Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    А тим ча­сом Ко­маш­ко по­чув, що в йо­го серці щось ніби за­кипіло, ки­пить і не пе­рес­тає… Він по­чу­тив, що в йо­го ду­шу, доб­ру зро­ду, за­па­ла злість, не­на­висність до по­рядків, як па­дає грязь, ки­ну­та навісною ру­кою на чис­тий криш­таль, і псує до­ро­гий криш­таль…

    Через два дні вночі жан­дар­ми прий­шли в квар­ти­ру Ко­маш­ка тру­си­ти; пе­рет­ру­си­ли усе, пе­ре­вер­ну­ли усе до­го­ри, заб­ра­ли усі ук­раїнські книж­ки, навіть ук­раїнські но­ти…

    Комашка ви­вез­ли на да­ле­ку північ, над Біле мо­ре. Са­ня не пла­ка­ла й не по­би­ва­лась: поїха­ла на вищі кур­си в універ­си­тет.

    Минуло чо­ти­ри ро­ки. Ко­маш­ка вер­ну­ли з Ар­хан­гельської гу­бернії, бо на йо­му не знай­шли ніякої про­ви­ни. Са­ня тим ча­сом скінчи­ла пе­да­гогічні вищі кур­си й ста­ла вчи­телькою в од­но­му місті над Чор­ним мо­рем в жіночій школі, а потім за­ве­ла свою при­ват­ну гімназію для паннів. Во­на ма­ла на думці роз­ви­ва­ти паннів, підня­ти в їх роз­ви­ток ро­зу­му, просвітить тем­ний світог­ляд і прок­лас­ти для жен­щин стеж­ку до жіно­чо­го пи­тан­ня і до свідо­мості за пра­ва жен­щи­ни…

    Комашко, вер­нув­шись в рідний край, му­сив жи­ти при­ват­ни­ми лекціями й при­ват­ною служ­бою…

    В Га­ли­чині скла­лось жіно­че то­ва­рист­во. Га­ли­чан­ки ви­да­ли в світ свою пер­шу спільну літе­ра­тур­ну пра­цю «Пер­ший вінок». Здається, ні од­на книж­ка не втіши­ла так Сані, як той «Пер­ший вінок», ви­да­ний жіно­чим то­ва­рист­вом. Во­на ба­чи­ла, що жіно­че пи­тан­ня і на Ук­раїні і в Га­ли­чині стає ділом не пус­тим.

    В літні, вільні од праці місяці Ко­маш­ко й Са­ня час­то їзди­ли на Ма­лий та Ве­ли­кий Фон­тан, лю­би­ли ог­ля­да­ти ті мальовничі місця, ті ске­лясті бе­ре­ги над мо­рем, де во­ни заз­на­ли стільки страж­дан­ня й ра­дощів сер­ця. Кож­не місце на­во­ди­ло їх на якусь приємну згад­ку. Після пе­ре­жи­тих тур­бот та три­вог ті не­давні ча­си ста­ли вже ніби та­ки­ми давніми.

    - Люблю вас, милі, рідні бе­ре­ги Чор­но­го мо­ря! Ку­ди гля­ну, скрізь не­на­че ба­чу ніби роз­си­пані по бе­ре­гах сліди мо­го сміху й моїх мук сер­ця. Тут на­ро­ди­ла­ся й зрос­ла моя лю­бов: тут я знай­шла своє щас­тя. Ніко­ли не за­бу­ду те­бе, синє мо­ре! - го­во­ри­ла Са­ня, гу­ля­ючи з Ко­маш­ком по­над мо­рем на Ве­ли­ко­му Фон­тані.

    Восени че­рез два місяці після Са­ни­но­го весілля приїхав до Нав­роцьких Фе­сен­ко. Нав­роцька хотіла одк­лас­ти Ма­ни­не весілля на м'ясниці, після різдва, але Фе­сен­ко й Ма­ня до­ко­неш­но хотіли вінча­тись во­се­ни. Нав­роцька мусіла вво­ли­ти їх во­лю. Що­до вінчан­ня та весілля, те­пер бу­ла її во­ля. Во­на за­ко­ман­ду­ва­ла, щоб мо­лоді вінча­лись в со­борі, щоб їх вінча­ли три свя­ще­ни­ки, щоб співав архієрей­ський хор та щоб бу­ла ілюмінація ко­ло со­бо­ру.

    Коло со­бо­ру зро­би­ли ілюмінацію. Пор­тик со­бо­ру, по­дов­жасті схо­ди бу­ли зас­тав­лені світлом. Нав­роцька уб­ра­ла Ма­ню в білу ат­ла­со­ву сук­ню, в фа­ту, в гірлян­ду; са­ма уб­ра­лась в до­ро­гу шов­ко­ву бла­кит­ну сук­ню, на­че­пи­ла усі свої діаман­ти. Во­на ку­пи­ла здо­ро­вий до­ро­гий став­ник, щоб но­си­ти кру­гом ана­лоя по­пе­ред мо­ло­дих, опо­ви­ла став­ник гірлян­дою з рож, прив'яза­ла на йо­го ко­кар­ду з до­ро­гих чер­во­них та білих стьожок. Стьожки до­ся­га­ли тро­хи не до землі.

    «Тепер же ми по­ка­же­мо се­бе й доч­ку пе­ред усією мол­давською арис­ток­ратією!» - ду­ма­ла Нав­роцька, ог­ля­да­ючи розкішний убір на Мані.

    Вже Ма­ня уб­ра­лась до вінця. Тільки що Нав­роцька хотіла ви­вес­ти Ма­ню в світли­цю, Нав­роцький пок­ли­кав її в свій кабінет. В кабінеті сто­яв Фе­сен­ко.

    - А що, Раїсо Ми­хай­лівно! Як бу­де з при­да­ним Мані? Я хо­чу, і Ма­ня хо­че, щоб ви за­раз ви­да­ли мені до рук усі век­селі на двад­цять п'ять ти­сяч.

    - Задля чо­го це? та ще в та­кий час?.. Мені те­пер не до то­го… Гм… це якось чуд­но: ніби ви не йме­те мені віри… - го­во­ри­ла, за­пи­ку­ючись, Нав­роцька.

    - Це, бач­те, бу­де без­печніше, - обізвав­ся Фе­сен­ко твер­дим, хоч і делікат­ним то­ном, ще й пок­ло­нив­ся Нав­роцькій ду­же ввічли­во й зви­чай­ненько.

    - Гм… гм… Од­на­че та­ка не­довірність од вас ме­не шокірує. Я ніко­ли не ла­ма­ла сво­го сло­ва; це над­то вже нез­ви­чай­но… Я цього од вас не сподіва­лась, - ска­за­ла Нав­роцька, ду­же скривд­же­на.

    - Як хо­че­те. Дай­те век­селі, бо інак­ше я не піду з Ма­нею вінча­тись. Цього й Ма­ня ба­жає. Дім не­хай бу­де і ваш, а гроші Ма­нині, і я пе­ре­дам за­раз Мані усі век­селі, - ска­зав Фе­сен­ко і знов пок­ло­нив­ся ду­же-ду­же зви­чай­но й делікат­но. Тон йо­го мо­ви був со­лод­кий, але зав­зя­тий.

    «Нещира, не­чес­на лю­ди­на! Я по­ми­ли­лась. Він підду­рив ме­не», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    Усі в кабінеті сто­яли, й мов­ча­ли, і мовч­ки ди­ви­лись од­но на од­но­го.

    - Чого ж ти мов­чиш? - грим­ну­ла Нав­роцька на Нав­роцько­го.

    - Гм… Угу… - мурк­нув Нав­роцький і здвиг­нув пле­чи­ма. - Не­ма чо­го мені й го­во­ри­ти: гроші не мої, а ваші.

    Тим ча­сом в світлиці гості жда­ли. Мо­ло­да сто­яла уб­ра­на й пла­ка­ла. Нав­роцька ду­ма­ла-ду­ма­ла, а потім ви­тяг­ла з ка­мо­да век­селі й да­ла їх, од­на­че, не Фе­сен­кові, а Мані. Ма­ня мовч­ки пе­ре­да­ла їх Фе­сен­кові. Нав­роцька впа­ла на крісло й тро­хи не зап­ла­ка­ла. Опам'ятав­шись, во­на вий­шла до гос­тей. В неї лед­ве ста­ло си­ли поб­ла­гос­ло­ви­ти мо­ло­дих. В со­бор во­на вже не поїха­ла. Не до­ве­лось їй но­си­ти свічки кру­гом ана­лоя. Уквітча­на, об­ви­та стрічка­ми свічка, сто­яла в кут­ку на сто­ли­ку, мов по­ки­ну­та си­ро­та; стрічки висіли аж до по­мос­ту й не­на­че сміялись з Нав­роцької ве­се­ли­ми га­ря­чи­ми кольора­ми.

    Фесенко зго­дом швид­ко пішов вго­ру. Він був не­го­дя­щим пе­да­го­гом. Про те зна­ло на­чальство, зна­ли то­ва­риші йо­го, зна­ли й шко­лярі. Але він сто­яв за фор­му в гімназії, за су­во­ру дис­ципліну, а шпіонство на то­ва­ришів за­вер­ша­ло діло…

    Мурашкова взя­ла собі місце в на­родній школі в од­но­му ук­раїнсько­му селі над са­мим Дністром, вив­чи­ла доб­ре ук­раїнську мо­ву, ста­ла націонал­кою, ро­би­ла просвітнє діло зав­зя­ту­ще й ма­ла доб­рий вплив на шко­лу за поміччю на­род­ної мо­ви. Але че­рез років два прий­шла нес­подіва­но до ди­рек­то­ра шкіл бо­ма­га: Му­раш­ко­ва втра­ти­ла місце в школі «без объясне­ния при­чин».

    Після то­го во­на десь ніби щез­ла. Ніхто не знав, де во­на ділась; не зна­ла навіть її ма­ти. Ми­нув рік, ми­нув дру­гий - Му­раш­ко­ва навіть ні ра­зу не да­ла за се­бе звістки ма­тері. Ста­ра Зоя пи­та­ла й пе­ре­пи­ту­ва­ла в лю­дей, пе­ре­чи­ту­ва­ла га­зе­ти - ніхто нічо­го не чув за її доч­ку.

    Четвертого ро­ку во­се­ни На­дя Му­раш­ко­ва нес­подіва­но приїха­ла вечірнім поїздом до ма­тері. Во­на увійшла в по­кої. Ма­ти гля­ну­ла на неї й на­си­лу впізна­ла. В неї ру­ки бу­ли чорні, як у се­лян­ки, ли­це бу­ло ху­де, змарніле, очі гли­бо­ке по­за­па­да­ли і не­на­че згас­ли. На їй бу­ла ста­ренька оде­жа. Му­раш­ко­ва каш­ля­ла су­хим каш­лем.

    - Мамо! які ви ста­ли старі! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва якимсь по­дав­ле­ним і сла­бим го­ло­сом.

    Стара Зоя на сло­ва доч­ки тільки го­ло­вою кив­ну­ла. Во­на пла­ка­ла. Доч­ка ди­ви­лась на неї бай­дуж­ни­ми очи­ма.

    Зоя по­ве­ла доч­ку в її кімна­ту. В кімнатці усе бу­ло по-давньому: ті самі ши­рокі ка­на­пи, обк­ла­дені м'яки­ми ка­чал­ка­ми та по­душ­ка­ми, ті самі пістряві квітчасті ки­ли­ми… В ку­точ­ку пе­ред об­ра­зом світи­лась лам­па. Зоя внес­ла са­мо­вар. Во­на по­са­ди­ла доч­ку на софі, на­ли­ла чаю, пос­та­ви­ла пе­ред нею ва­рен­ня. На На­дю Му­раш­ко­ву повіяло спо­коєм та мир­но­тою ди­тя­чих літ. Їй зда­лось, що во­на жи­ла якимсь іншим, не ту­тешнім жит­тям, бу­ла десь в іншо­му, не ту­тешньому світі, а те­пер не­на­че знов уд­ру­ге вер­ну­лись її ди­тячі літа. Ду­ми її пе­ре­летіли в ті щас­ливі ча­си, ко­ли во­на не заз­на­ла жит­тя з йо­го ра­до­ща­ми і… йо­го го­рем. На­дя сиділа, схи­лив­ши го­ло­ву, за­ду­ма­лась, і сльози по­ко­ти­лись по її блідих опа­лих що­ках.

    - Де ти бу­ла? Чом ти не по­да­ла за се­бе звістки? - спи­та­ла в неї ма­ти, і го­ре чу­лось в її ста­ре­чо­му го­лосі.

    - Була вчи­телькою в селі, а потім пішла в на­род. Де я бу­ла, за те ме­не, ма­мо, не пи­тай­те. Я слу­жи­ла на­ро­дові, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й за­мовк­ла.

    І знов по­ли­ну­ли її ду­ми в не­да­ле­ке ми­нув­ше. В кімнаті в ма­тері бу­ло так са­мо, як бу­ло ко­лись пе­редніше. «Все по-давньому… Тільки я те­пер не та ста­ла… Бу­ла си­ла, бу­ло здо­ров'я. І скільки си­ли й я по­чу­ва­ла тоді в собі! Бу­ла си­ла, надія, зав­зят­тя, бу­ли мрії, іде­али, ма­нячі до праці, ко­рисні для людськості. А те­пер… Моя до­ля про­па­ла, сер­це навіки роз­би­те, лю­бов зник­ла, сер­це вмер­ло, а здо­ров'я впа­ло…» - сну­ва­лась дум­ка в Му­раш­ко­вої.

    Зоя че­рез си­лу пи­ла чай, не­на­че то був гіркий по­лин, і вдер­жу­ва­ла сльози, що бу­ли гіркіші за по­лин. Во­на вже нічо­го не пи­та­ла в доч­ки, бо зна­ла, що нічо­го не до­пи­тається.

    Прийшла стар­ша На­ди­на сест­ра, що вже дав­но вий­шла заміж. Щоб роз­ве­се­ли­ти На­дю, ма­ти й сест­ра по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти за її то­ва­ри­шок, за знай­омих. На­дя ди­ви­лась на їх бай­дуж­ни­ми очи­ма і тільки каш­ля­ла.

    - А Се­лаб­рос вже два ро­ки як оже­нив­ся; взяв ба­га­ту мол­да­ван­ку, а за нею взяв се­ло над Дністром; те­пер він ба­га­тенький, вже не слу­жить в бан­ку, - ска­за­ла На­ди­на сест­ра.

    - І, пев­но, ста­не швид­ко банкіром в Одесі, - з гірким осміхом обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Пус­та лю­ди­на, але за се­бе доб­ре дбає! Я за це довіда­лась, та, на моє го­ре, вже пізно…

    І знов по­хи­ли­ла во­на го­ло­ву низько й не слу­ха­ла, за що їй го­во­ри­ли сест­ра та ма­ти. «За все, про все мені бай­ду­же! - ду­ма­ла во­на. - І хо­чу ду­ма­ти, і не мо­жу: дум­ки мої рвуться, як стліла нит­ка…»

    Настала ран­ня вес­на. На Ве­лик­день при­бу­ли в гості до Му­раш­ко­вої, Са­ня й Ко­маш­ко, про­чув­ши, що во­на вер­ну­лась сла­ба до­до­му. На­дя вже че­рез си­лу хо­ди­ла.

    Абрикосовий са­док ста­рої Зої зацвів. Са­ня й Ко­маш­ко ви­ве­ли На­дю в са­док і по­са­ди­ли під аб­ри­ко­са­ми. Го­ди­на бу­ла ти­ха та теп­ла. Старі аб­ри­ко­си бу­ли об­литі біло-ро­же­вим цвітом од вер­ху і до ни­зу. Че­рез рідкі гілки синіло чис­те яс­не вес­ня­не не­бо. Світ сон­ця лив­ся че­рез білий цвіт аб­ри­косів, і по синьому небі, як по шов­ковій синій тканці, ніби бу­ли роз­ки­дані білі, об­си­пані цвітом гілки, білі бу­ке­ти, білі віноч­ки. В повітрі пах­ло вес­ною. Теп­лий вітрець бу­див нер­ви, бу­див жи­вот­тя. Бруньки на во­лоських горіхах вже на­буб­нявіли й роз­ли­ва­ли нар­ко­тич­ний аро­мат. Брость на ку­щах вже зе­леніла.

    Надя гля­ну­ла вго­ру на си­не не­бо, ніби зат­ка­не біли­ми взірця­ми. І си­не не­бо, і заквітча­ний білим цвітом са­док - усе ди­ха­ло ду­хом вес­ни, во­ру­ши­ло нер­ви, три­во­жи­ло сер­це. На­дя й са­ма нез­чу­лась, як зга­да­ла Се­лаб­ро­са, йо­го пишні очі, чер­воні ус­та, зга­да­ла лю­бов до йо­го, що на­ро­ди­ла­ся в та­кий са­мий вес­ня­ний час, при та­ко­му са­мо­му нар­ко­тич­но­му повіванні вес­ни.

    «Нащо я три­во­жу свою ду­шу? На­що три­во­жу за­мер­ше сер­це? Ми­ну­ло, ми­ну­ло моє щас­тя! А що ми­ну­ло, те ніко­ли не вер­неться», - по­ду­ма­ла На­дя. І дві сльози, як дві краплі ро­си, по­ко­ти­лись по її блідих що­ках.

    Зацвіли сад­ки. Нас­тав май. Ста­ра Зоя по­хо­ва­ла свою доч­ку.

    1888 ро­ку. Київ.

 

Сторінка 54 з 54 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 > У кінець >>

Пошук на сайті: