Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3362
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3796
    - Таких лю­дей, в яких си­дить цей че­пур­ний, при­ли­за­ний чор­ток, є та­ки чи­ма­ло. Це тиг­ри та пан­те­ри людсько­го плем'я. Ці тиг­ри бу­ва­ють і просвічені, й по-євро­пей­сько­му делікатні, й навіть бу­ва­ють вчені… пи­шуть вчені книж­ки… Оці най­ст­рашніші для культу­ри, прог­ре­су та просвіти! По­ду­май­те собі, що бен­гальські тиг­ри по­ко­рис­ту­ва­лись би оруд­ни­ка­ми євро­пей­ської культу­ри… Яко­го-то ли­ха во­ни б на­коїли… Ой-ой!

    - Знаю, знаю! - ска­за­ла Са­ня. - Ці тиг­ри сте­ре­жуть ту цілю­щу во­ду просвіти і доб­ро­бу­ту; самі п'ють, а дру­гим не да­ють…

    - То вкрас­ти б од їх цілю­щу во­ду! Не­хай сте­ре­жуть по­рож­ню кри­ни­цю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Це од­но доб­ре злодійство, яке я знаю в світі: це злодійство Про­ме­тея, що вкрав огонь з не­ба і дав йо­го лю­дям.

    - А як вкрас­ти, ко­ли в їх си­ла? А замків, а сто­рожів скільки? - ска­за­ла Са­ня.

    - То обер­ну­ти тигрів в ове­чок. Це дов­ге, за­гай­не діло, бо мо­ральна хо­ро­ба в їх за­дав­не­на, але… але… гу­манізм пот­ре­бує та­кої сис­те­ми. Тре­ба так про­ва­ди­ти діло, щоб їх зос­та­лась ве­ли­ка меншість, щоб зос­та­лось їх тільки чор­там на насіння. Тоді си­ла бу­де не в них.

    - Поки сон­це зійде - ро­са очі виїсть, ска­жу я з пог­ля­ду сво­го кос­мо­політиз­му. Діло гу­манітар­но-за­гай­не, а дес­по­тизм тим ча­сом і нас пок­ра­де… по­ки ми вик­ра­де­мо в нього культу­ру, - ска­за­ла Са­ня. - Я сусід на­ших знаю: між ни­ми хма­ри, густі хма­ри яст­рубів, а го­лу­би щось не по­ка­зу­ються. А що бу­де, як ми ста­не­мо овеч­ка­ми, а во­ни зіста­нуть вов­ка­ми?

    - Не ду­маю, щоб так бу­ло. І сусіди - лю­де, і во­ни зо­лись по­винні ста­ти прав­ди­ви­ми людьми і по­ки­ну­ти вовчі но­ро­ви, - ска­зав Ко­маш­ко. - Бу­де­мо пра­цю­ва­ти і жда­ти. Прос­тяг­не­мо до них ру­ку. А не по­да­дуть нам ру­ки, тоді… Во­ни бу­дуть винні, як і те­пер винні пе­ред на­ми. Тоді Ук­раїна заспіває іншої пісні.

    Саня мов­ча­ла.

    - Щасливий день ви­пав оце мені. Тим-то я так і роз­го­во­рив­ся за щас­ливі ди­тячі літа. Те­пер і вільний час, і по­езія од мо­ря, і доб­ре то­ва­рист­во. Доб­ре то­ва­рист­во - ве­ли­ка річ в житті: є з ким поділи­тись ду­ма­ми, щи­ро по­ба­ла­кать. Доб­рий то­ва­риш ча­сом луч­че за рідно­го бра­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Ви ска­за­ли за доб­ре то­ва­рист­во… - ти­хо обізва­лась Са­ня. - Ви ска­за­ли прав­ду. Як­би в ме­не не бу­ло доб­ро­го то­ва­рист­ва, то я б дав­но за­чевріла, а мо­же б і ду­шею за­ги­ну­ла, - ска­за­ла Са­ня, і в сло­вах її по­чу­лась жалість.

    - Хіба ж вам так важ­ко жи­ти на світі? Ви такі мо­лоді, лю­би­те на­уку, просвіту, дбаєте за те, щоб до­бу­ти собі яс­них пе­ресвідченнів, пра­цюєте в школі ко­ло роз­вит­ку дітей. Нев­же цього всього вам ма­ло? - спи­тав Ко­маш­ко.

    - Моє жит­тя в сім'ї ду­же важ­ке. Хіба ви не примічаєте, що ма­чу­ха ме­не не лю­бить? - ска­за­ла Са­ня.

    - Я ду­мав, що во­на до вас тільки не ду­же при­хильна, та й годі, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Мачуха ме­не зне­на­виділа, щи­ро лю­бить тільки свою доч­ку. Ро­ди­лась во­на й зрос­ла ко­ло Кам'янця між польськи­ми діди­ча­ми: її батько був не­ба­га­тий дідич, ро­дом ук­раїнець. Од дідичів панів во­на наб­ра­лась арис­ток­ра­тич­но­го пансько­го ду­ху, та ще й сво­го де­чо­го док­ла­ла. Во­на ме­не й свою доч­ку дер­жить в не­волі, не­на­че в тюрмі, слідкує за кож­ним моїм сту­пе­нем, мов справ­дешній шпи­гун. Нас­та­не вечір, во­на за­ми­кає ме­не й сест­ру в гор­ни­цях. Ні однісінька книж­ка не до­хо­де до моїх та сест­ри­них рук без її цен­зу­ри. Я вдень утікаю до Му­раш­ко­вої, і тільки там ми собі на­чи­таємось і на­го­во­ри­мось дос­хо­чу. Ма­чу­ха пе­ре­вер­тає, пе­рег­ля­дає мої й сест­рині сто­ли­ки, ліжка, скриньки, ниш­по­рить по ки­ше­нях. Во­на кон­сер­ва­тист­ка, навіть обс­ку­рант­ка, не­на­ви­дить нові ідеї, мо­ло­дих но­вих лю­дей, лю­бить польську мо­ву, лед­ве стерп­лює ве­ли­ко­руську, не лю­бе ук­раїнської, за­бо­ро­няє й нам і навіть слу­гам сло­во ска­за­ти по-українській. А як во­на мені допікає сло­ва­ми! Яку оби­ду терп­лю я од неї щод­ня, що­го­ди­ни! Як­би не батько та не то­ва­риш­ки, мені хоч на світі не жи­ти.

    Санин го­лос лег­ко зат­ремтів. Зда­ва­лось, ніби во­на от-от зап­ла­че. Не­дав­ня вільна роз­мо­ва про усякі прин­ци­пи, і ши­ро­кий простір мо­ря, і свіже повітря - все це роз­гор­та­ло її дум­ки, нап­рав­ля­ло її на щирість. Жалість і спо­чу­ван­ня зда­ви­ло сер­це в Ко­маш­ка.

    - А я ду­мав, що ва­ше жит­тя пли­не в ро­жах та леліях, як вес­на крас­на! - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Не ду­май­те так. Жит­тя моє важ­ке. Я дня не заз­на­ла щас­ли­во­го. Я йду до­до­му, а мені ба­жається на­зад по­вер­нуть од до­му, - ска­за­ла Са­ня. - Ма­чу­ха нер­во­ва, сер­ди­та, оп­риш­ку­ва­та, гри­зе раз у раз ме­не й батька, чеп­ляється без при­чи­ни, а своїй дочці го­дить, як малій ди­тині, їй вдо­ма уся­ка до­го­да, а я скільки раз поп­ла­ка­ла од ма­чу­хи ні за що, ні про що! Які во­на прикрі, по­гані сло­ва мені ча­сом го­во­ре!…

    Комашкові ста­ло жаль Сані, але він зрадів од надії:

    Саня ще й ра­зу не одк­ри­ва­ла пе­ред ним своєї душі. Він гля­нув в її очі. Ве­селі очі ста­ли смутні та жалібні.

    - Ваша до­ля - це до­ля мо­ло­дих чес­них лю­дей те­перішнього ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко. - Скрізь те­пе­реч­ки в житті по­тай­на бо­ротьба за щось, скрізь який­сь сму­ток в сім'ї, в суспільстві. Скрізь я чую стогін пригніче­них, не­на­че стогін тих хвиль на морі, що вітер б'є ни­ми об скелі. Людське жит­тя, як оте мо­ре, - і шу­мить і хви­лює; хви­ля го­нить хви­лю, до­ки й са­ма розіб'ється об скелі або про­па­де без сліду десь в гли­бокій бе­зодні мо­ря… А нам тре­ба дер­жа­тись про­ти тієї хвилі, тре­ба бо­ри­ка­тись, - ска­зав Ко­маш­ко і гля­нув прос­то в очі Сані.

    Вона гля­ну­ла на йо­го карі темні очі. В них світи­лась дум­ка, не­по­бор­на зав­зятість, щирість. Во­на ніби чи­та­ла в тих очах йо­го ду­ми й пи­та­ла в їх по­ра­ди. І во­на са­ма нез­чу­лась, як їй чо­гось за­ба­жа­лось ди­ви­тись і ди­ви­тись на ті очі. Во­ни обоє за­мовк­ли, став­ши над кру­чею, й ди­ви­лись на бе­рег, сли­ве суспіль за­ки­да­ний ске­ля­ми, на мо­ре, на си­ню да­леч. Ко­маш­ко вглядів білі вітри­ла ко­раб­ля, що сизіли в ту­мані, й за­ди­вив­ся на їх. Са­ня й собі за­ди­ви­лась на той ко­ра­бель, що ти­хо плив по морі, не­на­че лебідь.

    «Зійшлися наші очі в по­етичній да­лечі. Чи зійдуться-то наші душі?» - за­во­ру­ши­лась дум­ка в Ко­маш­ка, і він обер­нув­ся до Сані й уло­вив в її очах по­етич­ний ви­раз, по­етич­ний пог­ляд.

    - Я ду­маю, що най­більше щас­тя в світі мож­на знай­ти в душі, кот­ра спо­чу­ває й сим­па­ти­зує нам, на­шим ду­мам, на­шим іде­ям; сим­патія змінюється ко­хан­ням. Чи лю­би­те ви ме­не? Ви, надісь, знаєте, що я вас дав­но люб­лю, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Саня бист­ро ки­ну­ла на йо­го очи­ма, по­чер­воніла, як ро­жа, і так са­мо швид­ко спус­ти­ла очі до­до­лу. Во­на мов­ча­ла й ду­ма­ла.

    - Скажіть мені хоч од­но лас­ка­ве сло­во, дай­те мені надію, - ска­зав Ко­маш­ко. - Доз­вольте мені про­си­ти в вас і ва­шо­го батька ва­шої ру­ки.

    - Сьогодні я впер­ше по­чу­ти­ла до вас сим­патію; я не вмію таїтись і го­во­рю щи­ро: ваші дум­ки ста­ли мені до впо­до­би, - ска­за­ла во­на ти­хо. - Але сер­це не в нашій волі; я ще са­ма га­разд не знаю, ку­ди во­но по­ве­де ме­не. Дай­те мені підож­да­ти, обмірку­вать все на волі. З сер­цем, з жит­тям не мож­на по­во­ди­тись лег­ко­важ­но, не помірку­вав­ши га­разд.

    - Правду ви ка­же­те, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Приходьте частіше до нас, по­го­во­ри­мо, а там по­ба­чи­мо, - ска­за­ла Са­ня.

    «Боже мій! а що бу­де, як я йо­го оце по­люб­лю щи­ро, га­ря­че? Як тоді мені за­не­ха­ять мої давні мрії за ви­щу просвіту? Нев­же я му­си­ти­му тоді за­ду­шить ко­хан­ня, пе­ре­мог­ти своє сер­це?»

    Вона зля­ка­лась тієї бо­ротьби, яка нас­ту­па­ла пе­ред нею в не­да­ле­ко­му часі, не­на­че чор­на хма­ра нас­ту­пає з-за синього мо­ря на по­го­жо­му синьому небі.

    Саня мов­ча­ла. Мов­чав і Ко­маш­ко, і во­ни обоє за­ду­мані, з очи­ма, спу­ще­ни­ми до­до­лу, пішли ти­хою хо­дою й прис­та­ли до ком­панії, кот­ра йшла про­ти їх.

    - Що, на­ба­ла­ка­лись вже? - спи­та­ла в Ко­маш­ка Хрис­ти­на, осміха­ючись. - Ко­ли на­ба­ла­ка­лись, то ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу, аж-аж як!

    - Вам би усе обідать, - ска­зав всмішки Се­лаб­рос.

    - А вам що? Вам би, ма­буть, все про­мо­ви го­во­рить та вірші скла­да­ти? - ог­ри­за­лась Хрис­ти­на. - Ви, здається, й до мо­ря і до тієї скелі Ка­пу­ци­на го­во­ри­ли б про­мо­ви, -драж­ни­лась Хрис­ти­на.

    - А справді, скажіть оце про­мо­ву, а ми пос­лу­хаємо, - обізвав­ся Мав­родін. - Ви справді ми­тець го­во­рить про­мо­ви.

    - То й ска­жу! - про­мо­вив гор­до­ви­то Се­лаб­рос. - Стоїш ти, ске­ле, се­ред мо­ря й гор­до­ви­то по­зи­раєш на зе­лені хвилі кру­гом се­бе. Ми­нуть ро­ки, ми­нуть віки, а ти все од­на­ковісінько сто­яти­меш, гор­да й пиш­на, незмінна, ви­ща од то­го кле­ко­ту дур­них хвиль. Ні не­го­да, ні бурі не по­ру­шать те­бе. І не один ко­ра­бель, з роз­го­ном вда­рив­шись об твої міцні гру­ди, хрус­не, як су­ха тріска. А лю­ди­на гнеться, хи­литься, ла­має свою ду­шу, міняє пе­ресвідчен­ня, гне своє сер­це… Ох, розд­ра­ту­ва­ло ме­не оце мо­ре, оці скелі! Ви­ба­чай­те, Хрис­ти­но Сте­панівно, що я не скінчу про­мо­ви, бо по­чу­ваю хіть пи­сать, пи­сать! Мо­ре натх­ну­ло ме­не по­етич­ним ду­хом! Чую цей дух в собії чую йо­го ше­потіння! Про­ща­вай­те!

Пошук на сайті: