Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    Мурашкова сха­ме­ну­лась. Ту­ма­ном по­виті очі блис­ну­ли. Во­на крик­ну­ла не своїм го­ло­сом:

    - Ідіть од ме­не! Ідіть до Бо­ро­давкіної, цілуй­те її ок­са­ми­то­ву шию, її що­ки, слу­хай­те її пісні. Ви двічі підду­ри­ли ме­не, двічі вби­ли ме­не! Ви вмер­ли для ме­не, я мерт­ва для вас.

    - Надю! ну, прос­ти мені на цей раз! Ніко­ли, ніко­ли зо мною цього не бу­де. Ви­бач!

    - Я з тих, що ніко­ли не про­ща­ють і не ви­ба­ча­ють за зра­ду в ко­ханні: ніко­ли, до смерті!

    - Надю, ти ж для ме­не вже рідна! - крик­нув Се­лаб­рос.

    - Я для вас те­пер чужісінька! І бу­ду чу­жа! Про­щай навіки! ніякою жерт­вою вже не до­бу­де­те мо­го сер­ця.

    Я оце тільки що бу­ла над мо­рем, слідку­ва­ла за ва­ми, усе-усе ба­чи­ла й тільки що оце прибігла в кімна­ту. Моя лю­бов слідком хо­ди­ла за ва­ми, де сту­па­ла ва­ша но­га. Йдіть, не муч­те ме­не. Я чую, що в моїх гру­дях кле­ко­тить, ду­шить ко­ло сер­ця…

    Мурашкова зас­тог­на­ла, вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за сер­це, не­на­че ма­ла вми­ра­ти. Се­лаб­рос вхо­пив ста­кан, на­лив во­ди й по­дав їй.

    - Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась нес­подіва­но Му­раш­ко­ва. - В неї шия пов­на, біла, як у ле­бе­дя. В неї го­лос, як у си­ре­ни. А моя шия тон­ка, як у чаплі, смуг­ля­ва. Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась істе­рич­но Му­раш­ко­ва, й той страш­ний регіт роз­си­пав­ся по тихій кімнаті, по ти­хо­му домі.

    - На, ли­шень, ви­пий во­ди! - ска­зав Се­лаб­рос. Му­раш­ко­ва вхо­пи­ла ста­кан і ки­ну­ла йо­го на підло­гу. Ста­кан роз­летівся на шма­точ­ки.

    - Через вас я заз­на­ла рай сер­ця, че­рез вас я заз­на­ла й пек­ло й пе­кельні му­ки. Ви ме­не ду­ри­ли іде­ала­ми. Ви фра­зер, граєтесь гар­ни­ми сло­ва­ми, ви­со­ки­ми іде­ями, а я вам пой­ня­ла віри… Ви нікчем­на лю­ди­на, - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва. - Я ду­ма­ла, що ма­ти­му в вас підмо­гу, знай­ду поміч, а ви…

    Вона зап­ла­ка­ла й зго­дом знов засміялась. В неї дум­ки плу­та­лись, як в ту­мані. Во­на го­во­ри­ла, пе­ремішу­ва­ла лас­каві сло­ва з лай­кою та прок­лят­тям, то бла­га­ла, то прок­ли­на­ла. Се­лаб­рос од­чи­нив вікно, взяв Му­раш­ко­ву під ру­ки, по­са­див на ка­напі й по­ти­хеньку вий­шов з кімна­ти.

    Лампа до­горіла й по­гас­ла, Му­раш­ко­ва сиділа в темній кімнаті на ка­напі й ди­ви­лась в од­чи­не­не вікно. Вже над­ворі по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись. Вже не­бо по­чер­воніло. В вікно по­лив­ся ти­хий світ. А Му­раш­ко­ва не спа­ла й не дріма­ла і все сиділа не­по­во­руш­но на од­но­му місці.

    Сонце зійшло й заг­ля­ну­ло в вікно. По столі, по ка­напі роз­си­па­лось чер­во­не проміння. Га­ря­чий промінь впав на ру­ки Му­раш­ко­вої; во­на не­на­че про­ки­ну­лась од сну. Дум­ки за­во­ру­ши­лись в го­лові. Во­на по­ча­ла при­га­ду­ва­ти вечір, ніч, при­га­да­ла, як Се­лаб­рос при­хо­див до неї, як го­во­рив з нею…

    Світ сон­ця по­лив­ся в вікна ши­ро­ки­ми хви­ля­ми, за­лив усю кімна­ту і, не­на­че хвилі свіжої во­ди, прот­ве­ре­зив нер­ви бідної дівчи­ни. Во­на вста­ла з ка­на­пи, пе­рей­шла кімна­ту й гля­ну­ла на се­бе в дзер­ка­ло, що висіло між вікна­ми над сто­ли­ком. Гля­ну­ла во­на на се­бе - і не впізна­ла се­бе: ли­це ніби мерт­ве, що­ки за­па­ли, ус­та білі, під очи­ма синіли поп­ру­ги, очі згас­ли й за­па­ли.

    За од­ну ніч Му­раш­ко­ва зв'яла, спа­ла з ли­ця й пос­тарілась.

    «Що мені те­пер ро­би­ти? Що по­ча­ти? Сер­це роз­би­те, жит­тя за­губ­ле­не… Я втра­ти­ла лю­бов. Не жи­ти бу­ду я, а тільки жи­вотіти й чевріть», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, і в неї блис­ну­ла дум­ка піти до мо­ря й ско­чить з скелі в мо­ре.

    «Навіщо жи­ти? Навіщо мор­ду­ва­тись? Од­на мить - і нас­та­не кінець моїм му­кам», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва і вже од­хи­ли­ла двері в ко­ри­дор.

    Назустріч її увійшла гор­нич­на, сільська дівчи­на, і про­мо­ви­ла: «Доб­ри­день!» Го­лос жи­вої лю­ди­ни впи­нив і вти­хо­ми­рив важкі ду­ми. Му­раш­ко­ва вер­ну­лась в кімна­ту. Гор­нич­на вже нас­та­ви­ла са­мо­вар і ста­ви­ла на стіл; во­на гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву, зля­ка­лась і про­мо­ви­ла.

    - З ва­ми щось ста­лось! Ви нез­ду­жаєте.

    - Справді, я тро­хи сла­ба, - обізва­лась Му­раш­ко­ва ти­хим, не­на­че за­дав­ле­ним го­ло­сом.

    Горнична побігла до Сані й да­ла їй звістку, що Му­раш­ко­ва нес­подіва­но зас­лаб­ла. Прибігла Са­ня, гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву і сер­цем вга­да­ла, що на неї впа­ло тієї ночі якесь ве­ли­ке го­ре.

    - Надю, ти розійшла­ся з Се­лаб­ро­сом? Еге? - спи­та­ла Са­ня.

    - Розійшлася й ніко­ли вже не зійдусь, - обізва­лась На­дя.

    - Чого так? З якої при­чи­ни? - спи­та­ла в неї Са­ня.

    - Селаброс нікчем­на лю­ди­на, - обізва­лась Му­раш­ко­ва і тільки ру­кою мах­ну­ла в простір, але за усі події тієї ночі нічо­го не ска­за­ла.

    Од то­го ча­су Са­ня не од­хо­ди­ла од Му­раш­ко­вої і час­то но­чу­ва­ла в неї в но­мері.

    Через тиж­день Му­раш­ко­ва поп­ро­си­ла собі місця вчи­тельки в на­родній школі в од­но­му ук­раїнсько­му селі на Бес­са­рабії, але швид­ко од неї одібра­ли те місце. Му­раш­ко­ва пішла в на­род… За неї дов­го не бу­ло ні чут­ки, ні вістки.

    

XIV

    

    Минув тиж­день, тиж­день щас­тя й спо­кою для Сані. Ко­маш­ко поп­ро­сив ста­рих Нав­роцьких по­ко­рис­ту­ва­тись вільним ча­сом ва­кацій: їха­ти в Ки­ши­нев і спра­вить весілля. І Нав­роцькі по­ча­ли лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. А тим ча­сом в квар­тирі Нав­роцьких тра­пи­лась ве­ли­ка подія: Ма­ня збун­ту­ва­лась про­ти своєї ма­тері. Од­но­го ран­ку Нав­роцька ви­пи­ла чай. Після чаю Раїса Ми­хай­лівна по­ча­ла скла­да­тись в до­ро­гу. Ог­ля­ну­лась во­на сю­ди-ту­ди - Мані не­ма в кімнаті. Во­на побігла в світли­цю. Мані й там не бу­ло. Од­чи­ни­ла во­на двері в ко­ри­дор, - її й там не бу­ло вид­но.

    - Де це Ма­ня? - спи­та­ла Раїса Ми­хай­лівна в Нав­роцько­го.

    - Не знаю, - зне­хо­тя обізвав­ся Нав­роцький, ку­ря­чи си­га­ру. - Тут бу­ла, вертіла­ся, та не знаю, де діла­ся, - ска­зав він сло­ва­ми пісні.

    Навроцька од­чи­ни­ла вікно, гля­ну­ла в парк: Мані нігде не бу­ло вид­но.

    - Де це Ма­ня? Що це за знак? - гук­ну­ла вже сер­ди­то Нав­роцька. - Ти тут си­диш і нічо­го не ба­чиш.

    - Може, вовк з'їв, - обізвав­ся бай­дуж­не Нав­роцький.

    - Господи! Ще й дра­тується! Побіжи ли­шень в парк та по­шу­кай! Щось та­ке тра­пи­лось. Во­на без ме­не ніко­ли й з кімна­ти не ви­хо­дить. Набігли сю­ди оті Ко­маш­ки та Му­раш­ки, на­го­во­ри­ли-на­ка­за­ли уся­кої вся­чи­ни, а во­на нас­лу­ха­лась. Ще дре­ме­не ча­сом в Одес або й за Одес, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

    - Далеко не забіжить, бо тро­хи важ­ка на ході… Та не бійся! Во­на не побіжить за Ко­маш­ка­ми та Му­раш­ка­ми! Не з її ро­зу­мом та хис­том бігти за ни­ми. Во­на швид­ше дре­ме­не за Фе­сен­ком, - ска­зав Нав­роцький.

    - Ой ли­шеч­ко! Ще справді побіжить до Фе­сен­ка. Це твоя Са­ня їй чимсь нап­ха­ла го­ло­ву. Во­на не спить і не їсть - так по­би­вається за Фе­сен­ком.

    Навроцька підож­да­ла з го­ди­ну. Ма­ня не вер­та­лась. Нав­роцька пос­ла­ла гор­нич­ну над мо­ре, а са­ма побігла в парк. Ма­ня й справді, за­ко­хав­шись, не­на­че за­чу­ла во­лю. Ко­хан­ня ча­сом на­во­дить на стеж­ку до волі, до са­мостійності, роз­буд­жує дріма­ючу енергію. В Мані в душі впер­ше за­во­ру­шив­ся який­сь несвідо­мий по­тяг до волі й са­мостійності.

    Горнична вер­ну­лась і ска­за­ла, що нігде не вид­ко Мані, а в ку­пальні ку­пається са­ма Са­ня. Мані не бу­ло і в ку­пальні.

    - Боже мій! Щось тра­пи­лось! Це несп­рос­та! - крик­ну­ла Нав­роцька. - В церкві її не­ма, бо з церк­ви вже дав­но вий­шли. Щось тра­пи­лось! Не дур­но ж Ма­ня дов­го не спить, си­дить ко­ло од­чи­не­но­го вікна до півночі, го­во­рить крізь сон, а ча­сом і кри­чить.

    Навроцька пос­ла­ла гор­нич­ну в су­купні, не­од­го­род­жені сусідні сад­ки, а са­ма ще раз пішла в парк. Во­на заг­ля­да­ла за кож­не де­ре­во, за кож­ний куш. І за гус­ти­ми ку­ща­ми жов­тої акації во­на нес­подіва­но вгляділа шма­ток Ма­ни­ної сірої сукні. Нав­роцька роз­гор­ну­ла кущі. Ма­ня ле­жа­ла ниць на траві в хо­лод­ку, прос­тяг­лась на усей зріст і чи­та­ла книж­ку, пок­лав­ши її на траві, ще й но­га­ми па­ца­ла, як роб­лять малі діти й пас­туш­ки.

    - Чи це ти? - крик­ну­ла Нав­роцька.

    Маня жах­ну­лась, схо­пи­лась і сіла на траві.

    - А ми те­бе шу­ка­ли і над мо­рем, і в мо­нас­тирі. На­ро­би­ла ти нам кло­по­ту… Чо­го це ти вий­шла з кімна­ти, в ме­не не спи­тав­шись? Ви­вер­ну­лась на траві, на­че дівка гор­нич­на, ще й но­га­ми па­цаєш! Це гарні ма­не­ри!

    - Оце! хіба ж я так да­ле­ко зай­шла? Са­ня як іде з до­му, то ніко­го не пи­тає, - обізва­лась Ма­ня.

    - Я ж так і ка­за­ла: Са­ня, Са­ня… і скрізь та не­го­дя­ща Са­ня. І ти не­за­ба­ром че­рез неї ста­неш не­го­дя­щою! - ска­за­ла сер­ди­то Нав­роцька. - А це яку книж­ку ти чи­таєш?

    Маня мов­ча­ла. Ма­ти взя­ла книж­ку, гля­ну­ла на за­го­ло­вок і спе­ре­сер­дя шпур­ну­ла книж­ку че­рез кущі. Во­на од злості не дог­ляділась, що то бу­ла її книж­ка, з її підпи­сом.

Пошук на сайті: