й осміхнув­ся. З-під йо­го ма­ко­вих уст блис­ну­ли два ряд­ки білих рівних міцних зубів. Очі ста­ли лас­каві, со­ло­денькі, і йо­го ли­це ста­ло ніби со­ло­деньке.

    Мурашкова гля­ну­ла на йо­го, на повні гу­би, і в неї очі заг­ра­ли, сип­ну­ли іскор­ка­ми. Во­на за­раз зас­ло­ни­ла їх ро­же­ви­ми віка­ми, щоб не ви­явить три­во­ги сво­го сер­ця пе­ред при­ятелька­ми.

    «Яким спо­со­бом Се­лаб­рос дізнав­ся, що я поїха­ла до Оде­са? Я йо­му за свій замір нічо­го не ка­за­ла, зу­мис­не не ка­за­ла: виїха­ла нічним поїздом по­таєнці, крадько­ма, щоб він за те не знав. Я бо­ялась сво­го пал­ко­го сер­ця; бо­ялась га­ря­чо­го ко­хан­ня Се­лаб­ро­са, як бурі, бо­ялась зійти­ся з ним на­са­моті, в чу­жо­му місті, між чу­жи­ми людьми…»

    Вона ду­ма­ла й тур­бу­ва­лась і за се­бе, й за йо­го, а най­більше за свою ре­пу­тацію. Рум'янець сплив з її ли­ця. Се­лаб­рос та­ки вислідку­вав, як во­на виїха­ла до Оде­са, в собі ру­шив наслідці за нею.

    - Ваша ма­ма звеліла пе­ре­да­ти вам поклін, - про­мо­вив Се­лаб­рос, див­ля­чись ла­си­ми очи­ма в очі Му­раш­ко­вої, як див­ляться ду­же ласі діти на кон­фек­ти.

    - Спасибі вам. Чи ма­ма здо­ро­ва? - спи­та­ла во­на.

    - Здорова - ска­зав Арис­тид. - Чи дов­го пак бу­де­те жи­ти в Одесі? Де ви знай­шли собі прис­та­но­ви­ще?

    - Як дов­го бу­де­мо жи­ти в Одесі, я й са­ма ще не знаю. Бу­де теп­ла во­да в морі, бу­де­мо ку­па­тись, а як по­хо­лоднішає во­да на дов­гий час, то й вер­нусь до­до­му, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, але про своє жит­ло во­на зу­мис­не не ска­за­ла.

    Розмова між ни­ми увірва­лась, як нит­ка, нес­подіва­но пе­ре­тя­та но­жем. Усі за­мовк­ли. Се­лаб­рос не зво­див очей з Му­раш­ко­вої. Йо­му бу­ло приємно мов­ча­ти й ди­ви­тись на її очі, ди­ви­тись на її ус­та. Му­раш­ко­ва спус­ти­ла очі; во­на ніби бо­ялась гля­ну­ти на йо­го. Якесь важ­ке пе­ред­чу­ван­ня збен­те­жи­ло її ду­шу.

    Тим ча­сом знай­омі па­ничів та паннів, вглядівши їх за сто­лом, по­ча­ли схо­ди­тись до сто­лу. Прий­шов Фе­сен­ко, мо­ло­дий вчи­тель од­ної одеської гімназії, ви­со­кий, пле­чис­тий, гар­ний з ли­ця. Уб­ра­ний в літнє уб­ран­ня з шов­ко­вої біло-жов­ту­ва­тої че­сучі, з до­ро­гою еле­гант­ною па­лич­кою в ру­ках, в пенс­не в зо­ло­тих обідках, Фе­сен­ко вис­ту­пав ка­ва­ле­ром, джентльме­ном. Він ски­нув циліндер, зруч­но зняв пенс­не і зро­бив са­ло­но­вий поклін да­мам. При пок­лоні він схи­ляв свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву тро­хи набік і по­да­вав усім ру­ку якось по-па­нянській. Цих ма­нер він наб­рав­ся в са­ло­нах одеських купців, де бу­вав в гос­тях. Син прос­то­го одесько­го міща­ни­на, він ліз в па­ни з усієї си­ли, тис­ся між ба­га­тирів, шу­кав з ба­га­ти­ря­ми знай­омості і зна­хо­див її… че­рез своїх уче­ників. Щоб за­побігти лас­ки в одеських арис­ток­ратів, він пи­сав час­тенько до батьків, як вчаться їх діти, хо­див сам в ба­гаті до­ми буцімто зад­ля то­го, щоб по­да­ти звістку за дітей. Знай­омість по­ма­леньку за­во­ди­лась і міцніла. Де­котрі купці про­си­ли йо­го за­хо­ди­ти до їх в гості. І Фе­сен­ко вте­ре­бив­ся в їх са­ло­ни. Фе­сен­ко­ва го­ло­ва бу­ла вільна од уся­ких ідей, окрім тих, які па­ну­ва­ли в ви­щих круж­ках… Він підлад­жу­вав­ся під пог­ля­ди тих кружків, бо був кар'єрист. На­уко­вих кни­жок він ніко­ли в ру­ки не брав. Ко­ли трап­ля­лось йо­му ска­за­ти яку-не­будь ук­раїнську при­каз­ку, то він ви­мов­ляв її на ве­ли­ко­руський лад, як де­які наші тро­шеч­ки просвічені па­ни, котрі хо­тять по­ка­зать, що во­ни вже зовсім спаніли і не мо­жуть навіть ви­мо­вить по-українській до­ла­ду й од­но­го слівця.

    На га­ря­чо­му півдні ніхто не но­сить ру­ка­ви­чок, бо во­ни од по­ту на ру­ках за­раз ста­ють мокрі. Фе­сен­ко но­сив ру­ка­вич­ки яс­но-буз­ко­во­го кольору. На до­ло­нях, на пуч­ках пальців у йо­го вис­ту­пи­ли мокрі пля­ми.

    Фесенкові не бу­ло де сісти. Він став за стільцем в Сані Нав­роцької й по­чав го­во­ри­ти їй со­ло­денькі комплімен­ти. Нав­роцька об­зи­ва­лась до йо­го зне­хо­тя, не­на­че од­бу­ва­ла пан­щи­ну. Ко­маш­ко іронічно осміхав­ся й тільки пе­рег­ля­дав­ся своїми ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма з Нав­роцькою.

    Небо над мо­рем не­на­че жевріло. По­ча­ло су­теніти. На бульварі засвіти­ли га­зо­ве світло. Світ за­лив бульвар, ко­фей­ню, схо­ди. Публіки наб­ра­лось си­ла. Ко­ло са­мих сходів в де­рев'яно­му кіоскові заг­ра­ли військові му­зи­ки. Ку­пи лю­дей ніби стре­пе­ну­лись. Роз­мо­ва ста­ла го­лосніша й чутніша, ніби десь за­гув рій в ули­ку, стри­во­же­ний людською ру­кою. Усе суспільство по­ве­селіша­ло. На не­ве­лич­ко­му пла­цу ко­ло му­зик стов­пив­ся на­род, не­на­че на яр­мар­ку. По алеї су­ну­лась та­ка гус­та, ніби суцільна ма­са на­ро­ду, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Бульвар для гу­лян­ня ду­же ма­лий на Одес.

    Довгими ряд­ка­ми тов­пи­лись без сма­ку уб­рані смуг­ляві да­ми, гост­ро­носі, з східніми гру­бу­ва­ти­ми пруж­ка­ми ли­ця. По­де­ку­ди рябіли ясні кос­тю­ми ук­раїнські, мішані з смуг­нас­ти­ми мол­давськи­ми та бол­гарськи­ми. На за­ливі, в за­кут­ку ко­ло бе­ре­га, ще лисніло ро­же­вим світом ши­ро­ке пле­со. Мо­ре ста­ло вже чор­не. Во­но ніби дріма­ло, за­си­па­ло. В обох пор­тах заб­ли­ща­ло на ко­раб­лях світло. За­лив зго­дом став ніби вкри­тий здо­ро­ви­ми зо­ря­ми. Да­ле­ко-да­ле­ко на ріжку в ка­ран­тинній прис­тані ти­хо по­вер­тав­ся ліхтар на ма­яку, ки­да­ючи на мо­ре, на пор­ти то яс­но-чер­во­ний, то зе­ле­ний, то синій, то жов­тий світ.

    Внизу за па­ра­пе­том бульва­ру, з сад­ка, що розрісся по те­расі, заб­ли­ща­ли га­зові ріжки. Вгорі на бульварі, вни­зу в сад­ку, в пор­тах і да­ле­ко на морі - скрізь ли­ло­ся ба­га­то світу, пе­ре­ма­га­ючи до­го­ря­юче чер­во­не не­бо. Над­ворі ста­ло свіжіше. З мо­ря по­тяг­ло тон­ки­ми па­хо­ща­ми морської во­ди. Скрізь світ, блиск, шум, гам, гомін, ве­селість! Гук ор­кест­ру звер­ху на бульварі пе­ре­би­вав гук му­зик вни­зу, ко­ло літнього те­ат­ру. Все це зачіпа­ло й во­ру­ши­ло нер­ви. Лю­де за­бу­ва­ли тур­бо­ти дня, кло­по­ти жит­тя. Наші знай­омі пан­ни та па­ничі дов­го сиділи й ба­ла­ка­ли. Усім бу­ло гар­но, приємно й ве­се­ло. В очах у всіх світи­лась радість; то був час спо­кою, спо­чин­ку.

    Між сто­ла­ми з'яви­лась здо­ро­ва, ве­ле­тенська пос­тать і поп­рос­ту­ва­ла до то­го сто­ла, де сиділи пан­ни та па­ничі: то був знай­омий і сусіда Ко­маш­ка та Мав­родіна, Сергій Сте­па­но­вич Бо­ро­давкін. Бо­ро­давкін був син ба­га­то­го хер­сонсько­го діди­ча, по­том­ка од­но­го з тих мос­ковських панів, котрі за­гар­ба­ли собі давні за­по­розькі сте­пи. Йо­го батько був стра­хо­ви­щем, ка­том для кріпаків, для жінки, для си­на, для доч­ки. Се­ло й діди­че­ва сім'я тільки тоді ожи­ва­ли, як пан виїздив на кілька тижнів в Ніко­поль або в Хер­сон.

    Погонич, вер­та­ючись з по­рожнім екіпа­жем, приїхав­ши на го­ру, під кот­рою сто­яло се­ло, ста­вав на коз­лах, ма­хав шап­кою, ма­хав ба­то­гом і кри­чав на все се­ло: «Не­ма па­на! не­ма па­на!» Ці сло­ва доліта­ли до панської са­ди­би й до­му, що сто­яв за­раз під го­рою, роз­но­си­лись блис­кав­кою по селі. Сім'я Бо­ро­давкіно­ва вибіга­ла з по­коїв, раділа; все се­ло хрес­ти­лось на ра­до­щах… во­но тільки жи­ло й ди­ха­ло тоді, ко­ли па­на не бу­ло вдо­ма. Ста­рий Бо­ро­давкін дер­жав в ру­ках се­ло і сім'ю, не­на­че в залізних кігтях з гост­ри­ми па­зу­ра­ми. Жінка йо­го з київських дідичів, що бу­ли уніата­ми, не­за­ба­ром вмер­ла з го­ря. Доч­ка Хрис­ти­на втек­ла вночі че­рез вікно й по­таєнці повінча­лась з сусіднім діди­чем Ми­лаш­ке­ви­чем. Си­нові не да­вав батько й зай­вої копійки в ру­ки. Мо­ло­дий Сергій Бо­ро­давкін був вже рік в універ­си­теті, як наг­лою смер­тю по­мер йо­го батько. Сергієва ши­ро­ка на­ту­ра, ви­ко­ха­на в ши­ро­ких сте­пах, ви­пес­тив­шись за жи­вот­тя батька, да­ла собі во­лю після йо­го смерті, тільки на інший спосіб. Сергій, до­пав­шись до батько­во­го доб­ра, прог­рав, про­май­ну­вав свою зем­лю, усе своє доб­ро, прог­рав ос­тан­ню четвірню ко­ней з ка­ре­тою, ки­нув універ­си­тет, оже­нив­ся з прос­тенькою міщанською дівчи­ною в Одесі й, на­гу­ляв­шись до­нес­хо­чу, врешті му­сив йти на служ­бу в залізно­до­рож­ну кон­то­ру.

    - Чого це ви так пізно вий­шли гу­ля­ти? - спи­тав в Бо­ро­давкіна Ко­маш­ко.

    - Скуповував харч для сім'ї. Ми вже знай­шли дач­ку на Ве­ли­ко­му Фон­тані, над самісіньким мо­рем: бу­де­мо ку­па­тись. А це ме­не жінка пос­ла­ла на­ку­пить харчі, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    Бородавкін вже три дні ску­по­ву­вав провізію, а жінка й діти сиділи над мо­рем без чаю, са­ха­ру та без гро­шей. Бо­ро­давкін гу­ляв собі в Одесі й навіть за­був за сім'ю.

    - А чи чу­ли, які скан­да­ли тра­пи­лись у нас в Ки­ши­нові? -ска­зав нес­подіва­но Бо­ро­давкін.

    - А що? - гук­ну­ли усі в один го­лос.

    - Офіцери в клубі по­би­ли діди­ча Лу­пу­рел­ло.

    - Яким спо­со­бом? - спи­та­ли усі.

    - Грали во­ни в кар­ти та пи­ли до півночі в місько­му сад­ку, а потім по­ла­ялись. Лу­пу­рел­ло вхо­пив пляш­ку, ки­нув на офіце­ра. Пляш­ка по­летіла на сусідній стіл і впа­ла пе­ред Ка­ра­ладжі, пе­ред самісіньким йо­го но­сом. Офіцер ки­нув на Лу­пу­рел­ло па­ля­ни­цею; па­ля­ни­ця пот­ра­пи­ла в го­ло­ву якійсь дамі; Лу­пу­рел­ло вда­рив офіце­ра па­ли­цею. Тоді всі офіце­ри су­ну­лись до Лу­пу­рел­ла, доб­ре по­по­би­ли йо­го, а далі пе­ре­ки­ну­ли че­рез стіну на ву­ли­цю.

    - Хіба ви бу­ли оце в Ки­ши­нев!? - спи­тав Ко­маш­ко.

    - Ні, - ка­же Бо­ро­давкін.

    - Може, це в га­зе­тах на­пи­са­но? - спи­тав Ко­маш­ко.


    - Ні. Я чув оце тільки що на вок­залі, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - Хіба ви оце ду­ма­ли їха­ти в Ки­шинів?-спи­та­ла в йо­го Са­ня.

    - Та ні! Я про­во­див на вок­зал од­но­го на­шо­го ки­ши­нев­ця. Та там в Ки­ши­неві вий­шла ще й дру­га шту­ка. По­ру­новський хотів стріля­тись за свою жінку з ло­ве­ла­сом Ко­чу. А знаєте, яка вий­шла між ни­ми ду­ель? Во­ни ки­ну­ли же­реб­ки, ко­му зос­та­тись в Ки­ши­нові, а ко­му виїхать на п'ять років з Ки­ши­не­ва. Ло­ве­ла­сові Ко­чу ви­па­ло виїха­ти, і він виїхав, а чо­ловік зос­тавсь із жінкою.

    - А що ж на те жінка? - пи­та­ли в Бо­ро­давкіна.

    - Жінці бай­ду­же: во­на лю­би­ла їх обох од­на­ко­во, - мо­лов Бо­ро­давкін.

    Усі кру­гом сто­ла за­ре­го­та­лись. Засміялись і ко­ло столів, близьких од їх, бо й там чу­ли оповідан­ня Бо­ро­давкіно­ве. В Ки­ши­нові на сто ти­сяч жильців тоді не бу­ло ні од­ної га­зе­ти. Бо­ро­давкін був тою місце­вою га­зе­тою. Він скрізь бу­вав, скрізь ниш­по­рив; знав, де хто бу­ває в гос­тях, що ро­бить, хто з ким зма­гається, хто з ким по­ла­яв­ся, хто з ким ко­хається. Йо­го усе це стра­шен­но ціка­ви­ло. Ко­ли він по­да­вав ці но­вин­ки, йо­го вип­нуті сірі здо­рові очі аж кру­ти­лись.

    - А знаєте що, па­но­ве? Поїдьмо завт­ра на Ма­лий Фон­тан усі гур­том. Я вже дав­но там був. По­хо­ди­мо, по­гу­ляємо, поснідаємо та й до­до­му на обід вер­не­мось, - гук­нув Бо­ро­давкін, мах­нув­ши своєю за­те­ле­пу­ва­тою ру­кою.

    - Може й в кар­ти там пог­раємо? - ска­зав іронічно Ко­маш­ко.

    - То й пог­раємо. Во­но, бач­те, над мо­рем… мо­же, бу­де смачніше. Знаєте, при­ро­да… мо­ре… свіже повітря, по­езія, взяв би йо­го дідько! - ска­зав Бо­ро­давкін.

    Його гад­ка усім бу­ла спо­доб­на. Усі приїха­ли до Оде­са, щоб по­ба­ви­тись.

    - То й поїдьмо! - гук­ну­ли всі, навіть пан­ни.

    - Збірне місце бу­де ко­ло со­бо­ру, на сквері. Завт­ра в де­сятій го­дині ся­де­мо на трам­вай та й мах­не­мо, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - То й махнім!.. А ви поїде­те? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані Нав­роцької.

    - Поїду, чом же не поїха­ти, - ска­за­ла во­на. - Як ви поїде­те тільки з своїм круж­ком; я не люб­лю, як наїде ба­га­то лю­дей, та ще нез­най­омих.

    - Усі, усі, скільки нас тут є, а чу­жих ніко­го не тре­ба! - крик­нув Бо­ро­давкін. - Усі свої, і ніко­го чу­жо­го - ані однісінької лю­ди­ни.

    - Та не кричіть так здо­ро­во, та не ма­хай­те ру­ка­ми, бо ва­шу пос­тать вид­но на ввесь бульвар! - ска­зав до йо­го Ко­маш­ко.

    - Так завт­ра в де­сятій го­дині? - знов гук­нув Бо­ро­давкін, про­ща­ючись і по­хап­ком ти­ка­ючи всім ру­ку; я дам не си­лую, бо при­си­лу­вать ко­гось до за­бав­ки труд­но… Але сподіва­юсь по­ба­чи­ти там і вас, да­ми!

    - Добре, доб­ре, - ска­за­ли пан­ни.

    Бородавкін по­тяг­ся поміж стільця­ми, лед­ве не­су­чи свої важкі ши­рокі плечі та здо­ро­ву го­ло­ву в со­лом'яно­му ши­ро­ко­му брилі.

    Несподівано схо­пив­ся з мо­ря вітер. За­си­па­юче мо­ре не­на­че зітхну­ло й дих­ну­ло міцни­ми грудьми на бе­рег. Вітер дмух­нув на бульвар. Ши­рокі по­лот­ни­ща па­ру­си­ни за­мет­ля­лись над сто­ла­ми та го­ло­ва­ми публіки. Па­ру­си­на бах­ка­ла, на­ду­ва­лась, ко­ли­ва­лась, не­на­че хотіла зірва­тись з шнурів. Акації й чи­на­ри за­ше­лестіли, га­зові ріжки за­ми­готіли. Стрічки на да­мах за­мет­ля­лись. По­де­ку­ди зліта­ли брилі з голів і па­да­ли на публіку. Публіка за­во­ру­ши­лась і по­ча­ла роз­хо­ди­тись. І знов вітер нес­подіва­но впав так швид­ко, як і схо­пив­ся, не­на­че мо­ре позіхну­ло раз, дру­гий спро­сон­ня та й знов зас­ну­ло.

    Саня Нав­роцька та На­деж­да Му­раш­ко­ва підве­лись з стільців. Па­ничі повс­та­ва­ли, пішли слідком за ни­ми й про­ве­ли їх до гос­ти­ниці.

    

IV

    

    Другого дня бу­ла неділя. Ра­нок був по­го­жий, яс­ний та душ­ний. Чи­ма­лий сквер біля одесько­го со­бо­ру аж лиснів, зе­ле­ний та свіжий, по­ли­тий во­дою, за­ли­тий га­ря­чим світом сон­ця. Алеї з акацій кру­гом скве­ру, ку­пи кущів на зе­леній свіжій траві, клум­би ши­ро­ко­лис­тих квіток - все ніби мліло в яс­но­му га­ря­чо­му світі. Фон­тан ко­ло са­мо­го со­бо­ру бриз­кав ніби раз­ка­ми дрібних кра­пель. Краплі бли­ща­ли й ми­готіли на сонці, не­на­че роз­си­пані діаман­ти. Лю­де веш­та­лись на сквері. Усе бу­ло за­ли­те світом. Скрізь був рух, скрізь кипіло жи­вот­тя ве­ли­ко­го міста. Бу­ла вже де­ся­та го­ди­на.

    Віктор Ко­маш­ко пер­ший прий­шов на сквер і сів на лавці в тіні гус­то­го чи­на­ра. Він зу­мис­не поспішав прий­ти по­пе­ред усіх: в йо­го бу­ло на думці стріну­ти Са­ню й по­го­во­рить з нею на­са­моті. Ко­маш­ко обвів очи­ма всі доріжки на сквері, де скрізь во­ру­ши­лись, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли, лю­де. Сані ніде не бу­ло вид­но. Пе­ред очи­ма в Ко­маш­ка сте­ли­лась ши­ро­ка, пер­ша в Одесі, Де­ри­басівська ву­ли­ця, об­сад­же­на дво­ма ряд­ка­ми акацій. Во­на йшла до мо­ря, трош­ки за­па­да­ючи в пе­ре­яр­ку, і че­рез ту ву­ли­цю, як че­рез во­ро­та, бу­ло вид­но в да­ле­чині ши­ро­кий простір: го­ру Лан­же­рон над мо­рем, а ко­ло го­ри синє ши­ро­ке мо­ре, за­ку­та­не в білий, ле­генький, про­зо­рий ту­ман.

    Комашко за­ду­мав­ся, вту­пив очі в си­зу імлу на морі, де бли­ща­ли зо­лоті скал­ки на воді, де біліли вітри­ла ко­раблів. Він не­на­че ба­чив в тій срібній імлі, в то­му во­руш­ли­во­му жва­во­му морі жва­ву Са­ню, ба­чив її сині очі, ясні ку­чері, об­виті бла­кит­ни­ми не­за­буд­ка­ми. Во­на ніби мріла пе­ред ним в тій по­етичній да­лечі, не­на­че ле­генький хе­ру­вим.

    Легенька м'яка ру­ка ти­хо впа­ла на Ко­маш­ко­ве пле­че. Він увесь ки­нув­ся, як ки­да­ються ду­же нер­вові лю­де. Пе­ред ним сто­яв Мав­родін. Він зняв со­лом'яно­го бри­ля й об­ти­рав піт з ло­ба та приг­лад­жу­вав гла­денько при­че­сані вис­ки, ще мокрі після ку­пан­ня.

    - Чого це ви за­ду­ма­лись? - ти­хо спи­тав Мав­родін.

    - Хіба ви не знаєте, за що я ду­мав? - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Хо­чу не ду­ма­ти за неї і все-та­ки ду­маю: во­на ніко­ли не схо­дить з моєї дум­ки: не­на­че якісь ча­ри нас­ла­но на ме­не.

    - Нема? - спи­тав Мав­родін.

    - Нема! - Жду, жду, не діждусь. Мо­же, во­на пе­ре­ду­ма­ла й не поїде з на­ми на Ма­лий Фон­тан, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

    - Шкода бу­де, - ска­зав Мав­родін і сів на лавці попліч з Ко­маш­ком. - А вже б час їха­ти, по­ки не вда­ри­ла спе­ка, - ска­зав Мав­родін тро­хи зго­дом.

    Тим ча­сом в сквері між акаціями за­ми­готів білий круг­лий бриль Арис­ти­да Се­лаб­ро­са. Бриль то зни­кав за ку­па­ми кущів, то знов ви­ни­кав між акаціями. Дов­га біла стьожка, об­ви­та кру­гом бри­ля, спус­ка­лась кінця­ми на плечі і мет­ля­лась од швид­кої хо­ди. Се­лаб­рос хо­див по але­ях і ки­дав гост­ри­ми очи­ма по доріжках в сквері, швид­ко по­вер­та­ючи свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на всі бо­ки. Він виг­ля­дав Му­раш­ко­ву. Му­раш­ко­ва з'яви­лась на кінці алеї. Се­лаб­рос побіг до неї на­зустріч. Він взяв її за ру­ку й так міцно зда­вив, що во­на на­си­лу здер­жа­ла крик. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що йо­го ру­ка бу­ла га­ря­ча й тру­си­лась. Се­лаб­рос був пал­кий, як при­сок, ще й до то­го ду­же оп­риш­ку­ва­тий на вда­чу.

    - Чого ви приїха­ли в Одес? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са тро­хи сер­ди­то.

    - Щоб по­ди­ви­тись на вас. Я день не ба­чив вас в Ки­ши­неві й тро­хи не вмер, - про­мо­вив Се­лаб­рос, див­ля­чись на На­деж­ду Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма.

    - Вертайтесь за­раз до­до­му! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва спокійно, але твер­до.

    - Не вер­нусь; бу­ду до­ти ти­ня­тись по Одесі, до­ки ви ту­теч­ки бу­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос, див­ля­чись на Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма. - Я вмру, як вас дов­го не ба­чи­ти­му.

    Мурашкова тро­хи стур­бу­ва­лась од тих пал­ких слів, в яких ви­яв­ля­лось нев­дер­жа­не пал­ке сер­це.

    - Не ходіть за мною слідком. Лю­де кмітливі: поч­нуть кмітить та прикмічать; ме­не ос­лав­лять, - ти­хо обізва­лась Му­раш­ко­ва і не пішла, а побігла на доріжку скве­ру на про­га­ли­ни, звідкіль бу­ло вид­но лю­дей.

    Аристид пішов мерщій за нею слідком, наз­дог­нав і вхо­пив за ру­ку; в йо­го ру­ка тру­си­лась, не­на­че в про­пас­ниці.

    - Буду хо­дить за ва­ми, бу­ду ло­вить ваші сліди, бо зго­рю од жа­дан­ня, як не ба­чи­ти­му ва­ших чор­них очей, - ти­хо про­мо­вив Се­лаб­рос. -Де бу­де­те ви, там бу­ду й я!..

    - Пустіть ме­не! Не мор­дуй­те ме­не на­да­рем­но! Я в Одесі не са­ма, а з знай­оми­ми, без ма­тері, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Нащо вам ма­ти? Ви лю­ди­на са­мостійна. Ви вже не ди­ти­на, - ска­зав Арис­тид, і в йо­го сло­вах по­чув­ся го­лос дес­по­та. - Киньте ці ди­тячі пог­ля­ди. Ви маєте пра­во жи­ти по своїй волі, вво­ля­ти свою во­лю. Ви са­мостійна лю­ди­на, хоч ви й дівчи­на, - ска­зав Арис­тид.

    - Але я все-та­ки жен­щи­на. Моя ре­пу­тація…

    - Не вва­жай­те на ту ре­пу­тацію. Ви лю­ди­на сього­час­на, лібе­ральна. Киньте старі за­бо­бо­ни, хоч го­ди­ну по­го­воріть зо мною, хоч од­ну хви­лин­ку! - бла­гав Се­лаб­рос, і в йо­го очі од­ра­зу ста­ли тихі, м'які, лас­каві, бла­га­ючі.

    - Не мо­жу, не мо­жу, - ти­хо ше­потіла Му­раш­ко­ва.


    - Киньмо оцю гу­лян­ку, ходім над мо­ре, бу­де­мо гу­ля­ти вдвох над мо­рем; ти на­ди­виш­ся на мо­ре, нап'єшся щас­тя, ко­хан­ня. Ми най­ме­мо чо­вен, ся­де­мо й поп­ли­ве­мо да­ле­ко-да­ле­ко од лю­дей на мо­ре! Уп'ємось по­езією мо­ря, по­езією сер­ця на­са­моті, в тиші, по­езією без слів, як піснею без слів, - бла­гав Се­лаб­рос.

    - Цитьте!.. Он­деч­ки наші знай­омі, - за­ше­потіла сли­ве ниш­ком Му­раш­ко­ва й хутчій пішла до тієї лав­ки, де сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним. Се­лаб­рос зос­тав­ся сам.

    Незабаром на сквері з-за ку­пи зе­ле­них кущів ви­ник­ла ви­со­ка пос­тать Сергія Бо­ро­давкіна. По­руч з ним йшла йо­го сест­ра, Хрис­ти­на Сте­панівна Ми­лаш­ке­ви­че­ва, та­ка зав­виш­ки, як і її брат, тілис­та, аж ог­ряд­на, з дов­гу­вас­тим рум'яним ли­цем. Зда­ва­лось, ніби два мо­ну­мен­ти зійшли з підста­вок і гу­ля­ли по сквері. За ни­ми слідком йшли чо­ти­ри не­мо­лоді брю­не­ти. Бо­ро­давкін та­ки не втерпів: нак­ли­кав на гу­лян­ку цілу мет­ку своєї ком­панії залізно­до­рож­них уря­довців. На уря­дов­цях бу­ли ба­гаті уб­ран­ня; на пальцях лисніли зо­лоті перстні з діаман­та­ми. І Бо­ро­давкін і йо­го то­ва­риші бу­ли бліді, зас­пані. По їх сон­них очах бу­ло знать, що во­ни цілу ніченьку пи­ли, гу­ля­ли та в кар­ти гра­ли. Бо­ро­давкін і йо­го сест­ра прий­шли на збірне місце й поз­до­ров­ка­лись з усіма. Брат ніс в руці ко­шик, нак­ри­тий хуст­кою; сест­ра дер­жа­ла в руці чи­ма­лий ву­зел, за­ви­ну­тий в папір.

    - А от і ми! та ще й не з по­рожніми ру­ка­ми! - ве­се­ло про­мо­вив Бо­ро­давкін.

    - Що це та­ке в ру­ках в вас?-спи­тав Мав­родін в Бо­ро­давкіна, ла­па­ючи ру­кою ко­шик.

    - Пляшечки з пи­вом та з ви­ном, - од­ка­зав Бо­ро­давкін. - А ви ду­ма­ли, що я, надісь, прий­ду з по­рожніми ру­ка­ми, як оце ви?

    - Бач, які зви­чай­ні ка­ва­ле­ри! Самі йдуть гу­ля­ти, а ме­не й не зап­ро­си­ли. Хіба ж я не да­ма, та ще й не мо­ло­да? Не за­бу­вай­те, що я удо­ви­ця, та ще й не­по­га­на, - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на Сте­панівна.

    - Знаємо, знаємо й не за­бу­ваємо, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Христина Сте­панівна вже дав­ненько ста­ла удо­вою. Во­на втек­ла од сво­го навісно­го батька че­рез вікно вночі й по­таєнці повінча­лась з сусідом, діди­чем Ми­лаш­ке­ви­чем. Че­рез годів де­сять во­на зос­та­лась удо­вою, са­ма ха­зяй­ну­ва­ла, до­ки їй не ос­то­гид­ло. Не ма­ючи дітей, во­на зго­дом потім про­да­ла зем­лю, пок­ла­ла гроші в банк і жи­ла собі, як вільна пташ­ка, взим­ку - в Одесі, або в Києві, або в бра­та, кот­ро­го во­на ду­же лю­би­ла, а влітку во­на, як сте­по­ва пташ­ка, пе­реїжджа­ла з се­ла в се­ло до своїх ро­ди­чок. Її усі лю­би­ли за ве­се­лу вда­чу, за жар­ти. Во­на вміла ду­же доб­ре гра­ти на фор­теп'яні, співа­ла не­по­га­но, лю­би­ла те­атр, ма­ла по­етич­ну ду­шу, але бу­ла без­робітна лю­ди­на й не ма­ла ніякісінької по­важ­ної ідеї в го­лові, ніякісінько­го нап­рям­ку, навіть не ма­ла й по­тя­гу до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Усякі ідеї та прин­ци­пи бу­ли зад­ля неї нудні та мо­роч­ливі для го­ло­ви. За­те ж во­на лю­би­ла ве­се­ле жит­тя й ве­се­лих лю­дей. З знай­оми­ми па­ни­ча­ми во­на жар­ту­ва­ла, зачіпа­ла їх, сми­ка­ла, тор­са­ла й навіть тро­хи не бо­ро­лась з ни­ми. Пан­ни ско­са пог­ля­да­ли на неї че­рез те, що во­на лю­би­ла пус­ту­вать, але лю­би­ли її й прий­ма­ли в своє то­ва­рист­во. Хрис­ти­на са­ма се­бе зва­ла здичілою інсти­тут­кою. Ве­се­ла та завж­ди бадьорис­та, во­на й ко­шик з пляш­ка­ми й за­кус­ки ку­пи­ла за свої гроші.

    - Чого ж це вас так ма­ло? - спи­та­ла Хрис­ти­на в Ко­маш­ка. - Я на то­му Фон­тані вмру з нудьги з са­ми­ми ва­ми. Де ж ваші пан­ни?

    - Ще не прий­шли, а мо­же й не прий­дуть, - обізвав­ся Ко­маш­ко і з ти­ми сло­ва­ми по­хи­лив го­ло­ву.

    Він вже не чув, як ще­бе­та­ла Хрис­ти­на, і все не­на­че ба­чив свою до­ро­гу Са­ню в ки­ши­невсько­му сад­ку вес­ною, в густій алеї з акацій са­ме в цвіту, де він по­ба­чив її впер­ше. От Са­ня ніби си­дить в сад­ку по­руч з Му­раш­ко­вою в біло­му уб­ранні, гар­на й яс­на, як вес­на. Че­рез зе­ле­ний лист акацій, че­рез білий па­ху­чий цвіт ллється сон­це й па­дає зо­ло­ти­ми пля­ма­ми на її ру­ся­ву го­ло­ву, об­си­пає її всю зе­ле­ну­ва­тим сяй­вом. Во­на си­дить, мов Дніпро­ва ру­сал­ка, по­руч з чор­ня­вою грецькою на­ядою, не­на­че то­не в зе­ле­но­му світі й ма­нить йо­го до се­бе ти­хи­ми бла­кит­ни­ми очи­ма та яс­ни­ми ку­че­ря­ми.

    Комашко в за­думі нес­подіва­но по­чув Са­нин го­лос. Він підвів очі. Са­ня сто­яла в зе­ле­ну­ва­то­му світі в тіні акацій та чи­нар і привітно кив­ну­ла до йо­го го­ло­вою. Він схо­пив­ся, кив­нув ру­кою на своє місце й поп­ро­сив її сісти. Са­ня пурх­ну­ла, мов пташ­ка, й сіла на лавці.

    - Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу!-ска­за­ла во­на, осміхнув­шись.

    - Я бо­яв­ся, що ви не поїде­те з на­ми на гу­лян­ку, - ска­зав Ко­маш­ко. І йо­го ве­селі карі очі не­на­че засміялись до Сані. Са­нині очі не­на­че вли­ли в йо­го ду­шу ве­селість: усе ста­ло для йо­го гар­не од­ра­зу, не­на­че од якихсь чарів. І да­ле­ке си­зе мо­ре, і синє не­бо, і зе­ле­ний са­док, і бриз­ки фон­та­ну - все ніби ожи­ло й засміялось до йо­го. Хрис­ти­на сто­яла за ним і морг­ну­ла до Сані. Са­ня осміхну­лась.

    Всі посіда­ли на дов­гих лав­ках і ба­ла­ка­ли. Всі жда­ли, по­ки при­бу­де трам­вай. Ко­ли це на алеї не­на­че на­ма­лю­ва­лась ви­со­ка Се­лаб­ро­со­ва пос­тать. Се­лаб­рос вже тро­хи одійшов: пал­ке сер­це ущух­ло. Він ішов по­ма­леньку, не­мов з ве­ли­кою по­ва­гою до се­бе ніс на собі свою чор­ну підстри­же­ну бо­ро­ду, свою ку­че­ря­ву го­ло­ву та ши­ро­ку білу стьожку на брилі. Підпи­ра­ючись з по­ва­гом зон­ти­ком, не­на­че жрець кос­ту­ром, він йшов по­важ­ною хо­дою жре­ця або давнього філо­со­фа, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми. Пок­ло­нив­шись, він по­дав ру­ку пан­нам, лед­ве гля­нув­ши на Му­раш­ко­ву, не­на­че впер­ше її ба­чив. Од­на­че йо­го уда­ва­на по­важність не­за­ба­ром зник­ла з йо­го ли­ця. Він дрібно та швид­ко за­го­во­рив з пан­на­ми.

    - Добридень вам, си­ня стьожко! - гук­нув він до Сані. -Ого! тут є й чер­во­на стьожка! - ска­зав він до Му­раш­ко­вої.

    - Єй си­ня, є й чер­во­на стьожка, є навіть да­ма без стьожки, - ве­се­ло ска­за­ла Хрис­ти­на. - А які стьожки ви най­більше лю­би­те: чи сині, чи чер­воні?

    - Не вга­даєте, яка стьожка мені най­упо­добніша, - ска­зав Се­лаб­рос, ско­са зир­нув­ши на чер­во­ну стьожку на плечі в Му­раш­ко­вої.

    - Ого-го! та ви та­ки ве­ред­ливі! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Що це ви зве­те нас стьожка­ми? Хіба в нас не­ма ймен­ня? - ска­за­ла до Се­лаб­ро­са Са­ня.

    - Є ймен­ня, є! Хто ж за це не знає? Вас та­ки ж який­сь піп хрес­тив, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Саня не лю­би­ла Се­лаб­ро­са за те, що він був тро­хи не­делікат­ний в сло­вах і го­во­рив ча­сом неп­риємне пан­нам. Різкий на язик, гру­бу­ва­тий, як усі си­ни півдня, Се­лаб­рос ча­сом гру­бо різав прав­ду в вічі не од­ним пан­нам.

    - А що, чи поїде­те пак на Ма­лий Фон­тан на гу­лян­ку? Сьогодні над­ворі го­ди­на, гар­но, яс­но. Як ви поїде­те, то поїду й я з ва­ми, ко­ли ме­не не про­же­не­те, - про­мо­вив Се­лаб­рос. - Ви ме­не не про­же­не­те? - спи­тав він, обер­та­ючись до паннів.

    - Ні, не про­же­не­мо: ми не вда­ли­ся в вас і лю­дей не роз­го­ни­мо комплімен­та­ми, - так са­мо різко да­ла здачі Са­ня.

    Чорні бро­ви в Се­лаб­ро­са на од­ну мить зійшли­ся й знов розійшлись. Він втяг верх­ню гу­бу й при­щик­нув її зу­ба­ми.

    - Не ду­мав я, що маю вда­чу роз­га­ня­ти паннів… - ска­зав він низьким го­ло­сом.

    - А от удо­виць, то ви й не роз­же­не­те! Удо­виці не­ве­ликі стра­хо­по­ло­хи й вас не ду­же-то зля­ка­лись, - ве­се­ло обізва­лась Хрис­ти­на.

    - Що це в вас за штуч­ка в ру­ках? - спи­тав Се­лаб­рос в Хрис­ти­ни й не­це­ре­мон­но ляп­нув пальця­ми по тій штучці.

    - Ет! не ска­жу: не­хай кор­тить. Довідаєтесь на Фон­тані, -ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Та й ви не з по­рожніми ру­ка­ми! - ска­зав Се­лаб­рос, обер­та­ючись до Бо­ро­давкіна.

    - Авжеж не з по­рожніми. За­пас біди не чи­нить. Я, бач­те, люб­лю по­езію, але не за­бу­ваю й за про­зу, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - І доб­ре ро­би­те, бо тут зібра­лись все по­ети та по­ет­ки, що за ту про­зу не ду­же дба­ють, - про­мо­вив Се­лаб­рос.

    - Поети - цеб­то ви, це я знаю; а по­еток між на­ми не­ма; ми лю­де по­зи­тивні, - за­ще­бе­та­ла Са­ня.

    Селаброс за­гар­бав собі той комплімент і знов уда­вав по­важ­ну міну. Окрім ко­рес­пон­денцій в га­зе­ти, він пи­сав ще й вірші і, ска­зав­ши щи­ру прав­ду, вірші по­гані; їх не хотів дру­ку­ва­ти ні один ре­дак­тор га­зет.

    Тим ча­сом в перс­пек­тиві ву­лиці вже су­нув­ся ва­гон трам­ваю. Всі схо­пи­лись з ла­вок і хап­ком ру­ши­ли з місця. Ва­гон став ко­ло алеї. Усе то­ва­рист­во ки­ну­лось в ва­гон. Пан­ни сіли вкупі на одній лавці, па­ничі за­раз за ни­ми.

    - Фесенко не прий­шов і доб­ре зро­бив, - ска­зав ти­хенько Ко­маш­ко до Мав­родіна.

    - І доб­ре зро­бив, - ниш­ком обізвав­ся Мав­родін.


    Вагон по­волі по­со­ву­вав­ся між гус­ти­ми акаціями, кот­ри­ми об­сад­жені одеські ву­лиці, і не­за­ба­ром доїхав до станції за містом, де пе­реп­ря­га­ють коні. Уся ком­панія по­роз­хо­ди­лась попід акаціями, хо­ва­ючись в хо­ло­док од пе­ку­чо­го сон­ця. Тільки що пе­реп­ряг­ли коні і всі по­ча­ли сіда­ти, як до са­мо­го ва­го­на при­ка­тав гар­ненький фа­етон, зап­ря­же­ний па­рою бас­ких ко­ней. З фа­ето­на про­вор­но вис­ко­чив Фе­сен­ко, уб­ра­ний, як до вінця. Свіжий кос­тюм з шов­ко­вої жов­ту­ва­тої че­сучі аж лиснів на сонці. Ви­со­кий циліндер на го­лові бли­щав; на пальці бли­щав зо­ло­тий перс­тень з ал­ма­зом; че­рез пле­че бу­ло пе­ре­ки­ну­те пальто з шов­ко­вою квітчас­тою підбійкою на іспанський лад, з ши­ро­ки­ми біли­ми сму­га­ми. Фе­сен­ко аж сяв, ви­чи­ще­ний, ви­ми­тий, рум'яний, з зак­ру­че­ни­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, з на­фар­бо­ва­ни­ми ву­си­ка­ми та граціозною шпан­кою на підборідді.

    Він при­че­пу­рив­ся так для Сані. Са­ня йо­му ду­же спо­до­ба­лась… По­руч з ним сидів Мокрієвський. Цього флег­ма­тич­но­го Мокрієвсько­го Фе­сен­ко скрізь тя­гав за со­бою, як ду­рень сту­пу, для ком­панії. Фе­сен­ко ско­чив з фа­ето­на, зро­бив граціозний не поклін, а який­сь ре­ве­ранс до усеї ком­панії за­га­лом, зняв­ши циліндер і кла­ня­ючись го­ло­вою тро­хи набік. Поклін вий­шов не до паннів, а до ко­ней. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не за­теліпав­ся на шов­ковій жи­летці. Фе­сен­ко вско­чив в ва­гон і на льоту по­хап­цем су­нув ру­ку па­ни­чам. Ко­маш­ко та Мав­родін якось з не­охо­тою по­да­ли йо­му ру­ку: во­ни не лю­би­ли йо­го.

    - А бо­дай йо­му тряс­ця та бо­ляч­ка! приїхав-та­ки! - ска­зав Мав­родін ниш­ком до Ко­маш­ка.

    Вагон ти­хо по­ко­тив­ся по до­розі, не­дав­неч­ко по­литій во­дою. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ми­готіли дачі, що то­ну­ли в сад­ках з акацій та аб­ри­косів. Поїзд їхав не­на­че лісом, ніби між дво­ма зе­ле­ни­ми стіна­ми. Між акаціями по­де­ку­ди виг­ля­да­ли білі стіни дач одеських банкірів та арис­ток­ратів, гар­них, як цяцьки, з ле­геньки­ми пор­ти­ка­ми, з ко­ло­на­ми, обп­ле­те­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом. Пе­ред да­ча­ми, в дво­ри­ках, зе­леніли прос­торні квітни­ки.

    На зе­ле­но­му свіжо­му га­зоні скрізь темніли роз­ки­дані, не­на­че ялин­ки, тем­но-зе­лені кущі туй, ясніли пля­ма­ми клум­би квіток, кущі рож-цен­ти­фолій. На мар­му­ро­вих стовп­чи­ках сто­яли се­ред га­зо­ну ва­зо­ни з ста­ри­ми ку­че­ря­ви­ми столітни­ка­ми. З тих ва­зонів та клумб, з тих розкішних зе­ле­них за­ку­точків повіва­ло про­хо­ло­дою. Далі до­ро­га ста­ла ще ве­селіша: сад­ки ста­ли густіші; по­зад садків зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки. З-за акацій виг­ля­да­ли ле­генькі баш­ти, сіренькі гар­ненькі бані тих дач, що сто­яли на го­рах над са­мим мо­рем. Скрізь ми­готіли чисті квітни­ки, ве­селі вікон­ця, гарні пор­ти­ки. Три верст­ви ве­се­лої до­ро­ги про­май­ну­ли так швид­ко, що мо­ло­да ком­панія й нез­чу­лась.

    Трамвай спи­нив­ся ко­ло са­мо­го воз­во­зу до мо­ря. Ко­ло мо­ря в то­му місці розс­ту­пи­лись го­ри, і між дво­ма го­ра­ми, на спус­ку, як че­рез во­ро­та, нес­подіва­но за­синіло ши­ро­ке тем­не мо­ре, зас­ло­ня­ючи по­ло­ви­ну обрію. Вкри­те ма­леньки­ми хвилька­ми, во­но ніби дри­жа­ло, во­ру­ши­лось, пульсу­ва­ло, не­на­че здо­ро­ве жи­ве людське тіло, на­ли­те кров'ю.

    З мо­ря по­тяг­ло ти­хим, вог­ким, свіжим вітре­цем. Пах­ну­ло та­ким чис­тим, лег­ким повітрям, не­на­че во­но спа­да­ло десь з ви­со­ких гір, з ви­со­чи­ни чис­то­го не­ба. Уся ком­панія, втом­ле­на ду­хо­тою, пож­вавіша­ла, за­во­ру­ши­лась, по­ве­селіша­ла. І ши­ро­ке мо­ре, і простір без кінця, і морське повітря роз­во­ру­шує ду­шу, ве­се­лить сер­це. По­езією повіває з то­го ши­ро­ко­го морсько­го прос­то­ру; сер­це жвавішає, пісня йде на ду­шу, мрії підніма­ються роєм, ли­нуть да­ле­ко-да­ле­ко, в інший іде­альний світ; ду­ми ясніша­ють, сло­ва ллються плав­ко, як морські легкі хвилі. Скільки ви­со­ких по­ем навіяло ти, синє мо­ре, на геніїв людськості!

    Доріжка до мо­ря ви­ла­ся кру­то на­низ по кам'яних не­ши­ро­ких схо­дах. Са­ня, мов ле­генька ластівка, по­пе­ред усіх пурх­ну­ла на­низ по схо­дах. За нею пішла по­важ­но Му­раш­ко­ва. Ще вся ком­панія по­ма­леньку та по­ти­хе­сеньку су­ну­лась по схо­дах, а Са­ня вже збігла на­низ, побігла до ста­рих ши­ро­ких бе­рестів і сіла на лавці.

    Поруч з нею ря­дом сіла Му­раш­ко­ва. Усі слідком за пан­на­ми посіда­ли ряд­ка­ми на дов­гих лав­ках. Усіх ма­нив до се­бе хо­ло­док під гус­ти­ми гілляс­ти­ми бе­рес­та­ми після ду­хо­ти та спе­ки в до­розі. Місце бу­ло чу­до­ве. За­ку­то­чок був по­етич­ний. Про­ти бе­рестів сто­яли скелі, що ви­су­ну­лись з го­ри, як стіни, а з се­ре­ди­ни скелі, з тем­ної пе­че­ри дзюр­ча­ла цівкою хо­лод­на во­да й па­да­ла в кам'яний ба­сей­н. Це був той єди­ний фон­тан, од кот­ро­го проз­ва­ли усю ту місци­ну «Ма­лим Фон­та­ном». Пе­ред ске­лею лисніло чис­те прос­тор­не місце, об­си­па­не жорст­вою жов­тої фар­би. Кру­гом рос­ли старі бе­рес­ти, ки­да­ючи од се­бе гус­ту тінь. Далі за бе­рес­та­ми на те­расі, що йшла над са­мий ске­ляс­тий бе­рег мо­ря, сто­яла ста­ра низька гос­ти­ни­ця, зак­ри­та ку­ща­ми. Че­рез гілки бе­рестів синіло мо­ре, бли­ща­ла ши­ро­ка те­ра­са над мо­рем, зас­тав­ле­на сто­ла­ми та стільця­ми в хо­лод­ку од по­де­ку­ди роз­ки­да­них ста­рих акацій та бе­рестів.

    Весела ком­панія, сівши по лав­ках, спо­чи­ва­ла після спе­ки в до­розі. Ми­лаш­ке­ви­че­ва роз­чер­вонілась і об­ма­ху­ва­ла ли­це хус­точ­кою. Па­ничі поздійма­ли брилі. Фе­сен­ко об­тер хус­точ­кою ло­ба та повні чер­воні що­ки. По­тяг­ло з мо­ря свіжим вог­ким вітре­цем. По­чу­лась морська вогкість; бу­ло чу­ти морське со­ло­ну­ва­те повітря з тон­ким ду­хом йо­ду од морських рос­лин. На ши­рокій те­расі ніби віяло вес­ною, пах­ло маєм. Повітря вли­ва­ло в гру­ди свіжість, бадьори­ло нер­ви, ду­шу.

    Усі бу­ли ве­селі; всім хотілось роз­мов­ля­ти. Пан­ни за­ще­бе­та­ли поміж со­бою, як ластівки вес­ною, вер­нув­шись з да­ле­ко­го га­ря­чо­го вирію в па­ху­чий вес­ною край.

    Бородавкін нес­подіва­но встав з місця, ви­тяг з ки­шені ко­ло­ду карт і підніс своїм при­яте­лям, уря­дов­цям, про­мов­ля­ючи до їх:

    - А що, доб­родії! не бу­де­мо га­яти до­ро­го­го ча­су. Ходім далі на те­ра­су та ся­де­мо десь да­ле­ко в хо­лод­ку, в тіні гус­тих де­рев, підоб­гав­ши по-ту­рецькій но­ги, та од­да­мось своїй по­езії…

    - Невже ви оце приїха­ли над мо­ре, щоб підоб­гать но­ги на землі та гра­ти в кар­ти? - крик­нув Фе­сен­ко. - А по­езія, а мо­ре?!

    - Нехай вам по­езія та мо­ре! а оце на­ше, - ска­зав Бо­ро­давкін і роз­дав по карті своїм то­ва­ри­шам. Во­ни заб­ра­ли по карті й по­тяг­ли­ся в кущі за Бо­ро­давкіним, кот­рий по­волік здо­ро­во­го ко­ши­ка з пляш­ка­ми та хар­ча­ми.

    - Як схо­че­те їсти та пи­ти, то про­си­мо до нас в тінь де­рев, - про­мо­вив Бо­ро­давкін, ог­ля­да­ючись до ком­панії.

    Усі засміялись. Фе­сен­ко за­ре­го­тав­ся, обер­та­ючись до Сані Нав­роцької, і про­мо­вив:

    - Ой про­за, про­за! Що ви на це ска­же­те, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно?

    - Нічого не ска­жу, - обізва­лась Са­ня. - Що од­но­му в житті про­за, то дру­го­му здається ви­со­кою по­езією…

    - А ви пох­ва­ли­те та­ку по­езію? - спи­тав­ся він в Сані.

    - Бог йо­го зна, що ска­за­ти вам на це, бо я не тям­лю цеї по­езії: я в кар­ти не граю.

    - Ви лю­би­те квітки та му­зи­ку? Я вга­дую ваш по­тяг, - ска­зав він з осміхом.

    - Чом же не лю­бить квіток або му­зи­ки? Це не див­на річ. Мені здається, що й ви лю­би­те квітки та му­зи­ку, - ска­за­ла Са­ня, осміха­ючись.

    Фесенко вже дав­ненько за­див­ляв­ся на Са­нині бла­китні, як не­бо, очі. На паннів він ди­вив­ся, як на квітки, яки­ми мож­на пог­ра­тись та й по­ки­ну­ти. Ро­зум­на Са­ня своїм діво­чим інстинк­том од­ра­зу пос­те­рег­ла той звіря­чий огонь в хи­жих Фе­сен­ко­вих очах. Во­на ду­хом по­чу­ва­ла йо­го жи­во­тин­ний по­тяг, як уміють пос­те­ре­га­ти це пан­ни з доб­рим роз­вит­ком ро­зу­му та з нап­ра­вою до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Але бу­ли й такі пан­ни, що не ро­зуміли й не пос­те­ре­га­ли цього в Фе­сен­кові і лип­ли до йо­го, як бджо­ли до ме­ду.

    Саня од­вер­ну­лась од Фе­сен­ка й за­го­во­ри­ла з Му­раш­ко­вою.

    Розмова ста­ла за­гальною. Більше за всіх кри­чав Се­лаб­рос, обер­та­ючись з роз­мо­вою до Ко­маш­ка. В той час Фе­сен­ко нес­подіва­но зник десь за ку­ща­ми й пе­ре­го­дя вий­шов на те­ра­су, не­су­чи в ру­ках два не­ве­личкі бу­ке­ти­ки з рож цен­ти­фолій та білих лелій. Зда­ва­лось, ніби Фе­сен­ко ви­тяг їх десь з мо­ря або ви­ко­пав з-під каміння. Він підсту­пив по-те­ат­рально­му до Нав­роцької й по­дав їй більший бу­кет; дру­гий бу­ке­тик він по­дав Му­раш­ковій, пев­но, для то­го тільки, щоб за­мас­ку­ва­ти свою хіть піддоб­ри­тись до Нав­роцької. Він ос­ту­пив­ся на ступінь од паннів і став про­ти Нав­роцької в те­ат­ральній позі. Ко­маш­ко на­су­пив бро­ви. В очах в Се­лаб­ро­са засвітив­ся во­гонь: йо­му зда­лось, що Фе­сен­ко за­побігає лас­ки в Му­раш­ко­вої.

    - А мені не­ма бу­ке­та? - обізва­лась ве­се­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Бач­те які! за ме­не, удо­ву, й за­бу­ваєте! Це гарні ка­ва­ле­ри нас­та­ли те­пер на світі.

    Всі за­ре­го­та­лись. Фе­сен­ко по­хи­лив го­ло­ву, спус­тив очі, осміхнув­ся, ніби за­со­ро­мив­ся, як пан­на: чуєте; мов­ляв, яка гру­ба та прос­та ця сте­по­ва ди­ка да­ма.

    Саня Нав­роцька че­рез си­лу, зне­хо­тя прос­тяг­ла ру­ку й узя­ла бу­кет.

    - Яку п'єсу ви те­пер вчи­те на фор­теп'яні? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької.

    - Сказала б вам, та, їй-бо­гу, за­бу­ла. Я чи­ма­ло п'єс граю, - зне­хо­тя обізва­лась во­на.


    - Але ж є між ни­ми од­на, яку ви най­більше впо­до­ба­ли собі, - ска­зав Фе­сен­ко, нак­ру­чу­ючи на па­лець шну­ро­чок од пенс­не.

    - Гм… Не знаю, що й ска­за­ти вам. Я най­більше люб­лю ве­се­лу му­зи­ку, але ча­сом не граю інших, окрім смут­них п'єс, - од­повіла Нав­роцька.

    Фесенко ста­вав в мальовничій позі, пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу, пин­дю­чивсь, сил­ку­вав­ся бу­ти граціозним в ма­не­рах, але ча­сом нез­руч­ний мах ру­кою або вип­ну­те не в міру коліно ви­да­ва­ли йо­го міщанський рід і міщанські за­ба­ги.

    - Що ж ви те­пер ви­ши­ваєте? Які взорці? - наг­ло спи­тав Фе­сен­ко.

    Навроцька зо­би­ди­лась, що він зав­да­вав їй такі нікчемні пи­тан­ня, не­на­че го­во­рив з мо­ло­денькою вітро­гон­кою, гімна­зист­кою. Во­на роз­сер­ди­лась.

    - Я нічо­го не ви­ши­ваю. Я не люб­лю ши­ти: це для ме­не нуд­на ро­бо­та. Я люб­лю більше книж­ки, ніж гол­ки та нит­ки. Бу­де вже з нас тих го­лок та ни­ток, тих шва­чок, - ска­за­ла Нав­роцька, і в її го­лосі задз­веніла лег­ка розд­ра­то­ваність.

    - Ви встоюєте за пра­во жен­щин? - спи­тав в Нав­роцької Фе­сен­ко, щоб про­тяг­ти роз­мо­ву й заціка­ви­ти Са­ню.

    Навроцька роз­сер­ди­лась. Во­на бу­ла нер­во­ва й оп­риш­ку­ва­та, час­то да­ва­ла во­лю сло­вам, не мог­ла їх здер­жа­ти й ча­сом го­во­ри­ла ду­же різким язи­ком, як люб­лять го­во­ри­ти сього­часні роз­виті пан­ни, але во­на швид­ко прос­ти­га­ла й ніко­ли дов­го не сер­ди­лась, бо ма­ла доб­ре сер­це. На­хабність і при­чеп­ливість Фе­сен­ко­ва, лег­ке зне­ва­жан­ня паннів вра­зи­ло її й розд­ра­ту­ва­ло.

    - Я всто­юю за наші пра­ва, бо ви од­ня­ли од нас уся­ке пра­во в житті. Ви за­гар­ба­ли собі все, що дає пра­во на ви­щу на­уку та просвітність, на шма­ток хліба, що дає щас­тя й са­мостійність лю­дям, а нам ви по­ки­ну­ли гол­ки та нит­ки, - го­во­ри­ла Нав­роцька, і в неї в очах од­ра­зу вис­ту­пи­ли сльози. Во­на підве­лась, щоб вста­ти й утек­ти: це бу­ла її звич­ка. Му­раш­ко­ва при­дер­жа­ла її за ру­ку.

    - Олександро Ха­ри­тонівно! дай­те собі покій! чо­ловіки й па­ничі більше люб­лять тю­тюн, кар­ти та гар­них паннів, - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­вер­нув­ши роз­мо­ву на смішки.

    Всі засміялись. Са­ня Нав­роцька за­ре­го­та­лась крізь сльози. А Ко­маш­ко гля­нув на неї пильно, і йо­му зда­ва­лось, що блис­ну­ли дві зорі і проміння їх заб­ли­ща­ло в двох крап­лях ро­си. Він знав, що Нав­роцької не мож­на при­ча­ру­ва­ти пус­ти­ми сло­ва­ми та од­ни­ми ка­ри­ми очи­ма хоч би й та­ко­го кра­се­ня, який був Фе­сен­ко.

    - Одначе ви все-та­ки зго­ди­тесь зо мною, що й ми го­ди­мось для чо­гось: хоч для то­го, щоб обо­ро­нять от­чиз­ну од во­рогів та пра­цю­ва­ти для на­уки, - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко до Сані.

    - Війна - діло ніко­му не потрібне, а пра­цю­ва­ти для на­уки й ми здатні й змог­ли б, як­би пак нас з давніх-да­вен пус­ка­ли в універ­си­те­ти, - ска­за­ла Са­ня. - Ми цікавіші од вас і не всі лю­би­мо тільки справ­ля­ти ба­лач­ку про квітки та ви­ши­ван­ня.

    Од та­ко­го різко­го сло­ва всі за­мовк­ли, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли. Фе­сен­ко спус­тив очі й ко­кет­но схи­лив го­ло­ву, не­на­че со­ром­ли­ва пан­на.

    - Коли так, то нам зос­та­ло­ся тільки зійти з сце­ни, - ска­зав Фе­сен­ко і з ти­ми сло­ва­ми те­ат­рально ос­ту­пив­ся й сів на лавці тро­хи од­далік од паннів.

    - Час би вже й поснідать, - обізвав­ся Фе­сен­ко, - бу­фет тут не­по­га­ний. Ко­ли ва­ша лас­ка, я про­шу вас на снідан­ня, - про­мо­вив він, обер­та­ючись до паннів.

    Панни по­дя­ку­ва­ли й не схотіли йти снідать. Фе­сен­ко му­сив йти снідать сам. Після йо­го од­хо­ду пан­ни ста­ли ве­селіші й за­го­во­ри­ли між со­бою. Па­ни­чам ста­ло якось вольніше; во­ни не ду­же йня­ли віри Фе­сен­кові й з не­охо­тою прий­ма­ли йо­го до сво­го то­ва­рист­ва.

    - А ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, як ду­маєте за на­ше жіно­че пи­тан­ня? Чи прав­ду я ка­за­ла, чи ні? - наг­ло спи­та­ла Са­ня в Ко­маш­ка.

    - Ваш пог­ляд зовсім прав­ди­вий. Не кож­на дівчи­на ви­хо­дить заміж, не кож­на й ба­жає вий­ти заміж, як­би ма­ла свій засіб або ма­ла пра­во на служ­бу будлі-де: чи в шко­лах, чи в кан­це­ляріях, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Правду ви ка­же­те! Я ду­маю, що навіть заміжня жен­щи­на по­вин­на ма­ти та­ке пра­во на сво­бо­ду, як і чо­ловіки. Та во­ля ско­ва­на яки­мись ста­ро­давніми зви­ча­ями. Я ве­ду жіно­че пи­тан­ня ще далі й ви­ма­гаю і в дер­жа­ви та­ко­го пра­ва для жен­щин, яке ма­ють чо­ловіки.

    - Ваша прав­да, - ска­зав Ко­маш­ко. - І я стою по­пе­ред усього на то­му, щоб жен­щи­на бу­ла вольною гро­ма­дян­кою.

    - Я й без то­го гро­ма­дян­ка, бо ле­чу, ку­ди схо­чу, - обізва­лась Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва.

    - Бо добрі кри­ла маєте: од­но ле­жить в дер­жав­но­му бан­ку, а дру­ге в зе­мельно­му, - ска­зав Се­лаб­рос. - Ви з та­ки­ми кри­ла­ми справді вольні, як пти­ця; тим-то ви й кос­мо­політка. За це я вас хва­лю. Для вас не­ма ні рідно­го краю, ні на­ро­ду, ні національності: ви на­шо­го по­ля яго­да.

    - А мені здається, що вільні кри­ла - кри­ла­ми, а все-та­ки бу­ло б кра­ще, як­би кри­ла дер­жа­лись грун­ту: хоч на­род­ності й національності й не за­но­си­ли вас ду­же да­ле­ко од рідно­го краю, - обізвав­ся Ко­маш­ко й ско­са гля­нув на Са­ню. Са­ня пе­рег­ля­ну­лась з Му­раш­ко­вою.

    - Це в наш ого­род, - ска­за­ла удо­ва й осміхну­лась.

    - Так, бач­те, прий­шло­ся до сло­ва, - ска­зав Ко­маш­ко. - Лю­ди­на без національності, як де­ре­во без коріння: во­но за­чуч­веріє й всох­не.

    - Я по­ва­жаю ваш пог­ляд, але знаю, що націоналізм ча­сом до­во­дить до тем­них про­явків, до воєнщи­ни, до бісмар­ков­щи­ни, - ска­за­ла Са­ня.

    - Як у ко­го. Не ду­май­те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, що я всто­юю за та­кий націоналізм. Наш націоналізм - то сво­бо­да, прог­рес, гу­манність: це націоналізм но­вий, а не націоналізм давнього ста­рот­тя; він вис­ту­пає з ве­ли­кою то­ле­рантністю до інших на­родів та до уся­кої віри, стає за ма­си, за на­род. А щоб слу­жи­ти чимсь на­ро­дові, тре­ба до­ко­неч­не про­мов­ля­ти до йо­го йо­го ж мо­вою, бо як же він нас зро­зуміє? Ви стоїте за на­род? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

    - За на­род по­вин­на ста­ти… хоч я за це якось ма­ло ду­ма­ла, бо ма­ло свідо­ма в цій справі: але я всто­юю й за вічні ідеї доб­ра, прав­ди, просвіти. Ці прин­ци­пи все­людські й всесвітні! - аж крик­ну­ла Са­ня. - Тим-то я й кос­мо­політка.

    - Авжеж всесвітні, їх зро­зуміє кож­ний на­род, де б і ко­ли б він не жи­вотів, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Невже ви ду­маєте, що я дер­жусь інших прин­ципів, що я йду про­ти сво­бо­ди, доб­ра, честі, просвіти? - ска­зав Ко­маш­ко. - В цих прин­ци­пах і я кос­мо­політ.

    - Я вже до­волі знаю вас і цього не ду­маю, але мені здається, що націоналізм - діло давнє, ста­ре, що че­рез йо­го повс­тає тільки ко­лот­не­ча між на­ро­да­ми й дер­жа­ва­ми, - го­во­ри­ла з до­са­дою Са­ня.

    - Ні! Не че­рез те. Націоналізм - то вічна фор­ма, в якій з'явля­ти­меться й рос­ти­ме людське жи­вот­тя на землі; це гряд­ка, де схо­дять і рос­туть уся­кові ви­сокі кос­мо­політичні ідеї, але на­ро­ди вже й те­пе­реньки не зма­га­ються і не бу­дуть зма­га­тись че­рез те, що во­ни на­ле­жаться до іншої національності. Б'ються те­пер не на­ро­ди, а ко­ролі, дип­ло­ма­ти та ге­не­ра­ли.

    - Ми, бач­те, зрос­ли в го­роді, не знаємо на­ро­ду. І труд­но лю­бить те, чо­го га­разд не знаєш, - ска­за­ла Са­ня.

    - Любіть прин­цип, по­любіть ідею. Май­те віру в ту ідею, і ви її по­лю­би­те. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же ба­чив, що зем­ля кру­титься, а сон­це не­по­руш­но стоїть? - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Гм… - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

    - Я стою за кос­мо­політичні ідеї, - ска­зав бун­дюч­не Се­лаб­рос. - Тільки во­ни варті просвіче­ної лю­ди­ни, а все інше то нікчем­на річ, нісенітни­ця.

    - Не за­бу­вай­те, що кос­мо­політиз­мом та­ки час­то в нас прик­ри­вається лінивст­во та апатія, щоб вик­ру­титься од діла, од праці для сво­го краю. Знаємо ми та­кий кос­мо­політизм, що згор­не ру­ки та и си­дить, на­дув­шись, як жа­ба в бо­лоті, - ска­зав Ко­маш­ко. - Обов'язки кос­мо­політів що­до праці все­людської час­то бу­ва­ють ду­же не­ясні, га­разд не­оме­жо­вані.

    Селаброс на­дув­ся. Він і справді лю­бив більше од усього язи­ком кле­пать за лібе­ральні кос­мо­політичні ідеї, а до діла не ква­пивсь…

    - Що ж ро­би­ти, щоб зро­бить будлі-яку ко­ристь краєві й на­ро­дові? - спи­та­ла Са­ня.

    - Робіть так, як я зро­бив, - обізвав­ся Мав­родін. - Я по батькові грек, по ма­тері ук­раїнець. От я й прис­тав до місце­во­го ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо знаю йо­го мо­ву, по­лю­бив йо­го за по­етич­ну вда­чу й ла­ден стать до служ­би йо­му. На­ша інтелігенція в над­морських на­ших го­ро­дах - то якісь оази між ук­раїнським на­ро­дом, але не ті ве­селі оази Са­ха­ри, а луч­че ска­за­ти - оази піску та каміння се­ред пло­дю­чої та ро­дю­чої ни­ви. Інтелігенція з чу­жим для краю книж­ним мерт­вим язи­ком, по­хо­жим на ла­ти­ну се­редніх віків, не­потрібна ніко­му в краю; окрім пра­ви­тельства, для об­русіння та уся­кої цент­ралізації.


    Саня й Му­раш­ко­ва за­мовк­ли й за­ду­ма­лись. Тим ча­сом з-за кущів вий­шов Фе­сен­ко, об­ти­ра­ючи хус­точ­кою свої ма­ли­нові лис­нючі гу­би. Фе­сен­ко роз­чер­вонівся. Він од­че­пив пенс­не. Круглі карі здо­рові очі бли­ща­ли од доб­рої порції пи­ва. Він був схо­жий на гар­но­го тиг­ра, що тільки що з'їв між ку­ща­ми си­теньку ко­зу, встав і об­ли­зу­вав та обс­мок­ту­вав чер­во­ним язи­ком га­рячі гу­би, об­ма­зані га­ря­чою кров'ю.

    Усі знов роз­ба­ла­ка­лись і не мог­ли вдер­жа­тись навіть пе­ред Фе­сен­ком. Знов по­ча­лась га­ря­ча роз­мо­ва за те­орії та прин­ци­пи, яка ду­же ціка­вить мо­ло­дих просвіче­них лю­дей і до якої такі бай­дужні старі лю­де. Мо­лоді роз­горілись, роз­ба­ла­ка­лись. Чис­те морське свіже повітря роз­во­ру­шу­ва­ло нер­ви, роз­буд­жу­ва­ло й бадьори­ло дум­ки. Сло­ва: на­родність, кос­мо­політизм, національність, доб­ро­бут, ук­раїнське письменст­во, честь, прав­да - си­па­лись, не­на­че бриз­ки з фон­та­ну.

    Більше за всіх го­во­рив Ко­маш­ко. Са­ня слу­ха­ла й за­див­ля­лась на Ко­маш­ка. Він заціка­вив Са­ню, й во­на нез­чу­лась, як її дум­ка прис­та­ва­ла до йо­го ду­мок, рідни­лась з ни­ми яки­мись по­тай­ни­ми стеж­ка­ми, як морська піна змішується до­ку­пи з бриз­ка­ми морської хвилі.

    - Не тре­ба за­бу­вать і за ук­раїнську літе­ра­ту­ру, бо літе­ра­ту­ра - це теж си­ла, що піднімає на­род, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Це ви за­ки­даєте за му­жицьку літе­ра­ту­ру та за му­жицьку мо­ву? - обізвав­ся іронічно Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на Ко­маш­ка зли­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма. В очах засвіти­лась злість. Мстивість та за­висність нак­лю­ну­лись в серці. Він ди­вив­ся спідло­ба, якось по-вов­чо­му на Ко­маш­ка.

    - Еге, за літе­ра­ту­ру ук­раїнську й для на­ро­ду і для панів, бо ми стоїмо за культу­ру, бо тільки своя літе­ра­ту­ра мо­же роз­пов­сюд­нить культу­ру! - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Не ду­маю так! - ска­зав Фе­сен­ко.

    Фесенко на­су­пив бро­ви й гриз спідню гу­бу. Він вже примітив, що Ко­маш­ко за­ли­цяється до Сані, за­див­ляється на неї, хо­че од­бить од йо­го ті бла­китні очі, че­рез котрі він не міг зас­ну­ти тієї ночі до са­мо­го світу; примітив, що й Са­ня лас­кавіше го­во­рить з Ко­маш­ком, ніж з ним.

    - Пане Фе­сен­ку? ви чи­та­ли Дарвіна? - нес­подіва­но й своїм зви­чаєм різко спи­та­ла Са­ня, не­на­че од­ру­ба­ла.

    Фесенко лип­нув на неї зди­во­ва­ни­ми й зли­ми очи­ма й хотів ска­за­ти, що чи­тав. Але по­ду­мав­ши, що гост­ра й сміли­ва Са­ня поч­не без це­ре­монії ек­за­ме­ну­ва­ти йо­го, зне­хо­тя од­ка­зав: «Чи­тав дав­но, та вже й по­за­бу­вав усе; книж­ка не вар­та ува­ги, бо ма­ло на­уко­ва».

    - А Спен­се­ра чи­та­ли? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня. Му­раш­ко­ва по­таєнці смик­ну­ла Са­ню за ру­кав, але Са­ня бу­ла нев­га­мо­ва­на, бо… не лю­би­ла Фе­сен­ка й хотіла йо­го до­ко­нать.

    - Чи ви пак чи­та­ли Спен­се­ра? - спи­та­ла во­на вдру­ге.

    «Оце при­че­пи­лась при­че­па, як реп'ях! Ска­за­ти, що не чи­тав, якось со­ром. Тре­ба якось вик­ру­чу­ва­тись», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Зоставляю ці шту­ки чи­та­ти гімна­зист­кам в ро­же­вих сук­нях. Ці книж­ки не сто­су­ються до моєї спеціальності, - ска­зав він бун­дюч­но й підняв го­ло­ву вго­ру.

    Фесенко за­мовк і на­су­пивсь. Він тільки об­во­див сер­ди­ти­ми очи­ма ве­се­лу ком­панію й далі не вми­кавсь в за­гальну роз­мо­ву. По­сидівши й по­мов­чав­ши, він рап­том схо­пивсь з місця, ви­тяг з ки­шені зо­ло­тий до­ро­гий го­дин­ник і гля­нув на йо­го.

    - Ой, як я опізнив­ся! В банкіра Ка­таржі ждуть ме­не на обід. Час би їха­ти, - про­мо­вив Фе­сен­ко й по­дав усім хап­ком свою білу ру­ку.

    Знявши циліндер, він зро­бив за­гальний ре­ве­ранс, схи­лив­ши набік го­ло­ву, й побіг на­го­ру по східцях.

    - Я доб­ре знаю, що він не чи­тав навіть і Кос­то­ма­ро­ва, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Саня од­хи­ли­ла ру­ку за лав­ку і ти­хенько ки­ну­ла Фе­сенків бу­кет в зілля. Мо­лоді лю­де знов по­ча­ли зма­ган­ня, пе­ре­би­ра­ючи ба­га­то су­час­них пи­таннів. Се­лаб­рос пе­релітав од од­но­го прин­ци­пу до дру­го­го й роз­по­чав дов­гу роз­мо­ву, на­пи­ха­ючи її уся­ки­ми абст­ракт­ни­ми терміна­ми. Але йо­го ніхто не слу­хав. Він примітив, що йо­го не слу­ха­ють, роз­сер­див­ся, на­пин­дю­чив­ся, вий­няв з ки­шені га­зе­ту й по­чав ниш­ком чи­та­ти.

    - Чи ви ба­чи­те! Ціна на пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу пішла вго­ру! їй-бо­гу, пішла вго­ру і в нас, і за гра­ни­цею, та ще й доб­ре! - гук­нув Се­лаб­рос з па­лом з усього гор­ла.

    Він і сам нез­чув­ся, як про­хо­пив­ся й не пот­ра­пив у ви­со­кий тон, в яко­му йшла роз­мо­ва та всякі зма­ган­ня. Всі засміялись. Му­раш­ко­ва по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть ста­ло чер­во­не чо­ло, ву­ха й шия. Їй бу­ло со­ром за Арис­ти­да, що йо­го, се­ред зма­ган­ня за усякі ідеї, заціка­ви­ла та­ка нікчем­на звістка в га­зеті за ку­пецькі спра­ви. Він на­га­дав їй роз­мо­ву смирнських та уся­ко­вих грецьких тор­го­вельних агентів у домі в ма­тері, роз­мо­ву, що вже дав­но об­рид­ла їй.

    Мавродін не втерпів і обізвав­ся: «Ко­му що, а курці про­со!..» Ко­маш­ко за­ре­го­тав­ся прос­то в очі Се­лаб­ро­сові.

    - Ов… ва… ва! Цц… - цма­кав Се­лаб­рос, чи­та­ючи далі га­зе­ту, мовч­ки.

    - Що там ви на­чи­та­ли та­ке ла­се зад­ля вас, що аж цма­каєте? - спи­тав в Се­лаб­ро­са Ко­маш­ко. В Му­раш­ко­вої в очах вис­ту­пи­ли сльози…

    - Цур вам, з ва­шою вче­ною роз­мо­вою! - крик­ну­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Яка нуд­на ва­ша роз­мо­ва! Мені зда­лось, що я пот­ра­пи­ла на якусь нуд­ну про­фе­сорську лекцію. Ходім луч­че над мо­ре гу­ля­ти!

    - А що, зас­то­ялись ваші вільні крильця? Час пром'яти! Га? - насмішку­ва­то спи­тав на­хаб­ний Се­лаб­рос. - Як ходім, то й ходім! Я вчо­ра пи­сав та й пи­сав аж до півночі, а дум­ки якось важ­ко й цуп­ко ни­за­лись. Ходім, по­дуріємо біля мо­ря, щоб наб­ра­тись свіжості, щоб в ме­не вве­чері лег­ко сну­ва­лись дум­ки.

    Усі вста­ли з ла­вок. Пан­ни побігли по­пе­ред усіх, пе­ребігли чис­ту те­ра­су, зас­тав­ле­ну стільця­ми та сто­ла­ми, й пішли ву­зенькою доріжкою між ку­па­ми здо­ро­во­го каміння, схо­жи­ми на руїни яко­гось ста­ро­го зам­ку. За ни­ми пішли па­ничі. Доріжка стла­лась, як шма­ток розс­те­ле­но­го по­лот­на, до кам'яних ву­зеньких сходів. Са­ня побігла по схо­дах до кіоска, що сто­яв на вер­шеч­ку не­ши­ро­кої скелі. Кіоск при­ту­ливсь звер­ху на скелі на що­ло­поч­ку, не­на­че гриб на пеньку. Пан­ни й па­ничі посіда­ли на лав­ках і ди­ви­лись звер­ху, як важ­ка Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва ніби пла­зу­ва­ла по східцях, об­пи­ра­ючись ру­ка­ми об сірі стіни ка­ме­нюк.

    З цього ви­со­ко­го місця бу­ло вид­ко всю те­ра­су Ма­ло­го Фон­та­ну як на до­лоні. Те­ра­са стла­лась по­над мо­рем на півверст­ви, по­де­ку­ди ніби пог­ну­та су­гор­ба­ми та пе­ре­яр­ка­ми. По­де­ку­ди зе­леніли густі кущі та бе­рес­ти, стриміло нарізно роз­ки­да­не каміння. Бе­ре­ги те­ра­си над мо­рем об­ри­ва­лись стрімки­ми ске­ля­ми, котрі то ос­ту­па­лись од мо­ря, то вга­ня­лись да­ле­ко в мо­ре. Ку­пи каміння ви­ни­ка­ли з во­ди й стриміли да­ле­ко од бе­ре­га, не­на­че зруй­но­вані зам­ки. Ске­ля Ка­пу­цин да­ле­ченько ви­со­ву­ва­лась з во­ди, не­на­че в морі сто­яв і справді скам'янілий ка­пу­цин-чер­нець, нап­ну­тий гост­рою відло­гою. Кру­гом те­ра­су обс­ту­пи­ли, на­че стіни, ви­сокі чорні та сірі скелі, за­ги­на­лись обо­дом і потім да­ле­ченько до­хо­ди­ли до са­мо­го мо­ря, зас­тав­ля­ючи те­ра­су на південь. Над ске­ля­ми вгорі зе­леніли старі акації, не­на­че звер­ху рос­ли старі ліси. Над зе­ле­ною сму­гою з акацій синіло чис­те синє про­зо­ре, як криш­таль, не­бо.

    Малий Фон­тан най­кра­ще місце в Одесі; там за­бу­ваєш за сухі сте­пи, за га­ря­чу спе­ку ве­ли­ко­го шум­ли­во­го півден­но­го го­ро­да. Свіже морське повітря повіває з мо­ря й завж­ди зго­нить зай­ву жа­ру. Гар­но, свіжо, вог­ко й не душ­но! Не­на­че нес­подіва­но заїхав у край, де цвіте вес­на й повіває ти­хий май­ський вітрець. Тут бу­ва­ють ве­ликі гу­лян­ня, тут Одес од­по­чи­ває в вільний час од кло­по­ту та праці.

    Паннам та па­ни­чам не сиділось на од­но­му місці: їм за­ба­жа­лось біга­ти, гра­тись. Са­ня схо­пи­лась з місця й ніби по­ко­ти­лась по східцях з гар­ненько­го кіоска, не­на­че опу­ка. Слідком за нею пішла Му­раш­ко­ва. Па­ничі не­доб­рохіть по­тяг­лись за пан­на­ми. Стеж­ка по­ви­лась по­над ске­лис­тим бе­ре­гом, ніби десь по сте­пу між ку­ща­ми де­ревію, ма­те­рин­ки та польових ва­сильків. Важ­кий дух польових ва­сильків, чеб­чи­ку роз­ля­гав­ся в со­ло­ну­ва­то­му повітрі. Вся ком­панія посіда­ла ря­дом на камінні, над самісіньки­ми ске­лис­ти­ми кру­ча­ми. Да­ле­ко-да­ле­ко в мо­ре вга­ня­лись ряд­ки на­ки­да­но­го в без­ладді каміння: там да­ле­ченько ку­па­лись в морі лю­де. Білі лю­де ряд­ка­ми сто­яли по камінні й лисніли на сонці. В щіли­нах скель сиділи й уди­ли ри­бу ри­бал­ки. Білі чай­ки ви­лись над ни­ми й ки­ги­ка­ли, ніби про­си­ли собі в ри­ба­лок по­жив­ку. Мо­ре сто­яло ти­хо, але між камінням підска­ку­ва­ли білі гре­бені хвиль, шуміли, ше­лестіли, не­на­че кле­но­вий лист на вітрі.


    Дихнуло по­езією з мо­ря на мо­ло­дих лю­дей. По­чу­лись тихі мо­ти­ви пісень та все за мо­ре, за да­лекі теплі краї. При­га­да­ли й про­щан­ня Бай­ро­на з рідним краєм на ко­раблі, що летів, ніби кри­ла­ми - шум­ли­ви­ми вітри­ла­ми: «Бу­вай здо­ров, краю, мій краю ко­ха­ний! Твій бе­рег в імлі сизій зни­кає! За хви­ля­ми хвилі ре­вуть, на­че п'яні, і чай­ка над ни­ми літає!» Да­ле­ко в морі забіліло вітри­ло, на­че кри­ла чай­ки. Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва сто­яла на ка­мені й крик­ну­ла: «Ой, сіла б я на той ко­ра­бель та й чкур­ну­ла оце аж в Конс­тан­ти­но­поль!»

    - А що ви там ро­би­ли б? - спи­тав Се­лаб­рос.

    - Взяла б дрюч­ка та луп­цю­ва­ла турків, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - А то навіщо? - спи­тав Ко­маш­ко.

    - Дивилась би, як тру­ки да­ють стор­ча­ка, - ска­за­ла Хрис­ти­на, і всі засміялись.

    - Смілива ж ви да­ма, ко­ли турків ду­маєте гам­се­лить - ска­зав Ко­маш­ко.

    - А ви ж ду­ма­ли як?! Ой ви, муж­чи­ни! Оба­би­лись ви зовсім за ти­ми книж­ка­ми, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Вона крут­ну­лась, вхо­пи­ла однією ру­кою за пле­че Мав­родіна, обк­ру­ти­ла йо­го кру­гом се­бе, як ди­ти­ну, й знов пос­та­ви­ла на місце ще й штовх­ну­ла йо­го ле­генько в плечі.

    - Ого-го! Доб­ру сил­ку ма­ють оці сте­пові да­ми! Хоч і на За­по­рож­жя в Січ! А ну­те обк­рутіть і ме­не, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Мабуть, підве­ред­жусь, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - А ходім по­ди­ви­мось, що то наші по­роб­ля­ють в ку­щах, - ска­за­ла Хрис­ти­на й побігла стеж­кою.

    Всі пішли за нею. В густій тіні бе­рестів, кру­гом ни­зенько­го плис­ку­ва­то­го ка­ме­ня, сиділи Бо­ро­давкін та йо­го то­ва­риші, підоб­гав­ши но­ги по-ту­рецькій. Всі бу­ли без сіртуків і без жи­ле­ток. З-під кущів тільки бу­ло чу­ти: «Два вин, пас! три чир­ви! дві буб­ни!» Кру­гом ва­ля­лись по­рожні пляш­ки та не­доїдки па­ля­ниць, си­ру, ков­бас, шин­ки.

    - Це вже ви, ба­чу, й посніда­ли без нас? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Вглядівши та­ку мальовни­чу гру­пу, пан­ни крут­ну­лись, по­вер­ну­лись та навтіка­ча! Хрис­ти­на спокійненько сіла собі на ка­мені й ди­ви­лась, як гра­ють в кар­ти, їй самій за­ма­ну­лось пог­ра­ти тро­хи, й во­на жда­ла для се­бе чер­ги. Бо­ро­давкін і йо­го то­ва­риші шви­денько по­надіва­ли сірту­ки та жи­лет­ки.

    Саня од­би­лась од усіх і побігла стеж­кою впе­ред. Во­на ог­ля­ну­лась, ста­ла й ки­ну­ла очи­ма на Ко­маш­ка.

    Тихі сині очі не­на­че ма­ни­ли йо­го до се­бе, не­на­че ка­за­ли без слів: йди до ме­не та по­ба­ла­каємо вдвох на­са­моті.

    Комашко вга­дав ту роз­мо­ву очей, наб­ли­зив­ся до неї, і во­ни пішли по­руч ти­хою хо­дою по­над бе­ре­гом. Пісні, по­етичні мрії за­во­ру­ши­лись в душі мо­ло­до­го хлоп­ця. Він ішов мовч­ки й сти­ха приспіву­вав: «Ой на морі, на морі, гу­ляв ко­зак до­волі!» Са­ня й собі сти­ха співа­ла той ме­ло­дич­ний мо­тив. Ти­ха радість за­во­ру­ши­лась в душі в Ко­маш­ка. Він по­чу­вав, що Са­нин го­лос злив­ся до­ку­пи з йо­го го­ло­сом, що в її душі задз­веніла та са­ма нот­ка, яка дзвеніла й у йо­го по­етич­но нап­рав­леній душі. Потім Ко­маш­ко й Са­ня дов­генько йшли й мов­ча­ли, див­ля­чись на синє мо­ре.

    - Який щас­ли­вий день сьогодні ви­пав зад­ля ме­не, - по­чав Ко­маш­ко, - і по­езія, і го­ри, і мо­ре, і вільний час, і спо­чи­нок, і покій в серці, і гар­не то­ва­рист­во.

    Комашко зир­нув ско­са на Са­ню, на чис­тий профіль її ли­ця й вдру­ге ска­зав, роз­тя­гу­ючи сло­ва:

    - Покій в серці… Я щас­ли­вий сьогодні, не­на­че в ча­си своїх ди­тя­чих літ. Не­давні то ча­си, а мені вже жаль за ни­ми! Цей день при­га­дує мені давні пишні дні, а ще пишніші ночі над Дністро­вим ли­ма­ном.

    - Невже ви бу­ли щас­ливіші в ди­тячі літа? - спи­та­ла Са­ня. - Ди­тячі літа - це ча­си несвідо­мої на­ту­ри, на­ту­ри не­ро­зум­ної, без са­мосвідо­мості, без ро­зуміння мо­ральності та й усього вза­галі.

    - Воно так, - ска­зав Ко­маш­ко, - але й не так. Тоді я не заз­нав бо­ротьби в душі, важ­ко­го ви­бо­ру прин­ципів, до­бу­ван­ня іде­алів, не заз­нав я ще важ­чо­го зма­ган­ня ро­зу­му з сер­цем. Ті ча­си бу­ли для ме­не щас­ливі. І те­пе­реньки, ко­ли оце моя ду­ша нап­рав­ле­на по­етич­но, во­ни вста­ють в моїй уяві, не­на­че пишні мрії фан­тазії, що бу­ли, та навіки ми­ну­ли і ніко­ли не вер­нуться.

    V

    «Батько мій був за­мож­на, але прос­та лю­ди­на. Років з вісім він дер­жав ри­бальську ва­та­гу на Дністро­во­му ли­мані. Ми жи­ли в од­но­му акер­мансько­му селі чи містеч­ку. Пам'ятаю, я був тоді в ниж­чих кла­сах в гімназії. Бу­ва­ло, влітку на ва­каціях на­ша ри­бальська ва­та­га ви­хо­дить на днів три або чо­ти­ри ло­ви­ти ри­бу на ли­ман або в гир­ла Дністра. Я бу­ло й собі йду з ри­бал­ка­ми, сплю в ку­рені, а цілий день веш­та­юсь, кмічу, як ри­бал­ки тяг­нуть то­ню; гу­ляю на волі, ку­па­юсь до­нес­хо­чу, га­няю та знов ку­па­юсь. Я най­більше лю­бив ве­чо­ри. Які то бу­ли пишні ве­чо­ри над ли­ма­ном! Скільки в їх по­езії!

    Пам'ятаю один вечір. Ри­бал­ки одійшли да­ле­ченько од ку­ренів, за­ки­да­ли вечірню то­ню. Я ліг ко­ло ку­ре­ня й не зог­лядівся, як смер­ка­ло й по­ночіло, як зорі ви­си­па­лись на небі. Ле­жу до­го­ри ли­цем і див­люсь на ши­ро­ке не­бо. Над­ворі ти­хо, як в хаті: усе ніби при­таїлось, за­мер­ло; нігде не чуть ні згу­ку, ні людсько­го го­мо­ну. Гар­но, як в раю! Жа­ра спа­ла. Ли­ман ди­ше про­хо­ло­дою на га­ря­чу зем­лю. Я не звод­жу очей з не­ба. Во­но синє-синє й про­зо­ре, а вни­зу кру­гом над зем­лею га­ря­чо-фіоле­то­ве, не­на­че опе­ре­за­не фіоле­то­вим та чер­во­ну­ва­тим по­ясом. Не­бо стає все синіше й темніше. От зорі ви­си­па­лись гус­то-пре­гус­то, не­на­че зер­на пше­ниці на засіяній ріллі. Усе не­бо об­си­па­не зо­ря­ми, на­че перська тем­но-си­ня ма­терія, зат­ка­на зо­ло­ти­ми цят­ка­ми. Я шу­каю ла­ду між ни­ми, слідкую за взірцем, а во­ни спліта­ються, як без­ко­неч­ник на пи­санці. А ли­ман лис­нить, на­че плуг, ви­тер­тий ріллею; і в йо­му та­ке са­ме не­бо, засіяне та­ки­ми са­ми­ми зірка­ми. Он од­на упа­ла з не­ба на степ і черк­ну­ла ог­не­вою смуж­кою по небі. Хтось по­мер, ду­маю я, при­га­ду­ючи сло­ва моєї ма­тері… Що ж то за зорі? То душі свя­тих і по­мер­ших лю­дей. А котрі ж то між ни­ми душі моїх ма­леньких братів та сес­тер, що по­мер­ли ма­ли­ми? Ото, ма­буть, во­ни найбільші, що світять, аж ми­го­тять. І за­ма­ну­лось мені, щоб і моя ду­ша ко­лись ста­ла яс­ною зо­рею, й світи­ла на зем­лю, й ве­се­ли­ла людські очі… І я нез­чу­юсь бу­ло, як мої мрії по­ле­тять в інший край. Моя ма­ти бу­ла ду­же бо­гомільна й лю­би­ла слу­хать, як я бу­ло взим­ку ве­чо­ра­ми чи­таю жит­тя свя­тих пус­тельників. І я ма­лим був ду­же бо­гомільний, бо вдав­ся в матір. Я чо­гось при­га­дую собі ті жит­тя пус­тельників десь в пу­щах, в нет­рях, - і мені вже зда­ва­лось, що й я сам не ко­ло ли­ма­ну, а десь в Єгипті, в пу­щах, що я сам жи­ву в пе­чері в ске­лях… Мені хо­четься яко­гось нез­ви­чай­но­го, доб­ро­го й ве­ли­ко­го діла. Я по­чу­ваю по­тяг до чо­гось не­оме­жо­ва­но­го, не­яс­но­го, але ви­со­ко­го й доб­ро­го. От мені здається, що я ста­ну пус­тельни­ком, прис­вя­чу­ся, дійду до ви­со­ко­го іде­алу. Бу­ду мо­ли­тись в пе­чері, ду­мав я, надіну чор­ну оде­жу й їсти­му черст­вий хліб… І мені бу­ло здається, що на­до мною вже інше не­бо, більші зорі; ба­чу пе­че­ру, пальми нак­ру­ги. Ле­ви й тиг­ри слу­жать мені, гра­ються ко­ло моїх ніг, не­на­че цу­це­ня­та. Ви­со­ка пальма на­хи­ляється пе­ре­до мною й по­дає мені фініки. Я рву свіжі фініки. От мені здається, що моє тіло стає лег­ке, я сил­ку­юсь йти по повітрі, йду на край ви­со­кої скелі. Див­лю­ся вниз. Вни­зу гли­бо­ка бе­зод­ня, аж гля­ну­ти страш­но; пу­ща без кінця, білі піски, довгі ряд­ки гост­рих скель в яко­мусь чуд­но­му світі. Мені страш­но й гля­ну­ти з та­кої ви­со­чи­ни. В ме­не го­ло­ва мо­ро­читься. Я жа­ха­юсь. І од­ра­зу мені стає страш­но… мо­роз іде по тілі. Страш­но й левів, і тигрів, і чор­ної пе­че­ри… І в той час мені бу­ло стає страш­но, що я сам ле­жу ко­ло ку­ре­ня, що кру­гом ме­не не­ма лю­дей. Чую, щось в ку­щах ше­лес­тить. Я стри­во­жив­ся. Мрії щез­ли. Щось ше­лес­тить ще ближ­че, йде. Я схоп­лю­юсь. Мені чо­гось здається, що то лев або тигр. З-за кущів вис­ка­кує щось дов­ге, ци­ба­те; ніжки, як паліччя. Чорт? Ні!.. Довгі ву­ха май­ну­ли… заєць.

    Я тоді аж крик­нув: «Заєць, заєць! ло­ви йо­го!» І мій ляк не знаю, де й дівся. Я пог­нав­ся за зай­цем, а заєць май­нув проз ме­не й схо­вав­ся в осоці».

    Саня осміхну­лась.

    Молодий хло­пець одк­ри­вав свою ду­шу. Над ши­ро­ким мо­рем, на вільній волі, да­ле­ко од сво­го до­машнього й служ­бо­во­го кло­по­ту в йо­го ду­ша ста­ла одк­ри­тою, як бу­ває ча­сом в до­розі, да­ле­ко од до­му, се­ред ши­ро­ко­го сте­пу, в гус­тих лісах, в го­рах: і по­езія до­ро­ги, й но­ва обс­та­ва, - і лю­ди­на стає ве­селіша, одк­ри­та, не­на­че по­чу­ває се­бе на волі, да­ле­ко-да­ле­ко од сво­го гнізда. І сер­це тоді лю­бе дуж­че, й при­ятельство стає міцніше, й сло­во - щиріше.

    «Потривожені мої нер­ви знов втих­ли. Я знов ліг на траві й прис­лу­ха­юсь. Нігде ні ше­лес­ту, ні згу­ку. Ри­бал­ки знов зай­шли десь да­ле­ко. Над­ворі зовсім по­ночіло. По­ночі, аж чор­но, тільки ба­чу, як Дністро­ве гир­ло попід го­ра­ми лис­нить між оче­ре­та­ми. Десь крик­ну­ла со­ва смут­но та жалібно, не­на­че жалілась або пла­ка­ла, мов ди­ти­на. Ко­ли див­люсь, на ли­мані щось чорніє, не­на­че су­неться чор­на тінь по воді: то дід Хто­дось пли­ве чов­ном; не­за­ба­ром ста­не ве­че­рю ва­ри­ти заб­род­чи­кам. Мені стає ве­селіше на душі. Я чую, як за­ше­лестів чо­вен в осоці, як за­шипів пісок під чов­ном.


    Дід ви­хо­де на кру­чу й по­рається ко­ло ка­биці. Блис­нув огонь. Дід за­па­лив су­хий оче­рет і вки­нув в піч. Огонь блис­нув ши­ро­кою яс­ною сму­гою. Дід вис­ту­пив у тій плямі в білій со­рочці, ввесь яс­ний, на­че про­зо­рий, ніби він ви­хо­пивсь прос­то з яс­но­го дня, та пот­ра­пив в чор­ну ніч і приніс на собі світ сон­ця, і не­на­че од йо­го стла­лось навк­ру­ги со­няч­не проміння. Мені ціка­во ди­ви­тись на йо­го. По­лум'я язи­ка­ми вис­ка­кує з печі й ли­же чорні че­люсті, не­на­че ко­ро­ва об­ли­зує свій чор­ний ніс.

    Я за­ди­вив­ся на той виг­ляд, і мої хлоп'ячі ду­ми по­летіли в інший да­ле­кий край, за да­ле­ке мо­ре. Я тоді са­ме на­чи­тав­ся Май­н-Ріда… та так на­чи­тав­ся, що мені за­ма­ну­лось тіка­ти з дво­ма то­ва­ри­ша­ми в Аме­ри­ку, та тільки я не знав, ку­дою їха­ти: чи су­хо­до­лом, чи мо­рем. При­га­да­лись мені виг­ля­ди з Май­н-Ріда, при­га­да­лась якась річка ши­ро­ка. Над річкою ліс тро­хи не до не­ба. На пальмах, на фіку­сах по­ви­лись ви­со­ко ліани. На їх чер­воні та жовті здо­рові квітки, такі завбільшки, як тарілка. На де­ре­вах ска­чуть мав­пи, гой­да­ються на гілках, за­че­пив­шись хвос­та­ми. Літа­ють якісь, як жар, чер­воні птиці. Я йду в ліс, гус­тий та ста­рий. В лісі темнішає. Якісь чудні звірі та га­дю­ки пла­зу­ють попід де­ре­вом. А тінь густішає. Стає по­ночі, як уночі. От у лісі про­га­ли­на. Го­рить ба­гат­тя, кру­гом йо­го сто­ять чер­воні індійці. Ко­ло ба­гат­тя стоїть дівчи­на, прив'яза­на до де­ре­ва. Оде­жа на їй біла, як сніг. Чорні ко­си роз­пу­щені й в'ються по білій одежі. Мені здається, що її бу­дуть мор­ду­ва­ти, ка­ту­вать, різать. От-от по­те­че чер­во­на- кров по білій одежі. Мені шко­да її.

    Сич крик­нув десь в го­рах. Пе­ре­чи­тані кар­ти­ни в Май­н-Ріда не­на­че сто­ять пе­ред моїми очи­ма. Мені стає сум­но й страш­но. Я кри­чу до діда Хто­до­ся. Мій го­лос, мій крик не­на­че про­га­няє ті стра­хо­ви­ща й до­дає сміли­вості. «Діду, гов!» - кри­чу я на ввесь го­лос. І мій дзвінкий го­лос пішов лу­ною по­над Дністром, по­над оче­ре­та­ми, десь да­ле­ко вда­рив­ся об кру­чу, задз­венів і пор­вав­ся, не­на­че склян­ка впа­ла десь, задз­веніла й пош­ма­ту­ва­лась. Дід Хто­дось, ви­со­кий, пле­чис­тий, си­вий, з дов­ги­ми ву­са­ми, але жва­вий та про­вор­ний, як хло­пець, ве­се­лий, як па­ру­бок. Бу­ло, як вип'є, то й ко­зач­ка тан­цює.

    - Паничу, гов! - об­зи­вається до ме­не дід з кручі на ввесь свій здо­ро­вий го­лос, йо­го здо­ро­вий ни­зо­вий бас по­ко­тив­ся лу­ною по­над Дністром, не­на­че вес­ня­ний грім, десь ввірвав­ся об ви­со­ку кру­чу й не­на­че впав залізною довб­нею на ске­лю, гуп­нув і за­мер. Ме­не це ба­вить, і я знов кри­чу:

    - Діду Хто­до­сю, гов-в-в! гов! гов!

    - Паничу, гов-в! - аж ре­ве дід Хто­дось, бо знає, що я жар­тую. Він і собі жар­тує.

    Його го­лос в тем­ряві й тиші знов за­гув, мов тру­ба, й увірвав­ся да­ле­ко під кру­чею. Мені стає смішно.

    - Діду, гов! - кри­чу я втретє.

    - На цей вечір до­волі! Не­хай ще на завт­ра! Завт­ра а мішком, сьогодні з тор­бин­кою! - гук­нув до ме­не дід.

    - Діду! Ви звідсіль ко­ло вог­ню схожі на ди­ко­го індійця, - кри­чу я.

    - Брешеш-бо, па­ни­чу! Дикі лю­де пе­си­го­ловці, з од­ним оком на лобі, а в ме­не, хва­лить бо­га, обидві баньки цілі, по­ки який­сь ста­но­вий не виб'є, - кри­чить дід, а я ре­го­чусь, бо мені смішно, що дід пле­те якусь нісенітни­цю, невідо­му в ге­ог­рафії.

    - Песиголовців з од­ним оком нігде в світі не­має, - кри­чу я до діда. - Хіба ви, діду, ба­чи­ли пе­си­го­ловців?

    - Бачити на свої очі - не ба­чив, а чув. Ка­жуть, десь во­ни жи­вуть за мо­рем та лю­дей їдять, - обізвав­ся дід. - А в книж­ках як же пи­шуть?

    - Пишуть, що не­має! - кри­чу я. - Є лю­де чер­воні, чорні, жовті, жов­то­га­рячі…

    - А мо­же й зе­лені є? - кри­чить дід і ре­го­четься. - Ма­буть, і книж­ки ча­сом бре­шуть, - гу­кає до ме­не дід. - От чорні лю­де так дійсно є. Я сам на свої очі ба­чив в Одесі: ара­па­ми звуться; при­че­пи хвос­та та ро­ги, то б го­то­вий чор­тя­ка.

    - В Аме­риці жи­вуть чер­воні дикі лю­де; їх звуть індійця­ми, - кри­чу я до діда.

    - Коли ж во­ни чер­воні? Чи тоді, як ва­рені, як-от, приміром, ра­ки, чи й сирі чер­воні! - обізвав­ся дід з жар­том.

    - І живі чер­воні, - ка­жу я.

    Знов за­ку­ку­вав сич: ку­ку­вав, ку­ку­вав! Дід пе­ред­раж­нює си­ча то­неньким го­ло­сом: «Ку­ку­вав», «ку­ку­вав!» - дійсно, на­че кри­чав сич. Я ре­го­чусь з усієї си­ли.

    - Діду, кажіть каз­ки! - кри­чу я до діда.

    - Цебто звідсіля? Ну та й не­помірко­ва­ний ти хло­пець! - обізвав­ся дід. - Цеб­то: ка­жи каз­ки в Бен­де­рах, а я бу­ду слу­ха­ти в Акер­мані! На­гав­кав­ся б дід та­ки доб­ре! Не­хай же прибіжить з заб­род­чи­ка­ми Бров­ко, то я йо­му за­га­даю ка­за­ти тобі каз­ки; той тобі мо­же й гав­ка­ти­ме звідсіль.

    Курені сто­яли од печі та­ки да­ле­ченько. Дідові й мені тре­ба бу­ло та­ки доб­ре на­пи­на­тись, щоб пе­ре­гу­ку­ва­тись. І мені не хо­четься вста­вать та йти до діда. Мені гар­но ле­жать на спині в теплі й ди­ви­тись на не­бо, ди­ви­тись зда­ле­ки на ба­гат­тя, на освіче­но­го, ніби про­зо­ро­го діда. І на ко­го це схо­жий дід Хто­дось? Десь я ба­чив та­ко­го чи, здається, чи­тав про та­ко­го здо­ро­ва­ня, ста­ро­го ко­зар­лю­гу, що й кінь під ним вги­нається. Ага! Гон­та. Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді про­чи­тав Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Ні… Та­рас Бульба! - май­ну­ло в ме­не в думці. І я зга­дав, як вчи­тель чи­тав нам в класі урив­ки з «Та­ра­са Бульби», ті розкішні кар­ти­ни, що раз про­чи­таєш і повік не за­бу­деш.

    Знов плу­та­ються в го­лові мої дум­ки, як ри­ба в ме­режі. Та­ра­са Бульбу по­ля­ки розп'яли на старій вербі, десь там вго­ру далі над Дністром і підпа­ли­ли вер­бу. Я див­люсь на во­гонь в печі, на освіче­но­го діда ко­ло печі, див­люсь дов­го-дов­го і ніби ба­чу про­чи­тані страшні події на Ук­раїні. Ба­чу во­гонь під вер­бою. Вер­ба па­лає вни­зу; по­лум'я чер­во­ни­ми язи­ка­ми ли­же Та­ра­сові но­ги. А йо­го ли­це, ви­со­ке чо­ло гор­до й зне­важ­ли­во підня­те вго­ру. Очі го­рять, як огонь. Він ди­виться на ши­ро­кий степ за Дністром, де б'ються ко­за­ки з ля­ха­ми, по­дає го­лос, пра­вує ко­за­ка­ми, не по­чу­ває му­ки. І мені вви­жається ще страшніша подія. Ніч тем­на, зо­ря­на. Го­рить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, го­рить Дуб­но. Місто на горі. Огонь, дим, пек­ло! Кру­гом по­жежі чорніють ви­сокі зуб­часті му­ри, баш­ти. А за му­ра­ми па­лає, аж кле­ко­тить огонь. Дим ле­тить під хма­ри, зак­ри­ває зорі. Вид­но, як удень, по­логі лу­ки, річку, да­лекі се­ла, церк­ви. Білі го­лу­би в'ються над ог­нем. Од­чи­ня­ються бра­ми. Ви­хо­де польське військо. Військо ве­де Андрій, зрад­ник, син Ук­раїни, син Та­расів.

    Я по­чу­ваю в душі, що не­на­вид­жу Андрія й ла­ден вби­ти йо­го. Ко­за­ки нас­ту­па­ють на во­ро­га, б'ються. Лю­де па­да­ють. Кров ллється й те­че течіями, сли­зить по траві. Я ла­ден ста­ти з ко­за­ка­ми й би­тись з во­ро­га­ми. По­чу­ваю, що не­на­вид­жу во­рогів. Але ба­чу ріки чер­во­ної, за­пе­че­ної крові, ба­чу по­ле, вкри­те тру­пом. Мені стає страш­но, ме­не бе­ре жаль. Як був я ма­леньким, я не міг ди­ви­тись на ра­ни, на кров, не міг ди­ви­тись, як ріжуть пти­цю, як во­на заріза­на тріпається на траві.

    Я од­вер­таю очі на дру­гий бік, не­на­че зад­ля то­го, щоб не ба­чи­ти тих страш­них подій, по­жежі й крові. І ба­чу, за ли­ма­ном не­на­че десь да­ле­ко-да­ле­ко щось зай­мається. Та яс­на пля­ма на небі здається мені од­лис­ком пе­ре­ду­ма­них страш­них кар­тин. Прис­лу­ха­юсь, - дід Хто­дось, по­ра­ючись, за­тя­гує ти­хо якоїсь пісні, не­на­че ниш­ком про­мов­ляє го­ло­сом. Пісня смут­на-смут­на, як го­ре. Ма­буть, во­на при­га­ду­ва­ла дідові за якісь-то при­го­ди в йо­го сум­но­му житті. Мені тро­хи чуд­но, що ве­се­лий дід співає та­кої смут­ної пісні.

    - Діду, а ну­те втніть ве­селішої, бо ця щось ду­же смут­на! - гу­каю я.

    - А ти й чуєш? А якої ж тобі? Мо­же, про Са­ву Ча­ло­го? - гу­кає дід.

    - А хто ж то був Са­ва Ча­лий? - пи­таю я в діда.

    - Був ве­ли­ке ле­да­що. Був ко­зак за­по­ро­жець, та зра­див ко­заків, прис­тав до ля­ха! - гу­кає дід.

    - О тряс­ця йо­го ма­тері! - кри­чу я до діда. І я по­чу­ваю, що зне­на­видів то­го зрад­ни­ка, як і Андрія.

    - Ото з та­ких-то Ча­лих і ви­хо­дять ті, що най­гірше б'ють. Ад­же ж і той пол­ков­ник, що мені ко­лись ви­бив зу­би ло­ма­кою, був з Ча­лих! - гу­кає дід, бо дід ча­сом різав прав­ду прос­то в вічі.

    - Діду Хто­до­сю! он щось го­рить в сте­пу. Чи не скир­ту хліба хто підпа­лив в сте­пу? - кри­чу я до діда.

    - Вчишся ти в школі, та, як ба­чу, не­ба­га­то тя­миш, - гу­кає до ме­не дід. - То місяць схо­де.

    З чор­но­го сте­пу ви­со­вується здо­ро­вий чер­во­ний місяць, не­на­че зак­ра­дається, щоб заг­ля­ну­ти в ли­ман. От він ви­ко­тив­ся над сте­пом, здо­ро­вий, як діжа, чер­во­ний, як жар. А з ли­ма­ну, з-під чор­ної низької сму­ги бе­ре­га, ви­ко­тив­ся дру­гий, та­кий са­мий. Я за­бав­ля­юсь ни­ми. Сто­ять два місяці, не­на­че па­ра зо­ло­то-чер­во­них коліс. Пос­то­яли вкупі, не­на­че на­го­во­ри­лись, мов які при­ятелі, та й розійшлись, як во­ро­ги: один вго­ру, дру­гий на­низ. Швид­ко поп­лив місяць по небі. Я слідкую за ним очи­ма. Я ба­чу, як він плав­ко, ве­лич­но, на­че лебідь по воді, пли­ве вго­ру та вго­ру. Світ па­лає на вер­хи круч, на вер­хи гір. Го­ри ніби виг­ля­да­ють з тем­ря­ви. Вер­би ста­ло вид­но од вер­ху до ни­зу. Світ освітив всю Дністро­ву до­ли­ну. Тільки чор­на сму­га попід кру­ча­ми в'ється по­над оче­ре­том, як чор­на га­ди­на. От місяць заг­ля­нув в се­ре­ди­ну ли­ма­ну, і од міся­ця до бе­ре­га прос­тяг­лась не­на­че дов­га-дов­га стеж­ка, по­си­ла­на зо­ло­тим піском.

    - Діду Хто­до­сю!-кри­чу я до діда.

    - А чо­го там звеш? Щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть?


    - Чи ви ба­чи­те, яка он­деч­ки стеж­ка прос­тяг­лась од міся­ця до бе­ре­га? - гу­каю я до діда.

    - По тій стежці ру­сал­ки хо­дять в ліс по горіхи, - гу­кає дід. - Не ду­же ли­шень за­див­ляй­ся на ту стеж­ку.

    - Чому так? - пи­таю в діда.

    - Бо ру­сал­ки за­ма­нять те­бе в ли­ман на дно до се­бе на ве­че­рю.

    - А я їм по морді дам! - жар­тую я.

    - Ого! Як ста­но­вий нам да­вав?! Над ру­сал­ка­ми ста­но­вих не­ма: їм доб­ре отам в ли­мані, - гу­кає дід.

    - Чи швид­ко вер­нуться заб­род­чи­ки? Я вже їсти хо­чу, - гу­каю я до діда.

    - Підожди! бо ри­ба сьогодні ло­виться, не­на­че її ру­сал­ки го­нять в ме­режі, - гу­кає дід.

    На ли­мані десь да­ле­ко-да­ле­ко за­ми­готіли зо­лоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цят­ки й наб­ли­жа­ються: то ли­бонь пли­вуть на чов­нах заб­род­чи­ки. І справді: од човнів по обид­ва бо­ки роз­хо­дяться все шир­ше та шир­ше смуж­ки, не­на­че зо­лоті шнур­ки. От чов­ни нас­ко­чи­ли на зо­ло­ту стеж­ку. Стеж­ка ніби по­ла­ма­лась колінця­ми, за­ко­ли­ва­лась, за­гой­да­лась, Зо­лоті шнур­ки обп­лу­та­ли її, по­пе­ре­ти­на­ли.

    Човни прис­та­ли до бе­ре­га. Я схоп­лю­юсь з місця й біжу до печі, над кру­чу. Ду­хо­та зовсім спа­ла. Свіжість по­тяг­ла з ли­ма­ну. За­пах­ло бе­ре­гом, вогкістю, за­пах­ло мок­рою ро­го­зою, мок­рим оче­ре­том, ло­за­ми, во­дя­ним ба­го­вин­ням.

    Рибалки обсіли кру­гом печі, по­том­лені, мокрі. Ро­бо­та бу­ла важ­ка. Ри­ба ло­ви­лась доб­ре. І не про­сять ме­не чи­та­ти «Ка­те­ри­ну» або «Най­мич­ку». За­те ж дід Хто­дось роз­го­во­рив­ся… Роз­ка­зу­вав, як він ще па­руб­ком втік од ли­хо­го па­на, як став на ро­бо­ту в Акер­мані, як один лю­тий пол­ков­ник впіймав йо­го і по­са­див в тюр­му, як вда­рив йо­го по зу­бах па­ли­цею, розмізчив гу­би і ви­щер­бив два зу­би. Я ба­чу ши­ро­кий шрам на дідовій губі, ба­чу йо­го щер­баті зу­би. Роз­ка­зує дід, як він утік з тюр­ми, пе­ревізся за Ду­най в Доб­руд­жу, як жив, біду­вав, ри­бал­чив…

    Я слу­хаю йо­го повість, як ціка­ву каз­ку… І скільки тих ка­зок бу­ло не роз­ка­зу­ють заб­род­чи­ки, си­дя­чи ко­ло ка­биці. І з то­го ча­су моя ду­ша ста­ла за діда Хто­до­ся, за на­род. Ме­не не тяг­не вго­ру, не ма­ня­чить пе­ре­до мною сла­ва, ба­гатст­во, панст­во. Мої сим­патії пішли вниз, до діда Хто­до­ся, бо… хто ле­жить на споді, то­му най­гірше дос­тається, то­го усі ду­шать. І як ча­сом бу­ло батько оби­жає заб­род­чиків чи на хар­чах, чи на гро­шах, я не лю­бив в той час рідно­го батька, бо знав, що він ро­бить не по правді.

    Рибалки по­ве­че­ря­ли й розійшлись спа­ти по ку­ре­нях. Я ля­гаю спать в здо­ро­во­му ку­хо­варсько­му ку­рені на розс­те­леній ци­новці й за­си­паю в од­ну мить. Вранці ри­бал­ки вста­ють до ро­бо­ти вдосвіта. Я про­ки­да­юсь, і по­тя­га­юсь, і не мо­жу вже зас­нуть. Че­рез двері з ку­ре­ня вид­но чер­во­не, яс­не не­бо. Я схоп­лю­юсь з пос­телі й ви­хо­дю з ку­ре­ня. Іюльський ра­нок са­ме роз­горівся. Зо­ря сяє на синьо-фіоле­то­во­му небі, на­че здо­ро­вий ал­маз. Не­бо на­че зай­ня­ло­ся, го­рить яс­ни­ми чис­ти­ми кольора­ми. Ши­рокі сму­ги чис­то­го жов­то­го, жов­то­га­ря­чо­го, ро­же­во­го, а вни­зу чер­во­но­го кольору аж лис­нять, зли­ва­ючись до­ку­пи делікат­ни­ми сутіня­ми. Не­бо на сході не­на­че зас­ло­ни­лось пиш­ною квітчас­тою завісою, блис­ку­чою, як до­ро­гий шовк. І та завіса ніби впа­ла на ли­ман і вкри­ла йо­го блис­ку­чи­ми по­лот­ни­ща­ми од бе­ре­га до бе­ре­га. Ли­ман сяє, як і не­бо. А десь да­ле­ко з оче­ре­тах, в осоці, на по­ло­гих лу­ча­них ни­зи­нах по­над Дністром лис­нять пле­са, довгі течії, озер­ця. Од­но вхо­пи­ло з не­ба яс­но-жов­тий колір, дру­ге - чер­во­ний, третє - ро­же­вий, і бли­щать во­ни в зе­леній траві, не­на­че діаман­ти уся­ко­го кольору, роз­ки­дані по зе­ле­но­му ок­са­миті. В лу­гах, на лу­ках, в го­рах кри­чать пташ­ки. В да­ле­ко­му містеч­ку чи в «по­саді» співа­ють півні. З оче­ре­ту підня­лись з ках­кан­ням кач­ки й клю­чем по­летіли на ли­ман. Підняв­ся важ­кий ле­ле­ка й плав­ко й по­ва­гом, не ха­па­ючись, пе­релітає Дністро. От він по­летів низько й тро­хи не черк­нувсь чер­во­ни­ми но­га­ми об го­ло­ву діда Хто­до­ся. А не­бо роз­го­рюється ще більше. Зо­ря підня­лась ви­со­ко й ніби то­не в бла­кит­но­му небі. Фар­би ста­ли ще ясніші: квітчасті сму­ги аж лис­нять, не­на­че чис­тий криш­таль. Крик, га­лас пта­ши­ний більшає, стає го­лосніший. І не­бо, й зем­ля, і во­да не­на­че вбра­лись в най­до­рожчі прик­ра­си й ждуть, щоб стрічать ца­ря не­ба й землі - яс­не сон­це.

    Дивлюся - дід Хто­дось стоїть над кру­чею, на­че кам'яний, об­ли­тий чер­во­ним світом, мо­литься бо­гу, хрес­титься й кла­няється до зорі. Я хо­чу й собі мо­ли­тись, ше­по­чу сло­ва мо­лит­ви, але я їх не ро­зумію. Мо­лит­ва не йде мені на ду­шу. Тем­на ніч го­во­ри­ла мені за фе­ваїдські пе­че­ри, за мо­лит­ви, за чор­ну оде­жу, го­во­ри­ла за рай. Пиш­ний, ве­се­лий ра­нок го­во­рить мені не те, а щось інше. За що він мені го­во­рив, я й сам га­разд не ро­зумів. Щось не­яс­не, не­оме­жо­ва­не во­ру­ши­лось в серці; але во­но бу­ло радісне, як те ве­се­ле не­бо. Радість, ве­селість во­ру­ши­лась в серці; сер­це гра­ло, як ри­ба в воді. Не мо­лит­ва, а пісня йшла на ду­шу. Я не­на­че чув му­зи­ку в своїй мо­лодій душі. Якісь пишні очі з дов­ги­ми чор­ни­ми віями ма­ни­ли ме­не. Я по­чу­вав сер­цем, що хо­чу лю­би­ти; але що й ко­го лю­би­ти?.. Якісь му­зичні ме­лодії лу­на­ли в моїй душі, не­на­че во­ни ли­ли­ся з не­ба, розкішно­го, роз­мальова­но­го ро­же­ви­ми, жов­ти­ми та чер­во­ни­ми сму­га­ми, не­на­че во­ни підніма­лись з блис­ку­чо­го по­фар­бо­ва­но­го ли­ма­ну.

    «Буду вчи­тись співа­ти або гра­ти; я люб­лю му­зи­ку, - во­ру­ши­лось в моїй думці. - Або вив­чусь луч­че ма­лярст­ва, бу­ду ма­лю­ва­ти; зма­люю ту кра­су, що в небі, що на ли­мані, - ду­мав я, - або… бу­ду пи­са­ти вірші, скла­ду вірша­ми книж­ку, та­ку, як «Ка­те­ри­на»… На­пи­шу про діда Хто­до­ся… про без­щас­них, при­би­тих бідою… Про їх, про їх!» -во­ру­шиться в ме­не далі дум­ка. Я по­чу­вав, що ко­гось люб­лю… Люб­лю чиїсь пишні карі очі; десь я ли­бонь ба­чив ті очі, - при­га­дую я собі. Люб­лю діда Хто­до­ся, люб­лю ри­ба­лок й усіх лю­дей, люб­лю оте роз­мальова­не не­бо, отой блис­ку­чий, квітчас­тий ли­ман… Чую рай в своїй душі, хо­чу, щоб і для всіх був рай… Дід по­мо­лив­ся бо­гу й обер­нувсь до ме­не.

    - А що, па­ни­чу! зай­шов сю­ди ви­пад­ком з бур­ла­ка­ми! А чаю в нас не­ма. Біжи, на­пий­ся чаю з ли­ма­ну та за­ку­си житнім хлібом, по­ки я снідан­ня зва­рю, - ка­же дід Хто­дось.

    Я ку­па­юсь в ли­мані. Мені гар­но, здо­ро­во, ве­се­ло. Я не ви­ход­жу, а вибігаю на кру­чу, бе­ру ок­раєць хліба з сіллю. І мені той житній хліб здається смачнішим і тривнішим од усіх пот­рав.

    Минуло чи­ма­ло ча­су… І я за­був і за пущі фе­ваїдські, за­був за Аме­ри­ку. Я знай­шов свою Фе­ваїду, свою Аме­ри­ку - то мій рідний край. Ук­раїна й на­род. Нам од­ме­жо­ва­но кла­поть рідної ни­ви. І бу­де­мо пра­цю­ва­ти на їй і для неї. Що ми доб­ро­го зро­би­мо для неї, то зро­би­мо й для людськості, бо ми част­ка людськості. В цьому й ми кос­мо­політи», - ска­зав Ко­маш­ко, обер­нув­шись до Сані.

    - Правда ва­ша, прав­да! - обізва­лась Са­ня. - Я ба­чу, що мої пе­ресвідчен­ня ще не зовсім стиглі, не­повні й не­ясні, - і во­на по­чу­ти­ла, що під нею грунт кос­мо­політиз­му за­хи­тав­ся, як хист­ка клад­ка.

    І во­ни обоє нес­подіва­но спи­ни­лись і ста­ли. Пе­ред ни­ми сто­яли ви­сокі скелі, на­че стіни. Скелі тут зак­ру­чу­ва­лись, дійшли до бе­ре­га й зас­та­ви­ли стеж­ку.

    - От і пе­рей­шли увесь Фон­тан, а я й нез­чув­ся й не зог­лядівся: так я оце за­го­во­рив­ся, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Вони по­вер­ну­ли на­зад. Стеж­ка спус­ка­лась в гли­бо­ку ву­зеньку до­лин­ку чи ба­лоч­ку.

    - І цеї ба­лоч­ки я не примітив. В доб­ро­му то­ва­ристві мені зда­ва­лось, що я все йду по рівно­му, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - І я не приміти­ла цеї до­лин­ки. Чи ти ба! все вас слу­ха­ла, - ска­за­ла Са­ня й за­ре­го­та­лась.

    «Ішов би я з то­бою в житті й че­рез го­ри, че­рез до­ли­ни і не примітив би їх», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

    - Будемо засіва­ти свої рідні ла­ни зо­ло­тим насінням просвіти, ши­ро­кої культу­ри, бу­де­мо дба­ти яко­мо­га за доб­ро­бут краю й на­ро­ду. Бу­де­мо пе­ре­сад­жу­ва­ти на свою ни­ву кос­мо­політичні вищі ідеї. І ви­рос­туть в нас лю­де… І десь знай­дуться інші діячі; і бу­дуть мир­но і щи­ро пра­цю­ва­ти для своєї нації, для сво­го на­ро­ду, - ска­зав Ко­маш­ко. - Я га­ря­че ба­жаю, щоб нас­тав той час, ко­ли дві во­рожі армії зійдуться та й розійдуться, не схо­тять би­тись; ко­ли во­ни випх­нуть впе­ред своїх ге­не­ралів та дип­ло­матів та й ска­жуть їм: «Стріляй­тесь, бий­тесь самі, ко­ли маєте смак до війни, а ми піде­мо до­до­му, до батьків та жінок, до дітей, до плу­га, до книж­ки», - ска­зав Ко­маш­ко.

    - О, цього дов­го до­ве­деться жда­ти, - обізва­лась Са­ня. - Жит­тя й людська історія - та­ка шту­ко­ва­на, та­ка склад­на річ.

    - В кожній лю­дині, од­ко­ли світ жи­вотіє, си­дить тро­хи чор­та, тро­хи й бо­га або в де­ко­го й ба­га­то бо­га; і той бог ви­же­не ко­лись чор­та та й про­же­не йо­го на оче­ре­та та бо­ло­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Це прав­да, але є й такі лю­де, в яких си­дить тільки сам чорт з ро­га­ми, з хвос­том та з па­зу­ря­ми, - ска­за­ла Са­ня.

    - Це я знаю: є й такі, в яких доб­ре вгніздив­ся чорт у фра­ку, або в одежі з шов­ко­вої че­сучі, в пенс­не, в ру­ка­вич­ках, при­ли­за­ний та при­че­са­ний, - ска­зав Ко­маш­ко й за­ре­го­тав­ся, бо він на­тя­кав на Фссен­ка.

    Саня до­га­да­лась і собі за­ре­го­та­лась.


    - Таких лю­дей, в яких си­дить цей че­пур­ний, при­ли­за­ний чор­ток, є та­ки чи­ма­ло. Це тиг­ри та пан­те­ри людсько­го плем'я. Ці тиг­ри бу­ва­ють і просвічені, й по-євро­пей­сько­му делікатні, й навіть бу­ва­ють вчені… пи­шуть вчені книж­ки… Оці най­ст­рашніші для культу­ри, прог­ре­су та просвіти! По­ду­май­те собі, що бен­гальські тиг­ри по­ко­рис­ту­ва­лись би оруд­ни­ка­ми євро­пей­ської культу­ри… Яко­го-то ли­ха во­ни б на­коїли… Ой-ой!

    - Знаю, знаю! - ска­за­ла Са­ня. - Ці тиг­ри сте­ре­жуть ту цілю­щу во­ду просвіти і доб­ро­бу­ту; самі п'ють, а дру­гим не да­ють…

    - То вкрас­ти б од їх цілю­щу во­ду! Не­хай сте­ре­жуть по­рож­ню кри­ни­цю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Це од­но доб­ре злодійство, яке я знаю в світі: це злодійство Про­ме­тея, що вкрав огонь з не­ба і дав йо­го лю­дям.

    - А як вкрас­ти, ко­ли в їх си­ла? А замків, а сто­рожів скільки? - ска­за­ла Са­ня.

    - То обер­ну­ти тигрів в ове­чок. Це дов­ге, за­гай­не діло, бо мо­ральна хо­ро­ба в їх за­дав­не­на, але… але… гу­манізм пот­ре­бує та­кої сис­те­ми. Тре­ба так про­ва­ди­ти діло, щоб їх зос­та­лась ве­ли­ка меншість, щоб зос­та­лось їх тільки чор­там на насіння. Тоді си­ла бу­де не в них.

    - Поки сон­це зійде - ро­са очі виїсть, ска­жу я з пог­ля­ду сво­го кос­мо­політиз­му. Діло гу­манітар­но-за­гай­не, а дес­по­тизм тим ча­сом і нас пок­ра­де… по­ки ми вик­ра­де­мо в нього культу­ру, - ска­за­ла Са­ня. - Я сусід на­ших знаю: між ни­ми хма­ри, густі хма­ри яст­рубів, а го­лу­би щось не по­ка­зу­ються. А що бу­де, як ми ста­не­мо овеч­ка­ми, а во­ни зіста­нуть вов­ка­ми?

    - Не ду­маю, щоб так бу­ло. І сусіди - лю­де, і во­ни зо­лись по­винні ста­ти прав­ди­ви­ми людьми і по­ки­ну­ти вовчі но­ро­ви, - ска­зав Ко­маш­ко. - Бу­де­мо пра­цю­ва­ти і жда­ти. Прос­тяг­не­мо до них ру­ку. А не по­да­дуть нам ру­ки, тоді… Во­ни бу­дуть винні, як і те­пер винні пе­ред на­ми. Тоді Ук­раїна заспіває іншої пісні.

    Саня мов­ча­ла.

    - Щасливий день ви­пав оце мені. Тим-то я так і роз­го­во­рив­ся за щас­ливі ди­тячі літа. Те­пер і вільний час, і по­езія од мо­ря, і доб­ре то­ва­рист­во. Доб­ре то­ва­рист­во - ве­ли­ка річ в житті: є з ким поділи­тись ду­ма­ми, щи­ро по­ба­ла­кать. Доб­рий то­ва­риш ча­сом луч­че за рідно­го бра­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Ви ска­за­ли за доб­ре то­ва­рист­во… - ти­хо обізва­лась Са­ня. - Ви ска­за­ли прав­ду. Як­би в ме­не не бу­ло доб­ро­го то­ва­рист­ва, то я б дав­но за­чевріла, а мо­же б і ду­шею за­ги­ну­ла, - ска­за­ла Са­ня, і в сло­вах її по­чу­лась жалість.

    - Хіба ж вам так важ­ко жи­ти на світі? Ви такі мо­лоді, лю­би­те на­уку, просвіту, дбаєте за те, щоб до­бу­ти собі яс­них пе­ресвідченнів, пра­цюєте в школі ко­ло роз­вит­ку дітей. Нев­же цього всього вам ма­ло? - спи­тав Ко­маш­ко.

    - Моє жит­тя в сім'ї ду­же важ­ке. Хіба ви не примічаєте, що ма­чу­ха ме­не не лю­бить? - ска­за­ла Са­ня.

    - Я ду­мав, що во­на до вас тільки не ду­же при­хильна, та й годі, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Мачуха ме­не зне­на­виділа, щи­ро лю­бить тільки свою доч­ку. Ро­ди­лась во­на й зрос­ла ко­ло Кам'янця між польськи­ми діди­ча­ми: її батько був не­ба­га­тий дідич, ро­дом ук­раїнець. Од дідичів панів во­на наб­ра­лась арис­ток­ра­тич­но­го пансько­го ду­ху, та ще й сво­го де­чо­го док­ла­ла. Во­на ме­не й свою доч­ку дер­жить в не­волі, не­на­че в тюрмі, слідкує за кож­ним моїм сту­пе­нем, мов справ­дешній шпи­гун. Нас­та­не вечір, во­на за­ми­кає ме­не й сест­ру в гор­ни­цях. Ні однісінька книж­ка не до­хо­де до моїх та сест­ри­них рук без її цен­зу­ри. Я вдень утікаю до Му­раш­ко­вої, і тільки там ми собі на­чи­таємось і на­го­во­ри­мось дос­хо­чу. Ма­чу­ха пе­ре­вер­тає, пе­рег­ля­дає мої й сест­рині сто­ли­ки, ліжка, скриньки, ниш­по­рить по ки­ше­нях. Во­на кон­сер­ва­тист­ка, навіть обс­ку­рант­ка, не­на­ви­дить нові ідеї, мо­ло­дих но­вих лю­дей, лю­бить польську мо­ву, лед­ве стерп­лює ве­ли­ко­руську, не лю­бе ук­раїнської, за­бо­ро­няє й нам і навіть слу­гам сло­во ска­за­ти по-українській. А як во­на мені допікає сло­ва­ми! Яку оби­ду терп­лю я од неї щод­ня, що­го­ди­ни! Як­би не батько та не то­ва­риш­ки, мені хоч на світі не жи­ти.

    Санин го­лос лег­ко зат­ремтів. Зда­ва­лось, ніби во­на от-от зап­ла­че. Не­дав­ня вільна роз­мо­ва про усякі прин­ци­пи, і ши­ро­кий простір мо­ря, і свіже повітря - все це роз­гор­та­ло її дум­ки, нап­рав­ля­ло її на щирість. Жалість і спо­чу­ван­ня зда­ви­ло сер­це в Ко­маш­ка.

    - А я ду­мав, що ва­ше жит­тя пли­не в ро­жах та леліях, як вес­на крас­на! - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Не ду­май­те так. Жит­тя моє важ­ке. Я дня не заз­на­ла щас­ли­во­го. Я йду до­до­му, а мені ба­жається на­зад по­вер­нуть од до­му, - ска­за­ла Са­ня. - Ма­чу­ха нер­во­ва, сер­ди­та, оп­риш­ку­ва­та, гри­зе раз у раз ме­не й батька, чеп­ляється без при­чи­ни, а своїй дочці го­дить, як малій ди­тині, їй вдо­ма уся­ка до­го­да, а я скільки раз поп­ла­ка­ла од ма­чу­хи ні за що, ні про що! Які во­на прикрі, по­гані сло­ва мені ча­сом го­во­ре!…

    Комашкові ста­ло жаль Сані, але він зрадів од надії:

    Саня ще й ра­зу не одк­ри­ва­ла пе­ред ним своєї душі. Він гля­нув в її очі. Ве­селі очі ста­ли смутні та жалібні.

    - Ваша до­ля - це до­ля мо­ло­дих чес­них лю­дей те­перішнього ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко. - Скрізь те­пе­реч­ки в житті по­тай­на бо­ротьба за щось, скрізь який­сь сму­ток в сім'ї, в суспільстві. Скрізь я чую стогін пригніче­них, не­на­че стогін тих хвиль на морі, що вітер б'є ни­ми об скелі. Людське жит­тя, як оте мо­ре, - і шу­мить і хви­лює; хви­ля го­нить хви­лю, до­ки й са­ма розіб'ється об скелі або про­па­де без сліду десь в гли­бокій бе­зодні мо­ря… А нам тре­ба дер­жа­тись про­ти тієї хвилі, тре­ба бо­ри­ка­тись, - ска­зав Ко­маш­ко і гля­нув прос­то в очі Сані.

    Вона гля­ну­ла на йо­го карі темні очі. В них світи­лась дум­ка, не­по­бор­на зав­зятість, щирість. Во­на ніби чи­та­ла в тих очах йо­го ду­ми й пи­та­ла в їх по­ра­ди. І во­на са­ма нез­чу­лась, як їй чо­гось за­ба­жа­лось ди­ви­тись і ди­ви­тись на ті очі. Во­ни обоє за­мовк­ли, став­ши над кру­чею, й ди­ви­лись на бе­рег, сли­ве суспіль за­ки­да­ний ске­ля­ми, на мо­ре, на си­ню да­леч. Ко­маш­ко вглядів білі вітри­ла ко­раб­ля, що сизіли в ту­мані, й за­ди­вив­ся на їх. Са­ня й собі за­ди­ви­лась на той ко­ра­бель, що ти­хо плив по морі, не­на­че лебідь.

    «Зійшлися наші очі в по­етичній да­лечі. Чи зійдуться-то наші душі?» - за­во­ру­ши­лась дум­ка в Ко­маш­ка, і він обер­нув­ся до Сані й уло­вив в її очах по­етич­ний ви­раз, по­етич­ний пог­ляд.

    - Я ду­маю, що най­більше щас­тя в світі мож­на знай­ти в душі, кот­ра спо­чу­ває й сим­па­ти­зує нам, на­шим ду­мам, на­шим іде­ям; сим­патія змінюється ко­хан­ням. Чи лю­би­те ви ме­не? Ви, надісь, знаєте, що я вас дав­но люб­лю, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Саня бист­ро ки­ну­ла на йо­го очи­ма, по­чер­воніла, як ро­жа, і так са­мо швид­ко спус­ти­ла очі до­до­лу. Во­на мов­ча­ла й ду­ма­ла.

    - Скажіть мені хоч од­но лас­ка­ве сло­во, дай­те мені надію, - ска­зав Ко­маш­ко. - Доз­вольте мені про­си­ти в вас і ва­шо­го батька ва­шої ру­ки.

    - Сьогодні я впер­ше по­чу­ти­ла до вас сим­патію; я не вмію таїтись і го­во­рю щи­ро: ваші дум­ки ста­ли мені до впо­до­би, - ска­за­ла во­на ти­хо. - Але сер­це не в нашій волі; я ще са­ма га­разд не знаю, ку­ди во­но по­ве­де ме­не. Дай­те мені підож­да­ти, обмірку­вать все на волі. З сер­цем, з жит­тям не мож­на по­во­ди­тись лег­ко­важ­но, не помірку­вав­ши га­разд.

    - Правду ви ка­же­те, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Приходьте частіше до нас, по­го­во­ри­мо, а там по­ба­чи­мо, - ска­за­ла Са­ня.

    «Боже мій! а що бу­де, як я йо­го оце по­люб­лю щи­ро, га­ря­че? Як тоді мені за­не­ха­ять мої давні мрії за ви­щу просвіту? Нев­же я му­си­ти­му тоді за­ду­шить ко­хан­ня, пе­ре­мог­ти своє сер­це?»

    Вона зля­ка­лась тієї бо­ротьби, яка нас­ту­па­ла пе­ред нею в не­да­ле­ко­му часі, не­на­че чор­на хма­ра нас­ту­пає з-за синього мо­ря на по­го­жо­му синьому небі.

    Саня мов­ча­ла. Мов­чав і Ко­маш­ко, і во­ни обоє за­ду­мані, з очи­ма, спу­ще­ни­ми до­до­лу, пішли ти­хою хо­дою й прис­та­ли до ком­панії, кот­ра йшла про­ти їх.

    - Що, на­ба­ла­ка­лись вже? - спи­та­ла в Ко­маш­ка Хрис­ти­на, осміха­ючись. - Ко­ли на­ба­ла­ка­лись, то ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу, аж-аж як!

    - Вам би усе обідать, - ска­зав всмішки Се­лаб­рос.

    - А вам що? Вам би, ма­буть, все про­мо­ви го­во­рить та вірші скла­да­ти? - ог­ри­за­лась Хрис­ти­на. - Ви, здається, й до мо­ря і до тієї скелі Ка­пу­ци­на го­во­ри­ли б про­мо­ви, -драж­ни­лась Хрис­ти­на.

    - А справді, скажіть оце про­мо­ву, а ми пос­лу­хаємо, - обізвав­ся Мав­родін. - Ви справді ми­тець го­во­рить про­мо­ви.

    - То й ска­жу! - про­мо­вив гор­до­ви­то Се­лаб­рос. - Стоїш ти, ске­ле, се­ред мо­ря й гор­до­ви­то по­зи­раєш на зе­лені хвилі кру­гом се­бе. Ми­нуть ро­ки, ми­нуть віки, а ти все од­на­ковісінько сто­яти­меш, гор­да й пиш­на, незмінна, ви­ща од то­го кле­ко­ту дур­них хвиль. Ні не­го­да, ні бурі не по­ру­шать те­бе. І не один ко­ра­бель, з роз­го­ном вда­рив­шись об твої міцні гру­ди, хрус­не, як су­ха тріска. А лю­ди­на гнеться, хи­литься, ла­має свою ду­шу, міняє пе­ресвідчен­ня, гне своє сер­це… Ох, розд­ра­ту­ва­ло ме­не оце мо­ре, оці скелі! Ви­ба­чай­те, Хрис­ти­но Сте­панівно, що я не скінчу про­мо­ви, бо по­чу­ваю хіть пи­сать, пи­сать! Мо­ре натх­ну­ло ме­не по­етич­ним ду­хом! Чую цей дух в собії чую йо­го ше­потіння! Про­ща­вай­те!


    Селаброс ефект­но ви­хо­пив з ки­шені сірту­ка кни­жеч­ку й ка­ран­даш і бігцем побіг до фон­та­ну під бе­рес­ти.

    - Чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му тоні бу­де­те сьогодні пи­са­ти? - кри­ко­нув йо­му наслідці Ко­маш­ко всмішки.

    - Авжеж в лібе­рально­му, - гук­нув Се­лаб­рос, не ог­ля­да­ючись, й по­чим­чи­ку­вав так, що в йо­го біла стьожка на брилі за­дер­лась вго­ру і мет­ля­лась кінця­ми.

    - Промова тро­хи тхне хрес­то­матією Га­ла­хо­ва. Мені здається, як­би ми оце гу­ля­ли десь на го­роді, то Се­лаб­рос був би здат­ний ска­за­ти про­мо­ву й до ка­пус­ти, і до ци­булі, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Селаброс пи­сав ко­рес­пон­денції в усякі га­зе­ти: і в лібе­ральні, і в нелібе­ральні, як трап­ля­лось. Ко­ли ча­сом не прий­ма­ли йо­го пи­сан­ня в лібе­ральну га­зе­ту, він пе­ре­роб­лю­вав йо­го на інший спосіб і по­си­лав в нелібе­ральну га­зе­ту, ла­яв те, що пе­редніше вих­ва­ляв. За добрі гроші він пи­сав «і на­шим і ва­шим» і та­ки доб­ре гнув свою гнуч­ку ду­шу на всі ла­ди. Сівши під бе­рес­том ко­ло фон­та­ну, що ми­готів сріблом на сонці, він на­пин­дю­чивсь, мов сер­ди­тий індик, і по­чав пи­са­ти. Скінчив­ши свою ма­за­ни­ну, він вис­мик­нув шма­то­чок чис­то­го па­пе­ру й на­пи­сав до Му­раш­ко­вої:

    «Серце моє, моя овеч­ко! Я побіжу в ре­дакцію на ча­со­чок, але за­раз вер­ну­ся. Одрізнись од ком­панії та йди зо мною од­ним на про­гу­лян­ня за скелі. Не­хай я хоч гля­ну тобі в очі на­са­моті, десь на од­шибі, ос­то­ронь од лю­дей, і нап'юся з твоїх очей, з твоїх чер­во­них уст».

    Написавши за­пис­ку, Се­лаб­рос вий­няв хус­точ­ку, об­тер га­ря­чий піт з ло­ба й пішов над бе­рег мо­ря.

    - Прощавайте! В ме­не ро­бо­ти не по шию, а прос­то з го­ло­вою! Завт­ра до­кон­че тре­ба на­пи­са­ти ре­цензію на три книж­ки, після­завт­ра - на чо­ти­ри. А ті книж­ки для ре­цензій мені шлють та шлють, не­на­че з тор­би сип­лють. Тре­ба мені ха­па­тись в ре­дакцію, - ска­зав Се­лаб­рос, ха­па­ючи усіх за ру­ки. - Не­за­ба­ром за­чи­нять кон­то­ру. Про­ща­вай­те!

    - Чого це вам так приспіло? - спи­та­ла в йо­го Са­ня.

    - А то­го, біля­ва пан­ноч­ко, приспіло, що я лю­ди­на діла, а не слів, - ска­зав по­важ­ним то­ном Се­лаб­рос.

    - Що в вас за комплімен­ти да­мам? па­роські, чи кіпрські, чи що? - спи­та­ла Са­ня.

    - Може й кіпрські, - ска­зав Се­лаб­рос. - Гей, пан­но, про­щай­те! - гук­нув він до Му­раш­ко­вої, що сто­яла ос­то­ронь од усіх.

    Селаброс мерщій побіг до неї, по­дав ру­ку на про­щан­ня і всу­нув в її ру­ку за­пи­соч­ку. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась до мо­ря й крадько­ма пе­ребігла Се­лаб­ро­сові «кіпрські комплімен­ти».

    - Прощавайте! Про­ща­вай­те, ка­ва­ле­ри й да­ми! Не­ма ча­су бай­ди­ки бить. Ме­не жде діло, але я че­рез якусь го­ди­ну вер­ну­ся: з ва­ми так приємно га­яти час, - ска­зав Се­лаб­рос, пог­ля­да­ючи на Му­раш­ко­ву, й побіг бігцем стеж­кою поміж камінням.

    Тільки що він тро­хи одійшов, на­зустріч йо­му вибігла з-за скелі жінка Бо­ро­давкіно­ва, не­ви­со­ка, ог­ряд­на да­ма, пов­но­ви­да й гар­ненька. Во­на впізна­ла Се­лаб­ро­са й ки­ну­лась до йо­го.

    - Куди це ви? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са.

    - За ділом в місто! - крик­нув він і хотів по­ми­ну­ти її.

    - Не пу­щу! вер­тай­тесь! і не ду­май­те їхать! - цо­котіла Бо­ро­давкіна, не пус­ка­ючи йо­го ру­ки.

    - Та вже для вас хоч і вер­ну­ся на ча­сок, - ска­зав Се­лаб­рос: він ніби­то ха­пав­ся в ре­дакцію, але це ро­би­лось тільки для ефек­ту, на­по­каз.

    - А бач­те! от та­ки й вер­ну­ла вас! - ска­за­ла ко­кет­ли­ва Бо­ро­давкіна. Се­лаб­рос вер­нув­ся і провів її до гур­ту. В Бо­ро­давкіної бу­ла гар­на й пов­на біла шия. Се­лаб­рос лю­бив її шию, за­ди­вив­ся на ту ле­бе­ди­ну шию й… не­доб­рохіть мусів вер­ну­тись слідком за Бо­ро­давкіною, за­був­ши й за діло.

    - Чи не ба­чи­ли ви ча­сом мо­го Сергія Сте­па­но­ви­ча? - спи­та­ла во­на всіх за­ра­зом, шви­денько й хватько­ма по­да­ючи свою ма­леньку біленьку ру­ку в зо­ло­тих перст­нях на пальцях.

    - Он там десь під бе­рес­та­ми грає в кар­ти з своїми при­яте­ля­ми, - обізва­лась Хрис­ти­на.

    Бородавкіна ки­ну­лась до бе­рестів. Сергій Сте­па­но­вич лип­нув на неї очи­ма, зди­ву­вав­ся й тро­хи стур­бу­вавсь. Йо­му зда­ло­ся, що во­на або з не­ба впа­ла, або десь з-під землі ви­ник­ла.

    - Сергію Сте­па­но­ви­чу! Хо­ди ли­шень сю­ди на хви­ли­ноч­ку, щось маю тобі ска­зать, - про­мо­ви­ла Бо­ро­давкіна, лед­ве вдер­жу­ючи злість.

    Бородавкін зне­хо­тя підвівся, хап­нув сіртук і по­ди­бав слідком за жінкою. Жінка одійшла да­ле­ченько од бе­рестів і ма­ха­ла до йо­го ру­кою. Бідний Бо­ро­давкін на­си­лу волік но­ги: він ішов, не­на­че віл на заріз.

    - Попався бідний брат! - ска­за­ла Хрис­ти­на Сте­панівна. - Дос­та­неться оце йо­му на буб­ли­ки.

    Мотрона Титівна Бо­ро­давкіна бу­ла доч­ка одесько­го міща­ни­на, підофіце­ра. Бо­ро­давкін, ще був­ши сту­ден­том, впо­до­бав її й оже­нив­ся з нею за її кра­су, за її чу­до­вий го­лос. Трош­ки іде­аліст в мо­лоді літа, він за­ду­мав не до­пус­тить, щоб ча­сом та­ка пер­ли­на, як Мот­ро­на Титівна, не впа­ла в баг­но й не за­па­гу­би­ла се­бе навіки. Він ви­тяг з баг­на ту пер­ли­ну й оже­нив­ся з нею. За вда­чу її він тогді й не ду­мав, і гад­ки не мав.

    - Де ти бро­диш, де ти во­ло­чиш­ся, во­ло­цю­го, п'яни­це? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиж­день їмо хліб за по­зи­чені гроші! Діти хо­дять бо­соніж. Ти швен­дяєш, гу­ляєш, а я сид­жу над мо­рем в міщанській хаті й про­па­даю з нудьги.

    Бородавкін сто­яв і тільки очи­ма кліпав, не­на­че вин­ний шко­ляр, що нес­подіва­но по­пав­ся в ру­ки вчи­те­леві на га­ря­чо­му вчин­ку.

    - Я за то­бою га­ня­лась скрізь: бу­ла і в Бен­де­рах, і в Ти­рас­полі; бу­ла і в Ки­ши­неві, - лай­ли­во го­во­ри­ла Бо­ро­давкіна.

    - Чого ж ти га­ня­лась? Чи ти вдуріла, чи знавісніла? -обізвав­ся Бо­ро­давкін.

    - Я не здуріла, а от ти, то дав­но знавіснів. Хіба я оце впер­ше га­ня­юсь за то­бою по містах? Хіба ж я не раз вже ло­ви­ла те­бе з бен­дерськи­ми офіце­ра­ми в трак­тирі? А жа­лу­ван­ня де? Да­вай сю­ди гроші! - крик­ну­ла Бо­ро­давкіна.

    - Мотрунцю, сер­це! не кри­чи, бо он­де лю­де си­дять і по­чу­ють! Жа­лу­ван­ня вже не­ма. Ось зос­та­лось де­сять кар­бо­ванців. На, візьми, - ска­зав Бо­ро­давкін і по­дав гроші жінці.

    - А реш­та де? Чим же ми бу­де­мо вип­ла­чу­ва­ти за жит­ло? чим же бу­де­мо хар­чу­ва­тись? - ре­пе­ту­ва­ла Бо­ро­давкіна і со­ва­лась до чо­ловіка з ку­ла­ка­ми. - Де ти подівав гроші?

    - Пропив та в кар­ти прог­рав, - спокійно од­ка­зав Бо­ро­давкін.

    - Пропив… Чом ти до­ма не си­диш та все десь во­ло­чиш­ся з п'яни­ця­ми, граєш в кар­ти? - присіка­лась до йо­го Бо­ро­давкіна.

    - Ото ве­селість з то­бою сидіти та слу­хать, як ти гри­зеш мені го­ло­ву! їдь до­до­му, бо те­бе отут вб'ю! - крик­нув Бо­ро­давкін не­са­мо­ви­то, і в йо­го сірі очі блис­ну­ли, як у вов­ка.

    - Не вб'єш! Я зак­ри­чу на всю пельку! Я на­роб­лю скан­да­лу! - ре­пе­ту­ва­ла Бо­ро­давкіна.

    Бородавкін знав, що во­на мо­же це вчи­ни­ти, і за­мовк.

    Христина до­га­да­лась, що во­ни за­ве­лись і за що вий­шла між ни­ми ко­лот­не­ча, прибігла до їх і на­си­лу роз­ве­ла їх і зас­по­коїла Бо­ро­давкіна. Во­на зна­ла, що Бо­ро­давкіна лю­бить пог­ра­ти в кар­ти й по­ба­ви­тись незгірше сво­го чо­ловіка, лю­бить ко­ке­ту­вать з муж­чи­на­ми, за­раз взя­ла її за ру­ку, по­ве­ла під бе­рес­ти й по­са­ди­ла за кар­ти ніби­то на місце Бо­ро­давкіна.

    Бородавкіна сіла за кар­ти на зе­леній траві, вга­му­ва­лась і за­бу­ла і за дітей, і за свар­ку з чо­ловіком, за­бу­ла навіть, за чим прий­шла на Ма­лий Фон­тан. Во­на са­ма прог­ра­ва­ла чи­ма­ло гро­шей в кар­ти. Бо­ро­давкін з го­ря пішов тим ча­сом гу­ля­ти по­над мо­рем і ду­мав, як би то втек­ти з Ма­ло­го Фон­та­ну так, щоб жінка йо­го не вгляділа. Він бо­яв­ся, як смерті, нудьги з жінкою на дачі на Ве­ли­ко­му Фон­тані й був ла­ден утек­ти од неї хоч за Чор­не мо­ре. Од­на­че жінка йо­го, гра­ючи в кар­ти, не зво­ди­ла з йо­го очей, кміти­ла за ним і бу­ла на­по­го­тові кож­ної хви­ли­ни пог­на­тись слідком за ним навз­догінці.

    Бородавкіна пе­рег­ра­ла од­ну-дру­гу партію, нічо­го не виг­ра­ла, а прог­ра­ла чи­ма­ло: її взя­ла за сер­це нудьга й злість, і по­тяг­ло до гур­ту, до ве­се­лої мо­ло­дої ком­панії, що гу­ля­ла по­над мо­рем. Тяг­ло її й до гар­но­го Се­лаб­ро­са… Во­на страх як лю­би­ла гар­них па­ничів. Бо­ро­давкіна ки­ну­ла прог­рані гроші й шви­денько побігла до ком­панії вже ве­се­ленька та доб­ренька.

    - Чого це ви си­ди­те мовч­ки, не­на­че шко­лярі в школі? Па­ничі по­на­суп­лю­ва­лись, на­пин­дю­чи­лись, не роз­ва­жа­ють дам, - за­ще­бе­та­ла во­на дрібно. - Да­вай­те ли­шень заспіваємо хо­ром. Ой мо­ре, мо­ре! як гля­ну на те­бе, то за­раз співа­ти хо­четься. Я, бач­те, зрос­ла над са­мим мо­рем. Бу­ло вночі чую, як під на­ши­ми вікна­ми сту­го­нить і шу­мить мо­ре, то й не втерп­лю та й співаю, ле­жа­чи в пос­телі, аж ма­ма моя бу­ло гри­має на ме­не. От і те­пе­реньки під на­ми шу­мить мо­ре, над на­ми чай­ки ки­ги­чуть. Ой, яка по­езія!


    Бородавкіна по­ча­ла співа­ти. Во­на співа­ла ду­же доб­ре. Її ви­со­кий ду­жий соп­ра­но роз­ли­вав­ся тре­ля­ми поміж ске­ля­ми і йшов да­ле­ко по­над мо­рем. Ри­бал­ки попідніма­ли го­ло­ви й виг­ля­да­ли з-за скель, ма­ха­ючи раз у раз уд­ли­ща­ми.

    Бородавкіна співа­ла й ско­са пог­ля­да­ла на гар­но­го Се­лаб­ро­са, приж­му­рю­ючи свої темні гарні оч­ки. Наспівав­шись дос­хо­чу, во­на ска­за­ла:

    - Одначе вже час би й обіда­ти. Я га­даю, ка­ва­ле­ри бу­дуть такі зви­чай­ненькі, що на­го­ду­ють дам смач­ним обідом.

    - Добре, доб­ре! Та­ко­го со­ло­вей­ка вар­то на­го­ду­ва­ти хоч і па­ризьким обідом, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Ще й на­поїти шам­панським, - до­дав Се­лаб­рос.

    - Я шам­пансько­го не ду­же люб­лю. Я люб­лю ста­ре то­кай­ське, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна з уда­ва­ною ве­ли­ко­панською міною.

    - Але тут, пев­но, не дос­та­не­мо ста­ро­го то­кай­сько­го, - обізвав­ся по­зад їх Бо­ро­давкін. - Тут тільки пи­во ду­же доб­ре.

    - А ти вже й знаєш, де пи­во доб­ре? - сер­ди­то ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

    - Ого-го! Я знаю, де ра­ки зи­му­ють. Ходім обідать, бо я стра­шен­но їсти хо­чу, - ска­зав Бо­ро­давкін. - Що наб­ра­ли своїх наїдків, то все до­чис­та поїли, і все по­ви­пи­ва­ли, і все потріска­ли.

    - Повипивали усе до­чис­та, а мені нічо­го не зос­та­ви­ли? - аж за­ви­ща­ла Бо­ро­давкіна.

    - Бо не сподіва­лись, що ти нес­подіва­но при­бу­деш до нас в гості, - ска­зав іронічно Бо­ро­давкін.

    Надійшла й Хрис­ти­на з залізно­до­рож­ни­ми уря­дов­ця­ми. Всі пішли па­ра­ми до бу­фе­ту. Му­раш­ко­ва якось зос­та­лась по­зад усіх. Се­лаб­рос нес­подіва­но вхо­пив її за ру­ку і, як п'явка, вп'явся в її ру­ку га­ря­чи­ми гу­ба­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла ніби жар в руці, у всьому тілі й тро­хи не зомліла.

    - Їдьте сьогодні вве­чері до­до­му, а як ні, то я поїду, а ви зос­та­вай­тесь в Одесі, - по­шеп­ки ска­за­ла во­на йо­му над ву­хо.

    - Не мо­жу, не мо­жу! Ви ме­не не­на­че прив'яза­ли до се­бе, - ще тихіше обізвав­ся він.

    - Їдьте, бо я за­раз вте­чу звідсіля, поїду трам­ваєм в Одес, а звідтіль в Ки­шинів, - ска­за­ла во­на.

    - Поїду, ко­ли ви то­го хо­че­те, вво­лю ва­шу во­лю - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Забожіться й зап­ри­сягніться, що поїде­те! Арис­ти­де, не муч­те ме­не! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    Вогонь па­лив її. Морське вог­ке повітря не га­си­ло то­го вог­ню, а не­на­че роз­па­лю­ва­ло йо­го.

    - Присягаюсь, бо­жусь, що поїду, тільки любіть ме­не і ніко­го більше; ме­не, ме­не од­но­го! - ска­зав Арис­тид.

    Мурашкова побігла од йо­го й прис­та­ла до Сані. Са­ня зир­ну­ла на неї й вга­да­ла, що не­дав­но бу­ла спо­тич­ка між нею й Арис­ти­дом.

    - Ходім обідать в павільйон, - гук­ну­ла Бо­ро­давкіна і жва­венько поп­рос­ту­ва­ла до павільйо­ну.

    Павільйон був пос­тав­ле­ний на стов­пах в морі. Під ним би­лась об каміння й шуміла дрібна хви­ля. До павільйо­ну з те­ра­си був пе­ре­ки­ну­тий місток.

    Огрядна Бо­ро­давкіна побігла че­рез місток, на­че мо­ло­денька пан­на, але за­че­пи­лась че­ре­ви­ком за заш­ка­ли­би­ну в дошці й тро­хи не впа­ла. Хрис­ти­на побігла слідком за нею, по­вер­ну­лась до усіх і зро­би­ла на містку кільки ле­геньких ме­ну­етів. Дош­ки під її но­га­ми зад­вигтіли й за­рипіли.

    - Ой, будь лас­ка, не тан­цюй­те, бо ще за­ва­ли­те павільйон, і ми шу­бовс­не­мо гур­том в мо­ре, - кри­ко­нув Се­лаб­рос.

    - Нічого-те! ску­паємось в одежі усі за­ра­зом. Вий­де ду­же оригінальна чу­дасія! а я люб­лю усе оригінальне, уся­ку чу­дасію, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Ой, як тут гар­но! Під на­ми шу­мить мо­ре. Над на­ми шу­га­ють чай­ки. От де моя стихія! - ле­пе­та­ла Бо­ро­давкіна, не­на­че й за­бу­лась, що діти си­дять на дачі го­лодні й босі.

    - Чом же ви не співаєте, ко­ли чуєте, що під ва­ми шу­мить мо­ре? - спи­тав Ко­маш­ко.

    - То й заспіваю! - гук­ну­ла Бо­ро­давкіна й по­ча­ла співа­ти пісню.

    Компанія сип­ну­ла на поміст. В павільйоні сто­яв один дов­гий стіл. Усі ки­ну­лись до сто­ла. Бо­ро­давкіна побігла до то­го місця, де сиділи ка­ва­ле­ри, й сіла по­руч з Се­лаб­ро­сом та залізно­до­рож­ни­ми уря­дов­ця­ми.

    Саня сіла попліч з Му­раш­ко­вою аж на дру­го­му кінці сто­ла, їм, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лась ком­панія Бо­ро­давкіної та залізно­до­рож­них панків. Во­ни обидві роз­мов­ля­ли сти­ха проміж се­бе. Обід, од­на­че, був ве­се­лий. Роз­мо­ва бу­ла та­ка го­лос­на, що че­рез неї не бу­ло навіть чу­ти, як шуміло мо­ре під мос­том, і, ма­буть, че­рез те Бо­ро­давкіна пе­рес­та­ла співа­ти.

    - А що ж, па­ничі! Ви обіця­ли да­мам ви­на, а я йо­го чо­мусь не примічаю на столі, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. Один жва­вий уря­до­вець пок­ли­кав служ­ни­ка.

    - Є в вас то­кай­ське? - спи­тав він.

    - Нема, - ска­зав слу­га.

    - Шкода, - обізва­лась Бо­ро­давкіна. - То да­вай­те, яке маєте, та хутчій, за­раз-та­ки, бо я пить хо­чу.

    Принесли пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкіна й Хрис­ти­на по­на­ли­ва­ли собі повні ста­ка­ни й пи­ли тро­хи не на­хильці. Од ви­на усі за­раз по­ве­селіша­ли. На по­мості підняв­ся га­лас, ніби ґвалт. Бо­ро­давкіна за­тяг­ла пісні.

    - Їй же бо­гу, не­на­че ци­ган­ка! - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої. - Тільки да­ти б їй в ру­ку ар­фу, то ма­ли б обід з мос­ковськи­ми ци­ган­ка­ми.

    - Мосьє Се­лаб­рос! Я хо­чу мо­ро­же­но­го! - ска­за­ла ко­кет­но Бо­ро­давкіна.

    - Зараз бу­де! - про­мо­вив Се­лаб­рос і звелів слузі при­нес­ти мо­ро­же­но­го.

    Бородавкіна наб­ра­ла мо­ро­же­но­го тро­хи не пов­ну тарілку й нап­ха­ла йо­го за обидві що­ки, за­пи­ва­ючи ви­ном: во­на те­ре­би­ла з жа­до­бою, на­че жи­во­ти­на.

    - А що, па­не Арис­ти­де! чи ва­ше пак сер­це спокійне? Прав­да, нес­покійне! - те­ре­ве­ни­ла Бо­ро­давкіна, чеп­ля­ючись до Се­лаб­ро­са. - Он гляньте, які кра­суні си­дять про­ти нас на то­му кінці сто­лу.

    - Бачу, ба­чу! знаю, що й ко­ло ме­не си­дять кра­суні, - ска­зав Арис­тид комплімент Бо­ро­давкіній.

    - Ви знаєте, що да­ми люб­лять га­рячіше й щиріше, ніж мо­ло­денькі пан­ни, - про­хо­пи­лась Бо­ро­давкіна, див­ля­чись вак­ха­нальни­ми очи­ма прос­то в очі Арис­ти­дові. - Сте­режіть ли­шень своє сер­це.

    - Знаю, знаю, й доб­ре знаю! - ска­зав Се­лаб­рос насмішку­ва­то.

    Саня й На­дя сміялись без це­ре­монії, їх смішив прос­тацький гру­бий тон в роз­мові Бо­ро­давкіної.

    - Як бу­ла «доч­кою фельдфе­бельською», так і зос­та­лась «фельдфе­белькою», це прав­ди­ва одеська «фру-фру!» - ти­хо ше­потіла Са­ня до Наді.

    - Стережу своє сер­це та, ма­буть, не всте­ре­жу сьогодні, - ска­зав Арис­тид тро­хи не на ву­хо Бо­ро­давкіній жар­тов­ли­вим іронічним то­ном.

    - А що! збен­те­жи­ла я вас? Aгa! - го­во­ри­ла Бо­ро­давкіна сли­ве по­шеп­том. - Ко­лись од моїх очей ги­ну­ли па­ничі, як му­хи, бо я пан­ною бу­ла гар­на-гар­на, що й ска­за­ти й вис­ло­ви­ти не мож­на. Скільки я мо­ло­дих хлопців підду­ри­ла! Сте­режіться ж, мосьє Се­лаб­рос! Бу­ло вве­чері як збе­реться ком­панія, ся­де­мо в чо­вен та поп­ли­ве­мо по морі, а я як заспіваю, то хлопці бу­ло тро­хи в мо­ре не ска­ка­ють! А мій го­лос ллється, ллється по морі!

    - Я й те­пер ла­ден стриб­ну­ти в мо­ре, бо ви, надісь, си­ре­ною вда­лись, так ви гар­но співаєте! - ска­зав Се­лаб­рос го­лос­но.

    Саня й Му­раш­ко­ва хап­ком вста­ли з-за сто­лу й повтіка­ли на самісінький край павільйо­ну, де сто­яла дов­га лав­ка.

    - Одеська «фру-фру» розп­рав­ля крильця, - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої.

    - Бо доб­ре ви­пи­ла! - обізва­лась ти­хенько На­дя. При­нес­ли ще пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкін вже доб­ре на­дуд­лив­ся й лед­ве сидів на стільці. Ко­маш­ко й Мав­родін і собі вста­ли з-за сто­лу й сіли ко­ло паннів. Во­ни обер­ну­лись ли­цем до мо­ря й ти­хо роз­мов­ля­ли, не слу­ха­ючи га­му й га­лас­ли­вої роз­мо­ви.

    - От ве­селі лю­де! - ска­зав Ко­маш­ко до Сані.

    - Вже аж над­то ве­селі. Доб­ре бу­ло б, як­би во­ни бу­ли не такі ве­селі, - ска­за­ла Са­ня.

    - Та тро­хи тихіші, - до­да­ла Му­раш­ко­ва. - Навів Бо­ро­давкін на гу­лян­ку не знать ко­го.

    - Та й зба­вив нам тро­хи ве­се­лу гу­лян­ку, - обізва­лась Са­ня.

    - Невже зба­вив та­ки зовсім? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

    Саня гля­ну­ла йо­му в очі й по­чер­воніла.

    - Ні, не зовсім. А все-та­ки я ра­да, що поїха­ла на гу­лян­ку. На гу­лянці по­ба­чиш уся­ких лю­дей, по­веш­таєшся між ни­ми, нас­лу­хаєшся уся­кої роз­мо­ви - і все-та­ки на­бе­реш­ся досвіду в житті. При­най­мні ма­ти­меш більше досвіду, більше зна­ти­меш людське жит­тя, яке во­но є: праз­ни­ко­ве й бу­ден­не, - ска­за­ла Са­ня. - Я ма­ло знаю лю­дей ма­ло знаю людське жит­тя. Ска­за­ти по правді, ма­ло ще знаю й са­му се­бе.


    - Часом за се­бе дізна­тись бу­ває трудніше, ніж за інших, - ска­зав Мав­родін. - Не раз в де­яких ви­пад­ках своя ду­ша, своє сер­це бу­ває ча­сом яко­юсь за­гад­кою та­ки для са­мо­го се­бе.

    «І моє сер­це те­пе­реньки для ме­не - за­гад­ка!» - по­ду­ма­ла Са­ня.

    Вона ди­ви­лась на мо­ре і вту­пи­ла очі в си­зу да­леч, за­ду­мав­шись. «За­гад­ка, за­гад­ка труд­на для ме­не са­мої. І як її од­га­да­ти? І як пос­те­рег­ти, який-то бу­де кінець?» - ду­ма­ла во­на мовч­ки.

    Саня дов­го ди­ви­лась на мо­ре і потім ти­хе­сенько зітхну­ла: гля­ну­ла на Ко­маш­ка, на йо­го ви­со­ке чо­ло, на темні блис­кучі очі і впер­ше по­чу­ва­ла, що приміти­ла кра­су в тих ніби гли­бо­ких од ду­мок та гост­рих ка­рих очах.

    «Невже моя за­гад­ка швид­ко од­га­дається? - по­ду­ма­ла во­на. - А мої вищі по­тя­ги й ба­жан­ня? А моя лю­бов до ви­що­го роз­вит­ку, до просвіти? Що ста­неться з ни­ми?.. Нев­же я навіки му­шу поп­ро­ща­тись з своїми мріями, з своїми надіями на ви­ще ідей­не жит­тя, за­нед­бать надію на ви­щу діяльність?»

    Саня ди­ви­лась на да­ле­ке мо­ре, на си­зий ту­ман, не­на­че шу­ка­ла там од­гад­ки своїм по­тай­ним ду­мам. А мо­ре й си­зий ту­ман мов­ча­ли й да­ле­ко мріли, як мрії діво­чої фан­тазії, і не да­ва­ли од­повіді.

    - Селаброс! да­вай­те про­мо­ву! Ми вас жде­мо! - гук­ну­ла на йо­го Бо­ро­давкіна.

    - Селаброс! про­мо­ва за вам! - гук­нув і собі Бо­ро­давкін хрип­ким го­ло­сом.

    - Дайте ж пе­редніше хоч гор­ло про­по­лос­ка­ти, - ска­зав Се­лаб­рос, - бу­де й про­мо­ва.

    Селаброс, як вовк в спе­ку, ки­нув­ся на ста­кан з ви­ном, дуд­лив з ста­ка­на, ста­вив йо­го на стіл, то знов ха­пав йо­го в ру­ки. На­пив­шись до­нес­хо­чу, він за­ку­рив ци­гар­ку й за­ду­мав­ся, витріщив­ши на Хрис­ти­ну здо­рові чорні баньки.

    Розмова за­гу­ла. Се­лаб­рос зби­рав дум­ки й сло­ва в го­лові, пах­ка­ючи ди­мом. Бо­ро­давкіна, ви­пив­ши кілька ста­канів ви­на, роз­ве­се­ли­лась і по­чер­воніла, як півонія. По­ки Се­лаб­рос ду­мав та га­дав, Бо­ро­давкіній за­ма­ну­лось співать. Ви­но вда­ри­ло їй не­на­че не в го­ло­ву, а в пельку. Во­на за­тяг­ла ви­со­ким дзвінким го­ло­сом ро­манс:

    Далеко рівни­на морська бли­ща­ла

    Останнім промінням пиш­ної ворі,

    А ми в ри­бальській ха­тинці сиділи,

    Мовчали й сиділи уд­вох, уд­вох!

    Серед гу­ку й га­му Се­лаб­рос нес­подіва­но схо­пив­ся з місця як опе­че­ний і зад­зенькав но­жем по чарці. Ніхто й не ду­мав за­мов­ча­ти. Він пос­ту­кав вдру­ге. Гам ущух, тільки Бо­ро­давкіна ви­тя­гу­ва­ла ви­сокі но­ти ро­ман­су. Се­лаб­рос на­дув­ся й по­чав чван­ли­во го­во­ри­ти про­мо­ву:

    - Тепер ве­се­ла хви­ли­на, щас­ли­ва хви­ли­на на­шо­го не­ко­рис­но те­ку­чо­го жи­вот­тя. Геть клопіт, геть зма­ган­ня! Не за якісь там ідеї та прин­ци­пи бу­де те­пер моя про­мо­ва…

    Бородавкіна не вва­жа­ла на крас­но­мов­ну Се­лаб­ро­со­ву про­мо­ву і тяг­ла далі ро­манс на все гор­ло. Се­лаб­рос гля­нув на неї сер­ди­то, аж білки йо­го очей заб­ли­ща­ли.

    - Мадам Бо­ро­давкіна! Я го­во­рю! Про­шу вва­жа­ти на мою про­мо­ву! - крик­нув Се­лаб­рос. Він знов по­чав про­мо­ву:

    - Доволі ми на­ба­ла­ка­лись про усякі абст­рактні пог­ля­ди. Ми вже ви­ро­би­ли собі чесні пе­ресвідчен­ня, ми вже міцно пос­та­ви­ли се­бе на стежці євро­пей­сько­го дос­тиг­ло­го роз­вит­ку, на до­розі євро­пей­сько­го гро­ма­дянст­ва, на грунті євро­пей­сько­го кос­мо­політиз­му…

    А ма­дам Бо­ро­давкіна все тяг­ла далі ро­манс і зовсім не вва­жа­ла на ви­со­ку Се­лаб­ро­со­ву про­мо­ву. Во­на бу­ла з тих півден­них співу­чих на­тур, що як поч­не співать та як розспівається, то вже несп­ло­ха вга­мується, і лад­на до­ти співать, до­ки не ох­рип­не. Чорні Арис­ти­дові очі на­да­ва­ли їй охо­ти й зав­зят­тя.

    - Мадам Бо­ро­давкіна! Чуєте? Я го­во­рю! - крик­нув Се­лаб­рос. - Ви прав­ди­ва ка­те­рин­ка, кот­ру ко­ли раз за­ве­дуть, то во­на грає, до­ки са­ма не спи­ниться…

    Бородавкіна най­більше лю­би­ла співа­ти пе­ред обідом і після обіду. Для неї, ма­буть, са­ме тоді прий­шов звич­ний час співан­ня, як при­хо­дить півням час ку­курікать. Не дур­но за неї го­во­ри­ли в місті, що во­на до півдня спить, після півдня співає, а цілий вечір чо­ловіка лає.

    Бородавкіна не вва­жа­ла на той крик, навіть не чу­ла йо­го. Во­на все тяг­ла далі: «А ми в ри­бальській ха­тинці сиділи, сиділи ря­доч­ком уд­вох, уд­вох». Се­лаб­рос знов по­чав про­мов­ля­ти:

    - Будемо те­пер го­во­рить на те­ми Анак­ре­она. Бу­вав час і для ве­ли­ких геніїв, ко­ли во­ни по­ети­зу­ва­ли на те­ми Анак­ре­онові, справ­ля­ли радісні вак­ха­налії сер­ця. Сьогодні й ми піде­мо за ни­ми цим слідом, об­си­па­ним ро­жа­ми та уся­ки­ми квітка­ми. Роз­сип­ле­мо пер­ла­ми сло­ва про ко­хан­ня й за­ли­цян­ня. Під на­ми мо­ре, над на­ми літа­ють і ки­ги­чуть морські чай­ки…

    - О! не крадьте-бо, лю­бий Се­лаб­ро­се, моїх-та­ки слів! - нес­подіва­но за­ви­ща­ла Бо­ро­давкіна. - Прав­да, там на ске­лях сто­ячи, я ка­за­ла: під на­ми шу­мить мо­ре, над на­ми ки­ги­чуть морські чай­ки. Еге?

    - Не мені в вас крас­ти сло­ва, - ска­зав Се­лаб­рос. - Слу­хай­те вваж­ли­ве й вчіться в ме­не: не вам ме­не вчить!

    Бородавкіній, ма­буть, не ду­же ба­жа­лось тоді вчи­тись в Се­лаб­ро­са; во­на знов за­тяг­ла ро­манс далі: «Ту­ман розлітав­ся, зби­ра­ли­ся хма­ри, і чай­ки шу­га­ли то взад, то впе­ред…»

    Селаброс без це­ре­монії крик­нув: «Мовчіть! Ми вам рот за­ту­ли­мо! По­чув­ши, що під ва­ши­ми че­ре­ви­ка­ми шу­мить мо­ре, ви пус­ти­ли пельку на всі зас­та­ви», - гри­мав оп­риш­ку­ва­тий Се­лаб­рос.

    Він був вже тро­хи під чар­кою. Але Бо­ро­давкіна ні криш­ки не вва­жа­ла на йо­го гнів і не ду­ма­ла за­мовк­ну­ти. Се­лаб­рос підняв го­лос до ґвал­ту, щоб пе­ре­мог­ти го­лос Бо­ро­давкіної, і знов по­чав го­во­рить далі:

    - В цім павільйоні я чую фіміам бо­гині ко­хан­ня Аф­родіти, - про­мо­вив Се­лаб­рос і ско­са зирк­нув зінька­ми на Му­раш­ко­ву. - Я ба­чу піну морську, от-та­ки уяв­ки ба­чу, ніби з піни ви­ни­кає бо­ги­ня кра­си, стоїть на хви­лях нев­ми­ру­ща, на віки вічні пиш­на кра­сою бо­ги­ня. Це бо­ги­ня всього світу, це бо­ги­ня за­хо­ду й схо­ду, це бо­ги­ня кос­мо­політка!

    - Неправда-бо! Бо­ги­ня Аф­родіта не кос­мо­політка, а гре­ки­ня, бо на­ро­ди­лась в Греції, а прав­дивіше - в уяві греків. А bas! До­до­лу, Се­лаб­рос. По­га­но! A bas! - крик­нув Ко­маш­ко, і йо­го сло­во пішло в жарт.

    - A bas Се­лаб­ро­са! По­га­но! - кри­ко­нув Бо­ро­давкін. Се­лаб­рос са­ме наб­рав­ся па­лу й ду­мав роз­пус­тить кри­ла своєї східної крас­но­мов­ності. Він підняв го­лос ще ви­ще.

    - Додолу, Се­лаб­рос! По­га­но, по­га­но! - крик­ну­ла в жарт Бо­ро­давкіна і знов заспіва­ла з усієї си­ли.

    Піднявся шум та сміх. Се­лаб­рос гримів про­мо­ву не своїм го­ло­сом. Бо­ро­давкіна співа­ла не своїм го­ло­сом. Од­но од­но­го сил­ку­ва­лись пе­ре­мог­ти, Бо­ро­давкіна теж бу­ла тро­хи під чар­кою. Дех­то вже ре­го­тав­ся. Ко­ли це з-за скелі на морі по­чув­ся ор­кестр. Ме­лодії ли­ну­ли не­на­че з морської хвилі. Му­зи­ка доліта­ла до павільйо­ну й пе­ре­мог­ла регіт та шум. З-за скелі нес­подіва­но вип­лив па­ро­ход. На йо­му бу­ло вид­но си­лу на­ро­ду. Ор­кестр заг­римів і заг­лу­шив шум, гам та регіт. З Оде­са їха­ло суспільство на гу­лян­ку на Ма­лий Фон­тан. Усі за­мовк­ли й гля­ну­ли на па­ро­ход. Па­ро­ход знай­шов при­шиб не­да­леч­ке од те­ра­си й при­ча­лив. Лю­де ли­ну­ли зго­дом на те­ра­су річкою. Ор­кестр вий­шов, став на се­ре­дині те­ра­си й заг­рав ве­се­лий вальс Штра­уса. Публіка роз­си­па­лась по стеж­ках, за­во­ру­ши­лась. За­ма­ня­чи­ли дамські ка­пе­люші з квітка­ми, за­ма­ня­чи­ли білі та чорні брилі на па­нах, об­виті біли­ми стьожка­ми. Місто на­ли­ну­ло в ти­хий сте­по­вий ку­то­чок, на­нес­ло сво­го шу­му, га­му, при­вез­ло й міську біга­ни­ну, міське веш­тан­ня, сміх, жар­ти, за­ли­цян­ня і збу­ди­ло пиш­ний польовий за­ку­ток. Самі сірі та рябі скелі ніби по­ве­селіша­ли, про­ки­ну­лись од мерт­вої дрімо­ти.

    Селаброс за­мовк і сів на стілець. За­мовк­ла й Бо­ро­давкіна. Усі вга­му­ва­лись, розг­ля­да­ючи публіку, кот­ра за­веш­та­лась по те­расі. Па­ро­ход за­раз одп­лив до Оде­са, але ні Бо­ро­давкін, ні Ко­маш­ко, та й ніхто з ком­панії не ду­мав вер­та­тись на йо­му в Одес. Усі жда­ли дру­го­го па­ро­хо­да. Усім ба­жа­лось по­гу­ля­ти вве­чері над мо­рем, на­ди­ха­тись чис­тим повітрям. Бо­ро­давкіна навіть за­бу­лась, що приїха­ла ло­вить сво­го чо­ловіка, за­бу­ла навіть і за дітей.

    Вже сон­це ско­ти­лось ни­зенько над сте­пи й ки­ну­ло ко­сим промінням на мо­ре. Імла на морі щез­ла. Сон­це об­зо­ло­ти­ло легкі вер­шеч­ки хвильки. Повітря на морі ста­ло чис­те, про­зо­ре. Легкі, дрібні хвильки гну­лись на морі й од­би­ва­ли світ сон­ця лис­ню­чи­ми зо­ло­ти­ми обідка­ми. Скелі сто­яли в тіні й чорніли, не­на­че старі руїни па­лаців. Над ни­ми ви­ла­ся гірлян­да з акації, не­на­че зе­ле­ний кар­низ над руїна­ми, про­ни­за­ний зо­ло­тим промінням. Вечірня ти­ша за­па­ну­ва­ла на ске­лях, на морі, на про­зо­ро­му небі. Усі сиділи в павільйоні й спо­чи­ва­ли, див­ля­чись на чу­до­вий виг­ляд на мо­ре, на ви­сокі щог­ли на ко­раб­лях, на да­ле­ку дов­гу смуж­ку бе­ре­га за Пе­ре­сип­пю, що десь ніби то­ну­ла в морі й зни­ка­ла в імлі, як низ­ка фан­тас­тич­них мрій в душі.


    - Ой, гар­но ж тут сидіть! - гук­ну­ла Хрис­ти­на. - Я на цьому павільйоні так і поп­ли­ла б мо­рем і пли­ла б хоч на край світу.

    - І нічо­го не ро­би­ла, та все б пли­ла та пли­ла б; - ска­зав насмішку­ва­то Се­лаб­рос.

    - А що ж я ро­би­ла б, ко­ли ро­бо­ти не маю? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Саня ти­хенько роз­мов­ля­ла з Ко­маш­ком за ви­чи­тані не­дав­но пог­ля­ди, а Му­раш­ко­ва су­му­ва­ла, див­ля­чись на сво­го Арис­ти­да, кот­ро­му Бо­ро­давкіна щось товк­ма­чи­ла. Во­на вга­ду­ва­ла, що Са­ня по­го­ди­лась з Ко­маш­ком, що во­на знай­шла собі рівню по ро­зу­му й по душі.

    «А чи рівня ж мені Се­лаб­рос? Го­во­ре він якось зви­со­ка. Усе ви­сокі ідеї в йо­го го­лові, але… в йо­го роз­мові ви­хо­пи­лась та­ка річ… що усі засміялись. Але не мо­же бу­ти, щоб він го­во­рив на вітер за ви­сокі прин­ци­пи з та­ким за­па­лом, з та­кою зав­зятістю, навіть за­пеклістю, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва. - А йо­го сер­це! а йо­го ко­хан­ня! Яке пал­ке ко­хан­ня! Які сло­ва палкі, ска­жені! сло­ва по­етичні, чарівні, як за­ма­ню­ючий го­лос си­ре­ни! Нев­же в йо­го ті ви­сокі ідеї ті пог­ля­ди - тільки вітер, що не­на­ро­ком і рап­том вве­чері схо­питься з мо­ря та й зни­кає в сте­пах? Ні! він чванько, тро­хи гор­до­ви­тий, як наші гре­ки, це прав­да… Але нев­же він лег­ко­дум­ний? Не хо­чу, не мо­жу цьому йня­ти віри. Ой ні! ні! Сер­це моє го­во­ре: ні! сто раз ні!»

    А ме­лодія ор­кест­ру ли­ла­ся за ме­лодією. Гук ор­кест­ру роз­ля­гав­ся по те­расі, роз­ля­гав­ся по морі, і ве­селі Штра­усові ме­лодії ніби зли­ва­лись з світом вечірнього сон­ця, з ти­хим ше­лес­том морської хвилі. Зли­ва­лись з ти­ми ме­лодіями й тихі ра­дощі сер­ця, ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах. Ме­лодії во­ру­ши­ли в ду­шах со­лодкі мрії, зво­ру­шу­ва­ли сер­це. Вже прип­лив дру­гий па­ро­ход, і публіка вдру­ге ніби хви­лею по­ли­лась на те­ра­су. А в павільйоні вся ком­панія все сиділа, не­на­че при­таїлась з своїми ду­ма­ми. Сон­це впа­ло десь в сте­пу. Впа­ла про­зо­ра імла на мо­ре.

    - Час до­до­му! - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Час до­до­му, ма­дам Бо­ро­давкіна! там діти, надісь, пла­чуть! - обізва­лась Хрис­ти­на.

    Бородавкіна аж те­пер зга­да­ла за дітей і крик­ну­ла:

    - Ой бо­же мій, як же я за­гу­ля­лась!

    Вона об­ве­ла очи­ма ком­панію: її чо­ловіка не бу­ло.

    - Де ж це дівся мій Сергій Сте­па­но­вич? - про­мо­ви­ла зди­во­ва­на Бо­ро­давкіна й плес­ну­ла в до­лоні.

    - Мабуть, в мо­ре стриб­нув, хо­ва­ючись од своєї Пе­не­ло­пи, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - А мо­же, крізь зем­лю пішов, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Ой ли­шеч­ко мені! Що ж це я бу­ду чи­нить? - забідка­лась Бо­ро­давкіна.

    - Що ж ро­бить? ло­вить чо­ловіка, мо­же, десь в Акер­мані, а мо­же, і в Ізмаїлі, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Настав вечір, нас­тав час вечірнього чаю. В цей час Бо­ро­давкіна сли­вень щод­ня по­чи­на­ла гриз­ти го­ло­ву своєму чо­ловікові. І, ма­буть, тим во­на й те­пер зга­да­ла за сво­го Сергія Сте­па­но­ви­ча. Во­на вис­ко­чи­ла з павільйо­ну й мерщій побігла по те­расі шу­кать Бо­ро­давкіна. Хрис­ти­на й собі по­ди­ба­ла за нею й шу­ка­ла бра­та поміж публікою. Ки­ну­лись навз­догінці й усі па­ничі, шу­ка­ли йо­го по всій те­расі, але йо­го нігде не бу­ло вид­но. Па­ро­ход був на­по­го­тові од­ча­лю­ва­ти. Усім за­ба­жа­лось хутчій плис­ти на­зад до Оде­са па­ро­хо­дом.

    - Та не шу­кай­те сво­го чо­ловіка, бо вже йо­го не знай­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос до Бо­ро­давкіної.

    - Поїду й я з ва­ми на да­чу, на­куп­лю харчі та по­ве­зу дітям, - про­мо­ви­ла Хрис­ти­на до Бо­ро­давкіної.

    Бородавкіна оха­ла, бідка­лась, од­на­че пішла на па­ро­ход і не­за­ба­ром за­бу­ла за сво­го Сергія, а пе­ре­го­дя заспіва­ла но­вий ро­манс Се­лаб­ро­сові: «Гля­жу я без­молв­но на чер­ную шаль…».

    Бородавкіна спер­лась на па­ра­пет па­ро­хо­да біля са­мо­го Се­лаб­ро­са й співа­ла, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го очі. Кар­ти­на ніби по­ма­леньку од­хо­дя­чо­го од па­ро­хо­да тем­но­го ске­лис­то­го бе­ре­га, виг­ляд на мо­ре - усе вик­ли­ка­ло в душі по­езію, пісню. Не­бо над сте­пом чер­воніло, як жар. Ти­ха во­да ко­ло бе­регів Ма­ло­го Фон­та­ну лисніла ши­ро­ким ро­же­вим пле­сом, не­на­че горіла, а в то­му ро­же­во­му вогні не­на­че то­ну­ли чорні скелі, роз­ки­дані в воді ко­ло бе­регів. На да­ле­ко­му морі поліг си­зий про­зо­рий ту­ман. Тихі ме­лодії ор­кест­ру роз­ля­га­лись над мо­рем, лу­на­ли десь в ске­лях. Не од­на Бо­ро­давкіна ви­ли­ва­ла свою ду­шу піснею. Пісня без слів та по­езія лу­на­ла в душі в Ко­маш­ка, лу­на­ла ко­хан­ням в душі в Се­лаб­ро­са; горіло сер­це і в Му­раш­ко­вої…

    - Ніколи не за­бу­ду я цього Ма­ло­го Фон­та­ну в вечірній ро­жевій імлі, при згу­ках ме­лодій Штра­уса та Мо­цар­та, - ше­потів Ко­маш­ко, на­хи­ля­ючи го­ло­ву до Сані.

    А Са­ня пог­ля­да­ла на мальовни­чий бе­рег, пог­ля­да­ла на Ко­маш­ка, прис­лу­ха­лась до ме­лодій, і важкі ду­ми ви­ли­ся в її мо­лодій ру­сявій го­ловці. «Чи бу­ду я довіку зга­ду­ва­ти ці місця, цей ве­се­лий день? Чи щас­ли­ву до­лю, чи, мо­же, не­до­лю стріла я в цьому по­етич­но­му місці, на бе­резі Чор­но­го мо­ря?» - не­на­че пи­та­ла во­на в мо­ря та в скель. А скелі мов­ча­ли й вкри­ва­лись імлою, а мо­ре чер­воніло й то­ну­ло в да­лечі.

    Саня схи­ли­ла го­лов­ку на па­ра­пет па­ро­хо­да.

    - За що ви ду­маєте? Чо­го ви за­ду­ма­лись? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

    - За свою до­лю. Є мені за що ду­ма­ти. Ви зав­да­ли мені сьогодні за­гад­ку, і я не знаю, як її од­га­дать, - ска­за­ла Са­ня.

    - Чи в спри­я­ючо­му мені нап­рям­ку, чи, мо­же, в несп­ри­я­ючо­му од­га­даєте ви ту за­гад­ку? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

    Саня за­мовк­ла, за­ди­ви­лась на мо­ре. Во­на прикміти­ла, що ве­селість в неї десь ще­зає, роз­тає, як віск на вогні, і що якісь важкі ду­ми на­по­ля­га­ють на неї, як хма­ри ча­сом нес­подіва­но на­со­ву­ються на чис­те про­зо­ре не­бо в яс­ний по­го­жий день.

    

VI

    

    За Ма­лим та Се­реднім Фон­та­ном по­над Чор­ним мо­рем на південь тяг­неться пе­редмістя Оде­са, Ве­ли­кий Фон­тан.

    В цьому місці бе­рег мо­ря йде кру­ти­ми, ви­со­ки­ми кру­ча­ми. Скелі, роз­ки­дані ку­па­ми по­над бе­ре­гом під кру­ча­ми, да­ле­ко роз­си­па­ються в морі. Над ви­со­кою стрімкою кру­чею стоїть ви­со­ка баш­та морської ліхтарні. Не­да­ле­ко од неї біліє мо­нас­тир; ко­ло мо­нас­ти­ря зе­леніє вигін, суспіль за­сад­же­ний обрідно акаціями, не­на­че здо­ро­вий парк. Про­ти мо­нас­ти­ря стоїть мо­нас­тирська гос­ти­ни­ця, а од неї в вузьку до­лин­ку йде ву­лич­ка, обс­тав­ле­на не­ве­лич­ки­ми дом­ка­ми, не­ве­лич­ки­ми крам­ни­ця­ми, котрі не­на­че виг­ля­да­ють з зе­ле­них аб­ри­ко­со­вих садків.

    На Ве­ли­кий Фон­тан хо­дять од Оде­са поїзди ву­зенької залізної до­ро­ги, що в'ється поміж вілла­ми, ху­то­ра­ми та сад­ка­ми до са­мо­го мо­нас­ти­ря.

    На Ве­ли­ко­му Фон­тані най­луч­че ку­пан­ня в морі. Сю­ди, дру­го­го дня після гу­лян­ки на Ма­ло­му Фон­тані, пе­реїха­ла з Оде­са й ста­ла в мо­нас­тирській гос­ти­ниці Раїса Ми­хай­лівна Нав­роцька, Са­ни­на ма­чу­ха, з своєю доч­кою Ма­нею та з па­сер­би­цею Са­нею. Вкупі з ни­ми приїха­ла й Му­раш­ко­ва.

    Сонце ста­ло на вечірньому прузі. Ши­ро­ка тінь од гос­ти­ниці впа­ла на зе­ле­ну тра­ву. Під стіною гос­ти­ниці сто­яв на столі са­мо­вар. Ко­ло сто­лу сидів ста­рий Ха­ри­тон Ки­ри­ло­вич Нав­роцький. Він приїхав з Ки­ши­не­ва одвіда­ти свою сім'ю. Про­ти йо­го сиділа йо­го жінка Раїса Ми­хай­лівна. В гос­ти­ниці бу­ло душ­но, Нав­роцькі вий­шли пи­ти чай в парк, на свіже повітря. Нав­роцький ски­нув кар­ту­за й об­тер піт на лобі хус­точ­кою. На низько обст­ри­женій йо­го го­лові вже по­де­ку­ди бли­ща­ла си­ви­на. Пов­не круг­ле ли­це бу­ло бліду­ва­те. Карі ве­ликі очі бу­ли якось бай­дужні, флег­ма­тичні. Раїса Ми­хай­лівна, дру­га жінка Нав­роцько­го, бу­ла ба­га­то мо­лод­ша за чо­ловіка. Темні блис­кучі очі, чорні рівні бро­ви, ви­разні бліді вип­нуті ус­та ще й те­пер на­тя­ка­ли, що во­на ко­лись зза­мо­ло­ду бу­ла ду­же гар­на з ли­ця. Ще як во­на бу­ла ма­лою, ма­ти не да­ва­ла їй їсти м'яса, го­ду­ва­ла мо­лоч­ком, па­ля­нич­ка­ми та кон­ди­терськи­ми су­хар­ця­ми, щоб з неї вий­шла ду­же делікат­на то­ненька пан­на, з тон­кою талією. Ви­пе­ще­на ма­мою, Раїса ви­рос­ла делікат­на, то­ненька, як оче­ре­ти­на, але за­те ма­ла ма­ло крові, завж­ди сла­бу­ва­ла на нер­ви, ста­ла ве­ред­ли­ва, нер­воз­на, оп­риш­ку­ва­та, навіть зла. Тиж­ня­ми во­на ле­жа­ла в своїй спо­чи­вальні, сла­бу­ючи на нер­ви. Тоді ніко­му в домі не мож­на бу­ло гурк­ну­ти две­ри­ма, го­лос­но го­во­рить, навіть чов­гать чобітьми. Док­то­ри по­си­ла­ли її сли­ве що­ро­ку ку­па­тись в морі.

    Переїзд з Оде­са на Ве­ли­кий Фон­тан вто­мив Раїсу Ми­хай­лівну. Во­на ста­ла розт­ри­во­же­на, ве­ред­ли­ва й раз у раз чо­гось чеп­ля­лась до чо­ловіка.

    - Вчора Са­ня, не пи­та­ючись в ме­не, по­летіла на гу­лян­ку, про­гу­ля­ла цілісінький день і вер­ну­лась тро­хи не опівночі, - по­ча­ла Нав­роцька.

    - Гм! - мурк­нув флег­ма­тич­но для­вий Нав­роцький, сьорба­ючи чай.

    - А Сані ніко­ли й сло­ва не ска­жеш! Во­на ме­не не слу­хає.

    - Гм, угу! - мук­нув знов Нав­роцький. Це був знак, що йо­му не хо­четься базікать.


    - Чого ти му­каєш? Хіба в те­бе язи­ка не­ма? Впи­ни ли­шень свою доч­ку, бо во­на за­то­го зба­вить і мою Ма­ню, - ска­за­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

    - Хіба Са­ня ма­ленька, щоб я її впи­няв, - на­си­лу од­ка­зав Нав­роцький.

    - Хоч і не ма­ленька, але во­на ще дівчи­на. Хіба ти не знаєш, яка во­на на вда­чу?

    - Гм… Яка ж в неї вда­ча? - спи­тав зне­хо­тя Нав­роцький.

    - Забісована вда­ча! Во­на ро­бе, що схо­че, хо­де, ку­ди хо­че; ме­не не слу­хає.

    - Тебе ча­сом то й не варт слу­ха­ти, - одрізав Нав­роцький. - Ти час­то ве­ре­дуєш.

    - О, бач! я так і ка­жу! В те­бе я все вин­на. А хто ж бу­де її до­во­ди­ти до пут­тя, ко­ли в неї батько, як з клоч­чя батіг? Ти її роз­пес­тив, роз­пус­тив. Бігає, десь завж­ди гу­ляє, до церк­ви зо мною не хо­де, - ска­за­ла з злістю Раїса Ми­хай­лівна. - От ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні? - тяг­ла далі Раїса Ми­хай­лівна.

    - Доволі вже з нас то­го ли­цемірства, - мук­нув Нав­роцький.

    - Якого ли­цемірства? Чо­го ти своїй Сані все по­ту­раєш? Га? Що з неї вий­де? Ти хо­чеш, щоб во­на на ши­бе­ниці по­вис­ла? Ме­не не слу­хає, стар­ших не по­ва­жає, - вже сер­ди­то го­во­ри­ла Нав­роцька.

    - Часом і стар­ших не вар­то по­ва­жа­ти, - обізвав­ся Нав­роцький. - І старші бу­ва­ють усякі.

    - Добрі ідеї про­повідуєш. Доб­ре, що моя Ма­ня не чує. І сам го­во­риш не­потрібні сло­ва, і доч­ку свою з пан­те­ли­ку зби­ваєш, - ска­за­ла докірли­во Раїса Ми­хай­лівна.

    - Та ми ж до­ма: мо­же­мо, здається, зня­ти маш­ка­ру з ли­ця, кот­ру надіваємо при лю­дях та пе­ред на­чальством, - про­мо­вив Нав­роцький.

    - Знімай вже ти, ко­ли вбрав­ся в маш­ка­ру. Я завсіди ход­жу без маш­ка­ри. Про на­чальство го­во­ри, та й міру знай. Он си­диш та й си­диш то­ва­ри­шем предсіда­те­ля. І бог зна, ко­ли бу­деш предсіда­те­лем. Частіше надівай маш­ка­ру на ли­це, ко­ли вже тобі при­па­ла охо­та ча­са­ми ски­да­ти її.

    - Не бу­ду ніко­ли предсіда­те­лем; з Пе­тер­бур­га приш­лють ко­гось іншо­го, яко­гось дур­но­го арис­ток­ра­та, бо місце ла­се. От і цей їздить ціле літо за гра­ни­цею, а я тяг­ну сам яр­мо, як той віл, - ска­зав Нав­роцький.

    - То тяг­ни мовч­ки при­най­мні та не го­во­ри цього при лю­дях та при дітях. Он ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні?

    - Гм… гм… - за­му­кав знов Нав­роцький.

    - Я бо­юся за свою Ма­ню. Ти та­ки при­пи­ни свою доч­ку, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Гм… По­чи­наєш спо­чат­ку.

    З ґанку вий­шла Ма­ня, доч­ка Нав­роцько­го та Раїси Ми­хай­лівни, й пе­ре­би­ла їм роз­мо­ву.

    Навроцька за­мовк­ла. Ма­ня бу­ла здо­ро­ва, пов­на, рум'яна, але неп­ро­вор­на і та­ке не­по­вер­тай­ло, як і її батько. Си­дя­чи завсіди в хаті ко­ло ма­тері, не­на­че кур­ча під кри­ла­ми в квоч­ки, во­на за­рані фізич­но роз­ви­ла­ся й ста­ла си­та, навіть глад­ка.

    Маня сіла ко­ло ма­тері ду­же бли­зенько. Пов­не тіло аж виліза­ло та ви­пи­ха­лось з-під сукні на шиї, з-під тісних ру­кавів на ру­ках.

    - Чом оце Са­ня не йде пи­ти чаю? - спи­та­ла в доч­ки Нав­роцька.

    - Не знаю; во­на побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, - обізва­лась Ма­ня.

    - О ба! Побігла, ні в ко­го не спи­тав­ши, - ска­за­ла з злістю Нав­роцька.

    - Угу, гм, ге! - мим­рив ста­рий, за­пи­ха­ючи па­ля­ни­цю в рот.

    - Ти, Ма­ню, не вва­жай на Са­ню, ніко­ли не слу­хай її, бо во­на те­бе не до­ве­де до доб­ра, - бу­боніла Нав­роцька.

    - Я, ма­мо, тільки вас і та­та слу­хаю і більше ніко­го, -ска­за­ла Ма­ня.

    - І доб­ре, доч­ко, ро­биш, - обізва­лась Нав­роцька.

    - Ого! - про­мо­вив Нав­роцький, вки­нув­ши в рот пів-су­ха­ря.

    В той час по до­розі до мо­нас­ти­ря йшов Дмит­ро Ва­сильович Фе­сен­ко. Тінь од шов­ко­во­го сіро­го зон­ти­ка вкри­ва­ла йо­го ши­рокі плечі й пе­ре­ли­ва­лась делікат­ни­ми сутінка­ми на йо­го рум'яних що­ках, на біло-жовтій одежі з шов­ко­вої че­сучі.

    Маня вгляділа йо­го й про­мо­ви­ла не­са­мохіть:

    - Яка гар­на пос­тать!

    - Маню! так не ли­чить го­во­ри­ти панні, - ти­хо ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна, - вдер­жуй язи­ка, а най­більше при лю­дях.

    Маня за­мовк­ла. Во­на так зу­чи­лась вдер­жу­ва­ти язи­ка, що він в неї не­на­че по­чав при­рос­тать до піднебіння й був на­по­го­тові хоч би й оніміть. Во­на не вміла навіть га­разд роз­го­во­ри­тись.

    Фесенко зняв циліндер і пок­ло­нив­ся Нав­роцьким. Він не раз стрічав­ся з ни­ми, був дав­но знай­омий, але ще й досі ні ра­зу не був в їх домі.

    - Запроси йо­го на чай, - ска­за­ла ниш­ком Раїса Ми­хай­лівна до чо­ловіка, - та тільки надінь на цей час на се­бе маш­ка­ру… бо це сто­рон­ня лю­ди­на, ма­ло нам відо­ма.

    Маня витріщи­ла на матір зди­во­вані очі, не ро­зуміючи, за яку то маш­ка­ру ка­за­ла ма­ма. Раїса Ми­хай­лівна втя­ми­ла, що по­хо­пи­лась, і при­ку­си­ла язи­ка. Нав­роцький встав з місця, привітав­ся до Фе­сен­ка й зап­ро­сив йо­го до сто­лу на чай. Фе­сен­ко тільки то­го й ждав. Він зад­ля то­го й приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан, щоб там будлі-де стріну­тись з Са­нею й по­ба­ла­кать з нею.

    - Сідайте, будьте лас­каві! Ви­ба­чай­те, що ми п'ємо чай по-сільській, по-прос­тацькій, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна.

    - Звичайне діло на да­чах, - ска­зав Фе­сен­ко, вис­тав­ля­ючи ши­рокі гру­ди з ши­ро­ко вик­роєною жи­лет­кою, з блис­ку­чою чис­тою до­ро­гою со­роч­кою, де бли­ща­ли зо­лоті ґудзи­ки якоїсь надз­ви­чай­ної фор­ми.

    Фесенко гля­нув на Нав­роцьку, на її сіру шов­ко­ву до­ро­гу сук­ню, й по­ду­мав: «Ну не усе-та­ки в вас по-сільсько­му, по-прос­тацько­му».

    - Чи приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­ва­тись в морі? - спи­тав­ся Нав­роцький в Фе­сен­ка.

    - Ні, я ку­па­юсь в са­мо­му Одесі, а сю­ди приїхав поб­лу­кать та по­гу­ля­ти, - ска­зав Фе­сен­ко й при тих сло­вах обе­реж­но пос­та­вив на тра­ву свій блис­ку­чий циліндер, не­на­че він був скля­ний та щоб ча­сом не роз­бив­ся. Він оки­нув очи­ма зе­ле­ний парк, гля­нув на од­чи­нені вікна; Сані нігде не бу­ло вид­но.

    - А ми заїха­ли сю­ди ку­па­тись та про­па­дать з нудьги, - ска­зав Нав­роцький.

    - Трохи-таки ну­ди­мось. Не­ма знай­омих. До­ве­деться-та­ки доб­ре ну­ди­тись. Прав­да, Ма­ню? - про­мо­ви­ла Нав­роцька, обер­та­ючись до доч­ки, щоб на­вес­ти її на будлі-яку роз­мо­ву з Фе­сен­ком.

    - Еге, ма­мо! - про­мо­ви­ла ти­хо Ма­ня та й за­мовк­ла.

    - Ви, ма­буть, наб­ра­ли з со­бою ціка­вих кни­жок? Бу­де­те в са­мо­тині се­бе роз­ва­жать чи­тан­ням? - спи­тав Фе­сен­ко в Мані.

    - Еге, наб­ра­ли, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ма­ня та й по­чер­воніла.

    - Вона взя­ла з со­бою мольберт та фар­би. Тро­хи се­бе за­бав­ля­ти­ме ма­лю­ван­ням, - обізва­лась Нав­роцька.

    - Ви ма­люєте? Це доб­ра річ для мо­ло­дої пан­ни; як ба­чу, в вас по­етич­на ду­ша, ко­ли маєте по­тяг до ма­лю­ван­ня, - про­мо­вив Фе­сен­ко.

    - Я люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня та й знов за­мовк­ла.

    Щоб да­ти якусь ро­бо­ту для доч­ки, Нав­роцька за­ду­ма­ла вчи­ти її ма­лю­ван­ня. В півден­них містах пан­ни люб­лять ма­лю­вать й вчаться ма­лю­ван­ня з охо­тою. Ма­ня з нудьги в своїй тюрмі на­ма­лю­ва­ла вже кар­тин сли­ве повнісінькі по­кої, об­чеп­ля­ла ни­ми усі стіни, зас­та­ви­ла ни­ми навіть ко­син­чи­ки в кут­ках. Насмішку­ваті па­ничі ка­за­ли, що Ма­ня вже об­чеп­ля­ла своїми кар­ти­на­ми не тільки усі стіни, але й усі крок­ви й ла­ти на го­рищі.

    - Вона вже ма­лює двад­цять шос­ту кар­ти­ну! так пад­кує! - чва­ни­лась ста­ра Нав­роцька. - Чи не по­ми­ля­юсь я, Ма­ню?

    - Так, ма­мо, двад­цять шос­ту! - обізва­лась зне­хо­тя Ма­ня й спус­ти­ла свої вії на темні очі.

    Вона тро­хи за­со­ро­ми­лась, бо ті кар­ти­ни та­ки доб­ре по­ма­гав їй ма­лю­вать вчи­тель ма­лю­ван­ня.

    - Що ж ви те­пер ма­люєте? - спи­тав в неї Фе­сен­ко. Ма­ня по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть по­чер­воніла шия й ву­ха; во­на ма­лю­ва­ла тоді Ро­мео та Юлію в тій позі, як Юлія прос­тя­гає гу­би цілу­ва­ти Ро­мео. Ма­ня не насміли­лась ска­зать, що во­на ма­лює, мов­ча­ла й тільки чер­воніла. Той наївний, сли­ве ди­тя­чий со­ром в мо­ло­денької пан­ни не ду­же-то прис­та­вав до її пов­ної, ог­ряд­ної пос­таті та ви­со­ко­го зрос­ту.

    - Вона в цей час ма­лює чов­на на морі для сто­ло­вої кімна­ти, - ска­за­ла за доч­ку ма­ти.

    - Милий, граціозний сю­жет, - ска­зав Фе­сен­ко комплімент Мані.

    - Ви пев­но й граєте? - спи­тав­ся Фе­сен­ко в Мані.

    - Еге, - ска­за­ла Ма­ня. - Граю пот­ро­ху вря­ди-го­ди.


    - В вас в домі, як ба­чу, знай­шли прис­та­но­ви­ще усі дев'ять муз на­уки й штуч­ності, - ска­зав Фе­сен­ко до Раїси Ми­хай­лівни і знов гля­нув на од­чи­нені вікна, бо сподівав­ся надз­ви­чай­ної де­ся­тої му­зи, а тієї му­зи… нігде не бу­ло вид­но, не­на­че во­на зу­мис­не десь схо­ва­лась.

    Несподівано з-за гос­ти­ниці з кущів акацій вибігла Са­ня. Во­на вгляділа Фе­сен­ка й спи­ни­лась на зе­леній траві під розкішною акацією, що рос­ла нарізно, бо й са­ма не зна­ла й ва­га­лась, чи йти до сто­лу, чи вер­ну­тись. Самі но­ги в неї спи­ни­лись, не­на­че зап­лу­та­лись в густій траві. Од­на­че вер­та­тись бу­ло якось ніяко­во. Тре­ба бу­ло йти до сто­лу до­ко­неч­но.

    Фесенко схо­пив­ся з стільця, солідно пішов їй на­зустріч, зро­бив роб­ле­ний, штуч­ний свій поклін і привітав­ся до неї. Са­ня на­си­лу ру­ши­ла з місця: їй хотілось утек­ти, десь схо­ва­тись, од­на­че тре­ба бу­ло до­ко­неч­но сісти за стіл.

    - Як же ви по­чу­ваєте се­бе після вчо­рашньої гу­лян­ки? -спи­тав Фе­сен­ко в Сані.

    - Спасибі вам, я по­чу­ваю се­бе ду­же доб­ре, - ска­за­ла, Са­ня, див­ля­чись на стіл.

    Фесенко по­ба­чив, що з своїми му­за­ми тре­ба те­пер розс­та­тись, і не знав, з чо­го по­чать роз­мо­ву. Він мов­чав, й усі мов­ча­ли. Ста­ло ти­хо. Навіть лис­тя на акаціях не ше­лестіло. Нав­роцька по­да­ла Фе­сен­кові ста­кан чаю.

    Навроцький при­су­нув до йо­го срібний ко­шик з су­хар­ця­ми. І знов кру­гом сто­лу усе за­тих­ло.

    Фесенко ко­ло­тив ло­жеч­кою чай і пог­ля­дав со­ло­деньки­ми очи­ма на Са­ню. Гус­та, м'яка тінь од акацій па­да­ла на неї, на її делікат­не ли­це, на ря­беньку сук­ню. Зо­лоті кра­пельки вечірнього проміння не­на­че бриз­ка­ли че­рез лист акацій і біга­ли по її що­ках, по зо­ло­тих ко­сах. Фе­сен­ко ми­лу­вав­ся Са­нею, ло­вив очи­ма ті зо­лоті кра­пельки, як во­ни на­че скоб­за­лись по що­ках і ніби зо­ло­тим до­щем спа­да­ли на білу ший­ку, вря­ди-го­ди бриз­ка­ли на ма­ленькі ру­ки.

    - Чи звик­ли вже до Оде­са? Не бе­ре вас ча­сом нудьга за Ки­ши­не­вом? - спи­тав в Фе­сен­ка Нав­роцький. - Здається, вже ми­нув рік, як ви пе­рей­шли на служ­бу з Ки­ши­не­ва в Одес.

    - Мені спо­до­бавсь Одес дав­но, бо я вчив­ся в Одесі, але я ла­ден хоч би й за­раз по­ки­ну­ти Одес і пе­рей­ти знов на служ­бу в Ки­ши­нев. Для ме­не Ки­ши­нев най­кра­щий го­род на на­шо­му півдні, - про­мо­вив Фе­сен­ко й пильно по­ди­вив­ся на Са­ню.

    Саня лип­ну­ла на йо­го очи­ма. Ма­ленький гнів, мов ле­генька си­за хмар­ка в літній по­го­жий день, миг­нув в яс­них очах. Лед­ве примітний рум'янець вис­ту­пив на її що­ках.

    - Мабуть, ви, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно, нудьгуєте тут без кни­жок, - ска­зав Фе­сен­ко. - Заїха­ли в та­кий глу­хий за­ку­ток, в та­ку глу­ши­ну! не­ма ні жур­налів, ні га­зет.

    - Я ще не заз­на­ла нудьги. Мені скрізь ве­се­ло, де є добрі, чесні лю­де, де є з ким по­ба­ла­кать, пе­ре­ки­ну­тись ро­зум­ним сло­вом. Я своїх упо­доб­них ав­торів взя­ла з со­бою, - обізва­лась Са­ня. - Вчи­тись нігде не гріх, навіть над мо­рем.

    - Ви з книж­ка­ми, як ри­ба з во­дою, - ска­зав Фе­сен­ко.

    Навроцькій не спо­до­ба­лось, що Фе­сен­ко усе обер­тається до Сані і не вва­жає й не ди­виться на її до­ню. Во­на пе­ре­би­ла роз­мо­ву.

    - Ми наб­ра­ли з со­бою і кни­жок, заб­ра­ли й фар­би, й мольберт, - ска­за­ла Нав­роцька. - Мої доч­ки ма­ють собі ле­геньку, нев­том­ля­ючу ро­бо­ту.

    - Може, бу­де­те ма­лю­ва­ти мо­ре? - спи­тав Фе­сен­ко в Мані. - Гляньте, які чу­дові виг­ля­ди з ви­со­кої кручі на мо­ре, на ма­як, на скелі! Див­лю­ся й не мо­жу на­ди­ви­тись.

    - Еге! Гарні! - обізва­лась Ма­ня. - А ви лю­би­те мальовницт­во? - спи­та­ла в Фе­сен­ка Ма­ня.

    Це пи­тан­ня зда­лось для неї та­ким сміли­вим і нез­ви­чай­ним, що во­на знов од­ра­зу по­чер­воніла. Во­на гля­ну­ла на матір і не­на­че пи­та­лась в неї очи­ма: чи не про­ви­ни­лась ча­сом я, ма­мо?

    - Ой бо­же мій, як я люб­лю мальови­ицт­во! Як зай­ду в будлі-яку га­ле­рею кар­тин, то си­дю там з ран­ку до ве­чо­ра й не маю си­ли вий­ти звідтіль. Ніщо в світі не упо­доб­не мені так, як кар­ти­ни, - го­во­рив з та­ким за­па­лом Фе­сен­ко, що аж очі в йо­го кру­ти­лись і ніби ви­пи­на­лись на­верх. Але той за­пал був роб­ле­ний, фальши­вий. Фе­сен­ко нічо­го не тя­мив в мальовництві і навіть не лю­бив йо­го.

    - Вона вчо­ра по­ча­ла ма­лю­вать овочі для сто­ло­вої кімна­ти. Те­пер са­ме нас­тиг­ли мо­релі та ка­ву­ни. Моя Май­я на­ма­лю­ва­ла вчо­ра розріза­ний по­по­ло­вині ка­вун, та так штуч­но, хоч бе­ри но­жа та й ріж скиб­ки, - хва­ли­ла свою доч­ку Нав­роцька.

    Саня ле­генько осміхну­лась. Нав­роцька це приміти­ла. В неї за­кипіла злість: во­на завж­ди злос­ту­ва­ла на Са­ню.

    - А ви лю­би­те мальовницт­во? Ви ма­люєте? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко до Сані.

    «Знов до Сані, а не до Мані! Приніс дідько оцю Са­ню», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - Я са­ма не ма­люю, але, ска­за­ти по щирій правді, я ду­же люб­лю кар­ти­ни. Тільки приз­на­юсь, що ма­лярст­во за­би­рає ба­га­то ча­су й од­би­ває од ро­зу­мо­вої ро­бо­ти, - ска­за­ла Са­ня.

    - Ви не виз­наєте штуч­ності? Я й сам дер­жусь тієї гад­ки, що штучність тільки ниж­чий східець людсько­го роз­вит­ку, - ска­зав Фе­сен­ко, прис­по­соб­ля­ючись до Сані.

    - О, не ду­май­те так! - обізва­лась Са­ня. - Я зовсім не про­ти штуч­ності. Кож­ний ар­тизм є по­важ­не діло, ко­ли хто має до йо­го хист і та­лант. Але до ма­лю­ван­ня я не маю здат­ності; я впев­ни­лась, що ніко­ли не бу­ду ар­тист­кою.

    - Не ду­май­те так, па­не Фе­сен­ку! Во­на ду­шею ар­тист­ка, бо ду­же лю­бить му­зи­ку й грає на фор­теп'яні, - обізвав­ся Нав­роцький.

    - Кожна пан­на ду­шею по­ет, - підле­щу­вав­ся Фе­сен­ко.

    - Не кож­на-бо, - ска­за­ла Са­ня. - Чи бу­ла б пак то­му прав­да, як­би я ска­за­ла, що кож­ний па­нич - по­ет. От мою сест­ру так справді мож­на наз­ва­ти по­етом, бо во­на цілісінькі дні ма­лює кар­ти­ни.

    Фесенка тяг­ло не до то­го по­ета, що ма­лює кар­ти­ни навіть для прик­ра­си лат та крокв: він навіть не гля­нув на то­го по­ета.

    - Коли бу­де­те в Ки­ши­неві, то про­шу до на­шої гос­по­ди. В нас іста вис­та­ва кар­тин, тільки не пе­ре­воз­на, а завсідня й ра­зу­раз­ня, бо все більшає, - ска­за­ла Нав­роцька.

    Недалеко од сто­лу щось за­ше­лестіло по траві. Усі обер­ну­лись. Ко­ло сто­лу, на­че з землі ви­ник, сто­яв Ко­маш­ко, а по­руч з ним Мав­родін.

    - Добривечір! - ляс­нув го­лос­но Ко­маш­ко. Са­ня ки­ну­лась, як спо­ло­ха­на пташ­ка. Ма­ня й собі ки­ну­лась, бо справді тро­хи зля­ка­лась.

    Нервова Раїса Ми­хай­лівна аж іздриг­ну­лась. Во­на чо­мусь не лю­би­ла Ко­маш­ка і з ве­ли­кою не­охо­тою прий­ма­ла йо­го в своєму домі в Ки­ши­нев! Але Нав­роцький жва­во схо­пив­ся з стільця на­зустріч Ко­маш­кові.

    - Доброго здо­ров'я! От нес­подіва­но­го гос­тя бог пос­лав! Сідай­те, будьте лас­каві. Я ду­же ра­дий, що ви спо­до­би­ли нас одвіди­на­ми в цій глу­шині, - го­во­рив Нав­роцький, по­да­ючи стільці па­ни­чам.

    Комашко сів на стільці. Мав­родін сто­яв ко­ло сто­лу. Він тро­хи по­го­во­рив, зго­дом розп­ро­щав­ся й пішов в гос­ти­ни­цю. Всі на хви­лин­ку за­мовк­ли. Фе­сен­ко за­мовк і пин­дю­чивсь. Нес­подіва­на спо­тич­ка з Ко­маш­ком ду­же-ду­же не спо­до­ба­лась йо­му. Очі в йо­го по­ча­ли кру­ти­тись, як у тих ляльок, що во­дять очи­ма то вго­ру, то на пра­вий, то на лівий бік.

    «Приніс не­чис­тий Ко­маш­ка! Знов стає він мені на стежці! Де він тут узяв­ся? Чо­го він при­ше­ле­павсь сю­ди! Не­на­че зу­мис­не слідку­вав за мною?» - ду­мав Фе­сен­ко, і злість та помс­та за­во­ру­ши­ли йо­го не­доб­ре сер­це.

    Старий Нав­роцький за­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Нав­роцька на­су­пи­ла бро­ви, чо­гось зай­ор­за­ла на стільці, не­на­че во­на сиділа на шпильках, і при­су­ну­лась ближ­че до своєї Мані. Фал­ди ши­ро­кої сукні впа­ли на коліна Мані; ма­ти, ніби квоч­ка, хотіла прик­ри­ти своїм кри­лом Ма­ню, щоб її ча­сом не вхо­пив шу­ляк.

    Комашко гля­нув на Са­ню дов­гим, до­пит­ли­вим, гост­рим пог­ля­дом, її що­ки тро­шеч­ки по­чер­воніли. Во­на спус­ти­ла очі на стіл і за­ду­ма­лась. Довгі ру­сяві вії, ро­жеві віка зат­ремтіли на очах: то був знак три­во­ги в її душі.

    - Вибачайте, будьте лас­каві, що я пе­ре­бив ва­шу ціка­ву роз­мо­ву за мальовницт­во та ар­тизм, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Наша роз­мо­ва бу­ла не ду­же ціка­ва, - зне­хо­тя обізва­лась Нав­роцька й сер­ди­то зир­ну­ла на сво­го чо­ловіка. Во­на бо­ялась, що він не­за­ба­ром зніме свою маш­ка­ру з ли­ця: при Ко­маш­кові ста­рий Нав­роцький го­во­рив, зняв­ши з ли­ця маш­ка­ру.

    - Де зібра­лись просвічені лю­де, там роз­мо­ва завж­ди бу­де ціка­ва й нав­ча­юча, - ска­зав Ко­маш­ко, пог­ля­да­ючи на Са­ню.

    - Не завж­ди-бо. Ве­ли­ко­ро­зумні лю­де ча­сом на­во­дять стра­шен­ну нудьгу своєю про­фе­сорською роз­мо­вою за на­род, за на­родність, національність, за на­род­ну мо­ву, на­род­ний доб­ро­бут і за щось схо­же на це, на­во­дять нудьгу най­більше на паннів, - ска­зав не без іронії Фе­сен­ко.

    Комашко пе­ревів очі з Сані на Фе­сен­ка. Фе­сен­кові очі не­на­че на­ва­жи­лись йо­го з'їсти.

    - Як на яких паннів. І пан­ни бу­ва­ють уся­кові, так са­мо, як і ка­ва­ле­ри, - про­мо­вив Ко­маш­ко. В Фе­сен­кові що­ки вда­рив жар.


    - Одже ж, по­га­но ви ду­маєте про паннів, - обізва­лась Са­ня до Фе­сен­ка. - Є між на­ми й такі, що зовсім не цу­ра­ються по­важ­ної роз­мо­ви, з якої мож­на чо­гось нав­чи­тись.

    - Чесна, прав­ди­ва, без фальші, без по­ми­лок роз­мо­ва ніко­му ніко­ли не за­ва­жає й не ва­дить, а де не пах­не прав­дою та чес­тю, там і ме­не нудьга бе­ре, - до­дав Ко­маш­ко.

    - Загальні місця за чесність та прав­ду не ду­же-то ве­селі, - од­ру­бав Фе­сен­ко.

    - То їх мож­на док­ладніше роз­ви­ти та розібрать, то й бу­де ве­се­ло, са­мо по собі роз­ви­ти, не вби­ра­ючи їх в смішки та ар­лекінські шап­ки, а го­во­ря­чи од щи­ро­го сер­ця, са­мо по собі, в ко­го во­но є, - ска­зав Ко­маш­ко.

    «Ой ли­шенько! По­чи­нається в їх якась роз­мо­ва, не­без­печ­на для моєї Мані. Де б діти Ма­ню? Хоч у ки­ше­ню хо­вай!» - ду­ма­ла Нав­роцька, нес­покійно со­ва­ючись по стільці.

    Фесенкові чорні очі засвіти­лись і якось зак­ру­ти­лись в обідках. Він доб­ре втя­мив, що камінь ки­ну­то в йо­го ого­род, од­на­че стерпів і вдер­жав гнів, при­ку­сив­ши язи­ка, й за­мовк.

    - Ви, мо­же, ро­зумієте модні ідей­ки та утопійки? О, це, надісь, бу­де те­ма для роз­мо­ви, - обізвав­ся зго­дом

    Фесенко, - але, ска­зать по правді, не ду­же… не ду­же серй­оз­на.

    - Чом же не серй­оз­на? Мож­на усе бра­ти серй­оз­но, мож­на й над усім глу­зу­ва­ти, - як хто собі схо­че. Мож­на усякі серй­озні ідеї навіть по­вер­ну­ти в смішки, але це не бу­де ве­ли­ка ша­но­ба для та­ких лю­дей, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Саня підве­ла на Ко­маш­ка свої очі й пе­рег­ля­ну­лась і з ним. В їх світи­лось спо­чу­ван­ня й лас­кавість до Ко­маш­ка.

    - Я навіть вас га­разд не втям­лю, - такі чу­дер­нацькі ваші дум­ки й пог­ля­ди, - ска­зав Фе­сен­ко й за­ко­пи­лив гу­би, мов пан­на.

    Комашко по­чав сер­ди­тись. Ба­га­то де­чо­го стерпів він на своєму віку; не раз до­во­ди­лось йо­му змов­чу­ва­ти, але не­чес­ності, на­хаб­ної неп­рав­ди, зу­мис­ної не­щи­рості й фальші він не міг стерпіти. Ко­маш­ко тоді по­чу­вав, що в йо­го душі ніби щось ки­пить, кле­ко­че, пе­ре­вер­тає усе до дна. І йо­го пал­ка півден­на вда­ча не ви­дер­жу­ва­ла: гост­ре, прик­ре сло­во, як замк­ну­та й при­дав­ле­на па­ра, ви­ри­ва­лось з уст і пек­ло во­ро­га, на­че кип'ятком.

    - Хіба ж пак мож­на наз­ва­ти ідей­ка­ми та утопійка­ми такі ве­ликі культурні прин­ци­пи, як вільна, не­за­леж­на ні од ко­го пре­са або як просвіта на­ро­ду. Ко­ли це утопійки, то ми не знаємо аз­бу­ки євро­пей­ської просвіти, - ска­зав Ко­маш­ко, й йо­го го­лос од­ра­зу став го­лосніший і якось різко, нер­во­во задз­венів.

    - Овва! Ку­ди ж пак! - крик­нув Фе­сен­ко. - Це не євро­пей­ські прин­ци­пи, а ваші й тих, що схожі на вас. На­що та вільна, не­за­леж­на пре­са? Хіба зад­ля то­го, щоб ла­ять і га­нить в га­зе­тах адміністра­тив­них осіб? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - обер­нув­ся Фе­сен­ко до Нав­роцько­го.

    - Угум… гм… ммм… - за­му­кав з про­тя­гом якось по-во­ля­чо­му ста­рий Нав­роцький і нічо­го не ска­зав, тільки здвиг­нув пле­чи­ма. Один бік йо­го ро­та на­че скри­вив­ся: ро­зумій, мов, як хо­чеш: чи - еге, чи ні.

    - А як адміністра­тивні осо­би бу­ва­ють не без гріха або ча­сом і ду­же грішні? Чом пак їх не об­пи­са­ти й не ви­вес­ти на людський осуд? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    Харитон Ки­ри­ло­вич пок­лав свою пов­ну до­ло­ню на стіл і по­чав мо­ло­тить од­ним пальцем по столі: то був знак, що він щось ду­має та га­дає. Він мов­чав і тільки го­ло­вою кив­нув, ще й на­щось на­су­пив густі бро­ви, а потім підвів їх тро­хи не на се­ре­ди­ну ло­ба: ро­зумій, мов, як знаєш.

    - Нащо та ве­ли­ка просвіта на­ро­дові? Во­на тільки одіб'є йо­го од плу­га та од ра­ла, от що! - кри­ко­нув з па­лом Фе­сен­ко. - Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    «Оце ма­тері йо­го ковінька! При­че­пи­лись до ме­не, не­на­че я тут най­ви­ща су­до­ва інстанція! Ко­ли б обер­та­лись до жінки за при­су­дом, во­на б, пев­но, одб­ре­ха­лась», - по­ду­мав Нав­роцький.

    Він тро­хи по­мо­ло­тив пальцем по столі, потім дос­тав папіро­су й за­ку­рив: од­че­пись, мов! не маю ча­су базіка­ти.

    - Просвіта й шма­ток хліба потрібні на­ро­дові так са­мо, як і нам. Хіба ж ма­ло се­лян і міщан по­ви­хо­ди­ло в лю­де че­рез просвіту? - ска­зав Ко­маш­ко.

    Фесенко сам був з міщан. Він до­га­ду­вав­ся, що Ко­маш­ко ки­нув груд­кою в йо­го го­род, і ніби за­кипів.

    - Може, ви й політи­ку маєте за утопію? - крик­нув Фе­сен­ко й хит­ро, ско­са гля­нув на Ко­маш­ка.

    Йому за­ма­ну­лось, щоб Ко­маш­ко про­го­во­рив­ся пе­ред Нав­роцьким знес­тям­ки та зо­па­лу, щоб йо­го пійма­ти на цю пе­тельку, жив­цем з'їсти, по­са­ди­ти в тюр­му.

    - Політика не утопія? Га? Як по-ва­шо­му? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    «І знов Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! Ма­буть, щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть. Бий вас си­ла бо­жа! Оце зас­ту­ка­ли…» - по­ду­мав Нав­роцький і нічо­го не ска­зав, тільки со­вав­ся по стільці.

    «Оце ста­ре му­ка­ло не піддер­жа­ло ме­не. Тре­ба обер­та­тись до ста­рої», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Я не політик і не люб­лю політи­ки, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Те­перішня політи­ка ще скрізь політи­ка лю­доїдства, про­ли­ван­ня людської крові не для інте­ресів на­ро­ду, а на ко­ристь дип­ло­матів. Я всто­юю за просвіту й культу­ру, а письменст­ву, культурі й просвіті бай­ду­же за усякі дер­жавні гра­ниці та межі; во­ни ширші од тих гра­ниць. Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    «Хоч бе­ри шап­ку та тікай! Та ще й пи­тан­ня гострі!» - по­ду­мав Нав­роцький. Од­на­че роз­мо­ва Ко­маш­ко­ва йо­го зачіпа­ла; він в думці згод­жу­вав­ся з ним.

    - Гм… гм… Ав­жеж прав­да… - ви­хо­пи­лось якось не­доб­рохіть в ста­ро­го Нав­роцько­го.

    Жінка ки­ну­ла на йо­го очи­ма, не­на­че п'ята­ком. Нав­роцький сха­ме­нувсь, при­ку­сив язи­ка й до­га­давсь, що прош­пе­тив­ся.

    «Ой бо­же мій! Що це я ска­зав! Біда мені з ци­ми мо­ло­ди­ми хлоп­ця­ми! Ви­тяг­нуть з те­бе щи­ре сло­во, на­че об­ценька­ми. Ко­ли б ще не до­нес­лось… Ов­ва! Ццц…»

    - Чи прав­ду я ка­зав? - обер­нув­ся Фе­сен­ко вже до Нав­роцької. «За­гар­баю собі ста­ру, бо на ста­ро­му маш­ка­ра», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Авжеж прав­да! Дай во­лю язи­кам в пресі, то так і поч­нуть кри­чать про­ти нас, - обізва­лась Раїса Ми­хай­лівна. - Бу­дуть кри­ча­ти і про­ти шов­ко­вих та ок­са­ми­то­вих су­конь, і про­ти брильянтів, і про­ти тур­нюрів. До­ве­деться нам одяг­тись в си­тець, мов гор­нич­ним.

    Саня осміхну­лась, але так го­лос­но, що Нав­роцька по­чу­ла.

    «Сміється з ме­не! Во­на з тих… Под­ла!..»

    Навроцька ти­хе­сенько ви­ла­яла Са­ню ду­же не­делікат­не, прос­то-та­ки по-му­жицькій.

    - А я ду­маю, що оті модні ідей­ки та утопійки та­ки смішні й нікчемні. І смішний той чо­ловік, хто но­ситься з ти­ми ідей­ка­ми і на­ки­дає їх дру­гим, - ска­зав Фе­се­ико, і в йо­го го­лосі по­чу­лось розд­ра­ту­ван­ня.

    - А мені здається смішним той, хто зовсім в го­лові не має ніякісіньких ідей або має такі ідеї, що вже заіржавіли й про­сяться в архів, - спокійно про­мо­вив Ко­маш­ко.

    - Це ви го­во­ри­те про­ти ме­не? - не стерпів і крик­нув Фе­сен­ко, і йо­го ли­це зблідло, а очі ста­ли страшні, злі: він по­са­танів.

    - І не ду­мав про­ти вас го­во­рить. А ко­ли ви це на се­бе прий­маєте, то не­хай во­но бу­де ва­ше, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

    «Чи маш­ка­ра на цьому Фе­сен­кові, чи це дійсно він та­кий на вро­ду?» - од­га­ду­вав ста­рий Нав­роцький, ско­са пог­ля­да­ючи на Фе­сен­ка.

    Навроцька пос­те­рег­ла, що роз­мо­ва стає гост­рою, і, як зруч­на гос­по­ди­ня, рап­том пе­ре­би­ла її.

    - Чи ви пак приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­па­тись? -спи­та­ла во­на в Ко­маш­ка.

    - Ні, я приїхав тільки по­гу­ля­ти. Я ку­па­юся в са­мо­му Одесі, - од­ка­зав Ко­маш­ко.

    - А ви? - спи­та­ла во­на в Фе­сен­ка.

    - Я… я… приїхав… щоб проїзди­тись, - ска­зав Фе­сен­ко і нер­во­во ки­нув­ся до чаю. Він ха­пав ло­жеч­кою чай і швид­ко вли­вав йо­го в рот, не­на­че поспішав як мож­на швид­ше йо­го ви­пить. Чай був га­ря­чий, як окріп. Фе­сен­ко не по­чу­вав, що га­ря­чий чай пік йо­му язи­ка та гу­би.

    Комашко не­за­ба­ром зас­по­коївся і по­волі ко­ло­тив чай ло­жеч­кою; він не зво­див гост­рих очей з Фе­сен­ка. Са­ня ки­ну­ла на Ко­маш­ка лас­ка­вий пог­ляд, і той пог­ляд очей од­ра­зу зас­по­коїв йо­го, про­хо­ло­див сер­це, не­на­че свіжий вес­ня­ний вітер. Він доб­ре знав, що чес­на Са­ни­на ду­ша встоює за йо­го.

    Скінчили пи­ти чай мовч­ки. Дех­то пе­ре­ки­дав­ся дво­ма-трьома сло­ва­ми. Сло­ва ури­ва­лись, як ста­рий шнур.

    - Чи не піде­те про­хо­ди­тись тро­хи по сад­ку? - ска­за­ла Нав­роцька. - Вечір та­кий чу­до­вий, а мої пан­ни за­сиділись.

    Паничі вста­ли з-за сто­лу; вста­ли й пан­ни.


    - Піду й я з ва­ми, - обізвав­ся Нав­роцький, на­си­лу підво­дя­чись з стільця. Нав­роцька очи­ма на­тяк­ну­ла, щоб він ішов на гу­лян­ку з доч­ка­ми.

    Між акаціями з'яви­лась да­ле­ченько Му­раш­ко­ва. Са­ня вгляділа її й за­ду­ма­ла втек­ти до неї од Фе­сен­ка. Во­на шви­денько пішла впе­ред. Фе­сен­ко не втерпів: Са­ня ма­ни­ла йо­го не­на­че яки­мись ча­ра­ми; він наз­дог­нав її й пішов з нею по­руч. Са­ня йшла й мов­ча­ла, навіть не ди­ви­лась на Фе­сен­ка.

    Її ма­ленька пос­тать, об­ли­та м'якою зе­ле­ну­ва­тою тінню акацій, бу­ла нез­ви­чай­но граціозна. Га­рячі краплі сон­ця не­на­че об­си­па­ли її зо­ло­тим до­щем і ніби спа­да­ли по їй звер­ху вниз і си­па­лись до­до­лу.

    Фесенко розімлів, роз­тав, як віск на вогні.

    - Не маю си­ли дов­ше за­та­юва­ти в собі то­го га­ря­чо­го ко­хан­ня, яке ви збу­ди­ли в моєму серці. Я вас люб­лю без міри; по­лю­бив од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас, - ска­зав Фе­сен­ко, те­ат­рально пок­лав­ши ру­ку на сер­це. На пальцях в йо­го за­лисніли зо­лоті перстні.

    - Котрий раз цього ро­ку ви приз­наєтесь пан­нам в ко­ханні? - сміли­во спи­та­ла в йо­го Са­ня, навіть не по­чер­вонівши.

    - Перший раз на віку. Я ніко­го ще не ко­хав так щи­ро, як те­пер ко­хаю вас, - ска­зав Фе­сен­ко, граціозно пок­лав­ши дру­гу ру­ку на сер­це.

    - А я чу­ла, що ви цього ро­ку вже два ра­зи приз­на­ва­лись пан­нам, що стра­шен­но, без міри їх лю­би­те, - ска­за­ла Са­ня. - Що ж вий­де з ва­шо­го ко­хан­ня для ме­не? Ви хо­че­те ме­не сва­тать? Так чи ні?

    Фесенко витріщив очі. На йо­го не­на­че хто ли­нув хо­лод­ною во­дою. Він не сподівавсь та­ких сміли­вих слів од Сані й мов­чав.

    - Ви хо­че­те ме­не сва­тать? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня.

    Фесенко з ди­ва прос­то ос­товпів, мов­чав і тільки ди­вив­ся на Са­ню. Йо­го гу­би роз­ту­ли­лись, очі ста­ли більші. Він був ду­же зди­во­ва­ний. Сва­тать Са­ню він і в го­лові собі не пок­ла­дав, бо мав на думці тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти, на­ми­лу­ва­тись нею та вже потім за сва­тан­ня помірку­ва­ти.

    - Чого ж ви мов­чи­те? Що це за знак? Як мені вас ро­зуміти? Мо­же, ви зля­ка­лись моєї сміли­вості? Дай­те спокій своїм нер­вам. Я підож­ду, - ска­за­ла Са­ня, і її ро­жеві ус­та скла­лись в ле­генький осміх.

    В Фе­сен­ка тоді миг­ну­ла дум­ка: «Бо­ро­ни ме­не бо­же од та­кої жінки! З та­кою лібе­ральною жінкою про­па­де моя кар'єра: во­на ме­не не по­ве­зе вго­ру, а по­тяг­не вниз ку­дись «в преіспод­ню». Ця дум­ка тро­хи стур­бу­ва­ла йо­го й не­на­че одібра­ла в йо­го язик.

    - Мене вра­зи­ла ва­ша сміливість, - лед­ве спромігся він про­мо­ви­ти й за­со­ро­мив­ся, по­ба­чив­ши, що став смішний.

    - А ме­не вра­зи­ла ва­ша на­хабність і наглість, - ска­за­ла Са­ня. І во­на крут­ну­лась на­зад і хап­ком побігла на­зустріч до Му­раш­ко­вої. Фе­сен­ко зос­тав­ся ні в сих ні в тих. Ганьба, гнів і злість кипіла в йо­го гру­дях не так на Са­ню, як на Ко­маш­ка за свою нев­да­чу з ро­ма­ном. Він вер­нув­ся до Нав­роцько­го та Мані, не­на­че мок­ра кур­ка, що по­опус­ка­ла кри­ла.

    Саня та Му­раш­ко­ва пішли по­пе­ре­ду, узяв­шись попід ру­ки. Сані хотілось пе­ре­вес­ти дух і вга­му­ва­ти тро­хи свої збен­те­жені нер­ви. Нав­роцький з Ма­нею лед­ве всти­гав йти за ни­ми й та­ки доб­ре за­са­пав­ся. Ма­ня роз­чер­вонілась од ду­хо­ти, од швид­кої хо­ди. Од сидні в хаті за ма­лю­ван­ням во­на тро­хи не за­бу­ла хо­дить. Фе­сен­ко йшов мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву й на­су­пив­ши бро­ви. Обійшли кру­гом мо­нас­ти­ря, пе­рей­шли ста­ре кла­до­ви­ще, пос­то­яли тро­хи над мо­рем на ви­сокій кручі. Вни­зу між ске­ля­ми в морі ку­па­лись без со­ро­му лю­де. Пан­ни за­со­ро­ми­лись і по­вер­ну­ли на­зад до­до­му.

    Тим ча­сом Нав­роцька жда­ла гос­тей ко­ло сто­лу. На столі сто­яв ве­ли­кий піднос з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням і тарілка не­до­ро­го­го тор­ту. На підносі сто­яли три ма­ленькі ча­роч­ки з ви­ном для па­ничів та Нав­роцько­го. Нав­роцька бу­ла ску­па й в се­бе вдо­ма завсіди по­да­ва­ла та­ку ве­че­рю гос­тям-па­ни­чам, її ва­рен­ня з аб­ри­косів та ма­ленькі ча­роч­ки ви­на вже дав­но зна­ли па­ничі й сміялись ти­хенько. Цей по­жи­вок, ці аб­ри­ко­си во­на не за­бу­ла взя­ти з со­бою навіть на морське ку­пан­ня зад­ля па­ничів.

    - Прошу спро­бу­вать мо­го ва­рен­ня! - ска­за­ла Нав­роцька до гос­тей.

    Паничі сіли за стіл, наб­ра­ли ва­рен­ня й тро­хи лиз­ну­ли йо­го. Нав­роцька пос­та­ви­ла пе­ред ни­ми по чарці ви­на й по­да­ла кож­но­му по шма­точ­ку тор­та, не­на­че во­ни бу­ли делікатні пан­ни. А їм після гу­лян­ки та­ки доб­ре схотілось їсти. Схотів їсти й ста­рий Нав­роцький. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. Са­ня го­во­ри­ла більше од усіх, але якось нер­во­во, швид­ко, ха­па­ючись. Во­на не­на­че хотіла за­го­во­ри­ти не­дав­ню неп­риємну спо­тич­ку з Фе­сен­ком, щоб мерщій за­бу­ти її в роз­мові.

    Фесенко сидів, на­су­пив­ши бро­ви. Він тільки ско­са пог­ля­дав на Са­ню, на її ли­це, на її уда­ва­но жваві очі. Нав­роцький нес­подіва­но встав з-за сто­лу й пішов в гос­ти­ни­цю. Йо­го мор­ду­вав го­лод, і він не втерпів, щоб не по­поїсти всмак. Нав­роцька стур­бу­ва­лась.

    «Одже ж зро­бить якусь шту­ку оце м'яло, оце одо­ро­ба­ло, оцей ста­рий прос­так», - по­ду­ма­ла во­на.

    А прос­так і справді зро­бив шту­ку: він не­за­ба­ром з'явив­ся на ґанку з тарілкою в ру­ках. На тарілці ле­жав цілий стіжок ма­ри­но­ва­ної ри­би. Нав­роцький пос­та­вив тарілку на стіл, сів собі спокійненько й про­мо­вив:

    - Еге, ма­буть, ви, па­ничі, хо­че­те їсти! Про­шу за­ку­сить! Та й я по­поїм, бо зовсім ви­го­ло­дав­ся!

    Навроцька на­су­пи­ла бро­ви.

    «Старий ду­рень! ми­кається не в своє діло. Вчу, вчу і ніяк не вив­чу оцю му­жицьку прос­то­ту. Як роз­щед­рив­ся! Приніс пов­ну тарілку ма­ри­на­ду, якої нам ста­ло б на три дні. Па­ничі, як ті го­лодні вов­ки, потріска­ють усе до­чис­та», - миг­ну­ла дум­ка в Нав­роцької. Во­на лед­ве вдер­жа­ла язи­ка, щоб не на­ла­яти прос­та­ка.

    - Маню! піди, сер­це, та ска­жи гор­ничній, щоб мерщій при­нес­ла тарілки, ножі, та ви­дельця, та па­ля­ниці, а са­ма - візьми з ко­мо­ди сал­фет­ки, - про­мо­ви­ла ти­хеньким го­ло­сом Нав­роцька до Мані, - та не за­будь замк­ну­ти ша­фу.

    Маня пішла й вис­ла­ла че­рез гор­нич­ну тарілки. Па­ничі й пан­ни ки­ну­лись на ма­ри­над, як го­лодні вов­ки на вівцю, хоч їх Нав­роцька й не прип­ро­шу­ва­ла.

    Фесенко за­був за не­дав­ню оби­ду й заїв го­ре своєї душі дво­ма доб­ри­ми шма­точ­ка­ми ма­ри­на­ду, ки­да­ючи спідло­ба злю­щи­ми очи­ма на Ко­маш­ка. Виліз потім бо­ком той ма­ри­над доб­ро­сер­до­му прос­та­кові: жінка два дні гриз­ла йо­го за той ма­ри­над.

    Вже смер­ком поп­ро­щав­ся Фе­сен­ко з Нав­роцьким. Ра­зом з ним поп­ро­щав­ся Ко­маш­ко.

    - Приходьте до нас частіше, - зап­ро­шу­ва­ла Фе­сен­ка Нав­роцька.

    - Не за­бу­вай­те нас! Ми вас бу­де­мо ждать до се­бе, - про­сив Нав­роцький Ко­маш­ка.

    Фесенко пішов ву­ли­цею на один бік, Ко­маш­ко поп­ря­му­вав на дру­гий бік до мо­ря.

    - Розійшлись, як доріжки в лісі, - обізвав­ся Нав­роцький, осміха­ючись. - Один на пра­ву ру­ку, дру­гий на ліву.

    «Розійшлися й ніко­ли не зійдуться», - по­ду­ма­ла Са­ня, во­дя­чи очи­ма за Ко­маш­ком, кот­ро­го біла пос­тать ма­нячіла і все ніби по­то­па­ла в тем­ряві під ви­со­ки­ми акаціями і зго­дом зовсім по­то­ну­ла.

    «Потонули в імлі ти­хо­го ве­чо­ра, - ду­ма­ла Са­ня. - Вже не вид­ко обох. Кот­рий-то з їх по­то­не в морі світо­во­му? кот­рий не вто­не? Кот­рий з їх вип­ли­ве на бе­рег, кот­рий за­ги­не?» -ду­ма­ла дівчи­на, си­дя­чи за сто­лом і не­на­че прис­лу­ха­ючись до своїх по­таємних пи­таннів. А ду­ма за ду­мою во­ру­ши­лась в її душі, як ти­хий ше­лест аб­ри­ко­со­во­го лис­ту од вечірнього морсько­го по­ди­ху на су­хий бе­рег. «А що як Ко­маш­ко по­то­не? - не­на­че го­во­рив їй той ти­хий го­лос в душі. - А він до­ко­неч­но по­то­не з своєю пал­кою вда­чею, з щи­рим сло­вом…» І для неї ста­ло шко­да мо­ло­до­го хлоп­ця, ста­ло жаль йо­го мо­ло­до­го жит­тя. Во­на важ­ко здих­ну­ла і знов за­ду­ма­лась.

    Їй за­ба­жа­лось з кимсь по­го­во­ри­ти щи­ро, од сер­ця, поділи­тись мис­ля­ми, приз­на­тись, що го­во­рив їй не­дав­но Фе­сен­ко. І щось гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці підка­зу­ва­ло їй, що не з батьком і не з щи­ри­ми при­ятелька­ми во­на по­го­во­ри­ла б те­пер, а з Ко­маш­ком, з од­ним Ко­маш­ком.

    - Яка гар­на лю­ди­на Фе­сен­ко, - про­мо­ви­ла го­лос­но Нав­роцька. «От бу­ло б доб­ре за­лу­чи­ти йо­го для моєї Мані», - по­ду­ма­ла во­на, але цього при доч­ках не ска­за­ла.

    - Еге, агар­ний. Плечі ши­рокі, і апе­тит має доб­рий: знать має доб­рий шлу­нок, - зне­хо­тя обізвав­ся Нав­роцький.

    - Яку ги­до­ту ти вер­зеш! - ска­за­ла ста­ра. Са­ня вста­ла й пішла гу­ля­ти попід акаціями; їй неп­риємна бу­ла са­ма роз­мо­ва про Фе­сен­ка.

    - А мені здається, що Ко­маш­ко ба­га­то кра­щий і ро­зумніший, ніж Фе­сен­ко, - ска­зав Нав­роцький.

    - Я бу­ла б ра­да, як­би Ко­маш­ко навіть зовсім не хо­див до нас, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна з сер­ди­тою міною, - все го­во­рить му­жицьким язи­ком, не­на­че най­няв­ся так го­во­ри­ти. Та й дум­ки в йо­го якісь… Ат!..

    

VII

    


    Другого дня вранці Нав­роцькі вста­ли пізненько й пи­ли чай в но­мері з доч­ка­ми. З пош­ти при­нес­ли два лис­ти: один був ад­ре­со­ва­ний до Нав­роцько­го, дру­гий до Нав­роцької.

    Навроцька роз­дер­ла кон­верт. В ко­ро­тенько­му листі бу­ло на­пи­са­но: «Глядіть ли­шень доб­ре свою стар­шу доч­ку; во­на блу­кає по Одесі з не­доб­ри­ми людьми, во­диться з по­га­ною ком­панією. До біди не­да­ле­ко з її мод­ни­ми ідей­ка­ми та утопійка­ми. Час не­без­печ­ний; сте­режіться».

    Тим ча­сом Нав­роцький чи­тав го­лос­но свій лист. В листі бу­ло на­пи­са­но: «Про­чу­ли ми че­рез лю­дей, що в ва­шо­му домі бу­ває Ко­маш­ко й буцімто прис­ва­тується до ва­шої стар­шої доч­ки. Сте­режіться йо­го. Ста­ви­мо собі за свя­ту по­винність зас­те­рег­ти вас, що не сьогодні-завт­ра Ко­маш­ка зап­ро­то­рять ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять. На­чальство са­мо по собі зна­ти­ме або й знає за йо­го утопії».

    - Брехня на­пи­са­на! - ска­зав Нав­роцький.

    - Яка там брех­ня? На ли­шень про­чи­тай, що на­пи­са­но в моєму листі, - про­мо­ви­ла зоз­ла Нав­роцька. Нав­роцький взяв од неї лист і про­чи­тав го­лос­но.

    - А що? Хіба ж я тобі не ка­за­ла?

    - Гм, гм… ка­за­ла, але я не слу­хав… Це пи­ше до нас Фе­сен­ко.

    - Фесенко? Ніко­ли в світі я цього не по­ду­маю! Не та­ка він лю­ди­на. Це пи­ше, ма­буть, твій Ко­маш­ко, - про­хо­пи­лась Нав­роцька.

    - Цебто пи­ше сам на се­бе, чи що? - спи­тав Нав­роцький.

    Саня за­ре­го­та­лась. Той сміх, як ле­зо но­жа, урізав Нав­роцьку.

    - Смійся, смійся, Са­ню. Швид­ко з те­бе бу­де сміятись увесь Ки­ши­нев, увесь Одес, - ска­за­ла сер­ди­то Нав­роцька.

    - На, Са­ню, ці до­ку­мен­ти, піди в пе­кар­ню та вкинь в піч, - ска­зав Нав­роцький до Сані.

    Саия вхо­пи­ла лис­ти й ху­тенько побігла тільки не в пе­кар­ню, а в но­мер до Му­раш­ко­вої на по­ра­ду.

    В Му­раш­ко­вої во­на зас­та­ла свою при­ятельку Ольгу Махнівську.

    - От ціка­ва но­ви­на, об­мальову­юча наш час! На­те ли­шень, чи­тай­те ці де­пеші, - ска­за­ла Са­ня ве­се­лим насмішку­ва­тим го­ло­сом, але її го­лос на кінці фра­зи нес­подіва­но зат­ру­сивсь. Ос­тан­ня нот­ка бу­ла мінор­на.

    Махнівська й Му­раш­ко­ва про­чи­та­ли лис­ти.

    - Та й под­ла ж лю­ди­на пи­са­ла оці де­пеші! - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва.

    - Як ви ду­маєте, хто пи­сав ці де­пеші? Га? - спи­та­ла Са­ня.

    - Я ска­жу, не ва­га­ючись, що пи­сав Фе­сен­ко, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Я на Ма­ло­му Фон­тані пос­те­рег­ла, що ти, Са­ню, йо­му спо­до­ба­лась, що Ко­маш­ко стає йо­му при­ти­чи­ною…

    - І па­па, надісь, до­га­дується, що пи­сав Фе­сен­ко, - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

    Туга впа­ла на її ве­селі ясні очі. Во­на схи­ли­ла го­ло­ву ще ниж­че й од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Для неї ста­ло не­ви­мов­не жаль Ко­маш­ка. Во­на бу­ла лад­на летіти до йо­го, за­раз-та­ки зас­те­рег­ти йо­го. Пе­ред нею на столі ле­жа­ли ря­доч­ком роз­гор­нуті два лис­ти, і ці не­чесні лис­ти не­на­че наб­ли­жа­ли її сер­це до Ко­маш­ка. Він став для неї не­на­че рідний, до­ро­гий.

    - Що ж мені те­пе­реньки ро­би­ти? - Спи­та­ла ніби са­ма в се­бе Са­ня.

    - Треба да­ти звістку Ко­маш­кові, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Дам зна­ти, дам зна­ти як­най­швид­ше! - крик­ну­ла Са­ня. - Я йо­го вик­ли­чу сю­ди, я на­пи­шу до йо­го, не­хай він за­раз при­бу­де до ме­не.

    - Але, Са­ню, це ти зай­деш над­то вже да­ле­ко. По­ду­май пе­редніше й спи­тай своє сер­це? Ти знаєш, до чо­го во­но йдеться, ко­ли ти на­пи­шеш до йо­го лист і пок­ли­чеш сю­ди? - ска­за­ла обе­реж­на Махнівська.

    Саня за­ду­ма­лась. Во­на в той час за­бу­ла й про кур­си, і про ви­щу на­уку, і за свої заміри, і за діяльність на ко­ристь людськості, бо тільки по­чу­ва­ла, що її щось ду­шить ко­ло сер­ця.

    - Що бу­де, те й бу­де, а лист тре­ба на­пи­сать. Шко­да мені йо­го, - ска­за­ла зго­дом Са­ня і взя­ла па­пе­ру та й на­пи­са­ла до Ко­маш­ка: «Приїжджай­те до нас сьогодні в сьомій го­дині вве­чері; я жда­ти­му вас в но­мері в Му­раш­ко­вої. В жит­ло па­пи­не не за­ходьте. Якась по­га­на лю­ди­на ро­бе ка­пость мені й вам. В нас довідаєтесь за усе. За­ходьте прос­то в но­мер до Наді Му­раш­ко­вої. Сподіва­юсь вас; при­хильна до вас Олек­санд­ра Нав­роцька».

    Саня за­пе­ча­та­ла лист. Її ру­ка аж тру­си­лась. Во­на ха­па­лась, вста­ла з ка­на­пи, ки­ну­лась шу­ка­ти зон­ти­ка й тільки тоді опам'ята­лась і зга­да­ла, що во­на не вдо­ма, а в но­мері в Му­раш­ко­вої.

    - Дай мені, На­дю, сво­го зон­ти­ка або… бог з ним! Побіжу й так та са­ма вки­ну лист в пош­то­ву скриньку, - ска­за­ла Са­ня й про­жо­гом вибігла з кімна­ти. За нею на­зирці побігла й Махнівська, примітив­ши, що во­на ду­же стур­бо­ва­на.

    Пославши лист в Одес, Са­ня вер­ну­лась в но­мер до Му­раш­ко­вої. Цілий дов­гий день во­на про­бу­ла в три­возі, жда­ла й не мог­ла діжда­тись. Сіла за обід з батьком та з ма­чу­хою і тільки по­сиділа, не вмо­чив­ши навіть лож­ки. Після обіду во­на пішла до Му­раш­ко­вої й сиділа там до ве­чо­ра, роз­мов­ля­ючи з своєю при­ятелькою, і все пог­ля­да­ла в вікно на сон­це. А сон­це ко­ти­лось на захід по­волі, нев­ва­жа­ючи на її нес­покій, на її розт­ри­во­жені нер­ви.

    В той день над­вечір в Одесі в но­мері гос­ти­ниці сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним за сто­ли­ком і ждав са­мо­ва­ра. Во­ни тільки що ску­па­лись в морі й на­ла­го­ди­лись пи­ти чай.

    В но­мері бу­ло душ­но, не­на­че ду­хо­та ли­ла­ся од ду­же на­топ­ле­ної гру­би. Зда­ва­лось, ніби самі стіни бу­ли га­рячі й пашіли жа­ром. В од­чи­не­не вікно по­тя­гав га­ря­чий вітрець, не­на­че він теж по­ди­хав з на­топ­ле­ної печі. Обид­ва мо­лоді хлопці бу­ли по­том­лені, об­важнілі і зби­ра­лись ніби од­бу­ва­ти якусь по­ку­ту - в ду­хоті пи­ти чай.

    В той час з пош­ти Ко­маш­кові при­нес­ли лист. Він роз­гор­нув йо­го, про­чи­тав і впус­тив з рук до­до­лу.

    - Од ко­го це лист? - спи­тав йо­го Мав­родін.

    - Од Сані, - ска­зав три­вож­но Ко­маш­ко й схо­пив­ся з стільця.

    - Од Сані? Що ж во­на пи­ше до вас?

    - Щось тра­пи­лось! Щось є! - аж крик­нув Ко­маш­ко й за­веш­тав­ся по но­мері дрібни­ми швид­ки­ми ступіня­ми. - Ож на­те про­чи­тай­те! Тре­ба мерщій їхать.

    - Яка ги­до­та розп­ло­ди­лась на світі! - ска­зав Мав­родін, на­су­пив­ши свої густі бро­ви.

    - Бідна, без­та­лан­на Са­ня! Якесь ли­хо жде її! Я вга­дую, звідкіль ви­хо­де усе ли­хо про­ти неї й про­ти ме­не: це діло Фе­сен­ко­ве, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Він од­чи­нив ша­фу й, ха­па­ючись, по­чав ви­тя­гать уб­ран­ня та вби­ра­тись.

    - Бідна Са­ня! Це че­рез ме­не зачіпа­ють її по­гані лю­де. Щось не­доб­ре тра­пи­лось! - го­во­рив він, хватько­ма надіва­ючи на се­бе оде­жу.

    Він ухо­пив шап­ку й про­жо­гом вибіг з но­ме­ра. З ним слідком вибіг і Мав­родін.

    - Поїду й я з ва­ми, - го­во­рив Мав­родін, примітив­ши, що Ко­маш­ко над­то стур­бо­ва­ний.

    Вони сіли на трам­вай і в од­ну мить пе­ресіли на поїзд залізної до­ро­ги. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що не бу­де кінця тій до­розі.

    Він нічо­го не примічав і тільки не­на­че ба­чив пе­ред со­бою Са­ню, зас­му­че­ну, стри­во­же­ну. Га­ря­чий день зга­сав. З садків, які рос­ли по обид­ва бо­ки залізної до­ро­ги, по­тя­га­ло хо­лод­ком. До­ро­га тро­хи зас­по­коїла нер­ви Ко­маш­кові. Дум­ки в го­лові пішли вільніше.

    «Саня на­пи­са­ла до ме­не лист, пер­ший лист», - нес­подіва­но блис­ну­ла в Ко­маш­ка дум­ка, і він за­був од­ра­зу усі три­во­ги. Якась нез­ви­чай­на радість зли­ну­ла на йо­го сер­це, не­на­че пер­ша ластівка вес­ною зли­ну­ла на зе­ле­ну ка­ли­ну й за­ще­бе­та­ла пісню про вес­ну, про теп­ло, про ко­хан­ня. В йо­го в серці нак­лю­ну­лась надія і не­на­че освіти­ла йо­го й пригріла.

    «Боже мій! Чо­го мені жда­ти, чо­го сподіва­тись в цей вечір? - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, ско­чив­ши на зем­лю з ма­ленько­го ле­генько­го ва­гон­чи­ка. - Он і мо­нас­тир вид­но! Он­деч­ки й гос­ти­ни­ця, і вікно но­ме­ра, де жи­ве Му­раш­ко­ва… Швид­ше, швид­ше! дух за­би­ває!»

    Комашко добіг до ґанку. Мав­родін гук­нув до йо­го:

    - Йдіть, а я тим ча­сом забіжу до Бо­ро­давкіна, а потім, мо­же, зай­ду в но­мер до Му­раш­ко­вої.

    Комашко од­чи­нив двері в но­мер. За сто­лом на ка­напці сиділа Са­ня попліч з Му­раш­ко­вою. Вечірнє сон­це ки­да­ло проміння на стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­кою, ка са­мо­вар, гра­ло на ста­ка­нах та блю­деч­ках.

    Золотий од­лиск си­пав­ся на Са­ню, і делікат­на біля­ва Са­ня по­руч з чор­ня­вою На­дею зда­ва­лась йо­му не­бес­ним хе­ру­ви­мом. Щось іде­альне, чис­те світи­лось в її яс­но-синіх очах, в ма­то­во-біло­му ви­ду. Са­ня схо­пи­лась з місця, побігла до Ко­маш­ка на­зустріч і по­да­ла йо­му обидві ру­ки. В смут­них очах вис­ту­пи­ли ро­син­ка­ми дві сльози.


    - Добривечір вам! Що тут тра­пи­лось? Чо­го ви такі стри­во­жені? - спи­тав Ко­маш­ко, і в йо­го сер­це ніби за­боліло; йо­му хотілось об­ня­ти й при­гор­нуть до се­бе зас­му­че­ну Са­ню, як ди­ти­ну.

    - Сідайте та про­чи­тай­те оці де­пеші, - ска­за­ла во­на до Ко­маш­ка.

    Комашко сів і про­чи­тав лис­ти.

    - А що, гарні де­пеші? -спи­та­ла Са­ня, і го­лос в неї тру­сивсь якось жалібно.

    Комашко про­чи­тав лис­ти й од­ра­зу зблід. Ніщо в світі не розд­раж­ню­ва­ло й не сер­ди­ло йо­го так, як людська не­чесність та неп­рав­дивість, в чо­му б во­на не ви­яв­ля­лась.

    Його по­чут­ливі тонкі нер­ви вга­ду­ва­ли неп­рав­ду, як би во­на не бу­ла за­мас­ко­ва­на, як би во­на не кри­лась. Блідо­та роз­ли­ла­ся навіть по йо­го ви­со­ко­му чолі. Очі втра­ти­ли блиск і ніби вкри­лись імлою. Са­ня гля­ну­ла на йо­го - і пош­ко­ду­ва­ла, що по­ка­за­ла йо­му ті по­гані лис­ти.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Бо­га ра­ди, не тур­буй­тесь! - про­мо­ви­ла Са­ня. - За ме­не ви не бійтесь. І я за се­бе не бо­юсь. Мені шко­да бу­ло вас.

    Як ска­за­ла Са­ня ці сло­ва, він од­ра­зу ніби про­ки­нув­ся: по­чув, як швид­ко за­би­лось в йо­го сер­це. Темні очі знов заб­ли­ща­ли гост­рим блис­ком. Ус­та ста­ли рум'яні. Він схо­пив­ся з місця й гор­до­ви­то підвів го­ло­ву.

    - Коли вам, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, за це бай­ду­же, то й мені нічо­го не страш­но. Я тільки ду­мав про вас. За вас я ла­ден всто­юва­ти до ос­танньої краплі моєї крові. Я нех­тую, я сміюсь з тих гид­ких лю­дей, що по­таємним підсту­пом інтри­гу­ють про­ти чес­них лю­дей, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Він пе­рей­шов двічі не­ве­лич­ку кімнат­ку і в од­ну мить пе­реміг стра­шен­ну тур­бо­ту. Сівши на стільці про­ти Сані, пог­ля­нув­ши на неї лас­ка­ви­ми очи­ма, він од­ра­зу по­ве­селішав. Мо­ло­дий хло­пець ніби наб­равсь си­ли й зав­зят­тя, гля­нув­ши в Са­нині оче­ня­та.

    «В твоїх, дівчи­но, яс­них очах я не­на­че вглядів свою до­лю, не­на­че на­пив­ся з тво­го біло­го лич­ка свіжої по­го­жої во­ди. І людська злість та неп­рав­да не вдіє мені ніякої щко­ди», -ду­мав Ко­маш­ко, див­ля­чись на Са­ню; і йо­му ста­ло не­ви­мов­не ве­се­ло.

    «Вона моя, во­на моя!» Тільки ці дві слові во­ру­ши­лись в йо­го в думці. Пор­ва­лась нит­ка йо­го ду­мок, і він тільки ніби чув, як в йо­го душі во­ру­шаться десь гли­бо­ко-гли­бо­ко двоє слів: «Во­на моя». І Са­ня лю­би­ла йо­го в той час і лю­би­ла щи­ро. Кра­са йо­го душі гля­ну­ла в той час че­рез йо­го темні очі, засвіти­лась в їх іскра­ми. Йо­го бліде ма­то­ве ли­це ста­ло свіжіше, ус­та чер­воні.

    «Тепер я ста­ла тобі рідною ду­хом і ніко­ли од те­бе не ос­туп­люсь: ти мені до мислі, ти мені й до сер­ця», - по­ду­ма­ла Са­ня й за­бу­ла за усе на світі.

    Усі сиділи мовч­ки. На­дя діво­чим по­чу­ван­ням і здо­га­дом втя­ми­ла той по­таємний про­цес, який по­чав­ся в мо­ло­дих ду­шах, і не посміла йо­го пе­ре­би­ва­ти своєю роз­мо­вою.

    Вона ти­хе­сенько на­ли­ла чай і мовч­ки пос­та­ви­ла пе­ред Са­нею та Ко­маш­ком ста­ка­ни, не­на­че бо­ялась спо­ло­хать зо­лоті мрії, що ніби роєм ви­ли­ся в са­мо­му повітрі, як зо­ло­те ма­ре­во сон­ця. Ко­маш­ко зітхнув гли­бо­ко, не­на­че пе­ре­був дов­гий важ­кий час сво­го жит­тя, і по­чав ме­ханічно ко­ло­тить ло­жеч­кою чай.

    - І хто б оце на­пи­сав оці по­гані лис­ти до ва­шо­го батька? - спи­тав він, гля­нув­ши на Са­ню.

    - Якась не­доб­ра лю­ди­на, що мис­лить зло мені й вам. Я та На­дя вже тро­хи до­га­дуємось, хто на­пи­сав за нас ці лис­ти, -ска­за­ла Са­ня.

    - І здається мені, не по­ми­ляємось, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Мож­на на­пев­но ска­за­ти, що на­пи­сав лис­ти Фе­сен­ко.

    - І я так ду­маю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Фе­сен­ко лю­ди­на з черст­вим сер­цем, лю­ди­на з ма­теріальним пог­ля­дом на все. Це прав­ди­вий син мер­кан­тильно­го міста, а не по­етич­но­го ук­раїнсько­го се­ла; більше ніко­му не­ма ніяко­го інте­ре­су шко­ди­ти нам. Що ви за­подіяли йо­му ли­хо­го? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до Сані.

    Саня оповіла йо­му за вчо­раш­ню спо­тич­ку з Фе­сен­ком, як на гу­лянці Фе­сен­ко приз­нав­ся, що її лю­бить, але про сва­тан­ня не про­мо­вив і сло­веч­ка.

    Комашко за­ре­го­тав­ся: він знав Фе­сен­кові но­ро­ви.

    - Ото, ма­буть, зля­ка­лась ця про­но­за, як ви на­тяк­ну­ли за сва­тан­ня! Він сва­та­тись не ду­же-то ква­питься, а ко­ха­тись ла­ден з усіма гар­ни­ми пан­на­ми. Та­кий він на вда­чу зро­ду. Еге, ма­буть, аж ро­та роз­зя­вив, як ви на­тяк­ну­ли йо­му за це? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

    - Трохи не зомлів. Я ду­ма­ла, що він так і дре­ме­не в кущі та й схо­вається там, - ска­за­ла Са­ня.

    - Ти, Са­ню, на­ля­ка­ла йо­го так, що він, ма­буть, вже більше не прий­де до вас, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Прийде! Як тільки не пе­рес­тав вас лю­би­ти, то до­ко­неч­но прий­де до вас. Йо­го честь пи­са­на на воді: вітер дмух­нув - і честь зник­ла! - ска­зав Ко­маш­ко. - Чи ви пак знаєте, що він оце не­дав­но сва­тав доч­ку од­но­го ба­га­то­го одесько­го куп­ця? Вліз у йо­го дім, по­хо­див дві неділі, а третього тиж­ня бах! та й да­вай сва­та­тись. Батько тільки очі витріщив, що він за дві неділі встиг так га­ря­че по­ко­ха­ти йо­го до­ню. Од Фе­сен­ка мож­на усього сподіва­тись. В йо­го го­ло­ва на­би­та вітром, а сер­це са­мо­надією на свою кра­су. Прий­шов, мов­ляв, та й побідив…

    - Та не скрізь-бо побідив, а об­лиз­ня та­ки доб­ро­го впіймав, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Знаєте що? Візьму я та пош­лю оці лис­ти по ад­ре­сові Фе­сен­ка, - ска­зав Ко­маш­ко. - Не­хай пок­ла­де їх на пам'ятку в овій до­ро­гий об­лицьова­ний зо­ло­том порт­фель.

    - А справді пошліть! - ска­за­ла Са­ня. - Ото зди­вується, як діста­не з пош­ти свої мудрі ут­во­ри.

    - Правда, цим ми йо­му не зав­го­ри­мо й йо­го не нав­чи­мо, але не­хай знає, що вовк ло­вить, але й вов­ка лов­лять, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Панни знай­шли кон­верт, уб­га­ли ту­ди обид­ва лис­ти, підпи­са­ли, що чи­та­ли, але в ре­дакцію не прий­ня­ли як не­потріб і вер­ну­ли ав­то­рові йо­го не­по­етичні й навіть безг­лузді ут­во­ри.

    - Скажіть, будьте лас­каві, од чо­го в нас те­пер так ба­га­то роз­ве­лось та­ких нікчем­них лю­дей, як Фе­сен­ко? Яка то­му при­чи­на? Я не ди­ву­юсь, як бу­ва­ють та­ки­ми лю­де не­мо­лоді, по­тор­гані важ­ким жит­тям. Але ж Фе­сен­ко чо­ловік мо­ло­дий, а мо­лодість, та ще роз­ви­та й просвіче­на, бу­ває вже са­ма по своїй на­турі чес­ною, - ска­за­ла Са­ня до Ко­маш­ка.

    - Багато при­чин то­му ли­ху, - ска­зав Ко­маш­ко. - Те­пер пішла де­мо­ралізація: скрізь па­нує нев­га­мо­ва­ний, навіже­ний по­тяг до по­жи­ви, до гро­шей, до со­лод­нечі жит­тя, до осо­ло­ди втіха­ми. І та де­мо­ралізація йде по­пе­ред усього звер­ху… Людська осо­бистість за­дав­ле­на і зу­мис­не при­би­та. Чес­них, ро­зум­них, роз­ви­тих лю­дей і не люб­лять і бо­яться, бо на злодієві шап­ка го­рить… По­га­них лю­дей не тільки не заг­нуз­ду­ють, а ще їм по­та­ку­ють, бо на­ту­ральна річ, що зло прик­ри­ває зло і ви­би­рає собі оруд­ни­ком зло. Скрізь па­нує в нас про­текція, а не ро­зум і прав­да. Вищі ро­зу­мові інте­ре­си за­нед­ба­но. Чес­но­го, прав­ди­во­го чо­ловіка не­на­ви­дять, зат­руть, замк­нуть, за­топ­чуть в грязь, бо скрізь те­пер пішли вго­ру темні си­ли. Чес­ний чо­ловік в наші ча­си по­ви­нен або мов­ча­ти і таїтись, або бу­ти го­то­вий на усе ли­хо.

    - Я доб­ре знаю, - ска­за­ла Са­ня, гор­до підняв­ши свою ру­ся­ву го­ло­ву, - що Фе­сен­ки в наш час па­ну­ють, але й честь ще не вмер­ла…

    - Не вмер­ла й ніко­ли, надісь, не вмре. Прав­да, як оли­ва, вип­ли­ве на­верх, - ска­зав Ко­маш­ко, вда­рив­ши ру­кою навідлі об стіл.

    Сані спо­до­ба­лось йо­го зав­зят­тя, йо­го прав­ди­ва, щи­ра вда­ча. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го блис­кучі очі, в кот­рих світив­ся ро­зум, світи­лась зав­зятість, і нез­чу­лась, як по­лю­би­ла йо­го очі.

    Мурашкова тим ча­сом за­пе­ча­та­ла кон­верт і пос­ла­ла гор­нич­ну, щоб во­на вки­ну­ла лист в пош­то­ву скриньку.

    - Це бу­дуть смачні бісквіти Фе­сен­кові до чаю, - ска­за­ла Са­ня всмішки.

    - Нехай по­поїсть на здо­ров'я, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    Між мо­ло­ди­ми людьми пішла ве­се­ла роз­мо­ва. Сон­це низько спус­ти­лось і заг­ля­ну­ло в вікна че­рез ріденькі верхні гілки акацій та аб­ри­косів. По білій стіні роз­си­па­лись ніби зо­лоті краплі. Ро­же­вий од­лиск світу роз­лив­ся по всіх за­кут­ках ма­ленької ха­ти­ни. Мо­лоді лю­де роз­мов­ля­ли й не мог­ли на­го­во­ри­тись і тоді розійшлись, як над­ворі вже по­ночіло.


    Впав си­зий ту­ман на мо­ре. Впа­ла чор­на ніч на зем­лю. Ви­си­па­лись зорі на небі. За мо­нас­ти­рем за­па­лав огонь на ма­яку й об­лив фан­тас­тич­ним м'яким од­лис­ком білу церк­ву, білі мо­нас­тирські стіни. Сон не брав Са­ню. Во­на од­чи­ни­ла вікно й сіла, спер­шись ліктем на одвірок, та ди­ви­лась на фан­тас­тич­ну кар­ти­ну півден­ної ночі. В од­чи­не­не вікно бу­ло вид­но ши­ро­ку яс­ну сму­гу на чор­но­му небі над да­ле­ким Оде­сом. А над тією яс­ною сму­гою ви­со­ко піднімав свою го­ло­ву ма­як над кру­чею й роз­ли­вав різкий світ в чор­но­му небі. Білий мо­нас­тир лиснів на чор­но­му фоні, ніби пля­ма, і в своїх не­яс­них тінях і сутінках був схо­жий на який­сь фан­тас­тич­ний ста­ро­давній за­мок, по­де­ку­ди роз­ва­ле­ний. А ви­со­ко в небі бли­ща­ли ясні зорі, як діаман­ти, роз­си­пані по чор­но­му ок­са­миті. Вог­ке повітря повіва­ло з мо­ря і об­ли­ва­ло Са­ни­не га­ря­че ли­це. Яке щас­тя на­ли­ва­ло її сер­це! Яка со­лод­не­ча, яка радість ли­лась в її ду­шу, спа­да­ла на сер­це! В фан­тас­тич­но­му світі да­ле­ко­го сяй­ва во­на тільки не­на­че ба­чи­ла ве­ликі ясні очі, гострі, освічені ду­мою. Са­ня по­чу­ва­ла, що в той час од­на лю­бов, од­но щас­тя світить в її серці: то гріє її теп­лом га­ря­чо­го півдня, то ніби про­хо­лод­жує ро­сою розкішної півден­ної ночі. Усі ду­ми, усі заміри, усей сму­ток - усе те не­на­че пе­рес­та­ло жи­вотіти, не­на­че за­летіло десь за синє мо­ре.

    «Ноче моя теп­ла! Які ти для ме­не роз­ли­ваєш роз­коші, які ча­ри!» - ду­ма­ла Са­ня, див­ля­чись на фан­тас­тич­ну кар­ти­ну ночі.

    І ве­се­ло ди­ви­лись на неї зорі з не­ба, не­на­че сміялись своїм ми­га­ючим світом. Ве­се­ло засміялось рум'яне не­бо на сході, ве­се­ло заг­ра­ло схо­дя­че сон­це в сизій імлі над мо­рем. Жи­вот­тя її сер­ця не­на­че зли­лось до­ку­пи з розкішною півден­ною ніччю і з по­езією півден­но­го ран­ку над Чор­ним мо­рем.

    Вже сон­це підби­ло­ся вго­ру над мо­рем. Вже си­зий ту­ман зняв­ся з мо­ря, звив­ся, як біле пок­ри­ва­ло, й підняв­ся в синє не­бо, і тоді сон зміг Са­ню, сон міцний, яким сплять мо­лоді щас­ливі лю­де.

    Другого дня, вже як сон­це сто­яло на за­ході, Фе­сен­кові при­нес­ли лист, пе­рес­ла­ний че­рез міську пош­ту. Він розірвав кон­верт. Лист був ко­ро­тенький і на­пи­са­ний яки­мись чуд­ни­ми ку­че­ря­ви­ми бук­ва­ми. Оче­ви­дяч­ки, лист був анонімний. В то­му листі бу­ло на­пи­са­но: «Ми­лий до­ро­гий Фе­сен­ку! Люб­лю те­бе, як ду­шу, і вми­раю за то­бою. Ти ме­не доб­ре знаєш. І я знаю доб­ре, що й я тобі тро­хи спо­до­ба­лась. Бу­ду те­бе жда­ти сьогодні вве­чері в дев'ятій го­дині на Ма­ло­му Фон­тані. Про­ти скелі Ка­пу­ци­на на бе­резі ле­жить плис­ко­ва­тий камінь. Там ти ме­не знай­деш, і ми нап'ємо­ся в цей вечір щас­тя. Як не при­бу­деш до ме­не, то я втоп­лю­ся в морі й за­па­губ­лю свою ду­шу. Твоя навіки Н.Н. Не зву се­бе на ймен­ня, бо­юся. Ча­сом на пошті роз­пе­ча­та­ють мій лист і дізна­ються, хто я».

    «Це ж Са­ня пи­ше. Вми­рає за мною. А що? зо мною не­ма жартів. Терпіла, терпіла та й не втерпіла, як і другі пан­ни, що ко­ха­лись зо мною. А що? Ага! Зад­ра­ла кир­пу пе­ре­до мною, та дурнісінько!» - ду­мав Фе­сен­ко і, вхо­пив­ши циліндер та зон­тик, про­жо­гом по­летів на трам­вай.

    «Сяду на трам­вай. Вже по­ночі, і ніхто з знай­омих арис­ток­ратів не вгля­дить ме­не, що я їздю трам­ваєм, а не екіпа­жем», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    Вже над­ворі зовсім смерк­лось, як Фе­сен­ко приїхав на Ма­лий Фон­тан. Над мо­рем по­де­ку­ди по стеж­ках ни­ка­ли та блу­ка­ли лю­де, ніби темні си­лу­ети. Фе­сен­ко бігцем біг до скелі Ка­пу­ци­на, аж чуб в йо­го став мок­рий. На бе­резі не бу­ло й жи­вої душі.

    «От і доб­ре! Не­ма ніко­го. Публіка розб­ре­лась. Ой, ко­ли б швид­ше знай­ти той плис­ко­ва­тий камінь! А от і камінь, а на ка­мені мріє якась тем­на пос­тать. Са­ня! во­на!» - аж крик­нув Фе­сен­ко. Йо­го сер­це роз­горілось, він прос­тяг ру­ки до Сані.

    Під йо­го ру­ка­ми за­ше­лестіло лис­тя.

    - Що це за ди­во! - крик­нув Фе­сен­ко.

    Він при­ди­вив­ся, по­ла­пав ру­ка­ми: на ка­мені ле­жа­ла куп­ка су­хо­го зілля. Пев­но, няньки на­ло­жи­ли, гра­ючись з дітьми.

    Фесенко по­ла­пав ру­ка­ми й тільки ро­та роз­зя­вив. Він не йняв віри своїм очам.

    «А де ж Са­ня? Мо­же, во­на опізни­лась?» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    Він тер­нув сірни­чок, гля­нув на го­дин­ник: вже бу­ла по­ло­ви­на де­ся­тої го­ди­ни.

    «Чи не вто­пи­лась ча­сом в морі? Мо­же, жда­ла ме­не, жда­ла та й шу­бовс­ну­ла з скелі в мо­ре», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    Він надійшов над самісіньку кру­чу, гля­нув униз: нічо­го не бу­ло вид­но, тільки хвильки лисніли про­ти за­хо­ду під ске­ля­ми.

    «От бу­де сла­ва, як Са­ня вто­питься че­рез ме­не! За­го­во­рять усі в Одесі. Мож­на бу­де над­ру­ку­вать в га­зе­тах. Са­мо­му ніяко­во сла­ти в ре­дакцію… Дам три кар­бо­ванці Се­лаб­ро­сові, то це ле­да­що за усе на­пи­ше, - ма­рив Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на мо­ре. - А мо­же, во­на пок­ла­ла цю тра­ву, щоб схо­ва­ти в йо­му до ме­не лист? Гм… гм…» Фе­сен­ко об­ла­пав су­хе зілля. Все­ре­дині нічо­го не бу­ло. «Якась містифікація! Хтось ме­не ду­рить!» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    «Догадуюсь, чиє це діло! Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва. Пот­ри­вай же, бу­деш ти пам'ятать і за Са­ню, і за цю шту­ку», - ду­мав Фе­сен­ко.

    Він шпур­нув зілля в мо­ре і ти­хою хо­дою пішов на­зад до станції.

    «А мо­же, це чиїсь жар­ти? Жар­ту­вав же не раз і я з дівча­та­ми на усякі спо­со­би, - ду­мав Фе­сен­ко, - пи­сав же до од­ної, що повішусь в місько­му сад­ку, як не вий­де до ме­не…»

    Послала анонімний лист в місто пош­тою до Фе­сен­ка не Са­ня, а шту­кар­ка Хрис­ти­на, що зна­ла за все.

    Таку містифікацію во­на з нудьги ро­би­ла не од­но­му Фе­сен­кові…

    Вернувшись до­до­му, Фе­сен­ко вглядів на столі дру­гий лист, прис­ла­ний по го­ро­дянській пошті. Він роз­гор­нув лис­та й по­ба­чив свої власні анонімні ут­во­ри з не­ве­лич­кою при­пис­кою.

    «Штука не вда­лась! Вга­да­ли ка­посні, хто по­си­лав їм ці лис­ти. І хто ж би то оце вер­нув мені лис­ти? Ста­ра Нав­роцька пой­ме віри цим лис­там і не схотіла б їх вер­тать по моєму ад­ре­сові. Ста­рий Нав­роцький не­зу­гар­ний до та­ких жартів. Та во­ни й мо­го ад­ре­са не зна­ють. Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва та Са­ни­на. Ко­маш­ко знає мій ад­рес… Пот­ри­вай же! Я ж тобі од­дя­чу! Я те­бе з'їм без солі!»

    - Вб'ю те­бе! Підко­паю під то­бою яму, і не я, а ти впа­деш у цю яму, - го­во­рив вже го­лос­но Фе­сен­ко. - Са­ню моя! зо­ло­то моє! як я те­бе люб­лю! Я ла­ден од­да­ти усе на світі за твій обнімо­чок, за один твій поцілу­нок. З інши­ми я жар­ту­вав без ко­хан­ня, а те­бе ко­хаю щи­ро, га­ря­че, ко­хаю без міри!

    Од то­го ча­су Фе­сен­ко по­чав об­го­ва­рю­ва­ти та су­дить Ко­маш­ка, де тільки бу­ло мож­на… Од­но­го ве­чо­ра на бульварі за сто­ли­ком в ко­фей­ні він уг­лядів ки­ши­невсько­го ди­рек­то­ра й кру­жок інших ди­рек­торів, що поз'їжджа­лись в Одес на про­гу­лян­ня. Він присів до їх і на­ки­нув на ре­пу­тацію Ко­маш­ко­ву пок­ри­ва­ло чорніше од чор­ної ночі… Анонімні лис­ти на Ко­маш­ка по­летіли і по вищій інстанції…

    

VIII

    

    Через кілька день Му­раш­ко­ва зап­ро­си­ла Са­ню до сво­го но­ме­ра. Во­на діста­ла з Оде­са лист на свій ад­рес, але для пе­ре­дан­ня Сані. Са­ня роз­гор­ну­ла лист. Лист був од Ко­маш­ка.

    «Олександро Ха­ри­тонівно! - пи­сав до неї Ко­маш­ко. - Пи­шу до Вас лист, бо не маю надії стріну­ти вас на­са­моті й по­го­во­рить з ва­ми. Я вам щи­ро одк­рив своє сер­це, свою ду­шу… Без вас я не мо­жу жи­ти. Я тільки жи­ву й жи­вотію ва­ми. Ви приз­на­лись мені, що маєте до ме­не сим­патію. Ва­ша лас­кавість до ме­не в ос­танній час дає мені надію, що я не втра­тив ва­шо­го при­ятельства, ва­шої сим­патії. Скажіть мені ос­таннє сло­во! Ко­ли я не маю місця в ва­шо­му серці, то не­хай я луч­че ніко­ли не ба­чи­ти­му вас… щоб за­гоїти моє сер­це».

    Саня про­чи­та­ла лист і за­ду­ма­лась.

    - Що він пи­ше до те­бе? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва.

    - На, чи­тай! - ска­за­ла Са­ня. - Пи­тан­ня стає ду­же яс­но й ка­те­го­рич­но.

    - Правда, що ка­те­го­рич­но, - ска­за­ла На­дя. - Що ж ти ду­маєш те­пер вчи­ни­ти?

    - Писала б до йо­го, та ба­га­то до­ве­деться пи­са­ти: це він ста­но­вить для ме­не пи­тан­ня мо­го жи­вот­тя й моєї ду­хов­ної смерті… - ска­за­ла Са­ня й тро­хи не зап­ла­ка­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. - Тре­ба б мені док­ладніше по­го­во­ри­ти з ним. Але де йо­го по­го­во­рить? Ма­чу­ха йде про­ти йо­го. До­ма мені ніяк не мож­на по­го­во­ри­ти з ним.

    - То вик­лич йо­го сю­ди лис­том та й по­го­во­ри з ним отут в моєму но­мері або в пар­ку, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Одже ж ти доб­ре ра­диш мені, - ска­за­ла Са­ня і, взяв­ши лист па­пе­ру, за­раз на­пи­са­ла до Ко­маш­ка.


    «Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за ва­шу щирість. До­ве­лось би мені ба­га­то пи­са­ти до вас, як­би я ду­ма­ла спи­сать усі мої бідні дум­ки. При­бу­вай­те до ме­не сьогодні над­вечір. До нас не за­ходьте; йдіть в но­мер до Му­раш­ко­вої. Там я вас жда­ти­му. І ваші прин­ци­пи, і ваші пе­ресвідчен­ня мені до мислі, до сер­ця. Я вже по­ки­ну­ла кос­мо­політич­ну плу­та­ни­ну і сим­па­ти­зую ва­шим пог­ля­дам. Мені, як і всім чес­ним і щи­рим лю­дям, тре­ба прис­вя­тить свою діяльність на ко­ристь рідно­му краєві, Ук­раїні. Я щи­ро при­хильна до вас; сер­це моє за ва­ми, але… є при­ти­чи­на, яка стає нам на до­розі. Я са­ма га­разд не знаю, що мені по­ча­ти, що мені діяти. І по­ра­ди не­ма в ко­го пи­тать».

    Саня одісла­ла лист на пош­ту, сіла на ка­нап­ку, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і по­то­ну­ла в важ­ких-важ­ких ду­мах. Му­раш­ко­ва сиділа ко­ло вікна й чи­та­ла. В но­мері бу­ло ти­хо; тільки дві му­хи би­лись об шиб­ки, дзиж­ча­ли й во­ру­ши­ли од­но­тон­ним дзиж­чан­ням мерт­ву ти­шу. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла, що ма­ла ка­за­ти Ко­маш­кові.

    День був тро­хи хмар­ний. Сон­це схо­ва­лось за білі хмар­ки й не ве­се­ли­ло кімнат­ки. Гус­та акація та аб­ри­ко­си зак­ри­ва­ли не­бо про­ти вікна. Тінь в кімнаті ста­ла ще густіша, аж сум­на; і та тінь хмар­но­го дня не во­ру­ши­ла фан­тазії, не бу­ди­ла мрій; яс­ний ро­зум, хо­лод­на роз­суд­ливість та помірко­ваність бра­ли пе­ре­ва­гу над ни­ми.

    Думи в Са­ниній го­лові спо­чат­ку пли­ли логічно, ви­раз­но, але не до­хо­ди­ли ні до яко­го яс­но оме­жо­ва­но­го кінця, по­ча­ли плу­та­тись, пе­ремішу­ва­тись.

    Прибігла дівчи­на й пок­ли­ка­ла Са­ню обідать. Са­ня не­на­че про­ки­ну­лась і ти­хою хо­дою вий­шла, її зви­чай­на жвавість вже не­на­че при­тих­ла.

    «Прощай, мій спо­кою! Час тур­бот вже нас­тає, йде й ме­не не ми­не», - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи обідать. Во­на обіда­ла, як не обіда­ла. Смак про­пав. По обіді во­на пішла до Му­раш­ко­вої. Му­раш­ко­ва вий­шла в парк гу­ля­ти. Са­ня сіла ко­ло вікна, роз­гор­ну­ла книж­ку, по­ча­ла чи­та­ти, її очі біга­ли по лист­ках і не мог­ли впійма­ти ні од­но­го сло­ва. Мислі не йшли в го­ло­ву. Во­на згор­ну­ла книж­ку, згор­ну­ла, ру­ки й жда­ла, схи­лив­ши го­ло­ву.

    Через од­чи­не­не вікно бу­ло вид­ко не­бо й мо­ре, але і во­на не ди­ви­лась ні на не­бо, ні на да­ле­ке синє мо­ре, і нічо­го не приміча­ла.

    Рипнули двері. В но­мер увійшов Ко­маш­ко. Рівна йо­го пос­тать ще не­на­че ста­ла рівніша. Очі бу­ли ве­селі: в їх ви­яв­ля­лась надія, сміливість, не­на­че він виг­рав пер­ший який­сь по­зов в сво­му житті. Ве­се­ло привітав­шись до Сані, він сів про­ти неї. Йо­му зда­ва­лось, ніби він до то­го ча­су плив дов­го-дов­го по ве­ли­ко­му морі і от те­пер тільки доп­ли­ває вже до зе­ле­но­го бе­ре­га, вкри­то­го ліса­ми та па­ху­чи­ми сад­ка­ми; от він ба­чить ви­раз­но, як сон­це грає на го­рах, на сад­ках. І сад­ки й ліси ма­нять йо­го од­по­чи­ти в за­тиш­ку та хо­ло­доч­ку десь над про­зо­рою річкою.

    Обоє мов­ча­ли. Са­ня спо­чат­ку зраділа, й ту радість бу­ло знать по рум'янцях на що­ках. Очі блис­ну­ли привітом, але не­за­ба­ром світ очей згас; очі ста­ли сумні, за­ду­мані.

    - Я вас оце жда­ла… Мені тре­ба з ва­ми по­го­во­ри­ти за од­ну спра­ву… Для ме­не це діло ве­ли­ке, - ти­хо й несміли­во про­мо­ви­ла Са­ня й за­мовк­ла.

    Саня й са­ма зди­ву­ва­лась, що десь ділась її зви­чай­на сміливість, кот­ра її ніко­ли не по­ки­да­ла.

    - Ви в своєму листі на­пи­са­ли кілька слів, і мені тих слів до­волі для мо­го щас­тя на мій увесь вік. Я те­пер щас­ли­вий, двічі щас­ли­вий, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

    Він узяв її ру­ку й поцілу­вав. Са­ня по­чер­воніла й не підніма­ла вік, не гля­ну­ла на йо­го. Во­на бу­ла гар­на, як пер­ша квітка в квітни­ку, в свіжо­му зе­ле­но­му листі. Обоє знов за­мовк­ли. В но­мері ста­ло ти­хо-ти­хо. Не­бо ста­ло хмарніше. В но­мері ста­ла тінь густіша. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го згу­ку, ні ше­лес­ту. Зда­ва­лось, ніби хмар­не не­бо й зе­лені акації та аб­ри­ко­си по­на­хи­ля­лись зу­мис­не над вікном, щоб прис­лу­ху­ва­тись до їх ти­хої роз­мо­ви.

    - Знаєте, Вікто­ре Ти­то­ви­чу? Я ви­со­ко став­лю пот­ре­бу просвіти й роз­вит­ку для жен­щи­ни, дав­но пра­цюю над своїм роз­вит­ком і не ду­маю й не га­даю, що я вже лю­ди­на дійшла, що я дійшла до сво­го кінця. Мені ще тре­ба ба­га­то пра­цю­ва­ти; я дав­но маю дум­ку поїхать на універ­си­тетські кур­си й просвіти­тись ви­щою на­укою.

    Комашко прис­лу­ху­вав­ся до її ти­хої роз­мо­ви. Гост­рий блиск йо­го очей тро­хи при­гас, очі ста­ли за­ду­мані.

    - Олександро Ха­ри­тонівно! Я дав­но вас знаю, ба­га­то роз­мов­ляв з ва­ми. Мені здається, що ви роз­ви­лись стільки, скільки тре­ба кожній лю­дині. Тим-то ви мені й спо­до­ба­лись, що ви стоїте ви­ще од інших паннів та паній на­шо­го ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Саня осміхну­лась. Дві ямоч­ки на що­ках на­че засміялись і знов в од­ну мить зслиз­ли. Ли­це в Сані знов ста­ло по­важ­не.

    - Спасибі вам за комплімент, але я се­бе луч­че знаю. От ви йде­те в жит­тя чо­ловіком го­то­вим, зовсім роз­ви­тим. Ви го­тові до ро­зу­мо­вої праці. Ви здатні прис­вя­тить се­бе чи на­уці, чи рідно­му краєві, чи на­ро­дові. Ви здатні на це. А я от те­пер не по­чу­ваю се­бе та­кою; я не рівня вам, а цього я не хо­чу. Я хо­чу бу­ти рівною вам, а не ниж­чою за вас і роз­вит­ком ро­зу­му, й просвітою. Я люб­лю на­уку, - ска­за­ла Са­ня вже твер­до і сміли­во, бо во­на вже опам'ята­лась і бу­ла лад­на по­лемізу­ва­ти й зма­га­тись, що во­на ду­же лю­би­ла.

    - Ви мені не рівня? Не сми­ряй­тесь-бо! не при­ни­жуй­те се­бе на­да­рем­но! Ви ба­га­то чи­та­ли, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Ох, не так во­но є, Вікто­ре Ти­то­ви­чу. Я ба­га­то ду­ма­ла, ба­гацько чи­та­ла, але му­шу приз­на­тись, що й те­пе­реньки ще не ви­ро­би­ла собі світог­ля­ду, пе­ресвідченнів і будлі-яко­го пог­ля­ду на людське жит­тя. Мені й досі все здається, що я ход­жу в тем­ряві, без світла, блу­каю, плу­та­юся й все ви­хо­ду не знай­ду, - ска­за­ла Са­ня.

    - Чи мо­же ж хто ска­за­ти, що він має ясні пог­ля­ди на усе людське жит­тя? Пи­тан­ня нас­ту­па­ють на лю­ди­ну, як осінні чорні хма­ри. І не­бо ста­вить пи­тан­ня, і зем­ля, і лю­де, і на­род, і на­ука, і політи­ка, і еко­номія. Пи­тан­ня, мов ті тіні в Дан­то­во­му пеклі, кру­гом обс­ту­па­ють кмітли­ву та ціка­ву лю­ди­ну, їх де­сят­ки, сотні. Хто мо­же на­пев­но ска­за­ти, що він од­га­дав такі пи­тан­ня, які нам зав­дає на­ука, зав­дає людське жит­тя? - ска­зав Ко­маш­ко.

    - І все-та­ки мені ба­жа­лось би жи­ти ро­зум­ним людським жит­тям, вит­во­рить собі іде­али й чо­мусь слу­жи­ти.

    - Я тільки знаю, що чую го­лос ва­шої не егоїстич­ної душі. Я дав­но вже од­га­дав ва­шу ду­шу й че­рез це її по­лю­бив. З дру­гою моє жит­тя бу­ло б нудьгою, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Як ви знаєте, я взя­ла місце в го­родській жидівській школі для дівчат, щоб ма­ти хоч яку ро­бо­ту, щоб як-не­будь слу­жи­ти на ко­ристь людськості.

    - Це з пог­ля­ду кос­мо­політич­но­го? - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Було й так, бо жидівська жен­щи­на най­більше заг­на­на в не­во­лю, не має навіть пра­ва мо­ли­тись вкупі з муж­чи­на­ми, сісти за стіл з ни­ми… А по­ки жидівська дівчи­на не вий­де заміж, не має пра­ва но­гою сту­пи­ти в си­на­го­гу; її вва­жа­ють не за лю­ди­ну…

    - А на­род наш ще більше, - пе­ре­бив її Ко­маш­ко…

    - Я лад­на слу­жи­ти хоч би й в на­родній школі. Тоді б я зна­ла при­най­мні, що я щось роб­лю, а не чеврію, як чевріють без діла й нудьгу­ють сотні й ти­сячі мо­ло­дих паннів. Те­пер по­ду­май­те: піду я заміж, - піде сім'я, гос­по­дарст­во. Про­щай тоді ви­ща на­ука й усякі іде­али! - ска­за­ла Са­ня й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    Комашко втя­мив, що Са­ня не наб­ли­жається, а ніби од­хо­де од йо­го усе далі, і на йо­го гострі очі не­на­че впа­ла імла.

    Він за­ду­мав­ся. Го­лос в йо­го став тихіший. Сму­ток по­чув­ся в йо­го го­лос­но­му, завсіди ве­се­ло­му го­лосі.

    - Ще в од­но­му му­шу приз­на­тись… Я звик­ла до сво­бо­ди. Батько мені да­вав во­лю у всьому. Ма­чу­хи, ска­зать по правді, я ніко­ли не слу­ха­ла, хоч во­на завж­ди ми­кається в мої вчин­ки й діла. Я бо­юсь втра­тить во­лю. Ви знаєте, які наші сім'ї? Жінка в сім'ї гос­по­ди­ня й невільни­ця. А я те­пер вільна, як пти­ця, - ска­за­ла Са­ня.

    Комашко ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву. Ще смутніші ста­ли в йо­го очі. Са­ня за­мовк­ла й ду­ма­ла. Знов в кімнаті ста­ло ти­хо, аж мерт­во. Не­бо су­пи­лось. Хма­ри на небі ста­ли густіші, і на білих стінах по­ля­га­ли ще густіші тіні, не­на­че вже по­ночіло в вечірню до­бу.

    - Я не так див­люсь на жит­тя в сім'ї, - про­мо­вив пе­ре­го­дя Ко­маш­ко. - По-моєму, жінка в сім'ї по­вин­на бу­ти вільною й жи­ти по своїй волі й по своїй впо­добі. Щи­ре ко­хан­ня вже са­мо по собі є во­ля. Мо­же й прав­ду ка­жуть, що сім'я та лю­бов нак­ла­дає зо­лоті кай­да­ни. Але мені здається, що чо­ловік та жінка не по­чу­ва­ють тих кай­данів, ко­ли між ни­ми є щи­ра лю­бов.

    - Але все-та­ки кай­да­ни кай­да­на­ми, хоч би во­ни бу­ли й зо­лоті, - до­да­ла вольно­люб­на Са­ня. - Я більш од усього на світі люб­лю во­лю.

    Знов за­тих­ли во­ни обоє й дов­генько мов­ча­ли. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що він не знай­шов при­ши­бу до пиш­но­го бе­ре­га, а знов по­вер­тає на­зад в бур­ли­ве та хви­ляс­те мо­ре. От-от лед­ве вже мріє пе­ред ним розкішний бе­рег в сад­ках та лісах, і все криється ту­ма­ном. Йо­го взяв жаль.

    - Що ж те­пер нам ро­би­ти? що по­ча­ти? - нес­подіва­но спи­тав в Сані Ко­маш­ко.


    - Я й са­ма доб­ре то­му невідо­ма. Ви зав­да­ли мені важ­ке пи­тан­ня, яко­го я не зумію розв'яза­ти. Во­но ме­не мор­дує, не дає мені спо­кою. Я до­ко­неш­но хо­чу їха­ти на універ­си­тетські кур­си, бо дав­но звик­ла до тієї дум­ки. Во­на увійшла в мої нер­ви, як до­що­ва во­да вси­сається в су­ху зем­лю. Я жи­ву й жи­вотію тією дум­кою. Як моє ба­жан­ня не справ­диться, я збай­дужнію до всього… Ба­га­то з моїх то­ва­ри­шок поїха­ло на кур­си. Я опізни­лась… як ба­чи­те.

    Дві сльози вис­ту­пи­ли з її очей і по­ко­ти­лись по що­ках. Ко­маш­кові ста­ло жаль і її, жаль і се­бе…

    - Чи ваш батько згод­жується пос­ла­ти вас на кур­си? -спи­тав Ко­маш­ко, і в йо­го го­лос за­гув ти­хо, не­на­че ви­пи­ту­вав сек­рет.

    - Ні! А ма­чу­ха не хо­че й слу­ха­ти за це нічо­го, - ка­за­ла Са­ня. - Во­на во­рог прав­ди­вої просвіти. Дай­те мені час на­ду­ма­тись, по­ра­ди­тись, - ска­за­ла Са­ня.

    Комашко по­чу­тив, що не в доб­рий час за­па­лив сер­це мо­ло­дої дівчи­ни. Він нес­подіва­но встав з місця, якось ха­па­ючись, не­на­че хотів утіка­ти.

    - Прощайте! - ска­зав він до Сані й по­дав їй ру­ку. - Нес­подіва­на й сум­на для ме­не при­ти­чи­на… Про­щай­те!

    Він по­хап­цем ухо­пив шап­ку й вибіг з кімна­ти. Двері гурк­ну­ли. Са­ня опам'ята­лась, схо­пи­лась з місця, їй зда­ло­ся, що во­на те­ряє ми­ло­го навіки… во­на прос­тяг­ла ру­ки й побігла слідком за ним, щоб гук­ну­ти на йо­го й вер­нуть йо­го. Але двері за­чи­ни­лись. Кру­гом ста­ло ти­хо, мерт­во. Са­ня сіла на ка­на­пу, пок­ла­ла ру­ки на стіл, впа­ла го­ло­вою на ру­ки й за­ри­да­ла.

    Блиснула блис­кав­ка. За­гур­котів грім. Не­бо ста­ло ще чорніше. Грім заг­римів вдру­ге так, що шиб­ки в вікнах задз­веніли. В кімнаті ста­ло сли­ве по­ночі… Здо­рові краплі вда­ри­ли в шиб­ки, як го­ро­хом. Скло за­лу­ща­ло. А Са­ня сиділа, пок­лав­ши го­ло­ву на ру­ки, не­на­че при­би­та. В но­мер увійшла Му­раш­ко­ва. Са­ня не підве­ла го­ло­ви й хли­па­ла.

    - Саню! що з то­бою? Чо­го ти пла­чеш? - спи­та­ла в неї Му­раш­ко­ва.

    Вона мерщій на­ли­ла ста­кан во­ди й по­да­ла Сані. Са­ня од­ве­ла ста­кан ру­кою й не підве­ла навіть го­ло­ви.

    - Саню! Бо­га ра­ди! Чо­го ти пла­чеш? За що ви тут роз­мов­ля­ли? Що до­ве­ло те­бе до сліз? - пи­та­ла збен­те­же­на Му­раш­ко­ва.

    Саня мов­ча­ла. Зго­дом во­на підве­ла го­ло­ву, тро­хи зас­по­коїлась і роз­ка­за­ла Му­раш­ковій за всю свою роз­мо­ву з Ко­маш­ком.

    - Що ж те­пер вий­де? На чім усе це скінчиться? - пи­та­ла Му­раш­ко­ва.

    - Сказала б тобі, та й са­ма га­разд не знаю. Був у ме­не свій рай, бу­ли в ме­не свої іде­али… Я з до­ро­гою ду­шею пря­му­ва­ла до то­го раю. Той рай зда­вав­ся мені Дан­то­вим раєм, де людські душі чисті, ви­сокі, з ви­со­ки­ми дум­ка­ми, яс­ни­ми, як криш­таль. А те­пер я нес­подіва­но по­ба­чи­ла дру­гий рай, заз­на­ла пиш­ний рай сер­ця. Ме­не ма­нить рай ро­зуміння, ме­не ма­нить і рай сер­ця, рай ко­хан­ня. Що мені діяти? що вчи­нить? - спи­та­ла Са­ня в Му­раш­ко­вої.

    - Тут ду­же прос­та річ: бе­ри собі за­ра­зом той і дру­гий рай, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва то­ном прак­тич­ності, щи­ро грецької.

    Саня осміхну­лась.

    - Добре тобі так го­во­ри­ти за діло, в яко­му ти са­ма не зацікав­ле­на і яке до те­бе не сто­сується, - ска­за­ла Са­ня. - Але стань ти на моєму місці, то й по­ба­чиш, як труд­но ви­би­рать та вип­ру­чу­ва­тись.

    - А мо­же, Ко­маш­ко прис­та­не на те, щоб по­ки­ну­ти служ­бу та поїхать з то­бою в Пе­тер­бург або в Київ. Там ти бу­деш хо­дить на кур­си, а він собі на­пи­тає будлі-яке місце, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Чи схо­че ж він так зро­би­ти? - ска­за­ла Са­ня. - Він лю­ди­на не­ба­га­та, жи­ве служ­бою. Чи я маю пра­во ви­ма­га­ти од йо­го та­кої жерт­ви?

    - То по­кинь дум­ку за кур­си, - ска­за­ла бай­дуж­но Му­раш­ко­ва.

    - Не по­ки­ну, ніза­що не по­ки­ну, - ска­за­ла Са­ня. - Це бу­ла моя мрія тро­хи не од ди­тя­чих літ, тро­хи не змал­ку.

    - Але ж ти втра­тиш та­ко­го же­ни­ха, який мо­же потім не тра­питься! - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва. - Вас не­на­че бог приз­на­чив од­но для од­но­го. Са­ню! ти по­ду­май за це й обміркуй доб­ре.

    Саня за­ду­ма­лась.

    - Жила собі спокійно, бу­ла щас­ли­ва по-своєму, і десь узявсь той клопіт. Прав­ду ка­же пісня: «Якби те­бе не лю­би­ла, гу­ла б, як го­луб­ка», - про­мо­ви­ла Са­ня.

    - Десь узяв­ся сокіл, вхо­пив го­луб­ку й поніс в синє мо­ре, - до­да­ла Му­раш­ко­ва в по­етич­но­му тоні пісні.

    - Який-то бу­де кінець то­му всьому? - ска­за­ла Са­ня.

    - Але знаєш що, Са­ню? Рай раєм, а діло ділом. Як я йшла до сво­го но­ме­ра, то вгляділа ва­шу ма­леньку гор­нич­ну. Во­на тут вертілась по ко­ри­до­рах і ба­чи­ла, як Ко­маш­ко вий­шов звідсіль. Во­на ба­чи­ла Ко­маш­ка і за­раз ска­же за це або Мані, або й ма­чусі. На­чу­вай­ся, Са­ню! Бу­де тобі ли­хо.

    Саня підве­ла го­ло­ву. Звістка бу­ла неп­риємна для неї. Во­на тільки мах­ну­ла ру­кою.

    - Про ме­не! Те­пер мені за все бай­ду­же! - ска­за­ла Са­ня.

    Вона поп­ро­ща­лась з Му­раш­ко­вою і вже не побігла шви­денько та дрібно, як ко­лись біга­ла, а пішла ти­хою хо­дою, по­ма­леньку, по­волі, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Жит­тя впер­ше вда­ри­ло її важ­ким кри­лом, як б'є кри­лом шу­ляк го­луб­ку.

    Тим ча­сом Раїса Ми­хай­лівна Нав­роцька вже довіда­лась од своєї гор­нич­ної, що Са­ня сиділа з Ко­маш­ком в но­мері в Му­раш­ко­вої. Та­ка са­мовільність мо­ло­дої дівчи­ни зда­ва­лась для неї тро­хи не прос­тупст­вом.

    Навроцька сиділа в не­ве­ликій світличці ко­ло са­мо­ва­ра, са­ме за­си­па­ла чай і жда­ла Нав­роцько­го, щоб про­чи­та­ти йо­му доб­ру мо­лит­ву.

    Навроцький увійшов і сів ко­ло сто­ла. Нав­роцька вста­ла й при­чи­ни­ла двері в кімнат­ку, де сиділа Ма­ня.

    - Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! - по­ча­ла по­важ­ним то­ном Нав­роцька. - Чи ти пак знаєш, де те­пер Са­ня і з ким во­на ба­ла­ка­ла?

    - А хіба ж я знаю? Пев­но, з Му­раш­ко­вою га­ня­ють по до­щеві в пар­ку або в цвин­тарі знай­шли за­хист од до­щу, щоб пе­рес­то­ять до­що­ву го­ди­ну, - обізвав­ся Нав­роцький.

    Як лю­ди­на ста­ра й прос­та, він лю­бив до­ма го­во­ри­ти по-українській і ча­сом пус­кав жар­ти щи­ро на­родні. Нав­роцька не ду­же сер­ди­лась за йо­го «му­жицьку» мо­ву, але жартів не лю­би­ла.

    - Еге, га­няє! Отам си­дить з Ко­маш­ком в но­мері в Му­раш­ко­вої. Я не знаю, що далі бу­де з ци­ми но­во­модніми пан­на­ми, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - А ко­ли си­дить з Ко­маш­ком, то не­хай си­дить та го­во­рить собі на здо­ров'я, - од­ру­бав Нав­роцький.

    - Як-то не­хай си­дить? Де ж ви­да­но, щоб мо­ло­да пан­на тя­га­лась з па­ни­ча­ми, десь за­пи­ра­ла­ся в но­ме­рах? Чом ти її не впи­ниш? Літає десь по Фон­та­нах, пла­ває на па­ро­хо­дах, га­няє по Одесі, не­на­че той сту­дент або який­сь вітро­гон гу­са­рин.

    - То й не­хай га­няє, бо ще мо­ло­да. А як підтоп­четься так, як оце ми з то­бою, то бу­де сидіть на од­но­му місці та пан­чо­хи плес­ти або сва­ри­тись, - обізвав­ся Нав­роцький.

    - Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Та во­на тобі ко­лись ся­де на па­ро­ход та й дре­ме­не в Конс­тан­ти­но­поль до турків у гості. А що тоді бу­де? - підня­ла го­лос Нав­роцька.

    - Нічого не бу­де, бо во­на до турків не дре­ме­не, - про­мо­вив Нав­роцький.

    - Ходить в якусь жидівську шко­лу, просвічує жидівок, про­па­ха­лась наскрізь ци­бу­лею так, що то­го жидівсько­го смо­ро­ду вже повні кімна­ти. В неї навіть че­ре­ви­ки тхнуть жи­да­ми. Усі наші кімна­ти смер­дять жи­да­ми, не­на­че тут жи­ди за­ве­ли шинк, - ска­за­ла Нав­роцька вже сер­ди­то.

    - Гм, я чо­мусь не чув но­сом, щоб в на­ших по­ко­ях тхну­ло жи­да­ми, хіба тільки тоді, як кра­вець Герш­ко при­не­се оде­жу. Мо­же, це тим, що в ме­не завж­ди не­жить в носі. Не всім пак ма­ти такі то­ненькі ніздрі, як у те­бе, - ска­зав спокійно Нав­роцький.

    - В те­бе, ма­буть, зро­ду не­жить в носі, бо ти сте­по­вий чу­мак, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Добре, що в вас кам'янецькі но­си ду­же вже то­ненькі. Я й дьоготь ню­хав, та й то не ва­ди­ло, а тобі то й за­ва­ди­ло б, - ска­зав Нав­роцький.

    - Цить! Он Ма­ня си­дить за две­ри­ма! Чуєш! Це не­доб­рий тон! Чис­те му­жицт­во! Во­на оце все по­чує. Ов­ва! Ти зовсім зба­виш до­чок, - сер­ди­то обізва­лась сти­ха Нав­роцька.

    - Не знаю, хто зба­вить - чи я, чи ти, - обізвав­ся Нав­роцький і вту­пив очі у вікно, не­на­че пильно роз­див­ляв­ся на ма­як.

    - Бач! в те­бе все я вин­на. Мо­же, я вин­на, що твоя на­хаб­на Са­ня бро­дить по но­ме­рах з та­ким са­мим на­хаб­ним Ко­маш­ком?

    - Як з Ко­маш­ком, то я не маю до то­го ніякої при­чеп­ки: він чо­ловік чес­ний. Не­хай з ним тро­хи по­ба­ла­кає. От як­би з Фе­сен­ком… то інша річ, - ска­зав Нав­роцький.

    - З Ко­маш­ком, то нічо­го? - аж пис­ну­ла Нав­роцька і сту­ли­ла до­лоні вго­ру пальця­ми по-ка­то­лицькій, як на мо­литві.


    - Авжеж нічо­го. Ко­маш­ко лю­ди­на ро­зум­на, по­важ­на, просвіче­на, не ше­лихвіст, не вітро­гон, - ска­зав Нав­роцький.

    - Комашко за­ве­де твою Са­ню ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять. Хіба ж ти не чув, як він го­во­рить? В йо­го тільки й мо­ви, що му­жи­ки, та му­жи­ки, та му­жицька мо­ва. Я не знаю, чи він навіть в бо­га вірує.

    - За це й я не знаю, та й не бу­ду йо­го пи­та­ти, - ска­зав Нав­роцький.

    - В йо­го усі лю­де то не­чесні, то шкод­ливі, то ле­дарі й дес­по­ти, то жмик­ру­ти. І те по­га­не, і там не­доб­ре. Усе га­нить, усіма нех­тує. Я не знаю, що він за лю­ди­на? - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Що він за лю­ди­на? Чес­на лю­ди­на, варт­на лю­ди­на, та тільки не вміє або не хо­че зак­ри­ва­ти ли­ця маш­ка­рою; це в йо­му ма­ленька хи­ба, ма­ленька ган­жа, мо­же й по­мил­ка… от і усе! -ска­зав Нав­роцький. - За Фе­сен­ка цього не ска­жу; не вга­даю, чи маш­ка­ра на йо­му, чи на­ту­ральна пи­ка.

    - Авжеж на­ту­ра, і на­ту­ра делікат­на, з гар­ни­ми ма­не­ра­ми. Фе­сен­ко да­ле­ко піде, вго­ру ви­со­ко по­ле­тить, - ска­за­ла Нав­роцька. - Він гар­ної нап­ра­ви й… політи­ку жит­тя тя­мить.

    - Може й по­ле­тить вго­ру, як бу­де віяти той са­мий вітер, що те­пе­реч­ки віє, а як вітер по­вер­не…

    - То й він по­вер­неться, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Як той вітряк на сте­пу… - бовк­нув Нав­роцький.

    - Але ж і сло­ва в те­бе! Ко­ли ти їх по­ки­неш? - крик­ну­ла Нав­роцька.

    В той час надійшла Са­ня й сіла біля вікна. Во­на гля­ну­ла на ма­чу­ху й по злих очах од­ра­зу дізна­лась, що між нею та батьком бу­ла якась гост­ра роз­мо­ва, якась спо­тич­ка.

    - Де це ти, Са­ню, бу­ла? - спи­та­ла в неї Нав­роцька.

    - В Му­раш­ко­вої, - обізва­лась Са­ня.

    - З ким же ти там ба­чи­лась? - сіка­лась до неї Нав­роцька.

    - З Ко­маш­ком, - обізва­лась Са­ня.

    - Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Це гар­на но­ва по­ве­денція пішла! Чи ли­чить же мо­лодій панні веш­та­тись крадько­ма по но­ме­рах з па­ни­ча­ми? Чи слід тобі так ро­би­ти! Де ти наб­ра­лась та­ких но­во­мод­них ідей? - присіка­лась Нав­роцька до Сані.

    - Комашка я дав­но знаю. Знаю, що він доб­ра, стат­ко­ви­та лю­ди­на. Стріла­ся з ним і по­ба­ла­ка­ла, - обізва­лась Са­ня.

    - Якби він був твій же­них, то ти й тоді не по­вин­на хо­ва­тись з ним по за­кут­ках, - на­пу­чу­ва­ла далі Нав­роцька.

    Саня мов­ча­ла й ди­ви­лась в вікно; во­на дав­но звик­ла слу­ха­ти такі на­путіння од своєї ма­чу­хи і вже не ог­ри­за­лась.

    - Бач, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! Я тобі ка­за­ла, не да­вай Сані в гімназію. А ти ме­не не пос­лу­хав, а те­пер маєш доч­ку, що по­таєнці по за­кут­ках з па­ни­ча­ми хо­вається. Де ж пак! сиділа там в гімназії по­руч з жидівка­ми, з міщан­ка­ми, а мо­же й з доч­ка­ми ку­хо­ва­рок, бра­та­лась з ни­ми, при­яте­лю­ва­ла й єдна­лась, - от і наб­ра­лась од їх та­ко­го ду­ху, що й з ха­ти не ви­ку­риш ніяки­ми пар­фу­меріями.

    Саня сиділа й змов­чу­ва­ла, хоч во­на й бу­ла оп­риш­ку­ва­та в інший час і лю­би­ла справ­до­ву­ва­тись.

    - Добре, що я свою Ма­ню од­да­ла на на­уку в при­ват­ний «бла­го­род­ний» пансіон, - го­во­ри­ла Нав­роцька, обер­та­ючись до сво­го му­жа.

    - Гм! Мо­же. Не знаю, чия крив­да, чия прав­да: чи твоя, чи моя? Хто лю­бить по­па, а хто по­па­дю, а хто по­по­ву доч­ку, а хто й по­по­ву най­мич­ку, а відьма й по­по­ву ко­ро­ву? - обізвав­ся зне­хо­тя Нав­роцький ніби в жар­ти.

    - Од жидівок та міща­нок не ду­же-то мож­на наб­ра­тись просвітнього ду­ху. Я роз­ви­ла свій ро­зум книж­ка­ми, та й годі! - обізва­лась Са­ня. - Світ іде не од міща­нок, а од заг­ра­нич­них ро­зум­них кни­жок.

    - Гарний світ! Не дай бо­же та­ко­го світу! А це які книж­ки ти вти­ри­ла в ру­ки Мані, ме­не не спи­тав­ши? На, по­ди­вись! - ска­за­ла Нав­роцька, по­да­ючи книж­ки Нав­роцько­му.

    - Гм. «Во­на та він» Жорж-Зан­да, «Че­ре­во Па­ри­жа» Зо­ля, «Па­ризькі письма» Бер­не, Спен­сер, Дарвін, «Вістник Євро­пи». Гм. Не­ма тут нічо­го не­без­печ­но­го, - ска­зав Нав­роцький, пе­ре­гор­ту­ючи лист­ки кни­жок.

    - Як-то не­ма нічо­го не­без­печ­но­го? - крик­ну­ла Нав­роцька. - Там усе пи­шуть про по­га­ну лю­бов. Який­сь «Він» якась «Во­на»… Це все, надісь, якесь пас­кудст­во, яко­го пан­нам зовсім не го­диться і не вар­то зна­ти.

    - Не чи­та­ти ж аках­тистів мо­ло­дим пан­нам. Та на­ша цен­зу­ра як пе­ре­ше­ре­тує книж­ки, то й нічо­го тобі ля­ка­тись; їх без­печ­но мож­на чи­тать не тільки пе­чорським чен­цям, але навіть чер­ни­цям, - ска­зав Нав­роцький.

    Навроцька ки­ну­ла очи­ма на чо­ловіка, не­на­че п'ята­ка да­ла, й мах­ну­ла бро­вою до вікна, де сиділа Са­ня.

    Навроцький опам'ятав­ся.

    «Ой лиш­ко! це ж я тро­хи зсу­нув маш­ка­ру з ли­ця, за­був, що доч­ка в хаті», - по­ду­мав Нав­роцький і трош­ки каш­ля­нув в до­ло­ню, за­ту­лив­ши нею ро­та.

    Навроцька за­ареш­ту­ва­ла книж­ки й замк­ну­ла їх в ка­мо­ду.

    До чаю вий­шла з кімна­ти Ма­ня, зас­па­на, апа­тич­на, не­ве­се­ла. Во­на пе­рей­шла світли­цю ка­чи­ною, не­на­че ста­ре­чою хо­дою й сіла біля ма­тері. Роз­мо­ва за чаєм по­ча­ла­ся ду­же бла­го­чес­ти­ва, але не­ви­мов­не нуд­на для Сані. Ста­ра роз­ли­ла кру­гом се­бе на­путіння більше, ніж на­ли­ла чаю на всю сім'ю. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла свої важкі ду­ми й не об­зи­ва­лась і сло­вом.

    Скінчився неп­риємний нуд­ний вечір, на­че нуд­на лекція по гра­ма­тиці. Всі ра­но по­ля­га­ли спа­ти, по­том­лені од морсько­го ку­пан­ня. Са­ня по­га­си­ла світло. Сон не брав її. В кімнаті бу­ла важ­ка ду­хо­та, не­на­че пашіли жа­ром стіни, не­на­че ди­ха­ли га­ря­чим ду­хом гру­ба, стіл, ка­мо­да, ша­фа. Ду­хо­та ду­ши­ла Са­нині гру­ди. Га­ря­ча кров швид­ко во­ру­ши­лась в жи­лах.

    Саня од­чи­ни­ла вікно, сіла й спер­лась на одвірок. По­тяг­ло з мо­ря свіжим по­ди­хом, на­че дих­ну­ли вог­ке свіже повітря на Са­ни­не га­ря­че ли­це. Бу­ла пиш­на ти­ха ніч. Над Оде­сом вже сто­яв світо­вий білу­ва­тий ту­ма­нець. Білий мо­нас­тир по­етич­но мрів в лег­ко­му світі од ма­яка. Ясні зорі ви­си­па­лись на чор­но­му небі. Ма­як бли­щав, яс­но-ясно і роз­ли­вав од­лиск на акації, на мо­нас­тир, на парк; ку­пи акацій, тро­хи освічені, прий­ма­ли фан­тас­тичні фор­ми й не­на­че ви­ри­на­ли вер­ха­ми з чор­ної бе­зодні. І по­летіли Са­нині ду­ми од­на за дру­гою, на­че зер­на до­ро­го­го на­мис­та ни­за­лись на шов­ко­ву нит­ку.

    «Що мені ро­бить? Що мені по­ча­ти? Як мені вий­ти з цього зап­лу­та­но­го ла­бирінту? - ду­ма­ла Са­ня, див­ля­чись на срібний ту­ман над да­ле­ким містом. - Нев­же мені дійсно до­ве­деться по­ки­ну­ти ос­тан­ню надію на ви­щий роз­ви­ток сво­го ро­зу­му? Нев­же не справ­дяться мої зо­лоті мрії? Нев­же я їх му­шу за­бу­ти, по­вин­на їх по­ки­ну­ти на­завсіди?» І її ро­зум підка­зу­вав, що не тре­ба їх за­не­ха­ювать, що не мож­на їх по­ки­ну­ти.

    Але десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці об­зи­вав­ся інший го­лос, при­над­ний, ти­хий, лас­ка­вий, як по­дих морсько­го свіжо­го вітре­ця: то був го­лос сер­ця. І не ду­ми роз­суд­ли­вості по­ча­ли сно­ви­га­ти в неї в го­лові, а якісь інші мислі, якісь палкі мрії роєм по­ви­ли­ся про­ти її волі. І ті мрії наліта­ли звідкільсь, ви­ли­ся ніби з яс­но­го срібно­го ту­ма­ну, з тем­но­го не­ба, з свіжо­го мо­ря, наліта­ли з тієї по­етич­ної да­лечі, де про­бу­вав Ко­маш­ко, сно­ви­га­ли кру­гом неї, не­на­че бджо­ли в май­ський день, і во­ру­ши­ли сер­це.

    Саня нез­чу­лась, як за­бу­лась про до­пи­ту­ван­ня сво­го ро­зу­му. Во­на вже не­на­че ба­чи­ла се­ред тем­ної нічної кар­ти­ни очі Ко­маш­кові… ба­чи­ла, як во­ни темніли, вкри­ва­лись смут­ком в час її роз­мо­ви з ним, при­га­да­ла, як він вий­шов з но­ме­ра смут­ний, не­на­че гро­мом при­шиб­ле­ний. І їй ста­ло не­ви­мов­но жаль Ко­маш­ка. І дві га­рячі сльози по­ко­ти­лись по га­ря­чих що­ках і впа­ли на ру­ку.

    І че­рез го­ди­ну знов ро­зум брав пе­ре­ва­гу над сер­цем.

    «Пишуть, що є який­сь ніби за­кон ро­зум­ності в світо­во­му жи­вотті; ка­жуть, ніби­то який­сь ви­щий ро­зум пра­вує жит­тям кож­ної лю­ди­ни, - ду­ма­ла Са­ня. - Чи вже ж то­му прав­да? Який же за­кон ро­зум­ності в сього­час­но­му житті? Темні си­ли па­ну­ють, справ­ля­ють ска­жені оргії сво­го па­ну­ван­ня, а світлі си­ли вільно­го ро­зу­му по­топ­тані їх по­га­ни­ми но­га­ми. А в при­роді? Вда­рить су­ша, спе­ка, ко­ли тре­ба до­щу; хліб сох­не, чевріє, усе в'яне, сох­не, не­на­че смерть вхо­пить зем­лю в свій обнімо­чок… Чи не та­ка ж не­ро­зум­на су­ша впа­ла те­пер на моє жит­тя? Я на­ла­го­ди­лась до­вес­ти до дійшлості свій роз­ви­ток, а та світо­ва ро­зумність на­че зу­мис­не спи­няє ме­не на до­розі, на­че глу­зує з ме­не. Десь отут над Чор­ним мо­рем впа­ла іскра на моє сер­це чи од мо­ря, чи од синього не­ба, чи з тем­ної ночі, чи з зірок; впа­ла іскра й за­па­ли­ла мою ду­шу, за­мо­ро­чи­ла ро­зум… Десь узя­лась якась нікчем­на ма­теріальна лю­бов… Чи нікчем­на ж? Чи ма­теріальна?»


    Але який­сь го­лос тієї не­ро­зум­ної при­ро­ди не­на­че по­таєнці ше­потів до неї: «Ні, не нікчем­на, а ве­ли­ка, не­пе­ре­мож­на си­ла! Їй на­ро­ди ста­ви­ли вівтарі, при­но­си­ли жерт­ви, ку­ри­ли фіміам, її лю­де воз­нес­ли на не­бо, як бо­ги­ню кра­си та ко­хан­ня. Во­на да­ва­ла си­лу геніям, ви­со­ко підніма­ла си­лу їх по­езії… То радість жит­тя, най­більше щас­тя в жи­вотті, і за йо­го ча­сом лю­де ги­ну­ли, про­ли­ва­ли кров і свою й чу­жу…»

    І Са­ня без надії схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ку. А во­гонь в серці роз­го­рю­вав­ся. Пиш­на ніч ви­во­ди­ла роєм мрії. Згад­ка за згад­кою пішли в її го­лові. Во­на не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою кімна­ту в домі Му­раш­ко­вої. Во­на, Махнівська, На­дя й їх мо­лоді то­ва­риш­ки обсіли кру­гом на со­фах. Йде ве­се­ла роз­мо­ва, йдуть зма­ган­ня…

    Саня зга­да­ла той не­давній час спо­кою сво­го сер­ця, і їй ста­ло не­ви­мов­но жаль ми­нув­ше­го, хоч так не­давнього… А ніч ішла, пли­ла. Над мо­рем да­ле­ко-да­ле­ко блис­ну­ла блис­кав­ка раз, дру­гий.

    Саня пе­ре­ве­ла очі на ту кар­ти­ну над мо­рем. Блис­ка­ва ми­готіла частіше й ясніше; над мо­рем виз­на­чу­ва­лись краєчки хмар, зуб­часті, білі, не­на­че вер­хи гір, вкриті снігом. Блис­кав­ка ми­готіла раз у раз. Бу­ло вид­но, як во­ру­ши­лись на да­ле­ко­му небі хма­ри, сині, чорні, білі. Під ни­ми ми­готіло мо­ре, і блис­кав­ка па­да­ла ніби в самісінькі хвилі. Са­ня за­ди­ви­лась на кар­ти­ну да­ле­кої бурі, що десь лю­ту­ва­ла на морі. А на землі й на небі бу­ло ти­хо, мерт­во…

    «Було ко­лись ти­хо в моєму серці. І десь узя­ла­ся, не­на­че з мо­ря ви­летіла, завірю­ха, і страш­на, і по­етич­на, і му­чить ме­не, й три­во­жить ду­шу й сер­це, і… дає мені щас­тя. Он хма­ри з блис­кав­кою не­на­че зли­ли­ся до­ку­пи з хви­ля­ми. Нев­же й моє жит­тя так зіллється з йо­го жит­тям?»

    Зайнялося, не­бо на сході. І Са­ня бу­ла лад­на в той час летіти до ми­ло­го, ска­зать йо­му: «Лю­би ме­не повік! за­будь усе, що я тобі ка­за­ла, і дай мені тільки твоє чис­те сер­це».

    «Завтра я на­пи­шу до йо­го, зас­по­кою йо­го му­ки. А яку му­ку він, бідний, ма­буть, те­пер тер­пить! Як він ме­не лю­бить!»

    Саня ляг­ла в постіль світом і зас­ну­ла три­вож­ним лег­ким сном. Сон­це зійшло. День нас­тав. Са­ня вста­ла пізно. Мрії втих­ли, роз­летілись, мов фан­тас­тичні ілюзії, ніби ру­сал­ки по­хо­ва­лись в воді пе­ред сон­цем.

    «Перша дум­ка моя про те­бе, мій ми­лий!» - ду­ма­ла Са­ня, про­ки­нув­шись.

    Цілий день во­на жда­ла та виг­ля­да­ла Ко­маш­ка, а він не при­хо­див. Гу­ля­ючи під акаціями, Са­ня зга­ду­ва­ла, що пе­ре­терпіла її ду­ша за цілу ніч, пе­ре­ду­ма­ла усі три­во­ги сво­го сер­ця! Але яс­ний день вів за со­бою яс­ну помірко­ваність. Зо­лоті мрії не­на­че розліта­лись од світу сон­ця. Зав­зят­тя хо­лод­но­го ро­зу­му знов вер­та­лось до Сані. «Ні, не по­ки­ну я сво­го заміру! Поїду на кур­си, од­кас­нусь од Ко­маш­ка, за­бу­ду йо­го. Ста­не в ме­не на це си­ли, ста­не зав­зят­тя… - де­ся­тий раз про­мов­ля­ла са­ма до се­бе Са­ня. - Не бу­ду до йо­го пи­сать, не бу­ду ма­ни­ти йо­го, не бу­ду навіть ду­ма­ти за йо­го».

    Настав вечір; ніч вкри­ва­ла зем­лю.

    І знов наліта­ли роєм мрії, і знов взру­шу­ва­ли сер­це.

    «Зорі мої ясні! Не сходьте на небі! Не взру­шуй­те мо­го сер­ця, не несіть мені мук!» - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи вночі ко­ло од­чи­не­но­го вікна.

    А зорі схо­ди­ли, як і пер­ше. Ніч навіва­ла по­езію, лю­бов. Му­ки сер­ця знов ожи­ва­ли…

    Навроцький поїхав на служ­бу до Ки­ши­не­ва і обіцяв знов вер­ну­тись че­рез тиж­день: він сподівав­ся, що Ко­маш­ко не­за­ба­ром поп­ро­сить Са­ни­ної ру­ки. Цілий тиж­день не при­хо­див Ко­маш­ко. Са­ня мор­ду­ва­лась, ну­ди­ла світом. Що­ки зблідли, ли­це по­марніло. Ве­селість, жвавість щез­ла. Рум'янці на що­ках зів'яли, як в'януть квітки на пе­ку­чо­му сонці.

    

IX

    

    Минув тиж­день. Ко­маш­ко довідав­ся, що Нав­роцький вер­нув­ся на Ве­ли­кий Фон­тан.

    - Піду та оповіщу ста­ро­му за все, - го­во­рив Ко­маш­ко Мав­родінові, си­дя­чи на бульварі над мо­рем вечірньою до­бою. - Ста­рий ме­не лю­бить. Мо­же, він вго­во­рить Са­ню, дасть їй по­ра­ду, всто­юва­ти­ме за ме­не і та­ки вго­во­рить її. Ду­ша моя пе­ре­пе­ча­ли­лась. І сон ме­не не бе­ре. Ніщо ме­не не ве­се­лить. Он лю­де гу­ля­ють, бав­ляться, а я один хо­дю, як неп­ри­ка­яний, не­на­че нічо­го не ба­чу, нічо­го не чую.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Ко­ли роз­по­ча­ли діло, то до­водьте до кінця. Ва­ша до­ля для ме­не - не­на­че моя до­ля. Щас­ти вам бо­же до­вес­ти діло до кінця, - ска­зав Мав­родін.

    І обид­ва то­ва­риші за­мовк­ли. Ор­кестр на бульварі гримів. Публіка го­моніла, гу­ла, як вітер в лісі. Бульвар не­на­че кле­котів, як окріп в ка­зані. А два мо­лоді хлопці не­на­че нічо­го не чу­ли. Во­ни смут­но ди­ви­лись на ши­ро­ку чор­ну пло­щи­ну мо­ря, не­на­че засіяну світли­ми цят­ка­ми, що ми­готіли на роз­ки­да­них в морі ко­раб­лях.

    Комашко дру­го­го дня над­вечір за­ду­мав поїха­ти на Ве­ли­кий Фон­тан.

    - Поїду і я з ва­ми, - ска­зав Мав­родін, - тро­хи роз­ва­жу се­бе. Поб­лу­каю над мо­рем та побіжу до Бо­ро­давкіна, мо­же, збре­ше щось ве­се­ле та ціка­ве.

    Вони уб­ра­лись й поїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан, їду­чи ву­лич­кою до мо­нас­ти­ря, во­ни стріли Бо­ро­давкіна. Бо­ро­давкін ку­пу­вав в крам­ниці тю­тюн і, вглядівши їх че­рез од­чи­нені двері, вибіг до їх.

    - Добривечір, Вікто­ре Ти­то­ви­чу! Ку­ди це ви?

    - Та блу­каю й гу­ляю з нудьги, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Чого це ви обид­ва так по­марніли? Чом це вас нігде не вид­ко? Чи, мо­же, як співа­ють: На ву­ли­цю не піду і до­ма не всид­жу. Хіба піду підко­паю у дівчи­ни хи­жу…

    - А що, чи швид­ко пак підко­паєте у дівчи­ни хи­жу?-про­мо­вив Бо­ро­давкін наз­до­гад.

    - Хто йо­го зна… - зне­хо­тя обізвав­ся Ко­маш­ко, бо знав слаб­кий язик Бо­ро­давкіна.

    - Знаєте що, па­ничі? Ходім до ме­не та пог­раємо тро­хи в кар­ти. По­тяг­ла ме­не жінка на оце ку­пан­ня, бо во­на, бач­те, ту­теч­ки зрос­ла, і як нас­та­не літо, то її, мов ту морську чай­ку, так і тяг­не сю­ди… її тяг­не до мо­ря, а ме­не до су­хо­до­лу. Здох­ну не­за­ба­ром з нудьги. Ходім, го­луб­чи­ки!

    - Спасибі вам: я в кар­ти не той, - ска­зав Мав­родін.

    - І я не граю, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Але чо­го це ви обид­ва скри­ви­лись, як се­ре­да на п'ятни­цю? Жінок у вас не­ма, діти до­ма не пла­чуть. Щас­ливі лю­де, та й годі! - ска­зав Бо­ро­давкін. - А мо­же, це ви так по­да­лись од морсько­го ку­пан­ня?

    - В кож­ної лю­ди­ни є свій клопіт і свій сму­ток, без цього не мож­на, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Комашко обер­нув­ся і тро­хи не по­чо­лом­кав­ся но­сом об фізіономію Фе­сен­ко­ву. Фе­сен­ко пря­му­вав до Нав­роцько­го, але вглядів Бо­ро­давкіна і прис­ту­пив до йо­го, не примітив­ши Ко­маш­ка, що сто­яв до йо­го по­ти­ли­цею.

    Комашко одс­ко­чив на ступінь, не­на­че вко­лов­ся об бу­дяк. Фе­сен­ко лас­ка­во привітав­ся до Бо­ро­давкіна, зняв циліндер і якось штуч­но, роб­ле­но, ду­же ни­зенько й хи­мер­но пок­ло­нив­ся Ко­маш­кові. Ли­це в йо­го ста­ло со­ло­деньке, але осміх був хит­рий, з сутінком злос­ту­ван­ня. Ко­маш­ко знав, що як Фе­сен­ко ду­же ввічли­вий, ду­же ни­зенько кла­няється й со­лод­ко го­во­рить, то, на­пев­но, був знак, що він зро­бив або зро­бе чо­ловікові якусь ка­пость.

    І Фе­сен­ко зро­бив вже та­ку ка­пость: ос­ла­вив Ко­маш­ка.

    - Куди це ви йде­те? - спи­тав в Фе­сен­ка Бо­ро­давкін.

    - Приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан пош­вен­дя­ти з нудьги. В Одесі ме­не бе­ре та­ка нудьга, що не знаю, де й дітись, - ска­зав Фе­сен­ко, ско­са зир­нув­ши на Ко­маш­ка.

    - Ходім, го­луб­чи­ку, до ме­не! Нам нес­тає од­но­го парт­не­ра до карт! - про­сив йо­го Бо­ро­давкін.

    Фесенко ду­мав зай­ти до Сані або хоч уг­лядіти її де-не­будь. Во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, ма­ни­ла йо­го своїми бла­кит­ни­ми очи­ма. Він та­ки не по­ки­дав надії роз­по­ча­ти з нею ро­ман. Але, стрівшись з Ко­маш­ком, він до­га­дав­ся, що й той ту­ди ж пря­мує. Фе­сен­ка по­ча­ла роз­би­ра­ти злість, і він зга­дав свої анонімні лис­ти, вер­нуті йо­му на­зад.

    - Та й мод­на ж ви лю­ди­на! Які чу­дер­нацькі ру­ка­ви ва­шо­го пальта! - крик­нув Бо­ро­давкін, тря­су­чи Фе­сен­ко­ву ру­ку.

    Рукави сіро­го делікат­но­го кольору пальта бу­ли скраю об­шиті чор­ним ок­са­ми­том з чу­дер­нацьки­ми ку­че­ря­ви­ми рідки­ми ви­зуб­ня­ми. Зда­ле­ки зда­ва­лось, що на ши­ро­ких за­кар­ва­шах ру­кавів по­начіплю­ва­лись не то ра­ки, не то чорні па­ву­ки. Фе­сен­ко для оригінальності сам ви­га­ду­вав собі та­ке, хоч на це й не бу­ло по­ве­денції в панів.

    - Подумайте собі! Два тижні, як я по­шив собі та­ке пальто з чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми за­кар­ва­ша­ми на ру­ка­вах, а це див­люсь на бульварі, де­сять душ як­раз в та­ких са­мих сіреньких пальтах, з та­ки­ми ж дос­то­ту за­кар­ва­ша­ми. Так і пішло, так і пішло! -чва­нив­ся Фе­сен­ко.

    - Честь вам і сла­ва! Впо­до­бу маєте ду­же ес­те­тич­ну! - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Фесенко зрадів, бо не пос­теріг іронії, йо­го очі ста­ли лас­кавіші.


    - Яке по­га­не місто Одес! - ска­зав Фе­сен­ко. -Тиж­день оце шу­каю ґудзиків до ру­кав­чиків та до жи­лет­ки; пе­ре­ди­вивсь усі ма­га­зи­ни і… не знай­шов.

    - То ви­пишіть з Па­ри­жа, ко­ли в Одесі вам у цьому не­дос­та­ча, - ска­зав Ко­маш­ко і засміявсь прос­то в вічі Фе­сен­кові.

    Фесенка не­на­че шпич­кою кольну­ло в бік; він втя­мив, що Ко­маш­ко сміється з йо­го й глу­зує.

    - Нехай вже філо­зо­фи ви­пи­су­ють мо­ди з Па­ри­жа. Я обійдусь якось і без Па­ри­жа, - ска­зав сер­ди­то Фе­сен­ко, і чо­ловічки йо­го очей зак­ру­ти­лись, за­вертілись. - Мені здається, що не так ганьбить чо­ловіка ви­пи­су­ван­ня ґудзиків з Па­ри­жа, як дурні хлоп'ячі жар­ти, схожі на жар­ти сільських па­рубків…

    - На які це, па­ни­чу, жар­ти ви на­тя­каєте! - крик­нув Ко­маш­ко.

    - Ви самі доб­ре знаєте, на які, - ска­зав Фе­сен­ко. - Їха­ти вночі на Ма­лий Фон­тан… пи­сать нікчемні лис­ти - це та­ка шту­ка, на яку хіба здат­ний дур­ненький гімна­зист, а не…

    - Що ви то­ро­чи­те? Який Фон­тан? Які лис­ти? - про­мо­вив Ко­маш­ко.

    Фесенко по­чу­тив, що шпич­ка кольну­ла йо­го і в дру­гий бік.

    - Це підступ, а не жар­ти! Цього не зро­бить му­жик! - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко на всю ву­ли­цю.

    Очі в Бо­ро­давкіна за­ми­готіли од ціка­вості: Фон­тан, анонімні лис­ти стра­шен­но йо­го заціка­ви­ли. Він нас­то­ро­чив ву­ха, як той кінь, що прис­лу­хається до нес­подіва­но­го ше­лес­ту в лісі, в гу­ща­вині.

    - Я под­лим ніко­ли не був і не бу­ду. Чо­го ви на­па­лись на ме­не се­ред ву­лиці й ре­пе­туєте на ввесь Ве­ли­кий Фон­тан? За які лис­ти ви то­ро­чи­те? Оце так брех­ня! - обізвавсь Ко­маш­ко.

    - Та скажіть-бо, що то за анонімні лис­ти, що то за Фон­тан? Скажіть, будьте лас­каві! - бла­гав Бо­ро­давкін, і в йо­го од ціка­вості не­на­че зас­вербіло ко­ло сер­ця.

    Але Фе­сен­ко йо­го навіть не слу­хав. Він роз­лю­ту­вав­ся, роз­чер­вонівся, ве­ре­щав, ма­хав ру­ка­ми, на­че прос­тий сільський па­ру­бок. В той час зовсім він за­був за уда­ва­ну делікатність ма­нер.

    - Таку шту­ку мо­жуть вструг­ну­ти тільки лібе­ра­ли, ра­ди­ка­ли, такі, як ви! - кри­чав Фе­сен­ко.

    - Так чеп­ля­тись ніза­що мо­жуть тільки такі шовіністи, як ви, що ладні по тричі на тиж­день зміня­ти свої пе­ресвідчен­ня з вітром! Жаль ме­не бе­ре, що ви та­кий мо­ло­дий, а вже ла­маєте свою ду­шу, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Мавродін кліпав своїми ве­ли­ки­ми ти­хи­ми очи­ма на Ко­маш­ка, не­на­че ка­зав: «Не зачіпай-бо ли­ха!» Ко­маш­ко навіть не примітив то­го.

    - Бога ра­ди, не кричіть, бо вже лю­де збіга­ються, - вти­хо­ми­рю­вав Бо­ро­давкін. - Зійдім з ву­лиці в те про­вал­ля.

    - Знаємо, ку­ди ви ди­ви­тесь! Ви ди­ви­тесь на Же­не­ву та Лон­дон, - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко.

    - Ба неп­рав­да! - крик­нув Ко­маш­ко. - Я див­люсь на Ук­раїну, та й годі. А ви ди­ви­тесь в Па­риж та на свою ки­ше­ню, - ска­зав Ко­маш­ко, й йо­го тонкі ніздрі зат­ру­си­лись, а ли­це зблідло.

    - Одначе про­щай­те! Час мені йти до Нав­роцьких, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - І я там за­раз бу­ду! - гук­нув Фе­сен­ко.

    - Опізнились! Ви скор­чи­тесь в три по­ги­белі, і пла­зуєте, і скрізь про­ла­зи­те, але там не пролізе­те, - різко го­во­рив Ко­маш­ко, по­ка­зу­ючи ру­кою на го­ру, де бу­ла гос­ти­ни­ця.

    - Проліземо й там! - гу­кав Фе­сен­ко вже з бал­ки, ку­дою повів йо­го за ру­ку Бо­ро­давкін до се­бе.

    - Та ходім-бо, пог­раємо в кар­ти, бо все од­но - вам не го­диться до Нав­роцько­го йти: ту­ди ж пішов Ко­маш­ко, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    Злість ду­ши­ла Фе­сен­ка. Він по­чер­вонів, тру­сивсь, як в про­пас­ниці, і все ла­яв Ко­маш­ка, йду­чи бал­кою попліч з Бо­ро­давкіним. Він не­на­видів Ко­маш­ка і за Са­ню і че­рез те, що Ко­маш­ко був та­ла­но­ви­та лю­ди­на і міг ста­ти йо­му впо­пе­рек до­ро­ги на службі та ви­пе­ре­дить в кар'єрі.

    Стежка ви­ла­ся по дні бал­ки, по­де­ку­ди за­ки­да­ної сміттям та гноєм. На пра­ву ру­ку по­вер­та­ла стеж­ка на­го­ру, до од­ної гар­ненької дачі з блис­ку­чи­ми шиб­ка­ми, з ґанком, опо­ви­тим ди­ким ви­ног­ра­дом. Фе­сен­ко по­вер­нув на ту стеж­ку. Він га­дав, що на то­му ґанку во­ни бу­дуть гра­ти в кар­ти.

    - Не ту­дою-бо! Ми жи­ве­мо не в та­ких ба­га­тих да­чах. Моя жінка на­хильна до сільської ідилії. Он­деч­ки на гор­би­ку на­ша дач­ка, на­ша ідилія! - ска­зав Бо­ро­давкін. Він по­ка­зав ру­кою на прос­ту міщанську ма­зан­ку.

    Фесенко гля­нув на ту да­чу й на­су­пив густі бро­ви.

    - Повертайте на ліву ру­ку, на ген оту сте­жеч­ку, - гук­нув Бо­ро­давкін. Стеж­ка з бал­ки по­ве­ла на горб че­рез густі ко­люч­ки.

    Фесенко був взу­тий в то­ненькі три­кові сірі че­ре­ви­ки. Ко­люч­ки ко­ло­ли йо­го в лит­ки че­рез шов­ко­ву че­су­чу і в но­ги че­рез три­ко.

    - Ой, як колько тут! ой, бур'ян б'є по но­гах! ой, як ко­лють ко­люч­ки! - аж си­чав Фе­сен­ко, підки­да­ючи но­ги вго­ру… - Кат зна ку­ди ви оце зап­ро­ва­ди­ли ме­не, - сер­див­ся Фе­сен­ко.

    - Це ми пішли навп­рос­тець, нав­ман­ня, щоб мерщій дійти. Жінка, бач­те, з нудьги вми­рає, - го­во­рив Бо­ро­давкін.

    Стежка до­ве­ла до гор­би­ка, де стир­ча­ла на шо­ло­поч­ку ри­бальська ха­тин­ка. Гор­бик той був прос­то ста­ро­давній осілий і стверділий смітник. Вни­зу ко­ло гор­би­ка в ко­люч­ках ле­жа­ли ку­пи по­пе­лу. По спа­дис­то­му боці гор­би­ка лисніли мокрі по­миї. Міщан­ка ви­ли­ва­ла їх на смітник прос­то зго­ри. Тре­ба бу­ло йти або че­рез ку­пи по­пе­лу, або че­рез горб, за­пас­куд­же­ний по­ми­ями, або прос­то че­рез ко­люч­ки. Фе­сен­ко сту­пив че­ре­ви­ком в попіл. Но­га вгруз­ла, як у бо­рош­но; сірий че­ре­вик став по­пе­ляс­тий та зо­зу­ляс­тий, мов зо­зу­ляс­та кур­ка.

    - Ну, та й за­ве­ли ж ви ме­не в пущі та нетрі. Тут тільки со­ба­кам хо­дить, а не ка­ва­ле­рам, - обізвав­ся сер­ди­то Фе­сен­ко. - Гар­на ідилія, нічо­го ка­за­ти.

    - Держіть го­рою! Беріть ца­бе! - гук­нув Бо­ро­давкін по­зад йо­го.

    Фесенко взяв ца­бе на спа­дис­тий бік гор­би­ка і вліз в якусь ква­шу. Він вис­ко­чив на су­хе місце й по­чав обт­ру­шу­ва­ти хус­точ­кою пан­та­ло­ни та бо­тин­ки та об­ти­ра­ти об тра­ву підош­ви. Об­чис­тив­шись, об­ли­зав­шись, як той кіт, він пішов за Бо­ро­давкіним.

    - Знаєте, що, Фе­сен­ку? Ви дурнісінько топ­че­те стеж­ку до Сані. Са­ня хоч гар­на, але во­на, пе­редніше за все, оп­риш­ку­ва­та на вда­чу, лю­бить вво­ля­ти свою во­лю, і в неї при­да­но­го ані ша­га, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - Невже? - аж гук­нув Фе­сен­ко. - Я чув, що Нав­роцька ба­га­тенька.

    - Багата од­на Ма­ня, мен­ша доч­ка Нав­роцьких. Ви знаєте, що на неї ма­ти за­пи­са­ла двад­цять п'ять ти­сяч кар­бо­ванців. І дім в Ки­ши­неві на­ле­житься не Нав­роцько­му, а йо­го жінці; а дім ко­лись дос­та­неться Мані, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - Двадцять п'ять ти­сяч і дім! - аж пис­нув Фе­сен­ко. - Ото шту­ка!

    - Не знаєте ви, де ра­ки зи­му­ють, - обізвав­ся Бо­ро­давкін.

    - Невже цьому прав­да? - спи­тав Фе­сен­ко.

    Він не ду­же йняв віри Бо­ро­давкінові, вва­жав на йо­го як на бре­ху­на й шту­ка­ря і вза­галі як на лег­ко­важ­ну лю­ди­ну.

    - Сам ба­чив, оци­ми сіри­ми банька­ми ба­чив лис­ти в бан­ку; ста­ра кла­ла в банк при моїх очах, їй-бо­гу, прав­ду ка­жу! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли бре­шу! Роз­пи­тай­те лю­дей, ко­ли мені не йме­те віри, - го­во­рив Бо­ро­давкін.

    - Гм… Це шту­ка… Ццц… - цмак­нув Фе­сен­ко по-бес­са­рабській і за­ду­мав­ся.

    - От ви й при­чепіться до Мані. Але що то за анонімні лис­ти? Що то за якесь су­хе зілля, че­рез кот­ре ви по­ла­ялись з Ко­маш­ком? - спи­тав Бо­ро­давкін.

    - Ат! то нісенітни­ця, - бовк­нув Фе­сен­ко.

    - Та скажіть-бо, го­луб­чи­ку! Бач­те, який ла­сий сек­рет я вам ска­зав, - бла­гав Бо­ро­давкін.

    Його сірі ве­ликі очі аж бла­га­ли, не­на­че в ди­ти­ни, що пес­титься та ла­щиться до ма­ми й про­се со­лод­ко­го гос­тин­ця.

    - Ет! не­хай потім, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

    - Та скажіть-бо мерщій, бо кор­тить. Нев­же вам труд­но ска­за­ти кілька фраз? Ій-бо­гу, я ніко­му не ска­жу! Бо­жусь і при­ся­га­юсь! Жінці навіть не ска­жу, - про­сив Бо­ро­давкін.

    - Нехай потім. Сек­рет не вте­че, а ми не пом­ре­мо так швид­ко, - одрізав Фе­сен­ко.

    - А як пом­ре­мо? Ми усі під бо­гом хо­ди­мо, - аж бла­гав Бо­ро­давкін.

    Стежка кру­ти­лась по гор­би­кові й до­ве­ла до дачі Бо­ро­давкіна; то бу­ла прос­та міщанська ха­ти­на-ма­зан­ка.

    - От і на­ша дач­ка! - про­мо­вив Бо­ро­давкін.

    - Де? - спи­тав Фе­сен­ко, бо вже більше й хат не бу­ло.

    - Та оця ж ха­ти­на. Ми жи­ве­мо в де­мок­ра­тичній дачі; бач­те, моя жінка лю­бить ідилію, - ска­зав насмішку­ва­то Бо­ро­давкін.


    Фесенко зак­ру­тив но­сом і змор­щив гу­би, не­на­че по­куш­ту­вав кис­лиці. Од­на­че він му­сив йти за своїм по­во­да­то­рем в ту ідилію.

    Хатина сто­яла край спус­ку до мо­ря на гор­би­ку. Горб був обс­ма­ле­ний сон­цем, як ци­ган. По гор­би­ку стир­ча­ли бу­дя­ки та ко­люч­ки. Тільки ко­ло ґанку рос­ли дві старі акації та в горідчи­ку за ха­тою зе­ленів ста­рий во­лоський горіх, єди­на ок­ра­са то­го гор­ба.

    Бородавкін привів Фе­сен­ка до ґанку. Ґанок був нап­ну­тий з двох боків і звер­ху па­ру­си­ною. Пе­редній бік був зовсім не зас­ло­не­ний. В ґанку сто­яв стіл. Ко­ло сто­ла сиділи Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­на. Фе­сен­ко став пе­ред ґанком, зняв циліндер і привітав­ся до дам.

    - О! сли­хом сли­ха­ти, ввічі ви­да­ти! - гук­ну­ла Хрис­ти­на з-за сто­ла. - Чо­го це ви не­на­че зблідли й по­марніли на лиці? Чи не сни­лось вам ча­сом цеї ночі щось страш­не, чуд­не, знаєте, - та­ке кост­ру­ба­те? - Хрис­ти­на не до­го­во­ри­ла. Во­на на­тя­ка­ла йо­му на лис­ти.

    - Ні, нічо­го не сни­лось. Я сплю так міцно, що й сни ме­не не бе­руть, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

    - А мо­же, з ва­ми тра­пи­лась будлі-яка неп­риємна подія або при­го­да? - спи­та­ла Хрис­ти­на й хит­ро осміхну­лась.

    «Невже во­на знає? Брат чеп­ляється, щоб ска­за­ти… Пев­но, знає… І хто б пак оце ска­зав їй?» - ду­мав Фе­сен­ко.

    Христина на­си­лу вдер­жу­ва­лась од сміху, аж по­чер­воніла, на ви­ду.

    - Є парт­нер! - гук­нув Бо­ро­давкін.

    - Просимо до на­шо­го са­ло­ну! Це наш са­лон, - обізва­лась ко­кет­но Бо­ро­давкіна. Фе­сен­ко увійшов у той са­лон і скри­вив гу­би.

    - Та й труд­но ж до вас дос­ту­пи­тись! - по­чав Фе­сен­ко. - До вас стеж­ка за­рос­ла тер­ном та бу­дя­ка­ми.

    - А ви ду­ма­ли, що так-то лег­ко дос­ту­пи­тись до дам? По­коліть лиш пе­редніше свої но­ги тер­ном та ко­люч­ка­ми, - за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на.

    Фесенко зга­дав тер­ни та ко­люч­ки по до­розі до Сані й ле­ге­сенько зітхнув.

    - Ну! для Фе­сен­ка стеж­ки до паннів не за­рос­ли тер­ном, - обізва­лась Бо­ро­давкіна, приж­му­рив­ши свої карі блис­кучі оч­ки. Во­на за­ли­ши­ла рум'яні гу­би й пильно ди­ви­лась на рівні, на­че на­мальовані Фе­сен­кові бро­ви.

    Фесенко гор­до­ви­то підвів го­ло­ву, не­на­че хотів ска­за­ти: «Не бо­юсь ко­лю­чок! Побіждаємо! Не мож­на всто­ять про­ти ме­не!»

    - Ви не ди­вуй­тесь, що я виб­ра­ла собі та­ку прос­теньку дач­ку не літо, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Дач­ка прос­та, але який звідсіль виг­ляд на мо­ре! От при­дивіться ли­шень! - з зав­зят­тям ска­за­ла Бо­ро­давкіна й по­ка­за­ла білою ма­ленькою руч­кою на мо­ре. На ру­ках блис­ну­ли зо­лоті перстні, бо… во­на й їх зу­мис­не по­ка­за­ла.

    Вигляд з ґанку був й справді гар­ний. По обид­ва бо­ки розс­ту­пи­лись дві круті го­ри, і між ни­ми, че­рез бал­ку, синіло мо­ре, не­на­че вправ­ле­не в ра­ми. По бе­резі й в морі стриміло в ха­отичнім без­ладді каміння. Горб, на кот­ро­му сто­яла да­ча, був кру­гом вни­зу ніби обп­лу­та­ний ме­ре­жа­ми та не­во­да­ми, як па­ву­тин­ням. Мокрі ме­режі та поп­лав­ки сох­ли на сонці й лисніли, не­на­че об­си­пані іскра­ми. В бе­резі сто­яли чов­ни. В чов­нах дріма­ли смуг­ляві гре­ки в ря­бих, синіх та чер­во­них курт­ках, об­ши­тих шнур­ка­ми уся­ко­го кольору. Ри­бал­ки уди­ли ри­бу скрізь між камінням. Виг­ляд був ве­се­лий, жи­вий, освіче­ний га­ря­чим світом півдня.

    - А що, гар­на кар­ти­на? - знов ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

    - Гарна, гар­на, див­но гар­на. Які здо­рові поп­лав­ки ко­ло ме­реж та не­водів! Зовсім не­на­че ба­рильця, - ска­зав Фе­сен­ко флег­ма­тич­но.

    - Вже й ви наг­ляділи кра­су! Гляньте на бе­рег, на мо­ре! - ска­за­ла з па­лом Бо­ро­давкіна й знов мах­ну­ла ма­ленькою ру­кою на мо­ре.

    - Гарне й мо­ре, чорніє, як чор­ни­ло, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

    - А чи ви дов­го б ви­дер­жа­ли, як­би вам до­ве­лось дов­гий час по­сидіти отут, в цих ко­люч­ках, та ди­ви­тись на цей виг­ляд на мо­ре? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Не знаю. День або два, - ска­зав Фе­сен­ко, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за ті кар­ти­ни мо­ря.

    Христина пус­ти­ла шпильку Бо­ро­давкіній. Бо­ро­давкіна втя­ми­ла це. Ті бро­ви на­су­пи­лись, і між ни­ми миг­ну­ли ле­генькі зморш­ки.

    - Мені не со­рок літ, а тільки двад­цять п'ять. Я ще не втра­ти­ла по­чу­ван­ня кра­си при­ро­ди, - да­ла здачі Бо­ро­давкіна Хрис­тині; во­на на­тяк­ну­ла Фе­сен­кові, що Хрис­ти­на, хоч гар­на й на ви­ду не ос­тар­ку­ва­та, але вже до­волі-та­ки ста­ра підтоп­та­на со­ро­калітня панія.

    - Та й мені ще не­ма со­ро­ка, але ко­люч­ки все-та­ки ко­люч­ки, - обізва­лась Хрис­ти­на.

    - То чо­го ж ви си­ди­те в ко­люч­ках? - спи­тав Фе­сен­ко в Хрис­ти­ни.

    - З нудьги, щоб, бач­те, з нудьги хоч тро­хи по­ко­ло­тись… Після цих ко­лю­чок Одес мені стає тро­хи кра­щий. Я не люб­лю од­но­тон­ності, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - День в ко­люч­ках, а два в ро­жах, то й рожі зда­ва­ти­муться кра­щи­ми й па­хучіши­ми. Еге так?

    - Ой, який виг­ляд з мо­го са­ло­ну, - ко­кет­ко кри­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Як тільки зир­ну на мо­ре, то за­раз пісня йде мені на дум­ку.

    Бородавкіна й справді ду­же лю­би­ла мо­ре, лю­би­ла й співи. В неї бу­ла по­етич­на вда­ча, хоч во­на бу­ла пус­тенька собі й ко­кет­ка. Але во­на лю­би­ла ще й до то­го поч­ва­ни­тись пе­ред людьми своїм по­етич­ним нап­рям­ком, побільшу­ва­ла йо­го, вис­тав­ля­ла на­по­каз, як пан­ни ча­сом вис­тав­ля­ють на­по­каз ма­леньку руч­ку або ніжку в ма­ленько­му че­ре­вич­ку.

    Бородавкіна ки­ну­ла очи­ма на чорні Фе­сен­кові бро­ви й заспіва­ла: «Місяць пли­ве уночі в не­бе­сах». Не мо­ре, а ті бро­ви те­пе­реч­ки ки­ну­ли їй на дум­ку пісню.

    Фесенка не лю­би­ли чесні мо­лоді роз­виті ро­зу­мом пан­ни, але за­те лег­ко­важні і лег­ко­думні пан­ни й да­ми так і лип­ли й гор­ну­лись до йо­го.

    - Кузино! ви не до­но­си­те в то­нах на пів-арши­на, - сар­кас­тич­но ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Христина хоч і бу­ла тро­хи різка на сло­вах і навіть бу­ла здат­на вструг­ну­ти ди­ку штуч­ку, але чу­до­во гра­ла на ро­ялі й тя­ми­ла му­зи­ку. Бо­ро­давкіна навіть не зна­ла нот і співа­ла, як співа­ють сільські дівча­та, хоч ма­ла го­лос ду­же гар­ний.

    Бородавкіна не­на­че не чу­ла, що ска­за­ла Хрис­ти­на, не вва­жа­ла на це й співа­ла далі, пог­ля­да­ючи Фе­сен­кові в очі. Бо­ро­давкін теж лю­бив співа­ти, але мав ду­же різкий го­лос. Він по­чав приспіву­вать й вто­ру­ва­ти і за­дер­чав, як та стру­на, якою кушнірі б'ють вов­ну.

    Жінці хотілось, щоб Фе­сен­ко слу­хав тільки її го­ло­сок.

    - Сергію Сте­па­но­ви­чу! пе­рес­тань-бо! - крик­ну­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна.

    Бородавкін за­мовк.

    - Страх не люб­лю, як мені хто пе­ре­ба­ран­чає та за­ва­жає! - го­во­ри­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна й знов по­ча­ла то­неньким м'яким го­ло­соч­ком: «А ми під ри­бальською ха­тою сиділи, сиділи й мов­ча­ли уд­вох, уд­вох!» - тяг­ла Бо­ро­давкіна й ди­ви­лась своїми со­ло­деньки­ми очи­ма прос­тo в очі Фе­сен­кові.

    Одначе Фе­сен­кові очі не вда­ва­лись на той м'який го­ло­сок; він пильно розг­ля­дав пиш­ну шов­ко­ву блу­зу на Хрис­тині. Блу­за бу­ла до­ро­га, сіро­го делікат­но­го кольору.

    По блузі бу­ли роз­ки­дані польові маківки, не­на­че тільки що вир­вані на полі в житі. Блу­за вкри­ва­ла пишні гру­ди та бюст, пов­ний, як в Діани. Бо­ро­давкіна та­ки вислідку­ва­ла стеж­ку, по котрій побігли Фе­сен­кові очі.

    - Вибачайте, Фе­сен­ку, що я де­мок­рат­ка: не вби­ра­юсь в шов­кові блу­зи на дачі та ще й в бу­день, я взя­ла на ку­пан­ня тільки дві прос­тенькі блуз­ки.

    Фесенко нічо­го не про­мо­вив і тільки пос­та­вив рот, як бук­ву о: не знаю, мов, чи то доб­ре, чи по­га­но.

    - Мама при­вез­ла в скрині аж сім блуз, - за­ле­пе­та­ла ма­ленька до­неч­ка Бо­ро­давкіних, Зю­зя, - бо в тижні сім день: по­неділок, вівто­рок, се­ре­да…

    Ніхто не звер­нув ува­ги на ди­тячі сло­ва; усі не­на­чеб­то їх не чу­ли. Од­на­че Зю­зя вда­ла­ся в сво­го та­ту­ня й по­ча­ла ви­ка­зу­ва­ти й інші до­мові сек­ре­ти.

    - Тьотя Хрис­тя да­ла нам на че­ре­ви­ки сто кар­бо­ванців, а ма­ма спра­ви­ла собі ок­са­ми­то­вий бур­нус та на­ку­пи­ла ка­пе­люшів з пе­ра­ми. А пе­ра такі здо­рові! здо­рові та зак­ру­чені, як у на­шо­го півня хвіст, - ле­пе­та­ла Зю­зя.

    - Одарко! Йди та візьми ди­ти­ну! Час її на­поїти чаєм, - гук­нув на ба­бу Бо­ро­давкін. Він бо­яв­ся, щоб ма­ленька Юд­ка не ви­ка­за­ла яких ще цікавіших сек­ретів.

    Коло две­рей сто­яла Одар­ка. Во­на прибігла й по­тяг­ла за ру­ку Зю­зю, сти­да­ючи дівчин­ку: «А, бе! По­га­но! о, бе! що то ти го­во­риш? о, бе! ов­ва! не го­во­ри так!» - сти­да­ла ба­ба ма­леньку дівчин­ку. Щоб за­тер­ти ди­тя­чу неп­риємну роз­мо­ву й на­тя­кан­ня, Бо­ро­давкін по­чав роз­мо­ву за Ма­ню Нав­роцьку.

    - Жінко! - обер­нув­ся Бо­ро­давкін до жінки. - Скільки ти­сяч пок­ла­ла в банк Нав­роцька для своєї доч­ки Мані?

    - Двадцять п'ять ти­сяч, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Я са­ма ба­чи­ла на свої очі, як во­на за­пи­су­ва­ла. Біле­ти її дані на схо­ван­ку в банк.


    Фесенко підвів бро­ви ви­со­ко й нас­то­ро­чив ву­ха.

    «Правда, пев­но, прав­да, ко­ли й Бо­ро­давкіна ба­чи­ла; ця, надісь, не збре­ше», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Гей, ви, ка­ва­ле­ри! не знаєте, де ра­ки зи­му­ють, - обізва­лась Хрис­ти­на, обер­та­ючись до Фе­сен­ка. - Фе­сен­ку! в вас очі ясні, як брильянти, але, ма­буть, у вас по­лу­да на очах, що ви нічо­го не ба­чи­те й не примічаєте.

    Фесенкові не спо­до­бав­ся та­кий кру­тий комплімент; він змор­щив бро­ви, підняв но­са й скри­вив гу­би набік.

    Різкі Хрис­ти­нині комплімен­ти йо­го зас­ти­ла­ли тро­хи й збен­те­жи­ли.

    - Вибачайте! в ме­не очі без по­лу­ди, - ска­зав Фе­сен­ко й зняв пенс­не.

    - Ви га­няєтесь за Са­нею. Що ви знай­шли в неї путнього? - по­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Ні до­лад­ної й по­каз­ної пос­таті, ні бюс­та. Чва­ниться раз у раз своїм ро­зу­мом та но­ситься з тою на­укою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою.

    Бородавкіна підня­ла го­ло­ву й вип­ну­ла свій бюст. Ди­вись, мов­ляв, чи та­кий же бюст в твоєї Сані, як у ме­не?

    - Сватайте Ма­ню Нав­роцьку. Ви знаєте, що я повіто­ва сва­ха, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - До Сані ви не дос­та­не­те, як не дос­та­не­те зу­ба­ми сво­го ліктя.

    «Ой, го­во­рить, на­че сільська мо­ло­ди­ця! Зовсім зди­чавіла в сте­пах оця ко­лиш­нясь інсти­тут­ка», - по­ду­мав Фе­сен­ко й го­лос­но засміявся.

    - До Сані тре­ба дов­ших зубів, - тяг­ла далі Хрис­ти­на. - В Ко­маш­ка довші зу­би, ніж у вас. А ви беріть Ма­ню: двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Ццц!..

    «Двадцять п'ять ти­сяч і дім, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Прав­ду ка­же оця по­то­ро­ча; тре­ба сва­тать дівчи­ну, бо хтось не­за­ба­ром вхо­пить, як шу­ляк кур­ча».

    І він був ла­ден бігти до Нав­роцьких і та­ки за­раз про­си­ти Ма­ни­ної ру­ки.

    Бородавкін дос­тав кар­ти й ки­нув на стіл.

    - А по­ки що пе­ре­киньмо ли­шень кар­та­ми разів зо два, зо три, - ска­зав Бо­ро­давкін. - А ви, Фе­сен­ку, та­ки ска­же­те мені про ті… лис­ти.

    - Добре, доб­ре, доб­ре! не­хай ко­лись потім… - ска­зав Фе­сен­ко.

    - За які це лис­ти? -спи­та­ла Хрис­ти­на і знов якось хит­ро осміхну­лась.

    - Та то нісенітни­ця. - обізвав­ся Фе­сен­ко.

    В Бо­ро­давкіна аж очі біга­ли, аж горіли. Хрис­ти­на зир­ну­ла на йо­го й за­ре­го­та­лась.

    «Пограю в кар­ти тим ча­сом, бо в Нав­роцьких са­ме си­дить Ко­маш­ко. Не хотілось би мені з ним сти­ка­тись, - ду­мав Фе­сен­ко. - Сон­це ста­не на вечірньому прузі, тоді піде­мо до Нав­роцьких й вип­ре­мо звідтіль Ко­маш­ка».

    Фесенкові ви­па­ла парт­не­ром Хрис­ти­на, але те­пер йо­му бу­ли не в думці кар­ти. Він ки­дав ни­ми зне­хо­тя, грав нев­важ­ли­ве і ро­бив стра­шенні по­мил­ки.

    «Двадцять п'ять ти­сяч, ще й дім, та ще й гар­ненький дім!» - ми­готіло в йо­го го­лові, і за­ва­жа­ло йо­му, й не да­ва­ло звер­та­ти ува­гу на кар­ти.

    Карти летіли на стіл, а пе­ред Фе­сен­ко­ви­ми очи­ма на зе­ле­но­му сукні, ніби цят­ки, ми­готіли асиг­нації кольору ве­сел­ча­но­го, цілі ку­пи асиг­націй, срібла, червінців. Червінці тілки дра­ту­ва­ли йо­го гру­бу фан­тазію.

    «Наберу гро­шей, піду вго­ру по службі, вхоп­лю в ру­ки ви­со­кий адміністра­тив­ний пост. Мені да­дуть за служ­бу конфіско­вані од по­ляків, будлі-де на Во­лині або на По­долі, се­ла, ліси…»

    Фесенко усе ма­рив, не­на­че нічо­го не чув, ки­дав кар­та­ми, як спро­сон­ня. Мрії сно­ви­га­ли при­чеп­ли­во в йо­го го­лові без­пе­рес­тан­ку.

    «Куплю дім в Одесі з мар­му­ро­ви­ми схо­да­ми; схо­ди вис­те­лю до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, обс­тав­лю усі східці пальма­ми. На две­рях пос­тав­лю швей­ца­ра з бо­ро­дою до по­яса в зо­ло­тистій лівреї… Дер­жа­ти­му гар­ну ка­ре­ту, куп­лю баскі коні, щоб чор­та­ми гну­ли шиї, щоб зміями летіли по Одесі! Зля­жусь в ка­реті з га­ванською си­га­рою в зу­бах, роз­тяг­ну но­ги…»

    Фесенко вип­нув гру­ди, прос­тяг під стіл но­ги й торк­нув Бо­ро­давкіну в че­ре­ви­ки. Бо­ро­давкіна приж­му­ри­ла до йо­го очі й со­ло­денько осміхну­лась. Він навіть то­го не примітив.

    «Найму до­ро­го­го ку­ха­ря; ма­де­ру ви­пи­шу прос­то з ост­ро­ва Ма­де­ри, хе­рес з Іспанії. Куп­лю цей горб і пос­тав­лю да­чу, як цяцьку… Або на дідька мені да­ча! Поїду в Рим, в Не­аполь, в Па­риж. Поїду в Англію їсти прав­диві біфштек­си. Звідтіля заїду в Не­аполь на ви­ног­рад та апельси­ни. За­вер­ну в Іспанію до ан­да­лу­зя­нок. Ка­жуть, в Ан­да­лузії во­гонь - дівча­та! Ух!

    Жінка не­хай си­дить до­ма та ма­лює кар­ти­ни… Під'їду ка­ре­тою до гу­бер­на­то­ра. Швей­цар ска­же: «Ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! йо­го пре­вос­хо­ди­тельство вас ждуть!» Гу­бер­на­тор вибігає до ме­не, дрібненько сту­па­ючи, ха­пає ме­не за ру­ку обо­ма ру­ка­ми. Ви­хо­дить гу­бер­на­тор­ша, ро­бить мені оч­ки… Бу­ду во­ди­тись з ге­не­ра­ла­ми, сам ста­ну ге­не­ра­лом! Фу, фу! По­ка­жу ж я шик! І за нас світ не­за­ба­ром за­го­во­рить! Пригніти­мо тоді Ко­машків до самісінької землі; кла­няй­тесь, мов, нам! пла­зуй­те ко­ло на­ших ніжок!»

    - Чи ви осліпли? чи ви спи­те? А мо­же й здуріли? Оце ди­во, та й годі! Чи ти ба! Як ви граєте? В яку масть ви хо­ди­те? На­що жир, ко­ли тре­ба дзвінки або ви­на? - ре­пе­ту­ва­ла сер­ди­то Хрис­ти­на. - Це, ма­буть, двад­цять п'ять ти­сяч вас за­па­мо­ро­чи­ли.

    «Добре вга­дує оця ле­да­щи­ця», - по­ду­мав Фе­сен­ко не­на­че про­ки­нув­шись. Фе­сен­ко стра­шен­но прог­рав­ся в той раз. Бо­ро­давкін з ве­се­ленькою міною на ви­ду загріб виг­рані гроші; він мав за­га­лом по­ло­ви­ну своїх за­робітків з карт і хар­чу­вав сім'ю ти­ми до­дат­ка­ми до служ­бо­вих за­робітків.

    

X

    

    Покинувши Фе­сен­ка та Бо­ро­давкіна, Ко­маш­ко з Мав­родіним шви­денько пішли ву­ли­цею на го­ру до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Ко­маш­ко, розд­ра­то­ва­ний на­хаб­ним Фе­сен­ком, дов­го не міг зас­по­коїтись. Він не йшов, а сли­вень біг на го­ру. Мав­родін лед­ве всти­гав поспіша­ти за ним.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Чо­го це ви так біжи­те? - спи­тав в йо­го Мав­родін і при­дер­жав за ру­ку. Я лед­ве поспішаю за ва­ми.

    - Втікаю од ли­хо­го чо­ловіка, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Та­кий мо­ло­дий хло­пець, тільки що вий­шов з універ­си­те­ту, а вже та­кий на­хаб­ний, та­кий збав­ле­ний! Один вид та­ко­го нікчем­но­го чо­ловіка збу­рює усю ду­шу.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Не зачіпай­те ви ото­го Фе­сен­ка, - ска­зав Мав­родін. - Ви знаєте, який те­пер не­без­печ­ний час. Оці Фе­сен­ки по­ко­па­ють кру­гом вас ями, а ви нез­чуєтесь, як впа­де­те в ті ями.

    - Як не зачіпа­ти! Тре­ба би­ти йо­го, по чо­му влу­чиш, тре­ба ка­ту­ва­ти ли­хих лю­дей; пи­са­ти за їх, кри­чать на ввесь світ, щоб лю­де зна­ли їх, сте­рег­ли­ся їх, ка­ра­ли гро­мадським осу­дом, - го­во­рив Ко­маш­ко го­лос­но на усю ули­цю.

    - Голубчику! не кричіть, бо те­пер і стіни й оці мир­шаві акації слу­ха­ють. Ви лю­ди­на пал­ка, щи­ра, одк­ри­та, а ці лю­де хитрі, по­тай­ні. Те­пе­реч­ки навіть такі нікчемні не­ве­личкі людці, як, приміром, Фе­сен­ко, з'їдять вас без солі… Ми втра­ти­мо луч­чих лю­дей, лю­дей інтелігент­них, і нічо­го не вдіємо, - обізвав­ся Мав­родін сти­ха.

    - Невже нам тільки мов­ча­ти та ди­ви­ти­ся! - обізвав­ся Ко­маш­ко вже тихіше. - Ку­ди не глянь, скрізь ба­чиш здирст­во, не­чесність, гру­бу ма­теріальність, егоїстичність або ба­чиш при­шиб­ле­них лю­дей, лю­дей нуж­ден­них, убо­гих. І тільки де-не-де бли­щать вогні…

    - І ті вогні згас­нуть, бо їх по­га­сять, як не бу­де­те сте­рег­тись. Я син грецько­го куп­ця й ро­зумію, як тре­ба в житті бра­тись на хит­рощі, щоб не заг­руз­ну­ти в багні, - обізвав­ся Мав­родін.

    - Я й за­був, що ви хит­ро­ум­ний Уліс. Але я бо­юся, щоб ви ча­сом з своїми хит­ро­ща­ми не при­таїли­ся та й не зас­ну­ли з своїми іде­ала­ми десь у за­кут­ку. Тре­ба вой­ду­ва­тись, бо­ро­тись та вик­ру­чу­ва­тись. Те­пер час бо­ротьби, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Не час одк­ри­тої борні те­пер. Про­лазьте то ско­ком, то бо­ком поміж Фе­сен­ко­ви­ми та інши­ми яма­ми, то, мо­же, щось і зро­би­мо для письменст­ва, для на­ро­ду, для йо­го просвіти та ма­теріально­го доб­ро­бут­тя.

    - Хитрий ви з біса! - ска­зав Ко­маш­ко.

    Він вже тро­хи про­хо­лов і зас­по­коївся. Спи­нив­шись під акаціями, він ски­нув ка­пе­люш і об­тер хус­точ­кою га­ря­чий піт з ло­ба.

    Приятелі розійшли­ся. Ко­маш­ко пішов до Нав­роцьких. Мав­родін по­вер­нув гу­ля­ти над мо­ре. До Бо­ро­давкіна він не пішов, щоб ча­сом не стик­ну­тись з Фе­сен­ком.

    Комашко зай­шов в но­мер і не зас­тав Нав­роцьких до­ма. Гор­нич­на ска­за­ла, що па­ни пішли гу­ля­ти на го­ри над мо­ре, а пан­ни побігли ку­па­тись.

    Комашко пішов че­рез мо­нас­тирський го­род і і вглядів над го­рою ста­ро­го Нав­роцько­го та йо­го жінку. Во­ни сиділи на ка­мені й ди­ви­лись на мо­ре. Він побіг до їх. «Якраз ви­пав доб­рий час по­го­во­ри­ти з ста­ри­ми на­са­моті за свою спра­ву», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

    - Добривечір вам! - про­мо­вив Ко­маш­ко, кла­ня­ючись Нав­роцькій та Нав­роцько­му.


    - Доброго здо­ров'ячка! От нес­подіва­ний і завж­ди і сподіва­ний для ме­не гість! - ска­зав Нав­роцький, схо­пив­шись з місця й по­да­ючи йо­му обидві ру­ки.

    Комашко привітав­ся до Нав­роцької. Во­на по­ка­за­ла хо­лод­ним пог­ля­дом, хо­лод­ною міною, що Ко­маш­ко був для неї не тільки нес­подіва­ний, але й не­ба­жа­ний гість.

    - Сідайте, будьте лас­каві, ко­ло нас, про­ти не­ба на землі, як ка­жуть на селі: отут на ка­мені, - ска­зав Нав­роцький.

    Комашко сів по­руч з Нав­роцьким.

    Навроцька пин­дю­чи­лась і ди­ви­лась пильно на мо­ре, не­на­че во­на вгляділа там якесь ди­во.

    - Чи дав­но вер­ну­лись з Ки­ши­не­ва? - спи­тав Ко­маш­ко в Нав­роцько­го.

    - Вчора. По­за­ла­ту­вав де­які дірки в кан­це­лярії та й ма­хо­нув на Ве­ли­кий Фон­тан до своїх, - ска­зав Нав­роцький. - На ли­хо, ще й предсіда­тель наш мах­нув на ціле літо за гра­ни­цю; ро­бо­ти в ме­не по самісіньку шию.

    - А де ж Олек­санд­ра Ха­ри­тонівна та Марія Ха­ри­тонівна? - спи­тав­ся Ко­маш­ко.

    «Нащо йо­му моя Ма­ня зда­ла­ся? Чи не ду­має він ча­сом прис­ва­та­тись до моєї Мані? Ма­буть, про­чув та роз­ню­хав, що в неї двад­цять п'ять ти­сяч при­да­но­го… Я йо­му по­ка­жу Ма­ню!» - ду­ма­ла Нав­роцька, на­су­пив­ши бро­ви.

    - Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! Я прий­шов до вас з ве­ли­ким зад­ля ме­не інте­ре­сом. Я люб­лю Олек­санд­ру Ха­ри­тонівну і про­шу в вас її ру­ки. Про­шу за це й вас, Раїсо Ми­хай­лівно, - обер­нув­ся Ко­маш­ко до Нав­роцької з делікат­ності.

    - Голубчику! Вікто­ре Ти­то­ви­чу! - крик­нув Нав­роцький і схо­пив­ся з місця. - Кра­що­го зя­тя для своєї Сані я й не ба­жаю.

    Комашко встав і собі з місця. Нав­роцький об­няв йо­го й тричі поцілу­вав.

    «Ще й цілується… Ото ве­ли­ка радість! Чи то вар­то?» -по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - А ви, Раїсо Ми­хай­лівно, не бу­де­те про­ти ме­не? - спи­тав­ся Ко­маш­ко в Нав­роцької.

    - Я?.. Я нічо­го не маю про­ти вас. Та я й не ма­ти для Сані. Во­на ме­не ні в чо­му не слу­хає і в цьому ділі, на­пев­но, не пос­лу­хає, - ска­за­ла Нав­роцька, цідя­чи сло­ва не­на­че че­рез гус­тий ціди­лок.

    - Хоч бу­де з ким по­го­во­ри­ти по щи­рості, - ска­зав Нав­роцький. - А то знаєте, як у нас бу­ває: гм… гм… з па­на­ми го­во­ри, та й бійся; з то­ва­ри­ша­ми го­во­ри по­ло­вин­кою язи­ка; з на­чальством го­во­ри тільки кінчи­ком язи­ка; з чу­жи­ми го­во­ри обач­но й сте­ре­жись; тільки з жін… - ска­зав Нав­роцький та й за­мовк і при­ку­сив язи­ка, зир­нув­ши на жінку ско­са.

    «О! вже за­ля­пав не кінчи­ком язи­ка, а цілим ло­пат­нем до са­мої пельки», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - Ота маш­ка­ра на мені при лю­дях на­му­ля­ла вже доб­ре що­ки, - знов обізвав­ся Нав­роцький. - А пе­ред ва­ми, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, мені якось вольніше го­во­рить. Са­ня вас лю­бить, - я це знаю, але, бач­те, в те­перішніх де­яких дівчат увійшов який­сь но­вий дух, хоч дух не злий; во­на мо­ро­чить ме­не з ти­ми ви­щи­ми кур­са­ми. При­па­ла їй охо­та вчи­тись в універ­си­теті.

    - Я за це знаю. І цей універ­си­тет став мені на до­розі до щас­тя. Але я не про­ти універ­си­те­ту, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - А я б хотів, щоб моя Са­ня не втра­ти­ла вас; бу­де мені шко­да вас, - ска­зав Нав­роцький і чо­гось зас­му­тив­ся. - Ска­за­ти прав­ду, Са­ня та­ки лю­бить пос­та­ви­ти на своєму, бо во­на та­ки нез­дат­ли­ва, а я їй ні в чо­му доб­ро­му не спи­няю й не за­ва­жаю їй.

    В той час по вузькій стежці, що ви­ла­ся по крутій горі, йшли з ку­пан­ня Са­ня та Ма­ня з гор­нич­ною.

    Навроцький вглядів їх і мах­нув до їх ру­кою: йдіть, мов, швид­ше, гос­тин­ця дам. Пан­ни вий­шли на го­ру. Ко­маш­ко побіг їм на­зустріч і привітав­ся до їх. Він гля­нув на Са­ню, і йо­го зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Са­ня зблідла, схуд­ла. Що­ки по­за­па­да­ли, очі при­гас­ли, і тільки на се­ре­дині блідих уст при­таївся рум'янець, не­на­че на лис­точ­ках рожі в осе­ред­ку, що в'яне й по­си­хає на сонці в стра­шен­ну спе­ку.

    «Ще місяць пе­ред цим бу­ла свіжа, як квітка цвіла, а те­пер та­ка ста­ла, як квітка в'яла», - по­ду­мав Ко­маш­ко й зітхнув. Він про­чи­тав на її блідо­му ви­ду, як у прозірній книжці, усі му­ки, які во­на пе­ре­терпіла за той місяць, до­га­давсь, що во­на ду­же пе­ре­пе­ча­ли­лась.

    Тілиста Ма­ня сіла, при­ту­ли­лась до ма­ми­но­го пле­ча й од­са­пу­ва­ла. Са­ня ніби впа­ла на камінь ко­ло батька.

    - Саню, моя ди­ти­но! Віктор Ти­то­вич про­сить твоєї ру­ки. Я кра­що­го зя­тя для се­бе не ба­жаю. Що ти ска­жеш нам на ці сло­ва? - спи­тав батько в Сані.

    Саня те­пер при­ди­ви­лась до Ко­маш­ка при світі сон­ця. Він сто­яв пе­ред нею з блідим ли­цем, з за­па­ли­ми очи­ма. Гост­рий блиск йо­го очей згас. Во­на вга­да­ла по йо­го очах усі му­ки йо­го сер­ця й тро­хи не зап­ла­ка­ла.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Ви знаєте мої дум­ки, мої мрії, мої ба­жан­ня. Я не пос­туп­люсь ни­ми ні за яке щас­тя в світі, бо я на­ва­жи­лась до­бу­тись сво­го, - ска­за­ла Са­ня.

    - Бачте, моя Са­ня тро­хи упер­та й не ду­же-то здат­ли­ва, але во­на прав­ди­ва лю­ди­на, - обізвав­ся Нав­роцький. - Са­ню, ти тікаєш од сво­го щас­тя, - ска­зав ста­рий і за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

    Усі за­мовк­ли. Са­ня ди­ви­лась вниз на об­горілу од сон­ця зем­лю. Усі не­на­че звідкільсь жда­ли од­повіді, а од­повідь не над­хо­ди­ла.

    - Я ла­ден для вас на уся­ку жерт­ву, -обізвав­ся Ко­маш­ко. - По­кажіть мені на ту жерт­ву, і я її для вас при­не­су.

    - Ви мій во­рог. До­ки вас не зна­ла, я бу­ла щас­ли­ва. Ви вкра­ли спокій моєї душі, мо­го сер­ця, вкра­ли мої мрії, мої до­рогі, зо­лоті мрії. В нас був кру­жок з моїх то­ва­ри­шок по гімназії. Я зрос­ла вкупі з ни­ми, вчи­лась з ни­ми. Я лю­би­ла їх, як своїх сес­тер, більше од своїх сес­тер… Ми зби­ра­лись в Му­раш­ко­вої, чи­та­ли книж­ки, на­би­ра­лись просвіти; там склав­ся наш світог­ляд, наш пог­ляд на світ, на жит­тя. Ми пос­та­но­ви­ли собі, якою стеж­кою по­вин­но йти жит­тя кож­ної з нас. Де­які з нас прис­вя­ти­ли се­бе вищій просвіті; де­котрі пос­та­но­ви­ли собі йти в на­род; дех­то ха­пав­ся за пе­да­гогію. То був наш рай! Які зо­лоті мрії роєм ви­ли­ся в на­ших го­ло­вах! Я бу­ла по-своєму щас­ли­ва. А ви во­ро­гом увійшли в мій рай і вкра­ли мій спокій, вкра­ли моє щас­тя, - го­во­ри­ла Са­ня, і її го­лос зат­ру­сивсь якось жалібно.

    Вона схо­пи­лась з місця й бу­ла лад­на утіка­ти. Ко­маш­кові зда­лось, що во­на хо­че бігти над кру­чу. Він знав її нер­во­ву, по­рив­час­ту вда­чу, стри­во­жив­ся й не­доб­рохіть вхо­пив її за ру­ку.

    - Олександро Ха­ри­тонівно! Я по­ки­ну місце. Ми по­ка­таємо в Пе­тер­бург. Я на­пи­таю там скар­бо­ву чи будлі-яку іншу служ­бу. Бу­де­те хо­дить на кур­си, тільки не ки­дай­те ме­не, - про­мо­вив Ко­маш­ко з та­ким па­лом, що Са­ня од­ра­зу зблідла.

    Вона в од­ну мить зро­зуміла, що Ко­маш­ко при­но­сить для неї ве­ли­ку жерт­ву й більшої не мо­же при­нес­ти. Очі в неї блис­ну­ли радісно, не­на­че сон­це виг­ля­ну­ло з-за хмар в негідь та сльоту.

    - Коли так, то я ва­ша навіки, - ска­за­ла Са­ня й по­да­ла Ко­маш­кові обидві ру­ки. Нав­роцький встав і поцілу­вав доч­ку, а потім поцілу­вав Ко­маш­ка.

    - От і доб­ре! - про­мо­вив Нав­роцький. - Гм… гм… Я та­кий ра­дий… хоч стань над оцею кру­чею та й співай. - Нав­роцька гля­ну­ла на йо­го ско­са.

    «Здурів ста­рий! ще справді ут­не пісні», - по­ду­ма­ла во­на.

    - Неначе ду­ша моя по­чу­ва­ла, що ви бу­де­те на­шим. Я по­лю­бив вас од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас в своєму домі, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, - обізвав­ся Нав­роцький. - Та ти б, Са­ню, по­ки­ну­ла дум­ку про той універ­си­тет; те­пер бу­де в те­бе до­ма свій універ­си­тет.

    - Ні, та­ту, не по­ки­ну. Я вже зовсім го­то­ва до ек­за­ме­ну. Мені вже не ви­па­дає за те й го­во­рить, що ви­ща просвіта потрібна убо­гим дівча­там для шмат­ка хліба. Потрібна во­на усім нам. Ми не вміти­ме­мо ви­хо­ва­ти дітей, не вміти­ме­мо роз­ви­ва­ти їх ро­зум, да­ти доб­рий мо­ральний роз­ви­ток, нап­ра­ву…

    Саня ско­са пог­ля­ну­ла на Раїсу Ми­хай­лівну. Нав­роцька вло­ви­ла той ко­сий пог­ляд і втя­ми­ла на­тя­кан­ня…

    «Це во­на шпур­ляє в мій ого­род камінням», - по­ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

    - Зберуться, нап­рик­лад, гості, - го­во­ри­ла далі Са­ня. -Муж­чи­ни ба­ла­ка­ють про серй­озні пи­тан­ня; мо­лоді па­ничі ви­роб­ля­ють собі прин­ци­пи, ви­яс­ню­ють собі уся­кові пог­ля­ди, а жен­щи­ни си­дять, раз у раз тільки кліпа­ють очи­ма й про­па­да­ють з нудьги, бо нічо­го не ро­зуміють і нічим не цікав­ляться. Не­дур­но ж во­ни за­раз за­ве­дуть роз­мо­ву про те­атер, за актьорів, за ар­тистів, а потім звер­нуть роз­мо­ву за своїх гор­нич­них, ку­хо­ва­рок і до­би­ра­ються ча­сом і до двірників.

    «Їй-богу, стріляє та­ки прос­то в ме­не! - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Вчо­ра в нас з Бо­ро­давкіною за чаєм тільки й мо­ви бу­ло, що за ку­хо­ва­рок».

    - Ваша прав­да, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Наші пан­ни, як тільки вип­лиг­нуть з гімназії..

    Старій Нав­роцькій чо­мусь зда­ло­ся, що її влу­чи­ла ку­ля в самісінький лоб. Во­на не стерпіла.

    - Який тон! Хіба пан­ни ко­зи чи зайці, що во­ни пли­га­ють? - обізва­лась Нав­роцька.

    - Гм… Тро­хи, тро­хи схо­жо, - ска­зав Нав­роцький.


    - Як вис­ко­чать з гімназії, то за­раз тяг­нуться за арис­ток­ра­тиз­мом, - го­во­рив далі Ко­маш­ко. - Во­ни мріями га­ня­ють по ба­га­тих са­ло­нах, ма­рять за убо­ри, їм тре­ба або мод­ної фран­цузької мо­ви, або панської офіціальної ве­ли­ко­руської. Ук­раїнський язик во­ни ви­ку­рю­ють з до­му, бо ним го­во­рить прос­тий на­род. Просвіче­на ук­раїнка пер­вий во­рог Ук­раїни й ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо во­на відрізняє ще в ко­лисці своїх дітей від на­ро­ду.

    Саня гля­ну­ла прос­то в очі ма­чусі. Нав­роцька по­чу­ти­ла, ніби ку­ля вда­ри­ла її в самісіньке сер­це.

    - В ме­не так не бу­де. О, я не ви­же­ну на­род­ної мо­ви з своєї сім'ї, - обізва­лась Са­ня.

    «Ще й не вінча­лась, а вже го­во­рить за своїх дітей. Про­па­де моя Ма­ня! Уся­кої не­без­печ­ної нісенітниці отут нас­лу­хається».

    Навроцька по­чу­ти­ла, що во­на уся ніби наскрізь прост­ре­ле­на, схо­пи­ла свою Ма­ню за ру­ку і вста­ла з місця.

    - Ходім, Ма­ню, та зго­туємо чай, ніж маємо га­ятись оту­теч­ки, - ска­за­ла во­на до своєї доч­ки.

    Стара пішла з доч­кою че­рез ви­гон, і не­за­ба­ром її й Ма­ни­на пос­тать за­ма­нячіли між хрес­та­ми та мо­ги­ла­ми мо­нас­тирсько­го кла­до­ви­ща, ку­дою ви­ла­ся стеж­ка. Ко­маш­ко ди­вив­ся їм услід і ду­мав: «Там тобі місце! са­ма втек­ла од жи­вих лю­дей на мо­ральне кла­до­ви­ще і доч­ку по­тяг­ла; за­мо­ро­зи­ла жив­цем мо­ло­ду чес­ну доб­ру дівчи­ну і з жи­вої, гар­ної на вро­ду дівчи­ни зро­би­ла єги­петську мумію».

    Батько з доч­кою та Ко­маш­ком сиділи й мов­ча­ли.

    Червоний світ сон­ця об­лив ви­со­кий бе­рег, ви­сокі кручі. Не­бо бу­ло чис­те, синє, як шов­ко­вий синій на­мет. Мо­ре лисніло. Си­за лег­ка імла впа­ла на да­ле­ке мо­ре. Ти­ша, теп­ло. Якась бла­го­дать роз­ли­лась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій зли­нув на сер­це мо­ло­до­го Ко­маш­ка. Щас­тя роз­во­ру­ши­ло йо­го сер­це, за­че­пи­ло йо­го гу­манні мрії.

    - Усей вік свій до са­мої смерті не за­бу­ти мені цього пиш­но­го ве­чо­ра, - ти­хо й не­на­че сам до се­бе обізвав­ся Ко­маш­ко. Ці сло­ва бу­ли ніби лу­ною йо­го пе­редніших по­таємних ду­мок, йо­го щас­ли­вої душі.

    «Думи мої не­на­че ле­тять на кри­лах. Мислі мої шир­ша­ють, сер­це ста­ло га­рячіше, - ду­мав Ко­маш­ко. - Я ла­ден вхо­пи­ти в обнімо­чок ввесь світ, бо не­на­че вдру­ге на світ на­ро­див­ся».

    - Добре жи­ти для се­бе, але сто раз ви­ще й кра­ще жи­ти ще й для дру­гих лю­дей, нес­ти між лю­де доб­ро, роз­си­па­ти гу­манні ідеї, дба­ти за людське щас­тя, жи­ти для ви­со­ких ідей і вмер­ти за їх, - знов обізвав­ся Ко­маш­ко, не­на­че роз­мов­ля­ючи сам з со­бою.

    - Гм… Мо­же, ва­ша й прав­да, - обізвав­ся Нав­роцький, - але… але…

    - Моє сер­це ка­же, що ва­ша прав­да, - обізва­лась Са­ня.

    - Але, доч­ко, гм… гм… ти та­ки доб­ре за­го­нис­та, та й, ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за­го­нисті в ду­мах. В житті, гм… ко­ли б ви ча­сом не заг­на­лись… бо в житті - бу­ває уся­ко­во…

    - Тепер жит­тя людське в нас по­ла­ма­не, по­каліче­не, пок­ру­че­не, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Але, бач­те, гм… тре­ба й для се­бе жи­ти, й дба­ти, і се­бе не за­бу­ва­ти, - знов обізвав­ся ста­рий.

    - Без за­го­нис­тих лю­дей, без іде­алістів не бу­ло б во­рушіння навіть в житті істо­ричнім. Сто­яло б бо­ло­то й зас­то­ялось би, і в йо­му розп­ло­ди­лись би жа­би, та пу­го­лов­ки, та усякі га­ди, а чаплі та бус­ли ди­ба­ли б собі спокійненько та ха­па­ли б їх для своєї по­жи­ви. Історія й людське жит­тя ча­сом ви­ма­га­ють людських жертв, - ска­зав з па­фо­сом Ко­маш­ко, і йо­го очі блис­ну­ли; го­лос став го­лосніший і твердіший.

    - Воно, бач­те, теє-то, так, але… гм… луч­чих лю­дей ча­сом па­ли­ли в ба­гатті, - обізвав­ся Нав­роцький.

    - Нехай і па­ли­ли, але з то­го по­пе­лу повс­та­ла жи­ва си­ла, -ска­зав Ко­маш­ко, - а її ніко­ли не спа­лять лихі лю­де.

    Саня гля­ну­ла йо­му в очі.

    «Я з то­бою лад­на й в во­гонь ки­ну­тись, - по­ду­ма­ла во­на. - Зго­риш ти - зго­рю й я».

    Старий батько по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся… Тур­бо­та за­во­ру­ши­лась в йо­го серці…

    Сиза імла розс­те­ля­лась по морі. Скелі ніби жевріли жа­ром на сонці. Мо­ре, гла­деньке й лис­ню­че, ле­жа­ло в ске­лис­тих бе­ре­гах, як до­ро­ге дзер­ка­ло в тем­них ра­мах. Був той вечірній пиш­ний час над мо­рем, ко­ли жи­ва ду­ша не­са­мохіть розімліває; по­чут­ли­ве сер­це зне­хо­тя стає живіше, добріше й по­чут­ливіше.

    - Ніяка си­ла не спро­мо­жеться по­га­сить в мені свя­то­го вог­ню, - ти­хо обізвав­ся Ко­маш­ко.

    

XI

    

    Тим ча­сом Фе­сен­ко, розп­ро­щав­шись з Бо­ро­давкіним, ішов до Нав­роцько­го. Ти­хою хо­дою йшов він ву­лич­кою, що ніби уг­ну­лась в бал­ку й знов ви­ги­на­лась на­го­ру. Тінь по­ля­га­ла на балці. На­горі че­рез лист акацій блис­ка­ло проміння над­вечірнього сон­ця й че­рез бал­ку си­па­лось на дру­го­му боці на білі не­ве­личкі ха­ти, на. гар­ненькі покрівлі й об­си­па­ло їх теп­лим світом.

    Тихий вечір роз­во­ру­шив ду­ми в серці в Фе­сен­ка. Пе­ред ним ніби май­ну­ло гар­не Са­ни­не лич­ко. Йо­му ніби в самі очі заг­ля­ну­ли її тихі, бла­китні, як вечірнє не­бо, очі. І не­са­мохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей лег­ке зітхан­ня.

    «Шкода Сані… Але двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Це не жар­ти. Ко­ли б пак мені ті гроші з до­да­чею Сані! Та нічо­го ро­би­ти: тре­ба бра­ти в до­да­чу Ма­ню. На її гроші я зак­ла­ду собі грунт для кар'єри… гм… Прав­да, во­но якось не­мо­рально. Але те­пер світ не та­кий, щоб ду­же це­ре­мо­ни­тись з мо­ральністю. Мо­ральність жи­вотіє тільки в книж­ках. Іде­али - нісенітни­ця й клопіт в прак­тич­но­му житті. В світі па­нує один за­кон біологічний: де­ре­во за­пус­кає коріння в грунт і ви­си­сає сік з землі, глу­шить кру­гом се­бе кущі та слабкіше де­ре­во… Пус­ти­мо й ми коріння в дур­ний людський на­товп і бу­де­мо п'явкою ви­си­са­ти сік кру­гом се­бе, звідкіль тільки мож­на. В світі скрізь співається ста­ра, як світ, пісня: «Той, хто не ма­же, той ду­же скри­пить; хто не лу­ка­вить, той зза­ду си­дить». Зза­ду я ніко­ли не ся­ду; луч­че сидіти спе­ре­ду… І ми ся­де­мо спе­ре­ду, і за нас ко­лись за­го­во­рять в світі. Бу­де­мо ма­за­ти, щоб не скрипіло, бу­де­мо лу­ка­ви­ти; де тре­ба, приг­не­мось, уда­мо з се­бе підли­зу та про­но­зу, а потім підніме­мось ви­со­ко вго­ру. Але що бу­де, як зго­ри повіє інший вітер? як ча­сом зве­лять зап­ро­ва­ди­ти ті іде­али, ті ідей­ки, ті прин­ци­пи в жит­тя? - спи­тав сам в се­бе Фе­сен­ко. - Тоді ски­не­мо од­ну маш­ка­ру та надіне­мо іншу, хоч би й маш­ка­ру честі й прав­ди. Це не­ве­ли­ка шту­ка. Чи то я один в маш­карі? Шко­да, що моє прізви­ще не арис­ток­ра­тич­не. Фе­сен­ко… гм!.. Фе­сен­ко… так і знать, що моя як не ба­ба, то якась дур­на пра­ба­ба бу­ла Феська, взяв би її не­чис­тий…»

    Фесенко роз­сер­див­ся й був на­по­го­тові да­ти по по­ти­лиці своїй бабі або пра­бабі, як­би во­ни якимсь чу­дом опи­ни­лись те­пер пе­ред ним.

    Фесенко й нез­чув­ся, як дійшов до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Він підвів го­ло­ву й зир­нув набік. Під акаціями, прос­то вікна гос­ти­ниці, він уг­лядів не ба­бу й не пра­ба­бу Феську, а Нав­роцьку й її доч­ку Ма­ню. Во­ни сиділи за сто­лом. Стіл був зас­те­ле­ний білою, як сніг, ска­тер­кою. Са­мо­ва­ра на столі ще не бу­ло. Фе­сен­ко зняв циліндер і ввічли­во пок­ло­нив­ся да­мам. Нав­роцька поп­ро­си­ла йо­го сісти й на­пи­тись з ни­ми чаю. Фе­сен­ко пос­та­вив на траві свій циліндер, ки­нув до­ро­гий шов­ко­вий зон­тик з руч­кою з сло­но­вої кості й граціозно сів на кінчи­ку стільця.

    «Гарний, гар­ний, як місяць пов­ний! Варт та­ко­го же­ни­ха за­лу­ча­ти до своєї Мані», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - Як же ва­ше здо­ров'я? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької й осміхнув­ся. З-під чор­них тон­ких вусів блис­ну­ли рівні, як підрізані, білі, доб­ре ви­чи­щені зу­би.

    - Спасибі вам! Мені ста­ло луч­че, - ска­за­ла Нав­роцька і вту­пи­ла свої очі в йо­го.

    «Гарний, як кар­ти­на! Чо­ло ви­со­ке, бро­ви ви­сокі, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Тре­ба йо­го до­кон­че за­лу­чи­ти до Мані».

    Гарна Фе­сен­ко­ва пос­тать на фоні мо­ло­дих акацій вис­ту­па­ла в усій красі, різко, яс­но, як на­мальова­на: плечі ши­рокі, гру­ди дужі, бу­до­ва тіла міцна, кре­мез­на. Чер­воні гу­би зви­ва­лись ямоч­ка­ми по­се­ре­дині. Це був тип одеський, гар­ний, рос­лий, ду­жий тип півден­но­го над­морсько­го краю.

    - Де ж Ха­ритін Ки­ри­ло­вич? - співав Фе­сен­ко.

    - Десь гу­ляв з Са­нею над мо­рем, отам над кру­чею, - ска­за­ла Нав­роцька.

    Фесенко пильно гля­нув Мані в очі й по­чав її ча­ру­ва­ти своїми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма: він ки­нув на неї гост­рий ор­ли­ний пог­ляд, а потім приж­му­рив їх. Ма­ня спус­ти­ла свої очі на од­ну мить. Фе­сен­ко лип­нув на неї вдру­ге, не­на­че вда­рив очи­ма. Ма­ня ди­ви­лась на йо­го спокійно, не­на­че та яг­ни­ця.

    «Очі спокійні, не­на­че в скля­ної ляльки: ні доб­ро, ні зло, ні при­хильність, ні лю­бов не світиться в їх», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    Маня й справді ди­ви­лась на йо­го своїми без­вин­ни­ми й ди­тя­чи­ми очи­ма. В неї бу­ли очі гар­ної си­тої те­лич­ки.

    Фесенко приж­му­рив очі й ки­нув со­лод­ки­ми очи­ма на Нав­роцьку. Гострі Раїсині очі на од­ну мить ста­ли м'які, аж со­лодкі.


    «Стара дер­жа­ти­ме ру­ку за мною. Це доб­ре. Двад­цять п'ять ти­сяч не­на­че вже в ме­не в ки­шені», - по­ду­мав Фе­сен­ко й зне­хо­тя лап­нув до­ло­нею за ки­ше­ню.

    - Що ж ви те­пер ма­люєте, Маріє Ха­ри­тонівно? - спи­тав в Мані Фе­сен­ко. - Пев­но, рожі та лелії!

    - Тепер я ма­люю простіші сю­же­ти, - обізва­лась Ма­ня й не до­го­во­ри­ла.

    - І простіші й про­заїчніші, - до­го­во­ри­ла за доч­ку ма­ти. - Во­на ма­лює чов­на на бе­резі мо­ря під ске­лею.

    - О, та й це сю­жет не про­заїчний: чов­ник ма­ленький, синє мо­ре, сірі скелі, вес­ло на човні, кру­гом білі хвилі. Чую по­езію! - ска­зав Фе­сен­ко, при­ки­нув­шись по­етом.

    - Шкода, що тут не­ма фор­теп'яна. Моя Ма­ня за­бу­де зовсім му­зи­ку. Во­на вже грає Шо­пе­на, - обізва­лась ма­ти.

    - Невже ви граєте гм… гм… Шо­пе­на? - аж крик­нув Фе­сен­ко. - Вже дійшли до та­ких труд­них п'єс в ваші літа! Честь вам і сла­ва! - ска­зав со­ло­деньким го­ло­сом Фе­сен­ко.

    Чи труд­ний, чи ле­генький той Шо­пен - він не тільки не знав то­го, але й навіть ніко­ли не чув за Шо­пе­на, бо зовсім не ціка­вив­ся му­зи­кою.

    - Чи не ду­маєте, Раїсо Ми­хай­лівно, пос­ла­ти Марію Ха­ри­тонівну на кур­си в універ­си­тет? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Борони бо­же! - аж крик­ну­ла Нав­роцька. - Моя Ма­ня вчи­лась в при­ват­но­му пансіоні ма­дам Ро­же і вчи­лась не для курсів, а для се­бе. Я навіть бо­ялась да­ти її в па­нянську гімназію. Знаєте, ті гімна­зист­ки та кур­сист­ки бу­ва­ють такі…

    Навроцька не до­го­во­ри­ла, їй зда­ва­лось, що за тих кур­сис­ток неч­ля навіть го­во­ри­ти з по­ряд­ни­ми людьми.

    - Правда, бу­ва­ють такі, такі собі… гм… - і собі не до­го­во­рив Фе­сен­ко й спус­тив очі на стіл, не­на­че за­со­ро­мив­ся.

    - Одначе час би нам і чаю на­пи­тись, а гор­нич­на са­мо­ва­ра не по­дає. Йди, Ма­ню, про­хо­дись з па­ном Фе­сен­ком по сад­ку, по­ки я зве­лю по­дать са­мо­вар.

    Це ста­ра Нав­роцька доз­во­ли­ла дочці та­ку вже вільність, що доч­ка на неї аж очі витріщи­ла: «Нев­же, мов, я оце піду гу­лять са­ма без ма­ми з па­ни­чем?» - не­на­че пи­та­ли її очі в ма­ми.

    Навроцька вста­ла й поч­ва­ла­ла по­ма­леньку в гос­ти­ни­цю. Фе­сен­ко схо­пив­ся з стільця, надів циліндер, ки­нув зруч­ним ма­хом на плечі пальто з смуг­нас­тою підбійкою й поп­ро­сив Ма­ню на гу­лян­ку. Нав­роцька пішла в свій но­мер, звеліла гор­ничній по­да­ти са­мо­вар, а са­ма ста­ла за завісою ко­ло од­чи­не­но­го вікна й кміти­ла звідтіль за Фе­сен­ком та Ма­нею. Во­на чо­гось бо­ялась, щоб Ма­ня ча­сом не дре­ме­ну­ла ку­дись, не сіла з Фе­сен­ком на па­ро­ход та не чкур­ну­ла в Одес.

    Фесенко й Ма­ня пішли стеж­кою, що йшла між акаціями до мо­нас­тирських стін.

    «Може, ця Ма­ня тільки так собі звер­ху свя­та та бо­жа, а в душі та­ка ро­зум­на, гост­ра та на­чи­та­на, як і її сест­ра Са­ня, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Во­ни ж з од­но­го код­ла, і не мо­же бу­ти, щоб Са­ня не на­па­ха­ла її своїм душ­ком… Ко­ли б ча­сом не опек­тись, як я опікся од Сані».

    I Фе­сен­ко за­ду­мав­ся. Він не знав, з чо­го по­ча­ти роз­мо­ву. «А що як поч­ну роз­мо­ву за рожі та лелії, а во­на мені дасть од­ко­ша, як ота гост­ра Са­ня? - по­ду­мав Фе­сен­ко. - На кож­ний раз поч­ну з по­важ­них, ви­со­ких ма­терій».

    - Ваша сест­ра ду­же роз­ви­та осо­ба, на­чи­та­на, ду­же здат­на до на­ук. Во­на кос­мо­політка, лю­бить усякі абст­ракції, те­орії, та сього­часні ідеї, та ви­сокі прин­ци­пи, - по­чав Фе­сен­ко.

    «За що це він мені то­ро­чить? Щось мені нев­тям­ки, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Що то за сло­ва - кос­мо­політка, аб… аб… стракції, те­орії?» - на­си­лу ви­мо­ви­ла ці сло­ва Ма­ня в умі.

    - Гм… еге, - од­ка­за­ла Ма­ня, зро­ду не охо­ча го­во­ри­ти. Що­до мо­ви во­на вда­ла­ся тро­хи в сво­го батька.

    - А ви кос­мо­політка чи націонал­ка? Яких те­орій та прин­ципів ви дер­жи­тесь? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко.

    Маню вра­зи­ли ті терміни.

    «Це не­на­чеб­то фран­цузькі сло­ва, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Тре­ба пок­ли­ка­ти на поміч фран­цузьку гра­ма­ти­ку…» Во­на ки­ну­лась в думці до фран­цузької гра­ма­ти­ки, в фран­цузьку ети­мо­логію, і не знай­шла там тих слів. «Ой лиш­ко! За що це він ме­не пи­тає?» -по­ду­ма­ла во­на, а потім ска­за­ла:

    - Ми… ми цього не вчи­ли в ма­дам Ро­же.

    Фесенко за­ре­го­тав­ся в душі й при­ку­сив чер­воні гу­би.

    - А ва­ша сест­ра та­ки лю­бить ці терміни, - ска­зав Фе­сен­ко.

    «Що ж то Са­ня лю­бить та­ке чуд­не? - по­ду­ма­ла Ма­ня. -Якісь терміни… гм… чи не ту­рецькі якісь міна­ре­ти?»

    - Еге… лю­бить, лю­бить, - обізва­лась Ма­ня.

    - Чи ва­ша сест­ра ча­сом не соціалістка? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Егеж, спеціалістка. Па­па ча­сом ка­же, що Са­ня спеціалістка, бо лю­бить вчи­ти в школі, ка­же, що й я спеціалістка, бо люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня.

    - Ви ме­не не так зро­зуміли, Маріє Ха­ри­тонівно. Я не ка­жу за спеціальність ва­шої сест­ри. Що во­на доб­ра спеціалістка в пе­да­гогії, я то­му доб­ре відо­мий. Я ка­жу, що ва­ша сест­ра, хоч мо­ло­да, а вже знає доб­ре усякі соціальні ідеї, ціка­виться те­оріями. Ма­буть, ба­га­то чи­та­ла й знає усякі те­орії, - ска­зав Фе­сен­ко.

    - Авжеж знає, бо во­на доб­ре вчи­лась в гімназії. Во­на має зо­ло­ту ме­даль. І в нас в пансіоні вчи­ли те­орію по­езії і про­зи, - бовк­ну­ла Ма­ня.

    Фесенко на­си­лу вдер­жав­ся й тро­хи не за­ре­го­тав­ся го­лос­но. Щоб не засміятись, він го­лос­но каш­ля­нув.

    «Це чис­та провінціальна ду­ре­па! В пансіоні ма­дам Ро­же в Ки­ши­неві нічо­го не ро­би­ли, по­га­но вчи­лись і тільки бай­ди­ки би­ли та фран­цузьку мо­ву вчи­ли», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Чи ва­ша сест­ра лю­бить ті те­орії ра­ди са­мих те­орій, чи прик­ла­дає їх до прак­ти­ки? - знов спи­тав у Мані Фе­сен­ко.

    Маня вже зовсім не ро­зуміла, за що він го­во­рить.

    «Ой бо­же мій, як він го­во­рить по-вче­но­му! Нічо­го не втям­лю!» - по­ду­ма­ла Ма­ня і нічо­го не од­повіла. Бідна дівчи­на ог­ля­да­лась на всі бо­ки, не­на­че шу­ка­ла ма­тері для по­мочі.

    «Ну, це не Са­ня! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - По­вер­тай ца­бе, бо соб ніку­ди. Ду­же ви­со­кий тон я взяв для цієї ду­рин­ди. Те­пер сміли­во мож­на по­чи­на­ти роз­мо­ву про лелії та рожі».

    - Ви, ма­буть, те­пер ба­га­то чи­таєте? - по­чав Фе­сен­ко тро­хи пе­ре­го­дя. - Місци­на та­ка гар­на: мо­ре, скелі, акації, ко­раблі, білі вітри­ла. По­езія кру­гом! Са­мо­ти­на, ти­ша!

    - Еге! - обізва­лась несміли­во Ма­ня. - Тільки ма­ма не доз­во­ля­ють мені ба­га­то чи­та­ти. Ка­жуть, що книж­ка­ми мож­на очі зба­вить. Са­ня не слу­хає ма­ми, чи­тає ба­га­то, та ще й ве­чо­ра­ми, і че­рез те в неї очі вже бо­лять; во­на ча­сом надіває оку­ля­ри.

    - Оце не­гар­но, як мо­ло­денька й гар­на пан­на, як ви, та надіне оку­ля­ри. Ця шту­ка на­ле­житься до ста­рих. Бе­режіть свої очі. В вас такі пишні, ясні очі, яких я ще й не ба­чив ні в ко­го, - ска­зав комплімент Фе­сен­ко.

    Маня по­чер­воніла. В неї по­чер­воніло навіть чо­ло, а що­ки не­на­че зай­ня­лись.

    - Я те­пер чи­таю Го­го­ля… але… але ма­ма ка­же: пан­нам ще не го­диться чи­та­ти усього Го­го­ля, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

    - А Шев­чен­ка ви чи­та­ли? - спи­тав для шту­ки Фе­сен­ко, щоб ви­пи­тать в неї пог­ляд на ук­раїнщи­ну.

    - Ні, не чи­та­ла. В па­пи є Шев­ченків «Коб­зар», але ма­ма ка­за­ла мені, щоб я йо­го не чи­та­ла: ка­же, що він на­пи­са­ний му­жицькою мо­вою. Ма­ма все дає мені фран­цузькі книж­ки, - ска­за­ла Ма­ня.

    «Буде са­ме та­ка жінка, якої мені тре­ба: не знає ніяких тих те­орій та ідей, нігде ме­не не скомп­ромітує, не опо­га­нить. Але щоб до­ла­ду роз­го­во­ри­тись з нею, тре­ба бра­тись або до му­зи­ки, або до рож та лелій», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Як же оце ви по­ки­ну­ли до­ма в Ки­ши­нев! свої квітки? Хто ж їх там дог­ля­да­ти­ме? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Ми по­ви­но­си­ли ва­зо­ни в са­док і ска­за­ли, щоб на­ша гор­нич­на по­ли­ва­ла. Квітки не про­па­дуть. Ма­ма про­си­ла од­ну да­му, що жи­ве на нашій ву­лиці, наг­ля­да­ти, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Гарні в вас ва­зо­ни? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - О, ду­же гарні! Два фіку­си вже до­рос­ли до стелі. Ма­ма не знає, що з ни­ми ро­би­ти, бо зрізу­вать шко­да. А па­па жар­тує, ка­же мамі: «Візьміть та й підніміте на два ар­ши­ни сте­лю».

    Фесенко за­ре­го­тав­ся. Ма­ня й собі засміялась.

    - Ті фіку­си ще­пи­ла са­ма ма­ма. Тим-то во­на так ко­ло їх пильнує. І я са­ма своїми ру­ка­ми при­ще­пи­ла аж два.

    - Аж два! - гук­нув ніби зди­во­ва­ний Фе­сен­ко. - І своїми руч­ка­ми?

    - Своїми ру­ка­ми, - ска­за­ла Ма­ня. - Я са­ма й ре­зе­ду сіяла, а ма­ма сіяла айст­ри та лев­кої, - ска­за­ла Ма­ня.


    - І зійшла ва­ша ре­зе­да? Ох, як я люб­лю ре­зе­ду! Це для ме­не най­кращі в світі квітки! Як мені хотілось би по­ди­ви­тись на ва­шу ре­зе­ду! - про­мо­вив з па­лом Фе­сен­ко.

    - Приїдьте та й по­ба­чи­те! - ска­за­ла Ма­ня й са­ма зди­ву­ва­лась своїй сміли­вості.

    - А ви мені доз­во­ли­те нар­ва­ти пу­че­чок на пам'ятку та на згад­ку? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Добре! - ска­за­ла Ма­ня, і знов в неї що­ки по­чер­воніли.

    - Я той бу­кет схо­ваю в срібну та пер­ло­ву скриньку й дер­жа­ти­му на пам'ятку до са­мої смерті! - знов гук­нув з уда­ва­ним па­лом Фе­сен­ко.

    - Нащо ви йо­го бу­де­те хо­ва­ти в скриньку? хіба він та­кий гар­ний? Є квітки ба­га­то кращі, ніж ре­зе­да, - ска­за­ла наївно Ма­ня.

    - Ні, для ме­не не­ма кра­щих квіток, як ре­зе­да, бо, бо… бо ви її лю­би­те. А що лю­би­те ви, те люб­лю й я, - ска­зав Фе­сен­ко й заг­ля­нув Мані в самі очі.

    Маня за­со­ро­ми­лась. Ще ніхто не го­во­рив їй та­ких чуд­них компліментів. Во­на тро­хи стур­бу­ва­лась і хутчій по­вер­ну­ла стеж­кою на­зад.

    «Треба до­хо­ди­ти до са­мо­го діла, бо вже до гос­ти­ниці й до ма­ми не­да­леч­ке», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - А ре­зе­ду ви вже ма­лю­ва­ли на кар­тин­ках? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Ні, ще не ма­лю­ва­ла. Я най­більше люб­лю ма­лю­ва­ти нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Чому так! - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Я най­більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

    - І я най­більше люб­лю нар­ци­си. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як без­винні пан­ни, ще й рум'янці в осе­ред­ку! Нар­цис - то квітка вес­ни, то по­езія, то вес­на, то сон­це, то май, то лю­бов! лю­бов біла, чис­та! - і Фе­сен­ко піднімав го­лос, мов ора­тор в пар­ла­менті, і в кінці аж крик­нув так, що Ма­ня тро­хи зля­ка­лась то­го па­лу, ущух­ла, якось зщу­ли­лась і поп­ря­му­ва­ла хутчій по доріжці до сто­ла, де гор­нич­на вже ви­но­си­ла нас­тав­ле­ний са­мо­вар.

    - Я дос­та­ну вам бу­кет з нар­цисів, - знов по­чав базіка­ти Фе­сен­ко.

    - Тепер літо: нар­ци­си вже одцвілись, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Я піду в оран­же­рею й дос­та­ну там нар­цисів. Я зве­лю са­дов­ни­кам по­са­ди­ти нар­ци­си в ва­зоні. Не­хай во­ни при­си­лу­ють їх вдру­ге, втретє зацвісти для вас! Я ви­пи­шу вам нар­цисів з-за гра­ниці, з тих країв, де в час на­шо­го літа бу­ває вес­на! - про­мо­вив Фе­сен­ко.

    - Оце! для ме­не так бу­де­те кло­по­та­тись? - ска­за­ла Ма­ня.

    - Буду! я ла­ден усе зро­би­ти для вас, бо не мо­жу жи­ти без вас! - ска­зав Фе­сен­ко ти­хо, тро­хи не на са­ме вуш­ко Мані. Ма­ня пе­ре­ля­ка­лась і вже тро­хи не бігла до сто­ла, де сиділа ма­ма й на­ли­ва­ла чай.

    - Я люб­лю вас, люб­лю стра­шен­но! Я вас по­лю­бив од то­го ча­су, як по­ба­чив ваші карі очі, - го­во­рив Мані на ву­хо Фе­сен­ко, ха­па­ючись поспіша­ти за Ма­нею, бо во­на вже не йшла, а сли­ве підтюп­цем бігла до сто­лу. Во­на не зна­ла, ку­ди йти, де схо­ва­тись од тієї роз­мо­ви, зби­лась з стеж­ки і йшла по траві. Добігла во­на до сто­лу і впа­ла на стілець, не­на­че під кри­ло своєї неньки-обо­рон­ниці, як те кур­ча, що хо­вається од шуліки під квоч­ку. Тут тільки Ма­ня лед­ве опам'ята­лась. Нав­роцька гля­ну­ла на Ма­ню, на її стри­во­же­не та чер­во­не, як жар, ли­це і зраділа.

    «Щось бу­ло між ни­ми, щось бу­ло! Не­дур­но ж Ма­ня так по­чер­воніла й за­са­па­лась. Бідна дівчи­на! Аж ву­ха по­чер­воніли».

    Навроцька зраділа. Во­на гля­ну­ла на Фе­сен­ка спри­я­ючи­ми со­ло­деньки­ми очи­ма. Усе її бліде ма­то­ве ли­це од­ра­зу, ста­ло не­на­че со­лод­ке, не­на­че во­на лиз­ну­ла аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня.

    - Що це ви? вже й на­гу­ля­лись? так швид­ко? - спи­та­ла Нав­роцька в Мані.

    - Вже, ма­мо, - обізва­лась Ма­ня. - Я тро­хи вто­ми­лась, і в ме­не ніби чо­гось но­ги об­важніли.

    - Мабуть, ма­ло хо­ди­те, ма­ло гу­ляєте? Еге так? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Мало. Ми більше си­ди­мо вдо­ма вдвох з ма­мою, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Вранці хо­ди­мо в мо­нас­тир до церк­ви, а вве­чері хо­ди­мо ку­па­тись, та й до­волі з нас цього, - обізва­лась лас­ка­венько Нав­роцька. - В ме­не, бач­те, та­ка дум­ка, що мо­ло­дим пан­нам не го­диться швен­дя­ти по всіх усю­дах та да­ле­ко од­би­ва­тись од до­му.

    - Правда, Раїсо Ми­хай­лівно, свя­та прав­да. Для жен­щи­ни най­кра­ще місце дім, а для на­шо­го не­гар­но­го по­лу - служ­ба, - ска­зав Фе­сен­ко.

    «От са­ме доб­рий час поп­ро­си­ти Ма­ни­ної ру­ки в ста­рої! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Са­ме доб­рий час! Ста­ра те­пер пом'якіша­ла, як віск ко­ло вог­ню… Тільки Ма­ня, ли­бонь, зля­кається… та ще й дре­ме­не з пе­ре­ля­ку в ха­ту… Але поп­ро­шу ру­ки, поп­ро­шу… Що бог дасть!»

    Нетерплячка бра­ла Фе­сен­ка. Він лед­ве вдер­жав зу­ба­ми язи­ка. Двад­цять п'ять ти­сяч ма­ни­ли йо­го, аж не­на­че драж­ни­лись.

    «Це я третій раз в їх в гос­тях, - сну­ва­лась дум­ка в Фе­сен­ка. - Ма­буть, бу­де геть-то швид­ко. Я й там, в куп­ця, впіймав об­лиз­ня, бо тричі був в йо­го в гос­тях і за­раз поп­ро­сив ру­ки йо­го доч­ки… Ста­ра ду­же ети­кет­на да­ма. Ще не час, ще не час… Але не ви­дер­жу, ой, не ви­дер­жу!»

    Сам язик ви­ла­зив у йо­го з ро­та. Він вже роз­зя­вив ро­та й хотів сва­та­тись.

    - Добривечір вам! - про­мо­вив по­зад йо­го ста­рий Нав­роцький.

    Фесенко схо­пив­ся з місця, як опе­че­ний. За Нав­роцьким сто­яв Ко­маш­ко, а ко­ло йо­го Са­ня.

    - Доброго здо­ров'я! доб­ро­го здо­ров'я! - ска­зав Фе­сен­ко й лап­нув ру­кою го­ло­ву. Ру­ка не знай­шла на го­лові циліндра й лап­ну­ла на­да­рем­но лоб. Фе­сен­ко вхо­пив стілець і по­дав йо­го Нав­роцько­му; потім вхо­пив дру­гий і по­дав Сані.

    - Не кло­почіться; я й са­ма візьму собі стільця, - ска­за­ла Са­ня.

    - Щоб зро­би­ти вам приємність… делікатність, - го­во­рив Фе­сен­ко й ухо­пив третього стільця й су­нув йо­го… Ко­маш­кові.

    - Не тур­буй­тесь на­да­рем­но. Я й сам знай­ду собі місце, - ска­зав Ко­маш­ко, осміха­ючись.

    - Щоб зро­би­ти вам приємність, приємність, - мим­рив Фе­сен­ко підсо­лод­же­ним го­ло­сом, зви­ва­ючись граціозною гнуч­кою га­дюч­кою на усі бо­ки. Він по­дав ру­ку Ко­маш­кові. Той тільки здвиг­нув пле­чи­ма й тик­нув йо­му свою ру­ку: на, мов, ко­ли хоч!

    «Мабуть, вчи­нив мені знов якусь по­тай­ну ка­пость, - по­ду­мав Ко­маш­ко, - бо ко­ли Фе­сен­ко до ко­го ду­же ввічли­вий, ко­му ни­зенько кла­няється, по­да­ючи ру­ку, то на­пев­но він вже вчи­нив будлі-яку по­тай­ну ко­вер­зу».

    Навроцький гля­нув на Ма­ню, Ма­ня горіла, як не­опа­ли­ма ку­пи­на. Гля­нув він на жінку - в жінки на лиці й в очах бу­ла якась бла­го­дать.

    «Щось ста­лось! Накльовується, ма­буть, дру­гий зять, а мо­же, вже й нак­лю­нув­ся, - по­ду­мав ста­рий. - Оце лиш­ко! Як же мені те­пер го­во­ри­ти з дво­ма зя­тя­ми? Це бу­де та­ка дип­ло­матія, що й сам Бісмарк не пот­ра­пив би, на яку сту­пи­ти. З од­ним го­во­ри - ски­дай маш­ка­ру, з дру­гим го­во­ри - на­су­вай маш­ка­ру на ввесь вид. Тре­ба бу­ло пос­лу­ха­ти жінки. Ка­за­ла ж во­на: ніко­ли не ски­дай те­пер маш­ка­ри й спи в маш­карі. А бо­дай не­чис­тий взяв цього Фе­сен­ка! Зав­дав мені на старість ро­бо­ту».

    Усі посіда­ли й дов­генько мов­ча­ли. По один бік сиділо три душі, і по дру­гий три душі й тільки пог­ля­да­ли че­рез стіл одні на од­них. Усі по­чу­ва­ли ду­же ви­раз­но, що за сто­лом си­дить «пра­ва й ліва». Ста­ра Нав­роцька зна­ла це доб­ре й по­чу­ва­ла, що їй до­ве­деться за­во­ди­ти ма­ши­ну, бо ма­ши­на бу­ла лад­на сто­яти хоч би й до страш­но­го су­ду.

    «Треба по­чи­нать самій. Нічо­го не по­мо­же, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Але з чо­го по­ча­ти? Па­ничі вчені лю­де… Тре­ба по­ча­ти за щось вче­не або при­най­мні щось схо­же на це».

    І в її го­лові швид­ко по­тяг­ли­ся, як ра­зок на­мис­та, те­ми для роз­мо­ви: го­ди­на, не­го­да, гор­нич­на, ку­хо­вар­ка, аб­ри­ко­со­ве ва­рен­ня, сині бак­ла­жа­ни, вчо­рашній нес­мач­ний борщ…

    «Ні, не ви­па­дає! Ну ніяк собі не знай­ду доб­ро­го сю­же­ту. Оце мо­ро­ка мені!» - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    Надворі бу­ло ти­хо, як в вусі. Ко­ли нес­подіва­но схо­пив­ся з мо­ря вітрець і ніби гост­рою стрілою пе­ре­летів че­рез акації. Лист за­шумів, за­ше­лестів, не­на­че тро­хи по­го­монів, і знов сти­ши­лось над­ворі. Один лис­то­чок впав на стіл. Фе­сен­ко схо­пив­ся, вхо­пив лис­то­чок і делікат­но пус­тив на тра­ву, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не роз­бив­ся. Усі мов­ча­ли й не­на­че чо­гось сер­ди­лись.

    - Вітер… - про­мо­ви­ла Нав­роцька. - Яка чу­до­ва цього ве­чо­ра по­го­да! - в кінці всього про­мо­ви­ла ста­ра Нав­роцька.

    - Еге! - обізвав­ся Фе­сен­ко. -Див­ний, пиш­ний вечір!

    Саня осміхну­лась. Нав­роцька зир­ну­ла на Са­ню сер­ди­то.

    - Що ж ви те­пер чи­таєте? - спи­та­ла Нав­роцька в Ко­маш­ка й аж зраділа, що та­ки знай­шла ви­со­ку ма­терію для роз­мо­ви.


    - Тепер я чи­таю кни­гу людсько­го сер­ця, - обізвав­ся зне­хо­тя Ко­маш­ко. Ма­ня ки­ну­ла на йо­го очи­ма. «Яку чуд­ну книж­ку він чи­тає, - по­ду­ма­ла во­на. - Це, ма­буть, не фран­цузька, а англійська, бо так чуд­но зветься».

    - Погода та­ка гар­на, що й моя Ма­ня оце гу­ля­ла з па­ном Фе­сен­ком, - не втерпіла Нав­роцька, щоб не пох­ва­ли­тись.

    - Мав ве­ли­ке щас­тя гу­ля­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - од­ка­зав Фе­сен­ко з ле­геньким пок­ло­ном до Нав­роцько­го.

    - І да­ле­ко хо­ди­ли гу­ля­ти? - спи­та­ла Са­ня в Мані.

    - Аж до мо­нас­ти­ря! - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

    - Мав приємність і щас­тя обійти з Марією Ха­ри­тонівною увесь парк, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

    - Як да­ле­ко! - ска­зав Нав­роцький.

    Саня засміялась: до мо­нас­ти­ря бу­ло, мо­же, са­женів з со­рок.

    - Мав приємність по­го­во­ри­ти з Марією Ха­ри­тонівною, -обізвав­ся Фе­сен­ко. - Доб­ре ви, Раїсо Ми­хай­лівно, вчи­ни­ли, що да­ли ва­шу доч­ку на на­уку в пансіон, а не в гімназію. Які пер­ли ви­хо­дять з пансіонів та з інсти­тутів! які пер­ли! їм ціни не­ма!

    - А з універ­си­тетів та гімназій що ви­хо­дить? - одріза­ла Са­ня. - Чи пер­ли, чи діаман­ти?

    - Не те, не те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно! - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко.

    - А що ж? бу­дя­ки, чи що? - ска­за­ла з осміхом Са­ня. - А я оце ду­маю всу­ну­тись до­кон­че в ті бу­дя­ки, бо їду на кур­си! - од­ру­ба­ла во­на.

    - Хе-хе-хе, - ніби зне­хо­тя осміхнув­ся Фе­сен­ко. - Як­би в гімназії та в кур­си за­ве­ли грецьку та ла­тинську мо­ву, то, мо­же, звідтіль ви­хо­ди­ли б пер­ли. Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? Це бу­ло б по-арис­ток­ра­тич­но­му.

    Старий Нав­роцький пок­лав ру­ку на стіл і зас­ту­котів од­ним пальцем по столі: то був знак, що він щось ду­має.

    - Гм… гм… це по­ло­ва. Не варт на­би­ва­ти по­ло­вою голів навіть гімна­зис­там. Гм… це фальши­ва й шкідли­ва для мо­ло­дих уря­до­ва пе­да­гогічна сис­те­ма. Ша­га не вар­та, - про­хо­пив­ся Нав­роцький.

    Фесенко при­ку­сив язи­ка. Нав­роцька на­хаб­но й сер­ди­то витріщи­ла очі на сво­го чо­ловіка, не­на­че вда­ри­ла йо­го пог­ля­дом.

    «Ой, що ж я оце ска­зав? Щось не­до­лад­не… Гм… не­до­ла­ду… - по­ду­мав Нав­роцький. - Оце ли­хо! оце ли­хо! хто йо­го зна, як я оце ви­хо­пив­ся сло­вом пе­ред цим не­без­печ­ним Фе­сен­ком: це, ма­буть, че­рез те, що я тро­хи сер­ди­тий на йо­го. Ов­ва! Гм… ця ж чор­то­ва су­пос­тать розб­ре­ше скрізь».

    Розмова не йшла. Ко­маш­ко встав і по­чав про­ща­тись. Са­ня й собі вста­ла з стільця. Ко­маш­ко пішов до­до­му. Са­ня побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, щоб роз­ка­за­ти їй за своє щас­тя. В неї ду­ша бу­ла пов­на щас­тя, як кри­ни­ця во­ди. Їй за­ма­ну­лось по­ба­ла­кать з под­ру­гою, по­жи­ти ще мріями, які й досі не зас­по­коїлись в її мо­лодій душі. Нав­роцький сидів на­ду­тий, мов ко­пи­ця в до­що­ву го­ди­ну. Фе­сен­ко примітив, що скоїлось щось не­до­лад­не в сім'ї, й собі не­за­ба­ром розп­ро­щавсь. Ста­рий Нав­роцький, на­пив­шись чаю, пішов в гос­ти­ни­цю од­по­чи­ва­ти. Він ліг на софі, а в йо­го з го­ло­ви не ви­хо­ди­ла дум­ка.

    «І що я ска­зав? На­да­ло ж мені ска­за­ти та­ку страш­ну річ. Цей Фе­сен­ко, ця про­но­за вер­титься ж між арис­ток­ра­та­ми, ча­сом ще ска­же моєму на­чальни­кові, а той на­пи­ше будлі-ку­ди ви­ще, мо­же і в Пе­тер­бург. Що, як звідтіль на­пи­шуть: прог­нать з служ­би ра­ба бо­жо­го як «неб­ла­го­на­деж­но­го»? А тут ще до пенсії слу­жи­ти цілих ява ро­ки. Ов­ва! ов­ва! І на­дав мені не­чис­тий ски­ну­ти маш­ка­ру. Жінка лю­бить ок­са­мит; Ма­ня має ве­ли­ку сим­патію до шов­ку. Усе те во­ни чеп­ля­ють на се­бе за­люб­ки… а справ­ля­ють не за свої гроші, а за мої. Тре­ба ще й Са­ню дер­жа­ти на кур­сах. Ой ли­шеч­ко! приїду до­до­му, за­раз піду до архієрея з візи­том… Тре­ба частіше за­хо­ди­ти за бла­гос­ло­вен­ням до архієрея. Ов­ва! ов­ва! Або хоч за­пи­шусь в «Сла­вянський бла­гот­во­ри­тельний комітет»…

    Навроцька зос­та­лась за са­мо­ва­ром з Ма­нею.

    - За що ви там ба­ла­ка­ли з Фе­сен­ком? - пи­та­ла во­на в доч­ки.

    - Та… він по­чав ду­же по-вче­но­му, а я нічо­го не мог­ла втя­мить. А потім…

    - Дуже ма­ло чи­таєш ти вче­них кни­жок, - ска­за­ла ма­ти.

    Маня бо­ялась вче­них кни­жок, не­на­че чу­ми, й не мог­ла їх чи­та­ти, бо не тя­ми­ла їх.

    - Що ж потім? - спи­та­ла ма­ти.

    - А потім за­го­во­рив якось простіше, за квітки… - зне­хо­тя го­во­ри­ла Ма­ня,

    - Що ж він го­во­рив тобі за квітки? - чеп­ля­лась ма­ти.

    - Та… ка­зав, що він най­більше лю­бить бу­зи­ну, чи щось та­ке… - бовк­ну­ла Ма­ня й по­чер­воніла.

    - Що це ти вер­зеш? Яку бу­зи­ну? - спи­та­ла ма­ти.

    - Чи то пак… ре­зе­ду! - ска­за­ла Ма­ня. - Бо я про­хо­пи­лась та йо­му ска­за­ла, що я са­ма сіяла вес­ною ре­зе­ду. Ма­ти засміялась.

    - Мабуть, ти не­дур­но оце плу­таєш та мішаєш бу­зи­ну з ре­зе­дою… Гм… Як по­чер­воніла. Ка­жи-бо, що він ка­зав тобі? - чеп­ля­лась ма­ти.

    - Та… ка­зав, що він лю­бить бак­ла­жа­ни чи щось та­ке… та… Це я ка­жу за се­бе, що я люб­лю бак­ла­жа­ни… а, а… він ка­зав, що лю­бить нар­ци­си! - ска­за­ла Ма­ня. - Я йо­му ска­за­ла, що я більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, а він ка­же, що й він лю­бить більше за все нар­ци­си, і обіцяв при­нес­ти мені бу­кет з нар­цисів.

    - Тепер? влітку? Де він їх дос­та­не? Це чу­дасія з ва­ми, та й годі!

    - Казав, що дос­та­не, хоч з-за гра­ниці ви­пи­ше! - ска­за­ла Ма­ня.

    - Що за ди­во? Він щось інше го­во­рив тобі. Та приз­на­вай­ся-бо! Чо­го ти од йо­го втек­ла?

    - Бо ста­ло ніяко­во й навіть тро­хи страш­но! - ска­за­ла Ма­ня.

    - Оце ди­во! Хіба ж він страш­ний? Він же та­кий гар­ний.

    - Я, ма­мо, йо­го ніби бо­юсь, хоч він і гар­ний: він дув же вже по-вче­но­му та ро­зум­но го­во­ре.

    - Оце гар­но! То ти боїшся па­ничів? - спи­та­ла ма­ти.

    - Боюсь, ма­мо, тро­хи…

    - Адже ж ма­люєш па­ничів: ма­лю­ва­ла Ро­мео та Юлію, Яре­му й Ок­са­ну.

    - Мальованих па­ничів не бо­юсь, а жи­вих на­че бо­юся, чи то пак… ду­же вче­них та ро­зум­них бо­юсь.

    - І Ко­маш­ка боїшся? - спи­та­ла ма­ти.

    - Ні, Ко­маш­ка не бо­юсь, бо він дав­но бу­ває в нас: я до йо­го звик­ла й огов­та­лась.

    Мати за­ду­ма­лась.

    «Чи не пе­рей­шла я ча­сом міри? Ще візьме та й по­шиється в чер­ниці, в мо­нас­тир…» - по­ду­ма­ла ма­ти.

    Мати дізна­лась, що нас­тає час, ко­ли, ли­бонь, їй самій до­ве­деться поп­су­ва­ти тро­хи свою пе­ще­ну ди­ти­ну.

    «Треба по­вез­ти її в те­атр, щоб по­ба­чи­ла опе­рет­ки Оф­фен­ба­хові. Дос­та­ну ро­ма­ни Зо­ля та всу­ну їй в ру­ки. Не­хай чи­та. Мо­же, ста­не сміливіша. Ов­ва! Шко­да! Це я трош­ки аж пе­ре­бор­щи­ла», - ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

    - Не ка­зав ча­сом тобі Фе­сен­ко, що він те­бе лю­бить? - спи­та­ла Нав­роцька, тро­хи на­ду­мав­шись.

    Маня сиділа край сто­ла, спер­шись ліктем і підпер­ши го­ло­ву до­ло­нею. При ос­танніх ма­те­ри­них сло­вах во­на по­чер­воніла, але нічо­го не од­повіда­ла.

    - Чого ж ти мов­чиш? Од ма­тері в те­бе не по­вин­но бу­ти нічо­го по­тай­но­го. То тільки Са­ня по­тай од ме­не ро­бить, що схо­че. Але Сані я не ма­ти, а ма­чу­ха. Еге, він ка­зав, що те­бе лю­бить?

    Маня сиділа чер­во­на й мов­ча­ла, їй бу­ло со­ром приз­на­тись. Цього сло­ва во­на не ви­мо­ви­ла б ніза­що в світі. Ма­ти мов­ча­ла, й доч­ка мов­ча­ла. Ма­ня не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою ясні очі та чорні ви­сокі Фе­сен­кові бро­ви, ба­чи­ла йо­го повні чер­воні ус­та. їй стра­шен­но за­ма­ну­лось поцілу­ва­ти ті ус­та та ще й за­раз.

    - Мамо, я хо­чу ва­рен­ня! - обізва­лась Ма­ня.

    - Якого ж ва­рен­ня тобі за­ма­ну­лось? - спи­та­ла ма­ти.

    - Варення з кітри, - ска­за­ла Ма­ня.

    «Вередує, - по­ду­ма­ла ма­ти. - Во­на завж­ди про­сить кис­ло-гірко­го ва­рен­ня з кітри тоді, як ве­ре­дує».

    Мати пішла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з ва­рен­ням.

    Накидавши ва­рен­ня в блю­деч­ко, во­на по­да­ла йо­го Мані. Ма­ня з'їла з ло­жеч­ку й ки­ну­ла ло­жеч­ку на стіл.

    - Гірке. Мені хо­четься со­лод­шо­го ва­рен­ня. Як­би з аб­ри­косів, або­що.

    - Оце яка ти сьогодні ве­ред­ли­ва! По­гу­ля­ла тро­хи з Фе­сен­ком, та й за­ма­ну­лось аб­ри­косів! - ска­за­ла ма­ти.

    Одначе во­на знов по­ди­ба­ла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням.


    - Еге, ти лю­биш Фе­сен­ка? - спи­та­ла ма­ти нес­подіва­но.

    Маня од­ра­зу зап­ла­ка­ла: во­на зга­да­ла Фе­сен­кові очі й ус­та. Дві сльози ско­ти­ли­ся по шо­ках і впа­ли на стіл. Ма­ти при­гор­ну­ла го­ло­ву своєї ко­ха­ної доч­ки до се­бе й поцілу­ва­ла її в го­ло­ву.

    - Маню моя до­ро­га! Ти йо­го лю­биш? - до­пи­ту­ва­лась ма­ти, але Ма­ня мов­ча­ла.

    - Мені здається, - ска­за­ла ма­ти зго­дом, - що він те­бе бу­де сва­та­ти. До­ве­деться справ­ля­ти ра­зом двоє весіллів. А ти б пішла за йо­го заміж?

    Маня аж ки­ну­лась.

    - Я, ма­мо, ні за ко­го в світі не піду заміж, - ти­хо обізва­лась Ма­ня.

    - Чом не підеш? Тре­ба ж тобі ко­лись вий­ти заміж, - ска­за­ла ма­ти.

    - Я вас ніко­ли не по­ки­ну, - обізва­лась сти­ха Ма­ня. - Без вас я ніза­що в світі жи­ти не бу­ду. Він ме­не візьме од вас, ку­дись за­ве­зе.

    В Мані зат­ру­сив­ся го­лос од жа­лю. Во­на бу­ла на­по­го­тові за­ри­дать.

    - Звикнеш, як огов­таєшся та об­бу­деш­ся. Дівчи­на як вер­ба: де по­са­ди, там і прий­меться, - ска­за­ла ма­ти ук­раїнську му­жицьку при­каз­ку.

    - Я не вер­ба, я вас не по­ки­ну ніко­ли. Хтось чу­жий візьме ме­не, роз­лу­чить з ва­ми, - ска­за­ла Ма­ня.

    «Вона ще ду­же мо­ло­да… Ма­ло я ви­во­ди­ла її між лю­де. Жи­ве­мо в кінці міста в глу­шині, в ви­ног­рад­ни­ках. Без ме­не во­на навіть в місто са­ма ніко­ли не хо­ди­ла, ніко­ли! Ов­ва! По­га­но! Ма­ня ви­рос­ла над­то вже провінціалкою й тро­хи навіть чер­нич­кою. Тре­ба б їй всу­ну­ти в ру­ки фран­цузькі ро­ма­ни… та ще такі, де бу­ло б до­волі аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня…»

    Прийшла гор­нич­на при­би­ра­ти з сто­ла. Ма­ти з доч­кою пішли в гос­ти­ни­цю. Ма­ня ляг­ла спа­ти, але во­на дов­го не мог­ла зас­нуть. Пе­ред її очи­ма усе ма­нячіли повні чер­воні, ус­та під чор­ни­ми блис­ку­чи­ми ву­са­ми, бли­ща­ли палкі Фе­сен­кові очі. Ті ус­та, ті чу­дові очі й ма­ни­ли її, й драж­ни­ли сер­це, і чо­гось ля­ка­ли, і врешті… дов­го-дов­го спа­ти не да­ва­ли.

    А тим ча­сом Фе­сен­ко вер­тав­ся до Оде­са по залізній до­розі. Він сидів в ва­гон­чи­ку без вікон, і свіжий вітрець про­хо­ло­див йо­го га­ря­чий вид. Він пе­ре­ду­му­вав усі ви­пад­ки то­го дня.

    «Я обіцяв Мані дос­та­ти бу­кет з нар­цисів. Ще й кляв­ся й бо­жив­ся, що дос­та­ну. Роз­пус­тив сво­го язи­ка, й сам нез­чув­ся, як дав обіцян­ку. І на­дав мені кат ска­за­ти їй за оце! І за­був­ся, що те­пер не вес­на, а літо! Де я в іро­до­во­го батька дос­та­ну їй тих нар­цисів. А без тих нар­цисів хоч і очей не по­ка­зуй до неї. Оце ли­шеч­ко!»

    І ті нар­ци­си цілу до­ро­гу не да­ва­ли Фе­сен­кові спо­кою. Він приїхав до­до­му і все ду­мав про нар­ци­си.

    «Оце лізе в го­ло­ву отой по­га­ний бур'ян! Тфу на те­бе, са­та­но!» - ду­мав Фе­сен­ко, роз­дя­га­ючись.

    Він ліг спа­ти, і йо­му все сни­лось, що він іде стеж­кою по яко­мусь полі, за­сад­же­но­му нар­ци­са­ми та засіяно­му ре­зе­дою. Нар­ци­си чудні, на­че чор­ти­ки з ріжка­ми, ко­лють йо­го в но­ги, як ко­люч­ки, а між біли­ми го­лов­ка­ми на ба­ди­ли­нах бли­щать магічні чис­ла 25 000 то зо­лоті, то брильянтові, та все ко­ли­ва­ються од вітру й не­на­че драж­нять йо­го.

    Фесенко про­ки­нув­ся. В вікно ли­лось зо­ло­те проміння га­ря­чо­го літнього сон­ця й си­па­лось пля­ма­ми на білу стіну. Пер­ша дум­ка, яка май­ну­ла в йо­го го­лові, бу­ла за ре­зе­ду та нар­ци­си.

    «Пху, на те­бе, са­та­но! Не ви­ла­зить отой бур'ян з го­ло­ви, - аж крик­нув сер­ди­то Фе­сен­ко, вста­ючи з пос­телі. - А цей бур'ян тре­ба до­ко­неш­но дос­та­ти, хоч з каміння ви­лу­пать. Де я йо­го дос­та­ну? Ага! піду в фран­цузький ма­га­зин та дос­та­ну роб­ле­них нар­цисів! Це бу­де ще ефектніше! Ой, гар­но я при­ду­мав!»

    Поки в ма­га­зині сту­ли­ли бу­ке­та з нар­цисів, Фе­сен­ко що­ве­чо­ра їздив на Ве­ли­кий Фон­тан до Нав­роцьких. Він ждав і не міг діжда­тись, по­ки той бу­кет бу­де го­то­вий.

    

XII

    

    Другого дня Са­ня забігла зран­ня на чай в но­мер до Му­раш­ко­вої. Во­на довіда­лась, що з Ки­ши­не­ва при­бу­ла са­ме в той час до Оде­са Махнівська, її то­ва­риш­ка й ве­ли­ка при­ятелька, і зай­шла до Му­раш­ко­вої на розвіди­ни. Там во­на зас­та­ла й свою под­ру­гу, Махнівську. Ве­селі пан­ни сіли за стіл, пи­ли чай, ба­ла­ка­ли й не мог­ли на­го­во­ри­тись. В од­чи­нені вікна повіва­ло вранішньою про­хо­ло­дою. В но­мері ще не бу­ло душ­но. Са­ня поз­до­ров­ша­ла, по­ве­селіша­ла. Ми­ну­лась три­во­га, впав спокій на сер­це: і по­ве­селіша­ли ясні очі, по­чер­воніша­ли зблідлі ус­та. Му­раш­ко­ва сиділа край сто­лу й ши­ла со­