Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    Саня й Му­раш­ко­ва за­мовк­ли й за­ду­ма­лись. Тим ча­сом з-за кущів вий­шов Фе­сен­ко, об­ти­ра­ючи хус­точ­кою свої ма­ли­нові лис­нючі гу­би. Фе­сен­ко роз­чер­вонівся. Він од­че­пив пенс­не. Круглі карі здо­рові очі бли­ща­ли од доб­рої порції пи­ва. Він був схо­жий на гар­но­го тиг­ра, що тільки що з'їв між ку­ща­ми си­теньку ко­зу, встав і об­ли­зу­вав та обс­мок­ту­вав чер­во­ним язи­ком га­рячі гу­би, об­ма­зані га­ря­чою кров'ю.

    Усі знов роз­ба­ла­ка­лись і не мог­ли вдер­жа­тись навіть пе­ред Фе­сен­ком. Знов по­ча­лась га­ря­ча роз­мо­ва за те­орії та прин­ци­пи, яка ду­же ціка­вить мо­ло­дих просвіче­них лю­дей і до якої такі бай­дужні старі лю­де. Мо­лоді роз­горілись, роз­ба­ла­ка­лись. Чис­те морське свіже повітря роз­во­ру­шу­ва­ло нер­ви, роз­буд­жу­ва­ло й бадьори­ло дум­ки. Сло­ва: на­родність, кос­мо­політизм, національність, доб­ро­бут, ук­раїнське письменст­во, честь, прав­да - си­па­лись, не­на­че бриз­ки з фон­та­ну.

    Більше за всіх го­во­рив Ко­маш­ко. Са­ня слу­ха­ла й за­див­ля­лась на Ко­маш­ка. Він заціка­вив Са­ню, й во­на нез­чу­лась, як її дум­ка прис­та­ва­ла до йо­го ду­мок, рідни­лась з ни­ми яки­мись по­тай­ни­ми стеж­ка­ми, як морська піна змішується до­ку­пи з бриз­ка­ми морської хвилі.

    - Не тре­ба за­бу­вать і за ук­раїнську літе­ра­ту­ру, бо літе­ра­ту­ра - це теж си­ла, що піднімає на­род, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Це ви за­ки­даєте за му­жицьку літе­ра­ту­ру та за му­жицьку мо­ву? - обізвав­ся іронічно Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на Ко­маш­ка зли­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма. В очах засвіти­лась злість. Мстивість та за­висність нак­лю­ну­лись в серці. Він ди­вив­ся спідло­ба, якось по-вов­чо­му на Ко­маш­ка.

    - Еге, за літе­ра­ту­ру ук­раїнську й для на­ро­ду і для панів, бо ми стоїмо за культу­ру, бо тільки своя літе­ра­ту­ра мо­же роз­пов­сюд­нить культу­ру! - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Не ду­маю так! - ска­зав Фе­сен­ко.

    Фесенко на­су­пив бро­ви й гриз спідню гу­бу. Він вже примітив, що Ко­маш­ко за­ли­цяється до Сані, за­див­ляється на неї, хо­че од­бить од йо­го ті бла­китні очі, че­рез котрі він не міг зас­ну­ти тієї ночі до са­мо­го світу; примітив, що й Са­ня лас­кавіше го­во­рить з Ко­маш­ком, ніж з ним.

    - Пане Фе­сен­ку? ви чи­та­ли Дарвіна? - нес­подіва­но й своїм зви­чаєм різко спи­та­ла Са­ня, не­на­че од­ру­ба­ла.

    Фесенко лип­нув на неї зди­во­ва­ни­ми й зли­ми очи­ма й хотів ска­за­ти, що чи­тав. Але по­ду­мав­ши, що гост­ра й сміли­ва Са­ня поч­не без це­ре­монії ек­за­ме­ну­ва­ти йо­го, зне­хо­тя од­ка­зав: «Чи­тав дав­но, та вже й по­за­бу­вав усе; книж­ка не вар­та ува­ги, бо ма­ло на­уко­ва».

    - А Спен­се­ра чи­та­ли? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня. Му­раш­ко­ва по­таєнці смик­ну­ла Са­ню за ру­кав, але Са­ня бу­ла нев­га­мо­ва­на, бо… не лю­би­ла Фе­сен­ка й хотіла йо­го до­ко­нать.

    - Чи ви пак чи­та­ли Спен­се­ра? - спи­та­ла во­на вдру­ге.

    «Оце при­че­пи­лась при­че­па, як реп'ях! Ска­за­ти, що не чи­тав, якось со­ром. Тре­ба якось вик­ру­чу­ва­тись», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Зоставляю ці шту­ки чи­та­ти гімна­зист­кам в ро­же­вих сук­нях. Ці книж­ки не сто­су­ються до моєї спеціальності, - ска­зав він бун­дюч­но й підняв го­ло­ву вго­ру.

    Фесенко за­мовк і на­су­пивсь. Він тільки об­во­див сер­ди­ти­ми очи­ма ве­се­лу ком­панію й далі не вми­кавсь в за­гальну роз­мо­ву. По­сидівши й по­мов­чав­ши, він рап­том схо­пивсь з місця, ви­тяг з ки­шені зо­ло­тий до­ро­гий го­дин­ник і гля­нув на йо­го.

    - Ой, як я опізнив­ся! В банкіра Ка­таржі ждуть ме­не на обід. Час би їха­ти, - про­мо­вив Фе­сен­ко й по­дав усім хап­ком свою білу ру­ку.

    Знявши циліндер, він зро­бив за­гальний ре­ве­ранс, схи­лив­ши набік го­ло­ву, й побіг на­го­ру по східцях.

    - Я доб­ре знаю, що він не чи­тав навіть і Кос­то­ма­ро­ва, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Саня од­хи­ли­ла ру­ку за лав­ку і ти­хенько ки­ну­ла Фе­сенків бу­кет в зілля. Мо­лоді лю­де знов по­ча­ли зма­ган­ня, пе­ре­би­ра­ючи ба­га­то су­час­них пи­таннів. Се­лаб­рос пе­релітав од од­но­го прин­ци­пу до дру­го­го й роз­по­чав дов­гу роз­мо­ву, на­пи­ха­ючи її уся­ки­ми абст­ракт­ни­ми терміна­ми. Але йо­го ніхто не слу­хав. Він примітив, що йо­го не слу­ха­ють, роз­сер­див­ся, на­пин­дю­чив­ся, вий­няв з ки­шені га­зе­ту й по­чав ниш­ком чи­та­ти.

    - Чи ви ба­чи­те! Ціна на пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу пішла вго­ру! їй-бо­гу, пішла вго­ру і в нас, і за гра­ни­цею, та ще й доб­ре! - гук­нув Се­лаб­рос з па­лом з усього гор­ла.

    Він і сам нез­чув­ся, як про­хо­пив­ся й не пот­ра­пив у ви­со­кий тон, в яко­му йшла роз­мо­ва та всякі зма­ган­ня. Всі засміялись. Му­раш­ко­ва по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть ста­ло чер­во­не чо­ло, ву­ха й шия. Їй бу­ло со­ром за Арис­ти­да, що йо­го, се­ред зма­ган­ня за усякі ідеї, заціка­ви­ла та­ка нікчем­на звістка в га­зеті за ку­пецькі спра­ви. Він на­га­дав їй роз­мо­ву смирнських та уся­ко­вих грецьких тор­го­вельних агентів у домі в ма­тері, роз­мо­ву, що вже дав­но об­рид­ла їй.

    Мавродін не втерпів і обізвав­ся: «Ко­му що, а курці про­со!..» Ко­маш­ко за­ре­го­тав­ся прос­то в очі Се­лаб­ро­сові.

    - Ов… ва… ва! Цц… - цма­кав Се­лаб­рос, чи­та­ючи далі га­зе­ту, мовч­ки.

    - Що там ви на­чи­та­ли та­ке ла­се зад­ля вас, що аж цма­каєте? - спи­тав в Се­лаб­ро­са Ко­маш­ко. В Му­раш­ко­вої в очах вис­ту­пи­ли сльози…

    - Цур вам, з ва­шою вче­ною роз­мо­вою! - крик­ну­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Яка нуд­на ва­ша роз­мо­ва! Мені зда­лось, що я пот­ра­пи­ла на якусь нуд­ну про­фе­сорську лекцію. Ходім луч­че над мо­ре гу­ля­ти!

    - А що, зас­то­ялись ваші вільні крильця? Час пром'яти! Га? - насмішку­ва­то спи­тав на­хаб­ний Се­лаб­рос. - Як ходім, то й ходім! Я вчо­ра пи­сав та й пи­сав аж до півночі, а дум­ки якось важ­ко й цуп­ко ни­за­лись. Ходім, по­дуріємо біля мо­ря, щоб наб­ра­тись свіжості, щоб в ме­не вве­чері лег­ко сну­ва­лись дум­ки.

    Усі вста­ли з ла­вок. Пан­ни побігли по­пе­ред усіх, пе­ребігли чис­ту те­ра­су, зас­тав­ле­ну стільця­ми та сто­ла­ми, й пішли ву­зенькою доріжкою між ку­па­ми здо­ро­во­го каміння, схо­жи­ми на руїни яко­гось ста­ро­го зам­ку. За ни­ми пішли па­ничі. Доріжка стла­лась, як шма­ток розс­те­ле­но­го по­лот­на, до кам'яних ву­зеньких сходів. Са­ня побігла по схо­дах до кіоска, що сто­яв на вер­шеч­ку не­ши­ро­кої скелі. Кіоск при­ту­ливсь звер­ху на скелі на що­ло­поч­ку, не­на­че гриб на пеньку. Пан­ни й па­ничі посіда­ли на лав­ках і ди­ви­лись звер­ху, як важ­ка Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва ніби пла­зу­ва­ла по східцях, об­пи­ра­ючись ру­ка­ми об сірі стіни ка­ме­нюк.

    З цього ви­со­ко­го місця бу­ло вид­ко всю те­ра­су Ма­ло­го Фон­та­ну як на до­лоні. Те­ра­са стла­лась по­над мо­рем на півверст­ви, по­де­ку­ди ніби пог­ну­та су­гор­ба­ми та пе­ре­яр­ка­ми. По­де­ку­ди зе­леніли густі кущі та бе­рес­ти, стриміло нарізно роз­ки­да­не каміння. Бе­ре­ги те­ра­си над мо­рем об­ри­ва­лись стрімки­ми ске­ля­ми, котрі то ос­ту­па­лись од мо­ря, то вга­ня­лись да­ле­ко в мо­ре. Ку­пи каміння ви­ни­ка­ли з во­ди й стриміли да­ле­ко од бе­ре­га, не­на­че зруй­но­вані зам­ки. Ске­ля Ка­пу­цин да­ле­ченько ви­со­ву­ва­лась з во­ди, не­на­че в морі сто­яв і справді скам'янілий ка­пу­цин-чер­нець, нап­ну­тий гост­рою відло­гою. Кру­гом те­ра­су обс­ту­пи­ли, на­че стіни, ви­сокі чорні та сірі скелі, за­ги­на­лись обо­дом і потім да­ле­ченько до­хо­ди­ли до са­мо­го мо­ря, зас­тав­ля­ючи те­ра­су на південь. Над ске­ля­ми вгорі зе­леніли старі акації, не­на­че звер­ху рос­ли старі ліси. Над зе­ле­ною сму­гою з акацій синіло чис­те синє про­зо­ре, як криш­таль, не­бо.

    Малий Фон­тан най­кра­ще місце в Одесі; там за­бу­ваєш за сухі сте­пи, за га­ря­чу спе­ку ве­ли­ко­го шум­ли­во­го півден­но­го го­ро­да. Свіже морське повітря повіває з мо­ря й завж­ди зго­нить зай­ву жа­ру. Гар­но, свіжо, вог­ко й не душ­но! Не­на­че нес­подіва­но заїхав у край, де цвіте вес­на й повіває ти­хий май­ський вітрець. Тут бу­ва­ють ве­ликі гу­лян­ня, тут Одес од­по­чи­ває в вільний час од кло­по­ту та праці.

    Паннам та па­ни­чам не сиділось на од­но­му місці: їм за­ба­жа­лось біга­ти, гра­тись. Са­ня схо­пи­лась з місця й ніби по­ко­ти­лась по східцях з гар­ненько­го кіоска, не­на­че опу­ка. Слідком за нею пішла Му­раш­ко­ва. Па­ничі не­доб­рохіть по­тяг­лись за пан­на­ми. Стеж­ка по­ви­лась по­над ске­лис­тим бе­ре­гом, ніби десь по сте­пу між ку­ща­ми де­ревію, ма­те­рин­ки та польових ва­сильків. Важ­кий дух польових ва­сильків, чеб­чи­ку роз­ля­гав­ся в со­ло­ну­ва­то­му повітрі. Вся ком­панія посіда­ла ря­дом на камінні, над самісіньки­ми ске­лис­ти­ми кру­ча­ми. Да­ле­ко-да­ле­ко в мо­ре вга­ня­лись ряд­ки на­ки­да­но­го в без­ладді каміння: там да­ле­ченько ку­па­лись в морі лю­де. Білі лю­де ряд­ка­ми сто­яли по камінні й лисніли на сонці. В щіли­нах скель сиділи й уди­ли ри­бу ри­бал­ки. Білі чай­ки ви­лись над ни­ми й ки­ги­ка­ли, ніби про­си­ли собі в ри­ба­лок по­жив­ку. Мо­ре сто­яло ти­хо, але між камінням підска­ку­ва­ли білі гре­бені хвиль, шуміли, ше­лестіли, не­на­че кле­но­вий лист на вітрі.

Пошук на сайті: