Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    Селаброс узяв її під ру­ку. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що в неї нер­ви од­ра­зу зас­по­коїлись. Важ­ке сподіван­ня ми­ну­ло. А тем­на ніч зас­ло­ни­ла од її очей ті пишні очі, що ча­ру­ва­ли її яко­юсь по­тай­ною не­пе­ре­мож­ною си­лою й за­па­лю­ва­ли в їй во­гонь.

    - Я прий­шов, щоб по­ди­ха­ти хоч хви­ли­ну тим повітрям, що ти ди­шеш, щоб по­ба­чи­ти хоч твої вікна, пос­то­яти там хоч ча­сок, по­чу­ти ше­лест твоєї ти­хої хо­ди, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я вмру без те­бе, сам собі смерть за­подію!

    Вони пішли ти­хою хо­дою в парк. Му­раш­ко­ва мов­ча­ла. Во­на чу­ла, що в неї сер­це по­ча­ло ки­да­тись тихіше. Мислі ста­ли ясніші, не­на­че вип­ли­ва­ли з яко­гось ту­ма­ну.

    - Аристиде! - обізва­лась во­на ти­хо. - Мені шко­да вас, але нам тре­ба розійтись: нам не бу­ти в парі.

    - Чому так? - аж крик­нув Се­лаб­рос.

    - Я по­ми­ли­лась здо­ро­во: я не так ду­ма­ла про вас, - ска­за­ла во­на. - Те­пер я зро­зуміла, що наші дум­ки розійшлись. Ви прак­тик; ви лю­ди­на пок­лад­на, за­по­пад­на, хо­че­те жи­ти тільки для се­бе, для ма­теріальних інте­ресів. А я…

    - Ти ж са­ма ка­за­ла мені, що ти прак­тич­на пе­редніше за усе і не ду­же по­ва­жаєш те­орії, - ска­зав Се­лаб­рос. - І ти ж та­ко­го са­мо­го грецько­го ро­ду й хо­ву, як і я.

    - Правда, я прак­тич­на, але я свою прак­тичність лад­на прик­лас­ти до яко­гось ви­що­го діла; я лю­ди­на діла, а не пус­тих слів. Я по­лю­би­ла прин­цип; але люб­лю прик­ла­дать прин­цип до прак­тич­но­го діла: та­ка вже я на вда­чу. Я хо­чу жи­ти і ділом слу­жить для чо­гось, для дру­гих. Час пли­ве, а соціальна неп­рав­да па­нує на світі. Нарід в нужді, в тем­ноті, і йо­го зу­мис­не дер­жать в тем­ноті… Хіба ти знаєш, що чес­но­му чо­ловікові в нас не­має місця ніде? А скільки моїх то­ва­ри­шок злетіло з місця за свої прин­ци­пи, за пе­ресвідчен­ня! Мені жаль їх, бо їх до­ля - моя до­ля. Ки­ну оце служ­бу й піду в на­родні вчи­тельки, або що… Надіну ук­раїнську сви­ту або мол­давську ман­те­ле й піду в на­род. Я без ро­бо­ти не бу­ду сидіти й не мо­жу.

    - Що ти го­во­риш? Сха­ме­нись! В те­бе нер­ви розт­ри­во­жені. На­дю! без ба­гатст­ва не мож­на й ва­шо­го діла ро­би­ти. Ти те­пе­реньки са­ме в стра­шенній ек­зальтації. Ти за­го­нис­та в цій справі, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Можна й без ба­гатст­ва й тре­ба! - крик­ну­ла На­дя.

    - Це ти по­бу­ва­ла в Одесі в то­му за­го­нис­то­му круж­ку, який я доб­ре знаю: на­го­во­ри­лась там, наб­ра­лась зав­зят­тя! - ска­зав Се­лаб­рос.

    - А хоч би й по­бу­ва­ла! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Кинь ік не­чис­то­му оті сви­ти та ман­те­ле! - сер­ди­то крик­нув Се­лаб­рос. -Ти вже не ди­ти­на. Час тобі жи­ти, а не ба­ви­тись в прин­ци­пи.

    Селабросів го­лос зат­ру­сивсь. В йо­му бу­ло чуть за­гад.

    - Не кри­чи, бо я вільна лю­ди­на і те­бе не пос­лу­хаю! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Надю, сер­це! Я не мо­жу при тобі ні ду­ма­ти, ні мис­ли­ти! Моє сер­це го­рить! По­кинь оті дум­ки! Дай во­лю сер­цю! Да­вай бу­де­мо ко­ха­тись! За­будьмо за усякі ду­ми, за­будьмо ро­зум. Лю­би ме­не або вбий ме­не! - крик­нув Се­лаб­рос і хотів об­ня­ти На­дю за стан. Во­на одс­ко­чи­ла од йо­го й пішла до гос­ти­ниці. Він пог­нав­ся слідком за нею.

    - Надю, пот­ри­вай! Дай пос­то­яти з то­бою, хоч на­го­во­ри­тись.

    Мурашкова побігла по східцях і вско­чи­ла в свій но­мер в од­чи­нені двері. Се­лаб­рос пог­нав­ся за нею й хотів і собі вско­чи­ти в двері. Му­раш­ко­ва ки­ну­лась до две­рей й вхо­пи­ла їх обо­ма ру­ка­ми, щоб при­чи­нить. Се­лаб­рас вхо­пив за клям­ку две­рей і не пус­кав: йо­го довгі тонкі пальці, не­на­че па­зу­ри, вп'яли­ся в двері.

    Світло од лам­пи впа­ло на Се­лаб­ро­со­ве ли­це. Му­раш­ко­ва гля­ну­ла на йо­го ли­це. Во­но бу­ло гар­не й страш­не, не­на­че ли­це яко­гось пре­хо­ро­шо­го де­мо­на. Очі світи­лись, зіньки на білках во­ру­ши­лись, кру­ти­лись і горіли. На­дя по­чу­ти­ла їх магічну си­лу: во­на лю­би­ла такі очі…

    - Надю, вбий ме­не, заст­рель ме­не або дай мені свою лю­бов, не про­га­няй ме­не! - бла­гав її Се­лаб­рос.

    Мурашкова гля­ну­ла на йо­го й не впізна­ла йо­го: очі ста­ли лас­каві, тихі, не­на­че бла­га­ли її, рум'яні ус­та скла­лись жалібно, з очей вис­ту­па­ли сльози, як у ди­ти­ни. Пе­ред нею сто­яв вже не де­мон страш­ний, а ан­гел ти­хий, лас­ка­вий, пиш­ний кра­сою не­бес­ною.

    Вона по­чу­ва­ла, що який­сь ту­ман на­ля­гає на її тя­му. Світло зат­ру­си­лось в її очах. Для неї зда­лось, що ту­ман вкрив вікно, стіни, двері. Се­лаб­рос в од­ну мить не­на­че зник в то­му ту­мані і че­рез хви­ли­ну знов ви­ник та­кий са­мий пиш­ний, бла­га­ючий, ніби в сяєві проміння. Во­на не­доб­рохіть прос­тяг­ла до йо­го ру­ки.

    - Моя, навіки моя! - про­мо­вив він якимсь чуд­ним го­ло­сом.

    Селаброс од­ним ско­ком ки­нув­ся до Наді, як лев на засідках ки­дається на сер­ну, і вхо­пив її за ру­ки. Му­раш­ко­ва тільки й приміти­ла в вікнах, що не­на­че усі зорі за­ра­зом по­си­па­лись з не­ба. Во­на хотіла вир­ва­ти з йо­го га­ря­чих рук свої ру­ки й по­чу­ва­ла, що си­ла пос­лаб­ша­ла й… зник­ла. Й зда­ло­ся, ніби під нею за­ва­лив­ся ко­ра­бель, і її ніхто, не ря­тує, і во­на то­не, і не має си­ли вдер­жа­тись на хист­ко­му дні ко­раб­ля.

    

XIII

    

    Тиждень хо­див до неї Се­лаб­рос що­ве­чо­ра.

    Тиждень жи­ла Му­раш­ко­ва, не­на­че в раю. Во­на тільки й жда­ла ве­чо­ра. Нас­та­вав вечір, во­на ви­хо­ди­ла в парк на­зустріч ми­ло­му. До неї прибіга­ла Са­ня, роз­пи­ту­ва­ла в неї, чо­го во­на ста­ла та­ка жур­ли­ва та смут­на. Му­раш­ко­ва го­во­ри­ла зне­хо­тя, од­ка­зу­ва­ла, що во­на чо­гось нез­ду­жає. Для неї ста­ли неп­риємні її при­ятельки, її под­ру­ги. По­тай­на зро­ду, во­на ста­ла ще по­тай­ніша й за свою лю­бов не приз­на­лась навіть своїм щи­рим под­ру­гам.

    Минув тиж­день. Восьмо­го дня вве­чері Му­раш­ко­ва сподіва­лась Арис­ти­да в гості. Він не при­хо­див. Вже ви­си­па­ли на небі зорі, вже й північ нас­та­ла, а йо­го не бу­ло. Му­раш­ко­ва хо­ди­ла по кімнаті й ла­ма­ла ру­ки так, що кісточ­ки в пальцях лу­ща­ли. Во­на вибігла на ґанок, дов­го ди­ви­лась на ву­ли­цю, знов вер­ну­лась в кімна­ту, то сіда­ла на ка­напі, то хо­ди­ла по кімнаті - а він не при­хо­див. Вже б гос­ти­ниці усі пос­ну­ли: ста­ло ти­хо, як в мо­гилі. Му­раш­ко­ва нудьгу­ва­ла, все сподіва­лась і знов вибігла на ґанок. Місяць зійшов і освітив парк. В пар­ку не бу­ло ні жи­во­го ду­ху. Во­на побігла ву­ли­цею. По ву­лиці веш­та­лись по­де­ку­ди лю­де. Се­лаб­ро­са не бу­ло.

    «Чи не стрів ча­сом та чи не зап­ро­сив йо­го Бо­ро­давкін на кар­ти», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва. Во­на вгляділа в вікнах Бо­ро­давкіно­вої дачі світло й по­вер­ну­ла до дачі. Прий­шла во­на, заг­ля­ну­ла в вікна - в хаті не бу­ло ніко­го, тільки горіла лам­па на столі. Ко­ли це чує во­на в бе­резі мо­ря пісню. Во­на впізна­ла той го­лос: то співа­ла Бо­ро­давкіна. Му­раш­ко­ва прий­шла на бе­рег і ста­ла за ви­со­ким ка­ме­нем. По воді до бе­ре­га плив чов­ник. На чов­ни­ку горіли два ліхтарі, не­на­че світи­ло­ся двоє очей. Вид­но бу­ло греб­ця гре­ка в чер­воній куртці, в чер­во­но­му фесі з ки­ти­цею. Го­лос лив­ся з чов­на. На човні чорніло дві пос­таті. В Му­раш­ко­вої сер­це не­на­че спи­ни­лось в гру­дях.

    Човник за­шипів по піску, прис­тав­ши до бе­ре­га; під чов­ном зас­ту­котіли круглі, як кар­топ­ля, камінці. З чов­на ско­чив Се­лаб­рос, по­дав ру­ку Бо­ро­давкіній, вхо­пив її за стан і пос­та­вив на бе­рег. Круглі камінці зас­ту­котіли під важ­ки­ми че­ре­ви­ка­ми в Бо­ро­давкіної.

    Вони одійшли да­ле­ченько од чов­на й сіли на плис­ко­ва­то­му ка­мені над самісіньким мо­рем. Ти­хий місяч­ний світ злив­ся до­ку­пи з чер­во­ну­ва­тим блис­ком од ліхтарів і освітив Бо­ро­давкіну та Се­лаб­ро­са. В Бо­ро­давкіної вид забілів про­ти міся­ця, як вид в вак­хан­ки. В роз­ко­шах ко­хан­ня во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву і ніби вп'ялась очи­ма в Се­лаб­ро­са. Він об­няв її за стан і при­гор­нув до се­бе. Бо­ро­давкіна не обо­ро­ня­лась; во­на при­хи­ли­ла свою го­ло­ву до йо­го пле­ча й заспіва­ла ро­манс «Тиг­ре­ня»: «Місяць пли­ве по нічних не­бе­сах». Го­лос її, м'який, як ок­са­мит, спо­чат­ку по­лив­ся ти­хо-ти­хо. Так співає лю­ди­на в той час, ко­ли в неї ду­ша пов­на щас­тя вщерть, ко­ли сер­це мліє, умліває… Бо­ро­давкіна не­на­че співа­ла Се­лаб­ро­сові на са­ме ву­хо. Хвилі ти­хо ше­лестіли, ко­тя­чись на бе­рег по дрібних камінцях. Пісня бу­ла ти­ха, як той ше­лест хвилі, що був ніби аком­па­не­мен­том до її пісні. Але зго­дом го­лос її наб­рав­ся си­ли й по­чу­ван­ня. В тиші по­ли­ла­ся пісня го­лос­на; пішла лу­на поміж ске­ля­ми, по­ли­лась по морі, заг­лу­ши­ла ше­лест хвиль. Лу­на од пісні об­зи­ва­лась за стрімки­ми ске­ля­ми на ви­со­ких бе­ре­гах в акаціях та во­лоських горіхах, як ти­хе зітхан­ня щас­ли­вої душі. Пісня не­на­че роз­бу­ди­ла мерт­ве мо­ре, вли­ла жи­вот­тя в мертві бе­ре­ги. І мо­ре, і скелі, і місяць над мо­рем - усе зда­ва­лось пре­хо­ро­шою ве­лич­ною де­ко­рацією сце­ни, де співа­ла ар­тист­ка про ко­хан­ня.

    Бородавкіна скінчи­ла пісню, гля­ну­ла в очі Се­лаб­ро­сові. В роз­ко­шах ко­хан­ня, в роз­ко­шах ти­хої місяч­ної ночі во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад, вип­ну­ла білу пов­ну шию і не­на­че ма­ни­ла своїми ус­та­ми Се­лаб­ро­са. Він вп'явся в пов­ну шию ус­та­ми і не­на­че за­мер.

    - А що? Чи гар­но я співаю? - спи­та­ла в йо­го Бо­ро­давкіна. - Прав­да, з ме­не бу­ла б пер­во­ряд­на ар­тист­ка?

    - Гарно, гар­но, як той со­ло­вей­ко, - ти­хо обізвав­ся Се­лаб­рос.

Пошук на сайті: