Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3362
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3796
    «Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за ва­шу щирість. До­ве­лось би мені ба­га­то пи­са­ти до вас, як­би я ду­ма­ла спи­сать усі мої бідні дум­ки. При­бу­вай­те до ме­не сьогодні над­вечір. До нас не за­ходьте; йдіть в но­мер до Му­раш­ко­вої. Там я вас жда­ти­му. І ваші прин­ци­пи, і ваші пе­ресвідчен­ня мені до мислі, до сер­ця. Я вже по­ки­ну­ла кос­мо­політич­ну плу­та­ни­ну і сим­па­ти­зую ва­шим пог­ля­дам. Мені, як і всім чес­ним і щи­рим лю­дям, тре­ба прис­вя­тить свою діяльність на ко­ристь рідно­му краєві, Ук­раїні. Я щи­ро при­хильна до вас; сер­це моє за ва­ми, але… є при­ти­чи­на, яка стає нам на до­розі. Я са­ма га­разд не знаю, що мені по­ча­ти, що мені діяти. І по­ра­ди не­ма в ко­го пи­тать».

    Саня одісла­ла лист на пош­ту, сіла на ка­нап­ку, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і по­то­ну­ла в важ­ких-важ­ких ду­мах. Му­раш­ко­ва сиділа ко­ло вікна й чи­та­ла. В но­мері бу­ло ти­хо; тільки дві му­хи би­лись об шиб­ки, дзиж­ча­ли й во­ру­ши­ли од­но­тон­ним дзиж­чан­ням мерт­ву ти­шу. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла, що ма­ла ка­за­ти Ко­маш­кові.

    День був тро­хи хмар­ний. Сон­це схо­ва­лось за білі хмар­ки й не ве­се­ли­ло кімнат­ки. Гус­та акація та аб­ри­ко­си зак­ри­ва­ли не­бо про­ти вікна. Тінь в кімнаті ста­ла ще густіша, аж сум­на; і та тінь хмар­но­го дня не во­ру­ши­ла фан­тазії, не бу­ди­ла мрій; яс­ний ро­зум, хо­лод­на роз­суд­ливість та помірко­ваність бра­ли пе­ре­ва­гу над ни­ми.

    Думи в Са­ниній го­лові спо­чат­ку пли­ли логічно, ви­раз­но, але не до­хо­ди­ли ні до яко­го яс­но оме­жо­ва­но­го кінця, по­ча­ли плу­та­тись, пе­ремішу­ва­тись.

    Прибігла дівчи­на й пок­ли­ка­ла Са­ню обідать. Са­ня не­на­че про­ки­ну­лась і ти­хою хо­дою вий­шла, її зви­чай­на жвавість вже не­на­че при­тих­ла.

    «Прощай, мій спо­кою! Час тур­бот вже нас­тає, йде й ме­не не ми­не», - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи обідать. Во­на обіда­ла, як не обіда­ла. Смак про­пав. По обіді во­на пішла до Му­раш­ко­вої. Му­раш­ко­ва вий­шла в парк гу­ля­ти. Са­ня сіла ко­ло вікна, роз­гор­ну­ла книж­ку, по­ча­ла чи­та­ти, її очі біга­ли по лист­ках і не мог­ли впійма­ти ні од­но­го сло­ва. Мислі не йшли в го­ло­ву. Во­на згор­ну­ла книж­ку, згор­ну­ла, ру­ки й жда­ла, схи­лив­ши го­ло­ву.

    Через од­чи­не­не вікно бу­ло вид­ко не­бо й мо­ре, але і во­на не ди­ви­лась ні на не­бо, ні на да­ле­ке синє мо­ре, і нічо­го не приміча­ла.

    Рипнули двері. В но­мер увійшов Ко­маш­ко. Рівна йо­го пос­тать ще не­на­че ста­ла рівніша. Очі бу­ли ве­селі: в їх ви­яв­ля­лась надія, сміливість, не­на­че він виг­рав пер­ший який­сь по­зов в сво­му житті. Ве­се­ло привітав­шись до Сані, він сів про­ти неї. Йо­му зда­ва­лось, ніби він до то­го ча­су плив дов­го-дов­го по ве­ли­ко­му морі і от те­пер тільки доп­ли­ває вже до зе­ле­но­го бе­ре­га, вкри­то­го ліса­ми та па­ху­чи­ми сад­ка­ми; от він ба­чить ви­раз­но, як сон­це грає на го­рах, на сад­ках. І сад­ки й ліси ма­нять йо­го од­по­чи­ти в за­тиш­ку та хо­ло­доч­ку десь над про­зо­рою річкою.

    Обоє мов­ча­ли. Са­ня спо­чат­ку зраділа, й ту радість бу­ло знать по рум'янцях на що­ках. Очі блис­ну­ли привітом, але не­за­ба­ром світ очей згас; очі ста­ли сумні, за­ду­мані.

    - Я вас оце жда­ла… Мені тре­ба з ва­ми по­го­во­ри­ти за од­ну спра­ву… Для ме­не це діло ве­ли­ке, - ти­хо й несміли­во про­мо­ви­ла Са­ня й за­мовк­ла.

    Саня й са­ма зди­ву­ва­лась, що десь ділась її зви­чай­на сміливість, кот­ра її ніко­ли не по­ки­да­ла.

    - Ви в своєму листі на­пи­са­ли кілька слів, і мені тих слів до­волі для мо­го щас­тя на мій увесь вік. Я те­пер щас­ли­вий, двічі щас­ли­вий, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

    Він узяв її ру­ку й поцілу­вав. Са­ня по­чер­воніла й не підніма­ла вік, не гля­ну­ла на йо­го. Во­на бу­ла гар­на, як пер­ша квітка в квітни­ку, в свіжо­му зе­ле­но­му листі. Обоє знов за­мовк­ли. В но­мері ста­ло ти­хо-ти­хо. Не­бо ста­ло хмарніше. В но­мері ста­ла тінь густіша. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го згу­ку, ні ше­лес­ту. Зда­ва­лось, ніби хмар­не не­бо й зе­лені акації та аб­ри­ко­си по­на­хи­ля­лись зу­мис­не над вікном, щоб прис­лу­ху­ва­тись до їх ти­хої роз­мо­ви.

    - Знаєте, Вікто­ре Ти­то­ви­чу? Я ви­со­ко став­лю пот­ре­бу просвіти й роз­вит­ку для жен­щи­ни, дав­но пра­цюю над своїм роз­вит­ком і не ду­маю й не га­даю, що я вже лю­ди­на дійшла, що я дійшла до сво­го кінця. Мені ще тре­ба ба­га­то пра­цю­ва­ти; я дав­но маю дум­ку поїхать на універ­си­тетські кур­си й просвіти­тись ви­щою на­укою.

    Комашко прис­лу­ху­вав­ся до її ти­хої роз­мо­ви. Гост­рий блиск йо­го очей тро­хи при­гас, очі ста­ли за­ду­мані.

    - Олександро Ха­ри­тонівно! Я дав­но вас знаю, ба­га­то роз­мов­ляв з ва­ми. Мені здається, що ви роз­ви­лись стільки, скільки тре­ба кожній лю­дині. Тим-то ви мені й спо­до­ба­лись, що ви стоїте ви­ще од інших паннів та паній на­шо­го ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Саня осміхну­лась. Дві ямоч­ки на що­ках на­че засміялись і знов в од­ну мить зслиз­ли. Ли­це в Сані знов ста­ло по­важ­не.

    - Спасибі вам за комплімент, але я се­бе луч­че знаю. От ви йде­те в жит­тя чо­ловіком го­то­вим, зовсім роз­ви­тим. Ви го­тові до ро­зу­мо­вої праці. Ви здатні прис­вя­тить се­бе чи на­уці, чи рідно­му краєві, чи на­ро­дові. Ви здатні на це. А я от те­пер не по­чу­ваю се­бе та­кою; я не рівня вам, а цього я не хо­чу. Я хо­чу бу­ти рівною вам, а не ниж­чою за вас і роз­вит­ком ро­зу­му, й просвітою. Я люб­лю на­уку, - ска­за­ла Са­ня вже твер­до і сміли­во, бо во­на вже опам'ята­лась і бу­ла лад­на по­лемізу­ва­ти й зма­га­тись, що во­на ду­же лю­би­ла.

    - Ви мені не рівня? Не сми­ряй­тесь-бо! не при­ни­жуй­те се­бе на­да­рем­но! Ви ба­га­то чи­та­ли, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Ох, не так во­но є, Вікто­ре Ти­то­ви­чу. Я ба­га­то ду­ма­ла, ба­гацько чи­та­ла, але му­шу приз­на­тись, що й те­пе­реньки ще не ви­ро­би­ла собі світог­ля­ду, пе­ресвідченнів і будлі-яко­го пог­ля­ду на людське жит­тя. Мені й досі все здається, що я ход­жу в тем­ряві, без світла, блу­каю, плу­та­юся й все ви­хо­ду не знай­ду, - ска­за­ла Са­ня.

    - Чи мо­же ж хто ска­за­ти, що він має ясні пог­ля­ди на усе людське жит­тя? Пи­тан­ня нас­ту­па­ють на лю­ди­ну, як осінні чорні хма­ри. І не­бо ста­вить пи­тан­ня, і зем­ля, і лю­де, і на­род, і на­ука, і політи­ка, і еко­номія. Пи­тан­ня, мов ті тіні в Дан­то­во­му пеклі, кру­гом обс­ту­па­ють кмітли­ву та ціка­ву лю­ди­ну, їх де­сят­ки, сотні. Хто мо­же на­пев­но ска­за­ти, що він од­га­дав такі пи­тан­ня, які нам зав­дає на­ука, зав­дає людське жит­тя? - ска­зав Ко­маш­ко.

    - І все-та­ки мені ба­жа­лось би жи­ти ро­зум­ним людським жит­тям, вит­во­рить собі іде­али й чо­мусь слу­жи­ти.

    - Я тільки знаю, що чую го­лос ва­шої не егоїстич­ної душі. Я дав­но вже од­га­дав ва­шу ду­шу й че­рез це її по­лю­бив. З дру­гою моє жит­тя бу­ло б нудьгою, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Як ви знаєте, я взя­ла місце в го­родській жидівській школі для дівчат, щоб ма­ти хоч яку ро­бо­ту, щоб як-не­будь слу­жи­ти на ко­ристь людськості.

    - Це з пог­ля­ду кос­мо­політич­но­го? - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Було й так, бо жидівська жен­щи­на най­більше заг­на­на в не­во­лю, не має навіть пра­ва мо­ли­тись вкупі з муж­чи­на­ми, сісти за стіл з ни­ми… А по­ки жидівська дівчи­на не вий­де заміж, не має пра­ва но­гою сту­пи­ти в си­на­го­гу; її вва­жа­ють не за лю­ди­ну…

    - А на­род наш ще більше, - пе­ре­бив її Ко­маш­ко…

    - Я лад­на слу­жи­ти хоч би й в на­родній школі. Тоді б я зна­ла при­най­мні, що я щось роб­лю, а не чеврію, як чевріють без діла й нудьгу­ють сотні й ти­сячі мо­ло­дих паннів. Те­пер по­ду­май­те: піду я заміж, - піде сім'я, гос­по­дарст­во. Про­щай тоді ви­ща на­ука й усякі іде­али! - ска­за­ла Са­ня й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    Комашко втя­мив, що Са­ня не наб­ли­жається, а ніби од­хо­де од йо­го усе далі, і на йо­го гострі очі не­на­че впа­ла імла.

    Він за­ду­мав­ся. Го­лос в йо­го став тихіший. Сму­ток по­чув­ся в йо­го го­лос­но­му, завсіди ве­се­ло­му го­лосі.

    - Ще в од­но­му му­шу приз­на­тись… Я звик­ла до сво­бо­ди. Батько мені да­вав во­лю у всьому. Ма­чу­хи, ска­зать по правді, я ніко­ли не слу­ха­ла, хоч во­на завж­ди ми­кається в мої вчин­ки й діла. Я бо­юсь втра­тить во­лю. Ви знаєте, які наші сім'ї? Жінка в сім'ї гос­по­ди­ня й невільни­ця. А я те­пер вільна, як пти­ця, - ска­за­ла Са­ня.

    Комашко ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву. Ще смутніші ста­ли в йо­го очі. Са­ня за­мовк­ла й ду­ма­ла. Знов в кімнаті ста­ло ти­хо, аж мерт­во. Не­бо су­пи­лось. Хма­ри на небі ста­ли густіші, і на білих стінах по­ля­га­ли ще густіші тіні, не­на­че вже по­ночіло в вечірню до­бу.

    - Я не так див­люсь на жит­тя в сім'ї, - про­мо­вив пе­ре­го­дя Ко­маш­ко. - По-моєму, жінка в сім'ї по­вин­на бу­ти вільною й жи­ти по своїй волі й по своїй впо­добі. Щи­ре ко­хан­ня вже са­мо по собі є во­ля. Мо­же й прав­ду ка­жуть, що сім'я та лю­бов нак­ла­дає зо­лоті кай­да­ни. Але мені здається, що чо­ловік та жінка не по­чу­ва­ють тих кай­данів, ко­ли між ни­ми є щи­ра лю­бов.

    - Але все-та­ки кай­да­ни кай­да­на­ми, хоч би во­ни бу­ли й зо­лоті, - до­да­ла вольно­люб­на Са­ня. - Я більш од усього на світі люб­лю во­лю.

    Знов за­тих­ли во­ни обоє й дов­генько мов­ча­ли. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що він не знай­шов при­ши­бу до пиш­но­го бе­ре­га, а знов по­вер­тає на­зад в бур­ли­ве та хви­ляс­те мо­ре. От-от лед­ве вже мріє пе­ред ним розкішний бе­рег в сад­ках та лісах, і все криється ту­ма­ном. Йо­го взяв жаль.

    - Що ж те­пер нам ро­би­ти? що по­ча­ти? - нес­подіва­но спи­тав в Сані Ко­маш­ко.

Пошук на сайті: