Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    - Ні. Я чув оце тільки що на вок­залі, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - Хіба ви оце ду­ма­ли їха­ти в Ки­шинів?-спи­та­ла в йо­го Са­ня.

    - Та ні! Я про­во­див на вок­зал од­но­го на­шо­го ки­ши­нев­ця. Та там в Ки­ши­неві вий­шла ще й дру­га шту­ка. По­ру­новський хотів стріля­тись за свою жінку з ло­ве­ла­сом Ко­чу. А знаєте, яка вий­шла між ни­ми ду­ель? Во­ни ки­ну­ли же­реб­ки, ко­му зос­та­тись в Ки­ши­нові, а ко­му виїхать на п'ять років з Ки­ши­не­ва. Ло­ве­ла­сові Ко­чу ви­па­ло виїха­ти, і він виїхав, а чо­ловік зос­тавсь із жінкою.

    - А що ж на те жінка? - пи­та­ли в Бо­ро­давкіна.

    - Жінці бай­ду­же: во­на лю­би­ла їх обох од­на­ко­во, - мо­лов Бо­ро­давкін.

    Усі кру­гом сто­ла за­ре­го­та­лись. Засміялись і ко­ло столів, близьких од їх, бо й там чу­ли оповідан­ня Бо­ро­давкіно­ве. В Ки­ши­нові на сто ти­сяч жильців тоді не бу­ло ні од­ної га­зе­ти. Бо­ро­давкін був тою місце­вою га­зе­тою. Він скрізь бу­вав, скрізь ниш­по­рив; знав, де хто бу­ває в гос­тях, що ро­бить, хто з ким зма­гається, хто з ким по­ла­яв­ся, хто з ким ко­хається. Йо­го усе це стра­шен­но ціка­ви­ло. Ко­ли він по­да­вав ці но­вин­ки, йо­го вип­нуті сірі здо­рові очі аж кру­ти­лись.

    - А знаєте що, па­но­ве? Поїдьмо завт­ра на Ма­лий Фон­тан усі гур­том. Я вже дав­но там був. По­хо­ди­мо, по­гу­ляємо, поснідаємо та й до­до­му на обід вер­не­мось, - гук­нув Бо­ро­давкін, мах­нув­ши своєю за­те­ле­пу­ва­тою ру­кою.

    - Може й в кар­ти там пог­раємо? - ска­зав іронічно Ко­маш­ко.

    - То й пог­раємо. Во­но, бач­те, над мо­рем… мо­же, бу­де смачніше. Знаєте, при­ро­да… мо­ре… свіже повітря, по­езія, взяв би йо­го дідько! - ска­зав Бо­ро­давкін.

    Його гад­ка усім бу­ла спо­доб­на. Усі приїха­ли до Оде­са, щоб по­ба­ви­тись.

    - То й поїдьмо! - гук­ну­ли всі, навіть пан­ни.

    - Збірне місце бу­де ко­ло со­бо­ру, на сквері. Завт­ра в де­сятій го­дині ся­де­мо на трам­вай та й мах­не­мо, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - То й махнім!.. А ви поїде­те? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані Нав­роцької.

    - Поїду, чом же не поїха­ти, - ска­за­ла во­на. - Як ви поїде­те тільки з своїм круж­ком; я не люб­лю, як наїде ба­га­то лю­дей, та ще нез­най­омих.

    - Усі, усі, скільки нас тут є, а чу­жих ніко­го не тре­ба! - крик­нув Бо­ро­давкін. - Усі свої, і ніко­го чу­жо­го - ані однісінької лю­ди­ни.

    - Та не кричіть так здо­ро­во, та не ма­хай­те ру­ка­ми, бо ва­шу пос­тать вид­но на ввесь бульвар! - ска­зав до йо­го Ко­маш­ко.

    - Так завт­ра в де­сятій го­дині? - знов гук­нув Бо­ро­давкін, про­ща­ючись і по­хап­ком ти­ка­ючи всім ру­ку; я дам не си­лую, бо при­си­лу­вать ко­гось до за­бав­ки труд­но… Але сподіва­юсь по­ба­чи­ти там і вас, да­ми!

    - Добре, доб­ре, - ска­за­ли пан­ни.

    Бородавкін по­тяг­ся поміж стільця­ми, лед­ве не­су­чи свої важкі ши­рокі плечі та здо­ро­ву го­ло­ву в со­лом'яно­му ши­ро­ко­му брилі.

    Несподівано схо­пив­ся з мо­ря вітер. За­си­па­юче мо­ре не­на­че зітхну­ло й дих­ну­ло міцни­ми грудьми на бе­рег. Вітер дмух­нув на бульвар. Ши­рокі по­лот­ни­ща па­ру­си­ни за­мет­ля­лись над сто­ла­ми та го­ло­ва­ми публіки. Па­ру­си­на бах­ка­ла, на­ду­ва­лась, ко­ли­ва­лась, не­на­че хотіла зірва­тись з шнурів. Акації й чи­на­ри за­ше­лестіли, га­зові ріжки за­ми­готіли. Стрічки на да­мах за­мет­ля­лись. По­де­ку­ди зліта­ли брилі з голів і па­да­ли на публіку. Публіка за­во­ру­ши­лась і по­ча­ла роз­хо­ди­тись. І знов вітер нес­подіва­но впав так швид­ко, як і схо­пив­ся, не­на­че мо­ре позіхну­ло раз, дру­гий спро­сон­ня та й знов зас­ну­ло.

    Саня Нав­роцька та На­деж­да Му­раш­ко­ва підве­лись з стільців. Па­ничі повс­та­ва­ли, пішли слідком за ни­ми й про­ве­ли їх до гос­ти­ниці.

    

IV

    

    Другого дня бу­ла неділя. Ра­нок був по­го­жий, яс­ний та душ­ний. Чи­ма­лий сквер біля одесько­го со­бо­ру аж лиснів, зе­ле­ний та свіжий, по­ли­тий во­дою, за­ли­тий га­ря­чим світом сон­ця. Алеї з акацій кру­гом скве­ру, ку­пи кущів на зе­леній свіжій траві, клум­би ши­ро­ко­лис­тих квіток - все ніби мліло в яс­но­му га­ря­чо­му світі. Фон­тан ко­ло са­мо­го со­бо­ру бриз­кав ніби раз­ка­ми дрібних кра­пель. Краплі бли­ща­ли й ми­готіли на сонці, не­на­че роз­си­пані діаман­ти. Лю­де веш­та­лись на сквері. Усе бу­ло за­ли­те світом. Скрізь був рух, скрізь кипіло жи­вот­тя ве­ли­ко­го міста. Бу­ла вже де­ся­та го­ди­на.

    Віктор Ко­маш­ко пер­ший прий­шов на сквер і сів на лавці в тіні гус­то­го чи­на­ра. Він зу­мис­не поспішав прий­ти по­пе­ред усіх: в йо­го бу­ло на думці стріну­ти Са­ню й по­го­во­рить з нею на­са­моті. Ко­маш­ко обвів очи­ма всі доріжки на сквері, де скрізь во­ру­ши­лись, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли, лю­де. Сані ніде не бу­ло вид­но. Пе­ред очи­ма в Ко­маш­ка сте­ли­лась ши­ро­ка, пер­ша в Одесі, Де­ри­басівська ву­ли­ця, об­сад­же­на дво­ма ряд­ка­ми акацій. Во­на йшла до мо­ря, трош­ки за­па­да­ючи в пе­ре­яр­ку, і че­рез ту ву­ли­цю, як че­рез во­ро­та, бу­ло вид­но в да­ле­чині ши­ро­кий простір: го­ру Лан­же­рон над мо­рем, а ко­ло го­ри синє ши­ро­ке мо­ре, за­ку­та­не в білий, ле­генький, про­зо­рий ту­ман.

    Комашко за­ду­мав­ся, вту­пив очі в си­зу імлу на морі, де бли­ща­ли зо­лоті скал­ки на воді, де біліли вітри­ла ко­раблів. Він не­на­че ба­чив в тій срібній імлі, в то­му во­руш­ли­во­му жва­во­му морі жва­ву Са­ню, ба­чив її сині очі, ясні ку­чері, об­виті бла­кит­ни­ми не­за­буд­ка­ми. Во­на ніби мріла пе­ред ним в тій по­етичній да­лечі, не­на­че ле­генький хе­ру­вим.

    Легенька м'яка ру­ка ти­хо впа­ла на Ко­маш­ко­ве пле­че. Він увесь ки­нув­ся, як ки­да­ються ду­же нер­вові лю­де. Пе­ред ним сто­яв Мав­родін. Він зняв со­лом'яно­го бри­ля й об­ти­рав піт з ло­ба та приг­лад­жу­вав гла­денько при­че­сані вис­ки, ще мокрі після ку­пан­ня.

    - Чого це ви за­ду­ма­лись? - ти­хо спи­тав Мав­родін.

    - Хіба ви не знаєте, за що я ду­мав? - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Хо­чу не ду­ма­ти за неї і все-та­ки ду­маю: во­на ніко­ли не схо­дить з моєї дум­ки: не­на­че якісь ча­ри нас­ла­но на ме­не.

    - Нема? - спи­тав Мав­родін.

    - Нема! - Жду, жду, не діждусь. Мо­же, во­на пе­ре­ду­ма­ла й не поїде з на­ми на Ма­лий Фон­тан, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

    - Шкода бу­де, - ска­зав Мав­родін і сів на лавці попліч з Ко­маш­ком. - А вже б час їха­ти, по­ки не вда­ри­ла спе­ка, - ска­зав Мав­родін тро­хи зго­дом.

    Тим ча­сом в сквері між акаціями за­ми­готів білий круг­лий бриль Арис­ти­да Се­лаб­ро­са. Бриль то зни­кав за ку­па­ми кущів, то знов ви­ни­кав між акаціями. Дов­га біла стьожка, об­ви­та кру­гом бри­ля, спус­ка­лась кінця­ми на плечі і мет­ля­лась од швид­кої хо­ди. Се­лаб­рос хо­див по але­ях і ки­дав гост­ри­ми очи­ма по доріжках в сквері, швид­ко по­вер­та­ючи свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на всі бо­ки. Він виг­ля­дав Му­раш­ко­ву. Му­раш­ко­ва з'яви­лась на кінці алеї. Се­лаб­рос побіг до неї на­зустріч. Він взяв її за ру­ку й так міцно зда­вив, що во­на на­си­лу здер­жа­ла крик. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що йо­го ру­ка бу­ла га­ря­ча й тру­си­лась. Се­лаб­рос був пал­кий, як при­сок, ще й до то­го ду­же оп­риш­ку­ва­тий на вда­чу.

    - Чого ви приїха­ли в Одес? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са тро­хи сер­ди­то.

    - Щоб по­ди­ви­тись на вас. Я день не ба­чив вас в Ки­ши­неві й тро­хи не вмер, - про­мо­вив Се­лаб­рос, див­ля­чись на На­деж­ду Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма.

    - Вертайтесь за­раз до­до­му! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва спокійно, але твер­до.

    - Не вер­нусь; бу­ду до­ти ти­ня­тись по Одесі, до­ки ви ту­теч­ки бу­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос, див­ля­чись на Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма. - Я вмру, як вас дов­го не ба­чи­ти­му.

    Мурашкова тро­хи стур­бу­ва­лась од тих пал­ких слів, в яких ви­яв­ля­лось нев­дер­жа­не пал­ке сер­це.

    - Не ходіть за мною слідком. Лю­де кмітливі: поч­нуть кмітить та прикмічать; ме­не ос­лав­лять, - ти­хо обізва­лась Му­раш­ко­ва і не пішла, а побігла на доріжку скве­ру на про­га­ли­ни, звідкіль бу­ло вид­но лю­дей.

    Аристид пішов мерщій за нею слідком, наз­дог­нав і вхо­пив за ру­ку; в йо­го ру­ка тру­си­лась, не­на­че в про­пас­ниці.

    - Буду хо­дить за ва­ми, бу­ду ло­вить ваші сліди, бо зго­рю од жа­дан­ня, як не ба­чи­ти­му ва­ших чор­них очей, - ти­хо про­мо­вив Се­лаб­рос. -Де бу­де­те ви, там бу­ду й я!..

    - Пустіть ме­не! Не мор­дуй­те ме­не на­да­рем­но! Я в Одесі не са­ма, а з знай­оми­ми, без ма­тері, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Нащо вам ма­ти? Ви лю­ди­на са­мостійна. Ви вже не ди­ти­на, - ска­зав Арис­тид, і в йо­го сло­вах по­чув­ся го­лос дес­по­та. - Киньте ці ди­тячі пог­ля­ди. Ви маєте пра­во жи­ти по своїй волі, вво­ля­ти свою во­лю. Ви са­мостійна лю­ди­на, хоч ви й дівчи­на, - ска­зав Арис­тид.

    - Але я все-та­ки жен­щи­на. Моя ре­пу­тація…

    - Не вва­жай­те на ту ре­пу­тацію. Ви лю­ди­на сього­час­на, лібе­ральна. Киньте старі за­бо­бо­ни, хоч го­ди­ну по­го­воріть зо мною, хоч од­ну хви­лин­ку! - бла­гав Се­лаб­рос, і в йо­го очі од­ра­зу ста­ли тихі, м'які, лас­каві, бла­га­ючі.

    - Не мо­жу, не мо­жу, - ти­хо ше­потіла Му­раш­ко­ва.

Пошук на сайті: