Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    Але який­сь го­лос тієї не­ро­зум­ної при­ро­ди не­на­че по­таєнці ше­потів до неї: «Ні, не нікчем­на, а ве­ли­ка, не­пе­ре­мож­на си­ла! Їй на­ро­ди ста­ви­ли вівтарі, при­но­си­ли жерт­ви, ку­ри­ли фіміам, її лю­де воз­нес­ли на не­бо, як бо­ги­ню кра­си та ко­хан­ня. Во­на да­ва­ла си­лу геніям, ви­со­ко підніма­ла си­лу їх по­езії… То радість жит­тя, най­більше щас­тя в жи­вотті, і за йо­го ча­сом лю­де ги­ну­ли, про­ли­ва­ли кров і свою й чу­жу…»

    І Са­ня без надії схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ку. А во­гонь в серці роз­го­рю­вав­ся. Пиш­на ніч ви­во­ди­ла роєм мрії. Згад­ка за згад­кою пішли в її го­лові. Во­на не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою кімна­ту в домі Му­раш­ко­вої. Во­на, Махнівська, На­дя й їх мо­лоді то­ва­риш­ки обсіли кру­гом на со­фах. Йде ве­се­ла роз­мо­ва, йдуть зма­ган­ня…

    Саня зга­да­ла той не­давній час спо­кою сво­го сер­ця, і їй ста­ло не­ви­мов­но жаль ми­нув­ше­го, хоч так не­давнього… А ніч ішла, пли­ла. Над мо­рем да­ле­ко-да­ле­ко блис­ну­ла блис­кав­ка раз, дру­гий.

    Саня пе­ре­ве­ла очі на ту кар­ти­ну над мо­рем. Блис­ка­ва ми­готіла частіше й ясніше; над мо­рем виз­на­чу­ва­лись краєчки хмар, зуб­часті, білі, не­на­че вер­хи гір, вкриті снігом. Блис­кав­ка ми­готіла раз у раз. Бу­ло вид­но, як во­ру­ши­лись на да­ле­ко­му небі хма­ри, сині, чорні, білі. Під ни­ми ми­готіло мо­ре, і блис­кав­ка па­да­ла ніби в самісінькі хвилі. Са­ня за­ди­ви­лась на кар­ти­ну да­ле­кої бурі, що десь лю­ту­ва­ла на морі. А на землі й на небі бу­ло ти­хо, мерт­во…

    «Було ко­лись ти­хо в моєму серці. І десь узя­ла­ся, не­на­че з мо­ря ви­летіла, завірю­ха, і страш­на, і по­етич­на, і му­чить ме­не, й три­во­жить ду­шу й сер­це, і… дає мені щас­тя. Он хма­ри з блис­кав­кою не­на­че зли­ли­ся до­ку­пи з хви­ля­ми. Нев­же й моє жит­тя так зіллється з йо­го жит­тям?»

    Зайнялося, не­бо на сході. І Са­ня бу­ла лад­на в той час летіти до ми­ло­го, ска­зать йо­му: «Лю­би ме­не повік! за­будь усе, що я тобі ка­за­ла, і дай мені тільки твоє чис­те сер­це».

    «Завтра я на­пи­шу до йо­го, зас­по­кою йо­го му­ки. А яку му­ку він, бідний, ма­буть, те­пер тер­пить! Як він ме­не лю­бить!»

    Саня ляг­ла в постіль світом і зас­ну­ла три­вож­ним лег­ким сном. Сон­це зійшло. День нас­тав. Са­ня вста­ла пізно. Мрії втих­ли, роз­летілись, мов фан­тас­тичні ілюзії, ніби ру­сал­ки по­хо­ва­лись в воді пе­ред сон­цем.

    «Перша дум­ка моя про те­бе, мій ми­лий!» - ду­ма­ла Са­ня, про­ки­нув­шись.

    Цілий день во­на жда­ла та виг­ля­да­ла Ко­маш­ка, а він не при­хо­див. Гу­ля­ючи під акаціями, Са­ня зга­ду­ва­ла, що пе­ре­терпіла її ду­ша за цілу ніч, пе­ре­ду­ма­ла усі три­во­ги сво­го сер­ця! Але яс­ний день вів за со­бою яс­ну помірко­ваність. Зо­лоті мрії не­на­че розліта­лись од світу сон­ця. Зав­зят­тя хо­лод­но­го ро­зу­му знов вер­та­лось до Сані. «Ні, не по­ки­ну я сво­го заміру! Поїду на кур­си, од­кас­нусь од Ко­маш­ка, за­бу­ду йо­го. Ста­не в ме­не на це си­ли, ста­не зав­зят­тя… - де­ся­тий раз про­мов­ля­ла са­ма до се­бе Са­ня. - Не бу­ду до йо­го пи­сать, не бу­ду ма­ни­ти йо­го, не бу­ду навіть ду­ма­ти за йо­го».

    Настав вечір; ніч вкри­ва­ла зем­лю.

    І знов наліта­ли роєм мрії, і знов взру­шу­ва­ли сер­це.

    «Зорі мої ясні! Не сходьте на небі! Не взру­шуй­те мо­го сер­ця, не несіть мені мук!» - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи вночі ко­ло од­чи­не­но­го вікна.

    А зорі схо­ди­ли, як і пер­ше. Ніч навіва­ла по­езію, лю­бов. Му­ки сер­ця знов ожи­ва­ли…

    Навроцький поїхав на служ­бу до Ки­ши­не­ва і обіцяв знов вер­ну­тись че­рез тиж­день: він сподівав­ся, що Ко­маш­ко не­за­ба­ром поп­ро­сить Са­ни­ної ру­ки. Цілий тиж­день не при­хо­див Ко­маш­ко. Са­ня мор­ду­ва­лась, ну­ди­ла світом. Що­ки зблідли, ли­це по­марніло. Ве­селість, жвавість щез­ла. Рум'янці на що­ках зів'яли, як в'януть квітки на пе­ку­чо­му сонці.

    

IX

    

    Минув тиж­день. Ко­маш­ко довідав­ся, що Нав­роцький вер­нув­ся на Ве­ли­кий Фон­тан.

    - Піду та оповіщу ста­ро­му за все, - го­во­рив Ко­маш­ко Мав­родінові, си­дя­чи на бульварі над мо­рем вечірньою до­бою. - Ста­рий ме­не лю­бить. Мо­же, він вго­во­рить Са­ню, дасть їй по­ра­ду, всто­юва­ти­ме за ме­не і та­ки вго­во­рить її. Ду­ша моя пе­ре­пе­ча­ли­лась. І сон ме­не не бе­ре. Ніщо ме­не не ве­се­лить. Он лю­де гу­ля­ють, бав­ляться, а я один хо­дю, як неп­ри­ка­яний, не­на­че нічо­го не ба­чу, нічо­го не чую.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Ко­ли роз­по­ча­ли діло, то до­водьте до кінця. Ва­ша до­ля для ме­не - не­на­че моя до­ля. Щас­ти вам бо­же до­вес­ти діло до кінця, - ска­зав Мав­родін.

    І обид­ва то­ва­риші за­мовк­ли. Ор­кестр на бульварі гримів. Публіка го­моніла, гу­ла, як вітер в лісі. Бульвар не­на­че кле­котів, як окріп в ка­зані. А два мо­лоді хлопці не­на­че нічо­го не чу­ли. Во­ни смут­но ди­ви­лись на ши­ро­ку чор­ну пло­щи­ну мо­ря, не­на­че засіяну світли­ми цят­ка­ми, що ми­готіли на роз­ки­да­них в морі ко­раб­лях.

    Комашко дру­го­го дня над­вечір за­ду­мав поїха­ти на Ве­ли­кий Фон­тан.

    - Поїду і я з ва­ми, - ска­зав Мав­родін, - тро­хи роз­ва­жу се­бе. Поб­лу­каю над мо­рем та побіжу до Бо­ро­давкіна, мо­же, збре­ше щось ве­се­ле та ціка­ве.

    Вони уб­ра­лись й поїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан, їду­чи ву­лич­кою до мо­нас­ти­ря, во­ни стріли Бо­ро­давкіна. Бо­ро­давкін ку­пу­вав в крам­ниці тю­тюн і, вглядівши їх че­рез од­чи­нені двері, вибіг до їх.

    - Добривечір, Вікто­ре Ти­то­ви­чу! Ку­ди це ви?

    - Та блу­каю й гу­ляю з нудьги, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Чого це ви обид­ва так по­марніли? Чом це вас нігде не вид­ко? Чи, мо­же, як співа­ють: На ву­ли­цю не піду і до­ма не всид­жу. Хіба піду підко­паю у дівчи­ни хи­жу…

    - А що, чи швид­ко пак підко­паєте у дівчи­ни хи­жу?-про­мо­вив Бо­ро­давкін наз­до­гад.

    - Хто йо­го зна… - зне­хо­тя обізвав­ся Ко­маш­ко, бо знав слаб­кий язик Бо­ро­давкіна.

    - Знаєте що, па­ничі? Ходім до ме­не та пог­раємо тро­хи в кар­ти. По­тяг­ла ме­не жінка на оце ку­пан­ня, бо во­на, бач­те, ту­теч­ки зрос­ла, і як нас­та­не літо, то її, мов ту морську чай­ку, так і тяг­не сю­ди… її тяг­не до мо­ря, а ме­не до су­хо­до­лу. Здох­ну не­за­ба­ром з нудьги. Ходім, го­луб­чи­ки!

    - Спасибі вам: я в кар­ти не той, - ска­зав Мав­родін.

    - І я не граю, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Але чо­го це ви обид­ва скри­ви­лись, як се­ре­да на п'ятни­цю? Жінок у вас не­ма, діти до­ма не пла­чуть. Щас­ливі лю­де, та й годі! - ска­зав Бо­ро­давкін. - А мо­же, це ви так по­да­лись од морсько­го ку­пан­ня?

    - В кож­ної лю­ди­ни є свій клопіт і свій сму­ток, без цього не мож­на, - ска­зав Ко­маш­ко.

    Комашко обер­нув­ся і тро­хи не по­чо­лом­кав­ся но­сом об фізіономію Фе­сен­ко­ву. Фе­сен­ко пря­му­вав до Нав­роцько­го, але вглядів Бо­ро­давкіна і прис­ту­пив до йо­го, не примітив­ши Ко­маш­ка, що сто­яв до йо­го по­ти­ли­цею.

    Комашко одс­ко­чив на ступінь, не­на­че вко­лов­ся об бу­дяк. Фе­сен­ко лас­ка­во привітав­ся до Бо­ро­давкіна, зняв циліндер і якось штуч­но, роб­ле­но, ду­же ни­зенько й хи­мер­но пок­ло­нив­ся Ко­маш­кові. Ли­це в йо­го ста­ло со­ло­деньке, але осміх був хит­рий, з сутінком злос­ту­ван­ня. Ко­маш­ко знав, що як Фе­сен­ко ду­же ввічли­вий, ду­же ни­зенько кла­няється й со­лод­ко го­во­рить, то, на­пев­но, був знак, що він зро­бив або зро­бе чо­ловікові якусь ка­пость.

    І Фе­сен­ко зро­бив вже та­ку ка­пость: ос­ла­вив Ко­маш­ка.

    - Куди це ви йде­те? - спи­тав в Фе­сен­ка Бо­ро­давкін.

    - Приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан пош­вен­дя­ти з нудьги. В Одесі ме­не бе­ре та­ка нудьга, що не знаю, де й дітись, - ска­зав Фе­сен­ко, ско­са зир­нув­ши на Ко­маш­ка.

    - Ходім, го­луб­чи­ку, до ме­не! Нам нес­тає од­но­го парт­не­ра до карт! - про­сив йо­го Бо­ро­давкін.

    Фесенко ду­мав зай­ти до Сані або хоч уг­лядіти її де-не­будь. Во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, ма­ни­ла йо­го своїми бла­кит­ни­ми очи­ма. Він та­ки не по­ки­дав надії роз­по­ча­ти з нею ро­ман. Але, стрівшись з Ко­маш­ком, він до­га­дав­ся, що й той ту­ди ж пря­мує. Фе­сен­ка по­ча­ла роз­би­ра­ти злість, і він зга­дав свої анонімні лис­ти, вер­нуті йо­му на­зад.

    - Та й мод­на ж ви лю­ди­на! Які чу­дер­нацькі ру­ка­ви ва­шо­го пальта! - крик­нув Бо­ро­давкін, тря­су­чи Фе­сен­ко­ву ру­ку.

    Рукави сіро­го делікат­но­го кольору пальта бу­ли скраю об­шиті чор­ним ок­са­ми­том з чу­дер­нацьки­ми ку­че­ря­ви­ми рідки­ми ви­зуб­ня­ми. Зда­ле­ки зда­ва­лось, що на ши­ро­ких за­кар­ва­шах ру­кавів по­начіплю­ва­лись не то ра­ки, не то чорні па­ву­ки. Фе­сен­ко для оригінальності сам ви­га­ду­вав собі та­ке, хоч на це й не бу­ло по­ве­денції в панів.

    - Подумайте собі! Два тижні, як я по­шив собі та­ке пальто з чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми за­кар­ва­ша­ми на ру­ка­вах, а це див­люсь на бульварі, де­сять душ як­раз в та­ких са­мих сіреньких пальтах, з та­ки­ми ж дос­то­ту за­кар­ва­ша­ми. Так і пішло, так і пішло! -чва­нив­ся Фе­сен­ко.

    - Честь вам і сла­ва! Впо­до­бу маєте ду­же ес­те­тич­ну! - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Фесенко зрадів, бо не пос­теріг іронії, йо­го очі ста­ли лас­кавіші.

Пошук на сайті: