Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016

    Другого дня вранці Нав­роцькі вста­ли пізненько й пи­ли чай в но­мері з доч­ка­ми. З пош­ти при­нес­ли два лис­ти: один був ад­ре­со­ва­ний до Нав­роцько­го, дру­гий до Нав­роцької.

    Навроцька роз­дер­ла кон­верт. В ко­ро­тенько­му листі бу­ло на­пи­са­но: «Глядіть ли­шень доб­ре свою стар­шу доч­ку; во­на блу­кає по Одесі з не­доб­ри­ми людьми, во­диться з по­га­ною ком­панією. До біди не­да­ле­ко з її мод­ни­ми ідей­ка­ми та утопійка­ми. Час не­без­печ­ний; сте­режіться».

    Тим ча­сом Нав­роцький чи­тав го­лос­но свій лист. В листі бу­ло на­пи­са­но: «Про­чу­ли ми че­рез лю­дей, що в ва­шо­му домі бу­ває Ко­маш­ко й буцімто прис­ва­тується до ва­шої стар­шої доч­ки. Сте­режіться йо­го. Ста­ви­мо собі за свя­ту по­винність зас­те­рег­ти вас, що не сьогодні-завт­ра Ко­маш­ка зап­ро­то­рять ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять. На­чальство са­мо по собі зна­ти­ме або й знає за йо­го утопії».

    - Брехня на­пи­са­на! - ска­зав Нав­роцький.

    - Яка там брех­ня? На ли­шень про­чи­тай, що на­пи­са­но в моєму листі, - про­мо­ви­ла зоз­ла Нав­роцька. Нав­роцький взяв од неї лист і про­чи­тав го­лос­но.

    - А що? Хіба ж я тобі не ка­за­ла?

    - Гм, гм… ка­за­ла, але я не слу­хав… Це пи­ше до нас Фе­сен­ко.

    - Фесенко? Ніко­ли в світі я цього не по­ду­маю! Не та­ка він лю­ди­на. Це пи­ше, ма­буть, твій Ко­маш­ко, - про­хо­пи­лась Нав­роцька.

    - Цебто пи­ше сам на се­бе, чи що? - спи­тав Нав­роцький.

    Саня за­ре­го­та­лась. Той сміх, як ле­зо но­жа, урізав Нав­роцьку.

    - Смійся, смійся, Са­ню. Швид­ко з те­бе бу­де сміятись увесь Ки­ши­нев, увесь Одес, - ска­за­ла сер­ди­то Нав­роцька.

    - На, Са­ню, ці до­ку­мен­ти, піди в пе­кар­ню та вкинь в піч, - ска­зав Нав­роцький до Сані.

    Саия вхо­пи­ла лис­ти й ху­тенько побігла тільки не в пе­кар­ню, а в но­мер до Му­раш­ко­вої на по­ра­ду.

    В Му­раш­ко­вої во­на зас­та­ла свою при­ятельку Ольгу Махнівську.

    - От ціка­ва но­ви­на, об­мальову­юча наш час! На­те ли­шень, чи­тай­те ці де­пеші, - ска­за­ла Са­ня ве­се­лим насмішку­ва­тим го­ло­сом, але її го­лос на кінці фра­зи нес­подіва­но зат­ру­сивсь. Ос­тан­ня нот­ка бу­ла мінор­на.

    Махнівська й Му­раш­ко­ва про­чи­та­ли лис­ти.

    - Та й под­ла ж лю­ди­на пи­са­ла оці де­пеші! - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва.

    - Як ви ду­маєте, хто пи­сав ці де­пеші? Га? - спи­та­ла Са­ня.

    - Я ска­жу, не ва­га­ючись, що пи­сав Фе­сен­ко, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Я на Ма­ло­му Фон­тані пос­те­рег­ла, що ти, Са­ню, йо­му спо­до­ба­лась, що Ко­маш­ко стає йо­му при­ти­чи­ною…

    - І па­па, надісь, до­га­дується, що пи­сав Фе­сен­ко, - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

    Туга впа­ла на її ве­селі ясні очі. Во­на схи­ли­ла го­ло­ву ще ниж­че й од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Для неї ста­ло не­ви­мов­не жаль Ко­маш­ка. Во­на бу­ла лад­на летіти до йо­го, за­раз-та­ки зас­те­рег­ти йо­го. Пе­ред нею на столі ле­жа­ли ря­доч­ком роз­гор­нуті два лис­ти, і ці не­чесні лис­ти не­на­че наб­ли­жа­ли її сер­це до Ко­маш­ка. Він став для неї не­на­че рідний, до­ро­гий.

    - Що ж мені те­пе­реньки ро­би­ти? - Спи­та­ла ніби са­ма в се­бе Са­ня.

    - Треба да­ти звістку Ко­маш­кові, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Дам зна­ти, дам зна­ти як­най­швид­ше! - крик­ну­ла Са­ня. - Я йо­го вик­ли­чу сю­ди, я на­пи­шу до йо­го, не­хай він за­раз при­бу­де до ме­не.

    - Але, Са­ню, це ти зай­деш над­то вже да­ле­ко. По­ду­май пе­редніше й спи­тай своє сер­це? Ти знаєш, до чо­го во­но йдеться, ко­ли ти на­пи­шеш до йо­го лист і пок­ли­чеш сю­ди? - ска­за­ла обе­реж­на Махнівська.

    Саня за­ду­ма­лась. Во­на в той час за­бу­ла й про кур­си, і про ви­щу на­уку, і за свої заміри, і за діяльність на ко­ристь людськості, бо тільки по­чу­ва­ла, що її щось ду­шить ко­ло сер­ця.

    - Що бу­де, те й бу­де, а лист тре­ба на­пи­сать. Шко­да мені йо­го, - ска­за­ла зго­дом Са­ня і взя­ла па­пе­ру та й на­пи­са­ла до Ко­маш­ка: «Приїжджай­те до нас сьогодні в сьомій го­дині вве­чері; я жда­ти­му вас в но­мері в Му­раш­ко­вої. В жит­ло па­пи­не не за­ходьте. Якась по­га­на лю­ди­на ро­бе ка­пость мені й вам. В нас довідаєтесь за усе. За­ходьте прос­то в но­мер до Наді Му­раш­ко­вої. Сподіва­юсь вас; при­хильна до вас Олек­санд­ра Нав­роцька».

    Саня за­пе­ча­та­ла лист. Її ру­ка аж тру­си­лась. Во­на ха­па­лась, вста­ла з ка­на­пи, ки­ну­лась шу­ка­ти зон­ти­ка й тільки тоді опам'ята­лась і зга­да­ла, що во­на не вдо­ма, а в но­мері в Му­раш­ко­вої.

    - Дай мені, На­дю, сво­го зон­ти­ка або… бог з ним! Побіжу й так та са­ма вки­ну лист в пош­то­ву скриньку, - ска­за­ла Са­ня й про­жо­гом вибігла з кімна­ти. За нею на­зирці побігла й Махнівська, примітив­ши, що во­на ду­же стур­бо­ва­на.

    Пославши лист в Одес, Са­ня вер­ну­лась в но­мер до Му­раш­ко­вої. Цілий дов­гий день во­на про­бу­ла в три­возі, жда­ла й не мог­ла діжда­тись. Сіла за обід з батьком та з ма­чу­хою і тільки по­сиділа, не вмо­чив­ши навіть лож­ки. Після обіду во­на пішла до Му­раш­ко­вої й сиділа там до ве­чо­ра, роз­мов­ля­ючи з своєю при­ятелькою, і все пог­ля­да­ла в вікно на сон­це. А сон­це ко­ти­лось на захід по­волі, нев­ва­жа­ючи на її нес­покій, на її розт­ри­во­жені нер­ви.

    В той день над­вечір в Одесі в но­мері гос­ти­ниці сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним за сто­ли­ком і ждав са­мо­ва­ра. Во­ни тільки що ску­па­лись в морі й на­ла­го­ди­лись пи­ти чай.

    В но­мері бу­ло душ­но, не­на­че ду­хо­та ли­ла­ся од ду­же на­топ­ле­ної гру­би. Зда­ва­лось, ніби самі стіни бу­ли га­рячі й пашіли жа­ром. В од­чи­не­не вікно по­тя­гав га­ря­чий вітрець, не­на­че він теж по­ди­хав з на­топ­ле­ної печі. Обид­ва мо­лоді хлопці бу­ли по­том­лені, об­важнілі і зби­ра­лись ніби од­бу­ва­ти якусь по­ку­ту - в ду­хоті пи­ти чай.

    В той час з пош­ти Ко­маш­кові при­нес­ли лист. Він роз­гор­нув йо­го, про­чи­тав і впус­тив з рук до­до­лу.

    - Од ко­го це лист? - спи­тав йо­го Мав­родін.

    - Од Сані, - ска­зав три­вож­но Ко­маш­ко й схо­пив­ся з стільця.

    - Од Сані? Що ж во­на пи­ше до вас?

    - Щось тра­пи­лось! Щось є! - аж крик­нув Ко­маш­ко й за­веш­тав­ся по но­мері дрібни­ми швид­ки­ми ступіня­ми. - Ож на­те про­чи­тай­те! Тре­ба мерщій їхать.

    - Яка ги­до­та розп­ло­ди­лась на світі! - ска­зав Мав­родін, на­су­пив­ши свої густі бро­ви.

    - Бідна, без­та­лан­на Са­ня! Якесь ли­хо жде її! Я вга­дую, звідкіль ви­хо­де усе ли­хо про­ти неї й про­ти ме­не: це діло Фе­сен­ко­ве, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Він од­чи­нив ша­фу й, ха­па­ючись, по­чав ви­тя­гать уб­ран­ня та вби­ра­тись.

    - Бідна Са­ня! Це че­рез ме­не зачіпа­ють її по­гані лю­де. Щось не­доб­ре тра­пи­лось! - го­во­рив він, хватько­ма надіва­ючи на се­бе оде­жу.

    Він ухо­пив шап­ку й про­жо­гом вибіг з но­ме­ра. З ним слідком вибіг і Мав­родін.

    - Поїду й я з ва­ми, - го­во­рив Мав­родін, примітив­ши, що Ко­маш­ко над­то стур­бо­ва­ний.

    Вони сіли на трам­вай і в од­ну мить пе­ресіли на поїзд залізної до­ро­ги. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що не бу­де кінця тій до­розі.

    Він нічо­го не примічав і тільки не­на­че ба­чив пе­ред со­бою Са­ню, зас­му­че­ну, стри­во­же­ну. Га­ря­чий день зга­сав. З садків, які рос­ли по обид­ва бо­ки залізної до­ро­ги, по­тя­га­ло хо­лод­ком. До­ро­га тро­хи зас­по­коїла нер­ви Ко­маш­кові. Дум­ки в го­лові пішли вільніше.

    «Саня на­пи­са­ла до ме­не лист, пер­ший лист», - нес­подіва­но блис­ну­ла в Ко­маш­ка дум­ка, і він за­був од­ра­зу усі три­во­ги. Якась нез­ви­чай­на радість зли­ну­ла на йо­го сер­це, не­на­че пер­ша ластівка вес­ною зли­ну­ла на зе­ле­ну ка­ли­ну й за­ще­бе­та­ла пісню про вес­ну, про теп­ло, про ко­хан­ня. В йо­го в серці нак­лю­ну­лась надія і не­на­че освіти­ла йо­го й пригріла.

    «Боже мій! Чо­го мені жда­ти, чо­го сподіва­тись в цей вечір? - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, ско­чив­ши на зем­лю з ма­ленько­го ле­генько­го ва­гон­чи­ка. - Он і мо­нас­тир вид­но! Он­деч­ки й гос­ти­ни­ця, і вікно но­ме­ра, де жи­ве Му­раш­ко­ва… Швид­ше, швид­ше! дух за­би­ває!»

    Комашко добіг до ґанку. Мав­родін гук­нув до йо­го:

    - Йдіть, а я тим ча­сом забіжу до Бо­ро­давкіна, а потім, мо­же, зай­ду в но­мер до Му­раш­ко­вої.

    Комашко од­чи­нив двері в но­мер. За сто­лом на ка­напці сиділа Са­ня попліч з Му­раш­ко­вою. Вечірнє сон­це ки­да­ло проміння на стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­кою, ка са­мо­вар, гра­ло на ста­ка­нах та блю­деч­ках.

    Золотий од­лиск си­пав­ся на Са­ню, і делікат­на біля­ва Са­ня по­руч з чор­ня­вою На­дею зда­ва­лась йо­му не­бес­ним хе­ру­ви­мом. Щось іде­альне, чис­те світи­лось в її яс­но-синіх очах, в ма­то­во-біло­му ви­ду. Са­ня схо­пи­лась з місця, побігла до Ко­маш­ка на­зустріч і по­да­ла йо­му обидві ру­ки. В смут­них очах вис­ту­пи­ли ро­син­ка­ми дві сльози.

Пошук на сайті: