Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3362
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3796
    - Чи ви ба­чи­те, яка он­деч­ки стеж­ка прос­тяг­лась од міся­ця до бе­ре­га? - гу­каю я до діда.

    - По тій стежці ру­сал­ки хо­дять в ліс по горіхи, - гу­кає дід. - Не ду­же ли­шень за­див­ляй­ся на ту стеж­ку.

    - Чому так? - пи­таю в діда.

    - Бо ру­сал­ки за­ма­нять те­бе в ли­ман на дно до се­бе на ве­че­рю.

    - А я їм по морді дам! - жар­тую я.

    - Ого! Як ста­но­вий нам да­вав?! Над ру­сал­ка­ми ста­но­вих не­ма: їм доб­ре отам в ли­мані, - гу­кає дід.

    - Чи швид­ко вер­нуться заб­род­чи­ки? Я вже їсти хо­чу, - гу­каю я до діда.

    - Підожди! бо ри­ба сьогодні ло­виться, не­на­че її ру­сал­ки го­нять в ме­режі, - гу­кає дід.

    На ли­мані десь да­ле­ко-да­ле­ко за­ми­готіли зо­лоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цят­ки й наб­ли­жа­ються: то ли­бонь пли­вуть на чов­нах заб­род­чи­ки. І справді: од човнів по обид­ва бо­ки роз­хо­дяться все шир­ше та шир­ше смуж­ки, не­на­че зо­лоті шнур­ки. От чов­ни нас­ко­чи­ли на зо­ло­ту стеж­ку. Стеж­ка ніби по­ла­ма­лась колінця­ми, за­ко­ли­ва­лась, за­гой­да­лась, Зо­лоті шнур­ки обп­лу­та­ли її, по­пе­ре­ти­на­ли.

    Човни прис­та­ли до бе­ре­га. Я схоп­лю­юсь з місця й біжу до печі, над кру­чу. Ду­хо­та зовсім спа­ла. Свіжість по­тяг­ла з ли­ма­ну. За­пах­ло бе­ре­гом, вогкістю, за­пах­ло мок­рою ро­го­зою, мок­рим оче­ре­том, ло­за­ми, во­дя­ним ба­го­вин­ням.

    Рибалки обсіли кру­гом печі, по­том­лені, мокрі. Ро­бо­та бу­ла важ­ка. Ри­ба ло­ви­лась доб­ре. І не про­сять ме­не чи­та­ти «Ка­те­ри­ну» або «Най­мич­ку». За­те ж дід Хто­дось роз­го­во­рив­ся… Роз­ка­зу­вав, як він ще па­руб­ком втік од ли­хо­го па­на, як став на ро­бо­ту в Акер­мані, як один лю­тий пол­ков­ник впіймав йо­го і по­са­див в тюр­му, як вда­рив йо­го по зу­бах па­ли­цею, розмізчив гу­би і ви­щер­бив два зу­би. Я ба­чу ши­ро­кий шрам на дідовій губі, ба­чу йо­го щер­баті зу­би. Роз­ка­зує дід, як він утік з тюр­ми, пе­ревізся за Ду­най в Доб­руд­жу, як жив, біду­вав, ри­бал­чив…

    Я слу­хаю йо­го повість, як ціка­ву каз­ку… І скільки тих ка­зок бу­ло не роз­ка­зу­ють заб­род­чи­ки, си­дя­чи ко­ло ка­биці. І з то­го ча­су моя ду­ша ста­ла за діда Хто­до­ся, за на­род. Ме­не не тяг­не вго­ру, не ма­ня­чить пе­ре­до мною сла­ва, ба­гатст­во, панст­во. Мої сим­патії пішли вниз, до діда Хто­до­ся, бо… хто ле­жить на споді, то­му най­гірше дос­тається, то­го усі ду­шать. І як ча­сом бу­ло батько оби­жає заб­род­чиків чи на хар­чах, чи на гро­шах, я не лю­бив в той час рідно­го батька, бо знав, що він ро­бить не по правді.

    Рибалки по­ве­че­ря­ли й розійшлись спа­ти по ку­ре­нях. Я ля­гаю спать в здо­ро­во­му ку­хо­варсько­му ку­рені на розс­те­леній ци­новці й за­си­паю в од­ну мить. Вранці ри­бал­ки вста­ють до ро­бо­ти вдосвіта. Я про­ки­да­юсь, і по­тя­га­юсь, і не мо­жу вже зас­нуть. Че­рез двері з ку­ре­ня вид­но чер­во­не, яс­не не­бо. Я схоп­лю­юсь з пос­телі й ви­хо­дю з ку­ре­ня. Іюльський ра­нок са­ме роз­горівся. Зо­ря сяє на синьо-фіоле­то­во­му небі, на­че здо­ро­вий ал­маз. Не­бо на­че зай­ня­ло­ся, го­рить яс­ни­ми чис­ти­ми кольора­ми. Ши­рокі сму­ги чис­то­го жов­то­го, жов­то­га­ря­чо­го, ро­же­во­го, а вни­зу чер­во­но­го кольору аж лис­нять, зли­ва­ючись до­ку­пи делікат­ни­ми сутіня­ми. Не­бо на сході не­на­че зас­ло­ни­лось пиш­ною квітчас­тою завісою, блис­ку­чою, як до­ро­гий шовк. І та завіса ніби впа­ла на ли­ман і вкри­ла йо­го блис­ку­чи­ми по­лот­ни­ща­ми од бе­ре­га до бе­ре­га. Ли­ман сяє, як і не­бо. А десь да­ле­ко з оче­ре­тах, в осоці, на по­ло­гих лу­ча­них ни­зи­нах по­над Дністром лис­нять пле­са, довгі течії, озер­ця. Од­но вхо­пи­ло з не­ба яс­но-жов­тий колір, дру­ге - чер­во­ний, третє - ро­же­вий, і бли­щать во­ни в зе­леній траві, не­на­че діаман­ти уся­ко­го кольору, роз­ки­дані по зе­ле­но­му ок­са­миті. В лу­гах, на лу­ках, в го­рах кри­чать пташ­ки. В да­ле­ко­му містеч­ку чи в «по­саді» співа­ють півні. З оче­ре­ту підня­лись з ках­кан­ням кач­ки й клю­чем по­летіли на ли­ман. Підняв­ся важ­кий ле­ле­ка й плав­ко й по­ва­гом, не ха­па­ючись, пе­релітає Дністро. От він по­летів низько й тро­хи не черк­нувсь чер­во­ни­ми но­га­ми об го­ло­ву діда Хто­до­ся. А не­бо роз­го­рюється ще більше. Зо­ря підня­лась ви­со­ко й ніби то­не в бла­кит­но­му небі. Фар­би ста­ли ще ясніші: квітчасті сму­ги аж лис­нять, не­на­че чис­тий криш­таль. Крик, га­лас пта­ши­ний більшає, стає го­лосніший. І не­бо, й зем­ля, і во­да не­на­че вбра­лись в най­до­рожчі прик­ра­си й ждуть, щоб стрічать ца­ря не­ба й землі - яс­не сон­це.

    Дивлюся - дід Хто­дось стоїть над кру­чею, на­че кам'яний, об­ли­тий чер­во­ним світом, мо­литься бо­гу, хрес­титься й кла­няється до зорі. Я хо­чу й собі мо­ли­тись, ше­по­чу сло­ва мо­лит­ви, але я їх не ро­зумію. Мо­лит­ва не йде мені на ду­шу. Тем­на ніч го­во­ри­ла мені за фе­ваїдські пе­че­ри, за мо­лит­ви, за чор­ну оде­жу, го­во­ри­ла за рай. Пиш­ний, ве­се­лий ра­нок го­во­рить мені не те, а щось інше. За що він мені го­во­рив, я й сам га­разд не ро­зумів. Щось не­яс­не, не­оме­жо­ва­не во­ру­ши­лось в серці; але во­но бу­ло радісне, як те ве­се­ле не­бо. Радість, ве­селість во­ру­ши­лась в серці; сер­це гра­ло, як ри­ба в воді. Не мо­лит­ва, а пісня йшла на ду­шу. Я не­на­че чув му­зи­ку в своїй мо­лодій душі. Якісь пишні очі з дов­ги­ми чор­ни­ми віями ма­ни­ли ме­не. Я по­чу­вав сер­цем, що хо­чу лю­би­ти; але що й ко­го лю­би­ти?.. Якісь му­зичні ме­лодії лу­на­ли в моїй душі, не­на­че во­ни ли­ли­ся з не­ба, розкішно­го, роз­мальова­но­го ро­же­ви­ми, жов­ти­ми та чер­во­ни­ми сму­га­ми, не­на­че во­ни підніма­лись з блис­ку­чо­го по­фар­бо­ва­но­го ли­ма­ну.

    «Буду вчи­тись співа­ти або гра­ти; я люб­лю му­зи­ку, - во­ру­ши­лось в моїй думці. - Або вив­чусь луч­че ма­лярст­ва, бу­ду ма­лю­ва­ти; зма­люю ту кра­су, що в небі, що на ли­мані, - ду­мав я, - або… бу­ду пи­са­ти вірші, скла­ду вірша­ми книж­ку, та­ку, як «Ка­те­ри­на»… На­пи­шу про діда Хто­до­ся… про без­щас­них, при­би­тих бідою… Про їх, про їх!» -во­ру­шиться в ме­не далі дум­ка. Я по­чу­вав, що ко­гось люб­лю… Люб­лю чиїсь пишні карі очі; десь я ли­бонь ба­чив ті очі, - при­га­дую я собі. Люб­лю діда Хто­до­ся, люб­лю ри­ба­лок й усіх лю­дей, люб­лю оте роз­мальова­не не­бо, отой блис­ку­чий, квітчас­тий ли­ман… Чую рай в своїй душі, хо­чу, щоб і для всіх був рай… Дід по­мо­лив­ся бо­гу й обер­нувсь до ме­не.

    - А що, па­ни­чу! зай­шов сю­ди ви­пад­ком з бур­ла­ка­ми! А чаю в нас не­ма. Біжи, на­пий­ся чаю з ли­ма­ну та за­ку­си житнім хлібом, по­ки я снідан­ня зва­рю, - ка­же дід Хто­дось.

    Я ку­па­юсь в ли­мані. Мені гар­но, здо­ро­во, ве­се­ло. Я не ви­ход­жу, а вибігаю на кру­чу, бе­ру ок­раєць хліба з сіллю. І мені той житній хліб здається смачнішим і тривнішим од усіх пот­рав.

    Минуло чи­ма­ло ча­су… І я за­був і за пущі фе­ваїдські, за­був за Аме­ри­ку. Я знай­шов свою Фе­ваїду, свою Аме­ри­ку - то мій рідний край. Ук­раїна й на­род. Нам од­ме­жо­ва­но кла­поть рідної ни­ви. І бу­де­мо пра­цю­ва­ти на їй і для неї. Що ми доб­ро­го зро­би­мо для неї, то зро­би­мо й для людськості, бо ми част­ка людськості. В цьому й ми кос­мо­політи», - ска­зав Ко­маш­ко, обер­нув­шись до Сані.

    - Правда ва­ша, прав­да! - обізва­лась Са­ня. - Я ба­чу, що мої пе­ресвідчен­ня ще не зовсім стиглі, не­повні й не­ясні, - і во­на по­чу­ти­ла, що під нею грунт кос­мо­політиз­му за­хи­тав­ся, як хист­ка клад­ка.

    І во­ни обоє нес­подіва­но спи­ни­лись і ста­ли. Пе­ред ни­ми сто­яли ви­сокі скелі, на­че стіни. Скелі тут зак­ру­чу­ва­лись, дійшли до бе­ре­га й зас­та­ви­ли стеж­ку.

    - От і пе­рей­шли увесь Фон­тан, а я й нез­чув­ся й не зог­лядівся: так я оце за­го­во­рив­ся, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Вони по­вер­ну­ли на­зад. Стеж­ка спус­ка­лась в гли­бо­ку ву­зеньку до­лин­ку чи ба­лоч­ку.

    - І цеї ба­лоч­ки я не примітив. В доб­ро­му то­ва­ристві мені зда­ва­лось, що я все йду по рівно­му, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - І я не приміти­ла цеї до­лин­ки. Чи ти ба! все вас слу­ха­ла, - ска­за­ла Са­ня й за­ре­го­та­лась.

    «Ішов би я з то­бою в житті й че­рез го­ри, че­рез до­ли­ни і не примітив би їх», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

    - Будемо засіва­ти свої рідні ла­ни зо­ло­тим насінням просвіти, ши­ро­кої культу­ри, бу­де­мо дба­ти яко­мо­га за доб­ро­бут краю й на­ро­ду. Бу­де­мо пе­ре­сад­жу­ва­ти на свою ни­ву кос­мо­політичні вищі ідеї. І ви­рос­туть в нас лю­де… І десь знай­дуться інші діячі; і бу­дуть мир­но і щи­ро пра­цю­ва­ти для своєї нації, для сво­го на­ро­ду, - ска­зав Ко­маш­ко. - Я га­ря­че ба­жаю, щоб нас­тав той час, ко­ли дві во­рожі армії зійдуться та й розійдуться, не схо­тять би­тись; ко­ли во­ни випх­нуть впе­ред своїх ге­не­ралів та дип­ло­матів та й ска­жуть їм: «Стріляй­тесь, бий­тесь самі, ко­ли маєте смак до війни, а ми піде­мо до­до­му, до батьків та жінок, до дітей, до плу­га, до книж­ки», - ска­зав Ко­маш­ко.

    - О, цього дов­го до­ве­деться жда­ти, - обізва­лась Са­ня. - Жит­тя й людська історія - та­ка шту­ко­ва­на, та­ка склад­на річ.

    - В кожній лю­дині, од­ко­ли світ жи­вотіє, си­дить тро­хи чор­та, тро­хи й бо­га або в де­ко­го й ба­га­то бо­га; і той бог ви­же­не ко­лись чор­та та й про­же­не йо­го на оче­ре­та та бо­ло­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Це прав­да, але є й такі лю­де, в яких си­дить тільки сам чорт з ро­га­ми, з хвос­том та з па­зу­ря­ми, - ска­за­ла Са­ня.

    - Це я знаю: є й такі, в яких доб­ре вгніздив­ся чорт у фра­ку, або в одежі з шов­ко­вої че­сучі, в пенс­не, в ру­ка­вич­ках, при­ли­за­ний та при­че­са­ний, - ска­зав Ко­маш­ко й за­ре­го­тав­ся, бо він на­тя­кав на Фссен­ка.

    Саня до­га­да­лась і собі за­ре­го­та­лась.

Пошук на сайті: